ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ :

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ..........................13

1.1. Історіографічний огляд літератури…………………………………….....13
1.2. Поняття правового режиму земель
природно-заповідного фонду України..............................................................24
1.3. Склад земель природно-заповідного фонду України...............................45
1.4. Суб’єкти прав на землі природно-заповідного фонду України..............83

РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ОХОРОНИ І ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ
ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ.......................................101

2.1. Підстави виникнення, здійснення і припинення земельних
прав суб’єктів на землі природно-заповідного фонду України.................. 101
2.2. Правова охорона земель
природно-заповідного фонду України, її особливості..................................125
2.3. Специфіка управління землями
природно-заповідного фонду України.......................................................... ...141

ВИСНОВКИ.........................................................................................................167

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..........................................................181

ВСТУП

Актуальність теми. Природно-заповідний фонд України – це той світлий острівець серед забрудненого і виснаженого довкілля, котрий слугує збереженню природних комплексів, екосистем, цінних видів флори і фауни, а головне – земель. Адже саме земля є першоосновою, що дає життя. Земля є основним національним багатством [1]. Так задекларовано в Конституції України. А унікальні землі природно-заповідного фонду взагалі слід вважати золотим фондом держави, котрий вона зобов’язана зберегти нерозтраченим, оскільки руйнування їх значною мірою позначиться на генофонді природи України. До того ж, ця проблема жодним чином не може обмежитися певними регіональними масштабами, оскільки землі природно-заповідного фонду України розглядаються як складова частина світової системи природних територій, що перебувають під особливою охороною.
Саме розуміння глобальності цієї проблеми змушує постійно працювати над вдосконаленням нормативно-правової бази, активізацією наукових теоретичних досліджень, розробкою практичних заходів на державному рівні. Яскравим свідченням цього є Концепція Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2006 р. № 70-р. [2]. На відміну від прийнятої раніше (22 вересня 1994 р.) Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні вона більш чітко і обґрунтовано виписує загальні проблеми земель заповідного фонду. У зв’язку з чим виникають питання підвищення ефективності діючого правового режиму таких земель і пошуку шляхів його можливого удосконалення.
За роки незалежності України загальна площа земель природно-заповідного фонду розширена більш, ніж у 2 рази і складає 2757,4 тис. гектарів. Це становить 4,57 відсотка території нашої країни (що надзвичайно мало для підтримки екологічної рівноваги), хоча прогнозувалося, що до 2005 року площа природно-заповідного фонду збільшиться до 7 відсотків усієї території України. Якщо зауважити, що частка земель природно-заповідного фонду більшості країн Європи становить від 10 до 25 відсотків, а Україна прагне сформувати національну екологічну мережу, котра б відповідала європейським стандартам (до 2015 р. площу земель природно-заповідного фонду планується довести до 10,4 відсотка, 6275 тис. гектарів), то нагальною постає проблема розроблення нових напрямів та удосконалення існуючої нормативної бази, що регулює відносини щодо передачі, розширення та заповідання земель.
Актуальність дослідження правового режиму земель природно-заповідного фонду значною мірою зумовлена зміною форм власності на землю за умов переходу нашої країни на ринкові форми господарювання. Приватизація земель може стати критичним фактором, який обмежує створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду, ускладнюючи збереження складових структурних елементів національної екологічної мережі. Глобалізаційні процеси, які відзначаються соціально-економічною багатовекторністю, зумовлюють посилення конкуренції за користування землями природно-заповідного фонду, наростання споживацьких настроїв. І це відбувається на фоні збільшення ролі екологічних та техногенних загроз.
Загальнодержавна програма визнає реальними ті факти, що в останні роки значно знизилися темпи збільшення загальної площі природно-заповідного фонду, почастішали випадки нецільового використання, вилучення земель природно-заповідного фонду, недотримання режимів використання, погіршення управління територіями природно-заповідного фонду, дається взнаки відсутність належного фінансування природоохоронних заходів і т. ін.
Неефективність контролю за дотриманням вимог природоохоронного законодавства та правового режиму земель природно-заповідного фонду призвела до того, що ряд територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного і міжнародного значення не мають державних актів на право землекористування, не встановлені їх межі у натурі. Крім того, значна кількість земель, на яких розташовані території та об'єкти природно-заповідного фонду, не віднесені до відповідної категорії.
В цих умовах набуває особливої актуальності дослідження усіх аспектів правового режиму земель природно-заповідного фонду та розроблення дієвої моделі складових структурних елементів для удосконалення їх практичного застосування на підставі аналізу системи українського земельного та екологічного законодавства і правозастосовчої практики, специфіки правової системи України, її правових традицій.
Наукова розробка теми. Внаслідок своєї унікальності, а відтак, цінності землі, що перебувають під особливою охороною держави, викликали інтерес наукової громадськості та культурних прошарків населення вже на початкових етапах розвитку цивілізованого суспільства. Ще у першій третині XIX ст. ідея збереження особливо цінних територій широко пропагувалася О. Гумбольдтом [3], а на початку XX ст. Г. Конвенцом [4], Е. Вармінгом [5].
Здебільшого землі, що знаходилися під особливою охороною, цікавили правників-екологів в контексті дослідження життєдіяльності заповідних територій в цілому. Закономірно, що торкалися при цьому суто екологічних аспектів. Представники науки земельного права проблему правового режиму таких земель, як правило, залишали поза увагою, оскільки в усі часи більш актуальними та економічно доцільнішими були питання земель сільськогосподарського, промислового та іншого призначення.
Самостійне і повноцінне юридичне опрацювання теми дисертаційного дослідження довгий час практично не велось. Одним із винятків даної тенденції можна вважати роботу радянського вченого М. І. Краснова "Правовий режим земель спеціального призначення", що була написана у 1961 р. В ній, з-поміж інших земель спеціального призначення, приділена увага правовому режиму земель заповідників та заказників.
Проте повноцінна, юридично обґрунтована концепція правого режиму земель природно-заповідного фонду не склалася і дотепер. На практиці структурні елементи правового режиму земель природно-заповідного фонду застосовувалися і застосовуються вельми умовно і недостатньо повно.
