СУДОВА ГНОСЕОЛОГІЯ. ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ТА ПРАКТИКИ

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП……………………………………………………………………. …4–15

РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СУДОВОГО ПІЗНАННЯ

1.1. Актуальні проблеми організаційного, процесуального
та методологічного забезпечення пізнавальних процесів
у сфері сучасного судочинства…………………………………………….16–37
1.2. Загальна характеристика пізнання і відображення
та особливості психічного відображення..………………………..………38–63
1.3. Загальнотеоретичні аспекти інформаційного
забезпечення свідомості.…………………………………………………...64–75
1.4. Характеристика окремих елементів когнітивної діяльності
та їх вплив на формування судових показань…………………………...75–145
Висновки до розділу 1...………………………………………………….146–151

РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ПІЗНАННЯ ТА ДОКАЗУВАННЯ
У СФЕРІ СУДОЧИНСТВА

2.1. Загальна характеристика пізнання у сфері судочинства…………152–156
2.2. Пізнання та доказування, дослідження та доказування,
види досліджень у сфері судочинства………………………………….157–171
2.3. Проблемні аспекти мети і завдань
процесуальної діяльності та окремих її інститутів…………………….172–183
2.4. Суб’єкти пізнання і доказування…………………………………...183–198
2.5. Процеси пізнання і доказування: поняття, структура.……............198–213
Висновки до розділу 2...…………………………………………………214–217

РОЗДІЛ 3
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСОБІВ ПІЗНАННЯ
ТА ДОКАЗУВАННЯ У СФЕРІ СУДОЧИНСТВА

3.1. Поняття засобів наукового пізнання
та їхні особливості у сфері судочинства ..……………………………...218–228
3.2. Засоби доказування у сфері судочинства…..…………………….. 229–251
3.3. Світоглядні принципи в системі засобів пізнання..………………251–258
3.4. Загальнонаукові методи пізнання……..…………………………...258–278
3.5. Поняття окремонаукових методів
і загальна характеристика методів криміналістики….……………......279–287
3.6. Технічні засоби пізнання та доказування…………………………288–293
Висновки до розділу 3...………………………………………………...293–297

РОЗДІЛ 4
ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЗАСОБІВ ПІЗНАННЯ
ТА ДОКАЗУВАННЯ У СФЕРІ СУДОЧИНСТВА
4.1. Тактичні засоби розв’язання пізнавальних завдань
у сфері судочинства: поняття і загальна характеристика………………298–312
4.2. Тактичні прийоми, засновані на даних наукової
організації праці…………………………………………………………. 312–331
4.3. Тактичні прийоми, засновані на даних логіки……………………..331–344
4.4. Поняття і загальна характеристика методів
психологічного впливу та заснованих на них тактичних прийомів......345–376
Висновки до розділу 4…...……………………………………………….376–382

ВИСНОВКИ……...…………………….…………………………………383–394

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……...…………………………395–427

ДОДАТКИ…………………………………………………………………428–436

ВСТУП

Актуальність теми. Широке використання сучасних наукових досягнень у всіх сферах суспільного життя зумовило й істотні зміни в пізнавальних процесах у сфері судочинства. Такими змінами, зокрема, є: розширення не тільки викорис-тання досягнень науки і техніки та спеціальних знань, а й результатів взаємодії різ-них наук при розв’язанні окремих завдань, що виникають у цій сфері; поява які¬сно нових обۥєктів правовідносин, які часто стають й об’єктами судових дослі¬джень; розробка й використання дедалі складніших інструментальних засобів пі¬знання; організований характер отримання доказів і розчленування пізнавальних дій на окремі види завдань, які є професійною сферою діяльності спеціалістів у різних галузях знань, та поглиблення диференціації і професіоналізації пізнава¬льних дій всередині самих таких завдань; залучення у сферу судочинства суб’єктів, які виконують технічні функції; ускладнення судової оцінки результатів пізнавальних дій, виконаних з використанням складних науково-технічних засобів тощо. Означені зміни значно ускладнюють процеси пізнання та доказування, оскільки завдання, які постають перед їх суб’єктами, вже неможливо розв’язувати на інтуїтивному рівні, на основі досвіду та особистої переконаності, вони вимагають серйозного наукового підходу і насамперед звернення до теорії та методології пізнавальної діяльності, що й свідчить про актуальність удосконалення тео-ретичних та методологічних засад правової науки і практики.
Особливостям використання наукових засобів пізнання у сфері судочинства приділяли увагу такі вітчизняні вчені, як Ю.П. Аленін, Л.Ю. Ароцкер, В.Д. Басай, В.П. Бахін, П.Д. Біленчук, Т.В. Варфоломеєва, А.Ф. Волобуєв, В.І. Галаган, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, В.А. Журавель, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, Н.С. Карпов, Н.І. Клименко, О.Н. Колесніченко, В.О. Коновалова, М.В. Костиць-кий, В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, В.Г. Лукашевич, Є.Д. Лукۥянчиков, Г.А. Матусовський, О.Р. Михайленко, В.Т. Нор, М.А. Погорецький, М.В. Салтевський, М.Я. Сегай, В.В. Тіщенко, В.Ю. Шепітько, М.Є. Шумило та інші, а також такі вчені колишнього СРСР та країн СНД, як А.Р. Бєлкін, Р.С. Бєлкін, О.М. Васильєв, А.І. Вінберг, І.О. Возгрін, І.Ф. Герасимов, Г.І. Грамович, Р.Г. Домбровський, Л.Я. Драпкін, О.В. Дулов, О.Ф. Лубін, І.М. Лузгін, В.О. Образцов, Ю.К. Орлов, М.С. Полєвой, О.Р. Росінська, М.О. Селіванов, В.І. Шиканов, М.П. Яблоков тощо.
Безумовно, дослідження цих вчених є значним внеском у розвиток теорії та удосконалення практики судочинства, однак не вичерпують глибини цієї багатоа-спектної проблеми. Як наслідок, створення чіткої методологічної системи поло-жень, які були б орієнтиром у науковому пізнані у цій сфері, залишається актуа-льним. А це в свою чергу вимагає соціально-історичної, гносеологічної і процесу-альної характеристики не тільки загальної сутності цього виду пізнання, а й сут-ності кожного його структурного елементу та механізму його здійснення, що є неодмінною умовою подальшого його розвитку та успішного розвۥязання проблем теоретичного і прикладного характеру.
Зокрема, соціально-історичний підхід до розуміння процесу пізнання дає можливість визначити особливості його сутності, мети, об’єктів, суб’єктів, форм організації, умов здійснення, засобів та отриманих з їх допомогою результатів, а з урахуванням цього орієнтує на розгляд пізнавальної діяльності у сфері судочинства як особливий вид соціальної діяльності та обов’язкове врахування загальносоціальних умов, у яких вона здійснюється. Адже на сьогодні є очевидним не тільки ускладнення пізнавальних процесів у цій сфері, а й часте відве¬рте політичне лобіювання і результатів розслідування, і судових рішень, ігнору¬вання законності та морально-етичних норм, що висуває підвищені вимоги і до професійної кваліфікації, і до світоглядної підготовки осіб, які її здійснюють.
Важливим є й те, що демократизація суспільних відносин зумовила появу кон-ституційних норм, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а їх юрисдикція поширюється на всі види правовідносин, що свідчить про зростання значення суду як органу правосуддя. Та й ”попереднє слідство” назване досудовим, чим підкреслюється його допоміжний, організаційно-забезпечуваль-ний по відношенню до судового слідства характер.
Прогресивним є й декларований законодавством України принцип єдності судової влади, згідно з яким суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Водночас на сьогодні є очевидною відсутність організаційної та процесуальної єдності судової системи України, оскільки фактично тут створено кілька автономних судових систем, кожна з яких має й власне процесуальне забезпечення, у кожній з них навіть “своє” розуміння й основних категорій доказового права. Але ж принцип єдності судової влади зумовлює необхідність створення єдиної системи її органів з покладанням на неї здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку.
А якщо взяти до уваги, що будь-який вид судочинства насамперед являє собою пізнавально-практичну діяльність, спрямовану на встановлення суті та обставин вчинення відповідного юридичного факту і прийняття на цій основі законного та обґрунтованого рішення, то стає очевидним, що ця діяльність має бути забезпечена й відповідним науковим інструментарієм, який за винятком кримінального судочинства, тут відсутній хоча потреба у ньому також є очевидною. Саме тому змістом гносеологічного аспекту вивчення пізнання у сфері судочинства є встановлення його структури і механізму здійснення, встановлення системи методологічних принципів, які детермінують його характер і специфіку загалом, так і особливості кожної пізнавальної дії, і, таким чином, забезпечують методологічну дисципліну думки, тобто розв’язання проблеми, яким чином пізнавальну діяльність суб’єктів доказування можна висловити у вигляді чітко визначеної системи елементів, які виконують евристичну функцію. Виділення і обґрунтування такої вихідної системи сприятиме не тільки уникненню ”методу спроб і помилок”, а й переходу до свідомого врахування специфіки підпорядкованих їй підсистем, аналіз яких давав би можливість зрозуміти, як потрібно мислити і практично діяти для отримання запланованих результатів у конкретних умовах.
Адже саме складність правовідносин у сфері кримінального судочинства зумо-вила появу науки криміналістики, яка й здійснює відповідне методологічне забез-печення пізнавальних процесів у цій сфері. Але криміналістика зорієнтована на забезпечення пізнавальних процесів лише у сфері кримінального судочинства, більше того, переважно у сфері досудового слідства, а науки, яка здійснювала б цю функцію у сфері цивільного, господарського, адміністративного та конститу-ційного судочинства немає. Складність проблем формування доказів і їхніх про-цесуальних джерел та оперування ними у сфері кримінального судочинства зумо-вили появу й теорії доказів, яка знайшла втілення у відповідних наукових працях, але й подібної теорії немає у жодній іншій сфері судочинства. Варто зазначити й те, що й наявні напрацювання вчених процесуалістів та криміналістів з цього приводу також потребують належного наукового осмислення та відповідного ко-ригування згідно з сучасним рівнем розвитку науки та судочинства.
Зазначені обставини є доказом необхідності створення якісно нової системи знань – теорії судового пізнання, яка виконувала б функцію наукового забезпе-чення пізнавальних процесів у кожній із сфер судочинства.
Отже, оскільки потреба наукової розробки вчення про механізми та засоби нау-кового пізнання та особливості їх використання у кожній із сфер судочинства є очевидною і актуальною, то це й зумовило вибір теми цього дослідження. І саме з огляду на це, підкреслюючи необхідність процесу інтеграції досягнень сучасної науки у сферу судочинства, в дисертації послідовно доводиться необхідність його організаційного, правового, теоретичного та методологічного забезпечення.
У зв’язку з викладеним актуальність обраної теми дисертаційного дослідження зумовлена, з одного боку, завданнями розвитку юридичної науки, а з іншого – по-требами практики у науково обґрунтованих методичних рекомендаціях з викорис-тання сучасних засобів наукового пізнання при здійсненні судочинства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане на кафедрі криміналістики юридичного факультету Київського націона-льного університету імені Тараса Шевченка в контексті держбюджетних тем “Фо-рмування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні” (номер теми 06БФ042-01) та ”Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу” (номер теми 06БФ042-01), які виконувалися на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, та відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри криміналістики юридичного факультету на тему “Криміналістичні засоби протидії злочинній діяльності” (номер теми 97115).
Досліджувані за темою галузево-предметні питання є складовими програм і те-матичних планів з курсів криміналістики, кримінального процесу і юридичної психології, а також спецкурсів ”Теорія судового пізнання”, ”Теоретичні аспекти криміналістичної ідентифікації”, ”Судова експертологія”, ”Огляд місця події”, які викладаються на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка та на юридичних факультетах інших навчальних закладів.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теорети-чне осмислення сутності, сучасного стану і проблемних аспектів пізнавальних процесів у сфері судочинства, а також аналіз законодавства, наукової літератури і судової, слідчої та експертної практики для виявлення проблемних процесуальних, гносеологічних, організаційних і технічних питань та вироблення комплексу методологічних підходів і практичних рекомендацій щодо вдосконалення інфор-маційного забезпечення цих процесів.
Зазначена мета реалізується за допомогою вирішення таких завдань:
– визначення сутності пізнавальних процесів і їх особливостей у сфері судо-чинства та характеристика системи сучасних засобів наукового пізнання;
– систематизація, аналіз та розвиток наукових знань про пізнавальні процеси у сфері судочинства з урахуванням сучасних наукових досягнень;
– визначення особливостей використання загальнонаукових засобів пізнання при конструюванні засобів пізнання, які застосовуються у сфері судочинства, та розробка відповідних рекомендацій щодо їх застосування;
– вироблення пропозицій, спрямованих на вдосконалення організаційного, процесуального та методологічного забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства та підвищення на цій основі їх ефективності;
– формулювання пропозицій щодо вдосконалення законодавства, судової, слід-чої та експертної практики у зазначеній сфері.
Об’єктом дослідження є правовідносини у сфері сучасного судочинства.
Предметом дослідження є методологічні аспекти використання сучасних нау-кових засобів пізнання в процесі інформаційного забезпечення пізнавальних від-носин у сфері судочинства.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є система світо-глядних принципів, що базуються на діалектико-матеріалістичному методі науко-вого пізнання, а також такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, порівняння, узагальнення, класифікація, системно-структурний, формально-логічний, істори-чний, порівняльний тощо.
Зокрема, в дослідженні застосовувалися методи:
– аналізу і синтезу – для виявлення будови досліджуваного об'єкта, його струк-тури, виявлення його складових та їхніх ознак і взаємозв'язків між ними, відмежу-вання суттєвого від несуттєвого, узагальнення виявлених істотних ознак та фор-мулювання висновків, які з них випливають;
– порівняння – для виявлення подібності та відмінності між явищами, що є складовими предмета дослідження, зокрема, при аналізі норм чинного законодав-ства та обґрунтуванні висновків і пропозицій щодо їх доповнення чи уточнення;
– узагальнення – з метою переходу від окремих фактів до загальних;
– класифікації – з метою систематичного поділу і впорядкування об’єктів;
– системно-структурний – при дослідженні системи суб’єктів і засобів пізнання та структури пізнавальної діяльності у цій сфері;
– формально-логічний при аналізі норм чинного законодавства та існуючих те-оретичних конструкцій з приводу особливостей наукового пізнання у сфері судо-чинства, обґрунтуванні висновків і пропозицій щодо їх доповнення чи уточнення, формулюванні відповідних висновків та наукових положень;
– історичний – при визначенні закономірностей розвитку потреб практики та процесуального законодавства, яке регламентує порядок їх реалізації, та зумовле-них ними передумов для вдосконалення засобів формування і використання судо-вих доказів, а також при дослідженні генезису окремих теоретичних концепцій, вчень, наукових категорій, поглядів.
Висновки і рекомендації автора ґрунтуються на нормах Конституції України, конституційного, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуаль-ного, цивільного та цивільно-процесуального законодавства.
Теоретичною основою дослідження є наукові праці з питань філософії, логіки, психології, теорії держави і права, конституційного, адміністративного, криміна-льного та кримінально-процесуального права, теорії доказів, криміналістики, юридичної психології тощо.
