ПРИЧИННИЙ ЗВ’ЯЗОК ЯК ОЗНАКА ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП..................................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ФІЛОСОФСЬКА ТА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА
ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИЧИННОГО ЗВ’ЯЗКУ

1.1 . Причинність як філософська категорія та проблема її використання
в теорії кримінального права............................................................................................15
1. 2. Теорії причинного зв’язку
у вітчизняній науці кримінального права......................................................................34
1. 3. Концепції причинного зв’язку
у західній кримінально-правовій доктрині.....................................................................86

РОЗДІЛ 2. СПЕЦІАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРИЧИННОГО ЗВ’ЯЗКУ
В КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІЙ НАУЦІ

2.1. Причинний зв’язок в системі ознак складу злочину............................................108
2.2.Причинний зв’язок при бездіяльності....................................................................132
2.3.Причинний зв’язок в злочинах, вчинених у співучасті.........................................168

ВИСНОВКИ.....................................................................................................................188
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................................195
ДОДАТКИ........................................................................................................................219

ВСТУП

Оновлення правової системи України потребує критичного переосмислення і нового погляду на традиційні питання науки кримінального права як невід’ємної складової сучасної юридичної теорії. В цьому відношенні важливе значення має глибокий аналіз актуальних проблем кримінально-правової теорії, в першу чергу розробка науково обґрунтованих рекомендацій по вдосконаленню чинного кримінального законодавства та практики його застосування. В цьому зв’язку як ніколи доречно згадати відому тезу І.Канта про те, що не має нічого більш практичного, аніж добра теорія.
Історично однією з найбільш значущих в кримінально-правовій доктрині була і залишається проблема причинного зв’язку, вирішення якої має важливе теоретичне та практичне значення. У цьому аспекті незамінною є роль науки кримінального права, яка повинна дати належне теоретико-методологічне обґрунтування положень, які можуть бути використані в правозастосуванні, оскільки органічний зв’язок теорії і практики є у кінцевому підсумку необхідною умовою ефективності правоохоронної діяльності і в цьому розумінні гарантією її законності. Таким чином, наука кримінального права може сприяти зменшенню судових помилок при кваліфікації злочинів та винесенню справедливих і обґрунтованих вироків. Адекватне розуміння причинного зв'язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину є однією з правових гарантій законності притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин.
Загалом, вчення про причинний зв'язок є одним з найбільш складних питань теорії кримінального права. Це обумовлено насамперед тією обставиною, що каузальність є, перш за все, філософською категорією, яка зазвичай використовується (доцільність такого використання – окреме питання) кримінальним правом у своїх цілях. Особливу складність цього питання наочно демонструє той факт, що навіть обґрунтування вищенаведеної тези є проблематичним і викликає гострі дискусії, оскільки більшість західних криміналістів вважає неможливим використання в кримінальному праві філософське розуміння причинності.
В Кримінальному кодексі України 2001 р. (далі – КК України), що видається в принципі логічним, відсутнє будь-яке нормативне визначення поняття причинного зв'язку, тобто вирішення цього питання віддається на розсуд суду при розгляді конкретних кримінальних справ, а в теоретичному аспекті розробляється наукою кримінального права. В останній, як і в правозастосовчій діяльності, єдність відсутня і тому досить часто встановлення причинного зв’язку є складним процесом, який викликає чималі труднощі, про що свідчать численні помилки органів досудового слідства та суду.
У таких складних випадках роль кримінально-правової науки стає особливо актуальною, оскільки від неї вимагається надати чіткі операціональні критерії, за допомогою яких правозастосовчі органи реально змогли б встановити наявність або відсутність юридично значущого причинного зв’язку в конкретній кримінальній справі. Відомі українські вчені Є.Фесенко та С.Гавриш наголошують на актуальності уніфікованого вирішення для практичних потреб вчення про причинний зв’язок у кримінальному праві в сучасних умовах [47, 12].
Оскільки причинність є філософською категорією, криміналістам (у всякому випадку тим, хто спирається на діалектичний матеріалізм) неминуче доводиться звертатися до філософських теорій каузальності, а це, безумовно, ще більше ускладнює таке завдання, оскільки в самій філософії більшість аспектів цієї проблеми породжує невщухаючі дискусії. Слід також зазначити, що вітчизняні вчені в своїх концепціях причинного зв’язку використовують, окрім каузальності, також інші філософські категорії, зокрема, “необхідність” та “випадковість”, “можливість” та “дійсність”, при цьому наповнюючи їх таким змістом, який часто не узгоджується з їх справжнім значенням (хоча питання про адекватність будь-якої інтерпретації саме по собі є радше філософським, аніж юридичним). Іноді тлумачення деякими вченими філософських понять виглядає алогічним, що призводить до суперечливих висновків і рекомендацій, які не завжди можуть допомогти правозастосовчій практиці.
Звертає на себе увагу також і той факт, що за радянської доби із притаманним їй ідеологічним монізмом та пануванням марксистської філософії, діалектичний матеріалізм був єдиним методологічним фундаментом теорій причинного зв'язку в кримінальному праві. В наш час у зв’язку із переглядом застарілих догм і філософським плюралізмом питання про методологічні засади концепцій причинного зв'язку набуває особливої гостроти. Хоча, звичайно, що не йдеться про механічну заміну теорій причинного зв'язку або радикальні зміни у правозастосуванні. Ми вважаємо, що до використання філософських категорій (це стосується і каузальності) в сфері кримінального права слід ставитися виважено і обережно, враховуючи як методологічний плюралізм сучасної філософії, так і специфіку практичних потреб самого кримінального права.
На наш погляд, поширені твердження українських криміналістів про неприпустимість створення особливого поняття причинного зв’язку, відмінного від філософського, а також намагання спиратися лише на діалектичний матеріалізм, значною мірою є відгомоном ідеологічних стереотипів минулого, які свідчать, що, на жаль, і в сучасних умовах постмодерністської парадигми розвитку філософії науки з притаманним їй методологічним плюралізмом вітчизняні вчені спираються на методологію класичного типу в соціальних науках, яка панувала ще в ХІХ ст. Російський філософ А.Демидов звертає увагу на разюче відставання абсолютної більшості російських юристів від нового методологічного підходу світової філософської та гуманітарної думки [68, 14]. Значною мірою це стосується і українських криміналістів.
Доводиться констатувати, що більшість аспектів проблематики причинного зв’язку була і залишається предметом гострих та підчас безплідних дискусій серед вчених. Ці дискусії стосуються проблем методології, визначення критеріїв встановлення юридично значущих причинних зв’язків, врахування специфіки окремих категорій злочинів, побудови універсальної теорії причинного зв’язку, співвідношення причинності та вини, помилки в причинному зв’язку, особливостей причинного зв’язку при бездіяльності, щодо співучасті та ін.
На жаль, між теоретичними конструкціями багатьох вчених та їх практичним втіленням в діяльності суб’єктів правозастосування при встановленні причинного зв’язку по конкретній кримінальній справі існує чималий розрив. Окремі наукові пропозиції навряд чи можуть бути використані в правозастосовчій діяльності. Наприклад, домінуюча у вітчизняній доктрині теорія “необхідного спричинення” судами не застосовується, а з іншого боку, поширена на практиці концепція прямого причинного зв’язку неодмінно зустрічає критику серед абсолютної більшості криміналістів. Поширені в західній науці теорії “conditio sine qua non”, “адекватної причинності” та “найближчої причини”, принаймні, досить послідовно і небезуспішно застосовуються судами країн Західної Європи та США. Невизначеність та понятійне різноманіття поширені навіть в питаннях термінології. Поняття “необхідний”, “безпосередній”, “прямий” причинний зв’язок, “головна”, “основна” причина часто вживається авторами в різних значеннях, досить суперечливо і, як правило, без пояснень. Деякі українські криміналісти замість традиційного терміну “причинний зв'язок” стали вживати вислів “причиновий зв'язок, але оскільки ніякої змістовної різниці між цими термінами немає і в словниках наводиться вислів “причинний зв'язок”, ми будемо використовувати саме словосполучення “причинний зв'язок”.