В той же час було б невірним вважати дану проблематику зовсім юридично неопрацьованою. Науково-теоретичною базою дисертаційного дослідження є праці відомих в області екологічного і земельного права українських вчених: В. І. Андрейцева, Г. І. Балюк, Л. О. Бондаря, Ю. О. Вовка, Н. С. Гавриш, А. П. Гетьмана, О. В. Глотової, П. О. Гвоздика, В. К. Гуревського, І. А. Дмитренка, В. П. Жушмана, Л. П. Заставської, П. Д. Індиченка, І. І. Каракаша, М. І. Козира, С. М. Кравченко, П. Ф. Кулинича, А. В. Луняченка, Н. Р. Малишевої, В. Л. Мунтяна, В. В. Носіка, О. М. Пащенка, О. О. Погрібного, В. І. Семчика, І. О. Середи, Н. І. Титової, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульги, В. В. Янчука, В. 3. Янчука та ін.
В роботі були використані також розробки представників російської правничої науки: Б. В. Єрофєєва, І. О. Іконицької, О. С. Колбасова, О. Н. Крассова, В. В. Петрова та ін.
Дисертація базується на положеннях теорії права, викладених в працях:
С. С. Алексєєва, М. І. Козюбри, В. В. Копєйчикова, П. М. Рабіновича, О. Ф. Скакун, О. В. Сурилова, Ю. К. Толстого, Е. А. Флейшица, Л. С. Явича.
У дисертаційному дослідженні використано праці вчених інших галузей науки щодо проблем природно-заповідного фонду: Т. Л. Андрієнко, О. М. Байрак, В. Є. Борейко, В. В. Дьожкіна, М. Ф. Реймерса, І. Т. Русєва, Ф. Р. Штільмарка.
Положення та висновки дисертації базуються на аналізі норм Конституції України, Земельного Кодексу України, Закону України "Про природно-заповідний фонд України", Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", інших нормативно-правових актів України, законодавства інших держав та матеріалах практики щодо правового режиму земель природно-заповідного фонду.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні кафедри аграрного, земельного та екологічного права Одеської національної юридичної академії 3 листопада 2003 року, протокол № 3, рішенням вченої ради Одеської національної юридичної академії 20 грудня 2004 року, протокол № 4. Робота виконана в рамках науково-дослідної роботи за плановою тематикою, яка виконується на кафедрі аграрного, земельного та екологічного права Одеської національної юридичної академії на тему "Правове забезпечення земельної реформи в Південному регіоні", що розробляється відповідно до теми досліджень Одеської національної юридичної академії "Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави" (державний реєстраційний номер 0101U001195).
Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у всебічному вивченні правового режиму земель природно-заповідного фонду, виявленні тенденцій та перспектив його розвитку, а також у теоретичному обґрунтуванні та виробленні практичних рекомендацій по забезпеченню збереження, охорони та раціонального використання земель природно-заповідного фонду.
В рамках поставленої мети визначено завдання дисертаційного дослідження:
 сформулювати наукове визначення поняття правового режиму земель природно-заповідного фонду;
 дослідити організаційно-правову структуру земель природно-заповідного фонду;
 проаналізувати зміст правового режиму земель природно-заповідного фонду;
 запропонувати науково-обґрунтовані елементи правового режиму земель природно-заповідного фонду;
 розглянути проблему відмежування земель природно-заповідного фонду від інших категорій земель;
 виявити особливості правового положення складу земель природно-заповідного фонду;
 охарактеризувати особливості правового статусу суб’єктів прав на землі природно-заповідного фонду:
 здійснити всебічний аналіз сутності виникнення, здійснення і припинення земельних прав суб’єктів на землі природно-заповідного фонду;
 виділити основні положення використання земель природно-заповідного фонду;
 визначити правові засади охоронного режиму земель природно-заповідного фонду;
 розкрити специфіку управління землями природно-заповідного фонду;
 з’ясувати причини недостатньої ефективності існуючого законодавства про використання та охорону земель природно-заповідного фонду;
 окреслити перспективи і запропонувати шляхи вдосконалення законодавства, що визначає правовий режим земель природно-заповідного фонду.
Об’єктом дослідження є суспільні правовідносини у сфері здійснення прав на землі природно-заповідного фонду, збереження, охорони та раціонального використання земель природно-заповідного фонду, а також проблемні питання правового регулювання режиму земель природно-заповідного фонду.
Предметом дослідження є земельне, екологічне та інші галузі законодавства України з питань здійснення прав на землі природно-заповідного фонду, правового режиму земель природно-заповідного фонду, наукові праці радянських, українських та російських учених, практика застосування законодавства щодо земель природно-заповідного фонду Україні.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є застосування сукупності методів наукового пізнання: загальнонаукових (історичного, діалектичного, методу якісного аналізу та синтезу, формально-логічного, емпіричного, структурно-функціонального, комплексного) та спеціальних методів дослідження (порівняльно-правового, методу тлумачення правових норм).
Правовий режим земель природно-заповідного фонду досліджувався у взаємозв’язку з історичними умовами. Діалектичний метод дозволив вивчити положення правового режиму земель у його розвитку. Метод якісного аналізу та синтезу використовувався у ході дослідження опублікованих наукових праць, дієвості та узгодженості законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів щодо земель природно-заповідного фонду. Дослідження змісту правових норм проводилось за допомогою формально-логічного методу. Використання порівняльно-правого методу знадобилося для проведення порівняльного аналізу законодавства України та зарубіжного законодавства. Відповідність норм права існуючим суспільним відносинам досліджувалась за допомогою методу тлумачення правових норм. Застосовуючи комплексний метод, сформульовано ряд наукових визначень та положень, що виносяться на захист. Вищезазначені методи базуються на всебічному аналізі явищ суспільного розвитку і перетворень, що відбуваються в Україні.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є однією із перших спроб виконати комплексне дослідження правового режиму земель природно-заповідного фонду, актуальних теоретичних та практичних проблем суспільних відносин у цій сфері.
