ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ

Краткое описание

ЕКОЛОГІЯ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ:
право, держава, економіка

(ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ОХОРОНИ
НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА
В УКРАЇНІ)

Київ • 2003

ЗМІСТ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО 3
ВСТУП 6
Глава I ЕКОЛОГІЯ 14
РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА (ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ ТА ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ) 15
1.1. Розвиток філософських основ охорони довкілля: концепції та парадигми 15
1.2. Сучасні особливості взаємодії суспільства і природи: екологічні аспекти охорони навколишнього природного середовища 51
РОЗДІЛ 2 ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА ЕКОЛОГІЧНА СТРАТЕГІЯ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ 86
2.1. Оцінка сучасного екологічного стану України: загальна характеристика 86
2.2. Особливості перехідного періоду та проблеми визначення екологічної стратегії України 106
2.3. Економічний патріотизм та національна ідея в системі екологічної стратегії 119
РОЗДІЛ 3 ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ
ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ У СИСТЕМІ
ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ 151
3.1. Екологічна функція держави як форма реалізації екологічної політики в сучасних умовах 151
3.2. Економіко-правовий механізм охорони довкілля та екологічна політика 168
Глава II ПРАВО 188
РОЗДІЛ 4 ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО У СИСТЕМІ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ 189
4.1. Поняття екологічного права та концепція “екологічного дерева” 189
4.2. Структура та завдання екологічного законодавства України 203
4.3. Особливості конституційного регулювання охорони довкілля 215
4.4. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” 226
РОЗДІЛ 5 ПРИРОДОРЕСУРСОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО 254
5.1. Законодавство про охорону атмосферного повітря 254
5.2. Законодавство про охорону і раціональне використання земель 276
5.3. Законодавство про охорону водних ресурсів 315
5.4. Законодавство про охорону і використання надр 359
5.5. Лісове законодавство України 370
5.6. Законодавство про охорону рослинних ресурсів 385
5.7. Законодавство про охорону тваринного світу 396
РОЗДІЛ 6 ПРИРОДООХОРОННЕ ЗАКОНОДАВСТВО 416
6.1. Законодавство про природно-заповідний фонд 416
6.2. Законодавство про Червону книгу України 428
РОЗДІЛ 7 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА 437
7.1. Економіко-правові проблеми цивільного захисту населення 437
7.2. Правова охорона довкілля в містах у системі права екологічної безпеки 448
7.3. Основні тенденції та перспективи розвитку екологічного законодавства України 455

Глава III ДЕРЖАВА 466
РОЗДІЛ 8 ІНСТИТУЦІЙНА ОСНОВА ЕКОНОМІКО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ В УКРАЇНІ 467
8.1. Загальнодержавний рівень регулювання природоохоронних відносин 469
8.1.1. Верховна Рада України 469
8.1.2. Президент України 483
8.1.3. Кабінет Міністрів України 488
8.1.4. Центральні органи виконавчої влади 502
8.2. Територіальний (місцевий) рівень управління галуззю охорони навколишнього природного середовища 516
8.2.1. Органи місцевого самоврядування та місцеві
державні адміністрації 517
8.2.2. Територіальні спеціально уповноважені органи
управління охороною навколишнього природного середовища 528
8.3. Правове регулювання участі громадськості
в управлінні охороною довкілля 532
8.4. Шляхи вдосконалення інституційної підсистеми економіко-правового механізму охорони довкілля 542
РОЗДІЛ 9 ФУНКЦІОНАЛЬНА ПІДСИСТЕМА ЕКОНОМІКО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ 548
9.1. Екологічне програмування і планування 550
9.2. Екологічний моніторинг та екологічне прогнозування 557
9.3. Державний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища 563
9.4. Екологічне нормування і лімітування 567
9.5. Надання дозволів у сфері охорони довкілля 577
9.6. Екологічна експертиза 580
9.7. Контроль і нагляд у галузі охорони довкілля 592
9.8. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення 606

Глава IV ЕКОНОМІКА 618
РОЗДІЛ 10 ОХОРОНА ДОВКІЛЛЯ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ВЛАСНОСТІ 619
10.1. Правове регулювання відносин власності на природні ресурси та шляхи його вдосконалення 619
10.2. Еколого-економічні передумови та екологічні аспекти приватизації 630
10.3. Правове забезпечення екологічної безпеки при приватизації та зміні власника 638
10.4. Банкрутство як правова форма пошуку ефективного власника 646
10.5. Екологічний аудит як умова інвестиційної привабливості та ефективної приватизації 658
РОЗДІЛ 11 ПРОБЛЕМИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ 665
11.1. Екологічні фонди 665
11.2. Екологічний вексель як спосіб фінансового забезпечення охорони довкілля 677
11.3. Проблеми запровадження та вдосконалення екологічного страхування 688
РОЗДІЛ 12 ЕКОЛОГІЧНІ ПОДАТКИ 709
12.1. Суть і система екологічних податків 709
12.2. Механізм встановлення та справляння плати за спеціальне використання природних ресурсів 715
12.3. Збір (плата) за забруднення навколишнього природного середовища 739

ВИСНОВКИ 753

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 759

ПЕРЕДНЄ СЛОВО
У наш час, коли багато природних ресурсів опинилися на межі цілковитого виснаження, а втрати внаслідок антропогенних змін у навколишньому середовищі обчислюються в астрономічних сумах, особливого значення набувають питання охорони довкілля. Насущні потреби захисту природного середовища життя і праці людини настійно диктують необхідність оновлення, докорінних змін пріоритетів і формування нового екологічного мислення. Охорона навколишнього середовища, радикальне поліпшення екологічної обстановки в Україні стали для нашого суспільства першочерговими завданнями.
Право є важливим засобом реалізації природоохоронної політики. Воно виступає як регулятор економічних відносин у потрібному для суспільства напрямі, потужний фактор, що організує і дисциплінує, високогуманна засада, яка забезпечує інтереси особи і соціальної справедливості у відповідній сфері.
Однак право може виконувати покладені на нього функції лише в тому разі, якщо воно буде достатньою мірою досконалим. На сьогодні правове регулювання екологічних суспільних відносин відстає від потреб практики. Хоча чинне законодавство істотно оновлене, воно залишається значною мірою суперечливим та має чимало прогалин. А тому його дієвість є не надто високою. Таким чином, існує потреба вести курс на докорінне вдосконалення як правового регулювання екологічних відносин, так і загалом правової системи. Це важлива складова широкої правової реформи, яка має на меті перетворити правову систему у потужний інструмент суспільного розвитку, сприяти формуванню правової держави.
Проте таке вдосконалення неможливе саме по собі. Право має розвиватися в системі загальносвітових правових цінностей. В сьогоднішніх умовах взаємозалежного світу прогрес у вирішенні екологічних проблем на національному рівні просуває вирішення цих питань на рівні міжнародному і навпаки. Кожна держава має встановлювати свої закони, адміністративні правила і визначати політику. Водночас держави, здійснюючи ці права, повинні забезпечити, щоб їх закони, адміністративні правила і політика узгоджувалися з їх зобов’язаннями у галузі міжнародного права. Будемо сподіватися, що така гармонія не залишиться на папері, а стимулюватиме не лише формальне, а й реальне утвердження принципів охорони природних ресурсів та права людини на сприятливе для життя довкілля.
Цілком очевидно, що необхідною передумовою вдосконалення правового регулювання екологічних відносин є його наукове обґрунтування. За останні десятиріччя вітчизняна юридична наука зробила чималий внесок у становлення теоретико-екологічних вчень. Завдяки зусиллям багатьох правознавців практично з нуля створено теорію правової охорони навколишнього середовища. Здобутки цієї науки дістали схвалення як у нашій країні, так і за кордоном.