Все це зумовлює те, що судова практика з цієї проблеми також не є уніфікованою: суди досить часто керується різними критеріями встановлення юридично значущого причинного зв’язку при вирішенні аналогічних справ та навпаки. Органи досудового слідства, як правило, приділяють встановленню причинного зв'язку недостатню увагу: його наявність часто просто презюмується, а в процесуальних документах переважно відтворюються положення із висновків експертів. Це і призводить до того, що помилки при кваліфікації злочинів, пов'язаних із встановленням причинного зв'язку, є поширеним явищем.
Найбільший внесок в розробку питань причинного зв’язку в кримінальному праві внесли такі українські, західні, радянські та російські науковці минулого і сучасності як К.Біндінг, В.Борисов, Я.Брайнін, М.Бурі, М.Дурманов, М.Ковальов, М.Коржанський, О.Костенко, І.Кріз, В.Кудрявцев, В.Малінін, П.Матишевський, П.Михайленко, Е.Немировський, В.Осадчий, М.Панов, А.Піонтковський, С.Познишев, М.Рюмелін, М.Сергієвський, В.Сташис, М.Таганцев, С.Тарарухін, Г.Тімейко, А.Трайнін, А.Тер-Акопов, А.Тузов, М.Шаргородський, Т.Церетелі, Є.Фесенко, Н.Ярмиш та інші.
Значний внесок у розвиток проблем, пов'язаних з аналізом складу злочину в сучасній кримінально-правовій доктрині нашої держави вніс П.Матишевський, який першим серед українських вчених обґрунтував можливість існування причинного зв'язку в його кримінально-правовому розумінні, а також запропонував дисертанту напрямок дослідження.
У вітчизняній кримінально-правовій доктрині проблематика причинного зв'язку викликала значний інтерес серед вчених, але більшість досліджень з цього питання містилися в окремих працях із кримінального права (присвяченим питанням об’єктивної сторони злочину, вчення про злочин, кримінальної відповідальності тощо) або в журнальних статтях. Цікаво, що майже всі криміналісти намагалися сказати “своє слово” щодо причинного зв’язку загалом або його окремих аспектів; про цю проблему писали і фахівці у галузі кримінального процесу, загальної теорії права, а також цивілісти. В радянській період фундаментальною працею з аналізованої теми була книга Т.Церетелі “Причинная связь в уголовном праве” (1957 р.). Значно зріс інтерес до цієї проблеми сучасних російських вчених: в 2000 р. вийшла досить цікава робота В.Малініна “Причинная связь в уголовном праве”, а в 2003 р. – глибоке й оригінальне дослідження А.Тер-Акопова “Преступление и проблемы нефизической причинности в уголовном праве”. Вагомим внеском у вирішення проблем причинності в українській науці стала опублікована у 2003 р. змістовна монографія Н.Ярмиш “Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ)”.
Однак, попри свою вагомість, ці дослідження не можуть вирішити всього комплексу питань каузальності в кримінальному праві, до того ж багато аспектів проблеми залишаються дискусійними, потребуючи подальшого ґрунтовного аналізу.
Викладене і обумовлює беззаперечну актуальність аналізу проблематики причинного зв’язку як важливого завдання кримінально-правової науки в сучасних умовах. Розробка цих питань має значення як для теорії, так і для практики застосування кримінального законодавства.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами.
Тема дисертації обрана згідно з планом наукових досліджень у межах державної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 рр. (затверджена Указом Президента України від 24 квітня 2000 р. № 1376), а також відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права юридичного факультету Гуманітарного університету “ЗІДМУ”.
З огляду на вищезазначене, метою роботи є теоретичний аналіз поняття, змісту, специфічних особливостей та значення причинного зв'язку в кримінальному праві. Для досягнення поставленої мети нами ставляться наступні головні завдання:
– обґрунтування актуальності і важливості для кримінально-правової науки розгляду питань причинності та їх значення для правозастосовчої діяльності;
– визначення стану наукової розробки проблем причинного зв’язку в кримінально-правовій доктрині;
– вивчення питання про обґрунтованість та реальні перспективи використання причинності як філософської категорії в сфері кримінального права в умовах методологічного плюралізму;
– розгляд методології та концептуального ядра теорій причинного зв'язку, поширених в радянській, російській та українській кримінально-правовій науці;
– аналіз змісту найбільш впливових західних концепцій причинного зв'язку та вирішення питання про можливість їх використання в українській доктрині кримінального права;
– з’ясування місця причинного зв’язку в системі ознак об’єктивної сторони складу злочину, а також особливостей встановлення причинного зв’язку в процесі кваліфікації злочинів;
– аналіз проблем каузальності бездіяльності;
– дослідження питання про можливості застосування категорії причинності для пояснення специфіки злочинів, вчинених у співучасті.
Об’єктом дослідження є причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони складу злочину. Предметом дисертаційного дослідження є кримінальне законодавство України, філософські погляди на каузальність, а також теорії (концепції) причинного зв’язку, поширені у вітчизняній та західній кримінально-правовій доктрині.
Методологічною основою роботи є наступні загальнонаукові та спеціальнонаукові методи пізнання:
– діалектичний – використаний при з’ясуванні можливостей використання каузальності як філософської категорії в кримінальному праві;
– догматичний (формально-логічний) – використаний при аналізі тексту статей Кримінального кодексу України і тлумаченні окремих його норм;
– історико-правовий і порівняльно-правовий – використані при дослідженні генезису теорій причинного зв'язку, а також порівнянні поглядів українських та іноземних вчених на проблему каузальності в кримінальному праві;
– системний аналіз – використаний при аналізі місця причинного зв'язку в системі ознак об’єктивної сторони складу злочину, його специфіки при бездіяльності, а також особливостях встановлення при кваліфікації різних категорій злочинів;
– конкретно-соціологічний – використаний в процесі проведення анкетування, а також при узагальненні матеріалів вивчених кримінальних справ.
Емпіричну базу дослідження становлять проаналізовані матеріали 180 кримінальних справ, що розглядалися судами м. Запоріжжя, матеріали опублікованої судової практики, а також результати анкетування 102 суддів та слідчих. Науково-теоретичною базою дисертації є праці з питань кримінального, кримінально-процесуального та інших галузей права, кримінології, філософії та логіки.
Наукова новизна отриманих результатів визначається як тією обставиною, що робота є першим в українській кримінально-правовій науці на рівні кандидатської дисертації дослідженням причинного зв’язку в кримінальному праві саме як ознаки об’єктивної сторони складу злочину, так і – головним чином – самим змістом сформульованих в ній наукових положень, найбільш значущими з яких є наступні:
1. Вперше у вітчизняній науці кримінального права зроблений висновок про те, що в диспозиціях тих кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу України, в яких зазначається про спричинення (заподіяння) певних наслідків, мова йде про причинний зв’язок в його кримінально-правовому значенні.
2. В роботі наголошується на тому, що філософські вчення про каузальність, з огляду на їх світоглядний зміст, не завжди можуть прямо використовуватися кримінальним правом. Таким чином, при побудові кримінально-правового розуміння причинного зв’язку недостатньо спиратися лише на діалектичний матеріалізм, використовуючи філософські категорії. Враховуючи методологічний плюралізм, робиться висновок про те, що кримінально-правова наука може використовувати власне розуміння причинного зв’язку, виділивши ознаки юридично значимої причинності із врахуванням специфіки потреб кримінального права.
