КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ГРУПОЮ ОСІБ :

Краткое описание

В С Т У П
Актуальність теми дослідження. Забезпечення розбудови України як демократичної, незалежної, суверенної, соціальної та правової держави, що передбачає ст. 1 Конституції України, вимагає насамперед досягнення відповідних успіхів у боротьбі із злочинними посяганнями на ці суспільні цінності. Як свідчить сьогоденна практика, найбільшу шкоду українському державотворенню чинить злочинність та особливо її частина, що називається груповою. Серед всіх реєстрованих злочинів сьогодні в Україні майже 30% злочинів вчиняються групою осіб. Зелінський А.Ф. вважає, що ця цифра надто завищена .
Наше дослідження і аналіз більше ніж 300 кримінальних справ, розглянутих судами Донецької і Запорізької областей, показує, що ця цифра не завищена, а занижена. Що стосується тяжких злочинів, то переважна більшість їх вчиняється групою осіб.
Проблеми кримінальної відповідальності за вчинення групових злочинів досліджували – Бандурка О.М. (Вандализм, 1996); Бурчак Ф.Г. (Учение о соучастии, 1969); Галиакбаров Р.Р. (Групповое преступление: постоянные и переменные признаки, 1973); Городецький Ю.В. (Добровільна відмова при співучасті, 2002); Гуторова Н.О. (Вчинення злочину організованої групою, 1996); Зелінський А.Ф. (Бывает ли преступная группа неогранизованной, 1998; Криминальная психология, 1999); Ковальов М.І. (Соучастие в преступлении, 1960, 1962); Кваша О.О. (Організатор злочину, 1999); Коржанський М.Й (Кваліфікація злочинів, 1998, 2002); Литвак О.М. (Державний вплив на злочинність, 2000); Марчук Є.К. (Кримінологічна та кримінально-правова характеристика злочинних організацій, 1998); Тельнов П.В. (Понятие и квалификация групповых преступлений, 1974); Яницька Н.В. (Групова корисливо-насильницька злочинність молоді та її попередження, 2000) та деякі інші дослідники.
Ці проблеми певною мірою розглядалися також у курсах, підручниках, посібниках та інших виданнях із Загальної частини навчального курсу “Кримінальне право України”.
В той же час загальна проблема кримінальної відповідальності за злочини, вчинені групою осіб, не має і сьогодні задовільного вирішення. Ні доктрина кримінального права, ні кримінальне законодавство України не мають чітко визначеного поняття і ознак злочинної групи. Не зовсім чітко і послідовно визначено поняття злочинної групи у ст. 28 КК.
Відсутність чітко визначеного у законі поняття злочинної групи створює суттєві труднощі працівникам правоохоронних органів та особливо органів МВС України для вирішення багатьох практичних завдань при роботі над кримінальними справами про відповідальність за вчинення злочину групою осіб.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Тема дисертації є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України “Пріоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2000-2004 рр.” та програми Національної академії внутрішніх справ України “Основні напрямки наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2000-2004рр.”. Актуальність теми дослідження випливає із Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 2000-2004 рр. та спрямованістю її на виконання указу Президента України від 6 лютого 2003 р. за №84/2003 “Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією”, та указу від 18.02.2002 р. “Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян”.
Тема дисертації обговорена і затверджена Вченою радою Національної академії внутрішніх справ 10 вересня 2002 року як складова частина програми наукових досліджень академії.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Глибокий і всебічний аналіз спеціальної літератури, законодавства різних країн про кримінальну відповідальність групи осіб за вчинення злочину, а також практики його застосування дало можливість зробити такі висновки:
1. Злочинна діяльність груп є одним із небезпечних видів злочинної діяльності і у переважній більшості випадків початковою формою організованої злочинності – діяльність злочинної організації як найнебезпечнішого виду злочинної діяльності.
2. Ретельний аналіз філософської, психологічної, соціологічної, кримінальної та процесуальної літератури привів до висновку про те, що кількісно злочинна група починається з діяльності трьох членів, у злочинному об’єднанні виникають організаційні та психологічні ознаки групи. Крім того злочинна група осіб (якою б вона не була) завжди є об’єднанням організованим. Неорганізованої групи немає і бути не може. Певну кількість людей можна визнати групою лише тоді, коли вони організовані, мають ознаки організації - лідера, певну підпорядкованість і структуризацію, певний розподіл ролей тощо. Навіть значна кількість людей в одному місці і в один і той же час, яка не об’єднана, не має ознак організації, не може бути визнана групою, наприклад, люди, що стоять у черзі, чи перебувають у літаку, вони не є групою, їх не можна визнати групою.
