ІНСТИТУТ ПОТЕРПІЛОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ :



  • Название:
  • ІНСТИТУТ ПОТЕРПІЛОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
  • Кол-во страниц:
  • 213
  • ВУЗ:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО
  • Год защиты:
  • 2006
  • Краткое описание:
  • ЗМІСТ
    ВСТУП ………………………………………………………………………… 4
    РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПЦІЯ ПОТЕРПІЛОГО У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ (ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ) ……………….. 12
    1.1. РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ СУЧАСНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА У СИСТЕМІ ПРАВА УКРАЇНИ З ТОЧКИ ЗОРУ РОЗВИТКУ ВЧЕННЯ ПРО ПОТЕРПІЛОГО…………………..12
    1.1.1. Тенденції кримінально-правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина з точки зору потерпілого від злочину (огляд літератури)……………………………………..12
    1.1.2. Охорона прав і свобод потерпілого як ознака кримінального права соціальної правової держави ……………………………36
    1.2. Передумови формування інституту потерпілого у сучасному кримінальному праві України………………………………………………..49

    РОЗДІЛ 2. ЗМІСТОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ …………………………...65

    2.1. Суть і зміст поняття “потерпілий” у кримінальному праві та його ознаки………………………………………………………………………….65
    2.1.1. Суть і кримінально-правовий зміст поняття “потерпілий”…...65
    2.1.2. Співвідношення змісту поняття “потерпілий” у науках кримінально-правового циклу …………..……………………..85
    2.2. Потерпілий як структурний елемент об‘єкта злочину…………………94
    2.2.1. Особливості вчення про об’єкт злочину на сучасному етапі та його вплив на інститут потерпілого……………………………94
    2.2.2. Потерпілий – основний елемент цінностей як об’єкта злочину………………………………………………………….108

    2.3. Вплив інституту потерпілого при визначенні правових наслідків вчинення злочину……………………………………………………………117
    2.3.1. Загальнотеоретичні питання співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину………117
    2.3.2. Окремі аспекти співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину………………………..127

    РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО У ПЕРСПЕКТИВІ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА…………150
    3.1. Передумови нормативного структурування інституту потерпілого у кримінальному законі..………………………...150
    3.2. Основні напрями вдосконалення змісту Кримінального кодексу України з точки зору інкорпорування окремих елементів інституту потерпілого..………………………………………...156
    ВИСНОВКИ…………………………………………………………………177
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..190



    ВСТУП

    Актуальність теми. Однією з сучасних тенденцій розвитку кримінального права як в Україні, так і у деяких інших країнах світу є зміна поглядів на сутність та призначення кримінального права і криміналь¬ного закону. Вони полягають у звуженні публічної та розширенні приватно-правової складової у кримінально-правовому регулюванні.
    При вчиненні злочинів, якими безпосередньо спричинюється шкода певній особі, остання має до вчиненого таке ж саме відношення, як і особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. У ст. 1 Криміналь-ного кодексу України (далі – КК України) як його завдання визначено правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина тощо. Отже, саме права людини мають визначати цілеспрямування вітчизняного права і законодавства, зокрема кримінального, а тому у процесі застосування норм кримінального права на перший план повинні виходити, як правило, дві особи – злочинець та потерпілий (якщо він фактично має місце).
    Статистичні дані свідчать, що в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів завданої їм шкоди. Якщо ж взяти до уваги нерозкриті злочини минулих років (слідство по яких зупинено у зв‘язку з нерозшуком або невстанов-ленням осіб, вчинивших злочини станом на 2004 р.) – 1 349 371, то є підстави говорити про мільйони громадян, стосовно яких гарантії держави щодо їх захисту не діють.
    Якщо елементами системи кримінального права вважати ті явища, які охоплюються сферою цієї галузі права, то очевидно, що деякі з них є повністю врегульованими через кримінальний закон, а деякі – повністю чи частково залишаються складовою права як такого і не закріплені у законі.
    При будь-якому співвідношенні системи кримінального права і системи кримінального закону на сьогодні в Україні виявляється, що потерпілий у всій багатоаспектності свого виразу (як особа, права якої виявляються порушеними внаслідок вчинення злочину; як елемент об’єкта злочину; як особа, якій надається право впливати на вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання у випадку примирення чи її згоди на спричинення шкоди) поки що залишається поза межами як кримінального законодавства, так і фактично кримінального права. На сьогодні інститут потерпілого не був предметом комплексного дослідження вітчизняних науковців у сфері кримінального права. На сучасному етапі розвитку вітчизняної кримінально-правової науки ще не розроблено єдиного поняття, яке б охоплювало явища, що зацікавили автора даного дослідження, не здійснено аналіз можливостей розширення прав потерпілого у кримінальному праві, не визначено статус потерпілого при вирішенні судом питання про звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності чи відбування покарання.
    Саме тому є актуальним визначення чітких меж та особливостей структури інституту потерпілого, що дозволить сформулювати концеп-цію потерпілого у кримінальному праві на сучасному етапі. Розширення прав потерпілого у кримінальному праві призведе до звуження публічно-правового регулювання та послаблення втручання держави у сферу особистих прав громадян. Традиційно кримінальному праву такий підхід не притаманний, оскільки його публічність обумовлює винятково рішення держави щодо того, що саме є злочином, та які правові наслідки має злочинне діяння. Однак, формування нового мислення у сфері кримінальної політики, подолання ряду консервативних уявлень, що вкорінилися у буденній та професійній правосвідомості, зумовлять нову тенденцію кримінально-правової охорони прав потерпілого.
