Кримінологічна концепція альтернативних мір покарання :

Краткое описание

Зміст

Вступ.........................................................................................................................4
Розділ 1. Позбавлення волі і альтернативні покарання в механізмі
реалізації кримінальної політики.........................................................................14
1.1. Поняття і зміст кримінальної політики.....................................................14
1.2. Соціальні наслідки покарання у виді позбавлення волі..........................22
1.3. Альтернативні покарання: поняття, система, види..................................45
1.4. Відображення системи альтернативних покарань у санкціях
статей Особливої частини.....................................................................................67
Розділ 2. Становлення і розвиток інституту альтернативних покарань.......... 74
2.1. Історія виникнення альтернативних покарань.........................................74
2.2. Кримінологічні проблеми альтернативних покарань
на сучасному етапі.....................................................................................105
2.3. Міжнародні стандарти у сфері альтернативних покарань....................173
Висновки..............................................................................................................181
Список використаної літератури........................................................................192
Додатки.................................................................................................................216

Вступ

Актуальність теми дослідження. Однією з найсерйозніших проблем, що стоять перед суспільством, є боротьба із злочинністю, стан якої у поєднанні з кризовим становищем в соціально-економічній сфері вкрай негативно впливає на розвиток суспільства і, зрештою, загрожує національній безпеці держави і суспільства. Тому не втрачають своєї актуальності питання попередження злочинності, зміцнення законності, забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, суворого дотримання принципу соціальної справедливості.
Як відомо, в системі заходів протидії злочинності важливе місце, як і раніше, посідає кримінальне покарання. Тривалий час в кримінальній політиці держави пануючою вважалася концепція, згідно з якою розширення застосування покарання у виді позбавлення волі здатне позитивно вплинути на зниження рівня злочинності. Тому питома вага позбавлення волі в структурі судимості була традиційно високою і складала в СРСР у 60-70-і роки 53-66% засуджених. З середини 80-х років у кримінальній політиці посилилися гуманістичні тенденції. У 90-і роки питома вага позбавлення волі залишається достатньо стабільною і до теперішнього часу складає близько 32% загального числа засуджених, тобто за останні 30 років частка позбавлення волі зменшилася майже удвічі. Але, незважаючи на це, позбавлення волі продовжує залишатися найпоширенішим видом покарання, а за числом засуджених до цієї міри на 100 тис. населення Україна займає третє місце в Європі (після Російської Федерації і Білорусії).
На жаль, глибоко помилкова думка про те, що тільки шляхом посилювання каральних заходів впливу на злочинців можна успішно вирішити соціальну проблему боротьби із злочинністю, дотепер існує серед значної частини населення і навіть працівників судових і правоохоронних органів. Подібні уявлення, що певним чином деформують правосвідомість суспільства, зокрема суддів, призводять на практиці до необгрунтовано широкого застосування позбавлення волі, навіть у тих випадках, коли досягнення цілей покарання може бути з успіхом досягнуте за допомогою використовування інших, менш суворих видів покарання.
Судді на практиці, як і раніше, віддають перевагу позбавленню волі перед іншими видами покарань, не враховуючи при цьому, що попереджувальне значення покарання визначається зовсім не його жорстокістю, а його невідворотністю, що покарання суворіше, ніж заслуговує засуджений, підриває переконаність в його справедливості.
Значною мірою причиною ситуації, що склалася, є погана інформованість суспільства про негативні наслідки позбавлення волі, які тривалий час замовчувалися. Негативні соціально-економічні, моральні, психологічні, демографічні і медичні наслідки доводять, що позбавлення волі не є кращим засобом боротьби зі злочинністю.
Тому в сучасних умовах вихідною повинна стати позиція про те, що законодавство про кримінальне покарання і практика його застосування повинні відповідати принципам гуманізму і соціальної справедливості. Ця позиція спрямована на формування і здійснення ефективної кримінальної політики, на обгрунтоване співвідношення застосування суворих мір покарання до злісних злочинців, що вчинили тяжкі злочини, та інших заходів впливу, не пов'язаних з позбавленням волі, до менш небезпечних правопорушників, виправлення яких можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах контролю за їх поведінкою.
Актуальність теми дослідження, таким чином, визначається все зростаючим значенням покарань, альтернативних позбавленню волі, що відображає загальні процеси демократизації і гуманізації всіх сторін життя суспільства.
У правовій науці проблеми кримінального покарання в цілому, і покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, зокрема, знайшли своє віддзеркалення у дослідженнях П.П. Андрушка, Л.В. Багрій-Шахматова, М.І. Бажанова, О.М. Бандурки, В.І. Борисова, О.М. Костенка, О.С. Міхліна, І.М. Гальпєріна, О.М. Джужи, В.М. Дрьоміна, О.І. Зубкова, С.І. Комарицького, В.Т. Маляренка, В.О. Меркулової, П.П. Михайленка, В.О. Навроцького, В.Н. Петрашева, О.В. Старкова, В.В. Сташиса, Є.Л. Стрельцова, В.М. Трубникова, С.Ф. Мілюкова, О.С. Степанюка, В.Я. Тація, В.І. Тютюгіна, Г.Ф. Хохрякова, О.Л. Цвєтіновича та ін.
Не зважаючи на те, що окремі проблеми інституту альтернативних покарань були предметом досліджень в науці кримінального і кримінально-виконавчого права, залишаються спірними і вимагають подальшої теоретичної розробки такі питання, як юридична природа альтернативних мір покарання, їх система і види, класифікація даних кримінально-правових заходів, їх основні характеристики, зміст кари, механізм правового регулювання. Ці питання, а також питання практики застосування альтернативних покарань, їх ефективності в умовах сучасної соціально-економічної ситуації практично не досліджувалися в кримінологічному аспекті. Вельми актуальними є проблеми, пов'язані з соціальними підставами призначення альтернативних покарань і ефективністю їх застосування порівняно з таким видом кримінального покарання, як позбавлення волі.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Теоретичні і практичні проблеми дисертації досліджувалися в межах виконання планів науково-дослідної роботи кафедри кримінології і кримінально-виконавчого права Одеської національної юридичної академії по темі: «Кримінологічні і пенітенціарні проблеми в контексті прав людини» на 2001-2005 роки, які є складовою частиною відповідного плану науково-дослідної роботи Одеської національної юридичної академії «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної української держави» на 2001-2005 роки (державний реєстраційний номер 0101U001195).
