ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ (РОЗВИТОК ТА ОСНОВНІ РИСИ)

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ЗА СУЧАСНОЮ ПРАВОВОЮ ДОКТРИНОЮ 11
1.1 Поняття права власності на землю та його основні риси. 11
1.2 Від давніх часів – до Переяславської ради 31
1.3 Від Переяславської ради 1654 р. до земельної реформи 1861 р. 44
1.4 Від скасування кріпосного права до Жовтневої революції 1917 р. 64
РОЗДІЛ 2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ У РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД (1917 – 1990 рр.) 85
2.1 Право власності на землю в УСРР до утворення СРСР 85
2.2 Право власності на землю в УСРР (УРСР) у складі СРСР 95
РОЗДІЛ 3. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ ЇЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 103
3.1 Від Декларації про державний суверенітет до Конституції України 1996 р. 103
3.2 Право власності на землю в сучасний період 123
ВИСНОВКИ 147
СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ 164

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є національним багатством і перебуває під особли-вою охороною держави. Право власності на землю гарантується державою, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та держа-вою виключно відповідно до закону. Крім цього, суб'єктами права комуна-льної власності на землю є територіальні громади села, селища, міста, від імені яких виступають органи місцевого самоврядування. Ці конституційні положення втілені у Земельному кодексі України 2001 р.
Право власності на землю завжди було і залишається одним з найгос-тріших питань соціального розвитку. Революційні події і численні земельні реформи у державах, що існували на території України, не сприяли стабі-льності у земельних відносинах. Різні форми права власності на землю змі-нювали одна одну.
Попри надзвичайну важливість права власності на землю юридична наука ще не виробила оптимальної моделі цього права для нашої країни. Однією з істотних причин такого становища є те, що здійснювані в Україні теоретичні дослідження права власності на землю недостатньо спиралися на національний історичний досвід і традиції.
Сучасний етап розвитку права власності на землю розпочався з при-йняттям Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), Земельного кодексу УРСР (1990 р.), Закону України "Про форми власності на землю" (1992 р.) і Земельного кодексу України (1992 р.), в яких визнання права довічно успадковуваного землеволодіння в 1990 р. переросло до встановлення права приватної, колективної і держав-ної власності на землю в 1992 р.
Наступний етап розвитку права власності на землю був продовжений після прийняття Конституції України (1996 р.) і Земельного кодексу Украї-ни (2001р.), якими визнавалось право приватної, комунальної і державної власності на землю. Різні підходи до визначення форм і змісту права влас-ності на землю свідчить про недостатню наукову аргументацію прийнятих законів. Недостатньо і неоднозначно трактувалось право власності на зем-лю в юридичній літературі. Окремі автори вважають, що після прийняття Конституції України право колективної власності на землю припинило своє існування, інші вважають, що воно продовжує існувати, а окремі доводять, що право колективної власності на землю є різновидом права приватної власності на землю. Різні точки зору висловлювались щодо паювання і приватизації земель, передачі земельних часток (паїв) в оренду та ін.
Історичну і наукову цінність для вивчення розвитку права власності на
землю мають наукові праці В.Д.Гончаренка, А.Й.Рогожина, І.Б.Усенка, О.І.Заєць. Підгрунтям дослідження загальних проблем права власності на землю і земельних відносин мають праці В.К.Гуревського, П.Д.Інди¬ченка, Т.Г.Ковальчук, А.В.Луняченка. Питанням права колективної власності на землю і права власності за Конституцією України присвячені праці І.М.Кучеренко, В.В.Носіка, В.І.Семчика, В.З.Янчука. Процеси приватизації і паювання землі права приватної власності на землю висвітлені в наукових працях Г.О.Вівчаренка, П.Ф.Кулинича, В.Л.Мунтяна, О.О.Погрібного.
Проте проведені наукові дослідження ґрунтувались на законодавстві колишнього СРСР і незалежної України, в яких визнавалось виключне пра-во державної власності на землю, а також викладені і обґрунтовані різні по-гляди щодо форми права власності на землю, зокрема права колективної і приватної власності, а також щодо доцільності впровадження в Україні ку-півлі-продажу земельних ділянок та ін.
Зазначені обставини свідчать про актуальність дослідження розвитку права власності на землю в державах, які існували на території України, і потребують комплексних теоретичних досліджень питань розвитку права власності, наукового обґрунтування рекомендацій і заходів щодо відро-дження традиційних форм власності на землю, вдосконалення земельного законодавства і впровадження його в практику.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робо-та виконана в рамках науково-дослідної планової теми "Проблеми права власності у сільському господарстві" (0100U004369), яка виконувалась в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є науково-теоретичний аналіз розвитку права власності на землю на території Украї-ни, починаючи з часу регулювання земельних відносин звичаєвим правом і закінчуючи сучасним періодом.
З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:
– вивчити та узагальнити норми звичаєвого права, якими регулюва-лись відносини власності на землю в дородовий період на території Украї-ни;
– дослідити і відтворити розвиток правового регулювання відносин власності на землю з часу виникнення перших в Київській Русі нормативно-правових актів, зокрема "Руської правди" Ярослава Мудрого та в інших князівствах;
– дослідити та узагальнити процес розвитку правового регулювання відносин власності на землю в період гетьманщини, входження України до складу Російської імперії, а також до складу Польщі, Великого Литовського князівства, а також в період УНР, Радянської держави і незалежної України;
– сформулювати основні риси правовідносин власності в процесі їх становлення і розвитку;
– визначити види основних форм власності на землю в державах, що існували на території України, розкрити їх основні риси, зміст і порядок за-стосування;
– дати характеристику монопольного права державної власності на землю в СРСР, до складу якого входила УРСР;
– розкрити зміст відродження і розвитку права приватної, колектив-ної, комунальної і державної власності на землю в Україні після проголо-шення незалежності України;
– дати визначення поняття права власності на землю як інституту зе-мельного права і показати співвідношення з поняттям права власності за цивільним законодавством України;
– обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення земельного законо-давства України з питань права власності на землю в України.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини в галузі земельного права, що стосуються права власності на землю, в процесі їх становлення, реалізації і розвитку в залежності від державно-політичного устрою дер-жав, що існували на території України і в сучасний період.