Емпіричною базою дослідження є особистий досвід роботи автора в органах прокуратури та як завідувача лабораторії криміналістичної техніки, асистента, доцента та завідувача кафедри криміналістики юридичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, а також узагальнені матеріали судової, слідчої та експертної практики, статистичні звіти КНДІСЕ.
Наукова новизна одержаних результатів визначається метою та предметом дослідження, а також завданнями і методами їх вирішення і полягає у тому, що автором уперше у вітчизняній науці на монографічному рівні з використанням методологічних положень філософії, логіки, психології, теорії держави і права, матеріального та процесуального права, криміналістики та інших галузей знань проведено комплексне дослідження сутності, структури та засобів пізнання у сфері судочинства, стан регулювання їх законодавством, виявлено недоліки поглядів вчених і законодавства з цього приводу, та практичні помилки, які з цього випливають, обґрунтовані висновки і пропозиції щодо їх усунення.
Цінність дослідження та зроблених на його основі висновків і пропозицій поля-гає в тому, що у ньому пропонується низка нових концептуальних положень, які є значущими як для теорії, так і для практики. Зокрема:
вперше:
– обґрунтовано необхідність створення якісно нової системи юридичних знань – теорії судового пізнання, яка має виконувати методологічну функцію забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства;
– визначено її структуру та охарактеризовано основні її елементи;
– запропоновано поняття ”світоглядні принципи в системі засобів пізнання”;
– обґрунтовано висновок про необхідність створення якісно нової системи знань – юридичної гносеології, яка була б методологічним орієнтиром у пізнанні та адекватному відображенні державно-правових реалій і в правосвідомості, і в правових конструкціях і, таким чином, стала б основою процесів праворозуміння, правотворчості, тлумачення і реалізації правових приписів;
– обґрунтовано висновок про необхідність уніфікації процесуального законо-давства, яким урегульована процедура судочинства;
– внесено пропозицію про необхідність уточнення переліку і назв юридичних спеціальностей та про необхідність перейменування спеціальності 12.00.09 – кри-мінальний процес і криміналістика; судова експертиза на спеціальність –судочинство; теорія судового пізнання;
– обґрунтовано висновок про необхідність створення на основі кафедр кримі-налістки у класичних юридичних вузах кафедр теорії судового пізнання;
удосконалено:
– підходи до визначення таких понять, як ”пізнання”, ”відображення”, ”судове пізнання”, ”доказування”, ”тактичний прийом”, ”докази”, ”речові докази”;
– підходи до класифікації слідів у криміналістиці;
– уявлення про психологічні механізми формування судових показань;
– систему та характеристику методів наукового пізнання і тактичних прийомів, які використовуються у сфері судочинства;
уточнено:
– визначення понять: ”пізнання”, ”відображення”, ”засоби наукового пізнання”, ”засоби пізнання у сфері судочинства”, ”докази”, ”речові докази”;
– мету та завдання правосуддя та окремих його інститутів;
– структуру пізнавальних процесів та характеристику окремих її елементів;
– уявлення про механізми інформаційного забезпечення свідомості, які лежать в основі формування судових показань;
– уявлення про систему юридичних знань та місце юридичної гносеології, теорії судового пізнання і криміналістики в цій системі;
– класифікацію слідів, які використовуються у сфері судочинства;
– характеристику методів наукової організації праці, логіки та психології і роз-крито механізми їх трансформації у тактичні прийоми, які використовуються у сфері судочинства та систему тактичних прийомів, заснованих на цих методах;
набули подальшого розвитку:
– вчення про систему та функції юридичних наук, особливості процесуального та методологічного забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства;
– теоретичні положення про актуальність та особливості використання досяг-нень науки і техніки у сфері судочинства;
– вчення про засоби пізнання та особливості їх використання у цій сфері;
– вчення про особливості формування і використання судових доказів;
– вчення про сліди-відображення, які використовуються у сфері судочинства.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що на основі викладених у дисертації розробок розширені знання про пізнавальні процеси у сфері судочинства та особливості їх методологічного, процесуального та органі-заційного забезпечення, а сформульовані автором положення, висновки, рекомен-дації та пропозиції можуть використовуватись в таких напрямах:
– загальній теорії держави і права для розширення системи знань про юридич-ні науки, сферу судочинства та пізнавальні процеси у цій сфері;
– у теорії управління для організації сфери судочинства та його організаційного, процесуального і гносеологічного забезпечення;
– науково-дослідній роботі – як підґрунтя для подальших досліджень у сфері юриспруденції, удосконалення теоретичних напрацювань у напрямі вдосконалення судочинства та використання засобів наукового пізнання у цій сфері;
– законотворчій діяльності – в процесі вдосконалення законодавчого забезпе-чення судочинства і насамперед вдосконалення процесуальної регламентації ме-ханізмів пізнавальної діяльності у цій сфері;
– навчальному процесі – при викладанні курсів теорії держави і права, теорії доказів, юридичної психології, криміналістики та відповідних спецкурсів;
– при підготовці підручників і посібників з навчальних курсів теорії держави і права, теорії доказів, цивільного і кримінального процесу, юридичної психології, криміналістики та відповідних спецкурсів;
– правозастосуванні – при розробці та впровадженні у судову, слідчу, експерт-ну та адвокатську діяльність наукових рекомендацій щодо використання сучасних засобів наукового пізнання у цих сферах;
– у виховній сфері – для підвищення рівня правової культури і формування фа-хової правосвідомості, підвищення кваліфікації викладачів юридичних навчальних закладів, працівників правоохоронних органів;
– в практично-методичній площині – при проведенні семінарів і практичних занять з відповідних дисциплін, розробці навчальних посібників, курсів лекцій, навчально-методичних матеріалів, довідників тощо.
Особистий внесок здобувача. Дисертація та опубліковані монографії, а також фахові наукові праці, які розкривають її зміст, виконані автором самостійно і є результатом його власних наукових розробок. Сформульовані у них висновки і практичні рекомендації отримані на підставі особистих досліджень автора, вони обґрунтовані ним з методологічних, теоретичних і практичних аспектів і випли-вають з аналізу відповідних наукових, нормативно-правових і практичних джерел. Деякі з них у юридичній науці висвітлені вперше, інші викладено по-новому з урахуванням сучасного стану і розвитку юридичних знань та особливостей пізна-вальних процесів у сфері судочинства.
Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у ди-сертації не використовувалися. У монографії, виконаній у співавторстві, передмова та розділи 1 ”Методологічні аспекти ґендерної рівності” (с. 1–53) і 3 ”Кримі-нально-процесуальні аспекти ґендерної рівності” (с. 80 – 112) виконані автором, а розділи 2 ”Ґендерний аналіз кримінального права України” і 4 ”Ґендерний аналіз кримінально-виконавчого права” – співавтором. У чотирьох статтях, виконаних у співавторстві, наукові ідеї належать автору, а збір і узагальнення літератури та практики, з урахуванням якої вони сформульовані, виконані співавторами.
Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації відображені в наукових працях: монографіях, навчальних по-сібниках, підручниках, наукових статтях, тезах доповідей і повідомлень. Вони оприлюднювалися, критично оцінювалися та схвалювалися на засіданнях кафедри криміналістики та Вченої ради Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Вченої ради Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, круглих столах, науково-практичних конференціях національного та міжнародного рівня, зокрема: “Практичні проблеми юридичної освіти в Україні в контексті європейської інтеграції” (Київ, 2001); „Розвиток правової освіти – необ-хідна умова побудови правової держави” (Харків, 2003); ”Проблеми конституцій-ної реформи в Україні” (Київ, 2003); ”Міжнародний досвід державного забезпе-чення рівності жінок та чоловіків” (Київ, 2003); „Проблеми реалізації прав людини у контексті міжнародних конвенцій” (Київ, 2003); „Реформування правової си-стеми України: проблеми і перспективи розвитку в контексті європейських інтег-раційних процесів” (Київ, 2004); ”Молодь і правова освіта України” (Київ, 2005); „Наукові правничі школи Київського університету” (Київ, 2005); ”Болонський процес: досягнення та проблеми вищої правничої освіти України” (Київ, 2006); ”Сучасні проблеми, тенденції і перспективи розвитку криміналістики та судової експертизи” (Харків, 2007); ”Права і свободи людини і громадянина: проблеми судового захисту” (Київ, 2007); навчально-методичному семінарі зі слідчими та молодими спеціалістами прокуратури міста Києва (Київ, 2007).
Положення дисертації були апробовані і впроваджені в лекційних та практич-них заняттях зі спецкурсів ”Теорія судового пізнання”, ”Теоретичні аспекти кри-міналістичної ідентифікації”; курсів криміналістики та юридичної психології, які велися автором на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка; в навчальній діяльності Академії прокуратури України, Академії суддів України, Міжгалузевого інституту управління; в практичній дія-льності Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, Прокуратури міста Києва, що посвідчується актами впровадження: Київського національного університету імені Тараса Шевченка (два акти від 26 лютого 2007 року), Академії прокуратури України (від 27 лютого 2007 року № 16-146 вих.); Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (від 24 жовтня 2007 року № 01/4-580); Міжгалузевого інституту управління (акт від 30 жовтня 2007 р. №258/10); Академії суддів України (акт від 15 листопада 2007 р.); Прокуратури міста Києва (акт від 17 грудня 2007 р. №02-310 вих-07).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у двох одноособових монографіях та одній монографії у співавторстві, а також у 27 нау-кових статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України і 21 статті в інших виданнях.
Структура дисертації зумовлена предметом дослідження, метою і завданнями, та складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації – 436 сторінок. Основний текст викладено на 394 сторінках, список використаних джерел, що містить 699 найменувань, – на 32 сторінках, додатки – на 9 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Розвиток судочинства зумовлює необхідність вдосконалення його гносеоло-гічних, методологічних, процесуальних та організаційних засад.
2. Якщо в основі будь-якого виду судочинства є пізнавально-практична діяль-ність, спрямована на пізнання юридичного факту, який став підставою виникнення, зміни або припинення правовідносин та прийняття на цій основі обґрунтованого рішення у справі, то є очевидним, що вона має бути забезпечена й відповідним науковим інструментарієм, який, за винятком кримінального судочинства, тут відсутній. Адже саме складність розвۥязання означених питань у кримінальному судочинстві зумовила появу науки криміналістики, метою якої є наукове забезпечення пізнавальних процесів у цій сфері, а оскільки подібної науки у жод-ній з інших сфер судочинства немає, то це є свідченням необхідності створення якісно нової системи знань – теорії судового пізнання, яка виконувала б функцію наукового забезпечення пізнавальних процесів у кожному із видів судочинства.
3. Зміст означеної системи знань дає підстави для її визначення як науки про закономірності виникнення юридичних фактів та засоби їх виявлення, дослідження і використання у сфері судочинства. Її методами є світоглядні принципи, а також система загальнонаукових, окремонаукових та спеціальних методів. Її завданнями є: 1) дослідження закономірностей виникнення, виявлення та використання юридичних фактів та слідів, які їх супроводжують; 2) формування науково-понятійного апарату, що функціонує у сфері судочинства; 3) розробка і вдоскона-лення засобів пізнання та методів практичної діяльності у цій сфері; 4) розробка рекомендацій, спрямованих на запобігання правопорушенням.
4. Оскільки теорія судового пізнання зорієнтована на забезпечення пізнавальних процесів лише у сфері судочинства і всіх аспектів пізнавальних процесів у сфері юриспруденції не вичерпує, то постає актуальним і завдання формування такої складової юридичної науки, як юридична гносеологія, яка була б методологічним орієнтиром у пізнанні та адекватному відображенні державно-правових реалій – і в правосвідомості, і в правових конструкціях (правових нормах, поняттях, дефініці-ях, теоріях), а як наслідок, у процесах праворозуміння, правотворчості, тлумачення, використання і застосування правових норм.
5. Декларований законодавством України принцип єдності її судової системи зумовлює необхідність створення єдиного і рівного для всіх фізичних та юридичних осіб суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь-яких правовідносин. А необхідність здійснення правосуддя у визначеному законом єдиному процесуальному порядку зумовлює потребу уніфікації процесуального законодавства, та створення на основі наявних процесуальних кодексів єдиного кодексу судочинства, або, принаймні, кодексу публічного та кодексу приватного судочинства.
6. Системний підхід при характеристиці юридичної науки дає підстави для ви-сновку, що сучасні назви наукових спеціальностей її організаційній структурі та особливостям процесуального забезпечення судочинства не відповідають, що зу-мовлює необхідність приведення їх у відповідність до методологічних засад юри-дичної науки і, зокрема, перетворення спеціальності 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза на спеціальність – судочинство; тео-рія судового пізнання.
7. Потреба наукового забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства зумовлює необхідність створення у класичних національних юридичних вузах на основі кафедр криміналістики кафедр теорії судового пізнання.
8. При характеристиці пізнавальних процесів у сфері судочинства слід виходити з того, що пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, категоріального відображення дійсності свідомістю людини, а властивість відображення – це прояв такого взаємозв'язку між явищами дійсності, за якого особливості одних з них відтворюються у відповідних особливостях інших, а його змістом є відтворення ознак одних об'єктів у відповідних ознаках інших.
9. У структурі відображення слід розрізняти такі його форми, як: механічне, трасологічне, фізичне, хімічне, біологічне, фізіологічне, психічне та соціальне. Форма та зміст відображення залежать від рівня структурної організації взаємо-діючих систем і виявляються у вигляді таких слідів: 1) механічне – змін взаєморо-зташування об'єктів; 2) трасологічне – матеріально-фіксованих відображень зов-нішніх ознак об'єктів; 3) фізичне на атомному та молекулярному рівнях – звуку, теплоти, зміни агрегатних станів тощо; 4) хімічне – хімічних реакцій та перетво-рення атомів і молекул речовин; 5) біологічне (ботанічне та зоологічне) – біологі-чної чутливості та подразливості; 6) фізіологічне – фізіологічних процесів та їх наслідків; 7) психічне – чуттєвих уявлень та ідеальних слідів-відображень; 8) со-ціальне – соціального досвіду та знань, що проявляються в формі понять, су-джень, умовиводів, теорій тощо. Співвідношення між результатами відображення (слідами) та відображуваними об'єктами може проявлятися у вигляді неадекват-ного відображення, у вигляді приблизного відображення й у вигляді адекватного відображення, а зростання активності відображення і ступеня його адекватності є критерієм прогресивності його форм.
10. Виходячи з об'єктивності передумов пізнавального відображення, за своєю природою воно є об'єктивним, однак активність суб'єкта пізнання надає його ре-зультатам суб'єктивного характеру, а їх неадекватність може бути як наслідком об'єктивних труднощів проникнення в сутність явищ, так і суб'єктивних причин.
11. У структурі пізнавального відображення виділяється чуттєва та раціональна складові, у межах яких розрізняються відчуття і сприйняття (чуттєвий рівень), а також уявлення, поняття, судження і умовиводи (раціональний рівень). Чуттєве пізнання хоча й є основою всіх знань про об'єктивну дійсність, є початковим його етапом, який відображає переважно зовнішній аспект явищ, дає відомості про окреме, а виявлення загального, проникнення в сутність явищ досягається на ра-ціональному рівні. Незважаючи на якісну своєрідність чуттєве і раціональне пі-знання функціонує в нерозривній єдності, взаємодоповнюючи одне одного.