Уже згадані нові практичні завдання природоохоронної практики вимагають подальшого розвитку теорії екологічного права. Це необхідно ще й тому, що становлення цієї науки проходить непросто. Багато її принципових положень є гоcтродискусійними, інші ж спираються на концепції, що вже застаріли. Нині потрібні нові підходи, що відображають сучасні вимоги. Мова передовсім іде про наукове опрацювання екологічної тематики з погляду побудови правової держави та утвердження ринкових відносин, а також задоволення потреб і прав людини у сприятливому довкіллі. Монографія “Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка” професора, члена-кореспондента Академії правових наук України, заслуженого юриста України Василя Васильовича Костицького, безперечно, є істотним внеском у цю справу. Як слушно вважає автор, утвердження екологічної безпеки є одним з найважливіших заходів, спрямованих на подолання труднощів, що стоять перед Україною в процесі побудови демократичного суспільства та утвердження ринкових відносин. Однак останнім часом увага до екологічних проблем унаслідок економічних негараздів відійшла на другий план. Незважаючи на різке скорочення виробництва, Україна має найвищий інтегральний показник негативних навантажень на навколишнє природне середовище серед європейських держав. Економіка залишається потужним техногенним фактором, що згубно впливає на здоров’я людей. Існує багато причин такого становища. Але головна з них, на думку дослідника, криється в тому, що тривалий час наше господарство велось нераціонально. Внаслідок цього занедбана економіка і стала загрозою для самого існування людини. Така економічна система спричинила неефективне використання природних ресурсів. Вона, зокрема, не визнавала їх вартості і, таким чином, не створювала стимулів для ефективного виробництва, збереження та раціонального використання окремих природних ресурсів і навколишнього середовища загалом.
Як наголошує Василь Костицький, сьогоднішня ситуація є дуже небезпечною, але, водночас, і закономірною, оскільки ринкові перетворення, структуризація економіки і господарських зв’язків збільшують негативні антропотехногенні навантаження на навколишнє природне середовище на початковому етапі їх проведення. Досліджуючи це різке загострення екологічних проблем в Україні, автор аналізує різні групи чинників, що спричинили його: політичні, соціально-економічні, організаційні, техніко-технологічні тощо.
Василь Васильович Костицький детально зупиняється на внутрішніх чинниках екологічних проблем. До них він насамперед слушно відносить нераціональне природокористування, надмірне забруднення навколишнього природного середовища, особливо вод, земель та атмосферного повітря. Розглядаючи зовнішні чинники, автор доходить висновку, що сучасні екологічні проблеми мають не просто загальнодержавний, а глобальний характер. А тому вирішення екологічних проблем стає дедалі актуальнішим у міжнародних відносинах, економічному та науково-технічному співробітництві. Отже, як неодноразово стверджує дослідник, Україна повинна рухатися шляхом гармонізації національного природоохоронного законодавства, вимог і стандартів екологічної безпеки господарської діяльності із західноєвропейськими нормами та адаптації до європейського екологічного простору. Практично це означає, що екологічний стан навколишнього середовища, рівень і характер природокористування та природоохоронних заходів, еколого-безпечність технологій мають повною мірою узгоджуватися із світовими стандартами. Тому автор цілком логічно робить наголос на необхідності подальшого розроблення та впровадження гармонізованої політики та міжнародних природоохоронних програм і проектів державними інституціями, неурядовими організаціями, виробничими структурами та представниками приватного бізнесу.
Зважаючи на гостроту екологічних проблем, усі заходи, спрямовані на їх вирішення, В.В. Костицький правомірно пропонує вважати національними пріоритетами. Тобто, здійснюючи ринкові соціально-економічні перетворення в країні, треба обов’язково брати до уваги вимоги екологічної безпеки та створювати реальні передумови для переведення національної економіки на модель сталого й екологобезпечного функціонування. Провідну роль у здійсненні цих заходів дослідник відводить національному екологічному законодавству, яке він у своїй праці детально аналізує.
Автор книги у своїй різнобічній діяльності не обмежився базовою юридичною освітою, здобутою у Львівському державному університеті. Він поєднав свою роботу у Львівському облвиконкомі з навчанням на економічному факультеті Львівського лісотехнічного інституту. В.В. Костицький є автором понад ста шістдесяти наукових праць, що розкривають широке коло питань правового регулювання у різних галузях охорони довкілля. Особливої уваги заслуговує також його діяльність на законодавчій ниві. Народний депутат України трьох скликань, Василь Костицький брав безпосередню участь у створенні і ухваленні Конституції України та багатьох законів, у тому числі “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про судовий устрій”, “Про статус гірських населених пунктів в Україні”, “Про охорону тваринного світу”, “Про природно-заповідний фонд”, “Про охорону атмосферного повітря”, Лісового кодексу України та ін.
Третє видання цієї ґрунтовної наукової праці В.Костицького “Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка” є істотним внеском як у розвиток теоретичної бази екологічних наук, так і теорії екологічного права і методології економіко-правового механізму охорони довкілля. Вона сприятиме зміцненню правових основ охорони навколишнього природного середовища та вирішенню багатьох практичних проблем у цій сфері.
Юрій Шемшученко,
доктор юридичних наук, професор,
академік НАН України, директор Інституту
держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

ВСТУП
П
ерехідний період від ХХ до ХХІ століття, який охоплює останнє десятиріччя другого тисячоліття та перші роки третього тисячоліття, супроводжується численними політичними, економічними, воєнними, природними та техноантропогенними катаклізмами, що гостро поставило перед людством проблему чіткого усвідомлення свого місця на планеті Земля. Без такого усвідомлення та без вжиття невідкладних заходів настання глобальної гуманітарної катастрофи видається все більш реальним.
Проблеми взаємодії суспільства та природи, проблеми охорони довкілля перестали бути просто супутниками суспільного прогресу. Вони перемістилися на передній план загального спектра глобальних соціально-економічних, політичних, але в першу чергу гуманітарних проблем, незалежно від того, як би науковці, політики та астрологи не оцінювали перспективи виживання людства і можливого настання якісно нової доби у розвитку цивілізації.
Розвиток сучасної цивілізації впродовж, принаймні, останнього століття продемонстрував небувалі можливості людського розуму. Проте така технологічна та наукова потуга виявились супутниками цілковитого невмінням або і небажанням вирішувати соціальні та економічні проблеми з урахуванням стану довкілля. Споживацьке, а частіше навіть хижацьке ставлення до природи обернулося глибокою екологічною кризою другої половини ХХ століття, реальність якої особливих підтверджень не потребує.
Сьогодні цілком зрозуміло, що подальше розростання кризових явищ, якщо воно не буде зупинене скоординованими зусиллями всіх країн світу, матиме лише один результат – глобальну екологічну катастрофу. І хоч нині деякі політики та економісти ще не готові погодитися з цим твердженням, сама реакція світової спільноти на екологічні виклики сьогодення – створення численних національних і міжнародних природоохоронних організацій, прийняття багатьох національних та міжнародних програм з охорони довкілля, створення великої кількості громадських організацій екологічного спрямування - є побічним визнанням цієї кризи.
Основним досягненням представників світового екологічного руху слід назвати визнання відповідальності теперішніх поколінь перед прийдешніми, значення ролі кожного покоління в системі розвитку. Зокрема, це відбувається в нинішніх умовах завдяки поширенню доктрини сталого розвитку, яка стає дедалі більш популярною не лише серед вчених, аналітиків, політичних діячів, але також завойовує уми громадськості.
Розуміння необхідності переорієнтації не тільки економіки, а й всього життя суспільства на шлях сталого розвитку було вперше задекларовано у рішеннях Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), зокрема у “Порядку денному ХХІ століття” як основи розроблення та впровадження стратегії існування людства на грані тисячоліть.
Відзначимо, що як натуралістичні, споживацькі, алармістські, песимістичні, оптимістичні концепції взаємодії людини і природи, так і розроблені західноєвропейською та американською соціологією стратегічні напрями виходу з екологічної кризи (стратегія невтручання у природу, стратегія наступу на природу, стратегія саморегуляції природи та адаптації людини) є спробами пошуку оптимізації взаємодії сучасного суспільства і довкілля. Серед існуючих екологічних концепцій варто виділити моделі “Римського клубу” (“межі росту”, “стратегія виживання”), а також теорію глобального управління, яка видається однією із найбільш перспективних, оскільки, з одного боку, сама природа не знає кордонів, а з іншого, вплив людської діяльності на навколишнє природне середовище має транскордонний характер.
Сучасне суспільство, на думку автора, не може розглядатися як сукупність громадянських суспільств, що сформувалися або формуються у рамках національних держав, а є глобальним громадянським суспільством. Людина ХХ-ХХІ століть, як і сучасне суспільство в цілому, є невіддільною від природи, як це було століття і тисячоліття тому. Водночас взаємодія суспільства і природи реалізується не тільки у формі єдності, а й як складний діалектичний суперечливий процес боротьби і єдності протилежностей, в якому обидві системи – суспільство і природа – взаємно доповнюють одна одну, існують одна для одної і одна через одну, а тому становлять єдину глобальну соціоекологічну систему “суспільство – довкілля”.
