ВИПРАВЛЕННЯ ЖІНОК, ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ, ЯК МЕТА ПОКАРАННЯ :



  • Название:
  • ВИПРАВЛЕННЯ ЖІНОК, ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ, ЯК МЕТА ПОКАРАННЯ
  • Кол-во страниц:
  • 240
  • ВУЗ:
  • ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЗАПОРІЗЬКИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО ТА МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ”
  • Год защиты:
  • 2005
  • Краткое описание:
  • ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ...................................................... 4
    ВСТУП ...................................................................................................... 5
    РОЗДІЛ 1. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА СУТНІСТЬ ВИПРАВЛЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ЯК МЕТА ПОКАРАННЯ .................................................... 16
    1.1. Соціально-філософське, кримінологічне та кримінально-правове розуміння виправлення засуджених .................................................................................. 16
    1.2. Виправлення засуджених, як opinio moralis і проблема вибору праксіологічних його критеріїв ....................................................................... 42
    1.3. Стадії виправлення засуджених жінок та процес його закріплення в системі кримінально-правових і кримінально-виконавчих відносин ........................ 62
    1.4. Гендерний підхід до виправлення засуджених, його обґрунтованість та перспектива ........................................................................................................ 74
    РОЗДІЛ 2. ЗАСОБИ ДОСЯГНЕННЯ ВИПРАВЛЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ЖІНОК НА СТАДІЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ ВІДНОСИН ........ 95
    2.1. Проблема криміногенності місць позбавлення волі для жінок у контексті виправної функції покарання ............................................................................ 95
    2.2. Карально-виховні засоби виправлення засуджених жінок і проблема підвищення їхньої ефективності ....................................................................... 111
    2.3. Персонал установи виконання покарання та деетатизація кримінально-виконавчої системи як засіб ефективного виправного процесу засуджених жінок.......................................................................................………………….. 141
    РОЗДІЛ 3. ПОСТПЕНАЛЬНИЙ ВПЛИВ НА ОСОБУ, ЯКА ВІДБУЛА ЧИ БУЛА ЗВІЛЬНЕНА ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ..................................................................................... 157
    3.1. Проблеми перехідного періоду та нейтралізація ефекту самовиправдання в умовах волі звільнених жінок і тих, які відбули покарання у виді позбавлення волі ...................................................................................................................... 157
    3.2. Виправлення засуджених жінок у постпенальній стадії: основні проблеми та шляхи їх вирішення ........................................................................................ 165
    ВИСНОВКИ ...................................................................................................... 181
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ......................................................... 197
    ДОДАТКИ ....................................................................................................... 221
    ВСТУП
    Актуальність теми. Розвиток суспільства неминуче має бути пов’язаний із повагою до людини, її прав, свобод, сили і слабкостей, внутрішнього світу та проблем життя у суспільстві. Шлях, який торує Україна до стандартів Європейського Співтовариства, показав, що у царині кримінально-виконавчої системи нашого суспільства багато що було змінено на краще, однак ще більше залишається того, що чекає змін, і ці зміни будуть тестом на гуманістичний розвитк суспільства незалежної України.
    Прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу України показало, що у ньому особливої ролі надається такій меті покарання, як виправлення засуджених, що відповідає загальному гуманістичному спрямуванню нового кримінально-виконавчого законодавства, а не лише переслідуванню мети кари та превенції. Виправлення засуджених як мета покарання відіграє інтегруючу роль в системі усіх цілей покарання, оскільки, як справедливо вважається, виправлення засуджених є запорукою їхньої ресоціалізації, а відтак найбільшої ефективності покарання.
    Особливий статус жінки у суспільстві як матері, виховательки підростаючого покоління, трудівниці, пред’являє підвищені вимоги до її моральності, поведінки та соціальної відповідальності. Тому не можна виміряти збитки, завдані жіночою злочинністю. Засуджені жінки потребують особливої уваги при застосуванні карально-виховних засобів впливу, а ефективністю їх виправлення будуть показники зменшення рецидиву злочинів. Діапазон злочинної діяльності жінок достатньо великий: від крадіжок до вчинення вбивств, так само, як і застосування до них різних видів покарання – від штрафу до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі.
    Обрання такого виду покарання, як позбавлення волі, задля дослідження мети виправлення засуджених жінок обумовлено тим, що цей вид покарання відзначається високим рівнем репресивності і, як свідчать численні дослідження іноземних та вітчизняних науковців, найбільш пов’язаний із негативними для особи наслідками (вторинна криміналізація, стигматизація, втрата соціальних навичок, втрата суспільно-корисних зв’язків тощо).
    Необхідно приділити увагу виправленню жінок як комплексному явищу, що не може зосередитись лише на кримінально-правових чи кримінологічних, або ж тільки кримінально-виконавчих аспектах цієї проблеми. Виділення „кримінально-виконавчого” розуміння виправлення засуджених не досить коректне, адже кримінально-виконавче право є похідним від кримінального права, що ґрунтується на принципі матеріального зв’язку кримінального і кримінально-виконавчого права. Однак кримінальне право щодо цілей покарання не повинно базуватися лише на схоластичних положеннях, а має будувати відповідні нормативні положення на підставі знань кримінологічних, кримінально-виконавчих, психологічних, соціологічних і т. ін. закономірностях [Додаток К, Мал. К. 1.1.-1.2.].
    Уявляється, що дослідження проблеми виправлення засуджених до позбавлення волі жінок не може грунтуватися лише на кримінально-правовій догматиці, оскільки не можна його обмежити, спираючись лише на точки зору, що були висловленні у кримінально-правовій літературі з приводу того, як слід розуміти виправлення засуджених. Передусім необхідно оцінити взаємний вплив інституційної системи, пов’язаної із впливом на злочинців, на суспільне життя, а відтак, зважити на те, як суспільство впливає на особу, яка, соціалізуючись, вбирає у себе певні стереотипи оцінки злочинної поведінки, власної реакції на неї і можливі шляхи реалізації такої оцінки. Для цього треба вивчити питання з урахуванням традиційних і новітніх досліджень у сфері кримінології, соціології, юридичної психології та юридичної педагогіки тощо.
    Оскільки виправлення засуджених є не тільки результат, а й процес, то вибір гендерного підходу у дослідженні вказаної проблеми зумовлений тим, що об’єктивно існують особливості впливу умов відбування/виконання покарання у виді позбавлення волі на засуджених жінок з огляду на соціальну, психологічну і біологічну специфіку цієї категорії засуджених. Саме особливості впливу на засуджених до позбавлення волі жінок умов (процесу виправлення) відбування/виконання покарання виправдовує застосування у дослідженні зазначеного підходу.
    Зважаючи на те, що у науковій літературі вважається доведеним те, що мета перевиховання соціалізованої особи є недосяжною в місцях позбавлення волі, уявляється, що перевиховання не співвідноситься із жодною із цілей покарання, оскільки постановка такої мети в сучасних умовах є принаймні некоректною.
    Без дослідження питання критеріїв виправлення засудженої, можливих його стадій, факторів, що можуть позитивно і негативно впливати на виправлення та закріплення позитивних результатів виправного процесу, вивчення було б неповним і таким, що не враховує системності і надзвичайної складності, багатогранності проблеми. Мета виправлення засудженої жінки пов’язана не лише із правовим впливом на останню, а й з усім розмаїттям соціальних та індивідуальних чинників.
    Зважаючи на те, що нормативне закріплення мети виправлення засуджених у КК носить інструментальний, програмний характер, реалізація виправної функції покарання відбувається від початку проголошення обвинувального вироку і конкретизується у кримінально-правових відносинах після набуття законної сили обвинувальним вироком суду. Отже, це приводить до висновку, що дослідження проблеми виправлення засуджених до позбавлення волі жінок як мети покарання повинно бути пов’язане із завданнями дослідження ефективності кримінально-виконавчих та постпенальних засобів виправлення засуджених.
    Світові та вітчизняні дослідження свідчать про пряму залежність між ефективністю виправного впливу на засуджених і діяльністю та якостями персоналу УВП і всієї кримінально-виконавчої системи. Нехтування зазначеним питанням пов’язане із ризиком неповноти, а відтак несистемності дослідження проблеми, оскільки роль персоналу у досягненні мети виправлення засуджених, а особливо жінок, була і залишається незаперечною у силу самого свого існування. Надбання науки кримінально-виконавчого права, як за кордоном, так і у нашій країні, свідчать про необхідність трансформації кримінально-виконавчої системи у пенітенціарну, що вимагає деетатиції кримінально-виконавчої системи і впровадження у систему інституцій громадянського суспільства, як рівноправного партнера у реалізації кримінально-виправної політики сучасного суспільства. Тому дослідження проблеми деетатизації кримінально-виконавчої системи, як необхідної позитивної умови (фактору) досягнення з максимальною ефективністю такої мети покарання, як виправлення, з урахуванням гендерних особливостей засуджених жінок, має увійти у зміст даного дослідження.
    В дійсності зазначеним питанням приділялося не так багато уваги, тому їх висвітлення складає актуальність дослідження вказаної теми.
    Серед учених, що досліджували певні його аспекти, можна назвати праці
    Ю.М. Антоняна, В.В. Голіни, Т.А. Денисової, А.Ф.Зелінського, В.М. Зирянова, О.М. Костенка, В.О. Меркулової, О.С. Міхліна, А.Х. Степанюка,
    В.М. Трубнікова, Г.Ф. Хохрякова та деяких інших.
    Наукове підґрунтя у дослідження цієї проблеми заклали також роботи вітчизняних та іноземних вчених, а саме Г.А. Аванесова, Ю.А. Алферова, В.М. Анісімкова, М.І. Бажанова, О.В. Беци, М.О. Бєляєва, І.Г. Богатирьова, М.М. Гернета, О.А. Герцензона, В.К. Грищука, І.М. Даньшина, С.І. Дементьєва, М.Г. Дєткова, В.М. Дрьоміна, О.І. Зубкова, І.І. Карпеця, О.Г. Колба, В.О. Корчинського, Л.Г. Крахмальникова, В.А. Льовочкіна, П.П. Михайленка, М.П. Мелентьєва, О.Є. Наташева, Й.С. Ноя, С.В. Познишева, О.Б. Пташинського, Г.О. Радова, О.Л. Ременсона, М.С. Рибалка, О.В. Романенка, В.І. Рудника, Є.Л. Стрельцова, М.О. Стручкова, Ф.Р. Сундурова, Ю.М. Ткачевського, І.В. Упорова, О.В. Уса, Б.С. Утєвського, С.Я. Фаренюка, М.Д. Шаргородського, Е.Г. Ширвіндта, І.В. Шмарова, О.М. Яковлєва та інших.
    Зважаючи на комплексність проблеми, що вивчається, та плин часу, який, як зазначалося, змінював ідеологічні та суто практичні парадигми досліджуваного питання, вбачається, що не усі аспекти зазначеної теми були достатньо досліджені і не увесь комплекс теорій, які б могли посприяти у визначенні стратегії виправної політики, з певних, передусім об’єктивних причин, було досліджено.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження є складовою частиною плану наукової роботи кафедри кримінального права Гуманітарного університету „Запорізький інститут державного та муніципального управління”. Робота ґрунтується на положеннях Комплексної програми боротьби із злочинністю на 2001-2005 рр., затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р.,
    № 1376/2000 р., програми науково-дослідної роботи Державного департаменту України з питань виконання покарань від 11 липня 2000 р. № 5/1-18, Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально–виконавчої системи на 2002–2005 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 167 та Національного плану дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 479 із змінами та доповненнями, внесеними від 4 вересня 2003 р. № 1402.
    Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення сутності виправлення засуджених жінок, що відповідає сучасним закономірностям суспільного життя, меж такого виправлення, засобів його досягнення, а також основних факторів, що протидіють виправленню засуджених жінок.
    У зв’язку із поставленою метою дослідження було зорієнтовано на вирішення таких основних завдань:
    дослідити історичний генезис соціально-філософського, кримінологічного та кримінально-правового розуміння виправлення засуджених жінок;
    визначити обґрунтованість розуміння виправлення засуджених жінок як opinio moralis, тобто визнання ними норм суспільної моральності у якості імперативних або таких, що не можна приносити у жертву власним потребам;
    дослідити проблему вибору праксіологічних критеріїв виправлення засуджених жінок;
    окреслити стадії виправлення засуджених жінок у системі кримінально-правових та кримінально-виконавчих відносин;
    визначити обґрунтованість та перспективність використання гендерного підходу у дослідженні проблеми виправлення засуджених жінок;
    дослідити проблему криміногенності місць позбавлення волі для утримання жінок у контексті виправної функції покарання;
    визначити основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених жінок та виявити умови і ступінь їхньої ефективності;
    виявити ступінь співвідношення між виправленням засуджених жінок та діяльністю, особистісними і професійними якостями персоналу установ виконання покарання у виді позбавлення волі;
    дослідити проблему деетатизації кримінально-виконавчої системи як засобу ефективного чи, навпаки, неефективного виправного процесу засуджених жінок;
    визначити основні проблеми виправлення засуджених жінок у постпенальній стадії.
    Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку з метою досягнення виправлення жінок, які засуджені до покарання у виді позбавлення волі, на основі гендерних особливостей.
    Предметом дослідження є виправлення засуджених жінок як процес і результат та його засоби, а також норми чинного законодавства, наукові погляди у сфері виконання та відбування покарання.
    Методи дослідження. У процесі дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальнонаукові методи пізнання:
    діалектичний – використаний при дослідженні сутності виправлення засуджених осіб та впливу ефекту нейтралізації свідомісного розладу на процес прийняття рішення щодо зміни свого ставлення до вчиненого, впливу засобів виправлення та ресоціалізації на внутрішні та зовнішні зміни особистості засудженого;
    історичний – використовувався при дослідженні генезису теорій виправлення особи засудженої;
    системний аналіз – використовувався при дослідженні впливу негативних факторів, які впливають на процес виправлення засудженої, а також для виявлення закономірностей у ціннісних орієнтаціях та поглядах на справедливість ув’язнення засуджених жінок та у контрольної групи;
    конкретно-соціологічний – використаний у процесі проведення анкетування та узагальнення його результатів, а також виявлення соціальних закономірностей перспектив розвитку недержавної складової майбутньої пенітенціарної системи нашого суспільства;
    порівняльно-правовий – використовувався для визначення схожого і розбіжного у кримінально-виконавчих системах чи правових поглядах нашої держави та деяких іноземних країн.
    Емпіричну базу дослідження становлять статистичні дані Міністерства внутрішніх справ України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Мінюсту України, а також результати анкетування 143 жінок, які відбувають покарання у Чернігівській виправній колонії № 44 та 100 жінок, які становлять контрольну групу порівняно із засудженими жінками, а також результати анкетного дослідження (500 осіб), яке проводилося робочою групою, у склад якої входила дисертантка за програмою „Корекція”.
    Наукова новизна одержаних результатів визначається насамперед тим, що у науці кримінально-виконавчого права вперше в Україні предметом спеціального монографічного дослідження стали питання виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, як мети покарання на основі гендерного підходу.
    У дисертації висунуто низку нових положень, уточнено зміст окремих понять, що складають у сукупності новизну роботи і мають істотне значення для науки кримінально-виконавчого права і практики та для вдосконалення чинного кримінального та кримінально-виконавчого права, а саме:
    обґрунтовано позицію, що гендерний підхід у кримінально-виконавчому праві має перспективу на майбутнє бути врахованим як на законодавчому, так і на практичному рівні;
    вперше висунута і обґрунтована позиція, що розуміння виправлення засуджених жінок як opinio moralis, тобто як визнання жінкою норм суспільної моральності у якості імперативних, а саме таких, що не можна приносити у жертву власним потребам. Внутрішнє спрямування засуджених може зазнавати впливу ефекту нейтралізації свідомісного чи суспільно-ціннісного розладу, а відтак не вступати для засудженої особи у явний конфлікт із її ціннісними переконаннями, які зазвичай суттєво не відрізняються від ціннісних переконань особи, яка не вчинювала злочинів;
    вперше висунута і обґрунтована позиція, що виправлення засуджених жінок можливе й на стадії постпенального впливу на звільнену особу, що відбувається передусім через громадські інституції, які мають бути повноправним елементом пенітенціарної системи, відповідно до розуміння змісту понять виправлення та ресоціалізації, викладених у ст. 6 КВК;
    отримала подальший розвиток ідея, що суперечності між кримінально-виконавчою системою і виправною функцією покарання містяться у існуючій парадигмі кримінальної юстиції. Структура та зміст діяльності установ КВС потребують концептуального переосмислення, однак, означене завдання держава самотужки виконати не може. Важливим елементом нової парадигми пенітенціарної системи повинно стати розуміння того, що остання, при досягненні виправної мети покарання, не може обмежуватись лише державними інституціями. Вона має включати і діяльність громадянського суспільства;
    обґрунтовується, що засоби виправлення виконують функції основи, якими забезпечується безпека відбування/виконання покарання, і їх межі мають зумовлюватися інтересами додержання прав та свобод людини і громадянина, які мають право на виправлення і ресоціалізацію. Відтак, виправлення засуджених жінок повинно будуватися на добровільній основі;
    обґрунтовується необхідність передбачити правило, за яким адміністрація УВП не повинна проявляти своє ставлення до певної релігії чи деномінації у конфесії для того, щоб засуджені не використовували релігію задля своєї вигоди, залишаючись при цьому внутрішньо релігійно байдужими;
    вперше висунута і обґрунтована позиція, що засудженим жінкам повинна надаватися допомога у виробленні навичок подолання суб’єктивного механізму нейтралізації свідомісного розладу. Здійснити це можна на основі вільного і самостійного прийняття особою рішення про необхідність змінити ставлення до свого життя, його пріоритетів та перспектив через усвідомлення і правильне розуміння цінностей та інтересів суспільства;
    розвинуто і уточнено положення про те, що ставлення персоналу до засуджених і врахування ним гендерних особливостей засуджених корелює із ефективністю впливу на основний об’єкт виправного процесу;
    наведено додаткову аргументацію стосовно чому особливу роль у виправному процесі на стадії постпенального впливу на осіб, що відбули покарання, повинні відігравати громадські організації.
    Практичне значення одержаних результатів полягає у наступному:
    матеріали дисертації можуть бути використані в подальших наукових розробках всього комплексу проблем, пов’язаних із цілями покарання, його виконанням і відбуванням у виді позбавлення волі, стадій виправного процесу, місця громадянських інституцій в кримінально-виконавчій системі, розробки гендерних аспектів у дослідженні кримінологічних, кримінально-правових та кримінально-виконавчих проблем (науково-дослідницька сфера);
    пропозиції, що висуваються у дисертації, можуть бути використані у кримінально-виконавчій діяльності установ з виконання покарань у виді обмеження або позбавлення волі (кримінально-виконавча діяльність);
    пропозиції, що висуваються у дисертації, можуть бути використані у процесі подальшого вдосконалення кримінального та кримінально-виконавчого законодавства (правотворча діяльність);
    матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників, а також при викладанні курсу кримінології, кримінального і кримінально-виконавчого права України та відповідних спецкурсів (навчальний процес).
    Апробація результатів дисертаційного дослідження.
    Основні положення дисертації доповідалися на семи наукових конференціях і семінарах: міжнародному семінарі «Відновлювальне правосуддя» (м.Запоріжжя, 2003 р.); щорічній міжнародній науково-практичній конференції «Запорізькі правові читання» (м.Запоріжжя, 2003 р.); «Проблеми виконання кримінальних покарань у виді позбавлення волі та його альтернатив: історія та сучасність» (Чернігів, 2003 р.); «Проблеми застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі» (м.Чернігів, 2004 р.); «Права женщин в заключении» (м.Одесса, 2004 г.); «Дні науки. Правове забезпечення сфери державного управління та місцевого самоврядування» (м.Запоріжжя,
    2004 р.); «Покарання та його наслідки: закономірності, причинність та стратегія кримінальної політики України» (м.Запоріжжя, 2005 р.); двох засіданнях круглих столів: «Шляхи гуманізації відбування покарання засудженими жінками та пошук ефективних шляхів для виправлення і ресоціалізації цих жінок» (м.Київ, 2005 р.); «Досвід партнерства громадських організацій та державних структур в реалізації реформи кримінально-виконавчої системи» (м.Київ, 2005 р.); двох громадських слуханнях: «Дотримання прав та свобод співробітників пенітенціарних закладів Чернігівської області – запорука запобіганню застосування насильства над засудженими» (м.Чернігів, 2003 р.); «Громадськість та розвиток альтернатив в Україні» (м.Чернігів, 2004 р.).
    Результати дисертаційного дослідження використовувались при написанні чотирьох навчальних посібників.
    Публікації автора. Основні результати дисертаційного дослідження відображені в семи наукових статтях, три з яких надруковані у фахових юридичних виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.
    Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, метою та завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що вміщують дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (265 найменувань на 24 сторінках) і 7 додатків (на 23 сторінках). Загальний обсяг роботи – 244 сторінок, у тому числі 196 сторінок основного тексту.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ
    Реформування кримінально-виконавчого законодавства, що здійснюється сьогодні в Україні, спрямоване на переорієнтацію виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародного досвіду, дотримання прав людини, принципів гуманізму, справедливості, забезпечення гендерного підходу, диференційованого та індивідуального впливу на засуджених осіб та їх соціальне збереження. Сьогодення диктує нові підходи до визначення мети покарання, особливо стосовно виправлення засуджених жінок. Проведення комплексного соціально-правового та кримінально-виконавчого дослідження, а також аналіз кримінально-виконавчого законодавства України, монографічної літератури, відомчих документів КВС та інших джерел, підтвердило актуальність обраних питань. Отримані результати не тільки уточнили, доповнили існуючі дані про засуджених жінок та можливості їх виправлення, як мети покарання в умовах позбавлення волі, але й дозволили отримати нові, раніше невідомі результати. До них відносяться питання стадій виправлення, ефективності застосування заходів карально-виховного впливу до засуджених жінок, можливості ресоціалізації жінок, звільнених з місць позбавлення волі, необхідності участі громадянського суспільства у виправленні засуджених жінок.
    Були вивчені такі категорії жінок: засуджені до позбавлення волі вперше; неодноразово засуджені до позбавлення волі; які повторно вчинили злочин і відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах; контрольна група жінок, які не вчинили протиправних дій та не притягувались до кримінальної відповідальності.
    Проведене дослідження дозволило сформулювати, обгрунтовані в дисертації, такі основні висновки, які, на думку автора, мають наукове та практичне значення:
    1. Поняття виправлення засуджених як мета покарання та ефективність його основних засобів, незважаючи на певну кількість розробок з даної проблематики, залишаються дискусійними. Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими вказують, що мета виправлення досягнута, якщо після відбуття покарання правопорушник буде спроможний не тільки дотримуватись законів, але й забезпечувати своє існування і в подальшому не вчинювати нових злочинів. У більшості юридичних енциклопедій та словниках виправлення і перевиховання як цілі покарання стоять поруч і є невід’ємними за смислом поняттями. Це єдиний послідовний процес, завданням якого є адаптація колишнього злочинця до умов законослухняного життя у суспільстві та недопущення повторного злочинного рецидиву. Як показує аналіз соціально-філософської думки, кримінального та кримінально-виконавчого законодавства, мета покарання змінювалась під впливом політичних, економічних, соціально-психологічних процесів, притаманних тому чи іншому етапу розвитку суспільства. Однак найбільш важливими (особливо в період існування радянської влади) лишалися тези про виправлення та перевиховання особи, попередження нових злочинів з боку як винної особи, так і інших осіб. А питанням виправлення жінок, які вчинили злочин, ні законодавці, ні науковці, ні суспільство протягом століть не приділяли окремої уваги.
    Нині певна частина науковців, спираючись на практику виконання кримінальних покарань, вважають, що цілі покарання стосовно конкретного засудженого можна вважати досягнутими, якщо йому вдалося прищепити такі якості, як сумлінне ставлення до праці, дотримання правил поведінки та вимог закону. Добитися від засудженого стати законослухняним, високоморальним громадянином, а тим більше виправити його – завдання практично неможливе. Тому ідеї виправлення, на їх думку, не входять змістовно в діяльність установ по виконанню покарань, їх зміст не співпадає зі змістом кари. До цього часу залишаються дискусійними також питання про визначення поняття виправлення засуджених.
    Вважаємо, що кожна мета має бути реальною, а її досягнення відповідати змісту покарання. Можливості досягнення мети виправлення засуджених жінок, особливо в умовах позбавлення волі, визначаються всією сукупністю відносин, які складаються у суспільстві. Саме виправлення засуджених відповідає загальному гуманістичному спрямуванню нового кримінально-виконавчого законодавства, а не лише переслідуванню мети кари та превенції. Виправлення засуджених як мета покарання відіграє інтегруючу роль в системі усіх цілей покарання, оскільки, як справедливо вважається, виправлення засуджених є запорукою їхньої ресоціалізації, а відтак, найбільшою ефективністю покарання.
    Визначення виправлення засуджених жінок як мети покарання необхідно, по-перше, для надання допомоги суддям у правильному виборі виду покарання, його строку, а також встановлення обсягу каральних елементів у процесі відбуття кримінального покарання. По-друге, це необхідно для вибору основних напрямків, форм і методів виховного впливу на різні категорії засуджених жінок.
    2. Доведено, що вибір гендерного підходу у дослідженні вказаної проблеми необхідно застосовувати тому, що об’єктивно існують особливості впливу умов відбування/виконання покарання у виді позбавлення волі на засуджених жінок з огляду на соціальну, психологічну і біологічну специфіку цієї категорії засуджених. Саме особливості впливу на засуджених до позбавлення волі жінок умов (процесу виправлення) відбування/виконання покарання виправдовує застосування у дослідженні зазначеного підходу.
    Підвищена чутливість та вразливість жінок, їхні ціннісні пріоритети, що обумовлені гендерними стереотипами та роллю жінки у суспільстві, вимагають від нас врахування того, що стосовно засуджених до позбавлення волі жінок має бути здійснена така лібералізація умов відбування покарання, яка б мінімізувала ймовірність розриву родинних та інших близьких стосунків, усувала перешкоди до здійснення материнських функцій безпосередньо, без розриву із дитиною. Має бути переглянута політика щодо тривалості строків засудження жінок навіть всупереч каральній символізації покарання, яка так притаманна побутовому типу суспільної правосвідомості. Персонал, передусім соціально-психологічна служба, має бути навчений толерантному ставленню, обізнаний з особливостями жіночої психології. Адекватне врахування гендерних особливостей засуджених жінок вимагатиме подекуди радикальних змін у кримінально-виконавчій системі і за її межами.
    3. Погляд на виправлення засуджених жінок, як на зміни в їхній моральнісній сфері, більшістю вченими розумівся у більш широкому контексті, ніж власне моральнісна сфера суспільства та індивіда, вона охоплювала не лише моральнісні цінності людини, а, в певній мірі, і внутрішній світ: світосприйняття, духовну основу життя, ставлення до оточуючих людей як до рівних у ціннісному розумінні суб’єктів. Навіть ті вчені, які дотримувалися думки про відносну неконтрольованість девіантної поведінки особистості її внутрішніми механізмами самоконтролю, значною мірою визнавали можливість виправлення засудженої особи, причому покладалися великі сподівання саме на внутрішній механізм самоконтролю зі стандартом поведінки у вигляді суспільної моральності. Однак моральнісному виправленню надавалося і надається гранично широкого змісту, оскільки загальновідомо, що в КК, як і у інших нормативно-правових актах, мають відображення, так звані „моральнісно нейтральні” делікти, найчастіше це пов’язане з існуванням інструментальних норм подвійної превенції. Отже, фактично, під моральним виправленням розуміється не лише прийняття особою імперативності моральнісних норм, але й інших соціальних норм, в тому числі, правових. Відтак, про виправлення засудженої жінки слід говорити не лише у контексті формування почуття моральнісної відповідальності, а й соціальної відповідальності взагалі.
    4. В сучасних соціально-економічних умовах кримінально-виконавча система залишається складовою частиною державного механізму, що гарантує безпеку та захист суспільства від злочинних посягань. Саме в ім’я спокою громадян в установах виконання покарань утримуються понад 170 тис. засуджених, серед яких близько 8,5 тис. – жінки. Здоровий скепсис, що висловлюється вченими і практиками стосовно можливостей кримінально-виконавчої та навіть можливої пенітенціарної системи змінювати людей внутрішньо на краще, має під собою підґрунтя, оскільки це не завжди під силу відкритій соціальній підсистемі і цілком залежить від бажання та мотивації людини. Однак це призводить до тотальної нівеляції можливості допомогти людині змінитися, принаймні усвідомити потребу у внутрішніх змінах. Таку допомогу може і зобов’язане, виходячи із основних природних прав людини, надати суспільство через кримінально-виконавчу систему, яка не виключає вплив з боку сім’ї, близьких, громадянського суспільства, релігійних організацій, фахівців.
    5. Перед сучасними кримінально-виконавчими установами стоїть завдання забезпечити не лише реалізацію покарання у виді позбавлення волі, але й виправлення правопорушників. Якщо ми прагнемо зробити засуджену правослухняною, то, маючи на увазі моральне виправлення, ми, очевидно, повинні вести мову про зміну світобачення людини, ставлення її до оточуючих, а найголовніше, виправлення передбачає визначити те/того, заради чого вона готова змінити своє ставлення до оточуючих, до світу, до близьких їй людей тощо.
    Визнання імперативності певних норм не дасть бажаного результату, оскільки для правослухняної поведінки особа має керуватися або страхом перед карою, або відповідним світобаченням. Оскільки страх перед покаранням лише на деякий час може призупинити зростання злочинності, слід розвивати в механізмі поведінки особи прагнення до самовиховання і добровільного виправлення. Засуджена має навчитися переступати через таке ставлення до неї в житті, яке вона може розцінювати як несправедливе і брутальне, та припинити злочинну діяльність, що зменшить частку рецидиву, особливо пенального.
    6. Обгрунтовано, що розуміння виправлення засудженої як opinio moralis, тобто як визнання суб’єктом норм суспільної моральності у якості імперативних, таких, що не можна приносити у жертву власним потребам, є дещо спрощеним. Існує потреба у комплексному підході до врахування внутрішніх спрямувань засудженої і методів нейтралізації когнітивного чи суспільно-ціннісного дисонансу. Наявні критерії виправлення засуджених, незалежно від концепції теорії виправлення, є формальними, але їх можна застосовувати на практиці. Дійсний, хоча і вірогіднісний результат вони зможуть дати лише у тому випадку, коли будуть відомі мотиви позитивної поведінки засуджених у пенальний період. Нині методики визначення мотивів позитивної пенальної поведінки у системі критеріїв виправлення засуджених не впроваджено. Така методика має бути розроблена, випробувана і впроваджена. В її основу мають бути покладені завдання по з’ясуванню стану свідомісно-вольової сфери засудженої особи, передбачені засоби для подолання неправдивих відповідей на питання тестів, інтерв’ю, бесіди. Зазначену роботу повинні проводити фахівці, які мають відповідну освіту і досвід роботи. Результати такої роботи не повинні впливати на строк відбування покарання, оскільки це б суперечило кримінальному законодавству України, однак їхнє використання може оптимізувати виправну діяльність щодо певної особи чи принаймні вірогіднісно спрогнозувати складності, що передують подальшій соціальній адаптації жінки або рецидиву її злочинної поведінки.
    7. Вбачається, що питання стадій виправлення засудженої слід пов’язувати із видом правових відносин, у яких перебуває особа, яка вчинила злочин, і відповідними державними органами. Це, на нашу думку, буде вимагати врахування особливостей протікання внутрішніх процесів у свідомості особи з огляду на специфіку зовнішніх обставин, які мають місце від вчинення злочину до погашення чи зняття судимості, а також має вплинути на визначення можливих і допустимих заходів впливу на особу засудженої. Мета виправлення засудженої жінки буде виправданою, якщо при цьому не порушуються її природні і соціальні права, поважаються ті блага, які держава і суспільство не мають права обмежувати чи позбавляти їх зовсім. Виправлення засудженої у процесі відбування нею покарання у виді позбавлення волі здійснюється у межах кримінально-виконавчих відносин. На нашу думку, кримінально-правові відносини в момент відбування засудженою покарання не припиняються, а продовжуються, однак на перший план при цьому виступають кримінально-виконавчі правовідносини. Початок виправлення засудженої можливий ще до її направлення в місця позбавлення волі, а також виправлення засуджених можливе й на стадії постпенального впливу на звільнену особу. Для досягнення мети виправлення недостатньо діяльності лише установ кримінально-виконавчої системи, а й потрібна активна участь інституцій громадянського суспільства.
    Тому пропонується частину 2 статті 25 КВК України „Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час відбування кримінальних покараннь” викласти у такій редакції:
    2.”Для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань і прав звільнених від відбування покарання створюються спостережні комісії, які діють на підставі цього Кодексу та Положення про спостережні комісії, яке затверджене Кабінетом Міністрів України”.
    Відтак, треба змінити і назву статті 25 КВК України, яку пропонуємо викласти наступним чином: „Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час відбування кримінальних покарань та звільнених від відбування покарання”.
    8. Українське суспільство цінує особистість, враховуючи її особливості, опікується інтересами більш вразливих категорій, до яких відносять і жінок. Загалом гендерний підхід у кримінально-виконавчому праві має перспективу на майбутнє бути врахованим як на законодавчому, так і на практичному рівні.
    З метою мінімізації ймовірності розриву родинних та інших близьких стосунків, перешкод до здійснення материнських функцій безпосередньо, без розриву із дитиною, пропонуємо викласти частини 1-3 статті 141 КВК України у такій редакції:
    Стаття 141.”Відбування покарання засудженими жінками, які мають дітей віком до трьох років.
    1. При виправних колоніях, в яких відбувають покарання засуджені до позбавлення волі жінки, у разі необхідності організовуються будинки дитини. Засуджені жінки мають право поміщати у будинки дитини своїх дітей віком до трьох років. У будинках дитини забезпечуються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності та розвитку дитини. Якщо жінка не виявила бажання проживати в будинку дитини разом із своєю дитиною, їй має бути надана можливість вільно спілкуватися із своєю дитиною без обмежень. Не вважається обмеженням спілкування жінки із своєю дитиною, якщо від засуджених вимагається відвідувати дитину у вільний від виконання покладених на засуджену обов’язків час.
    2. Засуджені жінки можуть проживати зі своїми дітьми віком до трьох років в будинку дитини, для чого адміністрацією виправної колонії створюються необхідні умови проживання і контролю за поведінкою жінок у будинку дитини.
    3. Засуджені жінки, які мають дітей віком до трьох років, у випадках, коли до них не застосовується звільнення від відбування покарання відповідно до статті 83 Кримінального кодексу України, направляються адміністрацією виправної колонії для подальшого відбування покарання у виправну колонію, при якій є будинок дитини.”
    Зміст частин 4 і 5 нинішньої редакції статті 141 КВК України залишити без змін.
    Також пропонується лібералізувати умови тримання засуджених жінок у дільницях посиленого контролю. Для цього необхідно змінити редакцію статті 97 КВК України і викласти її таким чином:
    Стаття 97.”Тримання засуджених до позбавлення волі в дільницях посиленого контролю
    1. У дільниці посиленого контролю виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки, де тримаються чоловіки встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправних колоніях максимального рівня безпеки.
    2. У дільниці посиленого контролю виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, де тримаються засуджені жінки, встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправних колоніях середнього рівня безпеки.
    3. У дільниці посиленого контролю виправних колоній середнього рівня безпеки із загальними умовами тримання, де тримаються засуджені жінки, встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених максимального рівня безпеки, за винятком тримання в приміщеннях камерного типу.
    4 У дільниці посиленого контролю виправних колоній максимального рівня безпеки засуджені, окрім засуджених жінок, тримаються в приміщеннях камерного типу.
    5. На кожного засудженого розробляється спеціальна індивідуальна програма, яка передбачає заходи індивідуально-виховного, психотерапевтичного, психокоригуючого характеру. Спеціальна індивідуальна програма щодо засуджених жінок має враховувати психологічні, біологічні та соціальні особливості жінок.
    6. Після реалізації цієї програми за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії засуджений
    (-на) переводиться до дільниці ресоціалізації”.
    9. Суперечності між кримінально-виконавчою системою і виправною (ресоціалізаційною) функцією покарання містяться в існуючій парадигмі кримінальної юстиції. Вбачається, що кримінально-виконавча система, де виконуються покарання у виді позбавлення волі потребує концептуального переосмислення. Необхідне вироблення соціальної бази для відповідної системної нейтралізації негативних, криміногенних факторів місця відбування покарання у виді позбавлення волі. Останнє, на нашу думку, уявляється неможливим без відповідного соціально-психологічного чинника, як у професійній, так і у буденній правосвідомості. Означене завдання держава самотужки виконати не може, однак її роль може виявитися надзвичайно важливою у підтримці нових, науково обґрунтованих пенітенціарних ініціатив. Немаловажним елементом нової парадигми пенітенціарної системи є розуміння того, що остання ніяк не може обмежитись лише державними інституціями.
    Важливо, щоб засуджені жінки не почувалися відірваними від світу та якнайменше зазнавали відчуження від рідних та близьких. З огляду на це, ми пропонуємо змінити частину 5 статті 110 КВК України „Побачення засуджених до позбавлення волі з родичами, адвокатами та іншими особами. Телефонні розмови” і викласти її у такій редакції:
    „5. Засудженим надається право на телефонні розмови без обмежень тривалістю до п’ятнадцяти хвилин кожна під контролем адміністрації. Телефонні розмови оплачуються з особистих коштів засуджених. Телефонні розмови між перебуваючими у місцях позбавлення волі заборонені”.
    10. Складним залишається питання і побутового забезпечення засуджених жінок, а взнаки недофінансування відчутне обмеження підтримки з боку рідних та близьких виглядає занадто суворо. Тому пропонується викласти пункт 3 частини 1 статті 138 КВК України „Виправні колонії мінімального рівня безпеки” у такій редакції:
    „одержувати протягом року дванадцять посилок і чотири бандеролі”.
    Доповнити частину 1 статті 138 КВК України абзацом 5, який викласти таким чином:
    „мати телефонні розмови без обмеження”.
    11. Доведено, що примус є одним із засобів формування правослухняної поведінки засуджених в місцях позбавлення волі. Це реалізується у виконанні засудженими правил внутрішнього розпорядку, вимог адміністрації, дотриманні прав та обов’язків. Однак бажаного результату неможливо досягти шляхом заборон, а застосування суворих режимних вимог не зможе гарантувати законослухняної поведінки жінки після її звільнення. Тому вбачається, що режим виконання/відбування покарання виконує переважно каральну та превенційну функції і пов’язаний із забезпеченням внутрішньої та зовнішньої безпеки відносно засуджених жінок, персоналу і громадськості. Режим виправної колонії виконує функції фону, на якому забезпечується безпека відбування/виконання покарання і його межі мають зумовлюватися інтересами додержання прав і свобод людини і громадянина, які мають право на виправлення і ресоціалізацію. При цьому засуджені повинні свідомо вибрати правильну лінію поведінки, а не діяти тільки через подолання заборон.
    12. Уявляється, що праця може мати виправний чи ресоціалізаційний, антикриміногенний потенціал лише за умови її добровільності, якщо ж навпаки, то у такому разі вона виконує роль карального засобу, не викликаючи у засудженої особи шанобливого до неї ставлення і прагнення до праці у майбутньому. Праця засуджених виконує функцію запобіжника проти деградації особистості, яка ймовірна через позбавлення волі. Вона є важливим засобом у відновленні особи, за умови прагнення і набуття перспектив на майбутнє у свідомості засудженої. Дуже важливо, щоб засуджена особа набула усвідомлення майбутніх позитивних перспектив у її житті, прагненні до самостійності і самоствердження через працю, яка не викликає у неї огиди, оскільки вона відповідає зазначеним вище умовам. Примусові види робіт по обслуговуванню і впорядкуванню території колонії у порядку чергування, з огляду на фінансову скруту у системі виконання покарань, очевидно, мусимо залишити. У перспективі певні види робіт по обслуговуванню колонії та її мешканців мають виконувати наймані працівники за відповідну платню, як це передбачено у багатьох розвинутих країнах. Роботу по самообслуговуванню і прибиранню власної камери слід залишити, навіть на умовах примусу, за засудженими. Необхідно відмовитися від низькокваліфікованої, низькооплачуваної, одноманітної праці, а для цього перебудувати промислову базу УВП. Перевести КВС на повне державне утримання, як це передбачено в розвинутих зарубіжних державах, а отримуваний прибуток використовувати на покриття витрат, що пов’язані з утриманням засуджених, надання їм побутової допомоги, допомоги в працевлаштуванні, медичному обслуговуванні тощо.
    Як на нашу думку, чинне кримінально-виконавче законодавство доволі суперечливе щодо питання про примусову працю. Статті 118, 132, 133 КВК України передбачають примус і відповідні наслідки за відмову від праці на підприємствах установ виконання покарання, однак стаття 107 КВК України визначає можливість брати участь у трудовій діяльності як право особи, а не її обов’язок. Якщо ж особа виявляє бажання працювати, то мають бути забезпечені відповідні стандарти трудового законодавства України. У зв’язку з цим пропонується доповнити частину 2 статті 118 КВК України „Залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці” після слів „висновку лікарської комісії” словами „та законодавства України про працю”.
    13. Ідея “прогресивної системи” відбування покарання з її заохоченнями та стягненнями вбачається формальною та застарілою, оскільки здійснюється в умовах нереформованої кримінально-виконавчої системи у пенітенціарну, що має включати зовсім іншу концепцію виправного процесу, згідно якої обмеження щодо засуджених, які перебувають в умовах позбавлення волі, виправдані лише міркуваннями зовнішньої (громадської) безпеки, що існує вже як ipso facto для місць позбавлення волі і не потребує додаткових обмежень щодо засуджених, якщо вони переміщуються у межах місця позбавлення волі, і внутрішньої безпеки засуджених та персоналу кримінально-виконавчої установи. В цілому засудженим мають надаватися усі можливості реалізовувати свої життєві, у тому числі, соціальні потреби, окрім, зрозуміло ж, тих, які апріорі перебувають у конфлікті з самим позбавленням волі, оскільки для їхньої реалізації засуджений має користуватися свободою переміщення за власним розсудом.
    15. З огляду на те, що виправлення має розумітися, як подолання особою суб’єктивних спрямувань, які дозволяють їй прийняти рішення на користь вчинення суспільно шкідливих діянь, цей внутрішній механізм може бути чітко налаштований у особи, відтак, необхідні важливі контрмотиви та „внутрішня сила” у протистоянні їй. Вона чинить супротив або через відкриту внутрішню конфронтацію із суспільством, що, як правило, вже здійснюється на ґрунті минулої нейтралізації соціальної конформності або без очевидності внутрішнього протистояння суспільним інтересам. Таким чином, засудженим має надаватися допомога у виробленні навичок подолання зазначеного суб’єктивного механізму. Ефективно здійснити це можна лише на основі вільного і самостійного прийняття особою рішення про необхідність змінити ставлення до свого життя, його пріоритетів та перспектив. Це, на нашу думку, є основним об’єктом впливу інституціональних органів держави і громадських інституцій до, під час і після відбуття засудженим покарання. Вплив на зазначений об’єкт здійснюється за допомогою засобів виховання, через двостороннє спілкування з близькими, представниками громадськості, обмеження спілкування (при бажанні засудженої) з іншими засудженими, через релігійне спілкування, систему аксіологічно орієнтовану, а не лише професійно, освіту тощо. Уявляється, що роль таких засобів виправлення, як суспільно-корисна праця та режим виконання/відбування покарання, загальноосвітнє та професійне навчання, у протидії внутрішньому криміналізаційному механізму особи, перебільшена. Вони скоріше становлять засоби для об’єкту виправного впливу другого плану.
    Не менш важливим „об’єктом” виправного процесу, який виконує роль свого роду основи для ефективного впливу на основний об’єкт виправного механізму, є забезпечення належних умов відбування покарання засудженими, які б створювали можливість для них задовольняти свої життєві потреби, за винятком лише свободи пересування та спілкування до винесення вироку суду (для попередньо ув’язнених). До цих засобів належить можливість за власним бажанням працювати і отримувати за це платню, яка відповідає, щонайменше, мінімальному розміру заробітної плати для усіх громадян, обирати серед декількох варіантів вид роботи за наявності певних знань та вмінь, а у разі необхідності їхнього здобуття отримати від суспільства освітні послуги, аж до вищої освіти.
    16. Слід підтримати думку про необхідність вироблення нової концепції служби в установах виконання покарань, а особливо з виконання покарань у виді позбавлення волі. Для цього її треба зробити привабливою з точки зору матеріального забезпечення та пільг. Майбутні працівники системи мають обов’язково проходити неформальне тестування на сумісність із завданнями, що ставляться перед працівниками УВП. Неформальність тестування можна забезпечити за рахунок конкурсного набору, що можливий при наявності високої оплати праці майбутніх співробітників та додаткових пільг і гарантій. Для непідготовлених кандидатів на заміщення посад чи вакансій треба обов’язкова підготовка чи перепідготовка, залежно від базової освіти, без такої підготовки та тренінгу допускати до роботи із засудженими не можна.
    Основним критерієм до підбору керівного складу адміністрації має стати людяність, здатність співпереживати, щире та принципове ставлення до додержання прав і свобод людини, здатність згуртувати навколо пенітенціарної ідеї однодумців, як це зазначено в Мінімальних стандартних правилах поводження з в’язнями.
    17. Головними питаннями, які можуть стати на заваді трансформації кримінально-виконавчої системи у пенітенціарну, можуть бути недопустимий рівень етатизму у державній кримінально-виконавчій політиці та ізоляціоністська політика практики діяльності кримінально-виконавчих установ і загальна неготовність, незрілість українського суспільства опікуватися проблемами пенітенціарного плану у таких масштабах, яких вони дійсно потребують, залишивши нинішніх представників недержавних організацій скоріше винятковими прикладами, що більше борються із системою, тобто вимушені будувати взаємодію на агональному, а не на гармонійному принципі.
    18. Слід передбачити правило, за яким адміністрація не повинна проявляти своє ставлення до певної релігії чи деномінації у конфесії для того, щоб засуджені не використовували релігію задля своєї вигоди, залишаючись при цьому внутрішньо релігійно байдужими.
    Тому ми пропонуємо, у зв’язку із зазначеним, викласти частину 3 статті 128 КВК України „Богослужіння і релігійні обряди в колоніях” у такій редакції:
    „3. Адміністрація колонії сприяє у запрошенні священнослужителів, бере участь у визначенні місця, часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. Адміністрація колонії не повинна проявляти своє ставлення до певної релігії чи деномінації у конфесії”.
    19. Виправний вплив на жінку, звільнену із установи виконання покарання, має важливе значення і виправдовує наявність кримінально-правових відносин на цій стадії. З огляду на те, що особи, які відбули покарання у виді позбавлення волі, не бажають пов’язувати свої подальші взаємовідносини з правоохоронними органами, особливу роль у цьому процесі повинні відігравати громадські організації, однак, загальна неврегульованість правового статусу, умов та нормативних рамок діяльності громадянських інституцій у кримінально-виконавчій системі та системі постпенального впливу на осіб, які відбули покарання, особливим чином обтяжується тим, що їхня діяльність не покриває усіх потреб кримінально-виконавчої системи. Ця проблема носить системний характер і пов’язана з нинішнім станом українського суспільства, його соціально-економічними, соціально-політичними, міжнародними, соціально-психологічними та іншими проблемами. Тому долати її можливо лише через лобіювання державних програм впливу на суспільну свідомість щодо злочинності, злочинців, засуджених, звільнених з місць позбавлення волі, їхніх прав і свобод, гуманне ставлення до них, переосмислення погляду на особу засудженої, яка потребує допомоги тощо. Такі програми мають бути реалізовані через систему освіти, засоби масової інформації тощо. Це згодом зумовить більш уважне ставлення до проблем місць позбавлення волі, громадських інституцій і бажання здійснювати відповідну роль у вже „пенітенціарній” системі суспільства, а не, передусім, карального державного кримінально-виконавчого механізму.
    20. Констатовано, що проблема постпенального виправного впливу на особу, що звільнилась, мало вивчена у вітчизняній науці кримінально-виконавчого права, а особливим чином це стосується вивчення та практичної реалізації проблеми нейтралізації ефекту самовиправдання засудженим своєї поведінки, життя, мотивів тощо як на стадії кримінально-виконавчих, так і на стадії кримінально-правових (у постпенальний період) відносин. Пенітенціарна теорія і практика залежить від сучасного аналізу цього феномену, що потребує подальших досліджень науковців.
    21. Проблеми вибору місця проживання, побутового та трудового влаштування в умовах сучасної економічної ситуації є виключно такими, що прямо впливають на подальшу долю звільненої з місць позбавлення волі жінки та на її виправлення в широкому розумінні. Традиційними вважаються такі форми роботи, як підготовка засудженої до звільнення, а саме: направлення за місцем колишнього проживання запиту про можливість реєстрації та отримання житла, зв’язок з центрами зайнятості, проведення бесід, консультацій тощо. Важливу роль для успішної соціальної адаптації жінок до життя в умовах волі відіграють соціально-корисні зв’язки і, перш за все, контакти з сім’ями. Оскільки більшість з тих, які відбувають покарання, що пов’язане з позбавленням волі, вже через рік-два втрачають житло, роботу, сім’ю, необхідно вживати дієві заходи щодо можливості сприяння звільненим і пристосування їх життя в умовах волі. Вважаємо за доцільне доповнити ч. 1 ст.156 „Надання допомоги засудженим у трудовому і побутовому влаштуванні” і викласти її у наступній редакції:
    „1. Не пізніше, ніж за три місяці до закінчення строку покарання, адміністрація установи виконання покарань через територіальні органи внутрішніх справ і центри зайнятості населення вживає заходів до трудового і побутового влаштування засудженого за обраним ним місцем проживання.
    Засуджені мають право короткострокового виїзду за межі установи виконання покарань для попереднього вирішення питань трудового і побутового влаштування після звільнення.”
    Очевидно, що наведені пропозиції мають значення для розвитку та реформування кримінально-виконавчої системи та подальших наукових досліджень. Вже сьогодні слід відзначити необхідність змін у каральній політиці держави: прийняття Національної пенітенціарної доктрини, Закону „Про пенітенціарну політику”, удосконалення кримінально-правових санкцій та їх лібералізацію, особливо в ставленні до жінок.


    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
    1. Абубикирова Н.И. Что такое «гендер»? // Общественные науки и современность. – 1996. № 6. С. 123-125.
    2. Аквінський, Фома. Коментарі до Аристотелевої "Політики": Пер. з латини. К.: Основи, 2000. 794 с.
    3. Александров Ю. Отбывание уголовного наказания во Франции и в России // http://index.org.ru/turma/ft/po/ 020527-3.htm.
    4. Алексеев А.И. Криминология. Курс лекций. – М.: Издат. „Щит-М”, 1999. 340 с.
    5. Альперн Л. Краткий исторический обзор развития женской тюрьмы на Западе // Аспект. – 2004. № 2. С. 11-16.
    6. Альперн Л. Тюрьма с человеческим лицом. О посещении женских пенитенциарных учреждений в Польше // http://index.org.ru/ journal/18/18-alpern-2.html.
    7. Альперн Л. Факторы ресоциализации осужденных женщин
    // Аспект. – 2004. № 2. С. 4-11.
    8. Аналіз роботи суддів загальної юрисдикції у 2001 році за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2002. № 4 (32).
    – С. 15-25.
    9. Анселя М. Новая социальная защита (гуманистическое движение в уголовной политике) / Пер. с франц. Н.С. Лапшиной. Под ред. проф.
    А.А. Пионтковского. – М.: «Прогресс», 1970. 311 с.
    10. Антонов А.И. Социологический анализ ответов на вопросы “Анкеты для женщин, находящихся в заключении” // http://www.prison. org/penal/women/mother004_2.htm.
    11. Антонов А.И. Социологический анализ ответов на вопросы “Анкеты для женщин, находящихся в заключении” – Ч. II // http://www.prison. org/penal/women/mother004_2.htm.
    12. Антонян Ю.М. Преступность среди женщин. – М.: Росс. право, 1992. – 256 с.
    13. Аристотель. Сочинения: В 4 т.: Пер. с древнегреч. – М.: Мысль, 1983. Т. 4. – 830 с.
    14. Арсеньева М.И., Серебрякова В.А. Особенности формирования преступного поведения женщин и некоторые аспекты его предупреждения
    // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 36. – М., 1983. – С. 23-24.
    15. Архангельский Л.М. Марксистская этика: предмет, структура, основные направления. – М.: Политиздат, 1985. – 391 с.
    16. Архієпископ Львівський і Галицький Августин. Виступ на семінарі „Духовна допомога засудженим як важлива складова їх реабілітації і повернення до нормального життя у суспільстві”. Київ, 30 травня 2002 р.
    // http://orthodox.is.lviv.ua/news/conferenc/penitir.htm.
    17. Архієпископ Львівський і Галицький Августин. Про соціальну роботу з засудженими // http://www.orthodox.org.ua/page-1360.html.
    18. Багрий-Шахматов Л.В. Социально-правовые проблемы уголовной ответственности и формы ее реализации. Общая часть: Курс лекций. – Одесса: АО БАХВА, 1998. 192 с.
    19. Бадира В.А. Альтернативні покарання та виправлення засуджених: світовий досвід // Бадира В.А. Навчальний посібник для студентів, курсантів та практичних працівників кримінально-виконавчих інспекцій. – Чернігів, СПД Чаус В.О., 2004. 142 с.
    20. Бадира В.А. Співпраця громадськості та установ виконання покарань Чернігівської області – як фактор сприяння практичному застосуванню пенітенціарними закладами міжнародних стандартів у своїй діяльності. Навчальний посібник. – Чернігів: БО „ЧЖПЦ”, 2003. 48 с.
    21. Бадира В.А., Богатирьов І.Г. Корекція поведінки засуджених жінок в установах виконання покарань. Навчальний посібник. – Чернігів: ПОД Чернігівського ДЦНТІ, 2003. – 168 c.
    22. Бадира В.А., Чебоненко С.О. Пенітенціарна педагогіка та виховна робота із засудженими до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.
    – Чернігів: СПД Чаус В.О., 2005. С. 66-68.
    23. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Конспект лекций. – Днепропетровск: «Пороги», 1992. 168 с.
    24.
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины