КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ТА КРИМІНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПРОТИДІЇ ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВИМ ПОВІДОМЛЕННЯМ ПРО ЗАГРОЗУ ГРОМАДСЬКІЙ БЕЗПЕЦІ

Краткое описание

ЗМІСТ

Вступ...........................................................................................................................3
Розділ І. Об’єктивні кримінально-правові ознаки завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці.................................................11
1.1. Об’єкт та предмет завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці ….....…………………………………………………….........11
1.2. Об’єктивна сторона завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці …….....………………………………………………….........31
1.3. Об’єктивні кваліфікуючі ознаки завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці ……......…………………………………………......58
Розділ ІІ. Суб’єктивні кримінально-правові ознаки завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці.................................................73
2.1. Суб’єкт завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці ………………………………..….....…………………………………….....73
2.2. Суб’єктивна сторона завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці …………………....…………………………………………..93
Розділ ІІІ. Кримінологічні аспекти протидії завідомо неправдивим повідомленням про загрозу громадській безпеці............................................112
3.1. Стан завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці в Україні ………………………………………………………………………......112
3.2. Причини та умови, що сприяють завідомо неправдивому повідомленню про загрозу громадській безпеці ………………………………………………..........131
3.3. Попередження завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці ………………………………....………………………........143
Висновки ................................................................................................................159
Список використаних джерел та літератури ..................................................167
Додатки ...................................................................................................................191

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У зв’язку із зростанням кількості вчинених терористичних актів у світі, і зокрема в Україні, закономірно простежується загострення іншої проблеми — збільшення кількості випадків завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці. Для перевірки цих повідомлень правоохоронні органи змушені задіяти значні людські та матеріальні ресурси, призупиняти на деякий час діяльність установ, організацій і підприємств, що істотно дезорганізує життєдіяльність суспільства, виробничий процес, породжує неправдиві чутки, сіє паніку серед населення, викликає страх і невпевненість у громадян, завдає значної економічної шкоди, тобто суттєво порушує загальну громадську безпеку.
З огляду на такий стан справ у 1993 році Кримінальний кодекс України 1960 року було доповнено ст.2062 “Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення або пошкодження об’єктів власності”. До введення цієї норми відповідальність за вказані дії наставала за ч.2 ст.206 як за злісне хуліганство, що не відбивало в повному обсязі сутність цього злочину.
У ст.259 “Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності” Кримінального кодексу України 2001 року (далі – КК) законодавець лише редакційно змінив диспозицію відповідної норми, від чого зміст складу злочину змін не зазнав. Зазначена кримінально-правова норма залишається досить складною для сприйняття та застосування у практичній діяльності, тому потребує подальшого вдосконалення.
За останнє десятиріччя цей вид злочину значно поширився в країні, тільки протягом 1996-2003 років органами внутрішніх справ зареєстровано близько п’яти тисяч фактів завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці, за якими порушено 1048 кримінальних справ. Незважаючи на це та недосконалу правову регламентацію відповідальності за його вчинення, кримінально-правові та кримінологічні аспекти протидії цьому злочину не знайшли належного теоретичного висвітлення і не були об’єктом самостійного комплексного дослідження. Лише окремі її аспекти розглядались у публікаціях В.П. Ємельянова, В.С. Комісарова, В.М. Куца, В.А. Ліпкана, П.С. Матишевського, В.О. Навроцького, В.П. Тихого, О.М. Храмцова, В.М. Шевчука та інших.
Значна поширеність завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці, недостатня теоретична розробленість проблеми протидії цьому явищу, а також неефективне застосування ст.259 КК органами внутрішніх справ, обумовили обрання теми дисертаційного дослідження, яка є актуальною та має науково-практичне значення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до Концепції розвитку законодавства Верховної Ради України на 1997-2005 роки, розробленої інститутом законодавства Верховної Ради України, Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 року №1376 та Указу Президента України від 18 лютого 2002 року №143 “Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян”, а також плану наукових досліджень Запорізького юридичного інституту МВС України “Актуальні проблеми вдосконалення діяльності кримінальної міліції в боротьбі зі злочинністю на 2001-2005 роки”.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у комплексному розв’язанні основних кримінально-правових та кримінологічних проблем протидії завідомо неправдивим повідомленням про загрозу громадській безпеці і формуванні на цій основі науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення відповідної норми КК, а також надання практичних рекомендацій у сфері правозастосовчої та профілактичної діяльності органів внутрішніх справ. Мета роботи зумовила такі основні завдання дослідження:
— на підставі аналізу об’єктивних, суб’єктивних і кваліфікуючих ознак складу злочину, передбаченого ст.259 КК, виявити найбільш складні й спірні положення теорії та практики застосування цієї кримінально-правової норми;
— розробити критерії відмежування завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці від суміжних злочинів та адміністративних деліктів;
— визначити сучасний стан завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці в структурі злочинності України;
— виявити причини та умови, що сприяють вчиненню злочину, передбаченого ст.259 КК;
— визначити конкретні попереджувальні заходи щодо запобігання та припинення завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці;
— сформулювати та обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення зазначеної кримінально-правової норми та практики її застосування в діяльності органів внутрішніх справ.
Об’єктом дисертаційного дослідження є кримінально-правові та кримінологічні аспекти протидії завідомо неправдивим повідомленням про загрозу громадській безпеці.
Предметом дисертаційного дослідження є положення чинного кримінального законодавства України про відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці, а також такого, що діяло раніше, кримінальне законодавство окремих зарубіжних країн, практика їх застосування, кримінальна статистика, система наукових поглядів та розробок щодо цієї проблеми.