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теоретичне обгрунтування можливості ефективного застосування альтернативних заходів покарання на сучасному етапі, а також методологічне і практичне обгрунтування необхідності включення до системи альтернативних покарань нових видів кримінальних покарань, не пов'язаних з ізоляцією засуджених від суспільства.
Для досягнення поставленої мети автором вирішувалися наступні основні задачі:
проаналізувати поняття, зміст, основні концепції кримінальної політики, а також роль і місце покарань, альтернативних позбавленню волі, в структурі заходів кримінальної політики на сучасному етапі;
розглянути особливості становлення інституту альтернативних мір покарання, проаналізувати основні етапи розвитку кримінального законодавства про покарання, альтернативні позбавленню волі, а також особливості кримінальної політики держави у сфері застосування альтернативних покарань на різних етапах розвитку суспільства;
розглянути основні кримінологічні аспекти застосування покарання у виді позбавлення волі, виділити його негативні економічні, моральні, психологічні, соціальні наслідки, сформулювати висновок про ефективність цього виду покарання і доцільність більш широкого застосування альтернативних мір покарання;
дати визначення поняттю системи альтернативних покарань, визначити види покарань, що входять до неї, сформулювати принципи побудови цієї системи, а також представити класифікацію покарань, альтернативних позбавленню волі;
визначити, яким чином закріплена у Загальній частині система альтернативних мір покарання знаходить своє відображення в санкціях статей Особливої частини;
провести порівняльне кримінологічне дослідження санкцій статей Особливої частини КК України 1960 р. і 2001 р.;
проаналізувати основний зміст покарань, альтернативних позбавленню волі, на базі дослідження судової практики і статистичних даних сформулювати основні висновки щодо ефективності цієї категорії кримінально-правових заходів;
обгрунтувати правомірність включення до їх системи нових видів, внести конкретні пропозиції щодо вдосконалення кримінального, кримінально-виконавчого законодавства, а також діяльності суб'єктів, причетних до застосування і виконання альтернативних заходів покарання.
Об'єктом дослідження є інститут кримінальних покарань, альтернативних позбавленню волі.
Предметом дослідження є кримінологічні, кримінально-правові і кримінально-виконавчі аспекти альтернативних мір покарання, а також проблеми подальшого розвитку заходів кримінально-правового впливу, не пов'язаних з ізоляцією засудженого від суспільства.
Методи дослідження вибрані з урахуванням поставленої мети, задач дослідження і його об'єкта і предмета. Методологічну основу дисертаційного дослідження складає загальнонауковий діалектичний метод, застосування якого дало можливість досліджувати сутність, зміст і якісні властивості альтернативних мір покарання. Формально-логічний метод використовувався як універсальний спосіб аргументування. Історико-порівняльний метод дозволив прослідити становлення і розвиток інституту альтернативних покарань, а порівняно-правовий використовувався при співставленні національного законодавства про альтернативні покарання з відповідними нормами законодавства інших держав. Формально-юридичний аналіз норм чинного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства дозволив виявити властиві йому переваги і недоліки і сформулювати пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання застосування альтернативних покарань. Статистичний метод застосовувався для використовування офіційної державної і власноручно сформованої статистичної інформації як одного з джерел надходження відомостей про предмет дослідження. Соціологічні методи використовувалися при дослідженні практики застосування альтернативних покарань.
Науково-теоретичною основою виконання дисертаційного дослідження послужили наукові роботи, присвячені як загальним проблемам кримінального права, кримінології, кримінально-виконавчого права, так і спеціальним питанням покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також роботи в галузі історії держави і права і кримінального права зарубіжних країн.
Юридичною базою дослідження послужили законодавчі акти різних рівнів: міжнародно-правові акти, зокрема, які регламентують поводження з засудженими, чинне кримінальне, кримінально-виконавче, кримінально-процесуальне законодавство, а також підзаконні нормативні акти, що регулюють порядок виконання альтернативних покарань.
Емпіричну базу дослідження склали дані, отримані на основі вивчення практики кримінально-виконавчих інспекцій Управління Державного Департаменту України з питань виконання кримінальних покарань в Одеській області за період з 1999 по 2004 рік. Всього було вивчено 1560 особових справ, які відображають структуру покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Окрім цього, були вивчені статистичні дані Державного Департаменту України з питань виконання покарань, МВС, Міністерства Юстиції, Верховного Суду України, що відображають практику призначення і виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, за період з 1992 по 2002 рік.
Наукова новизна одержаних результатів. За характером і змістом розглянутих проблем дисертація є першою у вітчизняній науці кримінального, кримінально-виконавчого права і кримінології спробою комплексного дослідження поняття, системи, завдань покарань, альтернативних позбавленню волі, на сучасному етапі, вивчення історії виникнення і правозастосовчої практики цього інституту як у вітчизняному, так і в зарубіжному законодавстві.
Наукова новизна дослідження визначається також тим, що воно було проведене з урахуванням особливостей правової реформи і організаційно-управлінської перебудови діяльності органів, виконуючих покарання, інших державних органів і структур, що мають відношення до виконання альтернативних видів покарань. Цей аспект дослідження дозволив виявити прогалини і недоліки чинного законодавства, що дало можливість сформулювати ряд пропозицій щодо вдосконалення кримінального, кримінально-виконавчого законодавства, а також вдосконалення діяльності органів, виконуючих покарання.
