Кримінологічні аспекти запобігання некорисливої насильницької злочинності :

Краткое описание

З М І С Т

стор.

ВСТУП ................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕКОРИСЛИВОЇ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ЗЛОЧИННОСТІ .............................................................11
1.1. Соціально-правова природа та поняття некорисливої насильницької
злочинності ......................................................................…….................11
1.2. Кримінологічна характеристика некорисливої насильницької
злочинності ...................................................................................…....…26
Висновки до розділу 1 ……………………………………..…………...........44

РОЗДІЛ 2. ДЕТЕРМІНАНТИ НЕКОРИСЛИВОЇ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ЗЛОЧИННОСТІ ….………………………………………………………......47
2.1. Загальні чинники, що зумовлюють і сприяють вчиненню
некорисливих насильницьких злочинів ..…………………………..............47
2.2. Спеціальні чинники, що зумовлюють і сприяють вчиненню
вказаних злочинних діянь, вчинених з некорисливих мотивів ..................51
Висновки до розділу 2 …………………………………………………...….96

РОЗДІЛ 3. ЗАПОБІГАННЯ НЕКОРИСЛИВОЇ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ЗЛОЧИННОСТІ.............................................................................................101
3.1. Загально-соціальні заходи запобігання некорисливої
насильницької злочинності...................................................................101
3.2. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання некорисливої
насильницької злочинності.................…………….............…................106
3.3. Віктимологічна профілактика некорисливої насильницької
злочинності...............................................................................................126
Висновки до розділу 3 ……………………………………………….…...156

ВИСНОВКИ ..................................................................................... ...........161

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................…........172

ДОДАТКИ........................................................................................... …....194

ВСТУП

Актуальність теми. Зміни у політичному, економічному, соціальному і духовному житті нашого суспільства висунули на порядок денний питання всебічного реформування правової системи Української держави, головною метою чого є зміцнення принципів гуманізму, соціальної справедливості, поваги до людини, суворого дотримання її прав і свобод, рівності усіх громадян перед законом і невідворотності відповідальності кожного за протиправні діяння. Невипадково особиста і майнова безпека громадян у сучасних умовах є одним з інтегрованих показників якості життя. Впевненість людей у майбутньому, їх бажання і здатність підтримати і реалізувати демократичні ініціативи багато у чому залежатимуть від неухильного втілення в життя цих принципів.
Водночас, демократичні перетворення відбуваються повільно і суперечливо. Їх практичні результати свідчать, що зміни в економічній, політичній та інших сферах життєдіяльності суспільства самі по собі не мають належної антикриміногенної спрямованості. Більше того, всі вони мають потребу в активному правовому захисті з боку правоохоронних органів. У сукупності суперечливі й багатопланові процеси в нашій країні поставили перед юридичною наукою цілий ряд складних проблем. Багато що потрібно усвідомити і по-новому осмислити, оскільки за радянських часів у нас відбулася своєрідна абсолютизація сформованих форм організації суспільства. Останні часто ототожнювалися із сутнісними характеристиками соціалізму, розглядалися як незмінні. Більшість фундаментальних положень про устрій суспільства трактувалися спрощено, нерідко вихолощувалися їх теоретична глибина і значущість. Усі ці критичні зауваження повною мірою стосуються і питань дослідження злочинності.
Як свідчить статистика, злочинність, зокрема некорислива насильницька, в усьому світі зростає і набуває дедалі небезпечніших форм. Західні кримінологи вже давно називають цей вид злочинності найважливішою проблемою. Матеріали міжнародних конгресів, конференцій, а також численні дослідження свідчать про серйозну небезпеку некорисливої насильницької злочинності. Суспільство змушене шукати причини цієї злочинності й засоби її подолання. А тому дослідження кримінологічних аспектів запобігання некорисливої насильницької злочинності є надзвичайно важливим і актуальним.
Загальнотеоретичною основою дослідження слугували праці відомих вчених Г. А. Аванесова, Ю. В. Александрова, А. І. Алексєєва, С. Б. Алімова, Ю. М. Антоняна, Л. В. Багрій-Шахматова, Ю. В. Бауліна, М. М. Бабаєва, А. І. Берлача, С. В. Бородіна, Н. І. Вєтрова, М. В. Волженкіна, П. А. Вороб’я, А. І. Гурова, І. Н. Даньшіна, А. І. Долгової, О. М. Джужі, А. Є. Жалінського, В. І. Женунтія, А. П. Закалюка, А. Ф. Зелінського, І. І. Карпеця, М. Й. Коржанського, О.М.Костенка, Ю. М. Крупки, В. М. Кудрявцева, Н. Ф. Кузнєцової, В. Г. Лихолоба, М.І.Мельника, Г. М. Міньковського, О. Є. Михайлова, П. П. Михайленка, М. І. Панова, Е.П.Побєгайла, В. Г. Танасевича, В. Я. Тація, В. І. Тихого, В. О. Тулякова, І. К. Туркевич, М.І.Хавронюка, В. І. Шакуна, A. M. Яковлєва та інших.
Проте праці цих вчених мають загальнотеоретичний характер і не достатньою мірою торкаються багатьох питань, пов’язаних з теоретичним і практичним забезпеченням протидії некорисливій насильницькій злочинності. У вітчизняній кримінології дана категорія злочинів практично не піддавалася ґрунтовним монографічним дослідженням. Підручники з кримінології, окремі статті й дисертаційні дослідження містять переважно правові та демографічні характеристики осіб, винних у вчиненні некорисливих насильницьких злочинів, окремі фрагменти їх поведінки та опис зовнішніх обставин. Ці ж аспекти (правові та демографічні характеристики, окремі фрагменти поведінки) вивчаються і щодо потерпілих. Основні причини одностороннього підходу до вивчення некорисливої насильницької злочинності пов’язані, на нашу думку, з домінуванням соціологічних підходів, рішень і методів у дослідженні проблем, пізнання яких вимагає застосування і більш чітких підходів і методів, насамперед психологічних та історичних.
На сьогодні у вітчизняній кримінології не вироблена концепція причин зазначених злочинів, нехай навіть і дискусійна. Тому не вирішено багато кримінологічних, криміналістичних, пенітенціарних та інших питань, майже відсутні науково обгрунтовані пропозиції й рекомендації щодо запобігання цим злочинам, виправлення і перевиховання винних.