12. Чуттєва та раціональна складові в інформаційному забезпеченні свідомості виступають у складі емпіричного і теоретичного пізнання. Емпіричне пізнання здійснюється переважно за допомогою органів чуття, тобто безпосередньої взає-модії його суб’єкта з відповідним обۥєктом, що дає змогу пізнати цей об'єкт пере-важно з боку тих його ознак і властивостей, які доступні чуттєвому сприйняттю, а теоретичне – базується на раціональному відображенні об'єктивної дійсності. Ем-піричне пізнання – це нижчий його рівень, воно обмежується відображенням дій-сності на рівні явища, однак воно є основою для розгортання теоретичного пі-знання, яке розкриває сутність цієї дійсності і характер зв'язків між її складовими, що є недоступним для емпіричного пізнання. Якщо емпіричне пізнання без теоре-тичного неможливе, то теоретичне може здійснюватись і без емпіричного. Пі-знання може здійснюватися безпосередньо, коли суб'єкт безпосередньо взаємодіє з обۥєктами пізнання, та опосередковано, коли знання набуваються з джерел, які відобразили обۥєкт пізнання або шляхом логічних операцій. Чуттєве є переважно безпосереднім пізнанням, а раціональне – опосередкованим. Раціональним, а отже, й опосередкованим є логічне доказування.
13. Отримання інформації суб’єктом пізнання відбувається за допомогою таких когнітивних механізмів, як: увага, відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мис-лення і уява, а отже, особливості їхнього функціонування істотно впливають на розв’язання будь-яких пізнавальних завдань, у тому числі й формування судових показань та отримання судових доказів, а тому в процесах пізнання у сфері судо-чинства мають детально вивчатися та враховуватися.
14. Пізнання у сфері судочинства є особливим видом прикладного наукового пізнання, що відбувається в межах процесуальних правовідносин, а тому, крім сфери його здійснення, воно відзначається й специфікою його мети та завдань, особливостями його об'єкта, яким є юридично значущі факти; особливою соціа-льною значущістю його результатів; його суб'єкти визначені законом; воно є ко-легіальним; основні його засоби та форми їх застосування визначені законом; особливостями фіксації отриманих результатів та оперування ними в процесі до-казування; обмеженими часовими межами та конфліктними умовами його здійс-нення; воно здійснюється у формі доказування, яке являє собою здійснювану у визначеному законом порядку єдність логічного і практичного аспектів діяльності уповноважених суб'єктів, спрямовану на формування, перевірку та оцінку доказів та їхніх процесуальних джерел, а також оперування ними з метою встановлення істини; воно є переважно ретроспективним, а отже, й опосередкованим пізнанням, хоч окремі його аспекти можуть мати й безпосередній характер.
15. Особливістю сучасного наукового пізнання є функціонування в ньому бага-торівневої системи, яка включає: а) психофізіологічні механізми взаємодії суб'єкта з об'єктивною дійсністю; б) світоглядний шар наукових знань, який являє собою фундаментальні філософські принципи сприйняття і перетворення дійсності та є змістом всезагального методу; в) систему діалектично взаємопов'язаних і вза-ємозумовлених загальнонаукових, окремонаукових і спеціальних методів пізнан-ня; г) логічні форми пізнання, які є системою відомостей про закони та форми ми-слення в процесі застосування окремих методів пізнання; ґ) технічні засоби, які розширюють пізнавальні можливості суб'єкта пізнання.
16. У системі засобів пізнання особливе місце посідають методи пізнання, які являють собою системи правил, що орієнтують на певний спосіб дій при розв'я-занні пізнавальних завдань. Методи є складовими системи засобів пізнання, але водночас кожен метод є складноорганізованою системою нижчого рівня загально-сті, яка реалізується за допомогою власних засобів (правил, способів, дій). Діалек-тико-матеріалістичний метод не є єдиним загальним методом, а тому об'єктивність пізнання може бути забезпечена лише з урахуванням інших світоглядних підходів, саме тому поняття ”всезагальний метод” потребує заміни поняттям ”світоглядні принципи”, універсальне значення яких полягає в тому, що вони не розкривають причин окремих явищ, а показують, як потрібно діяти, щоб їх розкрити. Саме на основі світоглядних принципів, яких дотримуються конкретні суб'єкти, вони обирають і форми та способи мислення, і методи пізнання та практичної дія-льності. Оскільки кожна наука базується на певному філософському способі мис-лення, згідно з яким і розробляє свої власні методи пізнання, то світоглядні прин-ципи функціонують не тільки на рівні загального, а й на рівні загальнонаукових, окремонаукових і спеціальних методів.
17. Розмежовуючи процесуальне і логічне доказування, слід враховувати, що доказування тези, висновку завжди повернуто до зовнішнього адресата, тоді як доказування в розумінні пізнання спрямовано насамперед на формування внутрішнього переконання самого суб'єкта пізнання. Процесуальне доказування, з одного боку, є діяльністю суб'єктів з формування, перевірки й оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел, а з іншого – формулюванням на цій основі певних тез і наведенням аргументів для їхнього обґрунтування, саме тому при його характеристиці слід розрізняти два його аспекти: пізнавальний, спрямований на встановлення фактичних даних, або коли за допомогою одних (доказових) фактів отримують (виводять) знання про інші (установлювані) факти (обставини), і процесуальний, який проявляється у виявленні, закріпленні, перевірці та оцінці доказів і оперуванні ними в процесі доказування. Отже, процесуальне доказування – це здійснювана у визначеному законом порядку пізнавально-практична діяльність уповноважених суб'єктів, що полягає у формуванні, перевірці й оцінці доказів та їхніх процесуальних джерел, а також оперування ними з метою встановлення істини у сфері судочинства. Воно здійснюється у формі визначених законом слідчих і судових дій. У сфері судочинства можуть здійснюватись і непроцесуальні пізнавальні дії, але їх результати доказового значення не мають. Предмет пізнання є ширшим за предмет доказування, а тому слід розрізняти обставини, що підлягають доказуванню, і обставини, що підлягають установленню. А межами доказування є такий обсяг доказового матеріалу (доказів та їхніх джерел), який забезпечує належне та достовірне встановлення всіх обста-вин, що входять до предмета доказування, правильне вирішення справи та вжиття заходів щодо запобігання правопорушенням.
18. Не слід ототожнювати поняття ”мета” та ”завдання”, оскільки мета – це ми-слено передбачуваний і очікуваний результат певної діяльності, а завдання – це те, що потрібно виконати для досягнення певної мети. Слово ”мета” не є синонімом слова ”ціль”, оскільки ціль – це те, у що потрібно влучити. У російській мові слово ”цель” багатозначне й охоплює зміст українських слів і ”мета”, і ”ціль”, а в українській слово ”мета” у множині не використовується, саме тому тут часто ви-користовується слово ”цілі”. Оскільки мета і завдання завжди є елементами певної системи, якою виступає цілеспрямована діяльність, то їхнє співвідношення має діалектичний характер: мета досягається через розв'язання конкретних завдань, але по її досягненні вона починає функціонувати як одне із завдань, що спрямоване на досягнення мети вищого ступеня загальності, стає засобом її досягнення. Оскільки мета є ідеальним передбаченням результату певної діяльності, то за своєю природою вона суб'єктивна, але оскільки мета будь-якої діяльності породжена об'єктивним світом, то це свідчить і про об'єктивний характер мети. Мета і завдання судочинства та окремих його інститутів належним чином не визначені ні в законодавстві, ні на теоретичному рівні, але вони мають ієрархічний характер, зокрема, наприклад, мета судочинства досягається шляхом розв'язання поставлених перед ним завдань, сформульованих у законі, а досягнення цієї мети стає засобом досягнення мети вищого ступеня загальності, тобто мети правосуддя загалом. У свою чергу реалізація мети правосуддя стає засобом досягнення цілей, що стоять перед державою та суспільством.