У дисертації висунуто ряд нових у концептуальному плані теоретичних і практичних положень:
вперше з кримінологічних позицій проаналізовано співвідношення позбавлення волі та альтернативних мір в структурі покарань та поглиблено твердження про те, що застосування покарання у виді позбавлення волі пов'язане з численними соціально-економічними, соціально-психологічними, демографічними і медичними витратами, які сприяють відтворенню злочинності;
сформульовано авторське визначення альтернативних мір покарання і теоретично обґрунтовано, що широке використання альтернативних покарань обумовлюється рядом їх безперечних переваг і відсутністю тих негативних наслідків для особи і суспільства в цілому, які властиві позбавленню волі (розрив соціально корисних зв'язків, розпад сім'ї, втрата кваліфікації, несприятливий вплив з боку інших засуджених, нервово-психічні та інфекційні захворювання і т. ін.);
вперше запропоновано визначення системи альтернативних мір покарання і висловлено, що існуюча в даний час система альтернативних покарань залишається недостатньо реалізованою як в санкціях статей Особливої частини КК, так і в практичній діяльності судів і органів і установ кримінально-виконавчої системи;
з нових практичних засад обґрунтовано, що покарання у виді виправних робіт в сучасних умовах практично повністю втратило свій карально-виховний потенціал, набуло суто монетарного характеру, перетворившись на деяку подібність «штрафу в розстрочку» і підлягає виключенню з кримінального кодексу;
з нових позицій доведено, що громадські роботи як вид покарання мають достатньо високе виховно-профілактичне значення, і існує нагальна потреба розширити законодавчі можливості їхнього призначення і створити налагоджений механізм залучення відповідних служб органів місцевого самоврядування до процесу виконання цього покарання;
запропоновано авторський підхід, згідно з яким обмеження волі є ефективною альтернативою позбавленню волі, оскільки, зберігаючи основні позитивні властивості цього покарання (достатній термін виправного впливу, постійний нагляд, обов'язкова праця, специфічний режим, позбавлення фізичної можливості вчинення ряду злочинів), знімає в той же час ряд органічно властивих позбавленню волі протиріч;
запропоновано і обґрунтовано авторську позицію про те, що включення штрафу як додаткового покарання до більшого числа статей КК України і визнання конфіскації майна не тільки додатковим, але і основним видом покарання сприяло б не тільки повнішій диференціації і індивідуалізації покарання, але і з'явилося б певною мірою стримуючим корисливі злочини чинником і сприяло б повнішому відшкодуванню заподіяних збитків;
конкретизовано шляхи активізації застосування судами позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке дозволяє врахувати найважливіші кримінологічні характеристики як самого злочину, так і особи винного, і тому носить яскраво виражений превентивний характер;
вперше запропоновано повернення до системи покарань висилки, яка, не зважаючи на ряд властивих їй недоліків, в умовах відсутності дієвих механізмів припинення міжрегіональних злочинних зв'язків і міграції професійних злочинців може сприяти усуненню умов здійснення злочинів шляхом розриву злочинних зв'язків засудженого, а також певній розрядці криміногенної ситуації в населеному пункті або місцевості, звідки висилається засуджений;
конкретизовано шляхи розширення переліку обов'язків і правообмежень, що покладаються на осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, у зв'язку з тим, що нинішній обсяг обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, не містить достатніх примусових елементів як необхідної реакції на факт вчинення злочинного діяння, внаслідок чого кримінально-виконавчі інспекції не в змозі ефективно здійснювати контроль за проходженням засудженими випробувального терміну;
з нових позицій обгрунтовано необхідність реорганізації кримінально-виконавчих інспекцій з метою надання їм ширших повноважень, зміцнення кадрового потенціалу і матеріально-технічної бази.
Практичне значення одержаних результатів. Висунуті і обгрунтовані положення можуть бути використані:
1) у науково-дослідній сфері – як матеріали для подальшої розробки проблем альтернативних мір покарання;
2) у правотворчій діяльності – при підготовці проектів змін до кримінального, кримінально-виконавчого кодексів України, інших нормативних актів, що визначають порядок виконання альтернативних покарань;
3) у правозастосовчій діяльності – при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судової практики про застосування тих або інших видів альтернативних покарань, а також в безпосередній практичній діяльності органів кримінальної юстиції;
4) у навчальному процесі – під час викладання курсів кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінології, при підготовці підручників і навчальних посібників, учбових програм, в науково-дослідній роботі студентів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки з головних проблем дисертації були викладені в публікаціях та доповідях на наукових конференціях. На щорічних наукових конференціях в Одеській національній юридичній академії були представлені доповіді на теми "Проблеми застосування в Україні альтернативних мір покарання" (квітень 2002 р.); “Кримінальна політика і проблеми альтернативних покарань” (квітень 2003 р.); “Проблеми відображення системи альтернативних мір покарання в санкціях статей Особливої частини КК України” (квітень 2004 р.). Теоретичні напрацювання використовуються в процесі викладання курсів кримінологїї, кримінально-виконавчого права, спецкурсу “Виконання покарань, альтернативних позбавленню волі”, а також при підготовці навчально-методичного посібника з кримінально-виконавчого права.
Публікації. Основні положення та результати дисертації опубліковано в чотирьох статтях, що містяться у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (260 найменувань) і чотирнадцяти додатків. Загальний обсяг роботи складає 226 сторінок, у тому числі список використаних джерел – 24 сторінки, додатки – 11 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз ролі покарань, альтернативних позбавленню волі в механізмі кримінально-правової політики дозволяє сформулювати ряд висновків, що мають науково-теоретичне і прикладне значення.
1. Кримінальне покарання як і раніше виконує помітну роль в механізмі формування і реалізації кримінальної політики української держави. Проте застосування покарання як найгострішого прояву кримінальної репресії вимагає обачного підходу, враховуючи, що воно, разом з позитивними моментами, тягне і ряд безумовних витрат. У цьому плані достатньо серйозною є проблема позбавлення волі. Будучи необхідною мірою підтримки законності і правопорядку, особливо в плані захисту від найбільш суспільно небезпечних посягань, позбавлення волі пов'язане з численними соціально-економічними, соціально-психологічними, демографічними і медичними витратами, які ставлять на порядок денний питання про скорочення об'ємів його застосування і пошуку шляхів розширення застосування альтернативних мір покарання.
2. Альтернативними слід вважати передбачені кримінальним законом основні види покарань, не пов'язані з ізоляцією засудженого від суспільства. Система альтернативних покарань є соціально обумовленою сукупністю передбачених кримінальним законом взаємодіючих між собою основних видів покарання, не пов'язаних з ізоляцією засудженого від суспільства, побудовану у порядку зростання об'єму кари в них. Система альтернативних покарань фактично включає дві підсистеми – підсистему альтернативних покарань, вживаних до повнолітніх злочинців, і підсистему альтернативних покарань, вживаних до неповнолітніх. Перша включає штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також таку міру, як звільнення від відбування покарання з випробуванням. Друга включає штраф, громадські роботи, виправні роботи і звільнення від відбування покарання з випробуванням. Включення до цієї системи звільнення від відбування покарання з випробуванням уявляється цілком виправданим. Ця міра, багато в чому аналогічна відстрочці виконання вироку, що існувала раніше, має у своєму розпорядженні самостійний специфічний арсенал каральних і виховних засобів, головним з яких є обов'язок засудженого знаходитися протягом певного часу під контролем державних органів, виконуючих вирок, і давати звіт про свою поведінку, що дає можливість розглядати її як самостійний вид покарання, альтернативного позбавленню волі. В той же час як альтернативи позбавленню волі не слід розглядати арешт і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, навіть незважаючи на те, що ці основні види покарань позначені у розділі II Кримінально-виконавчого кодексу України як міри, з позбавленням волі не пов'язані. Юридична природа і характер правообмежень, властиві вказаним видам покарання, свідчать про те, що в їхньому змісті присутня головна ознака, яка дозволяє віднести їх до покарань, пов'язаних з позбавленням волі – факт ізоляції засудженого від суспільства.