Новизна дослідження характеризується положеннями, висновками й пропозиціями, які виносяться на захист, найважливішими з яких є такі:
вперше:
теоретична концепція правового режиму земель природно-заповідного фонду обґрунтована на основі комплексного підходу до аналізу земельних відносин у сфері охорони, збереження та використання об’єктів природно-заповідного фонду;
здійснено аналіз теоретичних положень поняття та особливостей управління землями природно-заповідного фонду, визначено специфіку інституційно-функціонального забезпечення правового режиму земель природно-заповідного фонду в умовах земельної реформи;
обґрунтовано висновок про те, що система, структура і функції центральних органів державної виконавчої влади в сфері забезпечення прав на землі природно-заповідного фонду є недосконалою і потребує перегляду в частині узгодження функцій та повноважень між Міністерством охорони навколишнього природного середовища України і органами управління у сфері земельних відносин;
науково доведено, що для екологічної рівноваги важливо щоб землі природно-заповідного фонду належали переважно до державної власності і підлягали з боку держави особливій охороні, а передача таких земель у приватну власність забезпечила б баланс суспільних і приватних інтересів у збереженні якості екологічного середовища;
запропоновано внести зміни та доповнення до Земельного Кодексу України в частині: ст. 43, сформулювавши по-новому поняття земель природно-заповідного фонду; ст. 44, змінивши визначення складу земель природно-заповідного фонду ; ст. 162 та ст. 1 Закону України "Про охорону земель", обґрунтувавши доповнення до визначення поняття "Охорона земель"; ст.ст. 3, 7, 8, 15, 16 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", щодо: вилучення частини статті, якою дозволено встановлення законодавством АР Крим додаткових категорій територій та об’єктів, вжиття заходів по відтворенню та використанню, проведення комплексних досліджень та спостережень, вилучення норми, що дозволяє виділення земельних ділянок для задоволення господарських потреб заповідника то його працівників у сінокосах, випасах, городах та паливі на землях заповідника;
удосконалено:
наукове і законодавче поняття земель природно-заповідного фонду, за яким під цим поняттям потрібно розуміти законодавчо визначені землі, що входять до складу однієї з категорій земель України та включені до національної екологічної мережі України, які є просторово-операційним базисом для здійснення природоохоронних заходів стосовно особливо цінних природних комплексів та об’єктів, розташованих на них, і в той же час самі є об’єктами особливої охорони зі спеціальним правовим режимом збереження, відтворення та використання, що мають особливу екологічну, естетичну, рекреаційну цінність;
наукове поняття правового режиму земель природно-заповідного фонду таким чином: правовий режим земель природно-заповідного фонду – це встановлений правовими нормами порядок охорони земель, що передбачає збереження та відтворення, а також використання за цільовим призначенням земель різних форм власності, забезпечення та охорони прав усіх суб’єктів прав на дані землі, здійснення управління землями та забезпечення контролю за дотриманням законодавства, застосування відповідальності за його порушення;
набули подальшого розвитку:
пропозиції й рекомендації щодо впорядкування класифікації земель природно-заповідного фонду з метою наближення її до загальноприйнятих міжнародних стандартів (МСОП). Доцільним, зокрема, вважається:
переглянути класифікацію парків в Україні, запровадивши категорію національних ландшафтних парків;
переглянути віднесення до категорій природно-заповідного фонду об'єктів, які нині відносять до категорій "національний природний парк" і "регіональний ландшафтний парк"; при цьому слід користуватися міжнародними критеріями. Кожна категорія української національної класифікації повинна чітко відповідати одній із категорій за класифікацією МСОП, хоча одній категорії МСОП може відповідати кілька українських;
в об'єктах категорії "національний природний парк" звернути значну увагу на посилення режиму, в тому числі на ренатуралізацію земель;
при створенні нових парків надавати перевагу територіям низької освоєності і строгого режиму, без населених пунктів, ріллі і значних рекреаційних об'єктів.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані автором роботи теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть бути використані: а) в подальшому дослідженні правового режиму земель природно-заповідного фонду та земель інших категорій; б) у правотворчій діяльності для удосконалення практичних аспектів законодавства; в) у правозастосуванні; г) в навчальному процесі при розробці учбових курсів, методичних матеріалів, викладанні та вивченні курсів земельного та екологічного права.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації викладені автором в опублікованих роботах. Вони доповідалися на: "7-й (59-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу" (Одеса, 22-23 квітня 2004 р.), "8-й (60-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу" (Одеса, 22-23 квітня 2005 р.), "9-й (61-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу ОНЮА" (Одеса, 26 квітня 2006 р.) та "10-й ювілейній звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу "Правове життя сучасної України" (Одеса, 27 – 28 квітня 2007 р.).
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки знайшли відображення в п’яти статтях, опублікованих в наукових фахових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАК України, та тезах двох доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації побудована відповідно до завдань дисертаційного дослідження і визначається змістом наукової проблеми. Вона складається із вступу, двох розділів, семи підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 212 сторінок, із них основний текст – 180 сторінок. Список використаних джерел розташований на 22 сторінках і вміщує 347 найменування.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене з урахуванням ринкових умов, екологічної ситуації в країні і всієї складності взаємодіючих чинників та компонентів дослідження методологічних, наукових, теоретичних основ і конституційних засад правового режиму земель природно-заповідного фонду дозволило сформулювати узагальнені науково-теоретичні висновки, що послужили глибшому розумінню заданої проблеми і можуть бути підґрунтям для подальшої розробки питань правового режиму земель природно-заповідного фонду та земель природоохоронного призначення в цілому, правового режиму земель інших категорій.
Перетворення земельних відносин, пов’язані з переходом від монополії державної власності на землю до різноманітних форм власності, корінні зміни в загальнодержавному підході до розвитку заповідної справи, підсилили інтерес вчених-юристів до проблем правового режиму земель, що належать до природно-заповідного фонду України.
Наукові дослідження, проведені в цій царині за час становлення Української держави, а також інтенсивний законотворчий процес, що обійняв в ці роки сферу правового забезпечення режиму земель природно-заповідного фонду, визначальною мірою спирається на міцний базис, створений сукупністю наукової та законотворчої думки в ході суспільного розвитку.
Беручи до уваги значну кількість робіт, що зачіпають різні аспекти правового режиму земель природно-заповідного фонду, все ж слід констатувати відсутність спеціального комплексного дослідження. На сьогоднішній день концептуальні основи правового режиму земель природно-заповідного фонду все ще знаходяться у стадії активного формування, залишаючи проблему відкритою для наукового пошуку, нових нестереотипних підходів до проблеми, які б гарантували її належне високопрофесійне законодавче розв’язання.
В чинному законодавстві та юридичній літературі немає єдиного погляду на поняття "правовий режим земель", а відтак, відсутнє і чітке визначення правового режиму земель природно-заповідного фонду.
Аналіз різноплановості та тотожності думок дозволяє констатувати, що поняття "правовий режим земель природно-заповідного фонду" включає в себе такі основні елементи: право власності на землю; інші права на землю; управління охороною та використанням земель; правову охорону земель та встановлення відповідальності за порушення законодавства.