3. Розвинені положення та наведені додаткові аргументи, які свідчать про вразливість домінуючої у кримінально-правовій науці теорії “необхідного спричинення”. Їі квінтесенцію становить спірне твердження про те, що підставою кримінальної відповідальності є лише необхідний причинний зв’язок, а наявність “випадкового причинного зв’язку” виключає таку відповідальність. Для кримінального права не має значення, чи є злочинні наслідки необхідними або випадковими, а також чи створювало діяння обвинувачуваного реальну можливість настання таких наслідків.
4. Дістав подальшого розвитку висновок про те, що оптимальною для кримінального права є теорія безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, яка є спеціально-юридичною, оскільки дозволяє врахувати специфіку окремих категорій та складів злочинів. Значущий для кримінальної відповідальності прямий причинний зв’язок є у випадку, коли протиправне діяння обвинувачуваного є найближчою щодо наслідків ланкою і між ними відсутні юридично значущі проміжні фактори (дії інших осіб, сили природи або технічні механізми), які перервали ланцюг каузальності. Тобто термін “безпосередній” щодо причинного зв'язку вживається саме в юридичному значенні цього слова.
5. Вперше в українській науці наведені аргументи, які доводять теоретичну сумнівність поширеної ідеї про можливість створення універсальної теорії причинного зв’язку, яку можна було б застосувати до всіх без винятку категорій злочинів, оскільки це ігнорує якісну відмінність між ними. Таким чином, теорія безпосереднього причинного зв’язку дає лише загальні орієнтири встановлення причинного зв’язку, а при кваліфікації окремих злочинів повинна враховуватися їх специфіка.
6. Зроблена спроба більш детально переглянути тенденцію надавати каузальності в кримінальному праві невластиве цій категорії перебільшене значення. Зроблено висновок про те, що причинний зв’язок повинен встановлюватися лише в тих злочинах із матеріальним складом, коли це прямо слідує зі змісту відповідних кримінально-правових норм, тобто в яких вживаються терміни “спричинило”, “заподіяло”, “завдало” чи аналогічні за значенням, або якщо це стає очевидним при тлумаченні відповідних норм. В деліктах створення небезпеки причинний зв’язок носить гіпотетичний характер.
7. Уточнено положення, відповідно до якого експерти можуть встановлювати причинний зв’язок лише у злочинах, в яких він має суто конкретно-науковий аспект. У злочинах, пов’язаних із порушенням спеціальних правил, експерти можуть дослідити лише технічні ланки каузальності, але в цілому встановлення причинного зв'язку, з огляду на його нормативний характер, є юридичним питанням, яке належить до виключної компетенції органів досудового слідства та суду.
8. Розвинені аргументи на користь висновку про те, що бездіяльність – це правова категорія, заснована на належному, яка поза рамок нормативної протиправності не існує. Підкреслюється, що обґрунтування причинного зв'язку при бездіяльності, окрім іншого, будується на використанні кримінологічних положень про соціальний детермінізм. Таким чином, при бездіяльності мова йде про “соціальну причинність”, а не каузальність в філософському чи природничонауковому її розумінні.
9. Вперше в українській науці звертається увага на проблему ймовірного усунення наслідків як підставу кримінальної відповідальності за бездіяльність. Наводяться аргументи, які свідчать про те, що, не дивлячись на свою неоднозначність, теорія “імовірнісного причинного зв’язку” має практичне значення. При встановленні причинного зв'язку при бездіяльності слід мати на увазі, що вчинення належних дій не обов’язково із неминучістю усунуло б суспільно небезпечні наслідки, а в конкретному випадку існує лише ймовірність цього. Тому бездіяльність є юридично значущою причиною наслідків і тоді, коли вчинення належної дії могло лише з певним ступенем імовірності запобігти настанню наслідків.
10. Завдяки критичному аналізу усталених положень щодо причинного зв'язку при співучасті переглядається твердження про наявність причинного зв’язку між діями співучасників та наслідками, опосередкованого свідомістю виконавця. Цей підхід змішує причинність із психікою особи та ігнорує вільний характер дій виконавця. Окрім того, категорія причинності не може застосовуватися для розуміння специфіки інституту співучасті, зміст якого утворює мотиваційний механізм інтенціональної поведінки співучасників, який є телеологічним, а не каузальним.
Практичне значення одержаних результатів полягає в наступному:
– матеріали дисертації можуть бути використані в подальших наукових розробках всього комплексу проблем причинності в юридичних науках взагалі та в кримінальному праві зокрема (науково-дослідницька сфера);
– рекомендації по встановленню юридично значущого причинного зв’язку можуть використовуватися органами досудового слідства та суду при кваліфікації злочинів (правозастосовча діяльність);
– пропозиції по уніфікації термінології статей Особливої частини КК можуть бути враховані в процесі подальшого вдосконалення кримінального законодавства (правотворча діяльність);
– матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників, а також при викладанні курсу кримінального права України та спецкурсів “Кримінальне право іноземних держав” і “Теоретичні основи кваліфікації злочинів” (навчальний процес).
Апробація результатів дисертаційного дослідження.
Основні положення дисертації доповідалися на наступних конференціях: Міжнародна науково-практична конференція “Становлення правової держави в України: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (8 грудня 2000 р., м. Запоріжжя); щорічна Міжнародна науково-практична конференція, присвячена пам’яті професора К.Г.Федорова (2-4 червня 2001 р., м. Запоріжжя); всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (14-15 травня 2002 р., м. Запоріжжя); всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів у процесі реалізації завдань кримінального судочинства” (28-29 травня 2004 р., м. Запоріжжя).
Розроблені автором пропозиції щодо уніфікації термінології, використаної в КК України для позначення причинного зв’язку, були розглянуті Головним науково-експертним управлінням Апарату Верховної Ради України і можуть бути враховані експертами при підготовці висновків на відповідні законопроекти (довідка № 16/3 –474 від 19.03.2003 р.).
Основні положення і висновки, сформульовані автором у дисертації, знайшли відображення у семи статтях, надрукованих у фахових юридичних виданнях, затверджених ВАК України.
1. Тимчук О.Л. Причинний зв’язок в кримінальному праві: філософсько - методологічні проблеми // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 12.– К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – С. 489 – 492.
2. Тимчук О.Л. Необхідний та випадковий причинний зв’язок в кримінальному праві: дискусійні аспекти // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 1. – С. 184 – 189.
3. Тимчук О.Л. Теорія імовірнісного причинного зв’язку в кримінальному праві: дискусійні аспекти // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 3. – С. 188 – 192.
4. Тимчук О.Л. Причинний зв’язок при бездіяльності // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 4. – С. 208 – 213.
5. Тимчук О. Причинний зв’язок в службових злочинах // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 12. – С. 82 – 84.
6. Тимчук О.Л. Проблема причинного зв'язку та інститут співучасті // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. – № 2. – С. 279 – 286.
7. Тимчук О. Концепції причинного зв’язку в західній кримінально-правовій науці // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 10. – С. 122 – 124.
Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, метою і поставленими завданнями. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що вміщують шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (312 найменувань на 24 сторінках) та 13 додатків.
Загальний обсяг роботи – 232 сторінки, в тому числі 194 сторінки основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дисертаційне дослідження теоретичних і практичних проблем причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину дозволяє зробити наступні основні узагальнення.
1. В філософії існує широкий спектр поглядів на причинність, які відрізняються як ставленням до цієї категорії загалом, так і вирішенням суто онтологічних та гносеологічних аспектів проблеми каузальності. Для діалектичного матеріалізму причинність як частка універсальної взаємодії всіх речей є об’єктивною категорією, яка існує поза і незалежно від свідомості людей. Як форма детермінації каузальність полягає в тому, що одне явище (причина) при наявності певних умов із внутрішньою необхідністю породжує інше – наслідок (дію). Для Д.Юма причинність – це психологічна звичка нашої свідомості, тобто звична для людини послідовність відчуттів. І.Кант розглядав каузальність як апріорну конструкцію нашого розуму, яка вноситься у світ явищ суб’єктом і є умовою наукового пізнання. Усі ці філософські вчення носять світоглядний (метафізичний) зміст, і тому не завжди можуть бути прямо використані для потреб аналізу причинного зв'язку як ознаки об'єктивної сторони складу злочину в кримінальному праві.
Реальне значення для кримінального права мають лише положення про те, що причина у часі передує наслідку та є його необхідною умовою. Але ці положення якраз не є філософськими у власному значенні, оскільки не носять світоглядного характеру, а мають суто логічний зміст. Так, відомі методи встановлення причинного зв’язку, запропоновані Д.С.Міллем (єдиної схожості, єдиної відмінності, залишків, супутніх змін), які широко використовуються в науці та правозастосуванні є саме логічними, а не філософськими методами.
2. Домінуючий у доктрині постулат про неприпустимість створення особливого, відмінного від діалектико-матеріалістичного, розуміння причинного зв’язку в кримінальному праві є дуже спірним. Кримінальне право переслідує конкретну практичну мету, яка полягає у визначенні того, який юридично значущий зв’язок між діянням і наслідками достатній для кримінальної відповідальності особи, і тому навряд чи є виправданим вирішення проблеми каузальності лише на підставі апеляції до певної філософії, хоча, безумовно, що філософські концепції та категорії певним чином впливають на кримінально-правову доктрину як її методологічна основа, опосередковано віддзеркалюючись і в правозастосуванні.
3. У вітчизняній доктрині найбільш поширеною є теорія “необхідного спричинення”, обґрунтована радянським криміналістом А.Піонтковським. Квінтесенція цієї концепції полягає у тому, що особа може бути притягнена до кримінальної відповідальності лише у тому випадку, якщо між суспільно небезпечним діянням та наслідками є необхідний причинний зв’язок. Цей зв’язок має місце, якщо діяння особи, яке містить реальну можливість настання наслідків, із неминучістю їх породжує. Так званий “випадковий причинний зв’язок”, який місце, якщо наслідки настали в результаті перетинання кількох ланцюгів каузальності, виключає кримінальну відповідальність особи.
Теорія “необхідного спричинення” методологічно вразлива, оскільки будує юридично значущий причинний зв’язок як умову кримінальної відповідальності на прямому використанні постулатів і категорій філософії діалектичного матеріалізму. Прихильники цієї концепції використовують аберації на кшталт поняття “випадковий причинний зв’язок” (фактично йдеться про випадковість самих наслідків), не обґрунтовуючи, чому випадковий характер наслідків виключає кримінальну відповідальність. Фактично ж випадковість наслідків притаманна більшості необережних та значній кількості умисних злочинів, що аж ніяк не є перепоною відповідальності особи, якщо вона могла їх передбачити. З огляду на свою неопераціональність, теорія “необхідного спричинення” не знайшла свого втілення і в правозастосовчій діяльності.
4. Непереконливим є і поширене в науці твердження про те, що кримінальна відповідальність настає лише при умові, що діяння особи створювало реальну можливість настання наслідків. Ця вимога є умоглядною і тому навряд чи може практично допомогти правозастосовчим органам при встановленні наявності або відсутності причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину.
5. Конструктивною є позиція вчених (М.Грінберг, В.Кудрявцев, П.Матишевський, А.Тер-Акопов, Т.Церетелі, Н.Ярмиш та ін.), які, критикуючи теорію “необхідного спричинення”, обґрунтували критерії виділення ознак юридично значущого причинного зв’язку. Ці криміналісти також довели можливість кримінальної відповідальності особи і при випадковому характері наслідків.
6. Певні слушні моменти містяться і в інших висловлених в науці поглядах на причинність в кримінальному праві (теорія “ступеня спричинення” А.Трайніна, погляди В.Прохорова, Г.Тімейка та ін.), але вони мають суттєві вразливі місця, не пропонуючи практично прийнятних критеріїв встановлення юридично значущого причинного зв’язку при кваліфікації злочинів.
7. Оптимальною для кримінального права є теорія безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, яка є спеціально-юридичною, оскільки намагається врахувати специфіку кримінально-правових норм, окремих категорій та складів злочинів. Значущий для кримінальної відповідальності причинний зв’язок має місце в тому випадку, коли між протиправним діянням особи та наслідками є безпосередня (пряма) причинна залежність, тобто між ними не має жодних юридично значущих проміжних ланок (факторів) у вигляді дій інших осіб або сил чи механізмів, які діють незалежно від волі цієї особи. Поняття “безпосередній” є саме юридичною ознакою причинного зв’язку, яку не можна плутати зі звичайним чи філософським значенням цього терміну.
8. Вразливим місцем поширених в науці поглядів є намагання побудувати універсальну теорію причинності, прийнятну для всіх без винятку злочинів. Це положення не враховує якісну специфіку різних категорій та складів злочинів, тому теорія прямого причинного зв’язку дає лише загальні орієнтири його встановлення. Особливості причинного зв’язку в кримінальній справі залежать від опису об’єктивної сторони конкретного злочину в диспозиції кримінально-правової норми.
9. В західній кримінально-правовій доктрині та судовій практиці домінують три концепції: «conditio sine qua non», “адекватної причини” і “найближчої причини”. Зміст першої полягає у твердженні про те, що причиною настання наслідку є будь-яка його необхідна умова. Позитивом теорії «conditio sine qua non» є значення методу гіпотетичного елімінування при встановленні причинного зв’язку, а недоліком – надмірне розширення об’єктивних меж відповідальності. Для теорії “адекватної причини” причинний зв'язок має місце лише у випадку, якщо діяння є адекватною причиною наслідків, тобто якщо воно взагалі та завжди викликає настання такого наслідку, при умові, що цей результат є типовим для колективного досвіду. Поширеній в країнах загального права теорії “найближчої причини” властиве намагання обмежити відповідальність прямим характером причинного зв’язку, іноді ставлячи його в надмірну залежність від суб’єктивного фактора.
Прихильники фінальної теорії обґрунтовано доводять невіддільність причинності як об'єктивного процесу від цілеспрямованої діяльності людини, керованої волею. Ця слушна ідея, безумовно, заслуговує на увагу і повинна бути врахована українськими вченими. Раціональною є й поширена в західній доктрині теза про незалежність теорій причинності в кримінальному праві від філософії, а також думка про неможливість існування універсальних критеріїв встановлення причинного зв’язку.
10. Причинний зв’язок є самостійною ознакою об’єктивної сторони злочинів із матеріальним складом, поряд із суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками, між якими він і встановлюється. Використані злочинцем для досягнення результату сили природи або різні технічні механізми не є частиною дії, а характеризують саме розвиток причинного зв’язку. Відсутність юридично значущого причинного зв’язку безумовно виключає кримінальну відповідальність.
11. У вітчизняній доктрині простежується тенденція надавати причинності в кримінальному праві невластиве цій категорії абсолютизоване значення. Причинний зв'язок повинен встановлюватися лише у тих злочинах із матеріальним складом, коли суспільно небезпечні наслідки прямо передбачені відповідною статтею КК України (тобто в диспозиції норми вжито терміни “спричинило”, “заподіяло”, “завдало” чи аналогічний за значенням) або у злочинах, в яких наявність причинного зв’язку є очевидною при тлумаченні відповідної норми (наприклад вбивства, передбачені ст.ст. 115 – 119 КК України).
12. Встановлення причинного зв’язку в злочинах, пов’язаних із порушенням спеціальних правил, є юридичним питанням, яке належить до виключної компетенції органів досудового слідства та суду. Експерти досліджують причинний зв’язок в його спеціально-науковому аспекті (наприклад, медичному) або лише окремі технічні ланки каузального ланцюга.
13. Злочини, в яких йдеться про створення небезпеки (загрози) настання суспільно небезпечних наслідків є самостійним видом законодавчої конструкції злочинів, поряд із формальними й матеріальними складами, позаяк небезпеку настання наслідків не можна розглядати як реальні наслідки. І тому причинний зв’язок в деліктах створення небезпеки носить гіпотетичний характер, оскільки досліджується лише можливий розвиток подій.
14. З метою уніфікації термінології, яка вживається в диспозиціях статей Особливої частини КК України для позначення причинного зв'язку, пропонується використовувати термін “спричинило (и)”, якщо наслідки носять немайновий характер (фізичні, політичні тощо), або “завдало (и)”, якщо наслідки являють собою майнову шкоду. В чинному КК України, окрім згаданих, вживаються також терміни “заподіяли”, “призвели до”, “внаслідок” та деякі інші.
15. Бездіяльність є не вольовою пасивною поведінкою особи, як це прийнято вважати, а виключно юридичною конструкцією, яка не існує поза рамками нормативної протиправності. Бездіяльність являє собою невчинення дій, які особа повинна була вчинити в конкретних умовах, а такий обов’язок є виключно нормативним, а тому і причинний зв’язок при бездіяльності є “кримінально-правовим”, оскільки бездіяльність обвинувачуваного є найближчою щодо наслідків юридично значущою подією. Ідеться, таким чином, про “соціальну”, а не природничонаукову причинність. Підтримується також думка О.Бойка про те, що обґрунтування каузальності бездіяльності можливе при використанні постулатів кримінології про соціальний детермінізм; розробка цього питання є одним із перспективних напрямків наукових досліджень.
Погляди противників каузальності бездіяльності (М.Шаргородський, Г.Тімейко, В.Малінін та ін.) є непереконливими, оскільки їх аргументація ґрунтується переважно на діалектичному матеріалізмі, не враховує специфіку кримінального права, не узгоджується із чинним законодавством і суперечить правозастосовчій практиці.
16. Виключно складною є проблема ймовірного запобігання наслідкам при бездіяльності. В науці домінує підхід, згідно якого кримінальна відповідальність можлива тільки якщо вчинення особою належної дії обов’язково запобігло б наслідкам. Протилежною є висунута Ф.Бердичевським теорія “імовірнісного причинного зв’язку”, зміст якої полягає в тому, що при бездіяльності вчинення особою належних дій не обов’язково із неминучістю усуває настання наслідків, а в конкретному випадку існує лише певна ймовірність цього, що закономірно підтверджується при значній статистично репрезентативній кількості аналогічних випадків. Тому відсутність належної дії (бездіяльність) є причиною наслідків і тоді, коли її вчинення (наприклад, надання допомоги лікарем тощо) лише могло з певним ступенем імовірності запобігти настанню цих наслідків. Вразливим місцем цієї теорії є небезпека об’єктивного інкримінування, але, з іншого боку, вона ґрунтується на ідеї ймовірнісної детермінації та значною мірою відповідає практичним потребам кримінального права.
17. Недостатньо обґрунтованими є поширені в науці погляди, в основі яких лежить намагання екстраполювати природничонаукове поняття причинності у сферу співучасті як інтенціональної діяльності осіб, в який діє мотиваційно-телеологічний механізм. Домінуючі положення, згідно яких при співучасті слід встановити наявність причинного зв’язку між діями співучасників та фактом вчинення злочину виконавцем (для формальних складів) або настанням наслідків (для матеріальних складів), є непереконливими. Твердження про наявність опосередкованого причинного зв’язку між діями співучасників та свідомістю виконавця, а через його діяльність – із суспільно небезпечними наслідками, вразливі, оскільки, по-перше, ігнорують вільний характер дій виконавця, а, по-друге, змішують причинність із свідомістю особи. При співучасті безпосередній юридично значущий причинний зв'язок існує лише між діянням виконавця та злочинними наслідками. Тому автор в цілому підтримує підхід (І.Гонтарь, Г.Новицький, М.Шаргородський, Н.Ярмиш та ін.), згідно якого діяння співучасників є лише умовами, а не причиною настання наслідків злочину, вчиненого виконавцем.
18. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в наступному:
– матеріали дисертації можуть бути використані в подальших наукових розробках всього комплексу проблем причинності в юридичних науках взагалі та в кримінальному праві зокрема (науково-дослідницька сфера);
– рекомендації по встановленню юридично значущого причинного зв’язку можуть використовуватися органами досудового слідства та суду при кваліфікації злочинів (правозастосовча діяльність);
– пропозиції по уніфікації термінології статей Особливої частини КК України можуть бути враховані в процесі подальшого вдосконалення кримінального законодавства (правотворча діяльність);
– положення й висновки дисертації можуть бути використані під час підготовки відповідних розділів підручників та навчальних посібників, а також при викладанні курсів Загальної й Особливої частин кримінального права України, спецкурсів “Кримінальне право іноземних держав” та “Теоретичні основи кваліфікації злочинів” (навчальний процес).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

А. Законодавство й практика його застосування

1. Кримінальний кодекс України: Офіц. видання. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. – 336 с.
2. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002: Офіц. вид. /За заг. ред. В.Т.Маляренка. – К.: Видавництво А.С.К., 2003. – 560 с.
3. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я від 17.01.1995 р. № 6. // Юридичний вісник України. – 1995 р. – № 18.
4. Рішення Верховного Суду України. Щорічник 2000. – Офіційне видання. Під загал. ред. Голови Верховного Суду України В.Ф.Бойка. – К., 2000. – 185 с.
5. Судебная практика: убийства, изнасилования и другие преступления против личности: Сборник судебных решений по уголовным делам. – К.: Знання, 1993. – 240 с.
6. Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1988. – № 2.
7. Архів місцевого суду Ленінського району м.Запоріжжя. Кримінальна справа № 1 – 709 за 2000 р .
8. Архів місцевого суду Ленінського району м.Запоріжжя. Кримінальна справа № 1 – 173 за 2001 р.
9. Архів місцевого суду Жовтневого району м. Запоріжжя. Кримінальна справа № 1 – 207 за 1999 р.
10. Архів місцевого суду Заводського району м.Запоріжжя. Кримінальна справа № 1 – 788 за 2004 р.
11. Архів місцевого суду Ленінського району м. Запоріжжя. Кримінальна справа № 1 –405 за 1999 р.
12. Архів місцевого суду Жовтневого району м. Запоріжжя. Кримінальна справа № 1 – 300 за 2000 р.
Б. Спеціальна література (в алфавітному порядку)

13. Айер А. Философия и наука // Вопросы философии. – 1962. – № 1. – с. 64–78.
14. Алексеев П.В., Панин А.В. Диалектический материализм. – М.: Мысль, 1987. – 275 с.
15. Алиев И.А. Актуальные проблемы суицидологии (уголовно-правовой и криминологический аспекты).– Баку: Изд-во Бакин. ун-та, 1987. – 178 с.
16. Аминов Д.И. Уголовное право: схемы, таблицы: Учебное пособие для вузов / Под. ред. проф. В.Н.Ревина. – М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2001. – 423 с.
17. Андреева Л.А. Причинная связь в преступлениях против жизни и здоровья. Конспект лекции. – Л.: ЛГУ, 1983. – 18 с.