3. Широке використання альтернативних покарань обумовлюється низкою їх безперечних переваг. По-перше, ці покарання є більшою мірою адекватними багатьом категоріям злочинів (перш за все невеликої суспільної небезпеки), і злочинців. По-друге, ці заходи є прийнятнішими для суспільства, оскільки вони значною мірою позбавлені тих негативних наслідків для особи і суспільства в цілому, які властиві позбавленню волі (розрив соціально корисних зв'язків, розпад сім'ї, втрата кваліфікації, несприятливий вплив з боку інших засуджених, нервово-психічні і інфекційні захворювання і т. ін.). По-третє, вони сприяють реабілітації злочинця, його інтеграції в суспільство і пристосуванню людей до правослухняної поведінки. По-четверте, ці заходи є важливим засобом загального зменшення числа засуджених, що знаходяться в місцях позбавлення волі, сприяючи тим самим підвищенню ефективності виправного впливу на засуджених і попередженню рецидиву. Нарешті, альтернативні міри покарання є значно менш витратними в застосуванні, ніж позбавлення волі і дозволяють ширше привертати громадськість до процесу виправлення засуджених і контролю за їх поведінкою.
4. Існуюча в даний час система альтернативних покарань, на жаль, залишається недостатньо реалізованою як в санкціях статей Особливої частини КК, так і в практичній діяльності судів і органів і установ кримінально-виконавчої системи.
5. Покарання у виді виправних робіт, що довгий час розглядалося як найвдаліша і реальніша альтернатива позбавленню волі, останніми роками застосовується вкрай рідко і практично повністю втратило свій карально-виховний потенціал. У даний час яка-небудь виховно-профілактична робота із засудженими до даного виду покарання практично не ведеться (особливо з боку трудових колективів за місцем роботи засудженого) і покарання це набуло суто монетарного характеру, перетворившись на якусь подібність «штрафу в розстрочку». Рідкісному застосуванню цього покарання сприяє вкрай несприятлива соціально-економічна ситуація в державі і, перш за все, високий рівень безробіття, наслідком чого є те, що близько 64% всіх працездатних засуджених на момент засудження не працювали і не навчалися. У зв'язку з цим обгрунтованим є перетворення виправних робіт на покарання, аналогічне відомому у кримінальному праві ряду держав покаранню у виді штрафо-днів, що дає можливість, таким чином, призначати його не тільки у відношення винних, забезпечених роботою, але і у відношення інших категорій громадян, що мають відповідний дохід.
6. В умовах недостатньої ефективності виправних робіт особливі надії покладалися на новий вид покарання – громадські роботи. Ця міра кримінально-правового впливу має достатньо високе профілактичне значення. Крім зниження рецидиву, це покарання володіє рядом інших позитивних рис: засуджений придбаває нові навички роботи, безпосередньо спілкується з правослухняним населенням, приносить користь суспільству своєю безкоштовною працею. Цей вид покарання здатний був би відіграти необхідну роль у боротьбі із злочинними проявами, не вдаючись до суворих заходів, пов'язаних з ізоляцією винних від суспільства. Проте чинниками, стримуючими широке застосування цього виду покарання, є перш за все недостатня кількість статей в Особливій частині КК України, які передбачають це покарання, а також відсутність налагодженого механізму взаємодії органів місцевого самоврядування і кримінально-виконавчих інспекцій по виконанню цього покарання. З метою активізації процесу впровадження в судову практику цього прогресивного альтернативного виду покарання необхідно, по-перше, розширити законодавчі можливості призначення громадських робіт і, по-друге, створити налагоджений механізм залучення відповідних служб органів місцевого самоврядування до процесу виконання цього покарання.
7. Позитивним моментом слід визнати введення в кримінальне законодавство нового покарання, не пов'язаного з позбавленням волі – службових обмежень для військовослужбовців. Раніше, у зв'язку з тим, що виправні роботи в їх чистому вигляді до військовослужбовців не застосовувалися, можливості індивідуалізації покарання відносно цієї категорії засуджених були різко звужені, і зводилися, по суті, лише до позбавлення волі. Таким чином, можливості військових судів виявлялися обмеженими у порівнянні з судами загальної юрисдикції. Введення даного покарання усуває прогалину колишнього КК. Застосування службових обмежень переважне відносно тих професійних військовослужбовців, які хоча і вчинили злочин (як правило, невеликої або середньої тяжкості), але, на думку суду, можуть бути залишені на службі і зберегти свій соціально-правовий статус.
8. Кримінологічно обгрунтованим виглядає введення до кримінального законодавства покарання у виді обмеження волі. Прообразом цього покарання слід вважати перш за все існувавший достатньо тривалий час інститут умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Виключення з Кримінального кодексу даного виду покарання, що виконувало роль своєрідного буфера між реальним позбавленням волі та іншими альтернативними покараннями, було явно передчасним. Воно було тим проміжним ступенем в системі покарань, який дозволяв навіть в окремих випадках вчинення тяжких злочинів не ізолювати засудженого від суспільства, а лише обмежити його свободу в умовах здійснення за ним нагляду і обов'язкового залучення до праці. Відсутність цієї міри об'єктивно порушила «рівновагу» в системі покарань, внесла в неї певний дисбаланс. В результаті у подальші роки категорії громадян, що раніше засуджувалися до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, стали піддаватися позбавленню волі або, що, мабуть, рідше, засуджуватися до неадекватно м'яких покарань. Обмеження волі є, безумовно, перспективним видом кримінального покарання, що дозволяє утримувати засуджених в режимі напівволі, не відриваючи їх від навколишнього соціально середовища, сім'ї, близьких, але в умовах здійснення за ними постійного нагляду при обов’язковому залученні до праці. Обмеження волі є ефективною альтернативою позбавленню волі, оскільки, зберігаючи основні позитивні властивості цього покарання (достатній термін дії, постійний нагляд, обов'язкова праця, специфічний режим, позбавлення фізичної можливості вчинення ряду злочинів), знімає в той же час ряд органічно властивих позбавленню волі суперечностей. Одним з підтверджень високої ефективності обмеження волі за належної організації його виконання можуть служити невисокі показники рецидиву, що відзначалися протягом всього часу існування інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, у декілька разів нижчі, ніж показники рецидиву серед осіб, засуджених до позбавлення волі. Але ця міра у даний час застосовується достатньо рідко, оскільки для виконання цього покарання потрібне створення кримінально-виконавчих установ відкритого типу (виправних центрів), що, природно, в економічному і кадровому плані спричиняє за собою ряд труднощів. Як один із шляхів вирішення цієї проблеми розглядається створення виправних центрів на базі існуючої мережі колоній-поселень.