Ці обставини зумовлюють актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, її теоретичну та практичну значущість.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології і судоустрою Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України «Актуальні проблеми кримінальної юстиції в Україні» (2003−2004 роки, № держреєстрації РК 0103V004302) та «Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку» (2006−2008 роки, № держреєстрації РК 0106V004753).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз кримінологічних характеристик і детермінант некорисливої насильницької злочинності, а також розробка науково обгрунтованих заходів щодо її протидії.
З огляду на поставлену мету визначено такі завдання:
- розкрити стан наукової розробки цієї проблеми в теорії кримінального права та кримінології;
- дослідити структуру, поняття і соціальну природу некорисливої насильницької злочинності й на підставі цього визначити й обґрунтувати власні позиції;
- проаналізувати сучасний стан некорисливої насильницької злочинності й особливості кримінологічної характеристики осіб, які її формують;
- вивчити загальні та спеціальні чинники, що зумовлюють і сприяють вчиненню некорисливих насильницьких злочинів;
- визначити стан запобігання протидії некорисливим насильницьким злочинам і виробити рекомендації, спрямовані на підвищення її ефективності;
- проаналізувати віктимологічні проблеми запобігання розглянутій злочинності.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у сфері охорони життя та здоров’я особи в частині забезпечення її честі, гідності та недоторканності.
Предметом дослідження є кримінологічні аспекти вчинення некорисливих насильницьких злочинів, їх детермінанти та діяльність спеціалізованих і неспеціалізованих суб’єктів по їх запобіганню.
Методи дослідження. У процесі дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціально-наукові методи, які забезпечили об’єктивність аналізу предмета дослідження і стали основою всебічного вивчення проблем некорисливої насильницької злочинності. За допомогою структурно-функціонального, конкретно-історичного методів визначалась сутність і закономірність розвитку некорисливої насильницької злочинності. Формально-логічний метод використовувався для аналізу норм Кримінального кодексу України, якими передбачена кримінальна відповідальність за вчинення некорисливих насильницьких злочинів. Логіко-семантичний метод застосовувався при розмежуванні понять і термінів, аналізі деяких кримінально-правових і кримінологічних категорій. Оброблення, аналіз і вивчення емпіричного матеріалу щодо об’єкта кримінологічного дослідження зумовили залучення математичних методів (зокрема, методу факторного аналізу). Статистичний метод надав можливість обробити статистичні дані Верховного Суду України, МВС України про стан некорисливої насильницької злочинності в Україні, проаналізувати чинники, що її зумовлюють, а також діяльність державних органів і громадських формувань з запобігання таким проявам. Соціологічний метод використано у процесі вивчення 410 кримінальних справ та з’ясування думки 75 працівників ОВС, 35 суддів України усіх рівнів з приводу ряду положень, що виносяться на захист.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дослідженні такого соціально-правового явища, як некорислива насильницька злочинність, а також містить науково обгрунтовані заходи щодо запобігання їй. У результаті проведеного дослідження на захист вносяться такі положення:
1. Сформульовано поняття некорисливої насильницької злочинності як виду злочинності, під якою слід розуміти умисні злочинні діяння, що посягають на охоронювані кримінальним законодавством України суспільні відносини, які забезпечують фізичні блага, такі як життя і здоров’я особи, вчинені проти волі потерпілої особи, та виникають на грунті особистої неприязні, помсти, ревнощів, задоволення статевої пристрасті чи з хуліганських мотивів.
2. Запропоновано для виділення групи некорисливих насильницьких злочинів використати загальні ознаки, які використовуються в науці кримінального права, за якими злочини можуть бути віднесені до групи некорисливих насильницьких: об’єкт посягання; наявність прямого умислу у вчиненні злочинного діяння; мотиву, що виникає на грунті особистої неприязні, помсти, задоволення статевої пристрасті або з хуліганських мотивів; способу посягання: фізичне чи психічне насильство; вчинення злочину проти волі потерпілої особи.
3. Виокремлено основні загальні й спеціальні детермінанти некорисливої насильницької злочинності. Елементами механізму злочинної поведінки є спеціальні (індивідуальні) чинники, розглянуті у взаємодії із загальними чинниками, що детермінують цю поведінку. Найбільш значущими загальними чинниками є невідповідність потреб людини рівню їх фактичного задоволення; істотні розбіжності між інтенсивними процесами урбанізації та міграції громадян і рівнем соціального контролю; негативні явища в сімейно-побутових відносинах; незбалансованість фінансування виробництва, сфери виховання та культури. Спеціальні чинники вбачаються в ціннісно-нормативні сфері особи злочинця.
4. Стверджується, що закономірності й психологічні механізми регуляції злочинної поведінки, в тому числі з насильницькою спрямованістю, можуть бути виявлені лише при врахуванні різноманітних соціальних, історичних, політичних, ідеологічних, економічних чинників тощо.
5. Розроблено узагальнений портрет особи злочинця, що вчиняє некорисливі насильницькі злочини, на основі інтегральних характеристик чинників. Для цих осіб характерні такі риси, як брутальність, агресивність, вразливість, цинічність, знахабнілість, конфліктність. Значне місце в ознаках, що характеризують некорисливого насильницького злочинця посідає кримінальна сфера спілкування.
6. Доведено, що ефективні заходи запобігання некорисливій насильницькій злочинності повинні враховувати наступні її особливості: етап мотивації, на якому найчастіше зароджується конфлікт особи з навколишнім середовищем, потреби, що лежать в основі розглянутих злочинів, пов’язані з проявом злочинцем свого спотвореного ”я”; специфічні провідники навчання насильницькій поведінці, а саме неблагополучна сім’я, навчальні заклади, трудові колективи та ін. недостатньо протистоять недолікам ранньої соціалізації.
7. Доведено, що заходи запобігання некорисливій насильницькій злочинності мають характеризуватися: чіткою концептуальною і понятійною характеристикою цієї злочинності в сучасний період; знанням реального стану і тенденцій некорисливої насильницької злочинності, обгрунтованими прогнозними оцінками; поєднанням державних і громадських зусиль, ресурсів у цій діяльності; достатньою правовою базою, спеціалізацією інформаційного фонду, методики, розподілом функцій між окремими учасниками профілактичної діяльності, з метою уникнення дублювання, а також повинна враховувати наявний позитивний досвід і поряд з тим нові вимоги суспільства.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що теоретичні положення, висновки, пропозиції і рекомендації, сформульовані в дисертаційному дослідженні, є певним внеском у теорію і практику протидії некорисливій насильницькій злочинності, мають прикладний характер і можуть бути використані при підготовці проектів законів про запобігання злочинності, для вдосконалення кримінального законодавства України, розробки загальнодержавних, регіональних і локальних спеціальних програм запобігання злочинності. Матеріали дослідження можуть бути безпосередньо використані в навчальному процесі викладанні курсу ”Кримінальне право України” та ”Кримінологія”; при підготовці підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій, у правозастосовчій практиці.
Окремі теоретичні та практичні положення дисертації використовуються у навчальному процесі при викладанні студентам Національного аграрного університету навчального курсу „Кримінологія” (акт впровадження від 16.05.2005 р. №8). Сформульовані рекомендації можуть бути використані для підвищення рівня правових знань серед спеціалістів і населення.
У практичну діяльність підрозділів міліції громадської безпеки Голосіївського РУ ГУ МВС України в м.Києві, Ладижинського МВ УМВС України у Вінницькій області та Тростянецького РВ УМВС у Вінницькій області впровадженні методичні положення з питань удосконалення профілактичних заходів щодо запобігання некорисливим насильницьким злочинам (акт впровадження від 17.05.2005 р. №53/4019, акт впровадження від 26.10.2005 р. № 661, акт впровадження від 03.02.2006 р. № 528).
Апробація результатів дисертації. Положення та висновки дисертації обговорені на засіданні відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Основні положення дисертації доповідалися на Міжвузівській конференції ”Проблеми соціально-економічного розвитку села та шляхи їх вирішення” (м. Київ, 2 квітня 2004 року); Міжнародній науковій конференції молодих вчених ”Треті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 5–6 листопада 2004 року); Державній науковій конференції ”Сучасні правові проблеми українського державотворення” (м. Біла Церква, 29 квітня 2005 року); Міжнародній науковій конференції „Проблеми вдосконалення земельного та аграрного законодавства України: перспективи в ХХI ст.” (м. Біла Церква, 27–28 квітня 2006 року).
Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження, а також матеріали на тему дисертації висвітлені у трьох наукових статтях, які опубліковані у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України, та у чотирьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Результати проведеного дисертаційного дослідження дають підстави зробити низку узагальнюючих висновків, а також внести пропозиції по вдосконаленню роботи по протидії некорисливим насильницьким злочинам.
В зв’язку з відсутністю в юридичній науці однакового розуміння некорисливих насильницьких злочинів, ми вважаємо за необхідне висловити власне бачення сутності і змісту цієї категорії злочинів, попередньо окресливши основні ознаки, виходячи з яких, злочини можна віднести до групи некорисливих насильницьких.
1.З урахуванням зазначених ознак, під некорисливими насильницькими злочинами слід розуміти умисні злочинні діяння, що посягають на охоронювані Кримінальним Кодексом України суспільні відносини, які забезпечують фізичні блага (життя і здоров’я) особи, вчинені проти волі потерпілого, шляхом фізичного чи психічного насильства і виникають, як правило, на ґрунті особистої неприязні, помсти, ревнощів, задоволення статевої пристрасті або з хуліганських мотивів.
2.Таким чином, виходячи з даного визначення, до некорисливих насильницьких злочинів, в першу чергу, слід віднести наступні:
– умисні вбивства (за винятком корисливого);
–умисні тілесні ушкодження; поєднане з насильством хуліганство; зґвалтування; побої і мордування; катування; доведення до самогубства; (за умови відсутності корисливого мотиву);
– погроза вчинити вбивство ( з мотиву інший ніж корисливий).
3. Перераховані вище злочини є ядром некорисливої насильницької злочинності хоча, безумовно, до цієї групи злочинів слід віднести й інші, такі як: зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби; зараження венеричною хворобою; погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча; примушування давати показання; погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного та ін.
4. Наведене нами визначення некорисливої насильницької злочинності та її елементів, не претендують на беззаперечність і повноту охоплення, а є лише спробою впорядкувати існуючі в кримінології та кримінальному праві погляди на цю проблему, що вимагає свого подальшого наукового дослідження.
5. Наукове осмислення кримінологічної характеристики злочинів (відомості про кількісні, якісні проказники та винних осіб) дозволяє зпрогнозувати зміни, що можуть відбутися в злочинності та сприяє підвищенню рівня організації протидії злочинності, виробленню на цій основі пропозицій, спрямованих на запобігання злочинів, рекомендаций про форми і методи практичної діяльності органів держави і громадськості в цьому напрямку.
6. Аналіз проведенного дослідження свідчить, що більше половини некорисливих насильницьких здочинів вчинюється в приміщеннях, поза приміщенням – приблизно чверть. Початком вчинення зазначених злочинів є в основному вечірній і нічний (18-24) час. Число некорисливих насильницьких злочинів перебуває в залежності від способу проведення вільного часу громадянами. Найбільша кількість злочинів припадає на зимовий і весняний періоди. Значним залишається рецидив. Привертає увагу погіршення соціальних характеристик осіб, що скоюють некорисливі насильницькі злочини. Встановлені істотні відмінності в рівні некорисливої насильницької злочинності по областях.
7. Засоби профілактичного і виправно-виховного впливу на представників дано категорії злочинів повинні бути диференційованими. Якщо по відношенню до злочинців, з чітко вираженою специфічною (агресивно-насильницькою) спрямованістю, вони переважно зводяться до її (антигромадської спрямованості) усунення, то щодо ситуативних, випадкових злочинців головним є профілактика зовнішніх криміногенних впливів.
Складність вирішення проблем причинності у кримінології, як і взагалі при поясненні соціальних явищ, обумовлена головним чином особливостями людської поведінки взагалі й антигромадської зокрема. В зв’язку з цим злочинну поведінку, у тому числі і поєднану з насильством, слід розглядати не як випадковий акт індивідуальної біографії, а як факт, що має свою передісторію і логіку розвитку та являє собою певний процес, який у своєму розвитку проходить декілька етапів, на кожному з яких діють свої специфічні умови, що випливають з попереднього етапу та визначають особливість поточного етапу і впливають на наступний.
Цей процес, як правило, носить тривалий за часом і прихований за формою характер. Усе те негативне, що було закладене на ранніх етапах її соціалізації, відображається на поведінці у більш дорослому віці.
1. Враховуючи викладене можна побудувати багаторівневу систему, що складається з наступних чинників:
• Перший рівень – біофізіологічний. До таких чинників відносяться ті, котрі пов'язані зі спадковою схильністю до вчинення злочинів, із впливом особливостей расових, етнічних, морфологічних властивостей, що передаються генетично, із психофізіологічними особливостями тощо.
• Другий рівень – індивідуально-психологічний. Тут мова йде про такі особливості психології та особистого досвіду, які провокують неповноцінний спосіб життя.
• Третій – мікросоціальний рівень. На цьому рівні концентруються чинники, пов’язані з безпосереднім соціальним оточенням людини: його сімейні стосунки, відносини в школі, з однолітками , у молодіжній субкультурі, тобто там, де створюються схильні до правопорушень моделі поведінки.
• Четвертий – макросоціальний рівень. Дана група чинників для злочинності, у тому числі і некорисливої насильницької є, на наш погляд, однією з основних і вирішальних.
2. Завдання виявлення причин злочинності полягає насамперед у тому, щоб попередньо відібравши чинники злочинності, з’ясувати механізм більш високого рівня, у якому певні злочинні дії породжуються взаємодією цих чинників. Саме те, що детермінує функції цього механізму, і повинно розумітися як причини злочинності у справжньому розумінні цього слова.
3. Елементами механізму злочинної поведінки є спеціальні чинники. Виходячи з цього, вбачається найбільш цікавою та такою, що відповідає меті кримінологічних досліджень, наступна схема злочинної поведінки: мотивація злочину; планування злочинних наслідків; вчинення злочинних дій та настання суспільно-небезпечних наслідків.
Дотримуючись цієї схеми генези вчинку, можна стверджувати, що закономірності і психологічні механізми регуляції злочинної поведінки, у тому числі і з насильницькою спрямованістю, можуть бути виявлені лише при врахуванні та аналізі різноманітних соціальних, історичних, політичних, ідеологічних, економічних, культурних та інших відносин, у які входить особа як член даного суспільства і соціальних груп.
4. До специфічних особливостей механізму вчинення некорисливих насильницьких злочинів, на наш погляд, слід віднести наступні:
• в основі некорисливих насильницьких злочинів, як правило, лежать особистісні (неприязнь, ревнощі, ненависть, озлобленість), статеві та хуліганські мотиви:
• їх роль часто буває вирішальною у прийнятті рішення;
• метою зазначених злочинів є, головним чином, прагнення вирішити особисті конфлікти й усунути перешкоди до задоволення своїх актуальних потреб;
• нерідко розглянуті злочини супроводжуються агресією, що тісно пов’язана з почуттями та емоціями негативного характеру (неприязню, гнівом, страхом, помстою і т. ін.);
• криміногенна роль ситуації виявляється, як правило, при прийнятті рішення (є свого роду стимулом злочинної поведінки). Для неї характерна швидкоплинність, яка нерідко доповнюється імпульсивністю;
• для даної категорії злочинів характерні ситуативність і примітивізм “планів” злочинної діяльності: помститися кривднику, “затвердити себе” в очах оточуючих і т. ін.;
• місцем вчинення розглянутих злочинів у переважній більшості випадків є вулиця, двір, безлюдне місце, квартира (будинок);
• час початку злочину – в основному вечірній та нічний (18-24 години);
• найбільш розповсюдженими способами застосування насильства є: нанесення ударів кулаками (руками) і ногами; нанесення ударів твердими предметами; поранення колючо-ріжучими предметами;
• найбільш розповсюдженими знаряддями (засобами) насильницьких злочинів є: холодна зброя; вогнепальна зброя; кухонний ніж; сокира; лом; фомка, тощо.
5. До основних специфічних провідників механізму навчання насильницькій поведінці молоді доречно віднести наступні:
а) неблагополучна сім’я:
– не забезпечує передумов для нормального розвитку особи і тим самим багато в чому визначає майбутню соціальну неспроможність, так чи інакше усвідомлену і пережиту індивідом;
– демонструє зразки насильницької міжособистісної взаємодії як у конфліктах між подружжям та іншими членами родини, так і по відношенню до дитини, формуючи у неї вербальні установки на насильницьке вирішення конфліктів і готовність перевірити їх у дії;
б) навчальні заклади, виробничі колективи, армія недостатньо протистоять дефектам ранньої соціалізації;
в) неформальне приятельське оточення:
– переводить вербальні насильницькі установки в площину можливої їх практичної реалізації, знайомить із прийомами і навичками насильницьких дій;
– на базі нерозвиненої моральної сфери особи формує риси підвищеної жорстокості та навички агресивних дій щодо найбільш слабкозахищених членів суспільства з анонімного оточення;
г) власна сім’я:
– в зв’язку зі своїм низьким спротивом, обумовленим моральними недоліками чи фізичною безпорадністю, провокує насильство, дозволяє закріплюватися насильницьким навичкам, сприяє переростанню агресивних дій у звичні повсякденні проступки;
– постійне повторення таких дій створює небезпеку ескалації насильства, його переходу в посягання на життя і здоров’я;
д) неформальне середовище виправно-трудових установ:
– поглиблює процес соціальної дезадаптації особи;
– озброює її свідомість елементами “злочинної субкультури” і т. ін.;
е) засоби масової інформації;
ж) нетрадиційні релігійні організації.
6. Прийнявши за основу інтегральні характеристики чинників, отриманих за допомогою компютеру, узагальнений “портрет” насильницького злочинця можна подати у наступному вигляді: це особи у віці 18-45 років, як правило, неодружені. Для них є характерним такі риси як брутальність, агресивність, жорстокість, вразливість, цинічність і нахабність. Перелічені особливості сприяють тому, що проблеми, які виникають у складних і важких ситуаціях, в переважній більшості випадків вирішуються ними шляхом застосування насильства. При цьому більш ніж у 60% випадків ці наміри реалізуються і потенціюються під дією алкоголю і неприязних міжособистісних відносин. Такі особи часто володіють чітко вираженою дезадаптивністю; нерідко безробітні, а у тих, хто працює, часто виникають конфлікти в робочому колективі, причому винуватцями ці особи, як правило, вважають інших.
Значне місце в ознаках, що характеризують особу насильницького злочинця, займає кримінальна сфера спілкування з особами раніше засудженими, не зайнятих суспільно-корисною працею, тощо.
Конфліктність також є рисою цієї категорії злочинців.
Одним з головних і пріоритетних напрямків боротьби зі злочинністю є профілактика злочинів, яку ми розглядаємо як систему взаємопов’язаних заходів, що є органічною складовою єдиної системи економічного і соціального планування держави, що спрямована на своєчасне прогнозування, виявлення та вирішення протиріч та проблемних ситуацій, які виникають у суспільстві та сприяють вчиненню антигромадських вчинків і адресовані як різним категоріям осіб так і соціальним спільнотам.
1. Зниження ефективності боротьби з цією категорією злочинів в останні
роки пов’язане з:
а) зростаючою невідповідністю потреб правовому забезпеченню;
б) труднощами використання необхідних заходів в умовах соціальної та економічної нестабільності.
2. Система профілактики некорислих насильницьких злочинів в сучасних
умовах повинна враховувати існуючий позитивний досвід, а також і нові вимоги суспільства. Вона має характеризуватися:
а) чіткою концептуальною і понятійною характеристиками цієї злочинності та боротьби з нею в сучасний період;
б) знанням реального стану і тенденцій некорисливої насильницької злочинності, обґрунтованими оцінками;
в) поєднанням роботи державних органів та громадських організацій, сил та ресурсів у цій діяльності;
г) достатньою правовою базою;
д) спеціалізацією інформаційного фонду, методики, організаційних форм і управління, кадрового забезпечення;
ж) розподілом функцій між окремими учасниками профілактичної роботи, щоб уникнути дублювання.
3. Загально-соціальною основою запобігання злочинності є: подолання кризових явищ у державі (в економіці, в політиці, в суспільній ідеології та психології, соціальній сфері, правоохоронній діяльності). На цьому ґрунті перспективними вбачаються профілактичні заходи, пов’язані з:
а) послабленням або нейтралізацією кримінальних чинників (включаючи їх прояви на рівні мікросередовища окремих осіб), пов’язаних з падінням життєвого рівня населення, кризовими явищами у соціальній та політичній ситуації в державі (заходи соціального захисту найбільш вразливих прошарків населення).
б) належними організаційно–управлінськими заходами запобігання злочинності, що спрямовані на усунення помилок і недоліків в управлінні економікою, політикою, соціальною сферою, а також правоохоронною діяльністю, оскільки ці помилки і недоліки є криміногенними чинниками.
Загально-соціальне запобігання злочинності пов’язане з найбільш значущими і довготривалими видами соціальної діяльності (зростанням економіки, забезпеченням прав, свобод, законних інтересів громадян, підтримкою культури і моральності, зміцненням законності, соціального захисту населення). Ці заходи містять важливий кримінологічний аспект, являючись основою спеціально–кримінологічної профілактики, оскільки їх спрямованість на вирішення завдань соціального розвитку створює передумови обмеження злочинності, протидії криміногенним чинникам, що породжують її.
На сьогоднішній день відбувається переоцінка значимості для протидії злочинності каральної сторони діяльності правоохоронних органів і недооцінка ролі громадськості, профілактичної частини загальних і спеціальних заходів, а також віктимологічної профілактики.
З метою впорядкування профілактичної діяльності та підвищення її ефективності у боротьбі зі злочинністю, необхідно створити єдину державну організаційну систему профілактики правопорушень з координаційним органом при Кабінеті Міністрів України.
Гуманізація каральної практики повинна проводитися у певних межах, щоб не підривати авторитету закону та влади.
Боротьба із злочинністю повинна бути заснована на безумовній повазі до чинного законодавства. Будь-які спроби ігнорування закону (особливо про кримінальну відповідальність) приводять лише до дезорганізації правової політики і створюють умови для кримінального засилля. Ця азбучна істина, на жаль, стала забуватися в умовах політичного протистояння в Україні. Можна пропонувати будь-які новації у законодавчій сфері, спрямовані на боротьбу зі злочинністю, але при цьому чітко усвідомлювати, що ніким не скасовані законодавчі норми навіть у їх нинішньому вигляді дають можливість істотно обмежити діяльність криміногенних елементів.
В правозастосовчій практиці необхідно, на нашу думку, звернути серйозну увагу на підвищення профілактичного потенціалу, норм Особливої частини Кримінального кодексу України. Це норми про кримінальну відповідальність за діяння, вчинення яких створює умови і безпосередню обстановку для вчинення інших, більш тяжких злочинів. Мова йде саме про подвійну профілактичну дію таких норм – проти злочинів, для боротьби з якими вони безпосередньо призначені, а також проти тяжких злочинів, для яких створюється сприятливий ґрунт, якщо зазначені діяння залишаться не покараними.
Поділяючи точку зору супротивників застосування смертної кари в принципі, нам уявляється, що повне скасування в Україні цього виду покарання є передчасним. Мова йде, насамперед, про застосування смертної кари до осіб, що вчинили умисні тяжкі насильницькі злочини.
Разом з тим, слід пам'ятати, що суворість закону, не підкріплена економічними можливостями суспільства, може вдарити і по інтересах законослухняних громадян. Аналіз економічної ситуації в Україні дає підстави зробити висновок, що деякі кримінальні наслідки моделей реформ, запропоновані міжнародним співтовариством для України без адаптації до особливостей країни, є одним із чинників дезорганізації української економіки, росту соціальної, політичної, національної і конфесійної напруженості.
Одним із резервів, використання якого може дозволити значно поліпшити результати боротьби зі злочинністю і з розглянутою, зокрема, є подальше вдосконалення віктимологічної профілактики, під якою ми розуміємо сукупність взаємозалежних, організаційно забезпечених заходів, що є органічною складовою частиною єдиної соціальної системи запобігання злочинів, спрямованих на виявлення, нейтралізацію чи усунення причин і умов, що сприяють індивідуальній та масовій віктимності.
Протидія злочинності повинна бути складовою частиною ідеології відродження української державності та становлення економічно незалежної, демократичної, правової держави. Повага до закону нерозривно пов’язана з політичною волею керівництва держави, що відстоює принцип несумісності кримінальної ідеології з ідеологією відродження України. Недотримання цього принципу, його розмивання, паралізує всі інші починання політиків в економічній, соціальній і духовній сферах українського суспільства.
Основні напрямки спеціально–кримінологічної профілактики таких злочинів:
1) використання кримінально–правових заходів так званої “подвійної превенції” для своєчасного реагування на погрози вбивством, тяжкими тілесними ушкодженнями і т.ін.;
2) послідовна і наступальна боротьба з алкоголізмом та наркоманією;
3) своєчасне реагування на правопорушення, вчинені на ґрунті сімейних та інших побутових конфліктів;
4) неухильна і рішуча боротьба з рецидивною злочинністю;
5) припинення криміногенних впливів професійних злочинців;
6) покращення якості профілактичної роботи в маргінальному середовищі;
7) підвищення ефективності діагностики психічних аномалій і акцентуацій у неповнолітніх з девіантною поведінкою та інших осіб, що знаходяться на профілактичному обліку органів внутрішніх справ, а також медичної допомоги особам, що проявляють підвищену агресивність (з їх згоди);
8) активізація діяльності по роз’єднанню антигромадських молодіжних угрупувань зі схильністю їх учасників до насильства;
9) активізація діяльності по боротьбі з організованою злочинністю;
10)забезпечення ефективної охорони громадського порядку на вулицях та в інших громадських місцях;
11) своєчасність профілактичного впливу на осіб з підвищеним ступенем віктимності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – М.: Академия МВД СССР, 1980. – 526 с.
2. Аванесов Г. А. Криминология. – М., 1964.
3. Актуальные вопросы борьбы с преступностью: Сб.статей. Томск: Изд-во Томского ун-та, 1990. – 156 с.
4. Алексеев А. И., Васильев Ю. В., Смирнов Г. Г. Как защитить себя от преступника. – М.: Знание, 1990. – 64 с.
5. Алимов С. Б. Антонов-Романовский Г. В., Резник Г. М. Насильственная преступность в сфере быта и досуга (проблема криминологической типологии) // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1980. – Вып. 33. – С. 12-22.
6. Алимов С. Б. Актуальные вопросы предупреждения насильственных преступлений // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1983. Вып. 38. – С. 29-33.
7. Алимов С. Б. О работах А. А. Герцензона, посвященных криминологическому изучению насильственной преступности // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1985. – Вып. 42.- С. 3-8.
8. Алимов С. Б. Проблема взаимодействия "личность-ситуация" в свете задач криминологической проблемы учения о личности преступ¬ника // Теоретические проблемы учения о личности преступника. - М., 1979.
9. Алимов С. Б. Социальное планирование и предупреждение насильственных преступлений // Планирование мер борьбы с преступ¬ностью – М., 1982.
10. Ананьев Б. Г. Избранные психологические труды. – Т. 1. - М., 1980.
11. Антонов-Романовский Г. В., Лютов А. А. Виктимность и нравственность // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1980. – Вып. 33. – С.40-46.
12. Антонян Ю.М., Бородин С.В. Преступность и психические аномалии. – М: Наука, 1987. – 208 с.
13. Антонян Ю. М., Голубев В. П., Кудряков Ю. Н. Изнасилования: причины и предупреждение. – М., 1990.
14. Антонян Ю.М. Системный подход к изучению личности преступника // Советское государство и право. – 1974. – N 4. – С.88-93.
15. Антонян Ю.М. Изучение личности преступника. – М.: Изд. ВНИИ МВД СССР, 1982. – 79 с.
16. Афанасьев В.Г. Целостная структура человеческой личности // Проблемы исследования систем и структур: материалы конференции. – М., 1965.
17. Бабаев М.М. Криминологическая характеристика последствий со¬циально-демографических процессов // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1977. – Вып. 27. – С.36-50.
18. Бабаев М.М. Профилактика преступлений как нравственная проблема // Правовые проблемы профилактики правонарушений. – М., 1985.
19. Бандурка О. М., Зелінський А. Ф. Вандалізм.– Харків: вид. Університету внутрішніх справ, 1996. – 199 с.
20. Барановский К. Каждый третий из нас нуждается в консультации психиатра // Киевские новости. – 1994. - 22 апреля.
21. Берлач А. І. Проблеми протидії злочинності в аграрній сфері економіки України в процесі її реформування // Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні / Кол авторів. За ред. В. І. Семчика. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. – С.229-257.
22. Блага А. Б. Кримінологічні особливості жіночої злочинності в Україні: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Університет внутрішніх справ. – Х., 2000. – 16 с.
23. Блувштейн Ю. Д. Личность преступника как предмет криминологи¬ческого исследования // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1971. – Вып.13. – С.3-21.
24. Блувштейн Ю. Д. Понятия в криминологии // Советское государство и право. – 1986. – № 9. – С.71-77.
25. Блувштейн Ю.Д. Предупреждение преступлений в обществе разви¬того социализма. – Минск: Минская высшая школа МВД СССР, 1983. – 83 с.
26. Богомолова С.Н. Проявление рискованности у преступников в разнотипных жизненных ситуациях // Юридическая психология. – М., 1983.
27. Большой юридический словарь /Под ред. А.Я.Сухарева, В.Д.Зорькина, В.Е.Крутских. – М.: ИНФРА, 1998. – 790 с.
28. Бородин С. Глушков В. Уголовно-правовые проблемы эвтаназии // Советская юстиция. – 1992. – № 9-10.
29. Бородин С. Значение субъективной стороны преступления с осо¬бой жестокостью для его квалификации // Социалистическая законность. – 1986. -№ 8. – С.47-49.
30. Бояров В. І. Особливості методики розслідування вбивств, скоєних в умовах протистояння злочинних угруповань: Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – К., 2000. – 16 с.
31. Бровкін В. Проблеми боротьби з організованою злочинністю в державах з перехідною економікою //Проблеми з організованою злочинністю в регіоні (за матеріалами Харківської та Полтавської областей). – Харків, 1999.
32. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – Киев: Вища школа, 1986. – 208 с.
33. Валуйська М.Ю. Кримінологічна характеристика особистості злочинців, що вчинили умисні вбивства при обтяжуючих обставинах: Автореф. дис…. канд. юр. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2002. – 19 с.
34. Василевич В.В. Боротьба з озброєними формами організованої злочинності корисливо-насильницького спрямування: Автореф. дис…. канд. юр.наук: 12.00.08 / НАВСУ. – К., 1998. – 16 с.
35. Васильев А.И., Миненок М.Г. Потребности и интересы личности преступника как детерминанты преступного поведения // Вестник Ленинградского ун-та. Экономика. Философия. Право. – 1976. – Вып. З. – № 17. – С.125-130.
36. Вермеш М. Основные проблемы криминологии: Пер. с венгер. – М.:Прогресс, 1978. – 271 с.
37. Ветров Н. И. Профилактика правонарушений среди молодежи. - М.: Юрид. лит., 1980. – 184 с.
38. Ветров П. И. Индивидуальное профилактическое воздействие на молодых правонарушителей. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1979. – 64 с.
39. Вишневская Н. И. Социально-психологические факторы включения молодежи в группы спонтанного общения // Юридическая психология: Тезисы научных сообщений. – М.,1983.
40. Война с наркомафией: пока без победителей. – М.: Республика, 1992. – 335 с.
41. Волков Б. С. Детерминистическая природа преступного поведе¬ния. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1975. – 110 с.
42. Волков Б. С. Криминологическое исследование личности преступника в советском праве // Теоретические проблемы учения о личности преступника. – М., 1979.
43. Волков Б. С. Мотивы преступления (Уголовно-правовое и социально-психологическое исследование). – Казань: Изд-во Казанського университета, 1982. – 152 с.
44. Волков Б. С. Проблема воли и уголовная ответственность. – Казань, 1963.
45. Гаухман Л. Д. Борьба с насильственными посягательствами. - М.: Юридическая литература, 1969. – 120 с.
46. Гаухман Л. Д. Проблемы уголовно-правовой борьбы с насильственными преступлениями в СССР. – Саратов, 1981.
47. Герцензон А. А. Актуальные проблемы теории советской кримино¬логии // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1967. – Вып.6. – С.6-36.
48. Герцензон А. А. Против биологических теорий причин преступ¬ности // Вопросы борьбы с преступностью, Вып. 5. – М., 1967. – С.3-53.
49. Гилинский Я. И. Проблема причинности в криминологической нау¬ке // Советское государство и право. – 1986. – № 8. – С.67-71.
50. Глонти Г. Ш. Криминологическая характеристика поводов к со¬вершению преступлений // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1986. – Вып. 44. – С.16-25.
51. Глушков В. А. Ответственность за преступления в области здра¬воохранения. – К.: Вища школа, 1987. – 200 с.
52. Голик Ю. В., Прошкин Б. Г. Теоретические вопросы стимулирования поведения человека: социология и право // Актуальные вопросы борьбы с преступностью. – Томск, 1990.
53. Голина В. В. Роль и значение судимости в предупреждении прес¬туплений // Личность преступника и уголовная ответственность. Саратов: Изд-во Саратовського университета, 1981.
54. Головкін Б.М. Сімейно-побутові конфлікти в системі детермінації умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень: Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. акад. – Х., 2003. – 20 с.
55. Гонтарь И. Я. О критериях оценки работы органов внутренних дел в борьбе с преступностью // Советское государство и право. – 1989. - № 9. – С. 82-87.
56. Горький А. М. О литературе. – М., 1953.
57. Готлиб P. M., Романова Л. И. Виктимологические аспекты профи¬лактики преступлений против личности // Виктимология и профилактика правонарушений. – Иркутск, 1979.
58. Гришина Н. В. К вопросу о предрасположенности к конфликтному поведению // Экспериментальная и прикладная психология. – Л., 1981. – Вып.10.
59. Гуров А. И. Криминологическая характеристика профессиональной преступности // Криминология. – М., 1994.
60. Дагель П. С. Нравственно-психологическая характеристика личности преступника // Проблемы советского государства и права.- Иркутск, 1972. – Вып. 3.
61. Дагель П. С. Уголовно-правовое значение поведения потерпевшего // Виктимологические проблемы борьбы с преступностью. – Ир¬кутск, 1982.
62. Дагель П. С. Учение о личности преступника в советском уголовном праве. – Владивосток: Изд-во Дальневосточного университета, 1970. – 131 с.
63. Джекебаев У. С. О социально-психологических аспектах преступного поведения. – Алма-Ата: Наука, 1971. – 203 с.
64. Джидарьян И. А. О месте потребностей, эмоций и чувств в мотивации личности // Теоретические проблемы психологии личности. - М.: Наука, 1974.
65. Дж. Юл, М. Кендалл. Теория статистики. – М., 1960.
66. Дилигенский Г. Г. Проблемы теории человеческих потребностей // Вопросы философии. – 1976. – № 9.
67. Долгова А. И. Взаимодействие и причинность в системе науч¬но-детерминистического подхода к изучению преступности // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1981. – Вып. 35.
68. Долгова А. И. Изучение взаимосвязи социальной среды в прес¬тупности // Социальная среда и преступность. – М., 1983.
69. Долгова А. И. Изучение личности преступника // Советское государство и право. – 1978. – № 6.- С.79-84.
70. Долгова А. И. Социально-психологические аспекты преступности не¬совершеннолетних. – М.: Юридическая литература, 1981. - 160 с.
71. Достоевский Ф. М. Полн. собр. соч. в 30-ти томах. – Т. 5.
72. Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение, ответственность: (о природе антиобщественных поступков и путях их предупреждения). – М.: Политиздат, 1982. – 304 с.
73. Дубривный В. А. Потерпевший от преступления на предварительном следствии. – Саратов, 1966.
74. Ениколопов С. Н. Агрессивность как специфическая форма актив¬ности и возможности ее исследования на контингенте преступников // Психологическое изучение личности преступника (методы исследования). – М., 1976.
75. Ениколопов С. Н. Некоторые результаты исследования агрессии // Личность преступника как объект психологического исследования. – М.: ВИИПРМПП, 1979. - С.100-109.
76. Жалинский А. Э., Костицкий М. В. Эффективность профилактики преступлений и криминологическая информация. – Л., 1980. - 212 с.
77. Жалинский А. Э. Насильственная преступность и уголовная политика // Советское госудаство и право. – 1990. – № 4.
78. Железняк П. Ф. Проблема направленности личности // Вопросы психологии.– 1972. - № 5.
79. Жорстокість // Незалежність. - 1992. - 15 травня.
80. Забрянский Г. И. Методика статистического изучения преступности: Учебное пособие. – Краснодар: Изд-во Кубанського госуниверситета, 1976. – 83 с.
81. Заиграев Г. Г. Алкогольная ситуация – объект профилактического воздействия // Социологические исследования. – 1985. – № 4. – С.47-54.
82. Зайчук О. В. Правовая система США (историко-теоретический анализ). – Киев: Наукова думка, 1992. – 136 с.
83. Закалюк А. П. Прогнозирование и предупреждение индивидуально¬го преступного поведения. – М.: Юридическая литература, 1986. – 191 с.
84. Закс Л. Статистическое оценивание. – М.: Статистика, 1976. – 598 с.
85. Здоровко С. Ф. Тактичні операції при розслідуванні вбивств, що вчиняються організованими групами і злочинними організаціями: Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2002. – 19 с.
86. Зелинский А. Ф., Дремин В.Н. Преемственность криминогенных ситуаций при рецидиве преступлений // Проблемы правоведения. - Киев, 1979. – Вып. 40.
87. Зелинский А. Ф. Криминология: курс лекций. – Х., 1996.
88. Зелинский А. Ф. Криминальная психология. Научно-практическое издание. – К.: Юринком Интер, 1999. – 240 с.
89. Зелинский А. Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. – Харьков: Вища школа, 1986. – 168 с.
90. Зелинский А. Ф. Рецидив преступлений: структура, связи, прогнозирование. – Харьков: Вища школа, 1980. – 151 с.
91. Золин П. М. Преступность в стране в 1909-1928 г.г. Сравнительная статистика // Советское государство и право. - 1991. – № 5. – С.112-118.
92. Игошев К. Е. Психология преступных проявлений среди молодежи: Учебное пособие. – М.: НИ и РИО ВШ МВД СССР, 1971. – 174 с.
93. Игошев К. Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения. – Горький: ГВШ МВД СССР, 1974. – 167 с.
94. Игошев К. Е. Проблема личностного подхода в криминологии // Теоретические проблемы учения о личности преступника. – М., 1979.
95. Изард К. Эмоции человека: Пер. с англ. – М. - 1980. – 440 с.
96. Карпец И. И. Преступность: иллюзии и реальность. – М., 1992. – 256 с.
97. Карпец И. И. Проблема преступности.– М.: Юридическая литература, 1969. – 167 с.
98. Клюканова Т. М. Потерпевший в насильственных преступлениях (уголовно-правовые и криминологические вопросы) // Вест. Ленинградского ун-та. – 1983. – Вып.1. – № 5. – С. 106-108.
99. Ковалев А. Г. Психология личности. – М., 1970.
100. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Атіка, 2000. – 176 с.
101. Козаченко И. Я., Сабиров Р. Д. Уголовно-правовое понятие насилия // Уголовный закон и совершенствование мер борьбы с преступностью. – Свердловск, 1981.
102. Колбановский В. Н. О личности как предмете психологической науки // Вопросы психологии. - 1956. – N 3.
103. Коновалов В. П. Виктимность и ее профилактика // Виктимологические проблемы борьбы с преступностью. – Иркутск: изд-во Иркутс¬кого ун-та, 1982.
104. Кони А. Ф. Судебные речи. Свидетели на суде. – СПб., 1905.
105. Конституція України . – К.: Українська Правнича Фундація, 1996. – 64 с.
106. Кокарев Л. Д. Некоторые вопросы виктимологии, ее влияние на признание лица потерпевшим и его участие в расследовании и профилактике преступлений // Виктимология и профилактика правонарушений. – Иркутск, 1979.
107. Корчовий М. М. Кримінологічні проблеми боротьби із згвалтуваннями, вчиненими неповнолітніми: Автореф. дис…. канд. юр. наук: 12.00.08 / НАВСУ. – К. - 2000. – 18 с.
108. Костенко А. Н. Криминальный произвол: (социопсихология воли и сознания преступника). – К.: Наукова думка, 1990. – 148 с.
109. Костенко А. Н. Принцип отражения в криминологии (психологи¬ческий механизм криминального поведения). – Киев: Наукова думка, 1982. – С. 25-32.
110. Коэн А. Содержание делинквентной субкультуры // Социология преступности. – М.: Прогресс, 1966.
111. Краффт - Эбинг Р. Половая психопатия. - СПб, 1902.
112. Кривошеин П. К. Преступление. Историческое исследование. - Киев: УАВД, 1993. – 72 с.
113. Кривощекова В. Н. О криминологическом понятии ”насильственная преступность” // Методологические вопросы криминологических исследований. – М.: ВИИПРМПП, 1983. – С.86-96.
114. Криминальная мотивация. – М.: Наука, 1986. – 304 с.
115. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001. – 320 с.
116. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – Львів: Інкомп., 1994. – 800 с.
117. Кримінально-процесуальний кодекс України. – Закони України. – Київ: Інкомп., 1993. – 434 с.
118. Криминологи о неформальных молодежных объединениях. – М.; Юридическая литература, 1990. – 272 с.
119. Криминологические проблемы борьбы с преступностью: Сборник научных трудов. – Киев: КВШ МВД СССР, 1989. – 160 с.
120. Криминологические проблемы профилактики правонарушений моло¬дежи (опыт конкретно-социологического исследования). – Киев: Hayкова думка, 1986. – 208 с.
121. Кримінологія. Особлива частина: Навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / І. М.Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман / За ред. І. М. Даньшина. – Харків: Право, 1999. – 232 с.
122. Криминальная мотивация. – М.: Наука, 1986. – 304 с.
123. Криминология. – М., 1994.
124. Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность. – М.: Нау¬ка, 1986. – 448 с.
125. Кудрявцев В. Н. Криминальная мотивация. - М.: Наука, 1988. –253 с.
126. Крутецкий В. А. Проблемы характера в советской психологии // Психологическая наука в СССР. – T.1. - М.,1960.
127. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. – М.: Наука, 1982. – 287 с.
128. Кудрявцев В. Н. Правонарушение: их причины и предупреждение. - М.: „Московський рабочий”, 1977. – 80 с.
129. Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. – М.: Наука, 1976. – 286 с.
130. Кудрявцев В. Н. Причинность в криминологии (о структуре инди¬видуального преступного поведения). – М.: Юридическая литература, 1969. - 175 с.
131. Кузнецова Н. Ф Уголовное значение “вины потерпевшего” // Советская юстиция. – 1967. – № 17. – С.16-17.
132. Кузнецова Н. Ф. Личностные аспекты профилактического планиро¬вания // Планирование мер борьбы с преступностью. – М., 1982.
133. Кузнецова Н. Ф. Классификация причин преступности в криминологии // Вопросы изучения преступности и борьба с нею. – М., 1975.
134. Кузнецова Н. Ф. Проблемы криминогенной детерминации. - М.: изд-во МГУ, 1984. – 208 с.
135. Курганов С. И. Детерминизм и личность преступника // Личность преступника: методы изучения и проблемы воздействия. – М., 1968.
136. Курс советской криминологии: Предмет. Методология. Преступ¬ность и ее причины. Преступник. – М.: Юридическая литература, 1985. – 416 с.
137. Курс советской криминологии: Предупреждение преступности. - М.: Юридическая литература, 1986. – 352 с.
138. Курс советского уголовного права в 6-ти томах. – Т. 2. - М.: Наука, 1970. – 516 с.
139. Лазурский А.Ф. Классификация личностей. – Л., 1924.
140. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінологічно-правове дослідження. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 280 с.
141. Литвин О. П. Злочини проти життя. – К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2002. – 202 с.
142. Литературная газета. – 1989. – 19 июля.
143. Личность и уважение к закону (Социологический аспект). – М: Наука, 1979. – 285 с.
144. Личность преступника. – М.: Юрид.лит., 1975. – 270 с.
145. Лихолоб В. Г. Правопорушення: правова и моральна оцінка: Навч. посібник. – Київ: УАВС, 1994. – 172 с.
146. Лобанов В. А. Уголовно-правовая и криминологическая характе¬ристика бытовых преступлений: Учебное пособие. – Минск: Минская ВШ МВД СССР, 1982. – 50 с.
147. Ломброзо