    Щодо теоретичної розробки інституту потерпілого у кримінальному праві, то вченими-правниками колишнього СРСР, держав СНД та України, а також деякими зарубіжними дослідниками приділялась увага лише окремим питанням, пов’язаним із потерпілим у кримінальному праві, зокрема у працях: С.А. Альперта, Л.В. Багрій-Шахматова, Ю.В. Бауліна, Я.М. Брайніна, С.Б. Гавриша, І.М. Гальперіна, В.К. Глісті¬на, Л.В. Головка, П.С. Дагеля, І.М. Даньшина, Г. Зера, О.Н. Ігнатова, І.І. Карпеця, Г. Кайзера, С.Г. Келіної, М.П. Клейменова, П.О. Кондратова, М.І. Коржанського, О.М. Костенка, В.Н. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, С. Кунца, В.Т. Маляренка, А.І. Марцева, П.С. Матишевського, В.О. Нав¬роцького, Б.С. Нікіфорова, Г.П. Новосьолова, І.С. Ноя, О.В. Пашков¬ської, В.І. Полубінського, С.В. Полубінської, П.М. Рабіновича, І.М. Рез-ніченка, Д.В. Рівмана, К. Роксіна, В.М. Савицького, О.І. Санталова, М.В. Сенаторова, Е.Л. Сидоренко, М.С. Таганцева, В.Я. Тація, В.О. Тулякова, Є.В. Фесенка, Є.О. Фролова, Г.І. Чечеля, Л. Шапова-лової, Г.Й. Шнайдера, Т. Шрьотер та інших. Наукові доробки вказаних вчених становлять теоретичну основу дослідження.
    Зазначені обставини зумовили актуальність обраної теми дисертації та визначили необхідність її детального дослідження.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планової теми науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького “Кримі-нально-правові і кримінально-процесуальні аспекти здійснення право-суддя в Україні” (державна реєстрація № РК 0104u007591).
    Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка концепції потерпілого у кримінальному праві України, визначення основних структурних елементів інституту потерпілого та формулювання пропозицій з огляду на розвиток вказаного інституту для вдосконалення кримінального законодавства і правозастосовчої прак¬тики. Мета дослідження обумовлює такі основні завдання:
    – встановити основні риси концепції потерпілого у сучасному кримінальному праві,
    – охарактеризувати сучасні тенденції кримінально-правового забезпечення охорони прав потерпілого,
    – з’ясувати сутність та правову природу інституту потерпілого,
    – визначити суть та кримінально-правовий зміст поняття “потерпілий”,
    – здійснити аналіз потерпілого як основного елемента цінностей як об’єкта злочину,
    – проаналізувати ознаки потерпілого як структурного елемента об’єкта злочину,
    – визначити властивості правових наслідків вчинення злочину з точки зору охорони прав потерпілого,
    – охарактеризувати роль потерпілого при визначенні правових наслідків вчинення злочину,
    – встановити загальнотеоретичні передумови нормативного виразу інституту потерпілого у кримінальному праві,
    – визначити основні напрями вдосконалення змісту КК України у аспекті нормативного вираження інституту потерпілого,
    – сформулювати конкретні пропозиції про внесення змін та допов-нень у КК України, пов’язані з реалізацією норм інституту потерпілого у кримінальному праві.
    Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у зв’язку з безпосереднім спричиненням шкоди фізичній особі – потерпілому та його впливом на вирішення питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.
    Предметом дослідження є норми права, що становлять інститут потерпілого у кримінальному праві на сучасному етапі, а також теорія і практика застосування цих норм.
    Методи дослідження. У ході дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи пізнавальної діяльності, які надали змогу проаналізувати визначену дисертантом проблему у різних аспектах, а також науково обгрунтувати положення, які виносяться на захист. За допомогою системно-структурного методу у роботі досліджені положення чинного КК України, міжнародно-правових актів, а також положень законодавства зарубіжних країн, на цій основі визначені поняття та зміст інституту потерпілого, співвідношення його окремих структурних елементів. Порівняльно-правовий метод надав можливість дослідити зарубіжне законодавство, а відтак глибше пізнати вітчизняне кримінальне право і визначитись у напрямах його вдоско-налення у контексті становлення інституту потерпілого. Метод анкетування дозволив з‘ясувати думку 60-ти суддів України судів усіх рівнів з приводу ряду положень, які висуваються на захист. Кримінально-статистичний метод застосовувався з метою опрацювання статистичних матеріалів Верховного Суду України, МВС України тощо.
    Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дослідженні інституту потерпілого у кримінальному праві; формулюванні сучасної концепції кримінально-правової охорони прав потерпілого на основі як вітчизняних, так і зарубіжних наукових розробок; виробленні пропозицій про внесення змін і доповнень до чинного КК України.
    У результаті проведеного дослідження на захист виносяться такі положення:
    1. Встановлені недоліки кримінально-правового статусу потерпілого (як системи визначених у кримінальному законі прав та законних інтересів потерпілого, що гарантовані державою) на сучасному етапі, особливо щодо відшкодування йому шкоди, спричиненої злочином, що призводить до недостатньої гарантованості охорони його прав у кримінальному праві.
    2. Вперше у вітчизняній науці кримінального права сформульована концепція потерпілого і визнана необхідність звуження публічно-правових регуляторних механізмів кримінального права з метою охорони прав потерпілих.
    3. Розроблено і визначено поняття інституту потерпілого як сукупності кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо відшкодування останньої, а також визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.
    4. Удосконалено визначення поняття потерпілого як фізичної особи, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину, і встановлено, що поняття “потерпілий від злочину” має незмінну сутність у кримі-нальному праві, кримінальному процесі та кримінології (віктимології), але його зміст (за ознаками потерпілого як учасника процесу або жертви злочину) містить відмінності, які полягають у специфіці функціональних ознак потерпілого, які обумовлені предметом і методом кримінального процесу та предметом науки кримінології.