18. Багіров С.Р. Злочини проти безпеки руху або експлуатації транспорту: проблеми встановлення причинного зв'язку // Адвокат. – 2004. – №5. – С.14-17.
19. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Пороги, 1992. – 167 с.
20. Бачинин В.А. Философия права и преступления: для студентов юридических вузов. – Х.: Фолио, 1999. – 607 с.
21. Бердичевский Ф.Ю. Вероятностная причинная связь в уголовном праве // Вопросы борьбы с преступностью. [Сборник статей. Ред. коллегия: И.И.Карпец (отв. ред.) и др.]. – М.: Юрид. лит., 1969. – вып.10. – с. 47 – 52.
22. Бердичевский Ф.Ю. Уголовная ответственность медицинского персонала за нарушение профессиональных обязанностей. – М.: Юрид. лит., 1970 – 128 с.
23. Благов Е.В. Механизм причинения вреда объекту посягательства // Совершенствование уголовного законодательства и практики его применения: Межвуз. сб. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – с. 55 – 67.
24. Блувштейн Ю.Д., Добрынин А.Н. Основания криминологии: опыт логико-философского исследования. – Минск: Университетское, 1990. – 204 с.
25. Бойко А.И. Преступное бездействие. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. – 320 с.
26. Болдырев Е.В., Лысков К.И., Соя-Серсо О.А. Судебное разбирательство дел об автотранспортных преступлениях. – М.: Юрид. лит., 1975. – 96 с.
27. Борисов В.И. Уголовная ответственность за нарушение правил охраны труда. – К.: Вища школа, 1990. – 227 с.
28. Борисов В.І. Основні проблеми охорони безпеки виробництва в кримінальному законодавстві України: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. – Х., 1993. – 35 с.
29. Борисов В.И., Гизимчук С.В. Уголовная ответственность за нарушение правил, норм и стандартов, обеспечивающих безопасность дорожного движения. – Х.: Консум, 2001. – 160 с.
30. Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. – Харьков: НПКФ “КОНСУМ”, 1995. – 104 с.
31. Бородин С.В. Преступления против жизни. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 460 с.
32. Брайнин М.С., Квелидзе С.А. Уголовно-правовая охрана безопасности труда в СССР. – М.: Юрид.лит., 1977. – 143 с.
33. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и её основания в советском уголовном праве. – М.: Юрид.лит., 1963. – 275 с.
34. Бунге М. Причинность. Место принципа причинности в современной науке / Отв. ред. и послесловие проф. Г.С.Васецкого. – М.: Иностр. лит., 1962. – 511 с.
35. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. – К.: Вища школа, 1969. – 213 с.
36. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – К.: Вища школа, 1986. – 207 с.
37. Вапсва Ю.В. Помилка у змісті суб’єктивної сторони складу злочину: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2000. – 19 с.
38. Вахитов Ш.К. Судебное рассмотрение дел о преступных нарушениях правил охраны труда.– М.: Юрид.лит., 1986.–146 с.
39. Витгенштейн Л. Філософські дослідження. – К.: Основи, 1995. – 276 с.
40. Возможность и действительность / Отв. ред. М.А. Парнюк. – К.: Наукова думка, 1989. – 287 с.
41. Волков Б.С. Проблема воли и уголовная ответственность. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1965. – 135 с.
42. Волков Б.С. Детерминистическая природа преступного поведения. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1975. – 109 с.
43. Вопросы общей теории советского права. Сборник статей / Под. ред. С.Н.Братуся. – М.: Госюриздат, 1960. – 406 с.
44. Вригт Г.Х. фон. Логико-философские исследования: Избр. тр.: Пер. с англ. / Общ. ред. Г.И. Рузавина и В.А.Смирнова. – М.: Прогресс, 1986. – 600 с.
45. Врублевский Е. Бездействие и причинность // Правоведение. – 1971. – № 1. – с. 63 – 66.
46. Гавриш С.Б. Основные вопросы ответственности за преступления против природной среды (проблемы теории и развития уголовного законодательства Украины): Автореф. дис. … докт. юрид. наук. – Х., 1994.– 41с.
47. Гавриш С.Б., Фесенко Є.В. Концептуальні питання застосування нового кримінального законодавства України // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер.міжнар.наук.-практ.конф. [Харків] 25-26 жовт. 2001 р. / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред) та ін. – К.-Х.: Юрінком Інтер, 2002. – 272 с.
48. Галахова А.В. Превышение власти или служебных полномочий: вопросы уголовно-правовой квалификации. – М.: Юрид.лит., 1977. – 169 с.
49. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2001. – 316 с.
50. Гилинский Я.И. Криминология. Курс лекций. – СПб.: Питер, 2002. – 384 с.
51. Гиндев П. Причинная связь в социалистическом уголовном праве // Вопросы уголовного права стран народной демократии. Сборник статей / Под ред. и с предисл. проф. А.А.Пионтковского. – М.: Иностр. лит., 1963. – с. 285 – 318.
52. Глистин В.К. Проблемы уголовно-правовой охраны общественных отношений (объект и квалификация преступлений) – Л.: ЛГУ, 1979. – 125 с.
53. Глушков В.А. Ответственность за преступления в области здравоохранения. – К.: Вища школа, 1987. – 214 с.
54. Гонтарь И.Я. Преступление и состав преступления как явление и понятие в уголовном праве: вопросы теории правотворчества – Владивосток: Изд-во ДвГУ, 1997. – 200 с.
55. Горбуза А. Установление причинной связи и квалификация преступлений // Сов. юстиция. – 1981. – № 18. – с. 14 – 16.
56. Горелик А.С. Объективные основания и пределы уголовной ответственности за последствия при бездействии // Правоведение. – 1963. – № 2. – с. 104 – 111.
57. Горелик И.И. Уголовная ответственность за поставление в опасность. – М.: Юрид. лит., 1964. – 123 с.
58. Горелик И.И. Квалификация преступлений, опасных для жизни и здоровья. – Минск: Вышэйшая школа, 1973. – 320 с.
59. Горелик И.И., Тишкевич И.С. Вопросы уголовного права в практике Верховного Суда БССР (Общая Часть). – Минск: Вышейшая школа, 1974. – 168 с.
60. Гринберг М.С. Преступления против общественной безопасности. – Свердловск: СЮИ, 1974. – 175 с.
61. Гринберг М.С. Случайные (вероятностные) процессы и уголовное право // Сов. гос-во и право. – 1986. – № 1. – с. 129–133.
62. Гринберг М.С. Технические преступления.– Новосибирск: Изд-во Новосибир. ун-та, 1992. – 144 с.
63. Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1958. – 255 с.
64. Гродецький Ю.В. Добровільна відмова при співучасті: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2002. – 20 с.
65. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / Пер. с фр. В.А.Туманова. – М.: Междунар. отношения, 1999. – 400 с.
66. Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1974.– 243 с.
67. Дагель П.С. Причинная связь в преступлениях по неосторожности // Вопросы борьбы с преступностью: [Сб.статей] / Всесоюз. ин-т по изуч. причин и разраб. мер предупреждения преступности. – М.: Юрид. лит., 1981. – вып. 34. – с. 28 – 41.
68. Демидов А.И. О методологической ситуации в правоведении // Правоведение. – 2001. – № 4. – с. 14 – 22.
69. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности (социологический и юридический аспекты). – Л.: ЛГУ, 1983. – 141 с.
70. Детерминизм и современная наука / Отв.ред. А.С. Кравец. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1987. – 144 с.
71. Джекебаев У.С., Вайсберг Л.М., Судакова Р.Н. Соучастие в преступлении (криминологические и уголовно-правовые проблемы). – Алма-Ата: Наука, 1981. – 148 с.