Методи дослідження обрані з огляду на поставлену мету, об’єкт і предмет дослідження. У роботі використані як загальнонаукові методи дослідження, так і методи, властиві для досліджень у правових науках. За допомогою історико-порівняльного методу досліджено історію розвитку кримінального законодавства щодо завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці. Використання юридичного (догматичного) методу та методу системного аналізу дозволило розглянути об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ст.259 КК, виявити недоліки цієї кримінально-правової норми, сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавчої регламентації відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці. Компаративістський метод використовувався для порівняння положень законодавства України з відповідними положеннями кримінального законодавства зарубіжних країн (Австрія, Азербайджан, Білорусь, Голландія, Данія, Іспанія, Казахстан, Киргизстан, КНР, Польща, Російська Федерація, Франція, ФРН, Швеція, Швейцарія тощо). Статистичний та соціологічний методи використовувалися при вивченні правозастосовчої практики, причин та умов вчинення цього злочину, організації протидії його вчиненню.
Основні теоретичні висновки і положення дисертаційного дослідження спираються на результати аналізу кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного законодавства країни, законодавства інших держав, постанов Пленуму Верховного Суду України, наукових робіт вітчизняних та зарубіжних авторів: М.І. Бажанова, О.М. Бандурки, Л.М. Давиденка, І.М. Даньшина, П.С. Дагеля, А.І. Долгової, О.М. Джужи, В.П. Ємельянова, А.Ф. Зелінського, І.І. Карпеця, В.С. Комісарова, М.Й. Коржанського, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнецової, В.М. Куца, В.А. Ліпкана, О.М. Литвака, П.С. Матишевського, С.Ф. Мілюкова, П.П. Михайленка, А.А. Музики, П.І. Орлова, В.Г. Павлова, М.І. Панова, І.В. Самощенка, О.Д. Сітковської, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, В.П. Тихого, В.І. Ткаченка, В.М. Трубнікова, Г.А. Туманова, В.І. Фрізька, Н.М. Ярмиш, С.С. Яценка та інших.
У ході дослідження проаналізовано статистичні дані та аналітичні матеріали 1994-2004 років Міністерства внутрішніх справ України, Державної судової адміністрації України щодо виявлення, розкриття, розгляду і попередження злочинів, передбачених ст.259 КК. Вивчено 20 кримінальних справ цієї категорії, 98 матеріалів про відмову в порушенні кримінальних справ, проведено опитування 220 практичних працівників прокуратури та міліції.
Наукова новизна одержаних результатів. Робота є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням кримінально-правових та кримінологічних аспектів протидії завідомо неправдивому повідомленню про загрозу громадській безпеці.
У дисертації обґрунтовуються такі нові положення і висновки, які виносяться на захист:
— визначено родовий, видовий, основний та додатковий безпосередні об’єкти завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці. Родовим об’єктом завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці є громадська безпека у широкому розумінні, видовим об’єктом — загальна громадська безпека. Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст.259 КК, є загальна громадська безпека як цінність, яка зазнає шкоди тільки від цього злочину. Додатковими факультативними об’єктами розгляданого злочину є такі цінності, як життя, здоров’я, власність, порядок управління, громадський порядок тощо;
— за результатами дослідження об’єкта злочину запропоновано назву розділу ІХ КК викласти в такій редакції: “Злочини проти загальної громадської безпеки”;
— обґрунтовано необхідність зміни назви статті 259 КК на таку: “Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці”;
— доведено, що предметом злочину, передбаченого ст.259 КК, є інформація про відсутність небезпеки як необхідний компонент громадської безпеки;
— проведено розмежування між предметом і засобами вчинення розгляданого злочину та доводиться, що неправдива інформація як засіб вчинення цього злочину є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони;
— обґрунтовано доцільність зниження віку кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці з 16-ти до 14-ти років;
— доведено, що, згідно зі ст.259 КК, відповідальність настає лише за умисне неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці, про що свідчить вказівка на завідомість такого повідомлення, тобто точне знання про його неправдивість;
— аргументовано власне тлумачення кваліфікуючих ознак складу злочину, передбаченого ст.259 КК та доцільність уточнення деяких з них. Замість тяжких наслідків пропонується встановити таке: “якщо воно призвело до загибелі людей, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження хоча б одній особі або середньої тяжкості тілесних ушкоджень кільком особам, або завдало майнової шкоди у великих розмірах”;
— запропоновано ст.259 КК доповнити приміткою такого змісту: “майновою шкодою у великих розмірах слід вважати прямі збитки на суму, яка у триста і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян”;
— обґрунтовано відмежування завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці від суміжних злочинів та адміністративних деліктів, таких як терористичний акт, хуліганство, погроза вбивством, погроза знищення майна, групове порушення громадського порядку, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, завідомо неправдивий виклик спеціальних служб тощо;
— вперше проаналізовано стан завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці в Україні, обґрунтовано висновок про тенденцію зростання кількості цих деліктів та зроблено висновок про те, що цей злочин є високолатентним;
— визначено основні причини та умови, що сприяють вчиненню в Україні завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці і на цій основі рекомендовано заходи попередження цього злочину;
— запропоновано низку напрямків удосконалення правоохоронної діяльності щодо попередження завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці, а також підвищення ефективності роботи органів дізнання та досудового слідства з цієї категорії справ.
Практичне значення отриманих результатів. Викладені у дисертаційному дослідженні висновки, практичні рекомендації та пропозиції можуть бути використані для вдосконалення кримінального законодавства України, сприяти поліпшенню слідчо-судової практики при кваліфікації злочинів, передбачених ст.259 КК, поліпшенню організації протидії їм та попередження їх вчинення.
Окремі теоретичні та практичні положення дисертації використовуються у навчальному процесі при викладанні курсантам і студентам Запорізького юридичного інституту МВС України навчальних курсів: “Кримінальне право”, “Кримінологія”, “Організація розкриття та розслідування злочинів” (акт впровадження від 26.05.2003 р. №1/2148). Сформульовані рекомендації можуть бути використані під час підвищення рівня правових знань серед спеціалістів і населення (правовиховна діяльність).