    5. Зважаючи на правовий статус юридичної особи та збіг певних її ознак з ознаками потерпілого, запропоновано надати юридичній особі такі права потерпілого, як право на відшкодування спричиненої злочином шкоди та вирішення питання про межі та обсяги кримінальної відповідальності суб’єкта злочину або звільнення від неї. Реалізацію цих прав здійснюють представники юридичної особи.
    6. Додатково аргументовано висновок про визнання згоди потерпілого на заподіяння шкоди як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, а не обставини, що виключає злочинність діяння.
    7. Запропоновано зміни до ст. 65 КК України, які спрямовані на врахування позиції потерпілого щодо меж та обсягів кримінальної відповідальності.
    8. З метою об’єктивного визначення ролі потерпілого у розвитку ситуації вчинення злочину запропоновано визнати обставиною, яка пом’якшує покарання, свідоме підвищення потерпілим рівня небезпеки, яка йому загрожує, і тим самим сприяння вчиненню злочину.
    Практичне значення одержаних результатів. Практична значущість одержаних результатів полягає у зверненні уваги на проблематику потерпілого у кримінальному праві, у розробці нового для криміналь¬ного права поняття “інститут потерпілого”, визначенні його структурних елементів, у формулюванні пропозицій для внесення змін до чинного кримінального законодавства.
    Висновки та пропозиції дослідження можуть бути безпосередньо використані для вдосконалення кримінального законодавства України, при підготовці роз’яснень щодо застосування КК України у постановах Пленуму Верховного Суду України, при реалізації нормативних положень у судовій практиці, а також у науковій та навчально-педагогічній діяльності.
    Апробація результатів дисертації. Положення та висновки дисертації були представлені на засіданні відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, науково-практичних конференціях “Формування української моделі відновного правосуддя” (Київ, 2005 р.), “Проблеми державо¬творення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2005 р.).
    Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження, а також матеріали по темі дисертації викладені у тринадцяти наукових статтях, одинадцять з яких опубліковані у збірниках та журналах, що входять до переліку наукових фахових видань, та у двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    Аналіз інституту потерпілого у кримінальному праві на основі нормативних положень вітчизняного і зарубіжного законодавства, теоретичних розробок вчених радянського та пострадянського періоду, зарубіжних науковців, а також узагальненої та окремо взятої практики судів України, зокрема, Верховного Суду України, дозволяє зробити наступні висновки.
    1. Кримінально-правова охорона фактичного потерпілого від злочину здійснюється сьогодні в Україні на низькому рівні. Це підтверджується статистичними даними, які свідчать про збільшення в Україні з кожним роком кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів спричиненої їм матеріальної та моральної шкоди, а також про мільйони потерпілих від злочинів, яким з різних причин шкода, спричинена злочином не може бути відшкодована.
    Водночас на сьогоднішній день відзначається очевидна недосконалість правового статусу потерпілого, зокрема, значно вужчий порівняно з обвинуваченим обсяг його прав, особливо стосовно відшкодування завданої шкоди, що призводить до недостатньої гарантованості реалізації його прав.
    Однак, зважаючи на історико-правовий розвиток вчення про потерпілого у вітчизняній доктрині права останнього століття, є підстава стверджувати про наявність підгрунтя для формування інституту потерпілого у кримінальному праві. Зокрема, це пов’язано із розвитком науки віктимології та зверненням її уваги на деякі суто кримінально-правові моменти стосовно потерпілого від злочину. Так, з 70-х років ХХ століття у СРСР з’являються більш докладні дослідження, спрямовані на вивчення особи потерпілого у кримінальному праві. Водночас суттєвий сплеск інтересу до потерпілого у сфері кримінального права (на території минулого панування радянської доктрини) у 90-х роках був притаманний Росії, коли російськими науковцями було захищено кілька дисертацій за відповідною тематикою.
    Також у Західній Європі у останні десятиліття ХХ ст. одночасно із зростанням злочинності посилився рух у бік захисту прав потерпілого, що став однією із найяскравіших тенденцій розвитку наук кримінального циклу, зокрема, кримінального процесу. Дана тенденція виявилася на наднаціональному рівні у ряді міжнародних документів, наприклад, Декларації Організації Об’єднаних Націй «Основні принципи правосуддя для жертв злочи¬нів і зловживання владою», що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1985 р.; Європейській конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятій 24 листопада 1983 р. у м. Страсбург тощо.
    Незважаючи на збіг кримінально-правових тенденцій у світі та в Україні на сучасному етапі, на посилене привертання уваги до жертви злочину, появу нових підходів до боротьби зі злочинністю через усвідомлення значення потерпілого як криміногенного фактора, розробку нових наукових концепцій з урахуванням віктимологічних аспектів у сфері кримінального процесу, криміналістики, а також кримінального права в Україні стрижневого кримінально-правового значення потерпілий до цих пір не набув. Це підтверджується і аналізом слідчо-судової практики, коли правоохоронні органи та суд часто ігнорують належне забезпечення усебічної реалізації потерпілими своїх прав.
    Отже, до цих пір кримінально-правова необхідність у різнобічному захисті потерпілого від злочину у реальну дійсність втілюється, перш за все, кримінально-процесуальними засобами, але в Україні вона не має очікуваного ефекту.
    2. Україною було вжито ряд заходів для нормативного вирішення проблеми захисту прав потерпілих від злочину, однак вони мали тільки “навколо” кримінально-правовий характер. Так, у статтях 1177, 1207 Цивільного кодексу України 2003 р. було закріплено положення про відшкодування державою майнової шкоди потерпілому або особам, які знаходяться на його утриманні, якщо не буде встановлено особу злочинця або він виявиться неплатоспроможним. Також Пленумом Верховного Суду України було ухвалено Постанову “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів“ від 2 липня 2004 р. № 13, і Верховним Судом України у 2004 р. було здійснено узагальнення практики застосування судами законодавства, яким передбачено права потерпілих від злочинів, та вироблення на його основі пропозицій для законодавця та судів. 8 квітня 2005 р. Україна приєдналася до Європейської Конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятої 24 листопада 1983 р. у м. Страсбург. Однак, цілеспрямованого комплексного пошуку саме кримінально-правових шляхів вирішення проблеми ні на теоретичному, ні на практичному рівнях не відбувалось.