9. На жаль, дані судової практики свідчать про вельми незначне застосування штрафу як кримінального покарання. У той же час як зарубіжна, так і вітчизняна правозастосовча практика і кримінологічна наука свідчать про достатньо високу ефективність цього альтернативного покарання (зокрема про вельми низькі показники рецидиву), особливо стосовно осіб, що вчинили злочини невеликої тяжкості вперше. Проте призначення даного виду покарання як альтернативи позбавленню волі в суспільній свідомості громадян, та і професійних суддів, часто ототожнюється із звільненням злочинця від покарання. З цієї, а також ряду інших причин, у тому числі і економічного характеру, число випадків застосування штрафу традиційно невелике. Крім того, чинне законодавство фактично не надає суду можливості застосовувати штраф як додаткове покарання через відсутність у санкціях статей Особливої частини КК згадки про штраф як додаткове покарання (за винятком двох статей). Тому з метою надання судовим органам більших можливостей щодо індивідуалізації кримінального покарання слід включити штраф як додаткове покарання до більшого числа статей КК України.
10. Останнім часом значно скоротилося число випадків застосування конфіскації майна. Це пов'язано перш за все із загальними процесами гуманізації кримінальної політики і значним скороченням числа санкцій, що передбачають загальну конфіскацію майна. В той же час яскраво виражена корислива спрямованість злочинності, що спостерігається останнім часом, ставить на порядок денний питання про частіше застосування даного покарання. Властиві загальній конфіскації майна каральні елементи не наносять інтересам засудженого більшої шкоди, ніж позбавлення волі, і в той же час дозволяють досягти цілей покарання без ізоляції засудженого від суспільства і розриву його соціально корисних зв'язків. У зв'язку з цим уявляється цілком виправданим зробити конфіскацію майна не тільки додатковим, але і основним видом покарання, передбачивши її за вчинення тяжких корисливих і корисливо-насильницьких злочинів. Таке рішення сприяло б не тільки повнішій диференціації та індивідуалізації покарання, але і з'явилося б певною мірою стримуючим корисливі злочини чинником і сприяло б повнішому відшкодуванню заподіяного збитку.
11. Вельми ефективним є покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, оскільки воно дозволяє врахувати найважливіші кримінологічні параметри характеристики як самого злочину, так і особистості винного, і тому має яскраво виражений превентивний характер. Соціальна цінність цього покарання полягає в усуненні умов, що сприяли вчиненню злочину, позбавленні засудженого можливості скоювати саме ті злочини, які були обумовлені заняттям ним певної посади або діяльністю. Проте вивчення судової практики свідчить про вкрай рідкісне застосування цього покарання, перш за все в якості основного. Це положення пояснюється не тільки незначним числом санкцій, що містять даний вид покарання (хоча їх число і зросло у порівнянні з минулим КК удвічі), але і деяким суб'єктивним настороженим ставленням до нього суддів, пов'язаним багато в чому з недооцінкою карального потенціалу даного покарання. У той же час результати проведеного кримінологічного і кримінально-правового дослідження демонструють, всупереч розхожому уявленню про його недостатню суворість, наявність у даного виду покарання достатньої кількості загальнопопереджувальних і каральних елементів, які здатні забезпечити досягнення позитивного ефекту у боротьбі із злочинними діяннями, безпосередньо пов'язаними із здійсненням особою спеціальних соціальних функцій – як трудових, так і не пов'язаних з професійною діяльністю.
12. В умовах недостатньої ефективності і рідкісного застосування виправних робіт, громадських робіт, обмеження волі, штрафу, позбавлення права посідати певні посади або займатися певною діяльністю основною альтернативою позбавленню волі виступає інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням, що з'явився в результаті синтезу існувавших до прийняття нового КК умовного засудження і відстрочки виконання вироку. Нова міра швидко завоювала популярність у суддів і в даний час є найчастіше вживаною мірою. Проте значним недоліком інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням є істотне звуження кола обов'язків і правообмежень, які можуть бути покладені на засудженого відповідно до ст. 76 КК України. На жаль, нинішній обсяг обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, не містить достатніх примусових елементів як необхідної реакції на факт вчинення злочинного діяння. За існуючої редакції ст. 76 КК України органи кримінально-виконавчої інспекції, по суті, мало що можуть протиставити протиправній поведінці засудженого, і ефективно здійснювати контроль за проходженням ним випробувального строку. Не зовсім обгрунтованим є звуження переліку цих обов'язків у порівнянні з переліком обов'язків, які за КК України 1960 р. могли бути покладені на осіб, засуджених з відстрочкою виконання вироку. Навряд чи обгрунтованим виглядає, навіть з урахуванням складної соціально-економічної ситуації, ігнорування в законі такого обов'язку, як поступити на роботу або навчання. Цілком доцільно було б знов закріпити в законі і такі обов'язки, що існували раніше, як зобов'язання у певний строк відшкодувати заподіяний збиток, зобов'язати засудженого не відвідувати певні місця, а також покласти на певний трудовий колектив або особу, з їхньої згоди, обов'язок з нагляду за засудженим і проведення з ним виправної роботи. Крім того, крім вже існувавших раніше заходів, уявляється можливим передбачити в законі такі обмеження, як обов'язок утримуватися від спілкування у тій або іншій формі з певними особами, а також заборону виходити з дому у певний час доби. Аналізуючи особливості звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітніх, варто торкнутися питання про застосування до них такого спеціального обов'язку, як обмеження їхнього дозвілля.
13. Виключення в 1992 р. з системи покарань вислання було явно передчасним. В умовах розквіту транснаціональної організованої злочинності і різкого підвищення криміногенної активності іноземних громадян, перш за все з країн ближнього зарубіжжя, держава, по суті, позбулася дієвих механізмів припинення міжрегіональних злочинних зв'язків і міграції професійних злочинців. Певною мірою вирішенню вказаних проблем може сприяти повернення вислання до системи покарань, яке, не зважаючи на ряд властивих йому недоліків, може сприяти усуненню умов вчинення злочинів шляхом розриву злочинних зв'язків засудженого, а також певній розрядці криміногенної ситуації в населеному пункті або місцевості, звідки висилається засуджений.
14. Ефективному впровадженню покарань, альтернативних позбавленню волі перешкоджає і ряд недоліків в діяльності державних органів і установ, на яких законом покладено виконання покарань цієї категорії. В Україні контроль за виконанням більшості покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, покладається на підрозділи кримінально-виконавчої інспекції. При здійсненні контролю за виконанням вказаних видів покарань виникає цілий ряд проблем. Перш за все, це перенавантаження персоналу кримінально-виконавчої інспекції, яке не дає можливості повною мірою справляти виховно-профілактичний вплив на засуджених до альтернативних мір покарання з метою недопущення вчинення ними повторних злочинів, сприяння їхній реабілітації та інтеграції в суспільство. В даний час середнє навантаження на одного працівника інспекції в Україні у півтора рази перевищує встановлений національним законодавством норматив, і в три рази – оптимальне навантаження, вироблене світовою практикою виконання покарань без ізоляції від суспільства. У таких умовах покладене на інспекції завдання попередження злочинів і інших правопорушень серед засуджених може виконуватися співробітниками суто формально і в їх роботі переважає бюрократично-канцелярський ухил. Виходом з ситуації, що склалася, повинне стати розширення персоналу кримінально-виконавчих інспекцій і ширше залучення громадськості до процесу виконання альтернативних мір покарання.
Складне становище у сфері виконання покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства, посилюється ще і тією обставиною, що працівники інспекцій не мають, як правило, відповідної повноцінної спеціальної освіти, якщо не враховувати коротких курсів перепідготовки для громадян, що приймаються на службу із загальнопрофільною вищою або середньою спеціальною освітою. В Україні у даний час є тільки два спеціальні навчальні заклади з підготовки співробітників органів виконання покарань без ізоляції від суспільства. У цьому виявляється «тюремний» менталітет кримінальної юстиції і українського суспільства в цілому, що історично склався, а також традиційно невисокий суспільний престиж служби виконання покарань без позбавлення волі.
У зв'язку з цим, з метою подолання недостатньої професійної підготовки персоналу кримінально-виконавчої інспекції необхідно на базі Чернігівського юридичного училища Державного Департаменту України з питань виконання покарань та інших вищих юридичних навчальних закладів створити курси підготовки і підвищення кваліфікації працівників кримінально-виконавчої інспекції, а також систематично проводити семінари-наради, тренінги і пілотні проекти за участю працівників органів внутрішніх справ, прокуратури, суддів, представників органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, громадськості, а також міжнародних організацій.
Залишається недосконалою і відомча система обліку рівня рецидиву серед осіб, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчих інспекціях. Аналіз стану рецидивної злочинності є одним з найважливіших показників оцінки ефективності конкретного виду покарання. Виходячи з офіційних показників, середній рівень злочинності серед перебуваючих на обліку в інспекціях завжди був близький до нуля. Зрозуміло, що навряд чи ці дані можуть бути прийняті беззастережно. Показники рівня рецидиву, які розраховуються за матеріалами статистичних форм звітності і широко використовуються в аналітичних матеріалах і офіційних документах, не відображають дійсної рецидивонебезпечності осіб, які відбувають альтернативні покарання. У зв'язку з цим доцільним уявляється введення спеціальних видів статистичної звітності показників стану рецидивної злочинності і характеристики особистості злочинця-рецидивіста, засудженого до альтернативних видів покарання. Наявність таких статистичних даних дозволить проводити аналіз рецидивної злочинності осіб, засуджених без ізоляції від суспільства, всебічно і науково обгрунтовано.
За останні роки так і не вдалося розвернути достатньою мірою активну пропагандистську кампанію в засобах масової інформації щодо скорочення застосування позбавлення волі і розширення альтернатив. Рівень «каральних домагань» більшості населення залишається, як і раніше, вельми високим. У зв'язку з цим керівництву і співробітникам кримінально-виконавчої системи слід активно проводити цілеспрямовану роботу по формуванню у громадській думці уявлення про значущість і серйозність діяльності органів і установ по виконанню альтернативних позбавленню волі покарань. Форми її проведення можуть бути найрізноманітнішими – залучення засобів масової інформації, систематичні виступи перед населенням, випуск популярних друкарських видань, розробка і реалізація просвітницьких програм та ін.
На жаль, поки в цілому не склалося постійної і системної співпраці органів і установ, виконуючих покарання, з громадськими неурядовими організаціями. Однією з форм залучення громадськості до сфери надання допомоги засудженим до альтернативних покарань може стати введення нового, що відповідає сучасним реаліям, інституту громадських інспекторів кримінально-виконавчих інспекцій (або громадських кураторів), який доцільно реалізовувати паралельно із залученням представників громадських об'єднань.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28. 06. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.
2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 25-26. – Ст. 131.
3. Кримінально-виконавчий кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. – № 33. – Ст. 1767.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивільний процесуальний кодекс України / Верховний Суд України; Відп. ред. В. Т. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368 с.
5. Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України: Закон України від 2 березня 2000 р. №1526-IІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 20. – Ст. 151.
6. Про попереднє ув’язнення: Закон України від 30 червня 1993 р. №3352-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 35. – Ст. 360.
7. Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк: Закон України від 10 липня 2003 р. № 1104-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 32. – Ст. 1681.
8. Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини: Постанова Верховної Ради України від 23 березня 2000 р. №1592-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 24. – Ст. 193.
9. Про рекомендації парламентських слухань на тему: “Епідемія туберкульозу в Україні та шляхи її подолання”: Постанова Верховної Ради України від 5. 06. 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст. 370.
10. Про національну програму боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002 –2005 роки: Указ Президента України від 20 серпня 2001 р. № 643/2001 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 34. – Ст. 1583.
11. Про невідкладні заходи щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції та СНІДу: Указ Президента України від 1 листопада 2000 р. № 1182/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 44.– Ст. 1891.
12. Про затвердження програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 167 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 8. – Ст. 350.
13. Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000 –2004 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 986 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 25. – Ст. 1053.
14. Про основні напрями реформування кримінально-виконавчої системи в Українській РСР: Постанова Кабінету Міністрів УРСР від 11 липня 1991 р. № 88.
15. Про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань: Інструкція, затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 3 січня 2002 р. №3/4 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 9. – Ст. 429.
16. Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 4 // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 3. – С. 6 – 10.

17. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 6. – С. 14-20.
18. Стандартные минимальные правила Организации Объединенных Наций в отношении мер, не связанных с тюремным заключением (Токийские правила): Приняты резолюцией Генеральной Ассамблеи 45/110 14 декабря 1990 г. // Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: НОРМА – ИНФРА-М, 1998. – С. 217-225.
19. Європейські правила щодо громадських санкцій та заходів: Рекомендація № R (92) 16. Прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 19 жовтня 1992 р. // Європейські громадські санкції та заходи (матеріали семінарських слухань 11-12 квітня 2000 р.). – К., 2000. – С. 5-25.
20. Уголовный кодекс Голландии / Под ред. Б. В. Волженкина / Пер. с англ. И. В. Мироновой. – СПб.: Юридический Центр Пресс, 2000. – 253 с.
21. Уголовный кодекс Грузии / Под ред. З. К. Бигвава / Пер. с груз. И. Мериджанашвили. – СПб.: Юридический Центр Пресс, 2002. – 409 с.
22. Уголовный кодекс Дании / Пер. с датск. и англ. С. С. Беляева и А. Н. Рычевой. – СПб.: Юридический Центр Пресс, 2001. – 230 с.
23. Уголовный кодекс Испании / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Ф. М. Решетникова. – М.: Зерцало, 1998. – 218 с.
24. Уголовный кодекс Литовской республики / Под ред. В. Павилониса / Пер. с лит. В. П. Казанскене. – СПб.: Юридический Центр Пресс, 2003. – 470 с.
25. Уголовный кодекс Республики Казахстан / Под ред. И. И. Рогова. – СПб.: Юридический Центр Пресс, 2001. – 466 с.
26. Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / Под ред. С. В. Максимова / Пер. с итал. В. Г. Максимова. – СПб.: Юридический Центр Пресс, 2002. – 253 с.
27. Уголовный кодекс ФРГ / Пер. с нем. А. В. Серебренникова – М.: ИКД Зерцало-М, 2001. – 208 с.
28. Уголовный кодекс Франции: Принят в 1992 г. / Под ред. Л. В. Головко, Н. Е. Крыловой / Пер. с франц. Н. Е. Крыловой. – СПб.: Юридический Центр Пресс, 2002. – 650 с.
29. Уголовный кодекс Швеции : Пер. с англ. – По сост. на 1 мая 1999 г. / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, С. С. Беляева. – М.: МГУ, 2000. – 168 с.
30. Абрамкин В.Ф. Поиски выхода. Преступность, уголовная политика и места заключения в постсоветском пространстве. - М.: Права человека, 1996. – 240 с.
31. Альтернативные лишению свободы виды уголовного наказания (из доклада о деятельности уполномоченного по правам человека в Российской Федерации в 2001 г. // Человек и закон. – 2002. – № 10. – С. 19-26, 82-85.
32. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2002 р. за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 3. – С. 49.
33. Анашкин Г. З. Новый важный этап дальнейшего совершенствования советского уголовного законодательства // Вопросы борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит., 1983. – Вып. 39. – С. 3-16.
34. Анашкин Г. З., Вышинская З. А., Минская В. С. Условное осуждение и практика его применения. – М., 1981.
35. Ахметшин Х. М., Ахметшин Н. Х., Петухов А. А. Современное уголовное законодательство КНР. Уголовный кодекс КНР. – М.: Муравей, 2000. – 432 с.
36. Бабаев М. М. О соотношении уголовной и криминологической политики // Проблемы социологии уголовного права. – М.: Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1982. – С. 5-16.
37. Багрий-Шахматов Л. В. Совершенствование системы наказаний в связи с изменениями в уголовном законодательстве // Теоретические и практические проблемы нового уголовного законодательства. – М.: Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1985. – С. 55-58.
38. Багрий-Шахматов Л. В. Уголовная ответственность и наказание. – Минск: Вышейшая школа, 1976. – 383 с.
39. Барт Ван дер Лінден. Альтернативи ув’язненню в Європі // Європейські громадські санкції та заходи (матеріали семінарських слухань 11-12 квітня 2000 року). – К., 2000. – С. 66-72.
40. Баулін Ю. В. Виправні роботи за проектом КК України // Проблеми пенітенціарної теорії та практики. – К.: МП Леся, 2001. – №6. – С. 199-203.
41. Белоносов В. О. Психологически уязвимые (стрессовые) стороны деятельности персонала уголовно-исполнительных инспекций. Программа психологической поддержки // Альтернативы тюремному заключению в Российской Федерации: Материалы международной конференции. – М.: PRI, 2001. – С. 146-160.
42. Беляев И. Д. История русского законодательства. - СПб.: Лань, 1999. – 640 с.
43. Беца А. Лишение свободы: отрицательные социальные и психологические последствия // В поисках альтернатив тюремному наказанию (материалы международного симпозиума 15-16 января 1997 г.). – К., 1997. – С. 35-41.
44. Беца А. Нетюремные санкции и их применение в зарубежных уголовно-правовых системах. // В поисках альтернатив тюремному наказанию (материалы международного симпозиума 15-16 января 1997 г.). – К., 1997. – С. 125-152.
45. Беца О. Програма Міжнародного фонду «Відродження» щодо сприяння реформуванню пенітенціарної системи в Україні // Аспект. – 2003. – № 1. – С. 15-21;
46. Бородин С. В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. – М.: Наука, 1990. – 271 с.
47. Бородин С. В., Михлин А. С. Советское уголовное право в борьбе с преступностью // Советское государство и право. – 1977. – № 10. – С. 132-140.
48. Бородин С. В. Теоретические проблемы советской уголовной политики // XXV съезд КПСС и дальнейшие укрепления социалистической законности. – М.: Ин-т гос-ва и права АН СССР, 1979. – С. 24-36.
49. Бриллиантов А. В. Проблемы совершенствования уголовного законодательства о конфискации имущества // Проблемы применения наказаний, не связанных с лишением свободы: Сборник научных трудов. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1988. – С. 75-81.
50. Букалов А. Судебная статистика 2002: ожидание перемен // Аспект. – 2002. – №2. – С. 12-14.
51. Букалов А. Судебная статистика: итоги 2000 года // Аспект. – 2001. – № 1. – С. 16.
52. Вербенський М. Застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі // Аспект. – 2002. – № 2. – С. 3-4.
53. Впровадження альтернативних видів покарань в Україні: Посібник / За ред. О. В Беци. – К.: МП Леся, 2003. – 116 с.
54. Вышинская З. А. Условное осуждение с обязательным привлечением к труду // Наказания, не связанные с лишением свободы / Под ред. И. М. Гальперина). – М.: Юрид. лит., 1972. – С. 111-124.
55. Гаверов Г. С. Проблемы наказания несовершеннолетних преступников. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1986.
56. Галиакбаров Р. Р. Система и виды наказаний. – Горький: Изд-во ГВШ МВД СССР, 1986. – 39 с.
57. Гальперин И. М., Мельникова Ю. Б. Дополнительные наказания в современных условиях борьбы с преступностью // Советское государство и право. – 1978. – № 7. – С. 86-93.
58. Гальперин И. М., Курляндский В. И. Предмет уголовной политики и основы направления ее изучения // Основные направления борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит., 1975. – С. 5-28.
59. Гальперин И. М. Задачи совершенствования теории и практики применения наказаний, не связанных с лишением свободы // Наказания, не связанные с лишением свободы / Под ред. И. М. Гальперина). – М.: Юрид. лит., 1972. – С. 3-29.
60. Гальперин И. М. Наказание: социальные функции, практика применения. – М.: Юрид. лит., 1983. – 206 с.
61. Гальперин И. М. Отсрочка исполнения приговора // Соц. законность. – 1983. – № 1. – С. 42-44.
62. Гернет М. Н. В тюрьме. Очерки тюремной психологии. – М.: Право и жизнь, 1925. – 312 с.
63. Гернет М. Н. Моральная статистика (уголовная статистика и статистика самоубийств). – М.: Издание Центр. стат. управления, 1922. – 269 с.
64. Герцензон А. А. Советская уголовная статистика. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1937. – 264 с.
65. Герцензон А. А. Уголовное право и социология. – М.: Юрид. лит., 1970. – 286 с.
66. Гогель С. К. Роль общества в деле борьбы с преступностью. – СПб.: Общественная польза, 1906. – 283 с.
67. Горобцов В. И., Силков В. Е. Юридическая природа наказания, отбываемого в колониях-поселениях // Вопросы совершенствования уголовно-правовых мер борьбы с преступностью. – Свердловск, 1983.
68. Государство и право развитого социализма в СССР. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1977. – 472 с.
69. Гречко И. Найти точки соприкосновения // Ведомости уголовно-исполнительной системы. – 2002. – № 1. – С. 18-24.
70. Дагель П. С. Проблемы советской уголовной политики. – Владивосток: Изд-во Дальневост. гос. ун-та, 1982. – 124 с.
71. Дагель П. С. Уголовная политика: управление борьбой с преступностью // Проблемы социологии уголовного права. – М.: Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1982. – С. 30-38.
72. Даньшин І. М., Зелінський А. Ф. Кримінальна політика: за і проти // Право України. – 1992. – № 8. – С. 29-35.
73. Дементьев С. И. Лишение свободы. Уголовно-правовые и исправительно-трудовые аспекты. – Ростов-н/Д.: Изд-во Ростов. ун-та, 1981. – 208 с.
74. Демидов Ю. А. Социальная ценность и оценка в уголовном праве. – М.: Юрид. лит., 1975. – 182 с.
75. Джалилов Т. Об эффективности исправительных работ как меры уголовного наказания // Социалистическая законность. – 1966. – № 1. – С. 44-46.
76. Дзигарь А. Л. Уголовные наказания: Эволюция и перспективы: Дис. … канд. юрид. наук. – Краснодар, 2001. – 198 с.
77. Дрьомін В. М. Динаміка та структура застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 2. – С. 28-29.
78. Дрьомін В. М. Зменшення тюремного населення: пошук нових шляхів // Актуальні проблеми політики. – 2001. – Вип. 10-11. – С. 238-244.
79. Дрьомін В. М. Інститут пробації в зарубіжному законодавстві // Вісник прокуратури. – 2001. – № 3. – С. 97-101.
80. Дрьомін В. М. Кримінологічні аспекти призначення та виконання покарань // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 1. – С. 160-163.
81. Дрьомін В. М. Соціальні та правові підстави застосування в Україні покарань, альтернативних позбавленню волі // Право України . – 2000. – № 6. – С. 27-31.
82. Елисеев С. А. Применение штрафа за корыстные преступления // Вопросы повышения эффективности борьбы с преступностью. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1980. – С. 26-31.
83. Загородников Н. И. Советская уголовная политика и деятельность органов внутренних дел: Учеб. пособие. – М.: МВШМ МВД СССР, 1979. – 100 c.
84. Закон об условном досрочном освобождении с изложением рассуждений, на коих он основан / Под ред. Д. А. Коптева. – СПб., 1909. – 374 с.
85. Закутский А. С. Отсрочка исполнения приговора: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Ташкент, 1984.
86. Захаров Е. Проблемы реформирования уголовно-исполнительной системы Украины и проект Уголовного Кодекса // Тюремная реформа: Поиски и достижения. – Х.: Фолио, 1999. – С. 68-72.
87. Здравоохранение в тюрьмах // Аспект. – 2002. – № 2. – С. 22 – 23.
88. Зелинский А. Ф. Криминология: Учеб. пособие. – Х.: Рубикон, 2000 г. – 240 с.
89. Зубков А. И., Зубкова В. И. Проблемы реформирования уголовной (карательной) политики на современном этапе // Журнал российского права. – 2002. – № 5. – С. 23-32.
90. Зубков А. И. Карательная политика России на рубеже тысячелетий. – М., 2000.
91. Зубкова В. И. Уголовное наказание и его социальная роль: теория и практика. – М.: НОРМА, 2002. – 304 с.
92. Иванов В. Н. Должна ли сохраниться конфискация имущества как вид уголовного наказания // Советское государство и право. – 1958. – № 9. – С. 100-101