3. Значна кількість злочинів (близько 1 - 1,5% від загальної кількості злочинів, вчинених у певному регіоні за певний час) вчиняються двома особами (парою). Особливістю злочинної діяльності пари (двох осіб) є їх близька поєднаність - це, як правило, друзі або подружжя, близько знайомі чи колеги.
Злочинна діяльність пари має деякі ознаки групи, є більш суспільно небезпечною, ніж злочинна діяльність одинака, але менш суспільно небезпечною, ніж злочинна діяльність групи осіб.
4. Вивчення кримінального законодавства різних країн (Російської Федерації, Федеративної Республіки Німеччини, Польщі, Японії) і практики його застосування дає підстави для висновку про те, що є необґрунтованим керівне роз’яснення Пленуму Верховного Суду України про те, що злочин може кваліфікуватися як вчинений за попередньою змовою групою осіб лише тоді, коли у його вчиненні брали участь як співвиконавці дві і більше особи. (Пункт 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності.”). Таке рішення суперечить ст. 26 Кримінального кодексу України і призводить до абсурдного висновку – співучасть не розглядається як вчинення злочину групою.
Вчинення злочину двома співучасниками, один з яких був виконавцем, а другий – пособником, згідно зі ст. 26 і ч.1 ст. 27 Кримінального кодексу України, вони створили злочинну групу і спільно вчинили злочин, а тому повинні відповідати за вчинення злочину групою осіб.
На підставі цих головних висновків ми пропонуємо викласти статтю 28 Кримінального кодексу України у такій редакції:
“Стаття 28. Вчинення злочину двома особами, групою осіб або злочинною організацією.
1. Злочин визнається вчиненим двома особами, якщо у його вчиненні брали безпосередньо участь двоє суб’єктів злочину.
2. Злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили три або більше особи, які діяли без попередньої змови між собою.
3. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (три і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
4. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, тобто стійким ієрархічним об’єднанням трьох і більше осіб, які зорганізувалися для спільної діяльності з метою вчинення одного чи багатьох тяжких або особливо тяжких злочинів або з метою керівництва чи координації злочинної діяльності або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп”.
Така редакція ст. 28 Кримінального кодексу охоплює всі види вчинення злочину кількома особами і передбачає їх відповідальність, яка узгоджується з іншими положеннями кримінального закону України і науковими досягненнями.
Що стосується кваліфікації діяння, вчиненого двома особами (парою), яке має кваліфікуючу ознаку: “вчинення діяння групою осіб”, то до внесення до Кримінального кодексу відповідних змін таке діяння має кваліфікуватися за цими нормами, але покарання повинно призначатися значно меншою мірою, як правило, за альтернативним покаранням, передбаченим цією нормою закону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Александров Ю.В. Советский уголовный закон на страже здоровья человека. – Киев, 1977. – 45 с.
2. Александров Ю.В., Бондаренко Н.А., Матвейчук В.К., Самилык Г.М., Собко- Нестерук А.М. Практические вопросы квалификации органами внутренних дел преступлений в сфере обслуживания населения. Учебное пособие. – Киев, 1984. – 64 с.
3. Андреева Л. Влияние ошибки обвиняемого в личности потерпевшего на квалификацию преступлений // Советская юстиция. – 1970. - №21. – С.7-8.
4. Аниянц М.К. Ответственность за преступление против жизни. – М., 1964. – 212 с.
5. Бажанов М.И. Ответственность за кражу личного имущества граждан и за разбой по советскому уголовному законодательству. - Харьков, 1957. – 146 с.
6. Бажанов М.И. Уголовная ответственность за преступления против личности. – Киев, 1977. – 43 с.
7. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Конспект лекций. – Днепропетровск, 1992. – 168 с.
8. Бандурка А.М., Зелинский А.Ф.Вандализм.–Харьков, 1996.–198с.