    3. Оскільки матеріальне кримінальне право, яке, зокрема, входить у предмет дослідження науки кримінального права, служить правовою базою виникнення кримінально-процесуальних відносин, для вирішення питання про захист прав потерпілих у кримінальному праві в Україні спершу необхідно концептуально вирішити питання про напрями кримінально-правової політики. Зважаючи на досвід країн Заходу у цьому питанні вартими уваги є спроби переосмислення сутності та призначення кримінального права та кримінального закону. Вони полягають у звуженні публічного та розширенні приватно-правових складових у кримінально-правовому регулюванні. З цієї точки зору, є сенс говорити про те, що державі вигідніше визнати, що у випадку вчинення нетяжких злочинів і злочинів середньої тяжкості питання про застосування кримінальної відповідальності і покарання повинно вирішуватись залежно від позиції потерпілого, а застосування примусу більш плідно застосовувати щодо тяжкої злочинності.
    Держава як соціальний агент повинна шукати ефективні шляхи боротьби зі злочинністю, результатом якої повинно стати зниження її рівня. Якщо такі шляхи дотепер не проявилися при переважно публічній конструкції кримінального переслідування, необхідно визнати, що єдине, на що може бути ефективно здатна Україна у ситуації, що склалася, є реалізація можливості звуження публічного регулювання. Адже посилення контролю держави над різними сферами суспільного життя (тобто функціонування авторитарних, і особливо тоталітарних політичних режимів), як свідчить історія, призводить до появи великої кількості невинних жертв. Водночас сутність і зміст норм кримінального права є показниками рівня самодостатності держа¬ви, її орієнтації на певну систему соціальних цінностей, рівня деетатизації суспільного життя, розвитку демократичних інститутів.
    4. На сьогодні існує достатньо передумов для формування у кримінальному праві інституту потерпілого. Потерпілий – це не тільки особа, яка фізично з’являється внаслідок вчинення злочину. Припустити вчинення злочину без того, що (можливо) буде спричинена шкода певним цінностям, неможливо, оскільки об’єктивне призначення кримінального права – охорона цінностей від суспільно небезпечних посягань, які заподіюють або можуть заподіяти шкоду. Оскільки аналіз наявних у КК України складів злочинів, практика їх застосування, а також тлумачення кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за певний злочин, свідчать, що потерпілий може мати місце внаслідок вчинення переважної більшості злочинів (хоча не завжди він може виступати ознакою складу злочину), необхідно визнати, що потерпілий має у кримінальному праві значно ширше матеріальне значення та службове призначення, аніж прийнято вважати.
    Водночас існування кримінального права як галузі права передбачає уможливлення його повної систематизації, а тому у ньому повинні знайти відображення усі визначення, явища, компоненти, які потрапляють у його сферу, зокрема, потерпілий.
    Якщо розглядати потерпілого у кримінальному праві саме як явище, яке може бути систематизоване у правовий інститут, то воно акумулятивно виявляється у понятті “інститут потерпілого”, якому притаманні такі ознаки:
    5. це інститут матеріального кримінального права,
    6. у цьому інституті визначається сутність потерпілого, тобто закріплюється його поняття, яке описує потерпілого фігурально;
    7. у цьому інституті закріплюється роль потерпілого, тобто визначення та прояв його поведінки, обумовленої статусом потерпілого;
    8. у цьому інституті визначається статус потерпілого, тобто система його інтересів та функціональних прав при вирішенні питання про кримінальну відповідальність та покарання винної особи, що визначені у кримінальному законі та гарантовані державою.
    Отже, інститут потерпілого – сукупність кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.
    На даний момент інститут потерпілого у цілому нормативно у кримінальному законі не виражений, а його виокремлення у кримінальному праві тільки формується (на основі даного дослідження).
    5. Зважаючи на результати останніх досліджень вітчизняних науковців, які пропонують визнавати потерпілими не тільки фізичних, але й юридичних осіб, суспільство та державу, варто зазначити, що базовим інтересом для кримінального права, його метою повинна бути людина, її права і свободи. Очевидно, що як за концепцією природного права, так і за спрямованістю вітчизняного законодавства юридичні особи, суспільство і держава є похідними цінностями. Підняття ж на один щабель із людиною колективних цінностей і держави, неприховане нехтування інтересами людини на користь інтересів держави і колективу – спадщина радянської правової системи.
    Також юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (які поряд з людиною виступають учасниками суспільних відносин як окремі одиниці) не мають однієї з основних властивостей, що характеризує потерпілого від злочину у кримінальному праві, – вони не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди. Певна абстрактність вказаних учасників суспільних відносин у кримінально-правовій сфері, при здійсненні кримінально-правових і також кримінально-процесуальних відносин не дозволяє вводити їх у зміст матеріального поняття “потерпілий”.
    Однак, зважаючи на те, що юридична особа є носієм тих прав і обов’язків, які хоч не пов’язані з природними властивостями людей, але щодо яких є можливим вчинення суспільно небезпечного діяння, пропонуємо у кримінальному (а відтак і у кримінально-процесуальному) праві прирівнювати права юридичних осіб до прав потерпілих у певних випадках.
    6. Суттєвими ознаками потерпілого у кримінальному праві треба визнавати: 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об’єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати захищеність кримінального закону та її втрату, 4) безпосереднє спричинення злочином шкоди або загроза заподіяння такої; 5) свідоме чи ні сприйняття органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживання з цього приводу; 6) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у окремих випадках вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання). Дані ознаки притаманні потенційним, реальним та латентним потерпілим.