Отже, на нашу думку, під правовим режимом земель природно-заповідного фонду слід розуміти встановлений правовими нормами порядок охорони земель, що передбачає збереження та відтворення, а також використання за цільовим призначенням земель різних форм власності, забезпечення та охорони прав усіх суб’єктів прав на дані землі, здійснення управління землями та забезпечення контролю за дотриманням законодавства, застосування відповідальності за його порушення.
Діючий Земельний кодекс України для земель природно-заповідного фонду не відводить окремого розділу. Зміст норм, що регулює цю сферу відносин, вміщується в частині глави 7, зокрема статтях 43, 44, 45. Але правова значущість земель природно-заповідного фонду полягає не в кількості статей кодексу, присвячених її правовому режиму. Бо хоча землі природно-заповідного фонду класифіковані законодавцем до однієї категорії із землями іншого природоохоронного призначення, вони є за своєю специфікою автономними. Ця відносно невелика спільність взаємозв'язаних норм дозволяє говорити про існування правового інституту земель природно-заповідного фонду.
Інститут земель природно-заповідного фонду встановлює необхідні обмеження у використанні даних земель, які є незамінні для людини. Він тим самим захищає законні права і інтереси суспільства в цілому, нинішніх і майбутніх поколінь. Тому, як зазначено в дисертації, життєво важливі для забезпечення екологічної рівноваги землі природно-заповідного фонду повинні в переважній більшості знаходитися в державній власності і підлягати особливій державній охороні. Закон має прописувати це чітко і однозначно. Науковцями повинно бути визначене точне співвідношення земель природно-заповідного фонду, що знаходяться лише у державній власності і тих, що можуть підлягати переходу в інші форми власності. Виведене співвідношення має бути таким, яке здатне підтримувати екологічний баланс, що створений на заповідних територіях самою природою, і одночасно являтись гарантом збереження земель та й в цілому природно-заповідного фонду для майбутніх поколінь. Роки реформ у нашій країні довели, що запроваджене закріплення різних форм власності на землі природно-заповідного фонду, їх комерціалізація і відставання від цих процесів законодавства викликають різного роду зловживання у сфері землекористування (переконливим підтвердженням цього є матеріали практики, використані в дисертаційному дослідженні), які вже сьогодні згубно позначаються на землях природно-заповідного фонду, а в подальшому взагалі матимуть фатальні наслідки для природно-заповідного фонду в цілому.
Правовий інститут земель природно-заповідного фонду належить до міжгалузевих, що можна прослідкувати за різноманіттям джерел права, в яких містяться його норми. Неодмінною умовою правового режиму земель природно-заповідного фонду є застосування природоохоронних норм, тому їх можна вважати нормами інституту земель природно-заповідного фонду. Адже, наприклад, загальні положення Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" знаходять свій вираз у всіх інститутах екологічного, земельного, природноресурсового і інших галузей права. Також до інституту земель природно-заповідного фонду мають пряме відношення норми міжнародного права. Таким чином, при встановленні правового режиму земель природно-заповідного фонду виявляється екосистемний підхід до правового регулювання даної сфери відносин на відміну від ізольованого пооб’єктного (внутрішньогалузевого) регулювання земельних, екологічних, природноресурсових і інших відносин.
Правовий режим земель природно-заповідного фонду відрізняється від правового інституту земель природно-заповідного фонду тим, що під правовим режимом земель слід розуміти правовий інститут "в дії", тобто в процесі його реалізації на практиці. Таким чином, самі терміни правовий режим і правовий інститут земель природно-заповідного фонду при всій їх близькості не є тотожними.
Під поняттям земель природно-заповідного фонду потрібно розуміти законодавчо визначені землі, що входять до складу однієї з категорій земель України та включені до національної екологічної мережі України, які є просторово-операційним базисом для здійснення природоохоронних заходів стосовно особливо цінних природних комплексів та об’єктів, розташованих на них і в той же час самі є об’єктами особливої охорони зі спеціальним правовим режимом збереження, відтворення та використання, що мають особливу екологічну, естетичну, рекреаційну цінність.
На нашу думку, визначення земель природно-заповідного фонду, що наводиться законодавцем у Земельному кодексі України є не зовсім вдалим. Оскільки він розглядає їх як "ділянки суші та водного простору з природними комплексами та об’єктами...". Включення ділянок водного простору до поняття земель є навіть дещо суперечливим стосовно загального визначення складу земель України, що дано у тому ж Земельному кодексі України (стаття 19), яким до земель України відносяться не ділянки водного простору, а землі зайняті водними об’єктами. Тотожний підхід у визначенні простежується і в змісті статті 58 Земельного кодексу України щодо складу земель водного фонду. Таким чином, більш доречним до існуючого визначення земель природно-заповідного фонду внести поправку, сформулювавши його так: "Землі природно-заповідного фонду – це ділянки суші з природними комплексами та об’єктами та землі зайняті водними об’єктами..." і далі за текстом.
Також, на наш погляд, суперечливим є визначення складу земель природно-заповідного фонду України, що викладено у Земельному кодексі України (стаття 44). За ним до земель природно-заповідного фонду включаються "природні території та об’єкти... а також штучно створені об’єкти" (визначення земель як штучно створених об’єктів взагалі виглядає парадоксально). Загальновідомим є те, що правовий режим об’єкта природно-заповідного фонду визначає правовий статус земельної ділянки, на якій він знаходиться, а тому пропонується визначення земель природно-заповідного фонду викласти наступним чином: "природні території під об’єктами... а також території під штучно створеними об’єктами".
Якщо говорити про правові норми, що регулюють правовий режим щодо земель природно-заповідного фонду, то у діючому Земельному кодексі України вони виписані недостатньо повно і не зовсім чітко. Варто також вказати, що при всій унікальності і цінності земель природно-заповідного фонду, їх незаперечній, визначальній ролі у забезпеченні екологічної рівноваги на території України, Земельний кодекс України не приділяє їм достатньої та належної уваги. Натомість, норми із земельно-правовим змістом "розтягуються" по різних кодексах, законах та підзаконних нормативно-правових актах, що є не лише свідченням наявності серйозних недоліків та суперечностей зазначеної нормотворчої діяльності, а й заважає розумінню, усвідомленню та ефективному застосуванню Земельного кодексу України. І це в той час, коли особливої актуальності набуває удосконалення практичних аспектів законодавчої техніки, зокрема покращення структурно-композиційного оформлення законів, стандартизація найпоширеніших положень і, насамперед, створення робочих механізмів, які б сприяли забезпеченню правового режиму земель природно-заповідного фонду.