Окремі висновки та пропозиції дисертанта направлені до Верховної Ради України для використання при підготовці проекту Закону України “Про внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу України”. У практичну діяльність слідчих підрозділів, органів дізнання, карного розшуку та УБОЗ УМВС України в Запорізькій області впроваджені методичні рекомендації з питань кваліфікації та попередження завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці (акти впровадження від 03.12.2003 р. №6/420, від 30.12.2003 р. №4/1-3889, від 10.02.2004 р. №90/7-587), а також впроваджені у практичну діяльність органів і підрозділів МВС України методичні рекомендації щодо розкриття та розслідування фактів завідомо неправдивих повідомлень про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності (ст.259 КК) працівниками органів внутрішніх справ (акт впровадження від 23.09.2004 р. №6/422).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на шести науково-практичних конференціях: “Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність” (Запоріжжя, 2000), “Теорія та практика забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах” (Київ, 2001), “Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (Київ, 2002); Всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (Запоріжжя, 2002), “Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів у процесі реалізації завдань кримінального судочинства” (Запоріжжя, 2004) та Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми й напрямки формування світогляду майбутніх працівників органів внутрішніх справ та забезпечення прав і свобод людини” (Запоріжжя, 2003).
Результати дослідження обговорювались, були схвалені і рекомендовані кафедрами кримінального права та кримінології Запорізького юридичного інституту МВС України та Національного університету внутрішніх справ для використання у навчально-виховному процесі та практичній діяльності органів внутрішніх справ.
Публікації. Результати дисертації опубліковані в десяти статтях і тезах доповідей на науково-практичних конференціях, шість з яких у провідних фахових виданнях.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків (обсяг — 166 сторінок), списку використаних джерел та літератури (268 найменувань) та додатків (44 сторінки). Повний обсяг дисертації складає 234 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження кримінально-правових та кримінологічних аспектів протидії завідомо неправдивим повідомленням про загрозу громадській безпеці дозволяє сформулювати такі основні висновки.
У зв’язку із зростанням кількості вчинених терористичних актів у світі, і зокрема в Україні, закономірно простежується загострення такої проблеми, як збільшення кількості завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці. Для перевірки цих повідомлень правоохоронні органи змушені задіяти значні сили, призупиняти діяльність організацій, установ або підприємств. Усе це істотно дезорганізує нормальну життєдіяльність суспільства, викликає страх і невпевненість у громадян та завдає значної економічної шкоди державі. У цьому виражається суспільна небезпечність злочину, передбаченого ст.259 КК (“Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності”).
Родовим об’єктом завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці є громадська безпека, тобто стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави від негативних наслідків явищ соціального, природного або техногенного характеру, а також підтримка достатнього рівня цієї захищеності, яка може порушуватися багатьма злочинами, передбаченими різними розділами Особливої частини КК України.
Видовим об’єктом цього злочину є загальна безпека, тобто безпека не зумовлена певною, конкретною сферою життєдіяльності, яка порушується злочинами, передбаченими розділом ІХ КК України. Щоб уникнути термінологічної плутанини, на нашу думку, треба розділ ІХ чинного КК України назвати “Злочини проти громадської (загальної) безпеки”.
Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст.259 КК, є загальна безпека, яка розглядається як цінність, що зазнає шкоди тільки від одного цього злочину. Термінологічно це поняття співпадає з поняттям загальної безпеки як видовим об’єктом, але за обсягом, змістом, сутністю вони не співпадають, оскільки загальна безпека як видовий об’єкт – це цінність, що зазнає шкоди не тільки від одного злочину, а від цілого виду тотожних злочинів, перерахованих у розділі ІХ КК України.
Додатковими об’єктами завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці є такі цінності, як життя, здоров’я, власність, порядок управління. Ці об’єкти є факультативними, оскільки вони не завжди зазнають шкоди від цього злочину.
Велика назва ст.259 КК “Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності” гальмує швидке сприйняття та розуміння цього злочину під час теоретичного вивчення та практичного застосування, тому пропонуємо викласти назву статті в такій редакції: “Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці”.
Предметом завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці виступає інформація про відсутність небезпеки як необхідний компонент громадської безпеки.
Склад злочину, передбачений ст.259 КК, містить повідомлення вигаданих відомостей про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками. Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці вчинюється тільки інформаційним способом. Обов’язковою ознакою неправдивого повідомлення є обман.
Повідомлення може бути відкритим або таємним (анонімним), що частіше трапляється у повсякденному житті. Адресатом цього повідомлення можуть виступати органи державної влади та управління, правоохоронні органи, службові особи установ, організацій і підприємств. Інформація може доводитися також до фізичних і юридичних осіб, які зобов’язані або змушені на неї реагувати. Якщо повідомлення, яке надійшло, стосується інтересів приватних осіб, то і вони можуть виступати адресатом завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці (мешканці будинку, пасажири літака тощо).
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці є засіб його вчинення – неправдива інформація.
Склад злочину, передбаченого ч.1 ст.259 КК, належить до формальних, тому злочин вважається закінченим з моменту доведення завідомо неправдивого повідомлення про вказану загрозу до відома адресата й усвідомлення ним цих загроз. Законодавець “штучно урізав” склад злочину і зробив його формальним, щоб посилити дію закону.
Повідомлення, яке не було усвідомлене адресатом, утворює замах на цей злочин. Якщо особа умисно створює умови для вчинення завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці, то дії винного слід кваліфікувати як готування до цього злочину, а намір учинити зазначені дії не утворює складу розглядуваного злочину.
Об’єктивними кваліфікуючими ознаками завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці є спричинення тяжких наслідків і повторність.
Для правильної кваліфікації злочину доцільно у чинному кримінальному законодавстві розкрити саме поняття “тяжкі наслідки” неправдивого повідомлення. У зв’язку з цим пропонуємо ч.2 ст.259 КК викласти в такій редакції: “Те саме діяння, якщо воно призвело до загибелі людей, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження хоча б одній особі або середньої тяжкості тілесних ушкоджень кільком особам, або завдало майнової шкоди у великих розмірах, або вчинене повторно”.