19. Серед осіб, які беруть участь у пізнавальних діях у сфері судочинства, слід розрізняти його учасників, які шляхом використання наданих їм законом прав і виконання покладених на них обов'язків здійснюють процесуальні та непроцесуа-льні функції, і суб'єктів доказування, на яких законом покладено обов'язок або надано право брати участь у доказуванні. Зокрема, до учасників кримінального судочинства належать: державні органи, які для успішної боротьби зі злочинністю наділені широкими повноваженнями, у тому числі застосування державного при-мусу та приватні фізичні особи, які беруть у ньому участь. А до суб'єктів доказу-вання належать: особи, на яких покладено обов'язок зібрати, перевірити та оцінити фактичні дані, що свідчать про наявність або відсутність у певному діянні ознак злочину, і згідно з цим розв'язати питання про порушення справи (суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання); особи, для яких доказування є правом, а не обов'язком (обвинувачений, підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач і від-повідач); особи, на яких покладено обов'язок брати участь у доказуванні (адвокат, законний представник обвинуваченого та потерпілого, цивільного позивача та ві-дповідача). Суб'єкт доказування завжди є й учасником судочинства, однак не зав-жди учасник судочинства є й суб'єктом доказування. Серед учасників судочинства слід розрізняти осіб, які одночасно є й учасниками судочинства, і суб'єктами доказування (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач, ци-вільний відповідач та їхні представники), та осіб, які є учасниками судочинства, але не є суб'єктами доказування (експерти, спеціалісти, свідки, поняті, перекладачі, секретарі судового засідання тощо). Серед учасників судочинства, які не є су-б'єктами доказування, слід розрізняти осіб, що беруть участь у процесуальних діях і мають право висловлювати свої судження з питань, що підлягають розв'язанню (спеціалісти, експерти), і осіб, які сприяють у проведенні процесуальних дій, але не мають права висловлювати свої судження з питань, що підлягають вирішенню – свідки, поняті, перекладачі тощо.
20. Оскільки розслідування та розгляд справи являють собою окремий випадок пізнання, то всі його суб'єкти можуть здійснювати пізнавальні дії. Однак оскільки у сфері судочинства процесуально значущими визнаються лише пізнавальні дії, які здійснюються у формі доказування (тобто у формі процесуальних дій), то й суб'єктами цього пізнання можуть бути лише суб'єкти цих дій. А суб'єктами не-процесуальних пізнавальних дій можуть бути будь-які учасники судочинства. Причому, якщо непроцесуальні пізнавальні дії можуть здійснюватись одноособо-во, то процесуальні пізнавальні дії являють собою систему взаємопов'язаних і вза-ємозумовлених дій учасників конкретної слідчої або судової дії.
21. Поряд із системою засобів пізнання слід розрізняти й систему засобів проце-суального доказування, яка являє собою об'єктивну, історично зумовлену, регламентовану законом систему процесуальних дій, науково-технічних засобів, доказів і їхніх процесуальних джерел та процесуальних форм оперування ними, які використовуються у процесі розв'язання завдань судочинства. Оскільки процесуальне доказування є одночасно й процесом пізнання, то засоби доказування, які в ньому використовуються, є і засобами пізнання. Але не будь-які засоби пізнання можуть бути й засобами доказування.
22. Виходячи з принципу єдності органів судової влади та судочинства, вигля-дає нелогічним “своє” розуміння основних категорій доказового права у кожній із сфер судочинства, що зумовлює потребу їх уніфікації. А поняття ”докази”, яке офіційно тлумачиться як ”всякі фактичні дані” (ст. 65 КПК), є некоректним, оскі-льки доказами у справі можуть бути не будь-які фактичні дані, а лише ті фактичні дані, що відповідають вимогам закону. Універсальним визначенням процесуаль-них доказів для кожної із сфер судочинства могло б бути таке:
”Доказами у справі є такі, що відповідають вимогам закону відомості про фак-ти, документи, а також будь-які інші матеріальні об'єкти, що мають значення для правильного розв'язання справи, заяви або звернення особи”.
З урахуванням цього ст. 65 КПК України слід було б викласти у такій редакції: ”Доказами у справі є такі, що відповідають вимогам закону відомості про факти, документи, а також будь-які інші матеріальні об'єкти, що мають значення для правильного розв'язання справи (заяви або повідомлення про злочин).
Процесуальними джерелами доказів є: показання свідків, потерпілих, підозрю-ваних, обвинувачених, підсудних, висновки експертів, протоколи слідчих і судо-вих дій, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваже-ними органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші докумен-ти і речові докази”.
23. Основними вимогами, яким мають відповідати судові докази, є: а) реальна наявність їх як фактів об'єктивної дійсності, які перебувають у причиновому зв’язку з обставинами, що стали об’єктом розгляду у сфері судочинства та адеква-тно відображають ці обставини; б) вони мають бути отримані уповноваженими особами, з визначених законом джерел, у визначених законом умовах і визначе-ними в законі способами; в) їхнім змістом мають бути відомості (інформація), що мають значення для встановлення або спростування обставин, які мають значення для розв'язання конкретної справи; г) вони повинні бути оцінені, зафіксовані, пос-відчені та прилучені до справи визначеним законом способом. Забезпеченню ви-моги оперування в процесі доказування лише допустимими доказами сприяло б доповнення процесуального законодавства нормою такого змісту: ”Виявивши факт порушення закону при формуванні конкретного доказу, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор або суддя в межах своєї компетенції виносить поста-нову про визнання цього доказу недопустимим і виключає його з числа доказів, якими можуть установлюватись обставини, що підлягають доказуванню у справі”.
24. При визначенні речових доказів термін ”предмети” доцільно замінити тер-міном ”матеріальні об'єкти”, яке точніше відповідає онтологічній, гносеологічній і процесуальній природі цього поняття. З урахуванням цього визначення речових доказів мало б бути таким:
“Речовими доказами можуть бути будь-які матеріальні об’єкти, які причиново пов’язані з юридичними фактами, що стали підставою виникнення, зміни чи при-пинення правовідносин, є джерелом відомостей про ці факти та долучені до справи у визначеному законом порядку з метою використання їх як засобів встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи”.
А ст. 78 КПК мала б бути сформульована так: “Речовими доказами можуть бу-ти будь-які матеріальні об’єкти, які причиново пов’язані з обставинами розсліду-ваного злочину, є джерелом відомостей про цей злочин та долучені до справи у визначеному законом порядку з метою використання їх як засобів встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи”.
25. Однією з вихідних гносеологічних умов пізнання і доказування є встанов-лення їхньої структури та механізму здійснення, тобто розв'язання проблеми, як цю діяльність можна висловити у вигляді системи елементів, що орієнтують на те, як суб'єкт пізнання має мислити і діяти практично з метою отримання істинних і достовірних результатів. Доказування є багатоаспектною діяльністю, у структурі якої умовно можна виділити такі послідовно здійснювані стадії (етапи), які скла-даються з таких елементів: а) формування доказів та їхніх процесуальних джерел, яке передбачає виявлення і вилучення об'єктів, слідів і відомостей, що стосуються обставин справи, їхнє процесуальне закріплення та збереження як доказів; б) дослі-дження доказів та їхніх процесуальних джерел, яке передбачає їх вивчення та перевірку; в) оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел, яка полягає у визначенні їхньої відносності, допустимості, достовірності та достатності; г) оперування доказами, яке передбачає їхнє групування, наведення аргументів для їх обґрунтування і кореспондування їх як фактичних даних адресату доказування.