З урахуванням особливостей правового режиму земель природно-заповідного фонду і статусу природоохоронних комплексів та об’єктів, що розташовані на них, розрізняють одинадцять категорій вказаних територій: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Залежно від походження розрізняють природні території та об’єкти (перші сім з вищеназваних категорій) і штучно створені (останні чотири категорії).
Дана класифікація відрізняється від міжнародних загальноприйнятих стандартів (МСОП). А зважати на них Україна має. Виходячи із завдань загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року, слід створити умови для включення природно-заповідного фонду країни до Світової і Пан'європейської екологічних мереж. З метою наближення цієї класифікації до міжнародних загальноприйнятих стандартів доцільним, зокрема, вважається:
- переглянути класифікацію парків в Україні, запровадивши категорію національних ландшафтних парків;
- переглянути віднесення до категорій природно-заповідного фонду об'єктів, які нині відносять до категорій "національний природний парк" і "регіональний ландшафтний парк", при цьому слід користуватися міжнародними критеріями. Кожна категорія української національної класифікації повинна чітко відповідати одній із категорій за класифікацією МСОП, хоча одній категорії МСОП може відповідати кілька українських;
- в об'єктах категорії "національний природний парк" звернути особливу увагу на посилення режиму, в тому числі на ренатуралізацію земель;
- при створенні нових парків надавати перевагу територіям низької освоєності і суворого режиму, без населених пунктів, ріллі і значних рекреаційних об'єктів.
Щодо класифікації на категорії територій та об’єктів природно-заповідного фонду України досить спірною, на нашу думку, є норма статті 3 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", яка допускає встановлення законодавством Автономної Республіки Крим додаткових категорій територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Встановленню нових категорій повинна передувати велика дослідницька робота учених різних напрямків науки, котрі забезпечують розвиток заповідної справи в країні, визначають її пріоритети та завдання. Проводитись такі дослідження мають комплексно, з урахуванням усіх вад та перспектив встановлення нових категорій для національної екологічної мережі України. Тому встановлення нових категорій має відбуватися на загальнодержавному рівні Верховною Радою України з обов’язковим дотриманням міжнародних вимог.
Коло суб’єктів прав на землі природно-заповідного фонду за українським законодавством досить широке. До нього входять громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, правосуб’єктність яких не є однаковою. Саме правосуб’єктність у загальному вигляді являє собою здатність бути учасником земельних правовідносин. Кожному суб’єкту прав на землі природно-заповідного фонду притаманні характерні ознаки, за наявної спільності яких можливе об'єднання даних суб’єктів прав у окремі види, а, отже, і наділення їх певними юридичними правами та обов’язками. Виходячи з того, що будь-яка діяльність людей в тій чи іншій мірі об’єктивно і нерозривно пов’язана із земельними ресурсами, а в певних випадках відносини, які виникають, є невід'ємними від життєдіяльності людини, це зумовлює необхідність функціонування відповідної правової форми, що знаходить своє втілення у законодавчому закріпленні прав та обов’язків суб’єктів. Тому було б доцільно чітко законодавчо виписати ці права та обов’язки, адже вони на даний час перебувають у стані "розпорошеності" по різного роду нормативно-правових актах. Саме дана нечіткість норм зумовлює неналежну поведінку суб’єкта по відношенню до земельної ділянки зокрема та природно-заповідного фонду взагалі. Визначення міри можливої та належної поведінки суб’єктів сприятиме оптимальному використанню, збереженню та відтворенню земель природно-заповідного фонду.
Не дивлячись на легально закріплений перелік, що включає чотири види суб’єктів прав на землі природно-заповідного фонду, доцільно розрізняти дві категорії: публічно-правові утворення і приватні особи. Це дає змогу більш детально визначити коло прав та обов’язків, чітко розмежувавши посуб’єктну відмінність, порядок здійснення нормотворчих, управлінських та представницьких функцій.
Юридичні норми створюють основу для участі суб’єктів прав на землі природно-заповідного фонду, насамперед, у відносинах власності та користування землями. Законодавець, на думку дисертанта, пішов хибним шляхом, не закріпивши чітку юридичну процедуру, умови та порядок перебування земель природно-заповідного фонду у різних формах власності, декларувавши лиш тільки саму можливість такого перебування. Але на найбільшу увагу заслуговує положення про доцільність легального закріплення такої форми власності суб’єктів на землі природно-заповідного фонду, як приватна. При цьому, виникає питання предметної конкретизації впливу держави на власників з приводу забезпечення особливого режиму охорони, відтворення та використання даних земель. Тому що правовий режим цих земель не допускає використання їх на власний розсуд, а чітких виписаних правових норм ще й досі не існує. Виникають також проблеми з присвоєнням отриманих благ. Негатив даної ситуації зумовлений не лише тим, що суб’єктивно вона відкриває численного роду можливості для зловживань, існує також небезпека, що заміна повноцінних відносин власності адміністративними сурогатами призводить до делегування користувачам лише прав, а не відповідальності.
Особливості правового режиму земель природно-заповідного фонду обумовлюють досить складний зміст правовідносин щодо даних земель. Важливим елементом таких правовідносин є набуття прав на землі природно-заповідного фонду, що має свої юридичні особливості, оскільки значною мірою за чинним законодавством пов'язується з розпорядчою діяльністю органів централізованої та місцевої виконавчої влади. Дані особливості процесу набуття прав на земельні ділянки природно-заповідного фонду виявляються також в тому, що йому відповідає чітко визначена у законодавстві процедура, тобто, порядок здійснення юридичних дій, які сприяють виникненню повноважень щодо володіння, користування і розпорядження суб’єктів у зв’язку з юридичним оформленням прав на певну земельну ділянку. Такі юридичні процедури мають спільні ознаки, які різняться суб’єктним складом та об’ємом прав і обов’язків правосуб’єктних осіб.
Реалії сьогодення роблять актуальною вимогу чіткого окреслення норм, які б прописували порядок приватизації земель природно-заповідного фонду, конкретні правові моделі та принципи їх здійснення, адже у чинному законодавстві ці проблеми розглядаються в основному стосовно земель сільськогосподарського призначення. Норми щодо приватизації земельних ділянок природно-заповідного фонду мають передбачати здійснення сукупності послідовних взаємопов’язаних дій, які спрямовані на виникнення права приватної власності шляхом перерозподілу відповідних категорій земель.
Багато конфліктних ситуацій з приводу набуття прав на землю та припинення їх виникають сьогодні внаслідок спроб реалізувати завдання загальнодержавної програми по збільшенню обсягу площ природно-заповідних територій. Справа постійно гальмується жорсткою антиекологічною позицією землекористувачів, а також місцевих органів влади. Їх непоступливість призводить до фактичного зриву погоджень відведення земель під створення різного роду об’єктів. Подібних прикладів на практиці вистачає. Причини такої небезпечної тенденції ігнорування потреб розширення заповідних територій зумовлені розвитком товарно-грошових відносин, формуванням ринку землі. Подолати суперечність між потребами ринку та природоохорони можна лише цілеспрямованими діями різних гілок влади, що мають об’єднуватися спільною політичною волею і не завжди носитимуть ліберальний характер. Загальнодержавна політика розвитку заповідної справи матиме майбутнє лише в разі послідовного державного протекціонізму. В іншому випадку, попри окремі позитивні зрушення, Україна і надалі безнадійно відставатиме за обсягами територій, котрі мають природоохоронний статус, від країн ЄС.
Землеохоронний аспект, що є одним із основних елементів правового режиму земель природно-заповідного фонду, у земельній державній політиці носить імперативний характер, визначаючи при цьому наріжним каменем раціональне використання земель. Це положення закріплюється Земельним кодексом України та Законом України "Про охорону земель". Якщо розглянути наведені в них поняття (які є тотожними) охорони земель, стосовно земель природно-заповідного фонду, то воно виглядає таким чином: "охорона земель – це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на ... забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного призначення". На нашу думку, таке викладення правової норми стосовно земель природно-заповідного фонду є дещо суперечливим, оскільки основним завданням охорони цих земель повинно бути, перш за все – "збереження", затим – "відтворення" і лише після цього – "використання". Норми Земельного кодексу України та Закону України "Про охорону земель" в цьому плані дещо не узгоджуються з нормою Закону України "Про природно-заповідний фонд України", де йдеться про "особливий режим охорони, відтворення і використання". Але і в цьому випадку пропущено поняття "збереження", що для земель природно-заповідного фонду та природно-заповідного фонду в цілому є першочерговим, адже воно визначає пролонговане завдання всієї заповідної справи: "збереження для прийдешніх поколінь". Не просто охорону від негативних антропогенних та інших впливів в процесі життєдіяльності природно-заповідного фонду, а кінцеву мету: "збереження у цілісному природному стані".
Підтримка позиції законодавця стосовно того, що поняття охорони автоматично включає в себе поняття збереження, видається нам необґрунтованою, оскільки слова "охорона" та "збереження" попри свою синонімічність, є самостійними одиницями словникового запасу. "Охороняти" – це стерегти, сторожити, боронити. "Зберігати" – це оберігати, ховати, жаліти і турбуватися. Виходячи з цього, підміняти дані поняття одне одним не варто. Використані разом вони лише підсилять норму закону щодо охорони земель природно-заповідного фонду. Таким чином, визначення поняття охорони земель щодо земель природно-заповідного фонду має бути викладене таким чином: "Охорона земель – це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на ... забезпечення особливого режиму збереження, відтворення та використання земель природоохоронного ... призначення".
Дещо суперечливою можна вважати норму Закону України "Про природно заповідний фонд України" про те, що "на землях природоохоронного й історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає чи може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів і об’єктів або перешкоджає їхньому використанню за цільовим призначенням" (стаття 7). Таким чином, закон забороняє проведення заходів щодо відтворення та використання земель природо-заповідного фонду України, згаданих у преамбулі й у багатьох його статтях. Суперечливою дана норма закону є тому, що проведення відповідних заходів неодмінно має спричинити тимчасове порушення сформованої екологічної ситуації на локальних ділянках.
Не зовсім зрозуміло звучить також норма про збереження територій і об’єктів природно-заповідного фонду "... шляхом проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання" (стаття 8). Комплексні дослідження, тим більше в частині раціонального господарського використання, вимагають неодмінного втручання в сформовані під впливом антропогенних факторів біоекосистеми з метою відновлення колишніх природних комплексів, щодо земель, покритих лісами, — відновлення корінних типів лісових насаджень.
Підкреслимо також, що розробка природоохоронних рекомендацій (стаття 15), скажімо, у природних заповідниках, можлива лише на основі проведення саме тих господарських заходів, які здійснюються суміжними чи розташованими в подібних умовах підприємствами економічного призначення в частині використання та відтворення природних ресурсів. Тільки наявність системи спостережень і застосування відповідних технологій користування може дати підстави для удосконалення способів використання та відтворення земель природно-заповідного призначення.
Для забезпечення кращого збереження та охорони земель заповідників, на думку дисертанта, доцільно було б закріпити в законі правило, згідно якому всі будови (адміністративні, житлові, лабораторні, культурно-побутові та ін.) і об'єкти, пов'язані з діяльністю заповідників, розташовувалися б на території охоронних зон. Там слід було б виділяти і службові наділи для працівників, як це було передбачено в перших законодавчих актах (за радянських часів) про охорону особливо цінних ділянок природи. Одночасно із Закону України "Про природно-заповідний фонд України" (статті 16 "Вимоги щодо охорони природних комплексів та об’єктів природних заповідників") доцільно вилучити норму, котра, допускаючи "виділення земельних ділянок для задоволення господарських потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах, городах та паливі", завдає шкоди унікальним землям заповідника.
Землі природно-заповідного фонду в ході розвитку економіки країни все ширше втягуються у правовідносини з охорони і використання водних, лісових, гірських, мисливських та інших ресурсів. На їх території перехрещуються інтереси сільського, лісового, мисливського, водного та іншого господарства. Завдання законодавця максимально узгодити і гармонізувати інтереси різних міністерств, для яких землі природно-заповідного фонду виконують свою корисну функцію, одночасно не забуваючи при цьому їх основного цільового призначення.
Забезпечення правового режиму земель природно-заповідного фонду неможливе без цілісної системи управління, яка полягає в наявності спеціальних органів управління, особливому порядку виникнення та припинення прав на ці землі та в особливому порядку їх обліку. Таку концептуально цілісну систему управління землями природно-заповідного фонду було започатковано в роки незалежності. Але вона почала зазнавати руйнувань ще до того, як повною мірою виявила свої сильні і слабкі сторони, що стало наслідком нав’язування суспільству вузьковідомчих інтересів, панування волюнтаристських підходів до забезпечення важливих функцій держави щодо впровадження цілісної екологічної політики та виявило непослідовність процесу адміністративної реформи в Україні. В даному дисертаційному дослідженні чітко простежено хід реформування органів державної виконавчої влади.
Незалежно від загальних умов і співвідносності чинників впливу на процеси формування земельної і екологічної політики та здійснення державного управління в сфері регулювання земельних відносин, природоохорони та природокористування, визначально важлива роль і відповідальність лягають на уповноважені центральні органи виконавчої влади – Державне агентство земельних ресурсів України та Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Вони мають бути основними координуючими ланками, але сьогодні, на жаль, не можуть забезпечити успіх впровадження державної земельної та екологічної політики через пасивно-споживацьку і споглядальну позиції інших суб’єктів процесу. Ця обставина позначається не лише на ефективності роботи Держземагентства та Мінприроди, а й на підходах до вдосконалення нормативно-правової бази з питань, що належать до їх компетенції.
Для системи державного управління землями природно-заповідного фонду завжди досить актуальною була проблема відомчої розрізненості, що об’єктивно заважає ефективному функціонуванню такої системи. Така ситуація викликана тим, що тривалий час у нашій країні відбувався перерозподіл земель і об’єктів природно-заповідного фонду між міністерствами та відомствами. Як результат, лише менше половини з тих об’єктів, котрим надано статус національних, підпорядковано Міністерству охорони навколишнього природного середовища України, яке має в своєму складі кваліфікованих спеціалістів, озброєних відповідним досвідом і методологією. Значна частина територій та об’єктів підпорядковуються Держкомітетові України з лісового господарства, а такі відомі об’єкти, як Дунайський біосферний заповідник, Чорноморський біосферний заповідник та Нікітський ботанічний сад, — Національній Академії наук України, котра не може їх ні фінансово утримувати, ні убезпечити від відомчих посягань та підприємницької сваволі. Всесвітньо відомий заповідник "Асканія-Нова", цінний своєю незайманою степовою територією, що ніколи не використовувалася для сільськогосподарських потреб, належить до Мінагрополітики України. А природний заповідник "Розточчя" підпорядкований Міністерству освіти і науки України. Така відомча розрізненість руйнує єдину методологічну базу, об’єктивно заважає функціонуванню природно-заповідного фонду в його цілісному вигляді, породжує міжвідомчі суперечності, котрі загалом не мають права на існування в умовах, коли сталий розвиток на ділі, а не в деклараціях є національним пріоритетом. Перепідпорядкування всіх об’єктів природно-заповідного фонду національного значення Мінприроди України, із відповідним забезпеченням адекватного фінансування, є, на думку дисертанта, не єдиною, проте першою і головною умовою їхнього збереження.
Гострі проблеми в управлінні землями природно-заповідного фонду нерідко виникають з вини органів місцевого самоуправління. В значній мірі причина подібних конфліктів у незнанні і нерозумінні посадовцями на місцях істинного значення завдань і специфіки земель природно-заповідного фонду. Досить поширене формальне ставлення до природоохоронних вимог у поточній діяльності, більше того, в останні роки спостерігається тенденція до перебирання місцевою владою невластивих їй функцій, що належать до компетенції Мінприроди України. Наївно чекати, коли керівники всіх рангів в регіонах самі по собі переконаються в достоїнствах і значимості земель природно-заповідного фонду. Однак, чомусь саме ця логіка превалює в заповідній справі десятиліттями. Натомість у багатьох випадках маємо те, що місцева влада та господарські структури розпоряджаються заповідними землями "по-господарськи". Земельно-правова та еколого-правова політика для широкого загалу досі залишається осібним комплексом певних принципів і заходів, що спрямовані не на забезпечення життєво важливих об’єктивних глобальних потреб, а на обслуговування певної сфери діяльності, яка здійснюється поза соціально-економічним контекстом, обтяжує суспільство додатковими обмеженнями і зобов’язаннями, реалізується вимушено, а забезпечується за залишковим принципом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Про схвалення Концепції Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України № 70-р від 8 лютого 2006 року // Офіційний вісник України. – 2006. – № 6. – Ст. 315.
3. Гумбольдт А. Картины природы. – М.: Географиздат, 1959. – 457 с.
4. Конвенц Г. Практика охраны памятников природы / Киевский эколого-культурный центр / В.Н. Грищенко (науч. ред.), В.Е. Борейко (сост.), Е. Кривошеева (пер.) // История охраны природы. – К., 2000. – Вып. 23. – 88 с.
5. Варминг Е. Распределение растений: Издание Брокхауз-Ефрон, 1902. – 474 с.
6. Грушевський М. С. Історія України-Русі. – Зб. в 11 т., у 12 кн. – К.: Наукова думка, 1994 – 1996.
7. Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. – К.: Наукова думка, 1991. – 560 с.
8. Індиченко П. Д. Земельне законодавство поміщицько-буржуазної Росії (1861-1917). – К.: Вид-во КДУ ім. Т.Г. Шевченка, 1959. – 99 с.
9. Індиченко П. Д. Радянське земельне право. – К.: Вища школа, 1971. – 174 с.
10. Єфименко А. Я. История украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990. – 512 с.
11. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.
12. Андрейцев В. И. Правовые вопросы экологической экспертизы проектов: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.06. – К., 1984. – 225 c.
13. Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды. Общая часть: Учебное пособие для студентов юридических специальностей вузов. – Х.: Вища школа.,1986. – 160 с.
14. Дмитренко И. А. Охрана земельных прав колхозов по советскому законодательству. – К.: НИ и РИО, 1973. – 149 с.
15. Каракаш И. И. Теоретические вопросы правового регулирования обязанностей членов колхозов: Автореф. дис. на соиск. науч. степ. канд. юрид. наук.: спец. 12.00.06 «Колхозное, земельное, водное, лесное и горное право: Правовая охрана природы» / И. И. Каракаш. – Москва, 1979. – 26 с.
16. Кравченко С. Н. Имущественная ответственность за нарушение природоохранительного законодательства. – Львов: Вища школа, 1979. – 184 с.
17. Кулинич П. Ф. Рациональное использование мелиорированных земель: (Вопросы правового обеспечения). – К.: Наукова думка, 1987. – 115 с.
18. Мунтян В. Л. Правова охорона грунтів Української РСР. – К.: Наукова думка, 1965. – 99 с.