    Отже, потерпілим у кримінальному праві визнається фізична особа, яка як об’єкт загальнопревентивної дії кримінального закону відчуває захищеність останнім, яку втрачає внаслідок спричинення злочином безпосередньо їй шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особа свідомо чи ні сприймає органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживає з цього приводу і набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.
    Для закріплення у кримінальному законі релевантним є таке визначення: “Потерпілим визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину”. У межах дії кримінального закону такі ознаки, як спрямованість загальнопревентивної дії закону чи відчуття шкоди є само собою зрозумілі, зважаючи на контекст інших статей Загальної частини КК України.
    Родичі та близькі загиблої внаслідок вчинення злочину особи не є потерпілими у кримінально-правовому сенсі. Вони можуть за певних умов набувати прав учасників процесу (наприклад, з метою отримання належного відшкодування шкоди), однак їм не властиві ознаки, які притаманні безпосереднім потерпілим від злочинів. Водночас родичі та близькі загиблої внаслідок вчинення злочину особи є жертвами злочину у віктимологічному розумінні.
    7. Поняття “потерпілий від злочину” має незмінну сутність у кримінальному праві, кримінальному процесі та кримінології (віктимології), але набуває у кожній з цих галузей знань специфічних функціональних ознак, які змінюють обсяг змісту цього поняття в залежності від контексту використання. Специфіка функціональних ознак потерпілого обумовлюється предметом і методом кримінального права і кримінального процесу (наприклад, визнання потерпілим постановою слідчого), а також предметом науки кримінології
    Специфічні функціональні ознаки потерпілого у кримінальному процесі пов‘язані із реалізацією ним процесуальних прав. При цьому наразі можна виділити дві основні групи таких прав – пов’язані з поданням заяви про вчинення злочину та з реалізацією прав офіційного учасника процесу. Нормативно нині закріплена тільки та функціональна ознака потерпілого, що виявляється набуттям ним статусу учасника кримінального процесу у зв‘язку із винесенням про це офіційного рішення (ст. 49 КПК України). Саме завдяки статусу учасника процесу особа, яка фактично потерпіла від злочину, реалізує свої відповідні права і у рамках розгляду кримінальної справи доводить своє право на відшкодування шкоди.
    8. Потерпілий визнається основним елементом цінностей як об’єкта злочину. Компоненти об’єкта злочину якнайперше включають фізичних осіб, які як об’єкти загальнопревентивної дії кримінального закону відчувають захищеність останнім, яку втрачають внаслідок спричинення злочином безпосередньо їм шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особи свідомо чи ні сприймають органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживають з цього приводу і набувають право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.
    У структурі об’єкта злочину розглядаються як потенційні, так і фактичні потерпілі. Поки склад злочину існує як такий, що вкладений у зміст норми Особливої частини КК України, потерпілий як об’єкт загальнопревентивної дії закону є потенційним (загальним) об’єктом злочину. Як тільки вчинюються фактичні дії, які містять ознаки злочину, і потерпілий стає безпосереднім об’єктом – як соціальна цінність, на яку посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність, – він набуває ознак реального потерпілого.
    9. Заслуговує на увагу формулювання поняття “спеціальний потерпілий” на кшталт “спеціального суб’єкта”, оскільки воно дозволяє розмежовувати суміжні склади злочинів. Зазвичай фізичні (стать, вік, інвалідність), соціальні (соціальне походження, національність, посада), правові (громадянин України, іноземець) характеристики особи не мають значення для визначення поняття “потерпілий”, але кожна з них у окремих випадках відіграє важливу роль при встановленні ознак конкретного складу злочину (наприклад, статті КК України 112 “Посягання на життя державного чи громадського діяча”, 117 “Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини”, 150 “Експлуатація дітей” тощо), тобто законодавець спеціально наголошує на значенні певних характеристик особи, вважаючи саме їх такими, що формують у суб’єкта злочину мотивацію вчинення злочинного діяння.
    Спеціальним потерпілим є фізична особа, для якої характерні у момент вчинення злочину спеціальні ознаки, визначені у диспозиціях статей Особливої частини КК України. Такими ознаками для потерпілого від злочину можуть бути:
    - вік (особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку – ч. 1 ст. 156; малолітня дитина – п. 2 ч.2 ст. 115 тощо);
    - стать (потерпіла – ст. 134 тощо);
    - фізичний стан (вагітна жінка – ч.2 ст. 172; хворий – статті 139, 140 тощо);
    - соціальна роль (матір – ч.2 ст. 172; журналіст – ст. 171; військовослужбовець – ч. 2 ст. 342; підозрюваний, обвинувачений, підсудний – ст. 374 тощо);
    - соціальний, державний статус (Президент України, Прем’єр-міністр України та ін. – ст. 112 тощо).
    Спеціальний потерпілий потенційно є системно вираженою ознакою кваліфікованих складів злочинів.
    10. Роль потерпілого у вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину відіграє важливу роль у двох суттєвих моментах:
    - зважаючи на дозлочинну поведінку потенційного потерпілого, зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину, що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину;
    - зважаючи на післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.
    11. Формування інституту потерпілого та його розвиток у вітчизняному кримінальному праві є необхідним та таким, що не суперечить законам розвитку права, процесом. Оскільки до цих пір в Україні не було запропоновано комплексного вирішення проблем, пов’язаних з існуванням інституту потерпілого, то поряд із тим підходом до вини і покарання, який полягає у тому, щоб за спричинену шкоду суд виносив вирок, який був би повністю адекватним заподіяній кривді, повинен укорінитися у свідомості правозастосовувачів і підхід, спрямований на те, щоб зробити все можливе для виправлення ситуації, пов’язаної із винним заподіянням шкоди, відновленням безконфліктного status quo. Можливим це уявляється тільки через формальний вираз такого підходу у чинному праві, оскільки лише кримінально-правові норми здатні бути рушійною силою забезпечення прав потерпілого у кримінальному процесі.