Предметом дослідження є теоретичні праці в галузі земельного пра-ва, законодавства про регулювання відносин власності на землю в держа-вах, що в різні періоди існували на території України і в період після про-голошення незалежності України, а також практика застосування земельно-го і суміжних з ним галузей законодавства.
Методи дослідження. У роботі були використані: діалектичний, фо-рмально-логічний, історико-правовий, функціонально-правовий, статисти-чний, порівняльно-правовий та інші методи.
Застосування діалектичного методу дало можливість дослідити відно-сини власності в єдності і боротьбі протилежностей, розкрити об’єктивні, закономірні зв’язки між формами державного устрою і правом власності на землю, показати, що суперечності в суспільстві є внутрішньою причиною його розвитку.
За допомогою історико-правового і порівняльного методів було здій-снено аналіз земельного, цивільного та адміністративного законодавства України, яким регулюються відносини власності на землю та інші відноси-ни, зокрема довічно успадковуваного володіння, землекористування, а та-кож дано науково-правову оцінку розвитку права власності на землю в різ-них державно-правових утвореннях, що існували на території нинішньої України.
Формально-логічний метод дав можливість класифікувати правову термінологію, яка використовувалася на різних етапах розвитку права вла-сності на землю. Функціонально-правовий метод було застосовано з метою визначення функцій правових норм щодо регулювання відносин власності на землю в попередні періоди та їх співвідношення з функціями земельно-правових норм на сучасному етапі. За допомогою статистичного методу з’ясовувалася практика реалізації права власності на землю в кожний пері-од.
Перелічені та інші дослідницькі методи базуються на принципах об’єктивного і всебічного аналізу процесів та явищ, що відбуваються в процесі становлення і розвитку права власності на землю в Україні.
Теоретичну базу дослідження складають наукові розробки вчених в галузі теорії права, земельного, цивільного, адміністративного та інших га-лузей права В.Б.Авер’янова, Г.О.Аксеньонка, С.С.Алексеєва, В.І.Анд-рейцева, Д.В.Бобрової, С.О.Боголюбова, А.П.Гетьмана, О.В.Дзери, Б.В.Єрофеєва, Г.Ю.Бистрова, Н.С.Кузнєцової, О.А.Підопригори, К.П.По-бедоносцева, О.Ф.Скакун, Я.М.Шевченко, Ю.С.Шемшученка, М.В.Шульги та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дослідженні розвитку права власності на землю в Україні та обґрунтуванні пропозицій щодо системного правового регулювання відносин власності й удосконалення земельного законодавства з цих питань. У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну:
1. Доведено, що право власності на землю це – врегульоване нормами земельного права володіння, користування і розпорядження земельними ділянками з додержанням правових вимог щодо цільового і раціонального використання землі, землеустрою, земельного кадастру, екологічної безпе-ки, обмежень та обтяжень.
2. Обґрунтовано висновок про те, що розвиток права власності на зе-млю на території України відбувався у складних умовах неодноразової зміни адміністративно-територіального устрою (періоди Київської Русі, Ве-ликого князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, Російської імперії, УНР, СРСР та УСРР (УРСР), незалежної України (з 1991 р.).
У кожному з цих періодів існували різноманітні форми власності на землю з певними особливостями їх правового режиму, зокрема феодальна (поміщицька), державна, приватна, общинна, колективна та ін.
3. Розкрито положення про те, що офіційне виникнення права власно-сті на землю пов’язано з існуванням середньовічної держави, зокрема Київ-ської Русі, та появою першого письмового джерела "Повісті временних літ" (IX–XI ст.). Поряд з землеволодінням князів, бояр і дружинників існувало общинне землеволодіння селян, земельні відносини між якими регулювали-ся звичаєвим правом. Юридично право феодальної власності на землю вперше було закріплено в Руській правді Ярослава Мудрого.
4. Доведено, що поняття права власності вперше визначено у ст. 420 т. Х ч. 1 Зводу законів Російської імперії ( ХVШ ст.). До цього часу викори-стовувалось право землеволодіння. Після прийняття Зводу законів поряд з правом власності використовувалось і право землеволодіння, яке в одних випадках ототожнювалося з правом власності, а в інших розглядалось як довічно успадковуване землеволодіння.
5. Обґрунтовано положення про те, що право приватної власності на землю князя, царської та імператорської сім’ї, бояр, дружинників, поміщи-ків, військових, церкви і монастирів, вільних громадян відмежо¬вувалось від права державної власності на землю (князівства, імперії), яке регулювалось публічним правом.
6. Сформульовано висновок, що суб’єктом права власності общинної власності на землю була сільська громада, управомочена перерозподіляти земельні ділянки між членами общини, що право сучасної комунальної вла-сності на землю в Україні є певним аналогом права общинної власності на землю в минулі роки.
7. Досліджено, що після скасування кріпосного права (1861 р.) селяни викупали землі у поміщиків, яка переходила у власність сільської общини і розподілялася між селянами на праві користування.
У період столипінської реформи в Росії (1906–1914 рр.) встановлю-валося одноособове право власності "домогосподаря" на землю, а також на все господарство двору, що виділялося.
8. Доведено, що в радянський період право приватної власності на землю було скасовано, вона стала загальнодержавною власністю, а земель-ні угіддя і земельні ділянки надавалися колгоспам, радгоспам, підприємст-вам, організаціям та установам у довічне (постійне) користування.
9. Обґрунтовано висновок, що земельна реформа (1991–2002 рр.)
проходила в складних умовах економічної, зокрема аграрної кризи, прива-тизація землі гальмувалася. В процесі земельної реформи земельні ділянки колгоспів і радгоспів передавалися у колективну власність колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) та в приватну власність грома-дян. На другому етапі реформи землі колективної власності КСП були роз-пайовані між членами КСП, а на третьому етапі в 2000–2002 роках – пере-дані у власність членам КСП, у зв’язку з чим КСП перестали існувати.
10. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення земельного за-конодавства, зокрема про форми власності на землю, про заборону прода-жу і вивезення за межі України чорнозему, інших цінних ґрунтів, про вне-сення доповнення до ЗК 2001 р., яким відновити норму ЗК 1992 р., за якою землі фермерського господарства поділу не підлягають, а також про вдос-коналення механізму реалізації ЗК.
11. Доведено, що земельне законодавство незалежної України увібра-ло досвід і традиції земельного законодавства держав, що раніше існували на території України, а також зарубіжних країн, внаслідок цього норми про право власності на землю, що відтворені в Земельному кодексі України 2001 р., достатньою мірою відповідають світовим стандартам, а пропозиції щодо його вдосконалення не виходять за їх межі.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Ре-зультати дисертаційного дослідження можуть бути використані: у законот-ворчій діяльності, для удосконалення земельного законодавства України, зокрема з питань форм власності на землю, землеволодіння і землекористу-вання повноважень суб'єктів права власності, правових засобів захисту права власності; для вдосконалення реалізації законодавства про право власності на землю; при викладанні курсів "Земельне право" і "Аграрне право" у юридичних та інших вищих навчальних закладах України.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні по-ложення дисертаційного дослідження доповідалися на науково-прак¬тичних конференціях: 1) "Адміністративне право: актуальні проблеми реформу-вання" (Суми, 2000); 2) "Власнісний статус і проблеми раціонального вико-ристання земель" (Київ, 2000); 3)"Проблеми та перспективи розвитку та ре-алізації законодавства України" (Київ, 2001).
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації діс-тали відображення у 9 наукових публікаціях, з яких 6 наукових статей, в т.ч. 5 – у фахових виданнях, та 3 тезах доповідей.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Розвиток права власності на землю в історичному плані на території України відбувався в складних соціально-політичних і економічних умовах, у періоди її державності і бездержавності. У кожному з цих періодів застосовувались як спільні так і особливі ознаки земельних відносин з притаманними їм формами права власності на землю.
У родоплемінному суспільстві існували дві форми власності на землю: 1) верховна власність племені на землю і 2) земельні володіння роду. Якщо для племінного періоду притаманним було общинне володіння землею, то в період родових форм виникали родові (сільські) чи сімейні общини. Земля періодично розподілялась між общинами, члени яких були пов'язані круговою порукою.
У VIII-IX ст. внаслідок зміцнення влади князів і появи родової знаті стала формуватись феодальна власність на землю, яка фактично існувала до скасування кріпосного права у 1861 році. Виникнення права власності на землю пов'язано з виникненням стародавньої держави, зокрема Київської Русі і появи першого письмового джерела права "Повести временних лет" (IX-XI ст.).
У Київській Русі у X-XII ст. земельна власність ділилась на дві форми: а) "жизнь" - спадкове володіння князів і бояр; б) "окняжіння" ("обоярення") - завойовані землі сусідніх громад.
Поряд з землеволодінням князів, бояр і дружинників існувало общинне землеволодіння простих людей, земельні відносини між якими регулювались звичаєвим правом. Від конфіскації землеволодінь власники ще не були захищені. Юридично право феодальної (приватної) власності на землю було закріплено в Руській Правді Ярослава Мудрого, але в умовах розвитку феодалізму і власності держави на землю – приватне землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою. З другої половини ХІ ст. стали виникати церковні і монастирські землеволодіння.
Збірник писаного права, так звані три Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.). Перший статут гарантував шляхті недоторканість земельних володінь, які базувались на праві давності набуття (10 років). Другий статут відбивав інтереси середньої шляхти, яка набула панівної ролі. Вже не було обмеження права землевласника на розпорядження своїми маєтками. Наприклад, не потрібна була згода великого князя при укладанні угоди на землю. Угоду лише записували до актових книг. Таким чином земельні угіддя були втягнуті в товарно-грошовий обіг. Такі принципи II Статуту перейшли й до Статуту III. Під час дії ІІІ-го Статуту общинне землеволодіння було ліквідовано. З цього часу стала формуватись феодальна власність на землю, яка фактично існувала до скасування кріпосного права у 1861 році.
На Лівобережній Україні гетьман був верховним розпорядником зе-мель, що після визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. стали власністю Війська Запорізького – складової частини гетьмансько-старшинської адміністрації. На місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. Адміністративно-військовий апарат підтримував владу землевласника. Головною умовою феодальної власності на землю було зміцнення політичних позицій козацької старшини. Феодальна земельна власність старшини існувала в двох основних формах – ранговій (тимчасовій) і приватній ("зуполного"). Рангова земельна власність складалася з царських і гетьманських пожалувань "на ранг", "на уряд" як винагорода за службу у козацькому війську. Юридично рангова земельна власність була оформлена в Березневих статтях 1654 р. Приватновласницькі землі формувались з пожалувань. Джерелом росту старшинського землеволодіння було скуповування селянських і козацьких земель. Продавали землі козаки та селяни, які заборгували. Земля в такому випадку віддавалась за безцінь. На Лівобережній Україні універсали на "зуполне" володіння маєтками зберігали юридичну силу тільки під час правління гетьмана, який їх видав. При новому гетьмані – феодалу потрібно було одержувати нові універсали на ці землі. Винятком були землі, видані царським урядом. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків. До 1767 р. застосовувався інститут права землеволодіння. Поняття права власності вперше визначено у ст. 420 т. Х, ч. 1 Зводу законів Російської імперії, в якій було записано, що "власність є влада, в порядку цивільними законами, встановлену, винятково і незалежно від імені стороннього володіти, користуватися і розпоряджатися майном вічно і потомственно". Майже такий вдосконалений зміст вкладається і в сучасний термін власності.
Протягом першої половини XVIII століття в законодавстві Російської імперії, що діяло на території України, більш помітною ставала тенденція, згідно з якою дворянство зберігало володіння своїми маєтками завдяки не-сенню державної служби. Однак, у другій половині XVIII століття (грамоти Петра III у 1762 р. і Катерини II у 1785 р.) був остаточно розірваний зв'язок між правом на землю й обов'язками перед державою. Отже, ступінь обмеженості права дворянина на землю був значно понижений. Саме з цього часу державна служба перестає вважатися нав'язаною землевласникам і стає переважним правом дворянського класу.
З метою відновлення привілеїв української козацької старшини на во-лодіння землею в межах тодішньої території України Гетьман Данило Апостол у жовтні 1728 року в Москві подав петицію про повернення Україні старих прав згідно з договором, укладеним Б.Хмельницьким (так звані "Березневі статті 1954 р.). Вища Таємна Рада дала відповідь, яка отримала назву "Рішительні" (конфірмовані) пункти. Ця відповідь містила в собі 28 пунктів, які стали основною конституцією до кінця існування Гетьманщини. Цілий ряд пунктів стосувався земельних питань, зокрема:
а) заборона росіянам купувати землю в Україні була скасована. Однак, на землях, які російські дворяни почали скуповувати в Україні, заборонялося селити російських селян-кріпаків;
б) була встановлена заборона відбирати у козаків та в посполитих як спадкові, так і куплені землі;
в) визнавалася потреба у перевірці маєтностей, призначених на утри-мання гетьмана й розданих ним у приватні руки; маєтності рангові і ратушеві, якщо вони були роздані приватним власникам, мали бути повернуті уряду і ратушам.
Землеволодіння на Гетьманщині не було стабільним. Воно весь час еволюціонувало в напрямку концентрації землі в руках козацької старшини. Така концентрація здійснювалася шляхом роздачі гетьманами державних земель старшині і шляхом легальної експропріації землі у селян та козаків з їх одночасним закріпаченням. У період Гетьманщини суди мали можливість надавати право земельної власності. Сторони могли погодитися, щоб будь-який їх спір вирішував визначений ними суд. Надання права земельної власності судом наступало також тоді, коли покликаний з’являвся перед неналежний суд, але не закинув йому цього і без всяких застережень включався у процес.
Після затвердження Катериною ІІ 22 березня 1764 року "Высочайшего конфирмованного плана о раздаче в Новороссийской губернии казенных земель к их заселению" розпочалася роздача українських земель між Бугом і Дністром російським дворянам. Цим "Планом" уряд намагався заохотити переселення до Новоросійської губернії, пропонуючи переселенцям землю. Згідно з "Планом" земля Новоросійської губернії поділялася на землі державних поселян, поміщицькі і військові, які відрізнялись умовами отримання, правами володіння, сплатою податків. Розрахунковою одиницею визначалась земельна ділянка, яка ніколи не ділилась, залишалась незмінною як для державних поселян, так для поміщиків і військових. Метою указу було - насадження приватної земельної власності. У довічне спадкове володіння земельні ділянки передавались державним поселенцям "всякого звания людям".
Новоосвоєні землі Запорізького краю не знали кріпосного права, тому царський уряд пішов на модифікацію інституту земельної власності щодо українських земель. На півдні України формально була скасована дворянська монополія на землю. Право власності на землю дозволено було набувати на півдні України не тільки дворянам, а й представникам нижчих станів. Крім цього, на півдні України земля передавалася у приватну власність й переселенцям з інших країн – німецьким колоністам, менонітам тощо.
Законодавство XIX ст. про земельну власність встановлювало й певні обмеження права власності на нерухоме майно, у тому числі й на землю. Зокрема, законодавством були встановлені сервітутні права, які обмежували права власників землі, - право участі загальне і право участі приватне. Обмеження права власності, встановлене законом на користь усіх без винятку осіб, називалося правом участі загальним (право проїзду по дорогах, проїзду на річкових судах, право на бечевник). Захист права участі загального здійснювалося в адміністративному порядку. А обмеження власності на користь певної особи називалося правом участі приватним. Право участі приватне встановлювало обмеження права власності в інтересах сусідів (право власника землі і покосів, що лежать у верхній течії ріки, вимагати, щоб сусід не підіймав річкову воду загатами і не затопляв його луки, ріллю, не зупиняв його млина й ін., щоб хазяїн протилежного берега ріки не будував греблі без його згоди, щоб сусід не прибудовував нічого до стіни його будинку, не смітив на його подвір'ї та ін.).
До 1843 р. на Лівобережній Україні багато селян-кріпаків мали на праві приватної власності землі, отримані у спадщину до закріпачення, а також придбані на підставі договору купівлі-продажу. Указом від 1843 р. царський уряд ввів заборону на володіння землею кріпакам, але вже через 5 років ця заборона була послаблена, селянам-кріпакам знову дозволялось купувати землю. Однак, право власності на придбану кріпаком земельну ділянку оформлялося на ім’я поміщика. Приватне землеволодіння кріпаків зустрічалось і в деяких селах Правобережної України. Землі, що були в приватній власності кріпаків, як правило звільнялися від повинностей на поміщика, а тому ставали одним з основних джерел економічного зміцнення заможної верхівки.
Зі скасуванням кріпосного права відповідно до Положення від 19 лю-того 1861 р. розширилася сфера застосування норм цивільного права до відносин земельної власності. Формально, після скасування кріпосного права всі піддані Російської імперії, у тому числі і жителі України, стали носіями цивільних прав і суб'єктами цивільних правовідносин, незалежно від статі, національності і віросповідання. Таким чином, у результаті земельної реформи 1861 р. суб'єктами права власності на землю були визнані поміщики, селяни і община (іменована селянським товариством). Проте, закон не проголошував загальної рівності прав, у тому числі і на земельну власність. Існували обмеження на володіння власністю у відношенні селян, духівництва, жінок і деяких національних меншин.
У результаті земельної реформи 1861 р. поміщики були зобов’язані надати, а селяни взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. Селянам надавалося право викупу садиби. Наділ можна було викупити лише за згодою поміщика. До укладення викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов’язаними, після оформлення її – селянами-власниками. За користування садибою селяни, як правило, платили оброк, за користування польовим наділом – або оброк, або відбували панщину.
Викуп земельних ділянок селянами відбувався або за викупним дого-вором сторін, або за викупною угодою, оголошеною поміщиком в односто-ронньому порядку. Викупний договір був актом, що засвідчував право власності селян на надільну землю. Наділами називалися землі, надані селянському стану для забезпечення побуту.
У процесі селянської реформи земельні наділи закріплювалися за окремим селянином за певні повинності на користь поміщика. Законом було передбачено, що через дев'ять років після закріплення земельного наділу селянин міг викупити землю. Порядок викупу визначався спеціальним законом - Положенням про викуп. Це Положення відрізняло право викупу садиби від права викупу польового наділу. Викуп відбувався при фінансовому сприянні казни, що видавала викупну позичку поміщикам, а селяни повинні були оплатити позичку казни щорічними платежами, терміном до 49 років. До викупу селяни залишалися тимчасово-зобов'язаними. Лише після викупу селяни ставали власниками землі, але наділи були обтяжені викупним обов'язком, а це було серйозним обмеженням. Польову землю селяни могли викупити тільки за згодою поміщика. Таким чином, питання про викуп польового наділу залежав від розсуду поміщика.
Селянам надавалось право на одержання садиби і польової землі за нормами, встановленими місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян. Ці норми встановлювались у залежності від місцевості і якості землі. В Україні, де на більшості місцевостях земля була родючою, встановлювалися невеликі розміри селянських наділів, значно менші доре-формених.
Поміщики розуміли, що селянство, отримавши земельні ділянки у власність, не буде своєчасно сплачувати викупних платежів і податей. Тому законодавство закріпило принцип кругової поруки селян, які отримали землю, за сплату зазначених платежів. Кругова порука могла бути здійснена тільки при збереженні земельної общини. Фактично основним видом права власності на землю для селян була общинна власність на землю. Селянин-член общини був позбавлений можливості в односторонньому порядку без згоди общини виділятися з общини і продати свій наділ.
Земельна община ("Земельне товариство") являла собою об'єднання селян-землекористувачів, зв'язаних круговою порукою щодо викупних платежів за землю, податків, грошових і натуральних повинностей та ін. Кругова порука посилювала напівкріпосне становище селян. З нею було пов'язане обмеження свободи пересування селян. Товариство мало право віддавати окремих селян, за якими значилися недоїмки, "у заробітки на сторону" для їх покриття. Селяни одержували право вступати в зобов'язання і договори, набуваючи рухоме і нерухоме майно, а також відчужувати його, віддавати в заставу, розпоряджатися ним, з дотриманням загальних узаконень, встановлених земельною общиною.
Селянин міг вийти з товариства за таких умов: у разі відмови від землі, сплати всіх недоїмок, податей і половини викупної суми, поручительства товариства за сплату іншої частини і т.д. Ці вимоги в цілому були майже нездійсненні.
Суб'єктом общини було селянське товариство, що складалося із членів, до нього приписаних. Селянське товариство за законом визнавалося власником селянської землі і розглядалося як юридична особа. Ця юридична особа мала свій орган самоврядування в особі сільського сходу, що виражала волю сукупності членів.
У зовнішніх відношеннях товариство з общинним землеволодінням виступало як єдине ціле, і вся земля, якою воно було наділене, складала об'єкт власності, що належала одній юридичній особі, одній корпорації, на ім'я якої укладалися угоди з третіми сторонніми особами.
9 листопада 1906 року був виданий основний правовий акт Столипін-ської земельної форми - царський указ "Про доповнення деяких постанов діючого закону, що стосується селянського землеволодіння і землекористу-вання". Цим указом селянам було надано право вільного виходу з общини з отриманням у приватну власність всієї землі, яка на момент виділу перебувала в користуванні селянина. Відповідно до цього Указу земельна реформа повинна була піти за такими напрямками: 1) скасування обмеження, що раніше існувало, щодо виходу селян з общини; 2) вихід селян з общини і закріплення за ними земель у приватну власність; 3) утворення хутірського й відрубного господарств; 4) прийняття нових правил землевпорядкування; 5) переселення селян у багатоземельні райони; 6) продаж селянам земель через селянський банк. Такий підхід до земельної реформи зумовив і особливості права власності селян на землю.
Указ від 9 листопада 1906 року встановлював одноособове право власності "домогосподаря" на землю, а також на все господарство двору, що виділилося, у той час як в общині майно селянського двору визнавалося сімейною власністю всіх членів двору. Землю "відрубів" і "хуторів" дозволялося продавати і купувати, закладати, здавати в оренду і чинити щодо неї інші цивільно-правові операції. Зазначеними заходами стимулювався вихід селян з общини і створення одноособових селянських господарств незалежних від общини, створювалися умови для підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, і заможного життя селян, підвищення їх добробуту. У громадах, у яких не було спільних переділів протягом 24 років, за кожним домогосподарем, який бажав вийти з общини, повинні були закріплюватися у приватну власність (крім садибної ділянки) усі ділянки общинної землі, що належали йому для постійного користування. З'явилися нові форми землеволодіння, такі, як відрубне і хутірське, у яких засади фермерського господарювання проявилися найбільшою мірою.
Разом з тим, надільні землі, відведені селянам для забезпечення побу-ту, не були прирівняні до звичайної приватної власності і не служили пред-метом вільного обігу. Надільні землі повинні були зберігатися тільки за се-лянським станом. Ці землі підлягали обмеженням, а саме: 1) продаж цих земель відбувався тільки з дозволу спеціальних органів; 2) відчуженість дозволялася тільки особам сільського стану; 3) заборонялася застава земель; 4) не застосовувалися приватні стягнення за судовими рішеннями щодо надільних земель. Але 15 листопада 1906 року був ухвалений указ про право застави надільних земель. Цим указом передбачалося розширення діяльності селянського банку з видачі позичок під земельну заставу.
У процесі столипінської земельної реформи в Російській імперії скла-лися й проіснували до жовтневого перевороту 1917 р. такі форми права власності на землю:
а) право власності на державні землі. Це землі, визначені законом, як усе майно, що не належить нікому особисто, тобто ні приватним особам, ні станам осіб, ні палацевому відомству, ні встановленням. Суб'єктом права власності на державні землі була Російська імперія;
б) право власності на удільні землі. Суб’єктом права власності на уді-льні землі була імператорська родина;
в) право власності на кабінетні землі. Суб’єктами права власності на кабінетні землі були члени імператорської родини;
г) право власності на монастирські землі. Суб’єктами права власності на такі землі були монастирі та архієрейські дома. Право власності монастирів та архієрейських домів на землю було обмеженим, якщо вони набули землю у власність за рахунок казенних земель: такі землі не могли бути відчуженими;
д) право власності на майоратські землі. Суб’єктами права власності на майоратні землі були царські сановники, які отримали землю в дар від царя на праві майорату (на праві спадкового володіння). Землі майоратної власності не підлягали поділу, відчуженню, закладенню в банк тощо. Однак, Законом від 21 жовтня 1906 р. був дозволений продаж земельних ділянок зі складу майоратних маєтків селянам;
е) право власності на приватні землі. Суб’єктами права власності на приватні землі були фактично фізичні особи всіх станів та юридичні особи;
є) право власності на посесійні землі. Суб'єктами права власності на посесійні землі були власники посесійних заводів. Інститут посесійних воло-дінь існував до жовтня 1917 р.;
ж) право власності на суспільні землі. Суб’єктами права власності на суспільні землі були міста і міські об'єднання, дворянські об'єднання, об'єд-нання сільських обивателів, земства і земські установи.
У результаті націоналізації земель України у 1917-1922 рр. у земель-ному законодавстві України сформувався принципово новий інститут – ін-ститут права виключної власності УРСР на землю. Об’єктом права виключ-ної власності держави на землю були всі землі в межах території України, які поділялися на кілька категорій. Всі землі сільськогосподарського призначення входили в земельний фонд УРСР. Земельний фонд включав в себе: польові, садибні, лугові, сінокісні, болотні землі, тобто всі ті землі, що слугують для потреб сільського господарства.
Встановлення монополії державної власності на землю не передбачало, однак, монополії на розпорядження землями державної власності. Землі земельного фонду УРСР знаходились у веденні Комісаріату Землеробства. Основним правовим інститутом, яким регламентувалося ведення товарного сільськогосподарського виробництва у 1918-1924 рр., був інститут права трудового землекористування селянських господарств. Право трудового землекористування мали всі громадяни УРСР, що бажали обробляти землю власною працею. Випадки припинення права землекористування були суворо обмежені.
У період перебування України у складі СРСР (1924-1991 рр.) розвиток інституту права виключної власності держави на землю відбувався шляхом централізації монопольного права держави на землю.
По-перше, у 1928 р. УРСР як складова частина СРСР була позбавлена права виключної власності на землю в межах своєї території. З прийняттям у 1928 р. першого загальносоюзного закону у галузі регулювання земельних відносин – "Основних начал землекористування та землеустрою" – суб’єктом права виключної власності на землю був оголошений СРСР як федеративна держава. Україна отримала лише право на розпорядження землями державної власності СРСР у межах своєї території. Однак, органи влади СРСР мали право здійснення контролю за діяльністю України у сфері розпорядження землями державної власності на своїй території.
По-друге, у період 1924-1990 рр. відбулася юридична консолідація об’єкта права виключної власності держави на землю. Всі землі в межах те-риторії СРСР не тільки були націоналізовані, а й оголошені єдиним державним земельним фондом. З метою забезпечення раціонального використання єдиного державного земельного фонду всі землі, що входили до нього, поділялися на окремі категорії. У 1970-1990 рр. єдиний державний земельний фонд СРСР охоплював такі категорії земель: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі населених пунктів; в) землі промисловості, транспорту, курортів та іншого спеціального призначення; г) землі державного водного фонду; д) землі державного лісового фонду; е) землі державного запасу. Забезпечення реалізації права виключної власності держави на землю на законодавчому рівні здійснювалося шляхом встановлення в законодавстві особливого правового режиму для кожної категорії земель.
По-третє, централізація права виключної власності держави на землю відбулася в період так званого "розвинутого соціалізму" (70-80-ті роки), коли розвиток адміністративно-командного методу управління економічними процесами досяг у СРСР найвищого рівня. Однак, з початком періоду "перебудови економіки" розпочалася й децентралізація інституту виключної власності держави на землю. Така децентралізація проявилася в тому, що у 1990 р. відбулося повернення права власності України на землю, відібране в неї у 1928 р. З прийняттям у 1990 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік на землю, а також Земельного кодексу УРСР 1990 р., земля в межах території України була проголошена об’єктом права власності народу УРСР. Союз СРСР втратив право виключної власності на єдиний державний земельний фонд СРСР. Крім цього, єдиний державний земельний фонд СРСР як об’єкт права власності припинив своє існування. Фактично передача права виключної власності на землю в межах території України народу України означала встановлення інституту виключної власності держави УРСР на землю.
Право колективної власності на землю – форма земельної власності, введена в законодавство України та деяких інших країн СНД на початку 90-х років з метою приватизації сільськогосподарських земель, що перебували у власності держави та були надані у користування колгоспам, радгоспам та іншим сільськогосподарським підприємствам. В Україні колективна власність на землю введена Законом України від 30 січня 1992 року "Про форми власності на землю" та більш детально закріплена в Земельному кодексі України в редакції від 13 березня 1992 року Згідно законодавства, суб‘єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства та сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Сільськогосподарські підприємства, яким земля була передана у колективну власність, видавались державні акти на право колективної власності на землю. Розпорядження землями колективної власності здійснювалось за рішенням загальних зборів членів таких підприємств як вищого органу управління таких підприємств.
Інститут права колективної власності на землю вводився з метою за-безпечення передачі сільськогосподарських угідь у власність "тих, хто пра-цює на землі", тобто членів (працівників) сільськогосподарських підпри-ємств. Саме тому до державного акта на право колективної власності на землю додавався список членів господарства. Згідно Земельного кодексу України, кожний член такого сільськогосподарського підприємства, що був включений до зазначеного списку, отримав право на середню земельну частку. Середня земельна частка являла собою умовну частину землі господарства, розмір якої визначався для території кожної сільської, селищної чи міської ради шляхом ділення загального розміру сільськогосподарських земель у межах території ради та кількість членів (працівників) сільськогосподарських підприємств, пенсіонерів з їх числа та працівників соціальної сфери на селі. Член сільськогосподарського підприємства, який отримав право на середню земельну частку, міг розпорядитися нею шляхом передачі її у спадщину або, за відсутності спадкоємців, продати частку іншим особам, а при виході із членів господарства також і шляхом виділення частки у натурі у вигляді земельної ділянки, що передавалася цій особі у приватну власність.
У середині 90-х років правовий режим земельних часток був дещо змінений. З виходом Указів Президента України від 10 листопада 1994 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" та від 8 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" середня земельна частка була замінена земельною часткою (паєм), право на яку посвідчувалось сертифікатом на право на земельну частку (пай). Згідно Указів, власник земельної частки (паю) отримав право розпорядження нею шляхом купівлі-продажу, дарування, міни застави, передачі у спадщину та оренду. Крім того, він міг безперешкодно вийти з членів господарства та виділити частку у натурі у вигляді окремої земельної ділянки, право на яку посвідчувалось державним актом на право приватної власності на землю. Нарешті, був змінений порядок визначення розміру частки, який став визначатися шляхом ділення площі сільськогосподарських угідь підприємства на загальну кількість його членів. На підставі зазначених Указів в Україні було проведене масове паювання сільськогосподарських земель, що були передані сільськогосподарським підприємствам у колективну власність. До кінця 90-х років близько 7 млн. членів сільськогосподарських підприємств, у тому числі пенсіонерів з їх числа, отримали земельні сертифікати.
Наступні зміни у статусі колективної власності на землю пов‘язані з Указом Президента України від 3 грудня 1999 року "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". Відповідно до рекомендацій, викладених в Указі, протягом грудня 1999 – квітня 2000 р. майже всі КСП були реорганізовані у інші юридичні особи, які не є суб‘єктами права колективної власності на землю, - приватні підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, селянські (фермерські) господарства та сільськогосподарські кооперативи. Таким чином, сфера застосування права колективної власності значно звузилася. Із завершенням реформування сільськогосподарських підприємств інститут права колективної власності на землю і застосовується у виробничих кооперативах, підприємствах споживчої кооперації, а також в інших громадських і релігійних організаціях.
Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на форму-вання в країні засад ринкової економіки, закономірно обумовило необхід-ність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, у тому числі й на землю.
Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізова-ний в новій Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року. У ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізу-ється громадянами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основного закону встановлено, що земля може знаходитись і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чином, аналіз зазначених статей Конституції дає підстави для висновку про те, що в Україні конституційно встановлені дві форми земельної власності, а саме: публічна власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб. Таким чином, з прийняттям нової Конституції України з'явилося цементуюче юридичне начало для формування нової системи аграрного законодавства України. Таким цементуючим началом є закріплена Конституцією система права власності взагалі і на землю зокрема.
Право власності Українського народу на землю, яке випливає з ст. 13 Конституції України, слід, на нашу думку, розглядати як проголошення су-веренного права українського народу шляхом здійснення органами публічної влади в Україні законодавчої та правотворчої функції визначати правовий режим земель України, встановлювати компетенцію органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у галузі регулювання земельних відносин, незалежно від форми власності на землю, а також розпоряджатися землями державної і комунальної власності.
Визначення поняття права власності на землю - це врегульовані нор-мами земельного та інших галузей права суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, суб’єктами яких є громадяни, юридичні особи, територіальні громади і держава.
Організація сільськогосподарського виробництва на основі оренди сільськогосподарськими підприємствами земельних часток (паїв) у їх влас-ників є грубим порушенням закономірностей правового регулювання орендних відносин. Оскільки об’єктом оренди може бути лише конкретно визначене майно, то земельна частка (пай) як умовна частка землі, розміри та місце розташування якої на місцевості не визначені, не може бути об’єктом оренди. Відповідно сертифікат на право на земельну частку (пай) не можна розглядати як правовстановлюючий документ, який посвідчує наявність у власника земельної частки (паю) права володіння, користування та розпорядження цією часткою. Фактично сертифікат надає власнику земельної частки (паю) лише право розпорядження земельною часткою шляхом а) відчуження її на підставі цивільно-правової угоди, яка не заборонена законодавством, та б) виділення земельної частки (паю) у натурі у вигляді земельної ділянки та заміни на цій основі сертифіката на право на земельну частку (пай) державним актом на право власності на земельну ділянку.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

НОРМАТИВНІ АКТИ

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11 - Ст. 462.
2. Гражданский кодекс Российской Федерации. – Офиц. издан. М.: Юрид. лит., 1994.- Ч.1.
3. Законодавство України про земельні ділянки. Аграрне законодавство України. - Вип. 2 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1997. - №6. – 336 с.
4. Законы о состояниях / Свод законов. – Т.IX. изд. 1889 г. по продолжению 1906, 1908 и 1909 гг./ с разъяснениями / сост. Я.А. Канторович. – СПб., изд. 2-е, значит. доп., 1911. – Ст. 690-705.
5. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 3-4. – Ст.27.
6. Земельний кодекс УСРР від 29 листопада 1922 року // ЗУ. – 1922. - № 51. – Ст.750.
7. Манифест Временного Рабоче-крестьянского Правительства Украины от 15 января 1919 года // СУ. – 1919. - №1. – Ст.1.
8. О земле: Декрет от 26 октября 1917 года // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства. – 1917. - №1. – Ст.3.
9. О коллективных хозяйствах: Постановление ЦИК и СНК СССР от 16 марта 1927 года // СЗ СССР. – 1927. - №15. – Ст.161.
10. О лишении бывших помещиков права на землепользование и проживание в принадлежащих им до Октябрьской революции хозяйствах: Постановление ЦИК и СНК СССР от 20 марта 1925 года // СЗ СССР. – 1925. - №21. – Ст. 136.
11. О распределении земель во временное уравнительное пользование (инструкция): Постановление Наркомзема от 26 января 1919 года // СУ. – 1919. - №25.- Ст. 271.
12. О сельском хозяйстве: Постановление IV Всеукраинского Съезда Советов от 14 декабря 1922 года // СУ. – 1922. - №34. – Ст.1.
13. О социализации земли: Декрет от 19 феврвля 1918 года // СУ. – 1918. - №25. – Ст.364.
14. О социалистическом землеустройстве и о мероприятиях перехода к социалистическому земледелию: Положение ВЦИК от 26 мая 1919 года // СУ. – 1919. - №4.- Ст 39.
15. Об утверждении Общих начал землепользования и землеустраите-льства: Постановление ЦИК СССР от 1928 года // СЗ СССР. - 1928. - № 69. - Ст.642.
16. Общее Положение о крестьянах / Общедоступный сборникъ основныхъ крестьянскихъ законовъ. – СПб. – 1904. – 554 с.
17. Основы земельного законодательства Союза ССР и Союзных Рес-публик / Основы законодательства Союза ССР и союзных республик. – М.: Юрид. лит., 1983. – 352 с.
18. Питання міністерства екології та природних ресурсів України: Указ Президента України від 29 травня 2000 року // Офіційний вісник України. – 2000. - № 22. - Ст.890.
19. Полное собрание законов Российской империи. - Собр 1. - СПб., 1830.- Т.XXVIII. - Отд. 1.
20. Полное собрание законов Российской империи. – Собр 1.- СПб, 1830.- Т.I. - Отд. 2.
21. Полное собрание законов Российской империи. – Собр. 1. - СПб., 1830. - Т.XXVI.- Отд. 2.
22. Полное собрание законов Российской империи. - Собр. 1. - СПб.,-1830.- Т.XVI. – Отд. 1.
23. Полное собрание законов Российской империи. - Собр. 2. - СПб., 1861. – Т.XXXVI. – Отд. 1.
24. Полное собрание законов Российской Империи. – Собр. 2. – СПб., 1844. – Т. XXIII. – Отд.1.
25. Полное собрание законов Российской Империи. – Собр. 2. – СПб., 1843. – Т.V. - Отд. 2.
26. Полное собрание законов Российской империи. - Собр. 3. – СПб., 1909. – Т.XXVI. – Отд. 1.
27. Полное собрание законов Российской империи. - Собр.1. - СПб., 1830.- Т.XX.– Отд. 1.
28. Полное собрание законов Российской империи. – Собр.1.- СПб., 1830. - Т.XXVII. -Отд. 1.
29. Про внесення змін до Закону України "Про колективне сільського-сподарське підприємство" // Офіційний вісник України. - 2003. - №11. - Ст.463.
30. Про економічну самостійність Української РСР: Закон УРСР від 3 серпня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990.- № 34. - Ст. 499.
31. Про земельну реформу: Постанова Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 10. - Ст. 100.
32. Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Українсь-кої РСР: Закон УРСР від 24 жовтня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. - № 45. – Ст. 606.
33. Про колективне сільськогосподарське підприємство: Закон України від 14 cічня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №20. - Ст. 272. - №48. - Ст. 658.
34. Про місцеве самоврядування: Закон України від 21 травня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. -№ 24. - Ст. 170.
35. Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування: Закон УРСР від 7 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 2. - Ст.5.
36. Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки: Указ Президента України від 3 грудня 1999 року // Голос України. - 1999. - 7 грудня. - № 227 (2229).
37. Про оренду землі: Закон України від 6 жовтня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 46-47. - Ст. 280.
38. Про Положення про Державний комітет України по земельних ре-сурсах: Указ Президента України від 14 серпня 2000 року // Офіційний віс-ник України. – 2000. - № 33. - Ст. 1401.
39. Про порядок введення в дію Закону України "Про селянське (фер-мерське) господарство": Постанова Верховної Ради України від 20 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 14. - Ст. 187.
40. Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям: Указ Президента України від 8 серпня 1995 року // Урядовий кур’єр