72. Дурманов Н.Д. Понятие преступления.– М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1948. – 311 с.
73. Дячук С.І. Виконання наказу чи розпорядження в кримінальному праві (основні поняття, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства). – К.: Атіка, 2001. – 176 с.
74. Егоров В.С. Понятие состава преступления в уголовном праве. Учебное пособие. – М.: МПСИ, 2001. – 80 с.
75. Егоров Н.Д. Причинная связь как условие юридической ответственности // Сов. гос. и право. – 1981. – № 9. – с. 126 – 131.
76. Жалинский А. О методологических основаниях уголовного права // Уголовное право. – 2000. – № 3. – с. 15 – 21.
77. Жилинский Г.В., Разумов А.Б. О техническом аспекте причинной связи превышения скорости движения транспортного средства и фактом происшествия. – Львов: [Б.в.], 1995. – 14 с.
78. Загородников Н.И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. – М.: Юрид.лит., 1961. – 326 с.
79. Захаров С.Н. Воднотранспортные преступления: расследование и предупреждение. – М.: Юрид. лит., 1977. – 186 с.
80. Землюков С.В. Уголовно-правовые проблемы преступного вреда. – Новосибирск: Изд-во Новосибир. ун-та, 1991. – 244 с.
81. Зинченко Э.Н. Уголовная ответственность за нарушение правил безопасности горных работ. – К.: Вища школа, 1979. – 175 с.
82. Злобин Г.А., Никифоров Б.С. Умысел и его формы. – М.: Юрид. лит., 1972. – 214 с.
83. Иванов В.Г. Детерминизм и причинность. – Л.: ЛГУ, 1974. – 123 с.
84. Иванов Н.Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном праве. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1991. – 128 с.
85. Иларионов В.А. Экспертиза ДТП. – М.: Транспорт, 1989. – 258 с.
86. Имамов Э.З. Уголовное право КНР. Теоретические вопросы общей части. – М.: Наука, 1990. – 236 с.
87. Кант И. Сочинения в 6 т. – М.: Мысль, 1964. – Т. 1. – 567 с.
88. Каролина. Уголовно-судебное уложение Карла V / Перевод, предисловие и комментарии С.Я.Булатова. – Алма-Ата: Наука, 1967. – 152 с.
89. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: Юрид. лит., 1974. – 231 с.
90. Квициния А.К. Должностные преступления. – М.: Российское право, 1992. – 223 с.
91. Кенни К. Основы уголовного права / Перевод с англ. В.И. Каминской. Под ред. к.ю.н. Б.С. Никифорова. – М.: Иностр. лит., 1949. – 600 с.
92. Кирпиченко Т.В. Уголовная ответственность за оставление в опасности: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1983. – 14 с.
93. Князев Н.А. Причинность: новое видение классической проблемы. – М.: Кафедра философии РАН, 1992. – 166 с.
94. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Т.1: Понятие соучастия // Уч. труды Свердловского юрид. ин-та. – Свердловск: СЮИ, 1960. – 288 с.
95. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Т.2: Виды соучастников и формы соучастия в преступной деятельности // Уч. труды Свердловского юрид. ин-та. – Свердловск: СЮИ, 1962.–274 с.
96. Ковалёв М.И., Васьков В.Т. Причинная связь в советском уголовном праве. Под. ред. проф. А.А.Пионтковского. – М.: Госюриздат, 1958. – 72 с.
97. Ковітіді О.Ф. Об’єктивні і суб’єктивні ознаки інституту співучасті в злочині у кримінальному праві України // Адвокат. – 1998. – № 4. – с. 12 – 15.
98. Ковітіді О.Ф. Інститут співучасті у кримінальному праві України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1998. – 16 с.
99. Козаченко И.Я., Курченко В.Н., Злоченко Я.М. Проблемы причины и причинной связи в институтах Общей и Особенной частей отечественного уголовного права: вопросы теории, оперативно-следственной и судебной практики. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. – 791 с.
100. Козлов А.П. Причинная связь и бездействие в уголовном праве // Проблемы уголовной политики: советский и зарубежный опыт: Сб. ст. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – с. 157 – 167.
101. Козлов А.П. Соучастие: традиции и реальность. – СПб.: Изд-во Юридический Центр Пресс, 2001. – 362 с.
102. Колесников А.С. Философия Б. Рассела. – Л.: ЛГУ, 1991.– 276 с.
103. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Общ. ред. Ю.И.Скуратова, В.М.Лебедева. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999. – 832
104. Кондрашова Т.В. Квалификация изнасилований. – Свердловск: СЮИ, 1988. – 77 с.
105. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України Частина Загальна. Курс лекцій. – К.: Атіка, 2001. – 432 с.
106. Коржанський М.Й., Мисливий В.А. Кваліфікація автотранспортних злочинів. – К.: Юрінком, 1996. – 80 с.
107. Коржанський М.Й. Словник кримінально-правових термінів. – К.: Генеза, 2000. – 200 с.
108. Коробеев А.И. Транспортные правонарушения: квалификация и ответственность.– М.: Юрид. лит., 1990.– 191 с.
109. Костенко О. Кримінальний кодекс і доктрина // Право України. – 2004. – № 7. – с.43-47.
110. Кофман В.И. Границы юридически значимого причинения // Правоведение. – 1960. – № 3. – с. 54 – 62.
111. Кравец А.С. Вероятность и системность. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1970. – 179 с.
112. Кригер Г.А. Причинная связь в советском уголовном праве //Сов. юстиция. – 1979. – № 1. – с. 8 – 11.
113. Кригер Г.Л. Уголовная ответственность за создание опасности причинения вреда // Уголовное право в борьбе с преступностью. – М.: ИГПАН, 1981. – с. 42 – 48.
114. Кримінальне право України: Загальна частина. Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. професорів М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – Київ - Харків: Юрінком Інтер - Право, 2001. – 416 с.
115. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. П.С. Матишевського та ін.– К.: Юрінком Інтер, 1997. – 512 с.
116. Кримінальне право України: Особлива частина / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 896 с.
117. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник / Відп. ред. Кондратєв Я.Ю.; Наук. ред. Клименко В.А. та Мельник М.І. – К.: Правові джерела, 2002. – 432 с.
118. Кристи Н. Вопросы причинной связи в автотехнической экспертизе // Сов. юстиция. – 1970. – № 21. – с. 21 – 22.
119. Крупка Ю. Проблема встановлення причинного зв’язку між ядерною шкодою і ядерним інцидентом // Право України. – 1998. – № 7. – с. 99 – 104.
120. Крылова Н.Е. Основные черты нового Уголовного кодекса Франции. – М.: Спарк, 1996. – 124 с.
121. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии). Учебное пособие. – М.: Зерцало, 1998. – 208 с.
122. Критика современной буржуазной философии в курсе диалектического материализма / Проф. М.А.Киссель и др. – М.: Высшая школа, 1975. – 270 с.
123. Кудрявцев В.Н. К вопросу о причинной связи в праве // Сов. гос-во и право. – 1950. – № 1. – с. 65 – 77.
124. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления.– М.:Госюриздат, 1960. – 240 с.
125. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юристъ, 1999. – 304 с.
126. Кудрявцев В.Н. Противоправное бездействие и причинная связь // Сов. гос-во и право. – 1967. – № 5. – с. 28 – 54.
127. Кудрявцев В.Н. Проблемы причинности в праве // Правовые исследования. – Тбилиси: Мециниереба, 1977. – с. 30 – 36.
128. Кудрявцев В.Н. «Отзыв на монографию Малинина В.Б. «Причинная связь в уголовном праве» // Правоведение. – 2002. – № 2. – с. 254 – 256.