    Виникнення необхідності нормативного визначення інституту потерпілого тільки на сучасному етапі має своє пояснення: модифікація потреб як результат розвитку цивілізації постійно розширює спектр інтересів індивіда у різноманітних сферах. Кримінальне право не є винятком, оскільки незважаючи на свій репресивний зміст, воно є чи не найбільш значущою та відомою пересічному громадянину галуззю права у державі.
    Необхідність закріплення певних положень інституту потерпілого у законі обумовлена тим, що формально виражена норма права створює соціально-врівноважуючий стан, що у кожного з індивідів формує очікування відповідної поведінки іншого члена суспільства, тобто передбачувану поведінку, яка дозволяє будувати і власну поведінку, і власне ставлення до іншого члена суспільства. Саме у цьому полягає соціальна цінність норми права: створюючи таке психологічне налаштовування індивіда вона формує соціально стійкий суспільний стан.
    12. З метою належного захисту прав потерпілих у кримінальному праві, що, очевидно, також дозволить вирішити проблеми належного гарантування прав потерпілих як учасників процесу у кримінально-процесуальному праві, пропонуємо закріпити у ст. 1 КК України як одне із завдань цього кодексу правове забезпечення охорони прав потерпілого. Словесно це повинно бути виражено через доповнення ч. 1 ст. 1 КК України після слів “людини і громадянина” словами “зокрема, потерпілого від злочину”.
    13. Для визначення того, хто вважається потерпілим за змістом кримінального права, з метою однозначного тлумачення змісту ч.1. ст. 1 КК України у частині гарантування захисту прав потерпілих, пропонуємо доповнити КК України ст. 2-1 такого змісту:
    “Стаття 2-1. Потерпілий від злочину
    1. Потерпілим від злочину визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину в межах, визначених КК України.
    2. Право на відшкодування шкоди, заподіяної суспільно небезпечним діянням, у випадку встановлення суб’єкта злочину потерпілий має відповідно до цього Кодексу. У випадку, коли шкода спричинена невстановленим суб‘єктом злочину або внаслідок діяння, яке хоча і є суспільно небезпечним, однак не містить ознак складу злочину, потерпілий має право на відшкодування шкоди з боку держави у порядку, визначеному спеціальним законодавством.
    3. Цим Кодексом також визначаються інші права потерпілого, зокрема, у частині вирішення ним питання про межі та обсяги кримінальної відповідальності суб’єкта злочину або звільнення від неї. Зміст цих прав визначається цим Кодексом.
    4. У випадку спричинення злочином шкоди майну та діловій репутації юридичної особи, її офіційні представники набувають прав потерпілого, визначених у цій статті”.
    14. При вирішенні питання про межі та обсяги кримінальної відповідальності суб’єкта злочину або звільнення від неї потерпілому слід дозволити висловити свою думку, і суд повинен врахувати такі міркування потерпілого при вирішенні зазначених питань. Відповідне положення рекомендуємо закріпити у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України.
    15. При вирішенні питання про кримінальну відповідальність суб’єкта злочину, суд обов’язково вивчає питання про вплив поведінки потерпілого на розвиток ситуації вчинення злочину, оскільки цей факт може відіграти суттєву роль при визначенні змісту ознак складу злочину.
    У випадку, коли потерпілий свідомо підвищує рівень небезпеки, яка йому загрожує і тим самим сприяє вчиненню злочину, суд розглядає цю обставину як таку, що пом‘якшує покарання. Дане положення пропонуємо ввести у зміст ст. 66 КК України як одну із обставин, які пом’якшують покарання.
    Зокрема, згода потерпілого на спричинення шкоди у певних випадках може бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. При заявленні потерпілим згоди на спричинення шкоди діяння не набуває рис суспільно корисного (що характерно для випадків, які обумовлюють виключення злочинності діяння), а стає винятково індивідуально корисним тільки для потерпілого. Навіть не беручи до уваги таку філософсько-етичну проблему, як спричинення смерті за згодою (з приводу якої ми, на жаль, не можемо викласти усі свої міркування, зважаючи на обмеженість завданнями дослідження), не виключаються випадки, коли особа дає належну згоду на спричинення шкоди, але така згода не виключає небезпечності діяння для інших. Не варто, на наш погляд, виключати злочинність діяння, якщо відбулось зараження венеричною хворобою здорової особи, яка свідомо і добровільно погодилась на статевий акт із хворою особою (ст. 133 КК України), або жінка дала належну згоду на проведення їй аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ст. 134 КК України).









    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // www.rada.gov.ua
    2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. (з наступними змінами) // www.rada.gov.ua
    3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. (з наступними змінами) // www.rada.gov.ua
    4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (з наступними змінами) // www.rada.gov.ua
    5. Закон України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 р. № 1629-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 29. – Ст. 367.
    6. Указ Президента України «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» від 11 червня 1998 р. № 615/98 // Урядовий кур’єр. – 1998. – 18 червня.
    7. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
    8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/204 // Вісник Конституційного Суду України. – 2004. – №6.
    9. Европейская конвенция по возмещению ущерба жертвам насильственных преступлений (ETS № 116). Страсбург, 24 ноября 1983 года // Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью. – М.: СПАРК, 1998. – С. 81-85.
    10. Загальна декларація прав людини // Права людини в документах ООН. – Амстердам-Київ, 1997. – С. 5-18.
    11. Рекомендация относительно положения потерпевшего в рамках уголовного права и уголовного процесса № R (85)11 от 28 июня 1985 г., принятая Комитетом министров государств-членов Совета Европы // Российская юстиция. – 1997. – № 7. – С. 2-7.