19. Мунтян В.Л. Правові проблеми раціонального природокористування. – К.: Вища школа, 1973. – 181 с.
20. Мунтян В. Л. Правова охорона природи УРСР. – Вид. 2-е, доп. – К.: Вища школа, 1966. – 229 с.
21. Мунтян В. Л., Шемшученко Ю. С., Розовский В. Г. Юридическая ответственность в области охраны окружающей среды. – К.: Наукова думка, 1978. – 279 с.
22. Носик В. В. Правовое регулирование рационального использования земель сельськохозяйственных предриятий агропромышленного комплекса (на материалах Украинской ССР): Автореф. дис. на соиск. науч. степ. канд. юрид. наук.: спец. 12.00.06 / В. В. Носик. – Киев, 1986. – 24 с.
23. Погребной А. А. Правовое регулирование деятельности крестьянких (фермерских) хозяйств в условиях рынка: Автореф. дис. на соиск. науч. степ. докт. юрид. наук.: спец. 12.00.06 / А. А. Погребной. – Москва, 1992. – 54 с.
24. Середа И. О. Теоретические проблемы субъективных прав и обязанностей членов колхоза в условиях развитого социализма: Автореф. дис. на соиск. науч. степ. докт. юрид. наук / И.О. Середа. – Харьков, 1974. – 31 с.
25. Середа I. О. Права і обов'язки членів колгоспу / За ред. докт. юрид. наук, проф. В. З. Янчука. – К.: Урожай, 1974. – 53 с.
26. Суржан Д. А. Правовые вопросы рационального использования земель сельськохозяйственного назначения: Автореф. дис. на соиск. науч. степ. канд. юрид. наук.: спец. 12.00.06 / Д. А. Суржан. – Москва, 1979. – 19 с.
27. Титова Н. І. Відповідальність за порушення законодавства про охорону природи. – Л.: Вид-во Львів. ун-ту, 1973. – 218 с.
28. Советское земельное право: Учебн. пособие для студ. вузов, обучающихся по специальности "Правоведение" / Под ред. проф. В. С. Шелестова. – Х.: Изд-во при ХГУ издат. объед. "Вища школа", 1981. – 232 с.
29. Шемшученко Ю. С. Организационно-правовые вопросы охраны окружающей среды в СССР. – К.: Наукова думка, 1976. – 273 с.
30. Шульга М. В. Возникновение и прекращение права пользования землями сельских населенных пунктов: Автореф. дис. на соиск. науч. степ. канд. юрид. наук.: спец. 12.00.06 / М. В. Шульга. – Москва, 1981. – 20 с.
31. Янчук В. В. Правовой режим пахотных угодий (на материалах Украинской ССР): Автореф. дис. на соиск. науч. степ. канд. юрид. наук.: спец. 12.00.06 / В. В. Янчук. – Москва, 1982. – 24 с.
32. Земельне право: Підруч. для юрид. інститутів і юрид. факультетів державних університетів / За ред. проф. Казанцева; укр. вид. – за ред. к. ю. н. В. З. Янчука. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1960. – 302 с.
33. Аксененок Г. А. Право государственной собственности на землю в СССР. – М.: Госюриздат, 1950. – 360 с.
34. Балезин В. П. Правовой режим земель населенных пунктов. – М.: Юрид. л-ра., 1980. – 96 с.
35. Братусь С. Н. Субъекты гражданского права // Советское гажданское право / Под. ред С. Н. Братуся – М.: Юрид. л-ра., 1984. – 288 с.
36. Бриньке И. А. Правовая охрана ландшафта в Латвийской ССР: Автореф. дис. на соиск. науч. степ. канд. юрид. наук / И. А. Бриньке– М., 1984. – 19 с.
37. Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность. – М. 1948. – 324 с.
38. Гусев О. К. Вокруг Байкала (Впечатления туриста о Байкале) // Охота и охотничье хозяйство. – 1975. – №12. – С. 38 – 41.
39. Докучаев В. В. Труды экспедиции, снаряженной Лесным Департаментом под руководством проф. В. В. Докучаева. – СПб., 1895. – 165 с.
40. Демина С. А. Правовые формы заповедной охраны природы в СССР: Автореф. дис. на соиск. науч. степ. канд. юрид. наук / В. В. Докучаев. – Москва, 1980. – 26 с.
41. Ерофеев Б. В. Правовой режим земель городов. – М.: Юрид. лит., 1976. – 200 с.
42. Жариков Ю. Г. Охрана права землепользования. – М.: Юрид. л-ра., 1974. – 136 с.
43. Иконицкая И. А. Проблемы эффективности в земельном праве. – М.: Наука, 1972. – 172 с.
44. Иоффе О. С. Развитие цивилистической мысли в СССР. / Ч. 1. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1975. – 160 с.
45. Иоффе О. С., Братусь С. Н. Гражданское право. – М.: Знание, 1967. – 159 с.
46. Иоффе О. С. Правоотношения по советскому праву. – Л., 1967. – 152 с.
47. Иоффе О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву / Отв. ред. С. И. Аскназий: ЛГУ им. А. А. Жданова. Институт экономики, философии и права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1949. – 143 с.
48. Колбасов О. С. Экология: политика, право // Правовая охрана природы в СССР. – М.: Наука, 1976. – 232 с.
49. Колбасов О. С. Правовая охрана природы: Пособие для слушателей. – М.: Знание, 1984. – 112 с.
50. Краснов Н. И. Правовой режим земель специального назначения. – М.: Госюриздат, – 1961. – 215 с.
51. Краснов Н. И. Теоретические основы правового режима земель специального назначения в СССР: Автореф. дис. на соиск. науч. степ. докт. юрид. наук / Н. И. Краснов. – Москва, 1966. – 31 с.
52. Лисковец Б. А. Охрана государственных заповедников. / В кн.: Охрана природы Российской Федерации в советском законодательстве. – М., 1959. – 135 с.
53. Осипов Н. Т. Теоретические проблемы советского земельного права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1972. – 158 с.
54. Земельное право: Учебник / Под. ред. Н. Д. Казанцева, И. В. Павлова. – М.: Юрид. л-ра., 1971. – 250 с.
55. Петров В. В. Правовая охрана природы в СССР: Учебник. – М.: Юрид. л-ра., 1980. – 384 с.
56. Петров В. В. Природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Учебник / Под ред. Петрова В. В. – М.: Юрид. л-ра., 1988. – 512 с.
57. Толстой Ю. К. К т