26. Структура пізнавальних дій у сфері судочинства насамперед залежить від мети, на досягнення якої вона спрямована, згідно з чим розрізняють процесуальні та непроцесуальні пізнавальні дії. Якщо метою дії є лише розв'язання певного пі-знавального питання, то і її структура являтиме собою лише структуру взаємодії суб’єкта з об’єктом пізнання, а такі дії матимуть непроцесуальний характер. Якщо ж її метою є отримання судового доказу, то ця діяльність має процесуальний ха-рактер і являє собою систему взаємопов'язаних пошукових, процесуальних, орга-нізаційних, пізнавальних, тактичних і технічних дій, спрямованих на організацію і проведення певної слідчої або судової дії. В організаційному аспекті структура процесуальних пізнавальних дій складається з підготовчої стадії, стадії безпосе-реднього пізнання та заключної стадії, у межах кожної з яких згідно з розв'язува-ними завданнями слід розрізняти окремі відносно самостійні етапи, кожен з яких складається з певної кількості окремих дій, спрямованих на розв'язання конкрет-них пізнавальних завдань. Процесуальна форма пізнавальних процесів у сфері су-дочинства являє собою комплексну, колегіальну діяльність його учасників, яка включає організаційні, процесуальні, пізнавальні, тактичні та технічні дії у межах повноважень кожного з них, спрямовані на отримання судових доказів.
27. Дослідження тактичних прийомів, які використовуються у сфері судочинст-ва, потребує подальшої уваги вчених. При цьому слід виходити з того, що прийом – це рекомендація про певний спосіб дій, а тактичний прийом – це наукова рекоме-ндація про певну лінію поведінки, спрямовану на ефективне розв'язання окремого завдання. Тактичний прийом у сфері судочинства – це розроблена на основі даних науки, узагальнення слідчої і судової практики та вимог закону рекомендація про певну лінію поведінки, спрямовану на розв'язання окремого завдання у сфері су-дочинства. Ознаками тактичного прийому є його: науковий характер, практична обґрунтованість, системність, рекомендаційний та альтернативний характер, за-конність, етичність, цілеспрямованість, пізнавальна цінність, доступність, вибір-ковість, економність, ефективність, ефектність. А принципами їх допустимості є: законність, справедливість, наукова обґрунтованість, доцільність.
28. Серед тактичних прийомів, заснованих на даних наукової організації праці, розрізняють такі, як: організація та планування розслідування, мобілізація і розс-тановка сил, розслідування злочинів групою слідчих (бригадним методом), вико-ристання оперативно-розшукових заходів, створення слідчо-оперативних груп, організація дослідження матеріальної обстановки, використання спеціальних знань, звернення до громадськості, використання засобів масової інформації.
29. Найпоширенішими загальнонауковими методами, які лежать в основі так-тичних прийомів, заснованих на даних логіки, є: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, гіпотеза, абстрагування, порівняння, ототожнення, прогнозування, моделювання, реконструкція, на основі яких сформовані такі тактичні прийоми, як: висування версій, криміналістичне прогнозування, криміналістичне моделю-вання та криміналістична реконструкція.
30. Серед методів психологічного впливу за змістом розрізняють методи: пере-дачі інформації, переконання, навіювання, наказу, постановки і варіювання мис-леннєвих завдань, прикладу, керованих психічних станів, рефлексії, психологічних пасток, зараження, наслідування, мода, чутки. Методи психологічного впливу у сфері судочинства можуть використовуватись і безпосередньо, але, як правило, на їхній основі розробляються тактичні прийоми, серед яких за змістом розрізняють: установлення психологічного контакту; роз'яснення положень закону; звернення до громадянської совісті (свідомості) та інших позитивних якостей особи; переконання; стимулювання позитивних якостей особи; спонукання до наслідування; створення неадекватного уявлення про хід розслідування і зібрані докази; непрямий допит; мислена реконструкція обставин злочину; словесна розвідка; демонстрація можливостей розслідування; використання стану емоційної напруженості; різка зміна стану емоційної напруженості; емоційний експеримент; допуск легенди; нейтралізація особи; суспільна ізоляція особи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е.Р. Криминалисти-ка: Учебник для вузов. – М.: Норма, 2003. – 992 с.
2. Александров Е.А., Боголепов В.П. О некоторых организационных критериях качества функционирования систем // Организация и управление (вопросы теории и практики). – М.: Наука, 1968. – С. 57–53.
3. Алексеев М.Н. Марксистско-ленинская философия как методология обще-ственных и естественных наук. – М.: МГУ, 1972. – 367 с.
4. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. – М.: Высш. шк., 1991. – 383 с.
5. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1981. – Т. 1. – 360 с.
6. Аленин Ю.П. Выявление и расследование очагов преступлений: теория и практика. – Одесса: Юрид. ин-т ОГУ, 1996. – 267 с.
7. Аленин Ю.П. Теоретические и практические основы раскрытия и расследо-вания очаговых преступлений. – Х.: Одиссей, 1997. – 200 с.
8. Аленин Ю.П., Тищенко В.В., Аркуша Л.И. Расследование тяжких преступле-ний: Научно-практическое пособие. – Х.: Одиссей, 2006. – 256 с.
9. Андреев И.Д. Методологические основы познания социальных явлений. – М.: Высш. шк., 1977. – 328 с.
10. Андреев И.Д. Теория как форма организации научного знания. – М.: Наука, 1979. – 303 с.
11. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: МГУ, 1980. – 416 с.
12. Анисимов С.Ф. Человек и машина: философские проблемы кибернетики. – М.: МГУ, 1959. – 56 с.
13. Анохин П.К. Узловые вопросы в изучении высшей нервной деятельности // Проблемы высшей нервной деятельности. – М.: МГУ, 1949. – С. 9–128.
14. Анохин П.К. Предисловие к кн.: Гельгорн Э., Луфборру Дж. Эмоции и эмо-циональные расстройства // Пер. с англ. О. Виноградовой / Под ред. П. Анохина. – М.: Мир, 1966. – 672 с.
15. Анушат Э. Искусство раскрытия преступлений и законы логики / Пер. с нем. – К.: НТВ «Правник», 1997. – 77 с.
16. Ароцкер Л.Е. Использование данных криминалистики в судебном разбира-тельстве уголовных дел. – М.: Юрид. лит., 1964. – 203 с.
17. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1964. – 179 с.
18. Арсеньев В.Д. О понятии заключения эксперта в свете общей теории судеб-ных доказательств // Актуальные вопросы теории суд. экспертизы. – 1976. – № 21. – С. 20–53.
19. Арцишевский Г.В. Выдвижение и проверка следственных версий. – М.: Юрид. лит., 1978. – 104 с.
20. Атиксон Р. Человеческая память и процесс обучения / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1980. – 528 с.
21. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание, управление. – М.: Мысль, 1981. – 238 с.
22. Ахтирська Н.М. Теорія та методологія криміналістичної класифікації : Мо-нографія. – К.: Ред. «Бюл. Вищої атестац. коміс. України»: Вид-во «Толока», 2004. – 256 с.
23. Баев О.Я. Тактика следственных действий. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1992. – 205 с.
24. Баев О.Я. Криминалистическая тактика: понятие и система // Акт. вопросы правоведения. – Екатеринбург, 1992. – С. 80–85.
25. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: тео-рія, досвід, шляхи удосконалення. – Х.: Основа, 1996. – 397 с.
26. Басай В.Д. Основи криміналістичної одорології : Монографія. – Івано-Франківськ: Прикарп. ун-т ім. В.С. Стефаника, 2002. – 484 с.
27. Бахин В.П. Следственная практика: проблемы изучения и совершенствова-ния. – К.: Лыбидь, 1991. – 142 с.
28. Бахин В.П. Тактика – профессионализм и мастерство в общении. Учеб. по-соб. – К.: Изд-во Семенко Сергея, 2006. – 116 с.
29. Бахин В.П., Биленчук П.Д., Кузьмичев В.С. Криминалистические приемы и средства разрешения следственных ситуаций. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1991. – 103 с.