Також пропонуємо цю статтю доповнити приміткою, в якій розкрити суть майнової шкоди у великих розмірах: під майновою шкодою у великих розмірах слід вважати прямі збитки на суму, яка в триста і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.
Ознаками повторності при вчиненні завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці є такі дії, коли кожна з них має самостійний характер, а не є повторенням того самого повідомлення одному й тому ж адресатові декілька разів. У деяких випадках повторністю слід вважати неодноразове повідомлення про загрозу громадській безпеці одному й тому ж адресатові, однак за умови, що на перше повідомлення відреагували відповідні органи влади і між першим та другим повідомленням пройшов певний час.
Для правильної кваліфікації завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці необхідно відмежовувати продовжуваний злочин від повторності. Продовжуваним завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці визнається неодноразове повідомлення адресатові вигаданих відомостей, що складається з ряду тотожних дій, які мають загальну мету порушення громадської безпеки, що охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин.
Згідно з чинним законодавством України про кримінальну відповідальність, суб’єктом завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Більшість неповнолітніх осіб, які вчинили злочин, передбачений ст.259 КК, за рівнем розвитку випереджають біологічний вік, і цілком усвідомлюють і фактичний характер, і суспільну небезпеку своєї поведінки, і можуть керувати своїми діями в момент вчинення злочину. Про це свідчить і кількість розглядуваного виду злочинів зареєстрованих на території України. У зв’язку з цим пропонуємо зменшити вік кримінальної відповідальності за вчинення завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці з 16-ти до 14-ти років. Тому ч.2 ст.22 КК відповідно доповнити вказівкою на ст.259.
Дослідження суб’єктивної сторони завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці передбачає встановлення насамперед форми вини, яка повинна виражатись у прямому умислі. Відсутність вини у формі умислу виключає кримінальну відповідальність, оскільки в такому випадку відсутня одна з необхідних ознак складу цього злочину.
Особливістю складу злочину, передбаченого частиною 2 цієї статті, є те, що вона передбачає наявність складної вини: прямого умислу щодо завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці і необережності щодо настання тяжких наслідків.
У багатьох випадках завідомо неправдиві повідомлення вчиняються за наявності умислу, що виник раптово, але відомі і факти вчинення цього злочину із заздалегідь обдуманим умислом.
Встановлення інших ознак суб’єктивної сторони — мотивів і мети — має важливе значення для вирішення питання про визначення винній особі виду і міри покарання. Мотив та мета цього злочину можуть бути різними.
Для визначення меж кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці і правильної організації протидії йому, велике значення має відмежування цього злочину від суміжних з ним за складом злочинів. Такими злочинами є терористичний акт (ст.258 КК), хуліганство (ст.296 КК), погроза вбивством (ст.129 КК), погроза знищення майна (ст.195 КК), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст.383 КК), вимагання (ст.189 КК) тощо. Правильне визначення об’єктивних та суб’єктивних ознак зазначених злочинів має визначальне практичне значення для кваліфікації вчиненого.
Кількість завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці майже щороку зростає. І хоча з 1999 року по 2003 рік кількість зареєстрованих таких повідомлень у порівнянні з попередніми роками зменшилась, але тенденція до кардинального зменшення кількості повідомлень не простежується. Особливою рисою цього діяння є відкритість, спрямованість на досягнення визначених цілей, розраховані на залякування службових осіб, деяких верств населення.
Кількість завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці не є однаковою у різних регіонах України. Рівень зареєстрованих злочинів знижується з південного сходу до заходу України (за винятком Львівській області). Цей факт зумовлений соціально-демографічними, історичними та економічними особливостями регіонів, концентрацією населення у великих містах та іншими місцевими умовами.
Найбільш за все завідомо неправдиві повідомлення надходять стосовно мінування навчальних закладів, державних установ, житлових будинків і вокзалів. Серед навчальних закладів основна маса анонімних повідомлень припадає на загальні середні школи. У більшості випадків неправдиві повідомлення про загрозу громадській безпеці надходять весною та восени. У зимові та літні місяці активність осіб, які здійснюють вчинення цього злочину, знижується за рахунок різдвяних свят, канікул та відпусток.
Розглядаючи особу злочинця як сукупність соціально-демографічних, психологічних і моральних характеристик, тією чи іншою мірою типово властивих людям, винним у злочинній діяльності певного типу, дотримуємося такої класифікації осіб, які вчинюють злочини: суб’єкт злочину; особистість суб’єкта злочину; особистість злочинця. Актуальним для завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці є така категорія, як особистість суб’єкта злочину, оскільки особистість злочинця ми в цьому випадку не знаходимо, тому що не існує такого виду діяльності, як завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці, котрим би він займався певний проміжок часу. Це епізоди його життя, а не “спосіб життя”.
Особливо занепокоєння викликає низький рівень розкриття завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці органами внутрішніх справ. Такий стан зумовлений насамперед відсутністю в чергових частинах міськрайвідділів міліції відповідної звукозаписуючої апаратури, несвоєчасністю реагування чергових на анонімні дзвінки, а також тим, що третина анонімних повідомлень спочатку надходить до керівників навчальних закладів, установ і організацій, а вже від них, протягом певного часу, безпосередньо до підрозділів міліції.
Аналіз кримінальних справ та матеріалів про відмову у порушенні кримінальних справ свідчить, що практичні працівники підрозділів міліції не завжди вірно кваліфікують дії винної особи. При наявності складу злочину та при невстановленні “аноніма” органи внутрішніх справ відмовляють у порушенні кримінальних справ, що свідчить про високий рівень штучної латентності завідомо неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці.
Заслуговує на увагу розгляд питання щодо реагування органів внутрішніх справ та інших спеціальних державних підрозділів на анонімні повідомлення про загрозу вибуху. Не всі ще вищезазначені підрозділи готові до прийняття та реагування на такі повідомлення. Особливо це стосується міст та районів, де не так часто надходять ці повідомлення.