9. Болотский Б.С. Квалификация изъятия имущества при некорыстных посягательствах//Советская юстиция.–1970.- №6. – С.17-18.
10. Бородин С.В. Квалификация убийства по действующему законодательству. – М., 1966. – 252 с.
11. Бородин С.В. – Квалификация преступлений против жизни. – М., 1977. – 239 с.
12. Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение.–М.,1967.–240с.
13. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. – Киев: Наукова думка, 1969. – 216 с.
14. Владимиров В.А. Квалификация хищений личного имущества. – М., 1974. – 208 с.
15. Волженкин Б.В. Понятие должностного лица как субъекта должностного преступления // Соц. законность. – 1975. - №10. – С. 45-47.
16. Волженкин Б.В. Квалификация взяточничества. – Л.,1984.–100с.
17. Волженкин Б.В. Разграничение кражи и мошенничества // Соц. законность. - 1979. - №11.26-27.
18. Волков Б.С. Мотив и квалификация преступлений. – Казань: Изд. Казанского университета, 1968. – 168 с.
19. Волков Б.С. Мотивы преступлений. – Казань: Изд. Казанского университета, 1982. – 152 с.
20. Воробей П.А., Коржанський М.Й., Щупаковський В.М. Завдання і дія кримінального закону. – Київ, 1997. – 158 с.
21. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення за вину. – Київ, 1997. – 184 с.
22. Ворошилин Е. Предмет преступления при мошенничестве // Соц. законность. – 1976. - №9. – С. 60.
23. Гавриш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды. Проблемы теории и развитие законодательства. – Харьков, 1994. – 640 с.
24. Галахова А.В. Превышение власти или служебных полномочий. Вопросы уголовно-правовой квалификации. – М., 1978. – 96 с.
25. Галиакбаров Р.Р. Групповое преступление: постоянные и переменные признаки. – Свердловск, 1973. – 140 с.
26. Галиакбаров Р.Р. Квалификация групповых преступлений. – М., 1980. – 80 с.
27. Галиакбаров Р.Р Совершение преступления группой лиц. – Омск, 1980. – 101 с.
28. Гальперин И. Об уголовной ответственности за завладение имуществом // Соц. законность. – 1979. - № 10. – С. 51-53.
29. Гальперин И. Ответственность за изнасилование // Соц. законность. – 1980. - №5. – С. 30 – 32.
30. Гальченко Ф., Матышевский П., Яценко С. Квалификация хулиганства // Советская юстиция. – 1972. - №13. – С.8-9.
31. Гаронько Олексій. Автомобіль усе ж таки розкіш // Юридичний вісник України. – 1996. - № 11-12. – С. 24.
32. Гаухман Л. Квалификация разбоя // Советская юстиция. – 1976. - №1. – С. 19-21.
33. Гега П.Т. Правові основи податкової системи, правопорушення, проблеми, рішення. – Київ, 1996. – 168 с.
34. Гельфанд И.А. Хозяйственные и должностные преступления в сельском хозяйстве. – Киев, 1970. – 125 с.
35. Гельфер М., Литовченко В. Момент окончания преступления при краже // Соц. законность. – 1972. - № 11. – С. 42-45.
36. Герцензон А.А. Квалификация преступлений. – М., 1947. – 96 с.
37. Грант А. Процесс япончика. – М., 1997. – 496 с.
38. Гродецький Ю.В. Добровільна відмова при співучасті. Автореферат канд. дисерт. – Харків, 2002. – 20 с.
39. Громов А.П. Курс лекций по судебной медицине. – М., 1970. – 312с.
40. Гуторова Н.О. Вчинення злочину організованою групою осіб (кримінально-правовий аспект). – Харків, 1996. - 20 с.
41. Дагель П.С. Множественность преступлений. – Владивосток, 1961. – 26 с.
42. Даньшин Н.И. Характеристика, общее понятие и система преступлений против общественного порядка. – Харьков, 1973.- 66 с.
43. Даньшин И.Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка. – М., 1973. – 200 с.
44. Даньшин И.Н. Ответственность за хулиганство по советскому уголовному праву. – Харьков, 1971. – 192 с.
45. Дзюба В.Т. Кримінальна відповідальність за посягання на життя працівника міліції. Автореферат канд. дисерт. – Київ, 1985. – 20 с.
46. Дубовец П.А. Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному праву. – М., 1964. – 160 с.
47. Емельянов В.П. Злочини терористичної спрямованості. – Харків: Рубікон, 1997. – 160 с.
48. Ераксин В.В. Ответственность за грабеж. – М., 1972. – 128 с.
49. Жижиленко А.А., Оршанский Л.Г. Половые преступления. – М., 1927. – 168 с.
50. Жижиленко А.А. Имущественные преступления.–Л., 1925.–320 с.
51. Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. – М., 1962. – 64 с.
52. Загородников Н.И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. – М., 1961. – 278 с.
53. Загородников Н.И. Преступления против здоровья. – М., 1969. – 168с.
54. Законодавство Древней Руси. Том І. – М., 1984. – 680 с.
55. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. (1963-1977 роки). – Сімферополь: Таврія, 1998. – 712 с.
56. Здравомыслов Б. В. Должностное злоупотребление и хищение социалистического имущества // Советская юстиция.–1973.-№6.– С.18-19.
57. Здравомыслов Б. В. Должностные преступления. Понятие и квалификация. – М., 1975. – 168 с.
58. Зелинский А. Квалификация угонов транспортных средств // Советская юстиция. – 1971. - №16. – С. 13-14.
59. Зелинский А.Ф. Квалификация повторных преступлений. – Волгоград, 1976. – 56 с.
60. Зелінський А.Ф. Коржанський М.Й. Корислива злочинна діяльність. – Київ, 1997.- 158 с.
60. Зелинский А.Ф. Бывает ли преступная группа неорганизованной? // Юридическая практика. – 1998. - №4. – С. 12.
61. Зелинский А.Ф. Криминальная психология. – Киев: Юрінком Інтер, 1999. – 240 с.
62. Игнатов А.Н. Спорные вопросы квалификации хулиганства // Советская юстиция. – 1967. - №16. – С. 14-15.
63. Игнатов А. Квалификация злостного хулиганства // Советская юстиция. – 1972. - №4. – С. 9-10.
64. Игнатов А. Хулиганство и преступления против личности // Советская юстиция. – 1973. - №6. – С. 5-7.
65. Игнатов А. Квалификация умышленных убийств из хулиганских побуждений и с особой жестокостью // Советская юстиция. – 1975. - №18. – С. 10-12.
66. Касынюк В.И., Корчева З.Г. Вопросы квалификации транспортных преступлений. – Киев: УМК ВО при Минвузе Украины, 1988. – 114 с.
67. Кваша О.О. Організатор злочину. Автореферат канд. дисерт. – Київ, 1999. – 18 с.
68. Кириченко В.Ф. Значение ошибки по советскому уголовному праву. – М., 1952. – 96 с.
69. Кириченко В.Ф. Виды должностных преступлений по советскому уголовному праву. – М., 1959. – 184 с.
70. Клименко В.А., Мельник Н.И., Хавронюк Н.И. Уголовная ответственность за должностные преступления. – Киев, 1996. – 159 с.
71. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Часть первая. – Свердловск, 1960. – 260 с. Часть вторая – Свердловск, 1962. – 244 с.
72. Кон И.С. Социология личности. - М., 1947. – 383 с.
73. Коржанский Н.И. Понятие должностного лица // Советская юстиция. – 1970. - №21. – С. 10 – 11.
74. Коржанский Н.И. Ответственность за приобретение, хранение и сбыт имущества, добытого преступным путем. – Волгоград, 1971. – 88 с.
75. Коржанский Н. Квалификация преступления при ошибке в объекте и предмете посягательства // Советская юстиция. – 1974. - №5. – С. 22-23.
76. Коржанский Н.И. Объект посягательства и квалификация преступлений. – Волгоград, 1976. – 120 с.
77. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М., 1980. – 248 с.
78. Коржанский Н.И. Квалификация преступлений против личности и собственности. – Волгоград, 1984. – 60 с.
79. Коржанский Н.И. Квалификация хозяйственных преступлений. – Волгоград, 1984. – 52 с.
80. Коржанский Н.И. Квалификация следователем должностных преступлений. – Волгоград, 1986. – 72 с.
81. Коржанский Н.И. Квалификация хулиганства. – Волгоград, 1989. – 56 с.
82. Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. – Волгоград, 1992. – 92 с.
83. Коржанський М. Кримінально-правова охорона особи: вади і помилки // Юридичний вісник України. – 1995. - №12.
84. Коржанський М. Кваліфікація злочинів проти власності. – Київ, 1995. – 60 с.
85. Коржанський М. П’ять статей – сім помилок // Юридичний вісник України. – 1996. - №8. – С. 3.
86. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності. – Київ, 1996. – 144 с.
87. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина Загальна. Курс лекцій. – Київ, 1996. – 366 с.
88. Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина особлива. Курс лекцій. – Київ: Генеза, 1998. – 592 с.
89. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. – Київ: Юрінком Інтер, 1998. – 416 с.
90. Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – Київ: Генеза, 1999. – 208 с.
91. Коржанський М.Й. Словник кримінально-правових термінів. – Київ: Генеза, 2000. – 200 с.
92. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – Київ: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 656 с.
93. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. – Київ: Атіка, 2001. – 432 с.
94. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій. – Київ: Атіка, 2001. – 544 с.
95. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. – Київ: Атіка, 2002. – 640с.
96. Коржанський М.Й. Визначення окремих понять у Кримінальному кодексі України // Право України. – 2002. - №10. – С. 83 - 88.
97. Корчовий М.М. Кримінологічні проблеми боротьби зі зґвалтуваннями, вчинюваними неповнолітніми. Автореферат канд. дисерт. – Київ, 2000. – 20 с.
98. Кливер И. Разграничение кражи и грабежа в судебной практике // Советская юстиция. – 1978. - №24. – С. 7-8.
99. Костров Г. Психологическое насилие при разбое и грабеже // Советская юстиция. – 1970. - №11. – С. 9-10.
100. Кригер Г.Л. Комментарий к УК РСФСР. Ответственность за разбой // Советская юстиция. – 1962. - №13. – С. 13-15.
101. Кригер Г.А. О моменте окончания кражи социалистического имущества // Соц. законность. – 1964. - № 10. – С. 42-44.
102. Кригер Г. Некоторые вопросы квалификации грабежа // Соц. законность. – 1964. - №2. – С. 42-44.
103. Кригер Г.Л. Ответственность за разбой. – М., 1968. – 90 с.
104. Кригер Г. Соотношение продолжаемых и повторных хищений социалистического имущества // Советская юстиция.– 1964. - №24.–С.3-5.
105. Кригер Г.А.. Квалификация хищений социалистического имущества. – М., 1971. – 358 с.
106. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ-Харків, 2001. – 416 с.
107. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник. – Київ: Правові джерела, 2002.- 432 с.
108. Кудрявцев В.Н. Письма с комментариями. (О понятии вооруженного разбоя) // Советская юстиция. – 1962. - №24.
109. Кудрявцев В.Н. Теоретические основы квалификации преступлений. – М., 1963. – 324 с.
110. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.,1972. – 352 с.
111. Кузнецова Н.Ф. Значение преступных последствий. – М., 1958. – 220 с.
112. Кузнецов А.В. Уголовное право и личность. – М., 1977. – 168 с.
113. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. – М., 1984. – 182 с.
114. Куц Н.Т. Преступления против общественного порядка и общественной безопасности. – Киев, 1974. – 66 с.
115. Куц В.М. Злочини проти життя та здоров’я. – Харків, 1995.160с.
116. Лившиц Ю.М. Личность и общественный порядок. – Таллин, 1975. – 151с.
117. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність, - Київ: Юрінком Інтер, 2000. – 117 с.
117. Литвак О.М. Держава і злочинність – Київ: Атіка, 2004. – 302 с.
117. Лысов М.Д. Ответственность должностных лиц по советскому уголовному праву. – Казань: Изд. Казанского университета, 1972. – 176 с.
118. Литвин О.П. Кримінально-правова охорона громадської безпеки і народного здоров’я. – Київ, 1998. – 216 с.
119. Люблинский П.И. Преступления в области половых отношений. – Л., 1925. – 202 с.
120. Малков В. Квалификация повторного разбоя // Советская юстиция. – 1966. - №8. – С. 15-17.
121. Малков В.П. Повторность преступлений. – Казань, 1970. – 174 с.