30. Бахин В.П., Кузьмичев В.С., Лукьянчиков Е.Д. Тактика использования вне-запности в раскрытии преступлений органами внутренних дел. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1990. – 56 с.
31. Бахин В.П., Весельский В.К., Карпов Н.С. Проблемы оптимизации следствия // Труды Академии управления МВД России. – Современные проблемы кримина-листики. – М., 1998. – С. 77–91.
32. Бачило И.Л. Информационное право: Учебник / Под ред. Б. Топорнина. – СПб.: Изд-во Р. Асланова ”Юрид. центр Пресс”, 2005. – 723 с.
33. Бедняков Д.И. Непроцессуальная информация и расследование преступле-ний. – М.: Юрид. лит., 1991. – 208 с.
34. Безлепкин Б.Т. Проблемы уголовно-процессуального доказывания // Сов. государство и право. – 1991. – № 8. – С. 99–107.
35. Белкин А.Р. Теория доказывания. Научно-методич. пособ. – М.: НОРМА, 1999. – 429 с.
36. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. – М.: Юрид. лит., 1966. – 295 с.
37. Белкин Р.С. Ленинская теория отражения и методологические проблемы со-ветской криминалистики. – М.: НИ и РИО ВШ МВД СССР, 1970. – 130 с.
38. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы тенденции, перспективы. Общая и частные теории. – М.: Юрид. лит., 1987. – 271 с.
39. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. От теории – к практике. – М.: Юрид. лит., 1988. – 303 с.
40. Белкин Р.С. Курс криминалистики: В 3 т. – М.: Юристъ, 1997. – Т.1: Общая теория криминалистики. – 408 с.
41. Белкин Р.С. Курс криминалистики: В 3 т. – М.: Юристъ, 1997. – Т. 2: Кри-миналистические средства, приемы и рекомендации. – 480 с.
42. Белкин Р.С. Курс криминалистики: В 3 т. – М.: Юристъ, 1997. – Т. 3: Частные криминалистические теории. – 464 с.
43. Белкин Р.С. Криминалистическая энциклопедия. – М.: Мегатрон XXI, 2000. – 334 с.
44. Белкин Р.С., Винберг А.И. Криминалистика и доказывание (методологические проблемы). – М.: Юрид. лит., 1969. – 216 с.
45. Белкин Р.С., Винберг А.И. Криминалистика: общетеоретические проблемы. – М.: Юрид. лит., 1973. – 263 с.
46. Белкин Р.С., Винберг А.И., Эйсман А.А. Познавательные методы при собира-нии и проверке доказательств // Теория доказательств в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1973. – С. 401–417.
47. Бентам И.О. Избранные сочинения о судебных доказательствах. – К., 1876. – 678 с.
48. Берзин В.Ф. Логические основания формулирования выводов в неидентифи-кационных криминалистических исследованиях // Криминалистика и суд. экспер-тиза. – 1976. – Вып. 12. – С. 58–62.
49. Бехтерев В.М. Гипноз, внушение и психотерапия и их лечебное значение. – СПб: Товарищество Худож. печати, 1911. – 440 с.
50. Бехтерев В.М. Гипноз. – Донецк: Сталкер, 1999. – 384 с.
51. Быков В.В. Методы науки. – М.: Наука, 1974. – 215 с.
52. Быховский И.Е., Глазырин Ф.В., Питерцев С.К. Допустимость тактических приемов при допросе. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1989. – 48 с.
53. Біленчук П.Д. Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження об-винуваченого: Монографія. – К.: Атіка, 1999. – 352 с.
54. Биленчук П., Клименко Н. Логико-математические и кибернетические методы в криминалистике: Учеб. пособ. – К., 1988. – 104 с.
55. Биленчук П.Д., Перебитюк Н.В. Применение современных физических ме-тодов исследования для решения поисковых задач в криминалистической практи-ке. – К.: Укр. акад. внутр. дел МВД Украины, 1993. – 74 с.
56. Блауберг И.В., Садовский В.Н., Юдин Б.Г. Философский принцип системно-сти и системный подход // Вопросы философии. – 1978. – № 8. – С. 35–52.
57. Бобров В.Г. Правовые и организационные основы оперативной разработки: пути и меры ее совершенствования: Дис. … д-ра юрид. наук: – М.: Акад. МВД СССР, 1990. – 370 с.
58. Богинский В.Е. Рефлексивное управление при допросе: Учеб. пособ. – Х.: Юрид. ин-т, 1983. – 41 с.
59. Большая Советская энциклопедия. – М.: Советская энциклопедия, 1976. – Т. 23. – 638 с.
60. Большой толковый психологический словарь / Ребер Артур. – М.: Вече, 2003. – 592 с.
61. Большой юридический словарь / Под ред. А. Сухарева, В. Зорькина, В. Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 790 с.
62. Бондарь М.Е. О понятии “экспертная методика” // Криминалистика и суд. экспертиза. – К.: Лыбидь, 1990. – Вып. 40. – С. 13–22.
63. Бордиловский Э.И. Сущность и основные направления оперативно-розыскного обеспечения предварительного расследования групповых преступле-ний // Актуальные проблемы агентурно-оперативной деятельности ОВД: Тр. Акад. МВД СССР. – М., 1990. – С. 68–73.
64. Бриллюэн Л. Научная неопределенность и информация / Пер. с англ. Т. Куз-нецовой. – М.: КомКнига, 2006 – 271 с.
65. Брунер Дж. Психология познания / Пер. с англ. К. Бабицкого. – М.: Про-гресс, 1977. – 412 с.
66. Брушлинский А.В. Мышление и прогнозирование: логико-психологический анализ. – М.: Мысль, 1979. – 230 с.
67. Варфоломеева Т.В. Производные вещественные доказательства. – М.: Юрид. лит., 1980. – 48 с.
68. Варфоломеева Т.В., Гончаренко В.И. Производные вещественные доказате-льства как источник сведений о фактах // Проблемы правоведения. – 1976. – Вып. 33. – С. 122–128.
69. Василенко В.П., Трофимов А.М. О понятии исследования доказательственной информации // Тр. Высш. следств. школы. – Волгоград, 1976. – Вып. 12.
70. Васильев А.Н. Юридическая психология. – Л.: ЛГУ, 1974. – 346 с.
71. Васильев А.Н. Тактика отдельных следственных действий. – М.: Юрид. лит., 1981. – 112 с.
72. Васильев А.Н., Карнеева Л.М. Тактика допроса при расследовании преступ-лений. – М.: Юрид. лит., 1970. – 208 с.
73. Васильев В.Л. Психологический практикум для следователей. – Л.: ЛГУ, 1979. – 208 с.
74. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. – М.: Юрид. лит., 1991. – 464 с.
75. Ведин Ю.П. Познание и знание. – Рига: Зинатне, 1983. – 309 с.
76. Выготский Л.С. Избранные психологические исследования. – М.: Изд-во АПН РСФСР, 1956. – 520 с.
77. Винберг А.И. Основные принципы советской криминалистической эксперти-зы. – М.: Юрид. лит, 1949. – 132 с.
78. Винберг А.И. Предмет и метод советской криминалистики // Криминалисти-ка. – М.: Госюриздат, 1950. – С. 3–16.
79. Винберг А.И. Криминалистическая экспертиза в советском уголовном про-цессе. – М.: Госюриздат, 1956. – 220 с.
80. Винберг А.И. Специалист в процессе предварительного следствия // Соц. за-конность. – 1961. – № 9. – С. 30–35.
81. Винберг А.И. Введение в науку // Криминалистика. – М.: Госюриздат, 1962. – С. 3–24.
82. Винберг А.И. Идентификационная, диагностическая и ситуационная крими-налистические экспертизы // Сов. государ