До криміногенних факторів, що породжують завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці, належать економічні, політичні, організаційно-управлінські, соціальні, правові та суспільно-психологічні фактори.
До основних умов, що сприяють розглядуваному виду злочину, належать: недостатній рівень протидії органів внутрішніх справ цим злочинним проявам; необґрунтована відмова в порушенні кримінальних справ через те, що не були відомі особи, котрі їх вчинили; недосконалість кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці; відсутність роз’яснень Верховного Суду України щодо застосування цієї норми; недосконалість методики розкриття таких злочинів; зниження ролі громадськості у боротьбі зі злочинністю, відставання форм і методів роботи правоохоронних органів від сьогодення; недоліки в системі правового виховання; безнаглядність і відсутність належного контролю з боку родини, відповідних служб та органів за поведінкою неповнолітніх; недоліки у виховній роботі навчальних закладів та в організації дозвілля тощо.
Нейтралізація перерахованих вище причин та умов, що породжують завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці, є засобом попередження зазначеного злочину. Таким чином, протидіяти цьому явищу можливо не тільки силовими заходами, але й шляхом нейтралізації причин та умов, що її породжують.
Отже, розглянувши кримінально-правові та кримінологічні аспекти протидії завідомо неправдивим повідомленням про загрозу громадській безпеці, пропонуємо викласти ст.259 КК в такій редакції:

“Стаття 259. Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці
1. Завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками, —
карається ...
2. Те саме діяння, якщо воно призвело до загибелі людей, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження хоча б одній особі або середньої тяжкості тілесних ушкоджень кільком особам, або завдало майнової шкоди у великих розмірах, або вчинене повторно, —
карається ...
Примітка. Майнова шкода вважається заподіяною у великих розмірах, якщо прямі збитки становлять суму, яка в триста і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Антонян Ю.М., Гульдман В.В. Криминальная патопсихология.— М.: Наука, 1991.— 248 с.
2. Архів місцевого Комунаровського суду м. Запоріжжя.— Справа №1–107/2001.
3. Архів місцевого Радянського суду м. Києва.— Справа №1–455/1996.
4. Ахметшин Х.М., Ахметшин Н.Х., Петухов А.А. Современное уголовное законодательство КНР.— М.: ИД “Муравей”, 2000.— 432 с.
5. Баев А.А., Савелий М.Ф. Организация некоторых мероприятий органов внутренних дел по предупреждению террористических актов (криминальных взрывов) // Материалы конференции “международный терроризм: новые измерения”.— М., 1997.— С.41-43.
6. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть: Конспект лекций.— Днепропетровск: Пороги, 1992.— 166 с.
7. Бандурко А.М., Зелинский А.Ф. Вандализм.— Харьков: Университет внутренних дел, 1996.— 198 с.
8. Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан в СССР.— Свердловск: Издательство Уральского университета, 1989.— 204 c.
9. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в уголовном праве.— М., 1963.—275 с.
10. Викрито чергового “серійного терориста” // Іменем закону.— 2002.— №6.— 8 лютого.
11. Волженкин Б.В. Уголовная ответственность юридических лиц.— СПб.: Санкт-Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры Российской Федерации, 1998.— 40 с.
12. Волков Б.С. Мотивы преступлений. (Уголовно-правовое и социально-психологическое исследование).— Казань: Издательство Казанского университета, 1982.— 152 с.
13. Ворошилин Е.В., Кригер Г.А. Субъективная сторона преступления.— М.: МГУ, 1987.— 124 с.
14. Гавриш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства.— Харьков: Основа, 1994.— 640 с.
15. Гельфер М.А. Преступные посягательства против личной собственности граждан.— М.: Издательство ВЮЗИ, 1954.— 60 с.
16. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений (объект и квалификация преступлений).— Л.: ЛГУ, 1979.— 128 с.
17. Гринберг Н.С. Преступления против общественной безопасности. Учебное пособие.— Свердловск: Свердловский юридический институт, 1974.— 177 с.
18. Дагель П.С. Проблема вины в уголовном праве // Ученые записки Дальневосточного университета.— Вып. 21.— Ч.1.— Владивосток, 1968.— С.35-38.
19. Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление.— Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1974.— 243 с.
20. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка.— Т.1.: А-З.— М.: Русский язык, 1978.— 699 с.
21. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка.— Т.2.: И-О.— М.: Русский язык, 1979.— 779 с.
22. Деконенко С. Жарти скінчилися: віднині телефонні терористи під контролем // Міліція України.— 2004.— №3.— С.18-19.
23. Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич В.В. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини). Навчальний посібник.— К.: Атіка, 2001.— 368 с.
24. Долгова А.И. Криминология.— М.: Издательская группа НОРМА–ИНФРА-М, 1999.— 272 с.
25. Дюпра Ж. Ложь.— Саратов, 1905.— 157 с.
26. Емельянов В.П. Концептуальные аспекты исследования объекта преступлений // Право и политика.— 2003.— №2.— С.67-77.
27. Емельянов В.П. Ответственность за ложное сообщение об акте терроризма в России и Украине: сравнительный анализ // Российская юстиция.— 2000.— №1.— С.50.
28. Емельянов В.П. Ответственность за угрозу террористическим актом в России и в Украине: сравнительный анализ // Российская юстиция.— №5.— 2000.— С.30.
29. Емельянов В.П. Преступность несовершеннолетних с психическими аномалиями / Под ред. И.С. Ноя.— Саратов: Издательство Саратовского университета, 1980.— 52 с.
30. Емельянов В.П. Терроризм — как явление и как состав преступления: Монография.— Харьков: Право, 1999.— 272 с.
31. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование).— М.: NOTA BENE, 2000.— 320 с.
32. Ємельянов В.П. Злочини терористичної спрямованості.— Харків: “Рубікон”, 1997.— 160 с.
33. Есипов В.В. Уголовное право. Часть особенная. Преступления против государства и общества. Учебник.— М.: Издание книжного магазина “Правоведение”, 1912.—208 с.
34. Жеребкин В.Е. Логический анализ понятий права.— К.: Вища школа, 1976.— 150 с.
35. Забилык И. За безопасность жителей одиннадцати киевских домов аноним потребовал от столичной госадминистрации почти два миллиона долларов // Факты.— 2000.— №70.— 15 апреля.
36. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Юридический вестник.— 1998.— № 4.— С.5.
37. Загородников Н.И. Значение объекта преступления для определения меры наказания по советскому уголовному праву // Труды Военно-юридической академии.— Т.10.— М., 1949.— С.12.
38. Закалюк А.П., Коротченко А.И., Москалюк Л.Н. Допреступное поведение и механизм совершения преступления при нарушениях психики пограничного характера. Проблемы изучения личности правонарушителя.— М., 1984.— 212 с.
39. Звіт перед українським народом. Десять років на варті правопорядку // Іменем Закону.— 2002.— №7.— 15 лютого.
40. Зелинский А.Ф. Криминальная мотивация хищений и иной корыстной преступной деятельности.— К.: УМКВО, 1990.— 70 с.
41. Зелинский А.Ф. Криминальная психология. Научно-практическое издание.— К.: Юринком Интер, 1999.— 240 с.
42. Зелінський А.Ф. Кримінологія. Навчальний посібник.— Харків: Рубікон, 2000.— 240 с.
43. Зелінський А.Ф., Куц В.М. Об’єкт злочину і структура Особливої частини Кримінального кодексу // Вісник Університету внутрішніх справ.— Вип.2.— Харків, 1997.— С.148-154.
44. Злобин Г.А., Никифоров Б.С. Умысел и его формы.— М.: Юридическая литература, 1972.— 262 с.
45. Знаков В.В. Правда и ложь в сознании русского народа и современной психологии понимания.— М., 1993.— 239 с.
46. Исаев М.М., Утевский Б.С. Материалы по особенной части уголовного права / Под ред. И.Т. Голякова.— М.: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1943.— 88 с.
47. Каиржанов Е.К. Интересы трудящихся и уголовный закон.— Алма-Ата: Казахстан, 1973.— 160 с.
48. Карпец И.И. Современные проблемы уголовного права и криминологии.— М.: Юридическая литература, 1976.— 224 с.
49. Кириченко О.В. Відмежування завідомо неправдивого повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення або пошкодження об’єктів власності від суміжних злочинів // Вісник ЗЮІ МВС України.— 2001.— №1.— С.198-205.
50. Кириченко О.В. Історичні аспекти відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності // Тези доповідей науково-теоретичної конференції “Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах”.— Ч.1.— К.: НАВСУ, 2002.— С.92-93.
51. Кириченко О.В. Кваліфікуючі ознаки завідомо неправдивого повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства”.— Ч.1.— Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 2002.— С.82-85.
52. Кириченко О.В. Об’єкт завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці // Вісник Запорізького юридичного інституту.— 2003.— №1.— С.194-203.
53. Ковалев М.И. Общественно опасные последствия преступления и диспозиция уголовного закона // Советское государство и право.— 1990.— №10.— С.38-43.
54. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. // ВВР УРСР.— 1984.— Додаток до №51.— Ст.1122. Із наступними змінами та доповненнями.
55. Комиссаров В.С. Преступления, нарушающие общие правила безопасности (Понятие, система, общая характеристика): Дис... докт. юрид. наук: 12.00.08.— М., 1997.— 214 с.
56. Комиссаров В.С. Терроризм, бандитизм, захват заложника и другие тяжкие преступления против безопасности общества. По новому УК РФ.— М.: “Кросна-Лекс”, 1997.— 160 с.
57. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под общ. ред. Ю.И. Скуратова и В.М. Лебедева.— 3-е изд., изм. и доп.— М.: Издательская группа НОРМА–ИНФРА-М, 2000.— 896 с.
58. Комплексна програма профілактики злочинності на 2001–2005 роки // Юридичний вісник України.— 2001.— №3.— 18-24 січня.
59. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (далі — ВВР).— 1996.— №30.— Ст.141.
60. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны.— М.: Академия МВД СССР, 1980.— 248 с.
61. Коржанський М.Й. Ще раз про об’єкт злочину // Юридичний вісник України.— 1996.— 18-24 липня.
62. Костенко О.М. Принцип соціального натуралізму та його значення для юриспруденції і кримінології // Збірник тез доповідей учасників Регіонального круглого столу “Актуальні проблеми кримінального і кримінально-процесуального законодавства і практики його застосування”.— Хмельницький: ХІУП, 2002.— С.10-16.
63. Костяна О. Телефонні жарти суд оцінює суворо // Іменем закону.— 1999.— №37.
64. Кочин А.А., Харламов В.С. Облик лжетеррориста // Российский следователь.— 2004.— №3.— С.33-35.
65. Кривуля О.М., Куц В.М. Чи можуть бути суспільні відносини об’єктом злочину? // Вісник Університету внутрішніх справ.— Вип.2.— Харків, 1997.— С.70-75.
66. Кригер Г.А. Еще раз о смешанной форме вины // Советская юстиция.— 1967.— №3.— С.5-7.
67. Кригер Г.А. К вопросу о понятии объекта преступления в советском уголовном праве // Вестник Московского университета.— 1995.— №1.— С.123.
68. Кригер Г.А. Квалификация хищений социалистического имущества.— М.: Юридическая литература, 1974.— 358 с.
69. Криминальная мотивация / Под ред. В.Н. Кудрявцева.— М.: Наука, 1986.— 304 с.
70. Криминология — ХХ век / Под ред. В.Н. Бурлакова, В.П. Сальникова.— СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2000.— 554 с.
71. Криминология и профилактика преступлений: Учебное пособие. Курс лекций / Г.Н. Горшенков, Е.А. Костыря, О.В. Лукичев и др. / Под общ. ред. Сальникова В.П. Санкт-Петербургский университет МВД России, Академия права, экономики и безопасности жизнедеятельности.— СПб.: Фонд “Университет”, 2001.— 224 с.
72. Криминология. Учебник / Под ред. В.Н. Кудрявцева и В.Е. Эминова.— 2-е изд., перераб. и доп.— М.: Юристъ, 1999.— 678 с.
73. Криминология: Учебник / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского.— М.: Издательство БЕК, 1998.— 566 с.
74. Криминология: Учебник для юридических вузов / Под общ. ред. А.И. Долговой.— М.: Издательская группа НОРМА–ИНФРА-М, 1999.— 784 с.
75. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / А.В. Баляба, Э.В. Виленская, Э.А. Дидоренко, Б.Г. Розовский.— Луганск: РИО ЛИВД, 2000.— 318 с.
76. Кримінальне право і законодавство України: Частина загальна: Курс лекцій / За ред. М.Й. Коржанського.— К.: Атіка, 2001.— 432 с.
77. Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. П.С. Матишевського та інших.— К.: Юрінком, 1999.— 512 с.
78. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація.— Київ-Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001.— 416 с.
79. Кримінальне право: Особлива частина / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, С.Я. Лихова та інші / За ред. П.С. Матишевського та інших.— К.: Юрінком Інтер, 1999.— 891 с.
80. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // ВВР України.— 2001.— №25-26.— Ст.131. Із наступними змінами та доповненнями.
81. Кримінальний кодекс України з постатейними матеріалами: Офіційне видання станом на 20 липня 2000 р.— Ужгород: Інформаційно-видавниче агентство “ІВА”, 2000.— 536 с.
82. Кримінально-процесуальний кодекс України. Затверджений Законом від 28 грудня 1960 р. // ВВР УРСР.— 1961.— №2.— Ст.15. Із наступними змінами та доповненнями.
83. Криміногенна ситуація в Україні. Оцінка, тенденція, прогноз.— К.: МВС, 2002.— 38 с.
84. Кримінологія: Особлива частина: Навчальний посібник / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман / За ред. І.М. Даньшина.— Харків: Право, 1999.— 232 с.
85. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд / За ред. І.М. Даньшина.— Харків: Право, 2003.— 352 с.
86. Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования: Учебное пособие.— М.: Издательская группа “ФОРУМ – ИНФРА-М”, 1998.— 216 с.
87. Кудрявцев В.Н. К вопросу о соотношении объекта и предмета преступления // Труды ВЮА.— Вып.13.— 1951.— С.56.
88. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений.— 2-е изд., перераб. и доп.— М.: Юристъ, 1999.— 304 с.
89. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления.— М.: Госюриздат, 1960.— 244 с.
90. Кузнецов А.В. Ответственность за подлог документов по уголовному праву.— М.: Госюриздат, 1959.— 111 с.
91. Кузнецова Н.Ф. Значение преступных последствий для уголовной ответственности.— М: Госюриздат, 1958.— 217 с.
92. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность.— М.: Издательство Московского университета, 1969.— 232 с.
93. Кузнєцов В.В. Комп’ютерна інформація як предмет крадіжки // Право України.— 1999.— №7.— С.85-88.
94. Кузнєцов В.В. Комп’ютерна крадіжка: що розуміти під предметом злочину // Право України.— 1999.— №10.— С.74-76.
95. Куликов А.В. Двойная форма вины: понятие, виды, конструкция составов, квалификация: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Свердловский юридический институт.— Свердловск, 1990.— 17 с.
96. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений.— М.: Издательство Московского университета, 1984.— 184 с.
97. Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2-х кн. / О.М. Джужа, П.П. Михайленко, О.Г. Кулик та ін. / За заг. ред. О.М. Джужи.— К.: Юрінком Інтер, 2001.— 352 с.
98. Курс советского уголовного права: Часть общая.— Т.1.— Л.: Издательство Ленинградского университета, 1968.— 645 с.
99. Курс советского уголовного права: Часть общая. В 6-ти т. / Под ред. А.А. Пионтковского.— Т.2.— М.: Наука, 1970.— 516 с.
100. Курс советского уголовного права: Часть особенная / Н.А. Беляев, Г.З. Анашкин, В.С. Прохоров и др. / Отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский.— Т.3.— Л.: Издательство Ленинградского университета, 1973.— 836 с.
101. Курс советской криминологии: предмет, методология, преступность и ее причины, преступник.— М.: Юридическая литература, 1985.— 416 с.
102. Куц В.М. Кримінально-правова характеристика повідомлення неправдивої інформації про небезпеку // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми охорони громадського порядку і вдосконалення законодавства”.— Харків: Університет внутрішніх справ, 1994.— С.47-50.
103. Куц В.М. Теоретико-прикладні аспекти проблеми суб’єкта злочину // Вісник Університету внутрішніх справ.— Вип.1.— Харків, 1996.— С.17-23.
104. Лабунская В.А. Невербальное поведение (социально-психологический подход).— Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1986.— 135 с.
105. Лащук Є.В. До питання про “безпредметні” злочини // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки.— Вип.8.— К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000.— С.372-378.
106. Ли Д.А. Преступность в структуре общества.— М.: Информационно-издательское агентство “Русский мир”, 2000.— 152 с.
107. Липманн О., Адам Л. Ложь в праве.— Харьков: Юриздат Украины, 1929.— 48 с.
108. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: Кримінологічно-правове дослідження.— К.: Юрінком Інтер, 2000.— 280 с.
109. Литвин Т. Розпізнання навмисне неправдивої інформації в мовному повідомленні // Право України.— 2000.— №7.— С.86-89.
110. Ліпкан В.А. Правові та організаційні аспекти боротьби з тероризмом в Україні // Науковий вісник НАВСУ.— Вип.3.— К., 1998.— С.88-92.
111. Лунеев В.В. Субъективное вменение.— М.: Спарк, 2000.— 70 с.
112. Магер В. Телефонні погрози // Юридичний вісник України.— 1999.— №41.— 14-20 жовтня.
113. Малинин В.Б. Причинная связь в уголовном праве.— СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2000.— 316 с.
114. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник.— К.: Юрінком Інтер, 2000.— 272 с.
115. Мелитан К. Психология лжи.— М., 1903.— 87 с.
116. Меньшагин В.Д. Советское уголовное право: Общая часть.— М.: Изд-во Московского университета, 1969.— 485 с.
117. Милиции больше не нужны отпечатки пальцев, чтобы ловить жуликов // Киевские ведомости.— 1998.— 24 ноября.
118. Милюков С.Ф. Российское уголовное законодательство: опыт критического анализа.— СПб.: СПбИВЭСЭП, Знание, 2000.— 279 с.
119. Миненок М.Г., Миненок Д.М. Корысть. Криминологические и уголовно-правовые проблемы.— СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2001.— 367 с.
120. Михайленко П.П. Соблюдение социалистической законности при решении вопросов о возбуждении уголовных дел // В кн.: Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України (статті, доповіді, рецензії): У 3-х томах.— К.: Генеза, 1999.— С.35-60.
121. Михлин А.С. Понятие и виды последствий преступления // Вопросы уголовного права и процесса.— М., 1958.— С.45.
122. Михлин А.С. Последствия преступления.— М.: Юридическая литература, 1969.— 104 с.
123. Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) // http:www.rada.gov.ua.
124. Модельный Уголовный кодекс для государств-участников СНГ // Правоведение.— 1996.— №1.— С.91-150.
125. Музика А.А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів.— К.: Логос, 1998.— 324 с.
126. Музика А.А. Незаконний обіг наркотичних засобів в Україні (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08 / НАН України, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького.— К., 1988.— 44 с.
127. Музика А.А. Примусові заходи медичного і виховного характеру.— К.: Національна академія внутрішніх справ України, 1997.— 125 с.
128. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації.— К.: Атіка, 1999.— 418 с.
129. Назаренко Г.В. Уголовно-релевантные психические состояния лиц, совершивших преступления и общественно опасные деяния. Монография.— М.: Издательство “Ось-89”, 2001.— 240 с.
130. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп. ред. В.Ф. Бойко та інші.— 6-те вид., допов.— К.: А.С.К., 2000.— 1120 с.
131. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка.— Ч.1.— К.: ФОРУМ, 2001.— 393 с.
132. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка.— Ч.2.— К.: ФОРУМ, 2001.— 942 с.
133. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: За станом законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 грудня 2001 р. / За ред. С.С. Яценка.— К.: А.С.К., 2002.— 936 с.
134. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України (Зі станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 січня 1997р.) / За ред. В.Ф. Бойка та інших.— К.: Юрінком, 1997.— 960 с.
135. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка.— К.: Каннон, А.С.К., 2001.— 1104 с.
136. Наумов А.В. Российское уголовное право: Общая часть.— М.: БЕК, 1997.— 590 с.
137. Никифоров Б.С. Место объекта в общем определении преступления по советскому уголовному праву // Социалистическая законность.— 1958.— №5.— С.31.
138. Никифоров Б.С. Об умысле по действующему уголовному законодательству // Советское государство и право.— 1965.— №6.— С.45-49.
139. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву.— М.: Госюриздат, 1960.— 229 с.
140. Новий тлумачний словник української мови: У 4-х томах / Укл. В.В. Яременко, О.М. Сліпушко.— Т.1.— К.: Видавництво “Аконіт”, 1998.— 910 с.
141. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты.— М.: Издательство НОРМА, 2001.— 208 с.
142. Новый Уголовный кодекс Франции.— М.: Издательство “Юридический колледж МГУ”, 1993.— 212 с.
143. Овчинникова Г.В. Терроризм.— СПб.: Санкт-Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры РФ, 1998.— 36 с.
144. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой.— 19-е изд., испр.— М.: “Русский язык”, 1987.— 750 с.
145. Орлов В.С. Субъект преступления.— М.: “Юридическая литература”, 1958.— 260 с.
146. Орлов П.І. Інформація та інформатизація: Нормативно-правове забезпечення: Науково-практичний посібник.— Харків: Видавництво Університету внутрішніх справ, 2000.— 576 с.
147. Павлов В.Г. Субъект преступления и уголовная ответственность. Монография.— СПб.: Издательство "Лань", Санкт-Петербургский университет МВД России, 2000.— 192 с.
148. Павлов В.Г. Субъект преступления.— СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2001.— 318 с.
149. Панов М., Тихий В. Безпека як фундаментальна категорія в методології правознавства (до постановки проблеми) // Вісник Академії правових наук України.— 2000.— №3 (22).— С.10-16.
150. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность.— Харьков: Вища школа, Изд-во при Харьковском университете, 1982.— 161 с.
151. Пашковская А.В., Степанова И.Б. Ревность как мотивация преступного поведения // Вестник Московского университета.— Серия 11. Право.— 1997.— №1.— С.38-47.
152. Пионтковский А.А. Уголовное право РСФСР: Часть общая.— М., 1925.— 425 с.
153. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву.— М.: Госюриздат, 1961.— 666 с.
154. Підгорна О. Правові засоби подолання насильства у сімейних стосунках // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Роль органів внутрішніх справ у сфері запобігання та протидії насильству в суспільстві”.— Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2000.— С.102-107.
155. Піщенко Г. Правові аспекти та відмінні особливості кримінально караного хуліганства // Право України.— 1997.— №2.— С.67-69.
156. План основних організаційно-практичних заходів МВС України щодо реалізації вимог Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки: Наказ МВС України №129 від 21.02.2001 р.
157. Пономаренко Г.О. Запобігання правопорушенням і злочинам серед учнівської молоді // Педагогіка і психологія.— 1997.— №4.— С.131-138.
158. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень: Наказ Міністерства охорони здоров’я України №6 від 17.01.1995 р. // Юридичний вісник України.— 1995.— №31.
159. Правила супроводження в контрольованих зонах авіапідприємств матеріальних цінностей і пасажирів: Наказ Державного департаменту авіаційного транспорту України та МВС України №168/397 від 11