Взаємодія суспільства і природи є загальною умовою життєдіяльності людей. Асоційована працею природа, таким чином, виступає джерелом, умовою і чинником здійснення виробничої діяльності і являє собою вже щось соціальне, як і самий процес її “олюднення”, тобто – виробництво. Тому суспільне виробництво як процес освоєння природи, що здійснюється за допомогою праці, слід розглядати як єдність соціальних явищ, як визначену соціосистему ієрархічної субординації форм руху матерії. Центральне місце в ній належить людині, яка відіграє активну роль у цій взаємодії своєю перетворювальною діяльністю. Однак сьогодні вже важко говорити про охорону природи і раціональне використання природних ресурсів, оскільки сучасну людину вже давно не оточує недоторканна природа. Сьогодні у взаємодію з людиною вступає навколишнє природне середовище, яке, окрім недоторканної природи, включає так звану рукотворну природу, тобто природні об’єкти, створені людиною (водосховища, ставки, штучно створені озера, лісопаркові насадження і т.п.). Окрім того, до цієї системи входять антропогенні та техногенні об’єкти – споруди, мости, атомні електростанції та цілі урбанізовані території, які разом з об’єктами недоторканної та рукотворної природи становлять довкілля, що оточує людину.
Довкілля (навколишнє природне середовище) – це необхідний і доступний для буття людства простір, що піддається впливу суспільства, яке у ньому живе. Суспільство пов’язане з природою своїм походженням, існуванням і майбутнім. Навколишнє природне середовище – це динамічно відкрита система. Залучення нових природних умов у сферу матеріального виробництва означає, що компоненти довкілля стають соціалізованими елементами суспільного буття або як засоби виробництва, або як різноманітні предмети суспільного чи особистого споживання. У зв’язку з цим проблема охорони довкілля як життєвого простору людини охоплює і охорону природи, і раціональне використання природних ресурсів, і забезпечення екологічної безпеки здоров’я та життя людини.
Тому вивчення проблем охорони довкілля і раціонального природокористування повинно здійснюватись у напрямі пошуків механізму узгодження дії соціальних і природних законів. Підтримання оптимальної взаємодії законів двох сфер має базуватися на врахуванні в соціальних законах вимог законів природи і опрацюванні заходів для врегулювання співвідношення природних екосистем і суспільства.
Загострення екологічної ситуації потребувало нових підходів, розширення уявлень про межі дії законів суспільного буття за рахунок включення в них ще одного аспекту життєдіяльності людини – екологічного. Вивчення проблем екологічного права, “екологічне” тлумачення економічних законів та нових форм їхнього прояву – це лише один бік розширення уявлень про суспільні відносини, що ускладнюються.
Оскільки суспільство є соціальною системою, то закони його буття, будучи соціальними за родовою ознакою, тобто характеризуючи розвиток вищої форми матерії, охоплюють своєю регулюючою дією всі попередні форми руху матерії, які наявні в ній у “знятому вигляді”, що обумовлено ефектом їхньої інтегральної єдності на основі принципу відповідності. Саме тому вирішити протиріччя у взаємодії суспільства і природи і уникнути екологічної кризи можна тільки за умови врахування глобалізаційних процесів, із використанням переваг глобалізації та вчення В.І.Вернадського про єдність життєвого простору сучасної людини - ноосфери.
Врахування сучасних особливостей взаємодії суспільства і природи вимагає розглядати політику у сфері охорони довкілля не тільки в Арістотелівському трактуванні як вчення про державу і владу, а й як практичне управління життям суспільства (функціональний Платонівський підхід) та систему програмних установок, принципів і норм регулювання життя суспільства і суспільних відносин. Екологічна політика, таким чином, стає сукупністю засобів впливу держави та інших політичних інститутів на систему “суспільство – природа” з метою своєчасного вирішення протиріч, що виникають у ній, забезпечення сприятливого для життя людини і суспільства навколишнього природного середовища та екологічної безпеки для нинішнього і майбутніх поколінь, сферою реалізації екологічної функції держави.
Екологічна функція держави, вперше поняття якої було сформульоване ще радянською наукою екологічного права, зокрема О.С.Колбасовим та Ю.С.Шемшученком, не є її постійним супутником. Виникнення екологічної функції держави пов’язане з поглибленням протиріч між суспільством і природою та необхідністю розширення державно-правового втручання у сферу відносин з охорони довкілля. Особливістю екологічної функції держави є те, що за своїм змістом вона належить до сфери екологічних відносин, а за формою – до системи правого регулювання суспільних відносин.
Основою реалізації екологічної функції держави є економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища (економіко-правовий механізм охорони довкілля), спрямований на реалізацію таких стратегічних цілей: створення ефективної системи управління екологічним розвитком; побудова соціально та екологічно орієнтованої економіки; формування екологічної свідомості людей, що, на нашу думку, забезпечує перехід суспільства на шлях сталого розвитку.
Засобами регулюючого впливу держави у цій сфері є екологічне оподаткування, ліцензування, сертифікація та стандартизація, регулювання цін і тарифів, застосування нормативів та лімітів, надання інвестиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій тощо. Формування та реалізація економіко-правового механізму охорони довкілля в Україні відбувається в умовах необхідності підтримання нерівноправних партнерських стосунків із найпотужнішими економічними державами-партнерами та іншими суб’єктами глобалізованого світу, які розглядають нашу країну як потенційне джерело конкуренції та створення додаткових економічних загроз або ж як досить перспективний ринок викачування дешевих сировинних ресурсів чи як “смітник Європи”.
Серед європейських держав Україна дійсно має найвищий інтегральний показник негативних антропогенних навантажень на навколишнє природне середовище, практично, на всій її території. Причому у двох третинах областей екологічна ситуація та якість довкілля характеризуються як гостро критичні і несприятливі для здоров’я людини. Офіційно визнаний міжнародний статус нашої держави як зони “екологічного лиха”, яка охоплює понад 10% від загальної території, одержаний Україною після аварії на Чорнобильській АЕС. На фоні цього природокористування залишається вкрай нераціональним і незбалансованим з точки зору врахування екологічних вимог. Ефективність використання природних ресурсів залишається надзвичайно низькою, у зв’язку з чим природомісткість, насамперед земле- та водомісткість, валового внутрішнього продукту, навпаки – занадто високою.
Таким чином, необхідність цілеспрямованого та ефективного вирішення екологічних проблем в Україні зумовлена як внутрішніми чинниками (нераціональне природокористування, надмірне забруднення навколишнього природного середовища, деградація довкілля загалом, яка набула високих темпів та розмірів), так і зовнішніми факторами та вимогами. Останнє вирішується через реалізацію стратегічної мети – розвиток всебічного співробітництва із західно- та центральноєвропейськими державами з перспективою набуття повноправного членства в Європейському Союзі, необхідність виходу на європейські стандарти. Визначальним тут є те, що на сучасному етапі світового розвитку екологічний чинник стає дедалі актуальнішим й одним із пріоритетних у міжнародних відносинах, економічному та науково-технічному співробітництві практично всіх держав світу.
Таким чином, перспективи вирішення нагальних екологічних проблем України вбачаються в розширенні міжнародного співробітництва, що об’єктивно зумовлено глобальним характером екологічних проблем та транскордонним характером поширення забруднень. Це вимагає виконання міжнародних зобов’язань України щодо охорони довкілля, обміну досвідом, технологіями, інформацією, залучення міжнародних фінансових джерел до вирішення національних та транснаціональних природоохоронних проблем як одного з важливих аспектів охорони довкілля.
Час ставить нові вимоги щодо нової системи господарювання, яка повинна характеризуватися чіткими принципами екологізації виробничої діяльності і відповідними вимогами до соціальних умов життєдіяльності людей, запровадженням нових критеріїв оцінки процесів відтворення природних ресурсів і умов життя, які відповідали б загальногуманним цілям суспільства. Для реалізації екологічних пріоритетів у практиці господарювання необхідне посилення дії економічних важелів стимулювання раціонального природокористування в господарському механізмі на основі розроблення єдиних для всіх структурних рівнів еколого-економічних оцінок, що передуються прийняттю стратегічних рішень. Подальший розвиток суспільного виробництва повинен супроводжуватися екологізацією всіх його ланок. Як відносини власності пронизують усю економічну систему суспільства, так і відносини охорони довкілля, по суті, є відносинами присвоєння природних чинників у процесі виробництва і в забезпеченні зовнішніх умов життєдіяльності людини, соціально детермінують усю систему зв’язків суспільного ладу виробництва. Інакше кажучи, екологізованому стану (рівню розвитку) продуктивних сил повинна відповідати екологізована система суспільних відносин – економічних, політичних, правових.
Аналіз зазначених проблем дозволяє зробити висновок, що успішне вирішення посталих перед Українською державою проблем можливе тільки за умови створення та реалізації ефективного економіко-правового механізму охорони довкілля. Поняття “економіко-правовий механізм охорони довкілля” дозволяє об’єднати всі елементи, які спрямовані на охорону навколишнього природного середовища, відображає комплексний і системний підхід до вирішення проблем взаємодії у системі “суспільство – природа”. Як системне, поняття економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища включає як елементи систему права, інституційну, функціональну та економічну системи. Перший елемент – екологічне право як комплексна галузь права. Інституційна система охоплює систему органів державної влади та місцевого самоврядування, а також інші складові громадянського суспільства – політичні партії, громадські організації, релігійні організації. Функціональна складова економіко-правового механізму охорони навколишнього природного середовища є системою функцій з охорони довкілля, які здійснюються суб’єктами громадянського суспільства, тобто інституційною системою. І, нарешті, економічна система цього механізму включає сукупність економічних регуляторів, визначених законодавством і спрямованих на забезпечення охорони навколишнього природного середовища, основні з яких передбачені Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища ”.
Основним законом функціонування економіко-правового механізму охорони довкілля є його системність, комплексний характер, поєднання адміністративних та економічних важелів у вирішенні екологічних проблем. Створення дієвого економіко-правового механізму охорони навколишнього природного середовища треба розглядати як поетапний, довготривалий, поступовий процес, який передбачає паралельне становлення економічної, політичної, правової системи суспільства, здійснення кодифікації законодавства, розвиток еколого-правової культури громадянського суспільства.
Необхідність цілеспрямованого та ефективного вирішення екологічних проблем в Україні, таким чином, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і міжнародними вимогами. Оскільки стратегічною метою України є розвиток всебічного співробітництва із західно- та центральноєвропейськими державами з перспективою набуття повноправного членства в Європейському Союзі, необхідно вийти на європейські стандарти як у політико-правовому, соціально-економічному, так і в екологічному відношеннях. На сучасному етапі екологічний чинник стає дедалі актуальнішим й одним із пріоритетних у міжнародних відносинах, економічному та науково-технічному співробітництві фактично всіх держав світу.
Звідси висновок – Україна повинна рухатись шляхом гармонізації національного природоохоронного законодавства, вимог і стандартів екологічної безпеки господарської діяльності та всебічної адаптації їх до західноєвропейського екологічного простору. Поряд із цим екологічний стан навколишнього природного середовища, рівень і характер природокористування та природоохоронних заходів, екологобезпечність технологій також мають максимальною мірою відповідати західноєвропейським стандартам і нормативам.
На сьогодніший день вирішення основних екологічних проблем неможливо уявити без міжнародного співробітництва. Це зумовлено насамперед глобальним характером екологічних проблем та транскордонним характером поширення забруднень, зокрема через повітря й воду. Саме тому використання Україною міжнародних зобов’язань щодо охорони довкілля, обмін досвідом, технологіями, інформацією, залучення міжнародних фінансових джерел до вирішення національних та транснаціональних природоохоронних проблем становить суттєву частину природоохоронної діяльності.
На сьогодні Україна є стороною 20 природоохоронних конвенцій глобального та регіонального значення і 4 протоколів, членом провідних міжурядових організацій, діяльність яких пов’язана з вирішенням проблем охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки. У 1995 р. Україна стала членом Ради Європи (РЄ) , однією з найбільш впливових європейських організацій, в діяльності яких вирішення проблем раціонального використання природних ресурсів та збереження навколишнього природного середовища не займає належне місце.
Можна констатувати, що останнє десятиріччя другого та перші три роки третього тисячоліття Україна як незалежна держава пройшла в пошуках самоутвердження у міжнародному і європейському співтоваристві та й в рамках українського громадянського суспільства, спробах вироблення оптимальної моделі регулювання соціальних, економічних та екологічних сфер суспільного життя. І на цьому шляху досягнуто багато успіхів, але ціна останніх часто була дуже високою.
Країна прожила ці роки все ще як постчорнобильска держава з багатьма екологічними “ранами” на її території. Екологічні проблеми переплелися у тісний вузол з економічними, соціальними і правовими. Україна ще не стала країною загального добробуту, у тому числі й економічного, але вона уникла соціальних потрясінь, військових конфліктів, подолала екологічні і політичні кризові глухі кути. В цьому проявилася суть перехідного періоду, протягом якого, незважаючи на багато проблем та незавершеність багатьох реформ, вдалося нагромадити достатньо кількісних змін для їх вирішення.
Зважаючи на це, слід пам’ятати, що екологічне майбутнє нашого народу має спиратися на чотири міцні опори: перша – це розвинута система екологічного права, друга – це ефективна система адміністративного контролю і регулювання, третя – розвинутий ефективний економічний механізм природокористування, спрямований на підтримання природоохоронної діяльності, і четверта – розвинута правова і зокрема політично-правова культура.
Аналізу екологічних проблем, шляхів поліпшення правової охорони довкілля, створенню цілісного економіко-правового механізму такої охорони і присвячена ця книга. У ній продовжено творчі наукові пошуки автора з обґрунтування концепції економіко-правового механізму охорони довкілля, започатковані працями 1990-х років та системно розкриті у комплексному дослідженні “Екологія перехідного періоду: держава, право, економіка (економіко-правовий механізм охорони навколишнього середовища в Україні)”, що побачило світ у 2001 р. Проте ціла низка нових суспільних процесів та істотні зміни в законодавстві змусили вже на якісно новому рівні підійти до обґрунтування тих концептуальних положень, які вперше були розкриті у згаданому вище дослідженні і стали її теоретичною основою.
Тому пропонована увазі читачів праця є водночас і продовженням дослідження економіко-правового механізму охорони довкілля в Україні, і в той же час новою спробою знайти відповіді на нові питання, порушені самим життям.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У
1970 – 1980-х роках в Україні була створена система державного планування охорони природи, що базувалась на фінансуванні з державного бюджету та була покладена в основу системи адміністративного регулювання охорони довкілля.
Ліквідація директивного планування у другій половині 1980-х років призвела до того, що масштаби інвестицій в природоохоронні заходи значно скоротились і до цього часу не вдалося вийти на той рівень, який забезпечувався недостатньо ефективною, але реальною системою державної бюджетної підтримки.
У 1990-1991-х роках в Україні почала формуватися нова екологічна політика перехідного періоду, зорієнтована на розвиток економічних методів регулювання природокористування і децентралізацію управління охороною навколишнього природного середовища, розширення прав і повноважень місцевих органів самоврядування. Важливе значення мало введення обов’язкової плати за використання всіх природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища, при цьому в обов’язковому порядку були закріплені принципові положення механізму встановлення, стягнення і використання відповідних платежів. Було створено умови для запровадження та вдосконалення екологічного страхування, екологічного аудиту та менеджменту, забезпечення відповідної законодавчої бази. Широкі перспективи в сфері забезпечення охорони довкілля відкрила приватизація, яка дає можливість “позбавити” державу від невластивих їй функцій виробництва матеріальних благ із поєднанням екологічного контролю у цій галузі. Виникли і стали розвиватися державні і недержавні науково-виробничі центри і консультаційні фірми у сфері охорони навколишнього природного середовища, тобто реально почав формуватися ринок екологічних послуг і робіт. У перехідний період значного розвитку набули комплексні наукові дослідження екологічної ситуації в регіонах, що дало можливість розробити регіональні і місцеві програми охорони довкілля.
За цей час в Україні сформувалася система екологічного права, була переглянута та реорганізована система державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Причому ці обидва процеси характеризувалися постійним пошуком оптимуму. Результатом таких пошуків у сфері права стало як завершення формування системи екологічного законодавства, так і започаткування явища, названого автором “еколого-правовим ревізіонізмом”, тобто спробою послабити екологічні вимоги перш за все у сфері економіки на догоду політичним чи іншим інтересам.
Система державного управління теж перебувала в постійній реорганізаційній динаміці, створювалися або ліквідовувалися ті чи інші державні комітети, до відання яких належать питання управління і контролю в галузі охорони і використання тих чи інших природних ресурсів. Періодично змінювалася назва і структура Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, щоб по спливу більш ніж дванадцяти років повернутися до первинної, закріпленої у Законі України про охорону навколишнього природного середовища назви – Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Одночасно, можливо, в плані реалізації ідеї відокремлення функцій природокористування та контролю у розглядуваній сфері, було розпочато дискусію навколо створення Державного комітету України з природних ресурсів.
Під кінець перехідного періоду Україна підійшла до необхідності перегляду концептуальних підходів до формування і реалізації екологічної політики. В її основі, на нашу думку, має лежати економіко-правовий механізм охорони довкілля. Однак - це відповідь дуже проста. Необхідно з’ясувати методологічні проблеми екологічної політики держави.
Саме дослідженню практики реалізації екологічної функції розвитку незалежної Української держави в умовах перехідного періоду присвячена ця книга, яка є результатом багатолітньої праці автора.
Дослідження еколого-правових, еколого-економічних, еколого-політичних та інших екологічних проблем життя нашої країни в умовах глобалізації світового життя дозволило зробити ряд висновків та внести багато пропозицій.
Згусток проблем, які сформувались в екологічній сфері, зумовлює нагальну необхідність ефективного і прискореного вирішення завдань екологічної безпеки соціально-економічного розвитку та переведення національної економіки на модель сталого й екологобезпечного функціонування вже в найближчій перспективі. Екологічні проблеми нині мають загальнодержавний і, зрештою, глобальний характер, проте вирішуватися вони повинні на регіональному та локальному рівнях.
Зрозуміло, що змістом екологічної політики держави на сучасному етапі має стати забезпечення створення і реалізації моделі сталого розвитку, яка будується на наступних визначальних підвалинах: розвинутій системі екологічного права; ефективній системі адміністративного контролю і регулювання; розвинутому ефективному економічному механізмі природокористування, спрямованому на підтримання природоохоронної діяльності; розвинутій правовій культурі. При цьому використання природних ресурсів виключатиме руйнування природного середовища, надмірну експлуатацію природних ресурсів, переорієнтовуватиметься на збереження біологічної різноманітності і забезпечення пріоритету екологічних вимог у всіх видах господарської діяльності.
Необхідність цілеспрямованого та ефективного вирішення екологічних проблем в Україні зумовлена як внутрішніми чинниками (нераціональне природокористування, надмірне забруднення навколишнього природного середовища, деградація довкілля загалом, яка в окремих регіонах досягла високих темпів), так і зовнішніми факторами та вимогами (Україна повинна рухатись шляхом гармонізації національного природоохоронного законодавства, вимог і стандартів екологічної безпеки щодо ведення господарської діяльності та всебічної адаптації їх до західноєвропейського екологічного простору. Екологічний стан навколишнього природного середовища, рівень і характер природокористування та природоохоронних заходів, екологобезпечність технологій мають максимальною мірою відповідати західноєвропейським стандартам і нормативам).
Закономірності розвитку суспільства в перехідний період вимагають запровадження в науковий і практичний обіг поняття економічного патріотизму. Економічний патріотизм розуміється, зокрема, як: об’єк-тивне соціально-економічне та правове явище, суб’єктами якого виступають держава, підприємства, фізичні особи-підприємці і споживачі, а також громадянське суспільство, основу якого вони становлять і дії яких сприяють розвитку вітчизняної економіки; об’єктивні дії окремих економічних одиниць, які реалізують на ринку свій вільний економічний вибір, що впорядковує функціонування економіки держави у напрямку її всебічного розвитку.
Суть феномена економічного патріотизму держави полягає у створенні сприятливого правового, економічного середовища для розвитку вітчизняного підприємництва, зорієнтовано на вирішення не тільки економічних, а й соціальних проблем. Цей розвиток, у свою чергу, повинен базуватися на підтримці та розвитку економічного патріотизму підприємницьких структур, які відчувають пряму та опосередковану підтримку з боку держави.
Економічний патріотизм нерозривно пов’язаний із патріотизмом екологічним. Хай ці слова сьогодні під пильним поглядом прагматиків звучать дещо наївно. Термін можна підшукати й інші, але зміст їх як системи екологічних імперативів та екологічних знань – двох структурованих елементів екологічного патріотизму – залишається незмінним, оскільки тут бачимо моральну основу збереження довкілля та уникнення екологічної глобальної катастрофи.
Для реалізації екологічних пріоритетів у практиці господарювання необхідне посилення дії економічних важелів стимулювання раціонального природокористування в господарському механізмі на основі розроблення єдиних для всіх структурних рівнів еколого-економічних оцінок, що передують прийняттю стратегічних рішень. Стан навколишнього природного середовища потрібно розглядати як чинник, що визначає рівень екологічного потенціалу, від якого істотною мірою залежать довгострокові темпи економічного зростання і можливість підвищення на цій основі добробуту населення. Подальший розвиток суспільного виробництва повинен супроводжуватися екологізацією всіх його ланок. У стратегії управління суспільним виробництвом появляється суспільна потреба у забезпеченні пріоритетності еколого-економічного підходу.
Основу системи екологічного права становить “екологічне дерево”, перспективи розвитку якого проглядаються в такому контексті: оптимізація взаємодії та розмежування галузей права; створення так званої “критичної маси” законів, щоб “запрацювала” вся правова система (навіть у межах однієї галузі права важко домогтися ефекту без прийняття відповідних новацій в інших галузях права); переорієнтація системи законотворення на прийняття правових норм прямої дії з подальшим проведенням на основі сформованого з обмеженої кількості відповідних законів “екологічного дерева” кодифікації екологічного законодавства.
Засобом реалізації визначеного Конституцією України принципу діяльності держави для стимулювання ефективного природокорис-тування, охорони довкілля та утвердження екологічної безпеки, а також основного її обов’язку – забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу – є створення державної системи реалізації природоохоронних функцій суспільства, яка гарантуватиме право громадян на екологічну безпеку та здорове довкілля.
У практичній діяльності екологічна політика держави має базуватися на економіко-правовому механізмі управління охороною довкілля, адаптованому до умов трансформації системи господарювання, активізації процесів глобалізації та інтеграції, що представляє собою інтегровану єдність організаційно-правової, інституціональної, функціональної та економічної підсистем, завершеність яких визначає рівень дієвості та ефективності такого механізму, як цілісності.
Пов’язаними із системою управління природокористуванням і такими, що мають визначальне значення з погляду виникнення екологічних і економічних проблем, є відносини власності на природні ресурси та об’єкти. Саме через вирішення проблем власності на природні ресурси та реформування системи управління природокористуванням можливе усунення суперечностей між екологічними інтересами та економічними потребами, що було властиве нам насамперед внаслідок екстенсивного характеру розвитку економіки країни протягом багатьох десятиліть, нехтування роллю територіальних органів державної влади як самостійного суб’єкта управління, ставлення до природних ресурсів переважно як до дармового блага, монопольного підходу відомств (галузей) до використання багатств природи.
Функціонально-інституційна підсистема економіко-правового механізму управління охороною довкіллям повинна розвиватися у напрямі створення збалансованої системи регулювання охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, гарантування екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, яка базується на організаційному об’єднанні зусиль державних, місцевих органів, громадських об’єднань, причетних до вирішення екологічних проблем у цій сфері на загальнодержавному та територіальному (місцевому) рівнях на основі законодавства України. Її основними завданнями і напрямами діяльності є: розроблення державної політики, спрямованої на гарантування екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду України та прийняття відповідних рішень; планування й управління процесами природоохоронних заходів для досягнення визначених у законодавстві показників екологічної безпеки і при проектуванні, розміщенні, будівництві та експлуатації промислових й інших господарських об’єктів; розвиток нормативно-правової бази; розвиток міждержавних відносин у сфері регулювання охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки.
Реалізація екологічних програм, які прийшли на зміну директивному екологічному плануванню, повинна базуватися на єдиному методологічному підході, включати поглиблене обґрунтування і чітку постановку цілей та завдань охорони навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, визначення сукупності дії взаємопов’язаних заходів, створення системи адресних програмних завдань щодо здійснення заходів для раціонального використання природних ресурсів, нейтралізації і упередження небезпечних техногенних впливів на довкілля.
У зв’язку з цим постає проблема нового підходу до розроблення екологічних нормативів, спрямованих на вирішення трьох основних завдань: забезпечення екологічного благополуччя екосистем, у тому числі збереження генофонду та умов його існування; збереження середовища, тобто збереження природними об’єктами умов відновлення життєвого середовища, сприятливого для людини та всього живого; збереження природних ресурсів за кількісними і якісними параметрами та, по можливості, їх відновлення. У цьому випадку система екологічного нормування спроможна забезпечити нормативну основу створення і функціонування державної системи управління екологічною безпекою, досягнення балансу між рівнями шкідливого впливу на довкілля і його спроможностями на відновлення, створення системи екологічного збалансованого управління сталим розвитком суспільства.
Однак реалізація адміністративних функцій, у тому числі й таких ефективних, як екологічний контроль чи екологічне нормування, а також інститут юридичної відповідальності за екологічні правопорушення виявляються недостатніми для вирішення сучасних проблем охорони навколишнього природного середовища без запровадження відповідних економічних важелів. Обмежуватися тут стягненням зборів (платежів) за використання природних ресурсів та за забруднення довкілля сьогодні явно недостатньо. Тому автором сформульовано напрям врахування екологічних вимог при проведенні приватизації як важливого засобу реалізації екологічної політики держави у перехідному періоді, та одночасно внесено пропозиції щодо розвитку екологічного страхування, екологічного аудиту, екологічного векселя, екологічних імперативів як підстави банкрутства, а також щодо створення цілої системи екологічного оподаткування. Очевидно, що їх запровадження потребує прийняття відповідних законів, назви та приблизна система, деякі основні положення яких приведені у монографії.
Однак уже тепер зрозуміло, що безперспективно говорити про підвищення ефективності законодавства, порятунок генофонду народу, порятунок природи та інше без загальної кодифікації екологічного права, що має завершитися розробленням Екологічного кодексу України, необхідність прийняття якого автором була обґрунтована ще у 1991-1992-х роках, а про вирішення завдань перехідного періоду та розвиток України на засадах сталого функціонування – без запровадження економіко-правового механізму охорони навколишнього природного середовища, що має становити основу екологічної політики правової держави в сучасному глобалізованому громадянському суспільстві.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Абалкина И.Л. Страхование экологических рисков (из практики США). – М.: ИНФРА-М, 1998. – 88с.
2. Авер’янов В.Б., Бобровник С. В., Головченко В.В. Законодавство: проблеми ефективності. – К.: Наук. думка, 1995. – 229с.
3. Алексеев С.С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1990. – 712с.
4. Алексеенко И.Г., Кейсевич Л.В. Последняя цивилизация. – К.: Наук. думка, 1997. – 404с.
5. Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій в схемах. Загальна частина. – К.: “Вентурі”, 1996. – 206с.
6. Андрейцев В.І. Право громадян на екологічну безпеку: превентивні гарантії реалізації та захисту// Право України. – 2001. – №12.
7. Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки: Навчальний та науково-практичний посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – 332с.
8. Антология мировой философии. – М., 1969. – Т.1.
9. Анучин В.А. Основы природопользования. Теоретический аспект. – М.: “Мысль”, 1978. – 293с.
10. Аристотель. О возникновении животных. – М., 1940.
11. Бакай А. К вопросу о понятии экологического прогнозирования // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – №8.
12. Безопасность России. Правовые, социально-экономические и научно-технические аспекты. Экологическая безопасность, устойчивое развитие и природоохранные проблемы. – М.: МГФ “Знание”, 1999.
13. Бекон Ф. Книга вторая афоризмов об истолковании природы или о царстве человека. Сочинения. – Т.2. – М., 1972.
14. Бернар, Ив, Колли, Жан-Клод. Толковый экономический и финансовый словарь: фр., рус., англ., нем., исп. терминология: В 2 т. – М.: “Междунар. Отношения”, 1997. – Т.ІІ.
15. Бесяцкий А.В. Экологическая экспертиза: правовые проблемы и перспективы // Сов. государство и право. – 1991. – №5.
16. Білорус О. Імперативи стратегії України в епоху глобалізації // Політична думка. – 2001. – №3.
17. Білорус О.Г. Глобалізація і національна стратегія. – К.: ВО “Батьківщина”, 2001. – 300с.
18. Бобровник С. В., Богінич О.Л. Система законодавства України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. – К.: Наук. думка, 1994.
19. Боровских Б.А. Планирование природопользования: вопросы методологии. – М.: Экономика, 1979. – 168с.
20. Боротьба з екологічними злочинами: Кримінально-правове і кримінологічне дослідження. – К.: Наук. думка, 1994.
21. Бринчук М.М. Введение в экологическое право. – М.: Академический правовой ун-т при Институте гос-ва и права РАН, 1996. – 37с.
22. Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды). – М.: “Юристъ”, 1998. – 688с.
23. Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды). Учебник. – М., 1999. – 684с.
24. Бураковський І. Від державотворення до створення ефективної держави: повернення до основоположних принципів//Політична думка. – 2001. – №1-2.
25. Бураковський І., Макеєв С. Десять років економічної реформи очима українських експертів // Політична думка. – 2000. – №4.
26. Буржуазные Конституции в период общего кризиса капитализма. Отв. ред. И.Д. Левин и Б.С.Крылов. – М.: “Наука”, 1966. – 335с.
27. Важнейшие научно-технические и социально-экономические прогнозы: Комплексный прогноз основных тенденций изменения мировой экологической ситуации на 1991-2010 гг./ Научный совет по проблемам научно-технического и социально-экономического прогнозирования/. – М., 1987. – 55с.
28. Валевський О.Л. Державна політика в Україні: методологія аналізу, стратегія, механізми впровадження. – К.: НІСД, 2001. – 242с.
29. Гегель Г.В.Ф. Изложение теологического доказательства в лекциях по философии религии, прочитанных в летний семестр 1831 // Философия религии: В 2-х томах. – М.: Наука, 1977.
30. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: “Мысль”, 1990. – 387с.
31. Гетьман А.П. Вступ до історії еколого-процесуального права України: Навч. посібник. – Харків: “Основа”, 1998. – 205с.
32. Гетьман А.П. Термінологія екологічного законодавства: методологічні засади та перспективи уніфікації // Вісник Академії правових наук України. – №2-№3. – Харків: “Право”, 2003.
33. Гибнущие леса: Последствия обезлесения для человека. – М.: “Междунар. Отношения”, 1990. – 104с.
34. Голиченков А.К. Экологический контроль: теория, практика правового регулирования. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – 160с.
35. Голиченков А.К. Экологическое законодательство России: понятие, состояние, развитие // Экологическое право России на рубеже ХХІ века. Сб. научных статей / Под ред. А.К. Голиченкова. – М., 2000. – 432с.
36. Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів: “Поллі”, 1997. – 252с.
37. Голубець М.А. Плівка життя. – Львів, 1997. – 186с.
38. Гольбах П. Система природы. Избр. соч. – Т.1. – М., 1960.
39. Горев Л.Н., Дорогунцов С.И., Хвесик М.А. Естественно-эконо-мические основы оптимизации экосред. У 3-х кн. – К.: “Либідь”, 1994.
40. Гофман К.Г. Экономический механизм природопользования в условиях перехода к рыночной экономике // Экономика и математические методы. – 1991. – Т.ХХІІ. – Вып.2.
41. Грабовська І. Екологічна ідея – складова української національної ідеї / Мала енциклопедія етнодержавознавства:: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Редкол.: Ю.І.Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: “Довіра-Генеза”, 1996. – 942с.
42. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – 400с.
43. Гуревич П.С. Современный гуманитарный словарь-справочник. – М.: Олимп. ООО “Фирма “Издательство АСТ”, 1999. – 525с.
44. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М.: Международные отношения, 1999. 400с.
45. Данилишин Б., Костицький В. Передумови і перспективи сталого економічного розвитку регіонів України // Малий і середній бізнес. – 1999. – №1.
46. Данилишин Б., Костицький В. Сталий розвиток України: реалії і проблеми на зламі століть // Малий і середній бізнес. – 1999. – №5-6.
47. Данилишин Б.М., Дорогунцов С. І., Лібанова Е.М., Шевчук В.Я. Україна: проблеми сталого розвитку (наукова доповідь). К., 1997. – 152с.
48. Концепція сталого розвитку України. – К., 1997. – 18с.
49. Україна: проблеми стабілізації і сталого розвитку продуктивних сил аграрного сектора економіки. – К.: “Нічлава”, 1997. – 132с.
50. Дейлі Герман. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. – К.: Інтелсфера. – 2002. – 312с.
51. Декарт Р. Рассуждение о методе. Избранные произведения. – М.: Госполитиздат, 1950.
52. Дергачов О. Україна у сучасних геополітичних перетвореннях // Політична думка. – 1998. – №2.
53. Джигирей В.С., Сторожук В.М., Яцюк Р.А. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища (Екологія та охорона природи): Підручник. – Вид.3-є, доп. – Львів: “Афіша”, 2001. – 271с.
54. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство. Навч. посібник. – К.: “Юстініан”, 2003. – 184с.
55. Драгоманов М. Вибране…Мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – К, 1991. – 682с.
56. Економіко-правові питання екології. – К.: 1996.
57. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії./ Римаренко Ю.І.(відп.ред.) та ін. – К., 1993. – 807с.
58. Знаменський Г.Л. Пріоритет спеціальних законів перед загальними – загальноюридичний принцип // Юридичний вісник України. – 2003. – №5.
59. Игнатьева И.А. Цели и задачи экологического законодательства// Гос-во и право. – 2002. – №7.
60. Карасевич А.О. Українська національна ідея в ієрархії цінностей людини // Українська національна ідея: витоки і сьогодення. – К.: “Знання”, 2000. – 105с.
61. Кашанина Т.В. Корпоративное право (право хозяйственных товариществ и обществ). Учебник для вузов. – М.: «Норма-Инфра», 1999. – 815с.
62. Кессиди Ф.X. От мифа к логосу. – М.:Мысль, 1972. – 312с.
63. Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. – К.: Наук. думка, 1990. – 216с.
64. Колбасов О.С. Международно-правовая охрана окружающей среды. – М.: Международные отношения, 1982. – 237с.
65. Колбасов О.С. Экология: политика – право. – М., 1976. – 227с.
66. Комарицкий С.И. Приватизация: правовые проблемы. Курс лекций. – М., 2000. – 94с.
67. Коментар до Конституції України / Редкол.: В.Ф. Опришко (гол.) та ін. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. – 376с.
68. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – К.: “Форум”, 2001. – Т.2. – 944с.
69. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні. проблеми теорії і практики. До 10-ї річниці незалежності України / За заг. ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 354.
70. Концепція сталого розвитку України./Під заг.ред. Костенко Ю.І., Патона Б.Є. – К.: 1997. – 18с.
71. Копиленко О. “Українська ідея” М.Грушевського: історія і сучасність. – К., 1991. – 182с.
72. Костицька І.О. Інститут президентства в Україні: становлення і функціонування. – К.: ІЗППЕ, 2003. – 459с.
73. Костицький В.В. Регіональні економіко-правові проблеми охорони навколишнього середовища / Зб.: “Взаємодія науки і виробництва в лісопромисловому комплексі”. Тези доповідей республіканської науково-практичної конференції 5-7 лютого 1991 р. – Львів. – 1991. Його ж:
Еколого-економічне районування як передумова створення економічного механізму природокористування / Зб.: Економічний механізм природокористування і охорони навколишнього природного середовища в умовах переходу України до ринкових відносин. Тези доповідей республіканського семінару 6-8 травня 1992 р. – Івано-Франківськ, 1992.
Економіко-правові проблеми охорони і використання лісів Українських Карпат. – Івано-Франківськ, 1993. – 44с.
Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка (економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні). – К., 2001. – 390с.
Закон перманентної концентрації капіталу: економічна історія та українські реалії. – К.: Інститут законодавчих передбачень і правової експертизи, 2003. – 198с.
Лісове право України. – К.: “Нічлава”, 1999. – 163с.
Організаційно-правовий механізм регулювання в галузі охорони довкілля. – К.: 1997. – 119с.
Економічний патріотизм як складова національної ідеї. – К., 2002. – 22с.
Конституційна реформа в Україні: шляхи трансформації політичної системи. – К., 2003. – 120с.
Оподаткування: економіка, право, екологія. – Київ: Інститут законодавчих передбачень і правової експертизи. – 2003.
Екологічна криза і складові її подолання // Право України. – 1998. – №4.
Проблеми розвитку екологічного права України. У зб. тез: Екологічний менеджмент на Україні: порівняльний аналіз українського та західно-європейського підходів. 21-31 травня 1991 р. – Женева. 1991.
Економіко-правові проблеми охорони довкілля // Малий і середній бізнес. – 2000. – №3-4.
Екологічне право України: деякі проблеми теорії та кодифікації // Право України. – 1998. – №1.
Екологічне страхування // Право України. – 1998. – №11.
Екологічний вексель як спосіб фінансового забезпечення охорони довкілля // Малий і середній бізнес. – 2003. – №1-2.
Економічний патріотизм як соціально-економічне і правове явище // Право України. – №6. – 2001.
Еколого-економічні та правові аспекти приватизації // Вісник господарського судочинства. – 2003. – №4.
Місцеві ради і раціональне природокористування. – К.: “Знання”, 1989. – №12.
Право як цілісність // Право України. – 2002. – №2.
Правові питання плати за забруднення навколишнього середовища // Право України. – 1997. – №12.
Конституційне регулювання охорони довкілля: український та світовий досвід // Право України. – 2003. – №10.
Планування в галузі охорони навколишнього природного середовища // Малий і середній бізнес. – 1999. – №1-2.
74. Костицький В.В., Притика Д.М. Управління державним майном в Україні: проблеми вдосконалення законодавства. – К.: Інститут законодавчих передбачень і правової експертизи, 2002. – 118с.
75. Кравченко С. М., Андрусевич А.О., Бонайн ДЖ.Е. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища / Під заг. ред. Кравченко С.М. – Вид. Львівського університету. – Львів, 2002.
76. Кравченко С.М., Костицький В.В. Правова охорона тваринного світу (методичні рекомендації). – К., 1992.
77. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. Навч. посібник. – К.: Заповіт, 1996. – 688с.
78. Крупчан О.Д. Про співвідношення системи органів виконавчої влади і системи органів місцевого самоврядування // Державно-правова реформа в Україні. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997.
79. Кузнецова Н.С. Правовий статус суб’єктів підприємництва. У кн. Реферативний огляд чинного законодавства України. – К., 2000. – 295с.
80. Кузнецова С.В. Правове забезпечення фінансування у сфері охорони навколишнього природного середовища // Автореф. дисерт. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук. – К., 2000.
81. Кучерявый В.П. Урбоэкология. – Л., 1992. – 320с.
82. Кучма Л. Незалежна Україна відбулася остаточно і безповоротно // Урядовий кур‘єр. – 2001. – 28 серпня.
83. Кучма Л. Українська держава – це наша велика єднальна сила // Урядовий кур’єр. – 2001. – 21 серпня.
84. Кучма Л.Д. Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та погляд у майбутнє. Виступ Президента України Л.Д. Кучми на наук. конф., Київ, 16 лист. 2000 р. // Уряд кур’єр. – 2000. – 18 лист.
85. Мала енциклопедія етнодержавознавства. / Відп. Ред. Ю.І.Римаренко. – К., 1996. – 942с.
86. Малишева Н.Р. Космічне право: перспективи розвитку в міжнародному і національно-правовому контекстах // Вісник Академії правових наук України. – №2-№3. – Харків: “Право”, 2003.
87. Малышева Н.Р. Гармонизация экологического законодательства в Европе. – К.: Наук. думка, 1996. – 231с.
88. Маркс К., Енгельс Ф. Сочинения. – Изд. 2-е. Т.21.
89. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К.: “Україна”, 1997. – 170с.
90. Менеджмент у виробничій сфері: Навч. посібник для студентів вузів. / Синякевич І.М., Сенько Є.І., Огородник М.М. – Львів, 1998. – 284с.
91. Методика індексації нормативів плати за забруднення навколишнього природного середовища. Затверджена наказом Мінекобезпеки України від 27 травня 1996 р. №49, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 11 червня 1996 р. за №289/1314.
92. Моткин Г.А. Основы экологического страхования. – М.: “Наука”, 1996. – 190с.
93. Мунтян В.Л. Правова охорона природи УРСР. – Київ: Вища школа, 1982. – 232с.
94. Мунтян М.А. Государство в концепции постиндустриализма / Новые формы государственности и государственная служба. Материалы республиканской научно-практической конференции (Москва, 23 мая 1996 г.). – М., 1996.
95. Мухамеджанов Б.А. Экологическая функция советского государства. Автореферат диссертации на соискание ученой степени к.ю.н.– Алма-Ата, 1990.
96. Мухамет–Ирекле А. О функции правового государства в современном природопользовании. Монография. – М.: “НИА–Природа”, 2002. – 272с.
97. Мухамет-Ирекле А. Юридические аспекты природопользования. – М.: “Природа”, 2002. – 336с.
98. Немченко В.В. Хозяйственный механизм и природопользование. – М.: Агропромиздат, 1988. –127с.
99. Новикова Е.В. О соотношении публично-правовых и частно-правовых начал в экологическом законодательстве // Гос. и право. – 2000. – № 3.
100. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. – Том 1. Теория государства/ Под ред. М.Н. Марченко. – М.: “Зерцало”, 1998.
101. Орлов М. Правове забезпечення реалізації екологічних інтересів – основа належної охорони довкілля і розвитку економіки України // Право України. – 2001. – №1.
102. Основы социоэкологии / Под ред. Г.Г. Бачинского. – К., 1994.
103. Пфайфер С. , Паскуаль К. Заявка України на вирішальне місце в історії // Політична думка. – 2001. – №4.
104. Пахомов Ю. Україна і Росія на хвилях глобалізації // Політична думка. – 1998. – №3-4.
105. Петров В.В. Закон Российской Федерации об ответственности за экологические преступления (Проект) // Вестник Московского ун-та. – Сер.11. – Право. – 1993. – №4.
106. Петров В.В. Экологическое право России. Учебник для вузов. – М.: БЕК, 1995. – 557с.
107. Плющ І.С. Парламентаризм в Україні – шляхи і тенденції розвитку // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матер. міжн. наук-практ. конф., 26 червня 2001 р.; редкол: С.Б.Гавриш, В.Ф.Опришко (співголови) та ін. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001.
108. Погорілко В.Ф. Основні фактори і закономірності становлення і та розвитку правової системи України / Правова система України: теорія і практика. – К.: Наук. думка, 1993. – 552с.
109. Політологія. Підручник / За загальною редакцією проф. Кременя В.Г., проф. Горпача М.І. – Харків: Друкарський центр “Єдінорог”, 2001. – 640с.
110. Полохало В. Політологія посткомуністичних суспільств в Україні і Росії (До методології політичного аналізу) // Політична думка. – 1998. – №2.
111. Приватизаційні процеси у Центральній та Східній Європі: економіко-правові проблеми. – К.: Інститут законодавчих передбачень і правової експертизи, 2002. – 116с.
112. Проблемы общей теории права и государства. Учебник для вузов / Под общ. ред. В.С.Нерсесянца. – М.: “Норма”, 2001. – 832с.
113. Протасов В.Ф., Молчанов А.В. Словарь экологических терминов и понятий. – М, 1997. – 160с.
114. Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення (основи загальної теорії права і держави). – К., 1992. – 99с.
115. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – №4.
116. Реймерс Н.Ф. Надежды на выживание человечества: Концептуальная экология. – М., 1992. – 367с.
117. Реструктуризація підприємств, як один із засобів попередження їх банкрутства. В кн. Реформа системи банкрутства в Україні. – К., 2000. – 519с.
118. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Наук. кер. В.В. Цвєтков. – К.: “Оріяни”, 1998.
119. Римаренко Ю. Національний розвій України. – К., 1995. – 269с.
120. Римаренко Ю., Шкляр Л., Римаренко С. Етнодержавознавство: теоретико-методологічні засади. – К., 2001. – 264с.
121. Погрібний О.О. Земельне право України. – Київ. – МАУП. – 2003. – 448с.
122. Розовский Б.Г. Правовое стимулирование рационального приро-допользования. – К.: Наук. думка, 1981. – 238с.
123. Семчик В.І. Право власності за Конституцією України. – К., 1997. – 36с.
124. Синякевич И.М, Туныця Ю.Ю. Стимулирование эколого-экономической еффективности лесопользования. – Львов: Вища школа, 1985. – 172с.
125. Синякевич І.М. Економіка галузей лісового комплексу. – Львів: Світ, 1996. – 181с.
126. Синякевич І.М. Економіка природокористування: Навч. посібник. – К., 1996. – 156с.
127. Сіденко В. Пастки посткомуністичних економічних перетворень // Політична думка. – 1997. – №4.
128. Спиридонов Л.И. Теория государства и права. – М., 1996. – 300с.
129. Справочник по экологическим фондам в странах с переходной экономикой. – Париж: ОЭСР, 1997.
130. Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В.Е.Чиркин. – М.: “Манускрипт”, 1996. – 729с.
131. Степанов В.В. Правовое регулирование несостоятельности в Германии, США, Англии, Франции и России. – В кн. Актуальные вопросы гражданского права. – М., 1998.
132. Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір / Базовкін Є., Білоук А., Валевський О. та ін. – К.: НІСД, 1994. - 177
133. Сытник К.М., Брайон А.В., Гордецкий А.В., Брайон А.П. Словарь-справочник по экологии. – К.: Наук. думка. – 1994. – 664с.
134. Тимошенко А.С. Формирование и развитие международного права окружающей среды. – М., 1986.
135. Толочко П. Имеет ли Украина национальную идею? // Від Русі до України. – К., 1997.
136. Туныця Ю.Ю. и др. Комплексное лесное хозяйство. – М.: Агромиздат, 1987.
137. Туныця Ю.Ю. Эколого-экономическая эффективность природопользования. – М.: Наука, 1980.
138. Турлова Ю. Критерії визначення поняття “збір за забруднення навколишнього природного середовища” // Право України. – 2002. – №2.
139. Україна: проблеми економічного зростання та мобілізації внутрішніх резервів економіки. – К.: 2000. – 130с.
140. Україна: проблеми стабілізації і сталого розвитку продуктивних сил аграрного сектору економіки. / Лисецький А.С., Боженар В.Я., Данилишин Б.Н. та ін. – К.: “Нічлава”. – 1997. – 129с.
141. Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (керівник авт. колективу) та ін. – К.: Політична думка, 1996. – 434с.
142. Урсул А.Д,, Уледов В.А. Государство и экология. – М., 1996. – 148с.
143. Урсул А.Д. Переход России к устойчивому развитию. Ноосферная стратегия. – М., 1998.
144. Фейербах Л. История философии. В 3-х томах. – М.: “Наука”, 1983.
145. Философские и социально-гигиенические аспекты охраны окружающей среды / Под ред. Г.И.Царегородцева. – М.: Медицина, 1976.
146. Чиркин В.Е. Современное государство. – М.: Международные отношения, 2001. – 416с.
147. Чиркин В.Е. Формы государства, переходного к социалистическому типу. – М., 1966. – 233с.
148. Шемшученко Ю.С. , Мунтян В.Л., Розовский В.Г. Юридическая ответственность в области охраны окружающей среды. – К.: Наук. думка, 1978. – 288с.
149. Шемшученко Ю.С. Административная ответственность в области охраны окружающей среды. – К.: “Знание”, 1987. – 47с.
150. Шемшученко Ю.С. В центрі уваги відділення – проблеми екологічного, господарського, аграрного та земельного права // Вісник Академії правових наук України. – №2-3. – Харків: “Право”, 2003.
151. Шемшученко Ю.С. Организационно-правовые вопросы охраны окружающей среды в СССР. – К.: Наук. думка, 1976. – 275с.
152. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. – К.: Наук. думка, 1989. – 231с.
153. Шинкаренко И.Э. Страхование ответственности: Справочник. – М.: Финансы и статистика, 1999. – 352с.
154. Шмидхейни С. Смена курса. Перспективы развития и проблемы окружающей среды: подход предпринимателя. – М., 1994. – 356с.
155. Шульга М.В. Стан земельних ресурсів в Україні: проблеми та шляхи вирішення. Збірник доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Київ. – Центр екологічної освіти та інформації. – 2001. – 284с.
156. Шульга М.В. Актуальые правовые проблемы земельных отн