122. Малков В.П. Совокупность преступлений. – Казань: Изд. Казанского университета, 1974. – 307 с.
123. Малков В.П. Конкуренция уголовно-правовых норм и ее преодоление // Сов. государство и право. – 1975. - №3. – С. 59-66.
124. Малков В.П. Множественность преступлений и ее формы. – Казань: Изд. Казанского университета, 1982. – 174 с.
125. Марчук Є.К. Кримінологічна та кримінально-правова характеристика злочинних організацій. Автореферат канд. дисерт. – Харків, 1998. – 20 с.
126. Матышевский П.С. Ответственность за преступления против общественной безопасности, общественного порядка и здоровья населения. – М., 1964. – 158 с.
127. Матышевский П.С. Уголовно-правовая охрана социалистической собственности в Украинской ССР. – Киев, 1972.– 202 с.
128. Матышевский П.С. Преступления против собственности и смежные с ним преступления. – Киев, 1996. – 240 с.
129. Матышевский П.С. Ответственность за квалифицированные виды хищения социалистического имущества. – Киев, 1969. – 99 с.
130. Михайленко П.П. К вопросу о понятии хищения государственного и общественного имущества // Ученые записки. /Львовский гос. университет/. Т.27. – Серия юрид. наук. Вып. 2, 1954. – С. 56-62.
130. Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України. – Київ: Генеза, 1999. – 944 с.
131. Мирошниченко Н.А. Кримінальне законодавство України про відповідальність за незаконні дії з наркотичними засобами. – Київ, 1996. – 156с.
132. Музика А.А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. – Київ: Логос, 1998. – 322 с.
133. Мокринский С.П., Натансон В. Преступления против личности. – Харьков, 1928. – 278 с.
134. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. –Київ, 1994. – 800 с.
135. Никифоров Б.С. Обязательна ли корыстная цель при хищении? // Сов. государство и право. – 1949. - №10.
136. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М., 1960. – 228 с.
137. Никифоров Б.С. Совокупность преступлений. – М., 1965. – 133с.
138. Нурмашев У. Спорные вопросы квалификации хищений путем мошенничества // Соц. законность. – 1970. - №2. – С. 45-47.
139. Панов Н.И. Уголовная ответственность за причинение имущественного ущерба путем обмана или злоупотребления доверием. – Харьков, 1977. – 127 с.
140. Панов Н.И. Квалификация преступлений, совершенных путем обмана. – Харьков, 1980. – 88 с.
141. Пинаев А.А. Основные вопросы квалификации хищений. – Харьков, 1974. – 36 с.
142. Пинаев А.А. Уголовно-правовая борьба с хищениями. – Харьков, 1975. – 189 с.
143. Портнов И. Отграничение хулиганства от преступлений против личности // Советская юстиция. – 1979. - №14. – С. 6-8.
144. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. – Київ, 1995. – 472 с.
145. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002. – Київ: А.С.К., 2003. – 560 с.
145. Практика судів України в кримінальних справах. – Київ, 1993. – 352с.
146. Практика судів України у кримінальних справах 1993-1995. – Київ, 1996. – 332 с.
147. Практика прокурорского надзора при рассмотрении судами уголовных дел. – М., 1987. – 372 с.
148. Преступность в Украине. – Киев, 1994. – 192 с.
149. Преступники и преступления с древности до наших дней. Гангстеры, разбойники, бандиты. – Донецк: Сталкер, 1997. – 416 с.
150. Раззаков Ф. Бандиты запада. Хроника знаменитых преступлений. – М.: ЭКСМО, 1997. – 400 с.
151. Сабитов Р. Квалификация хищений, совершенных с использованием обмана // Советская юстиция. – 1973. - №19. – С. 13-15.
152. Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину. – Київ: Атіка, 2002. – 144 с.
153. Самилык Г.М. Уголовная ответственность за обман заказчиков. – Киев, 1980. – 86 с.
154. Светлов А.Я. Борьба с должностными злоупотреблениями. – Киев, 1970. – 187 с.
155. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – Киев, 1978. – 303 с.
156. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. – М., 1972. – 303 с.
157. Сташис В.В., Бажанов М.И. Изучение и применение уголовного законодательства. /О квалификации хулиганства/. – Харьков, 1967. – 55 с
158. Сташис В.В., Бажанов М.И. Уголовно-правовая охрана личности. – Харьков, 1978. – 220 с.
159. Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. – Харьков, 1981. – 216 с.
160. Стан злочинності в Україні та результати боротьби з нею // Інформаційний випуск МВС України. – Київ, 1993. - №7.
161. Судебная практика. Убийства, изнасилования и другие преступления против личности. Сборник судебных решений по уголовным делам. – Киев, 1993. – 240 с.
162. Судебные приговоры. Практика Верховного Суда Украины. – Киев, 1995. – 224 с.
162. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Часть общая. Лекции. – С.-Петербург, 1902. – 815 с.
163. Тарарухин С., Светлов А. Отграничение хищений от злоупотребления служебным положением // Соц. законность. – 1965. - №5. – С. 65-69.
164. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. – Киев, 1995. – 208 с.
165. Таций В.Я. Ответственность за хозяйственные преступления. – Харьков, 1979. – 136 с.
166. Таций В.Я. Объект и предмет преступления по советскому уголовному праву. – Харьков, 1988. – 160 с.
167. Тельнов П. Квалификация преступлений по совокупности // Советская юстиция. – 1975. - №17. – С. 10-12.
168. Тельнов П. Понятие и квалификация групповых преступлений // Советская юстиция. – 1974. - №14. – С. 12-14. – С. 18-19.
169. Тельнов П. Квалификация групповых хищений социалистического имущества // Советская юстиция. – 1971. - №17. – С. 22-23.
170. Тимейко Г. Повторность хищений как квалифицирующий признак // Советская юстиция. – 1962. - №7. – С. 22-23.
171. Тихенко С.И. Борьба с хищениями социалистической собственности связанными с подлогом документов. – Киев, 1959. – 212 с.
172. Тихий В.П. Ответственность за хищение огнестрельного оружия, боевых припасов и взрывчатых веществ. – Харьков 1976, - 114 с.
173. Тихий В.П. Уголовная ответственность за незаконное владение оружием. – Харьков, 1978. – 156 с.
174. Тишкевич И.С. Совокупность преступлений (вопросы квалификации) // Правоведение. – 1979. - №1. – С. 47-55.
175. Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. – М., 1957. – 364 с.
176. Трофимов С.В. Спорные вопросы квалификации нарушения правил о валютных операциях // Труды Киев. ВШ МВД СССР. – Киев, 1972. - Вып.6. – С. 141-155.
177. Уголовный кодекс Украины: научно-практический комментарий. – Киев, 1995. – 864 с.
178. Устименко В.В. Специальный субъект преступления. Автореферат канд. диссерт. – Харьков, 1992. – 20 с.
178. Шакун В.І. Суспільство і злочинність. – Київ: Атіка, 2003. – 784с.
179. Шаргородский М.Д. Преступления против жизни и здоровья. – М., 1948. – 510 с.
180. Шаргородский М.Д. Ответственность за преступления против личности. – Л.: Изд. ЛГУ, 1953. – 108 с.
181. Холостов В. Разграничение грабежа и кражи // Советская юстиция. – 1972. - №9. – С. 21-23.
182. Фетисенко К.Г. Деякі питання теорії та практики відповідальності за контрабандну діяльність. Автореферат канд. дисерт. - Київ, 1986. – 20 с.
183. Фролов Е.А., Ефимов М.А. Квалификация преступлений по совокупности // Советская юстиция. – 1963. - №6. – С. 6-9.
184. Юшков Ю. Квалификация преступлений, предусмотренных различными частями одной и той же статьи // Советская юстиция. – 1969. - №4. – С. 5-6.
185. Яковлев А.М. Совокупность преступлений по советскому уголовному праву. – М., 1960. – 119 с.
186. Яковлев А. Квалификация повторных преступлений // Советская юстиция. – 1961. - №8. – С. 8 – 9.
187. Яницька Н.В. Групова корисливо-насильницька злочинність молоді та її попередження. Автореферат. канд. дисерт. – Київ, 2000. – 20с.
188. Яценко С.С. Ответственность за преступления против общественного порядка. – Киев, 1976. – 190 с.
189. Яценко С.С. Квалификация хулиганства. – Киев, 1979 – 74 с.