129. Кузнецов И.В. Категория причинности и ее познавательное значение // Теория познания и современная наука. – М.: Наука, 1967. – с. 23 – 54.
130. Кузнецова Н.Ф. Значение преступных последствий для уголовной ответственности. – Л.: ЛГУ, 1958. – 184 с.
131. Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации / Под. ред. В.Н.Кудрявцева. – М.: МГУ, 1984. – 208 с.
132. Куликов Л.А. Понятие детерминизма в марксистско-ленинской философии. – М.: Наука, 1973. – 128 с.
133. Кулыгин В.В. Этнокультура уголовного права: Автореф. дис. … докт. юрид. наук. – Владивосток, 2003. – 44 с.
134. Куринов Б.А. Автотранспортные преступления (квалификация и ответственность). – М.: Юрид.лит., 1976. – 215 с.
135. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. – М.: МГУ, 1984. – 184 с.
136. Курс советского уголовного права. Общая часть. В 5 т. / Отв. ред. М.Д.Шаргородский, Н.А.Беляев. Т. 1. – Л.: ЛГУ, 1968. – 645 с.
137. Курс советского уголовного права. Часть общая. В 6 т. / Под. ред. А.А.Пионтковского. Т. 2. Преступление. – М.: Наука, 1970. – 516 с.
138. Курс российского уголовного права. Общая часть / Под ред. В.Н.Кудрявцева, А.В.Наумова. – М.: Спарк, 2001. – 767 с.
139. Курс уголовного права. Общая часть. Т.1. Учение о преступлении / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой и И.М.Тяжковой – М.:ЗЕРЦАЛО, 1999. – 592 с.
140. Кучер В.Г. Квалификация неосторожного убийства // Комментарий судебной практики за 1987–88 / Под. ред. А.И.Пергамента, А.М.Медведева. – М.: Юрид.лит., 1989. – с. 113 – 126.
141. Лановенко И.П., Чангули Г.И. Уголовно-правовая охрана трудовых прав граждан. – К.: Наукова думка, 1989. – 280 с.
142. Лейленд П. Кримінальне право: Злочин, покарання, судочинство (Англ. підхід) / Пер. з англ. П.Таращук. – К.:Основи, 1996. – 207 с.
143. Ленсинг Х. Голландский уголовный кодекс в сравнительном аспекте // Уголовный кодекс Голландии / Науч. ред. Б.В.Волженкин, пер. с англ. И.В.Мироновой. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2000. – с. 13 – 34.
144. Лист Ф. Учебник уголовного права. Общая часть. – М.: [Б.в.], 1903. – 425 с.
145. Литвин О.П. Злочинні наслідки і причинний зв’язок у злочинах проти громадської безпеки і народного здоров’я. – К.: Знання, 1998. – 19 с.
146. Лихачев В.А. Уголовное право в освободившихся странах (сравнительное исследование). – М.: Наука, 1988. – 205 с.
147. Лукьянов В.В. Проблемы квалификации дорожно-транспортных преступлений. – М.: Юрид. лит., 1979. – 167 с.
148. Лысов М.Д. Ответственность должностных лиц по советскому уголовному праву. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1972. – 176 с.
149. Лясс Н.В. Нормативная теория в современном буржуазном уголовном праве. – Л.:ЛГУ, 1963. – 77 с.
150. Лясс Н.В. Проблема вины и уголовной ответственности в современных буржуазных теориях. – Л.:ЛГУ, 1977. – 126 с.
151. Малинин В.Б. Причинная связь в уголовном праве. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2000. – 316 с.
152. Малков В.П. Совокупность преступлений (вопросы квалификации и назначения наказания). – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1974. – 306 с.
153. Мальков В.П. Субъективные основания уголовной ответственности // Гос-во и право. – 1995. – № 1. – с. 90 – 98.
154. Маляренко В., Борисов В. Практика розгляду справ про порушення правил охорони праці і безпеки ведення робіт // Коментар судової практики з кримінальних справ. – Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1996. – № 6. – с. 81–88.
155. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Изд. 2-е – М.: Госполитиздат, 1958. – Т.10. – 771 с.
156. Марущенко В.В. Основания уголовной ответственности по законодательству Австрии: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1982. – 22 с.
157. Матвеев Г.К. Теоретические вопросы причинности бездействия // Сов. гос-во и право. – 1962. – № 10. – с. 60 – 68.
158. Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. – М.: Юрид.лит., 1970. – 412 с.
159. Матвеев Ю.Г. Англо-американское деликтное право. – М.: Юрид. лит., 1974. – 174 с.
160. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч.для студ. юрид. вузів і фак.– К.: А.С.К., 2001.– 352 с.
161. Матышевский П.С. Преступления против собственности и смежные с ними преступления. – К.: Юринком, 1996. – 240 с.
162. Мачковский Л., Печерский В. Установление причинной связи по делам о ДТП // Соц. законность. – 1978. – № 2. – с. 59 – 64.
163. Милль Д.С. Система логики индуктивной и силлогистической. – М.: [Б.в.], 1914. – 545 с.
164. Михайленко П.П. Уголовное право Украины. Общая часть. – К.: Ред.-изд. отдел МВД УССР, 1995. – 246 с.
165. Михлин А.С. Последствия преступления.–М.: Юрид. лит., 1969. – 104 с.
166. Меркушев М.Н. Вопросы причинной связи при бездействии // Вопросы уголовного права и процесса. – Минск: Вышейшая школа, 1958. – с. 18 – 36.
167. Мокринский С.П. Наказание, его цели и предположения. Часть 3. Каузальный и потенциальный момент действия. – Томск: Б.и., 1905. – 575 с.
168. Мотовиловкер Е.Я., Благов Е.В. О причинной связи в уголовном праве (как гарантии законности принятия решения) //Актуальные проблемы правовой защиты личности в уголовном судопроизводстве: Сб.науч.тр. – Ярославль: Изд-во Ярослав. ун-та, 1990. – с. 41 – 48.
169. Муздыбаев К. Психология ответственности. – Л.: Наука, 1983. – 240 с.
170. Музика А., Багіров С. Диференціація відповідальності за необережні злочини з урахуванням різновидів детермінаційних звязків // Право України. – 2004. – № 7. – с. 114-118.
171. Мусабаева Н.А. Проблема причинности в философии. – Алма-Ата: Наука, 1962. – 234 с.
172. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. – К.: Атіка, 1999. – 418 с.
173. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: курс лекцій. – К.: Знання, 2000. – 771 с.
174. Навроцький В.О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.). – К.: Атіка, 2001. – 272 с.
175. Налетов И.З. Причинность и теория познания. – М.: Мысль, 1975. – 145 с.
176. Налетов И.З. Соотношение причинности и необходимости // Философские науки. – 1985. – № 4. – с. 148 – 156.
177. Нарский И.С. Давид Юм. – М.: Мысль, 1973. – 180 с.
178. Нарский И.С. Иммануил Кант.– М.: Мысль, 1976. – 207 с.
179. Начкебия Г.И. Проблема свободы воли в уголовном праве: Автореф. дис. …канд. юрид. наук. – Тбилиси, 1975. – 19 с.
180. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Під заг. ред. Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. – К.: Форум, 2001. – В 2- х кн. Загальна частина. – 387 с.
181. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І.Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2003. – 1056 с.
182. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М.Й. – К. : Атіка, Академія, Ельга - Н, 2001. – 656 с.
183. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – 2 изд. перераб. и доп. – М. : Изд-во БЕК, 1999. – 590 с.
184. Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Часть общая и особенная. – Одесса: Изд-во Одессаполиграф, 1926. – 367 с.
185. Необходимость и случайность / Отв.ред. М.А.Парнюк. – К.: Наукова думка, 1988. – 265 с