    12. Актуальные теоретические проблемы правовой системы общества // Государство и право. – 2004. – № 7. – С. 108-113.
    13. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1981. – Т. 1. – 359 с.
    14. Аликперов Х.Д. Преступность и компромисс. – Баку: ЭЛМ, 1992. – 193 с.
    15. Альперт С.А. Производство по делам, возбуждённым по жалобе потерпевшего. – Х.: Харьковский юрид. ин-т, 1976. – 46 с.
    16. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у І півріччі 2005 року (за даними судової статистики) // Управління узагальнення судової практики Верховного Суду України. – К.: Верховний Суд України, 2005. – 29 с.
    17. Аристотель. Сочинения: В 4 т. – Т. 4. – М.: Мысль, 1983. – 830 с.
    18. Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание. – Минск: Вышэйш. школа, 1976. – 383 с.
    19. Батюкова В.Е. Потерпевший в уголовном праве: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Юрид. ин.т МВД России. – М., 1995. – 23 с.
    20. Батыргареева В.С. Торговля людьми: уголовно-правовые и криминологические проблемы // Зб. наук. праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. – Вип. 4. – Х.: Право, 2002. – С.254-270.
    21. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.
    22. Биченко А. Електорат напередодні осені // Дзеркало тижня. – 2001. – 1 вересня.
    23. Брайнін Я.М. Основні питання загального вчення про склад злочину. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1964. – 189 с.
    24. Бухгольц Э., Зельдов С.И. Совершенствование социалистического уголовного законодательства (на примере ГДР и СССР) // Советско-западногерманский симпозиум по криминологии. Материалы. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 55-73.
    25. Венгеров А.Б. Теория государства и права. - М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.
    26. Власенко Н.А. Основы законодательной техники: Практическое руководство. – Иркутск: «Норма плюс», 1995. – 56 с.
    27. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 179 с.
    28. Впровадження альтернативних видів кримінальних покарань в Україні: Посібник / За ред. Беци О.В. – К.: МП Леся, 2003. – 116 с.
    29. Вюртенбергер Т. Роль юридичної методології в демократичній правовій державі // Український правовий часопис. – 2004. – Вип. № 6 (11). – С. 5-12.
    30. Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні: Проблеми теорії, застосувування і розвитку кримінального законодавства – К.: Вид-во Ін-ту закон-ва Верховної Ради України, 2002. – 633 с.
    31. Гальперин И.М. Наказание: социальные функции, практика применения. – М.: Юрид. лит., 1983. – 208 с.
    32. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. – М.: Центр ЮрИнфоР, 2001. – 198 с.
    33. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1979. – 127 с.
    34. Голина В.В. Преступления против личной свободы человека: теория и практика борьбы и предупреждения // Зб. наук. праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. – Вип. 4. – Х.: Право, 2002. – С.228-253.
    35. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве. – СПб: Юридический центр Пресс, 2002. – 544 с.
    36. Головко Л.В. Реформа уголовного процесса во Франции // Государство и право. – 2001. - № 8. – С. 96-98.
    37. Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 192 с.
    38. Гурджі Ю.О. Проблеми формування і реалізації кримінально-процесуальної активності потерпілого на досудових стадіях: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2000. – 18 с.
    39. Дагель П.С. «Вина потерпевшего» в уголовном праве // Советская юстиция. – 1967. - № 6. – С. 23-27.
    40. Дагель П.С. Потерпевший в советском уголовном праве // Потерпевший от преступления (тематический сборник). – Владивосток: ДВГУ, 1974. – С. 16-37.
    41. Дагель П.С. Уголовно-правовое значение поведения потерпевшего // Виктимологические проблемы борьбы с преступностью. Сб. науч. трудов. – Иркутск, 1982. – С. 6-15.
    42. Даньшин И.Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка. – М.: Юрид. лит., 1973. – 200 с.
    43. Джужа О.М., Моісеєв Є.М. Проблеми потерпілого від злочину (кримінологічний та психологічний аспекти): Навчальний посібник. – К., 1994. – 176 с.
    44. Довгерт А.С. Держава як суб’єкт цивільного права // Цивільне право України: Книга перша. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 128-130.
    45. Дюнкель Ф. Категории «издержки-польза» в уголовной политике // Советско-западногерманский симпозиум по криминологии. Материалы. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 113-125.
    46. Економічна енциклопедія: у 3 т. – Т. 1. – К.: Вид. центр «Академія», 2000. – 864 с.
    47. Єрмоленко А. Відповідальність // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди, 2002. – 742 с. – С. 87
    48. Жеребятьев И.В. Личность потерпевшего в современном уголовном судопроизводстве России: Монография. – Оренбург: РИК ГОУ ОГУ, 2004. – 220 с.
    49. Збірник статистичних даних про стан здійснення правосуддя у 2003-2004 рр. / Управління узагальнення судової практики Верховного Суду України. – К.: Верховний Суд України, 2005. - 44 с.
    50. Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на злочин і правосуддя / Пер. з англ. – К.: Університетське видавництво «Пульсари», 2004. – 222 с.
    51. Игнатов А.Н. Ответственность за преступления против нравственности. – М.: Юрид. лит., 1966. – 87 с.
    52. Йолон П. Система // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди, 2002. – 742 с. – С. 583.
    53. Карпец И. Индивидуализация наказания в советском уголовном праве. – М. Госюрзидат, 1961. – 152 с.
    54. Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. – М: Юрид. лит., 1973. – 228 с.
    55. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: Юрид. лит., 1974. – 231 с.
    56. Келина С.Г. Освобождение от уголовной ответственности как правовое последствие совершения преступления // Уголовное право: новые идеи. – М.: Наука, 1994. – С. 68-82.
    57. Кириленко Т.С. Вчинковий смисл психологічних феноменів: феномени ситуативні / Основи психології. – К.: Либідь, 1997. – 632 с. – С.194-212.
    58. Клейменов М.П. Прогнозирование и приоритеты уголовной политики // Советско-западногерманский симпозиум по криминологии. Материалы. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 127-137.
    59. Коваль Р.Г. Актуальні питання формування української моделі відновного правосуддя // Формування української моделі відновного правосуддя. Матеріали. – К.: Український Центр Порозуміння, 2005. – С.49-52.
    60. Коментар до Конституції України / В.Б. Авер‘янов, В.Ф. Бойко, В.І.Борденюк та ін. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1996. – 376 с.
    61. Компанія також може потерпіти // Закон і бізнес. – 2000. – 15-21 квітня. – № 16. – С. 15.
    62. Конверський А.Є. Логіка: Підручник для студентів юридичних факультетів. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 304 с.
    63. Кондратов П.Е. О пределах уголовно-правового регулирования общественных отношений // Советско-западногерманский симпозиум по криминологии. Материалы. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 21-33.
    64. Кондратьєв Я. Не треба закликати до руйнацій – слід правильно визначити шляхи реформування. Пріоритетні напрями реформування невійськового сектора безпеки України в сучасних умовах // Дзеркало тижня. – 2004. – 12-18 червня. - № 23 (498).
    65. Коржанський М. Право. Наука. Закон // Право України. – 2004. - № 11. – С. 103-106.
    66. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М.: Акад. МВД СССР, 1980. – 248 с.
    67. Костенко О. Зловживання кримінальним законом: поняття і шляхи протидії // Право України. – 2005. - № 8. – С. 72-75.
    68. Кравцов С.Ф. Предмет преступления // Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ленингр. гос. ун-т им. А.А. Жданова – Л., 1976. – 19 с.
    69. Красиков А.Н. Сущность и значение согласия потерпевшего в советском уголовном праве. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1976. – 120 с.
    70. Кривуля О.М., Куц В.М. Чи можуть бути суспільні відносини предметом злочину? // Вісн. Ун-ту внутр. Справ. – Вип. 2. – Х., 1997. – С.71-74.
    71. Криминология / А.И. Алексеев, Ю.Н. Аргунова, С.В. Ванюшкин и др.; Под общ. ред. А.И. Долговой. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – 784 с.
    72. Кримінальне право України. Загал. Частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.О. Беньківський та ін.; За ред. П.С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 512 с.
    73. Кримінальне право України: Загальна частина. Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер-Право, 2001. – 416 с.
    74. Кримінальне право України: Навч. посіб. / С.Г. Волкотруб, О.М. Омельчук, В.М. Ярін та ін.; За ред. О.М. Омельчука. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. – 297 с.
    75. Кримінальні кодекси України 2001 та 1960 років: порівняльні таблиці / Упорядники: Є.В. Фесенко, Я.Є. Фесенко. – К.: Істина, 2001. – 272 с.
    76. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: У 2-х ч. / В.І. Бояров, Т.В. Варфоломеєва, І.В. Вернидубов та ін.; За заг. ред. Маляренка В.Т., Гончаренка В.Г. – К.: Форум, 2004. –– Ч. 1. – 492 с.
    77. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 244 с.
    78. Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии. – М.: Юрид. лит., 1968. – 175 с.
    79. Кузнецова Н.Ф. Состав преступления // Курс уголовного права. Общая часть. – В 5 т. – Т. 1: Учение о преступлении. – М.: Зерцало-М, 2002. – 624с. – С.164-203.
    80. Кузнецова Н.Ф. Уголовное значение “вины потерпевшего” // Советская юстиция. – 1967. - № 17. – С. 23-28.
    81. Кузнєцова Н.С. Юридичні особи // Цивільне право України: Книга перша. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 109-127.
    82. Кукреш Л.И. Некоторые вопросы защиты прав потерпевшего в уголовном процессе // Теоретическое и правовое обеспечение реформы в сфере борьбы с преступностью в Республике Беларусь: Материалы междунар. науч.-практ. конф. – Минск, 1999. – С. 302-304.
    83. Курс уголовного права. Общая часть. Том 2: Учение о наказании. – М.: Зерцало-М, 2002. – 464 с.
    84. Кучинська О.П. Реалізація прав потерпілого в кримінальному процесі України: Автореф. дис… канд. юрид. наук. 12.00.09 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1996. – 23 с.
    85. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М.: Юрид. лит., 1986. – 159 с.
    86. Лейкина Н.С. Личность преступника и уголовная ответственность. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. – 129 с.
    87. Лейленд П. Кримінальне право: злочин, покарання, судочинство (англійський підхід) / пер. з англ. – К.: Основи, 1996. – 207 с.
    88. Лейст О.Э. Нормы права // Теория государства и права. Учебник. – М.: ЗЕРЦАЛО, 2001. – 624 с.
    89. Лейст О.Э. Санкции в советском праве. – М.: Госюриздат, 1962. – 238 с.
    90. Леонтюк Л.К. Взаємодія Дарницького районного суду м. Києва та Українського Центру Порозуміння щодо впровадження відновного правосуддя та програми примирення потерпілих та правопорушників // Формування української моделі відновного правосуддя. Матеріали. – К.: Український Центр Порозуміння, 2005. – С.38-42.
    91. Лист Ф. ф. Учебник уголовного права: Общая часть. – М.: Товарищество тип. А.И. Мамонтова, 1903. – 96 с.
    92. Лісовий В. Цінність // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди, 2002. – 742 с. – С. 707-708.
    93. Маерс Д. Международный обзор программ восстановительного правосудия. – К.: Пульсары, 2004. – 100 с.
    94. Малахов В. Благо // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди, 2002. – 742 с. – С. 58.
    95. Маляренко В.Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України. – К.: Фонд “Правова ініціатива”, 2003. – 156 с.
    96. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Право України. – 2004. – № 5. – С. 3-13.
    97. Март
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины