ПУБЛІЧНІСТЬ ТА ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ :



  • Название:
  • ПУБЛІЧНІСТЬ ТА ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
  • Кол-во страниц:
  • 226
  • ВУЗ:
  • НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
  • Год защиты:
  • 2005
  • Краткое описание:
  • Зміст

    ВСТУП 3
    Розділ 1. ПРАВОВА ПРИРОДА ПУБЛІЧНОСТІ ТА ДИСПОЗИТИВНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА 14
    1.1. Розвиток поглядів на публічність та диспозитивність у науці кримінально-процесуального права 14
    1.2. Поняття і сутність публічності та диспозитивності у кримінальному процесі 35
    1.3. Інтерес як детермінанта публічності та диспозитивності: природа, поняття і види 68
    Розділ 2. ПРОБЛЕМИ УЗГОДЖЕННЯ І РЕАЛІЗАЦІЇ ІНТЕРЕСІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ 103
    2.1. Правова природа конфлікту публічних та приватних інтересів у кримінальному судочинстві, шляхи їх узгодження 103
    2.2. Відображення публічності та диспозитивності у змісті та формі кримінально-процесуальної діяльності 127
    2.3. Альтернативні процесуальні форми судочинства як засіб узгодження конфліктних інтересів 165
    ВИСНОВКИ 182
    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 190
    ДОДАТКИ 207


    ВСТУП
    Актуальність теми. Кримінально-процесуальне право традиційно розглядається як галузь публічного права, а кримінальне судочинство – переважно як владна діяльність уповноважених державних органів і посадових осіб. Ігнорування інтересів громадянина та інших непублічних осіб у кримінальному судочинстві тривалий час було зумовлено не лише сутністю кримінально-правових відносин (які є первинними щодо процесуальних), але й характером відносин, що складалися між державою і громадянином, які можна було кваліфікувати як відносини суверена і васала (особливо в умовах тоталітарного суспільства).
    Побудова правової держави і громадянського суспільства у цивілізованій частині світу змінила пріоритети й у сфері кримінального судочинства, що повернулося обличчям до його учасників, які захищають у кримінальній справі власний інтерес або представляють чужий, у зв’язку з чим постало питання про сучасне бачення кримінального судочинства, його публічну і приватну (диспозитивну) складові.
    Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради України № 2296 від 28 квітня 1992 р., як основні принципи судово-правової реформи, зокрема, було визначено створення судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом і створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості; радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом; та диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеня тяжкості злочину.
    Реалізація вказаних основних положень судово-правової реформи у частині, що стосувалася реформування процесуального законодавства, пов’язана з розширенням та оптимізацією прав учасників процесу (у розумінні п. 8 ст. 32 КПК України), забезпеченням вільного розпорядження ними своїми матеріальними та процесуальними правами, посилення захисту приватних інтересів, які потрапляють у сферу кримінального судочинства, що зумовлює ствердження в кримінальному процесі як категорії диспозитивності і посилення її правового значення як принципу процесу. Диспозитивність тривалий час розглядалася переважно як засада цивільного і арбітражного (господарського) судочинства, та, зважаючи на публічний характер кримінально-процесуальної діяльності, заперечувався її принциповий характер для останньої. Результатом такого ставлення до диспозитивності стала невирішеність у науці питань про її зміст та значення для кримінального судочинства. З іншого боку, у науці кримінально-процесуального права до цього часу відсутня єдність позицій і щодо публічності кримінального процесу, її відображення у змісті, формі кримінально-процесуальної діяльності, а сам термін в інших галузевих науках нерідко ототожнюється з транспарентністю судочинства.
    Разом із тим, устремління до модернізації судочинства, посилення його диспозитивних засад, ігнорування публічної складової кримінального процесу може призвести (як це мало місце в окремих країнах Західної Європи у 80-ті – 90-ті роки ХХ ст.) до зниження ефективності кримінально-процесуальної діяльності, втрати державою дієвого інструменту контролю над злочинністю та зниження рівня захисту тих же приватних інтересів, що зрештою позначається на справедливості правосуддя, зумовлює нагальність вирішення проблеми узгодження публічних і приватних положень кримінального процесу як у правотворчому, так і у правозастосовному аспектах, особливо на етапі розроблення та прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України.
    Необхідно відзначити, що з питань публічності і диспозитивності кримінального судочинства існує значний доробок учених-процесуалістів.
    Так у дорадянський період окремі питання диспозитивності і публічності в судочинстві знайшли відображення в роботах С. І. Вікторського, М.В. Духовського, В.К. Случевського, П.І. Люблінського, С.В. Познишева, Н. Н. Розіна, І.Я. Фойницького. У радянський час указані проблеми у своїх працях розглядали В.П. Божьєв, В.Н. Бояринцев, С.Є. Віцин, І.М. Гальперін, В.Г. Даєв, В.З. Лукашевич, О.М. Ларін, П.А. Лупінська, І.Л. Петрухін, В.М. Савицький, М.С. Строгович та інші.
    Зазначені питання стали предметом декількох дисертаційних досліджень, виконаних у Радянському Союзі та в Російській Федерації, серед яких кандидатські дисертації В.Н. Бояринцева «Співвідношення публічності і диспозитивності у радянському судовому праві» (Москва, 1987 р.), О.І. Рогової «Межі прояву диспозитивності у кримінальному судочинстві» (Томськ, 1994 р.), О.С. Олександрова «Диспозитивність у кримінальному процесі» (Н. Новгород, 1995 р.), О.О. Сєдаш «Приватні засади у російському кримінальному судочинстві» (Саратов, 2000 р.), О.О. Шамардіна «Приватні засади обвинувачення і становлення принципу диспозитивності в кримінальному процесі Російської Федерації» (Оренбург, 2001 р.), С.С. Пономаренка «Диспозитивні засади у російському кримінальному судочинстві» (Оренбург, 2002 р.), І.С. Дікарьова «Диспозитивність у кримінальному судочинстві» (Волгоград, 2004 р.), а також докторська дисертація Л.М. Масленникової «Публічна та диспозитивна засади у кримінальному судочинстві Росії» (Москва, 2000 р.).
    Втім в Україні наукові дослідження у цій сфері мають вибірковий характер. Окремі питання проблеми публічності і диспозитивності в кримінальному судочинстві досліджували у своїх працях Ю.П. Аленін, В.Т. Маляренко, В.Т. Нор, розглядалися в кандидатській дисертації Ю.О. Гурджі «Кримінально-процесуальна активність потерпілого» (Одеса, 2000 р.). Питанням лише диспозитивності присвячено кандидатську дисертацію М.О. Ноздріної «Диспозитивність як елемент принципу змагальності у кримінальному процесі України» (Харків, 2004 р.), монографію Л.М. Лобойка «Принцип диспозитивності у кримінальному процесі України» (Донецьк, 2004 р.).
    Поза увагою вчених залишилися найбільш важливі (з точки зору створення та реалізації концепції майбутнього кримінального процесу України) питання не лише щодо змісту вказаних процесуальних понять, але й про критерії співвідношення публічності і диспозитивності судочинства, як однопорядкових його категорій, про узгодження публічних і приватних інтересів як засобу подолання конфліктів у кримінально-процесуальній діяльності.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось відповідно до напрямків, визначених Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки, затвердженою Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376. Обрана проблема дослідження є складовою частиною загальної наукової теми, що виконує Одеська національна юридична академія «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави» (номер державної реєстрації 0101V001195), а також частиною науково-дослідної роботи кафедри кримінального процесу ОНЮА з теми «Проблеми ефективності кримінально-процесуального законодавства у сфері боротьби зі злочинністю і охорони прав особистості в умовах формування правової держави» на 2001 – 2005 роки з точки зору концепції майбутнього кримінального процесу України. Тема дисертації була затверджена Вченою радою Одеської національної юридичної академії 27 квітня 2004 р. (протокол № 7).
    Мета і завдання дослідження. Перед дисертаційним дослідженням поставлено мету – дослідити зміст і правову природу публічності та диспозитивності як правових явищ кримінального судочинства, встановити їх місце, взаємозв’язок та співвідношення в кримінально-процесуальній діяльності.
    Виходячи з мети дослідження, перед ним поставлено наступні завдання:
    простежити розвиток поглядів на публічність і диспозитивність у науці кримінально-процесуального права в дорадянський і радянський періоди, у теперішній час;
    визначити поняття, правову природу, структуру (матеріальні і формальні складові) та взаємозв’язки публічності і диспозитивності як кримінально-процесуальних явищ та їх вплив на форму кримінального процесу;
    установити джерела публічності і диспозитивності кримінального процесу та дослідити місце інтересу в кримінально-процесуальній діяльності, його публічну і приватну, об’єктивну і суб’єктивну природу;
    визначити коло суб’єктів публічності і диспозитивності у кримінальному судочинстві, виділити риси, які характеризують процесуальні права і повноваження у кримінальному процесі;
    виявити фактори, що перешкоджають запровадженню диспозитивних прав та дискреційних повноважень у кримінально-процесуальне законодавство і правозастосовну практику в Україні, а також правові способи і форми їх нейтралізації, у зв’язку з чим запропонувати конкретні диспозитивні і дискреційні норми;
    сформулювати підстави, способи та механізм узгодження інтересів у кримінальному судочинстві.
    Об’єктом дослідження є публічність і диспозитивність, відповідно як засіб реалізації державної політики у галузі кримінального судочинства і можливість непублічних суб’єктів самостійно здійснювати свої права у кримінальному процесі.
    Предмет дослідження складають закономірні зв’язки публічності і диспозитивності кримінального судочинства, проблемні питання узгодження останніх та відображення публічності і диспозитивності у змісті та формі кримінально-процесуальної діяльності.
    Теоретичну основу дослідження склали праці вчених-теоретиків і практиків дореволюційного, радянського періоду, а також наукові праці сучасних вітчизняних і іноземних вчених, які досліджували вказану проблематику як у галузі кримінального процесу, так і в галузі цивільного судочинства, судового права.
    Нормативною базою дослідження стали норми національного кримінально-процесуального права як минулих років, так і сьогодення, норми міжнародного права, в яких закріплено стандарти кримінального правосуддя, у тому числі прав людини (зокрема Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р.), норми права ЄС з «третьої опори» ЄС (співробітництва судових і поліцейських органів у кримінально-правовій сфері), проекти КПК України, Судового кодексу України, Модельного КПК для держав СНД, норми іноземного кримінально-процесуального законодавства.
    Емпіричну базу дослідження склали результати вивчення матеріалів 156 кримінальних справ приватного, приватно-публічного, публічного і публічно-приватного обвинувачення, розглянутих судами Одеської області в 2000 – 2005 рр. з участю потерпілих, та матеріалів, в яких прийнято судові рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або залишено скарги потерпілого без розгляду, а також матеріалів 35 судових і 40 прокурорських перевірок за скаргами на окремі постанови та дії органів дізнання, досудового слідства і прокуратури, вивчення опублікованої судової практики Верховного Суду України, судові рішення та ухвали Європейського Суду з прав людини, анкетування 70 слухачів інституту підготовки професійних суддів при Одеській національній юридичній академії.
    Методи дослідження. Для забезпечення достовірності наукових результатів у дисертаційному дослідженні використано систему принципів та прийомів, заснованих на філософських, загальнонаукових і спеціальних методах.
    Основу методики дисертаційного дослідження складає загальнонауковий діалектичний метод пізнання. Обґрунтованість висновків і рекомендацій, що містяться в дисертації, досягається за рахунок комплексного застосування діалектичного і спеціальних наукових методів пізнання: конкретно-історичного, системно-структурного, формально-логічного, порівняльно-правового, а також методу конкретно-соціологічних досліджень.
    Завдяки конкретно-історичному методу досліджено питання становлення і розвитку публічних і диспозитивних положень кримінального судочинства, поглядів на вказані явища в науці кримінально-процесуального права. Застосування системно-структурного аналізу дало змогу виявити внутрішні зв’язки між принципами кримінального процесу, зумовленість публічності і диспозитивності кримінального судочинства публічними і приватними інтересами (як на етапі правотворчості, так і на етапі правозастосування), а системно-функціональний аналіз дозволив сформувати систему підстав та засобів узгодження цих інтересів і, відповідно, публічності і диспозитивності в кримінальному судочинстві.
    Використання формально-логічних методів (аналізу, синтезу, індукції, дедукції, аналогії) дозволило розмежувати такі правові категорії правосуддя, як публічність і законність, гласність; диспозитивність і змагальність, дискреційність; провести аналіз наукових позицій щодо понять публічності і диспозитивності як принципів та методів правового регулювання.
    Виходячи з порівняльно-правового методу, на основі зіставлення норм національного і іноземного процесуального законодавства, норм міжнародного права було виявлено прогалини у внутрішньодержавному правовому регулюванні диспозитивності і публічності кримінального судочинства.
    Статистичний метод використовувався для аналізу і узагальнення емпіричної інформації щодо теми дослідження, а соціологічний метод застосовувався при аналізі результатів проведеного під час дослідження анкетування.
    Наукова новизна одержаних результатів. У результаті проведеного дисертаційного дослідження запропоновано авторське розв’язання окремих дискусійних питань, що існують у теорії кримінального процесу щодо визначення понять його публічності і диспозитивності, їх правової природи та структури. З низки питань, які раніше не досліджувалися або досліджувалися недостатньо, зроблено висновки та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення норм чинного кримінально-процесуального, кримінального та цивільного законодавства, які регламентують ці питання.
    Найбільш значущими, що відповідають вимогам наукової новизни, є наступні:
    - встановлена багатоаспектність правової природи публічності і диспозитивності в кримінальному судочинстві (як принципів кримінального судочинства, як основних методів кримінально-процесуального правового регулювання та як основної ознаки процесуальної діяльності в цілому та кримінального обвинувачення, захисту суб’єктивних прав і законних інтересів зокрема);
    - визначений міжгалузевий (процесуальний) характер принципів публічності і диспозитивності;
    - обґрунтовано єдність структури принципів диспозитивності і публічності як сукупності елементів, пов’язаних із реалізацією суб’єктами процесу матеріальних вимог (обвинувачення і цивільного позову) і здійсненням процесуальних повноважень і прав. У зв’язку з цим вперше запропоновано виділяти матеріально-правові та формальні сторони не лише диспозитивності, але й публічності кримінального процесу України як його принципу (перші стосуються руху справи, другі – використання публічними суб’єктами кримінального процесу своїх процесуальних повноважень);
    - вперше досліджено місце інтересів у системі детермінант кримінально-процесуальної діяльності взагалі (кримінальне судочинство як вид державно-правової діяльності) і в окремій кримінальній справі та їх поділ на публічні і приватні. Проаналізовано альтернативні підходи до визначення складу публічних та приватних інтересів;
    - визначено механізм узгодження публічних та приватних інтересів у кримінальному судочинстві, як у правотворчому, так і в правозастосовчому аспектах;
    - актуалізовано та конкретизовано положення вчення про обвинувачення як кримінальний позов, шляхом обґрунтування класифікації обвинувачення на публічне, співобвинувачення, субсидіарне обвинувачення та приватне обвинувачення;
    - уточнено коло суб’єктів публічності (суд, суддя, прокурор, слідчий та органи дізнання, секретар судового засідання) і диспозитивності та запропоновано до суб’єктів диспозитивності віднести не лише учасників процесу (п. 8 ст. 32 КПК України), але й інших непублічних суб’єктів кримінального процесу (свідка, понятого, заявника про злочин, особи, у приміщенні якої проводиться обшук, виїмка тощо), у зв’язку з чим існує потреба конкретизації їхніх процесуальних прав, гарантій та засобів захисту порушеного права;
    - подано власне визначення принципу диспозитивності як основного нормативного положення кримінального судочинства, що виражає свободу суб’єктивно заінтересованої особи самостійно або за допомогою захисника/представника визначати форми і способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу, предмет процесуального провадження, а також його долю і долю процесу в різних процесуальних стадіях і провадженнях процесу, у зв’язку з чим сфера дії принципу диспозизитивності (матеріального його елементу) залежить від виду кримінального провадження (приватного, приватно-публічного, публічно-приватного або публічного обвинувачення);
    - проведено розмежування між дискреційними повноваження слідчого, прокурора та суду як публічних органів та диспозитивними повноваженнями інших учасників кримінального судочинства;
    - актуалізовано та розширено положення про конфлікт декількох публічних порядків у кримінальному судочинстві (у випадку надання міжнародної правової допомоги) та шляхи його вирішення;
    - визначено поняття пропорційності (відповідності) кримінального процесу як його міжгалузевого принципу, відповідно до якого використання публічними органами (службовими особами) процесуальних засобів, пов’язаних з обмеженням прав і законних інтересів непублічних суб’єктів (т. зв. примусових заходів) повинно бути мінімальним і достатньо необхідним для досягнення поставлених завдань кримінального судочинства. Цей принцип забезпечує рівновагу між публічними і приватними інтересами з метою уникнення конфлікту між ними. У зв’язку з чим необхідним є уточнення і формалізація завдань кримінального судочинства.
    Практичне значення отриманих результатів. Викладені в дисертаційному дослідженні положення дозволяють використовувати їх у практичній діяльності судів, слідчих підрозділів органів прокуратури, МВС, СБУ, податкової міліції України, судів України як наукові рекомендації (акт впровадження від 21 квітня 2005 р.).
    Ряд положень дисертації знайшов своє відображення у висновках, направлених до Верховного Суду України.
    Матеріали і рекомендації дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі Одеської національної юридичної академії та Одеського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ при викладанні загального курсу кримінального процесу і спецкурсів для студентів прокурорсько-слідчого факультету ОНЮА, а також можуть знайти своє подальше застосування в навчальному процесі юридичних вищих навчальних закладів Міністерства освіти і науки і Міністерства внутрішніх справ України при розробленні програм навчання, загального курсу кримінального процесу, кримінально-процесуальних спецкурсів, у підготовці підручників, навчальних посібників, методичних вказівок і рекомендацій для практичних працівників, а також для підвищення кваліфікації слідчих і судових працівників (акти впровадження від 21 лютого 2004 р. та від 22 квітня 2004 р.).
    Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на семінарі «Криміногенна ситуація на півдні України: особливості і проблеми стримування», який проводився в Одеському інформаційно-аналітичному центрі проблем протидії організованій злочинності при Одеській національній юридичній академії (Одеса, 25 вересень 2003 р.), тема доповіді: «Стан та перспективи розвитку дискреційних повноважень процесуальних органів у справах про організовану злочинну діяльність»; на круглому столі «Торгівля людьми: виклик ХХІ століттю», який проводився на базі Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 20 грудня 2003 р.), тема доповіді: «Публічно-правовий захист прав та інтересів потерпілих в кримінальному судочинстві»; на 7-й звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 23-24 квітня 2004 р.), тема доповіді: «Приватні та публічні інтереси в кримінальному процесі: питання систематизації та диференціації»; на Міжнародній науково-практичній конференції «Основні напрямки реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави» (Одеса. 14-15 жовтня 2004 р.), тема доповіді: «Публічність та диспозитивність як принципи та елементи методу правового регулювання процесуальної діяльності»; на 8-й звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 22-23 квітня 2005 р.), тема доповіді: «Принципи та методи узгодження публічних та приватних інтересів у кримінальному судочинстві».
    Публікації. Матеріали дисертації викладені у п’яти наукових статтях (чотири з яких опубліковані у фахових виданнях).
    Структура дисертації зумовлена її цілями, завданнями, предметом і методом дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, що об'єднують шість підрозділів, висновків, додатків і наукового апарату, поданого систематизованим бібліографічним списком та списком нормативно-правових актів (282 найменувань). Повний обсяг дисертації складає 226 сторінок, з яких 189 сторінок – безпосередньо текст дисертації.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    За результатами проведеного дослідження ми прийшли до наступних висновків:
    1.1. Публічність як принцип кримінального судочинства полягає в обов’язку процесуальних органів діяти в інтересах держави та суспільства, визначається завданнями кримінального судочинства і виходить за межі зв’язків з кримінально-правовим принципом невідворотності покарання.
    1.2. Диспозитивність як принцип кримінального процесу є можливістю суб’єктів кримінального процесу самостійно або за допомогою захисників/представників обирати засоби, форми захисту і реалізації своїх суб’єктивних прав і законних інтересів. Принцип диспозитивності є міжгалузевим (процесуальним) принципом кримінального процесу, який полягає в свободі здійснення (або відмови від здійснення) учасниками процесу своїх матеріальних і процесуальних прав.
    1.3. Структуру принципів публічності диспозитивності складають не лише вертикальні, але й горизонтальні рівні. Останні полягають у виділенні елементів, пов’язаних з реалізацією суб’єктами процесу матеріальних вимог і здійсненням процесуальних прав.
    1.4. Сфера дії принципу диспозитивності (матеріального його елементу) визначається в залежності від виду кримінального провадження (приватного, приватно-публічного, публічно-приватного або публічного обвинувачення). Публічність як принцип кримінального процесу має домінуючий характер в кримінальному судочинстві, у зв’язку з чим дія диспозитивності має обмежуючий публічність характер.
    1.5. Від публічності та диспозитивності як принципів кримінально-процесуального права слід відрізняти імперативний та диспозитивний методи правового регулювання кримінально-процесуальних правовідносин. Імперативний метод полягає у встановленні категоричного правила поведінки для суб’єктів права, зміст якого визначено джерелом права і не може змінюватися за розсудом суб’єктів права. Диспозитивний метод, навпаки надає суб’єктам певну альтернативну можливість вибору варіантів поведінки в межах закону, виходячи з певних інтересів, що відповідно проявляється в дискреційних повноваженнях публічних суб’єктів судочинства і в диспозитивних правах приватних суб’єктів процесу.
    1.6. Для кримінального судочинства мають значення соціальні інтереси, які можна диференціювати за їх носіями: на публічні та приватні. Останні можуть бути щодо їх правового значення законними та протиправними, які разом з тим мають правове значення для правового регулювання кримінально-процесуальної діяльності. Так, законні інтереси мають в кримінальному процесі захищатися, а їх реалізація має бути забезпеченою процесуальними гарантіями. Протиправні інтереси повинні попереджуватися шляхом викорінення потреби в їх виникненні та встановлення юридичної відповідальності за їх реалізацію та за зловживанням процесуальними правами.
    1.7. Для класифікації інтересів на публічні та приватні необхідне формулювання певної підстави. Такою підставою, може бути підтримання певного інтересу більшістю спільноти, тобто публіки: держави, суспільства. Тому певний суб’єкт кримінального судочинства, який не є процесуальним органом може реалізовувати в кримінально-процесуальній діяльності не лише приватний, але й публічний інтерес (наприклад, потерпілий, подаючи скаргу про приватне обвинувачення).
    1.8. Приватні інтереси в конкретній кримінальній справі можна поділити на наступні групи: а) приватні інтереси, що співпадають з публічними (наприклад, інтерес особи, яка вчинила злочин, у встановленні всіх його обставин, шляхом подання явки з повинною); б) приватні інтереси, нейтральні до публічних; в) приватні інтереси, колізійні з публічними (інтерес обвинуваченого у пом’якшенні його відповідальності, покарання за злочин, у вчиненні якого він обвинувачується).
    1.9. З іншого боку з кримінальним судочинством пов’язані три групи публічних інтересів: а) інтереси держави в організації власної правової системи та підтриманні правопорядку, в тому числі шляхом створення органів та процедур для вирішення правових спорів, які підривають принцип правової визначеності як елемент верховенства права. У зв’язку з цим, вказані інтереси держави реалізуються у всіх видах процесу (кримінальному, цивільному, господарському, адміністративному), тому що вони врегульовані публічною владою і здійснюються від імені публічної влади; б) інтереси держави у забезпеченні реалізації кримінально-правового принципу невідворотності кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, у зв’язку з чим на компетентні органи державної влади покладено обов’язок порушити кримінальне провадження за будь-яким випадком злочину; в) інтереси держави у забезпеченні реалізації кримінально-процесуальних прав учасників процесу.
    Таким чином, друга і третя групи інтересів детерміновані відповідними положеннями кримінального законодавства, а в цілому всі три групи обумовлені захистом прав і законних інтересів осіб, зокрема у галузі кримінального судочинства.
    1.10. Публічні інтереси повинні бути формалізовані та викладені як завдання кримінального судочинства, у зв’язку з чим не можливо погодитися з думкою тих вчених (В. Т. Маляренко), які завдання кримінального судочинства замінюють завданнями кримінально-процесуального законодавства.
    1.11. Положення щодо публічності кримінального процесу слід диференціювати на положення, що стосуються організації судочинства в цілому, та на положення стосовно ведення кримінального переслідування щодо конкретної особи чи по певному факту. На думку здобувача слід вирізняти матеріальні та формальні (процесуальні) аспекти публічності та диспозитивності кримінального судочинства.
    1.12. Матеріальна диспозитивність і публічність полягає в праві розпорядження правовими вимогами і виражається у правових діях публічного органу (службової особи) або суб’єктивно заінтересованої особи, які тягнуть: порушення справи; її зупинення або закриття (в тому числі шляхом мирової угоди). Формальна публічність розкривається в процесуальних повноваженнях публічних органів (службових осіб) з провадження у справі, відстоювання своєї (публічної) позиції у справі з використаннях процесуальних засобів (заперечення слідчого на вказівки прокурора, самовідвід, звернення з апеляційним, касаційним поданням тощо). Формальна диспозитивність — це свобода розпорядження процесуальними засобами захисту і виявляється в діях учасника процесу з зупинення провадження справи; оскарження дій процесуальних органів; відмови від захисника чи представника; надання доказів у справі та доказування обставин, що входять в предмет доказування.
    1.13. Слід відновити як окрему групу суб’єктів кримінального судочинства – представників громадськості у формі громадських організацій, що спеціалізуються на медіацій них процедурах, що вимагає визначення процесуального статусу цих суб’єктів, форми участі їх у кримінальному судочинстві.
    1.14. Додатково обґрунтована необхідність внесення змін до КПК України про необхідність узгодження прокурором, який підтримує державне обвинувачення своїх постанов про зміну обвинувачення в суді та про відмову від підтримання державного обвинувачення з прокурором, який затвердив обвинувальний висновок, та про надання вищестоящому прокурору права вносити апеляції (касаційні подання) на рішення у справах, в яких такі постанови приймалися прокурорами.
    1.15. Необхідним бачиться скасування положення про право прокурора порушувати самостійно кримінальні справи приватного обвинувачення у випадках, передбачених ч. 3 ст. 27 КПК України, без згоди потерпілого.
    1.16. Крім того, необхідно у справах публічного обвинувачення щодо злочинів, вчинених проти інтересів конкретної не публічної особи (наприклад, приватного підприємства) передбачити можливість порушення кримінальної справи лише за згоди органів управління цієї непублічної особи.
    1.17. Суд не має повноважень з порушення кримінальної справи про злочини публічного обвинувачення, а тому відповідні положення, що містяться в СК України (ст. 164) і Закону України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. повинні бути вилучені.
    1.18. Незважаючи на приписи ст. 16-1 КПК України прокурор не є суб’єктом диспозитивних прав, а у встановлених законом випадках реалізує дискреційні повноваження. Таким чином, ознаками дискреційної влади є наступні: 1) суб’єктом дискреційних повноважень є лише державний орган або його посадова особа; 2) метою їх діяльності є захист публічних інтересів; 3) підставою застосування цих повноважень є розсуд в межах, встановлених законом; 4) самостійність реалізації дискреції (тобто відсутність необхідності узгодження дій про застосування розсуду з іншими суб’єктами).
    По роботі зроблені і інші висновки та пропозиції щодо вдосконалення чинного процесуального законодавства.
    2. Пропонується внести наступні зміни та доповнення до КПК України.
    2.1. «Стаття 2. Завдання кримінального судочинства.
    Завданням кримінального судочинства є захист публічних і приватних інтересів від злочинних та суспільно-небезпечних посягань шляхом здійснення належного провадження у кримінальних справах, зокрема викриття осіб, винних у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливого покарання; звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, у передбачених законом випадках; викриття осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у неповнолітньому віці або в стані неосудності, і застосування до них передбачених законом примусових заходів; захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і недопущення засудження невинуватих або застосування до них примусових заходів; реабілітація осіб, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності; захист особистої свободи і недоторканності осіб, їхнього майна, честі, гідності, інших прав і законних інтересів; захист державних інтересів та інтересів і прав юридичних осіб».
    2.2.«Стаття 4. Принцип публічності.
    Суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання, особа, яка проводить дізнання, у межах своїх повноважень за наявності встановлених законом підстав та у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, зобов’язані вчинити процесуальні дії та прийняти процесуальні рішення, необхідні для виконання завдань кримінального судочинства.
    Суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання, особа яка проводить дізнання, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створюють необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи: роз'яснюють особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, попереджують про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяють здійсненню їх прав у випадках, передбачених цим Кодексом».
    2.3. Доповнити ст. 16-1 КПК України частиною восьмою наступного змісту:
    «Учасники процесу, а також інші особи, які приймають у ньому участь не як особа, яка проводить дізнання, слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор чи суддя, самостійно або за допомогою захисника/представника визначають форму і спосіб захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу».
    2.4.«Стаття 16-2. Принцип пропорційності.
    Відповідно до принципу пропорційності використання процесуальних засобів, у тому числі засобів процесуального примусу, має бути мінімальним і достатньо необхідним у демократичному суспільстві для досягнення поставлених завдань судочинства».
    2.5. Запропоновано доповнити провадження приватно-публічного обвинувачення новою формою – порушенням кримінальної справи за окремі категорії злочинів зі згоди потерпілого, в тому числі керівника юридичної особи, проти інтересів яких вчинено наступні злочини: порушення недоторканності житла (ст. 162 КК), порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер (ст. 163 КК), Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК), невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175 КК), порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК), порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177 КК), порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК), а також всі злочини, передбачені частинами першими статей розділу XVI КК України «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку», у зв’язку з чим пропонується ч. 1 ст. 27 КПК України доповнити ст. ст. 164-165 КК України, а також саму статтю — частиною третьою наступного змісту:
    «Справи про злочини, передбачені статтями 162, 163, 168, 175, 176, 177, 182, частинами першими статей 361-3633 Кримінального кодексу України, якими завдано шкоду правам і інтересам окремої фізичної особи або юридичної особи приватного права, порушуються лише за згоди вказаних осіб. Закриття цих кримінальних справ проводиться у випадку звільнення особи від кримінальної відповідальності».
    2.6. Запропоновано запровадити за справами про злочини, які за чинним законодавством переслідуються за приватним обвинуваченням, диференційовану (множинну) процедуру, яка передбачає за вибором потерпілого обрати або приватно-публічний порядок провадження по вказаних злочинах (з можливістю звільнення винної особи від кримінальної відповідальності відповідно до ст. 46 КК України), або приватний порядок обвинувачення.
    2.7. Запропоновано доповнити ч. 1 ст. 76 КК України новим видом обов'язку, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням – відшкодування потерпілому шкоди, завданої злочином.

    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
    Нормативно-правові акти України:
    1. Конституція України. прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. — №30. — ст. 141.
    2. Кримінальний кодекс України № 2341-III від 05.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2001. - №5-26. - ст.131.
    3. Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіц. видання. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 272 с.
    4. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2002. - № 21-22. - ст.135.
    5. Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України № 0475 від 17.07.97 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1997. - № 40. - ст.263.
    6. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України № 3341 від 30.06.93 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. - № 35. - ст.358.
    7. Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 рр., затверджена Указом Президента України № 1376 від 25.12.2000 р. // Офіційний Вісник України. - 2000. - № 52 від 12.01.2001 р.
    8. Про вибори Президента України: Закон України № 0474 від 05.03.1999 р. – К.: Основа, 2004. – 56 с.
    Міжнародні договори України:
    9. Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4.11.1950 року // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – № 1.
    10. Договір між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах від 23.09.96 р.
    Акти Конституційного Суду України:
    11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року №0-рп/99 Справа №-6/99 // Офіційний Вісник України. – 2000. — № 4.
    12. Окрема думка судді Конституційного Суду України Мироненка О. М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) // Офіційний Вісник України. – 2000. — № 4.
    13. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п'ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян Будинської Світлани Олександрівни і Ковриги Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) від 23.05.2001 р. № 6-рп/2001 // Офіційний Вісник України. — 2001. — №22.
    14. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.99 // Офіційний Вісник України 1999. — № 15.
    Нормативно-правові акти іноземних держав:
    15. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова от № 122-XV от 14 марта 2003 года. – Кишинев, 2003. – 190 с.
    16. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации: Федеральный закон от 18 декабря 2001 г. № 174-ФЗ в редакции Федерального закона от 29 мая 2002 г. № 58-ФЗ. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа Норма-Инфра-М), 2002. – 210 с.

    Законодавство України, що втратило чинність:
    17. Кримінальний кодекс Української РСР, прийнятий другою сесією ВУЦВК Х скликання 1927 р. Офіціальний текст із змінами на 1 вересня 1958 р. та з додатками постатейно-систематизованих матеріалів. К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958. – 162 с.
    18. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР, принят 2-ой сессией ВУЦИК Х созыва. Официальный текст с изменениями на 10 октября 1954 г. и с приложением постатейно-систематизированных материалов. М.: Государственное издательство юридической литературы, 1955. – 164 с.
    Проекти нормативно-правових актів:
    19. Кримінально-процесуальний кодекс України: проект, підготовлений до другого читання в Верховній Раді України, реєстраційний № 3456-І від 19.05.2003 року (в ред. тексту до другого читання від 27.06.2004 р.)
    20. Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального і Виправно-трудового кодексів України: проект № 2361 Закону України // www.rada.gov.ua
    21. Модельный Уголовно-процессуальный кодекс для государств — участников СНГ: Концепция // http://www. hro. org/docs/rlex/upkmod/0-3. htm
    Роз’яснення законодавства:
    22. Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 16.04.2004 року
    23. Про дотримання судами України процесуального законодавства, що регламентує судовий розгляд кримінальних справ: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 від 27.12.1985 р.
    24. Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування: Постанова
    Пленуму Верховного Суду України № 2 від 11.02.2005 р.
    25. Деякі питання провадження у справах про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями // Вісник Верховного Суду України. – 2001. — № 1.
    26. Об обеспечении всесторонности, полноты и объективности рассмотрения судами уголовных дел: постановление Пленума Верховного Суда РСФСР № 1 от 21.04.1987 г. // Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1987. — № 2.

    Автореферати:
    27. Александров А.С. Диспозитивность в уголовном процессе: Автореф. дис....канд. юрид. наук. Н. Новгород, 1995. – 18 с.
    28. Виноградова О.І. Міжнародне співробітництво України у галузі боротьби зі злочинністю (кримінально-процесуальний аспект). - Автореф. дис....канд. юрид. наук. – Х., 2000. – 22 с.
    29. Гавриш Т.С. Проблеми допустимості доказів, отриманих в ході міжнародної правової допомоги в кримінальних справах. - Автореф. дис....канд. юрид. наук. – Х., 2004. – 20 с.
    30. Дикарев И.С. Диспозитивность в уголовном процессе России. Автореф. дис....канд. юрид. наук. – Волгоград, 2004. – 20 с.
    31. Давыдов П.М. Обвинение в уголовном процессе. //Автореф. дисс. ... д-ра юрид. наук. Свердловск, 1973. – 20 с.
    32. Маланюк А.Г. Провадження у кримінальних справах, пов’язане з міжнародними відносинами, за законодавством України. - Автореф. дис....канд. юрид. наук. – К., 2004. – 20 с.
    33. Матюхин А.А. Государство в сфере права: институциональный подход. - Автореф. дис... доктора юрид. наук. - М.: Б.и., 2001. – 56 с.
    34. Масленникова Л.Н. Публичное и диспозитивное начала в уголовном судопроизводстве России: Автореф. дис....докт. юрид. наук. М., 2000. – 56 с.
    35. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика» Автореф. дис....докт. юрид. наук. – Х., 2004. – 32 с.
    36. Седаш Е.А. Частное начало в Российском уголовном судопроизводстве: Автореф. дис....канд. юрид. наук. Саратов, 2000. – 19 с.
    37. Сизоненко А.С. Використання доказів, отриманих на території інших країн, в кримінальному процесі України. - Автореф. дис....канд. юрид. наук. – К., 2004. – 18 с.
    38. Пономаренко С.С. Диспозитивные начала в российском уголовном судопроизводстве: Автореф. дис....канд. юрид. наук. Оренбург, 2002. – 20 с.
    39. Пашковський М.І, Особливості доказування у кримінальних справах, пов’язаних з наданням міжнародної правової допомоги. - Автореф. дис....канд. юрид. наук. – К., 2002. – 20 с.
    40. Ноздріна М.О. Диспозитивність як елемент принципу змагальності у кримінальному процесі України. - Автореф. дис....канд. юрид. наук. – Х., 2004. - 20 с.
    41. Назаренко Р.І. Характеристика кримінально-процесуальних відносин на початковому етапі досудового провадження. Автореф. дис....канд. юрид. наук. – К., 2001. – 18 с.
    42. Шамардин А.А. Частные начала обвинения и становление принципа диспозитивности в уголовном процессе России: Автореф. дис....канд. юрид. наук. Оренбург, 2001. – 17 с.
    43. Юсубов А. М. Принцип публичности в советском уголовном процессе: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. М., 1988. – 18 с.

    Монографії, підручники, посібники, коментарі та статті
    44. Агутин А. В., Ерашов С. С. Понятие, структура и свойства системы принципов уголовного процесса // Адвокатская практика. — 2000. - № 3. – с. 10-12.
    45. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 290 с.
    46. Александров А.И. Уголовная политика и уголовный процесс в российской государственности: история, современность, перспективы, проблемы / Под ред. В.З. Лукашевича. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. гос. ун-та, 2003. – 562 с.
    47. Аленин Ю.П., Гурджи Ю.А. Внепроцессуальная активность жертвы преступления и проблемы современности в уголовном судопроизводстве // Актуальні проблеми держави та права. Зб. Наукових праць. – Вип. 5. – Одеса, 1998. - С. 132-136.
    48. Аленін Ю., Гурджі Ю. Публічна природа гарантій прав особи у кримінальному процесі // Право України. – 2003. - № 4. - С. 30-32.
    49. Алиев Т.Т., Громов Н.А. Основные начала уголовного судопроизводства. – М.: «Книга сервис», 2003. – 144 с.
    50. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у 2003 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 5. – С. 23-40.
    51. Аристотель. Никомахова этика. Соч.: в 4 т. Пер. с древнегреч. / Общ. Ред. А.И. Довантура. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – 340 с.
    52. Бардук В. Участь державного обвинувача у кримінальному судочинстві: Як організувати роботу в районній прокуратурі // Вісник прокуратури. – 2000. - № 3. – С. 81-84.
    53. Баренбойм П. 3000 лет доктрины разделения властей. Суд Сьютера: Учебн. Пособие. - М.: Белые альвы, 1996. – 174 с.
    54. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атака, 2004. – 296 с.
    55. Бланкенбург Э., Брунисма Ф. О голландской правовой культуре // Государство и право. – 1994. - № 12.
    56. Блищенко И.П., Фисенко И.В. Международный уголовный суд / Предисловие проф. В.П. Лозбякова. – М.: Закон и право, 1998. - 239 с.
    57. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные отношения. – М.: Юрид. лит., 1975. – 174 с.
    58. Бойков А.Д. Современные тенденции развития уголовно-процессуального законодательства и некоторые вопросы теории //Сб. «Укрепление законности в уголовном судопроизводстве.» - М. 1986. – С. 20-22.
    59. Бойков А.Д. Третья власть в России: Очерки о правосудии, законности и судебной реформы 1900-1996 гг. / А.Д. Бойков; НИИ проблем укрепления законности и правопорядка. - М.: НИИ проблем укрепления законности и правопорядка, 1997. - 263 с.
    60. Большая советская энциклопедия. В 30-ти томах. Гл. ред. А.М. Прохоров, 3-е изд. М.: «Сов. энциклопедия», 1972. Т. 10. Ива – Италики. – 591 с.
    61. Большая советская энциклопедия. Гл. ред. Б.А. Веденский. 2-е изд. М.: «Большая советская энциклопедия», 1951. - Т. 8. Вібрафон – Волово. – 645 с.
    62. Большой энциклопедический словарь. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1998. – 1456 с.
    63. Бурмагин С. Принцип состязательности в теории и судеб¬ной практике // Российская юстиция. - 2001. - № 5. – С. 33-35.
    64. Васьковский Е.В. Учебникъ гражданскаго процесса. – М.: бр. Башмаковы, 1917. – 429 с.
    65. Відновлювальне правосуддя. Керівництво для дискусії: Семінар-практикум 2. Зміцнення реформи системи кримінального правосуддя, включаючи реституційне правосуддя // Одинадцятий Конгрес Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності і кримінального правосуддя, Бангкок, 18–25 квітня 2005 року.
    66. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і головн. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – 1440 с.
    67. Верещак В.. Судовий компроміс у кримінальному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. – 2000. - № 1. – С. 41-44.
    68. Волколуп О.В. Система уголовного судопроизводства и проблемы ее совершенствования. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 267 с.
    69. Галоганов Е.А. Роль суда как субъекта доказывания в уголовном судопроизводстве // Российский судья. - 2003. - № 1. – С. 36-39.
    70. Головко Л.В. Освобождение от уголовной ответственности и освобождение от уголовного преследования: соотношение поня¬тий // Государство и право. - 2000. - № 6. – С. 41-52.
    71. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 544 с.
    72. Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. – М.: Фирма «Спарк», 1995. – 129 с.
    73. Головко Л.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе // Государство и право. – 1999. - № 3. – С. 61-69.
    74. Головко Л.В. Реформа уголовного процесса во Франции // Государство и право. – 2001. - № 8. – С. 89-98.
    75. Громов Н. А., Николайченко В. В. Принципы уголовного процесса, их понятие и система // Государство и право. - 1997.-№ 7. – С. 33-41.
    76. Громов Н.А. Уголовный процесс России: Учебн. пособие/Громов Н.А.-М.: Юристъ, 1998. – 551 с.
    77. Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права. Перед. с лат. А.Л. Сакетти / Под общ. Ред. С.Б. Крылова. Репринт с изд. 1956 г. – М.: Ладомир, 1994. – 868 с.
    78. Грошевий Ю.М., Марочкін І.Є. Органи судової влади в Україні /НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. - К.: Ін Юре, 1997. – 20 с.
    79. Гуменюк Б.І. Основи дипломатичної та консульської служби: Навч.
    посібник.- К.: Либідь, 2004. - 248 с.
    80. Гуценко К.Ф. Правосудие и его демократические основы (принципы) // Правоохранительные органы: Учебник для студентов юрид. вузов и фак. / Гуценко К.Ф., Ковалев М.А.; Ред. Гуценко К.Ф.; Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. Юрид.фак. - 4-е перераб. и доп. изд. изд.-М.: Зерцало, 1998. – 395 с.
    81. Демидов И. Ф. Принципы советского уголовного процесса. - В кн.: Курс советского уголовного процесса: Общая часть /Ред. Бойков А.Д.; Всесоюз. НИИ пробл. укрепления законности и правопорядка.- М.: Юрид.лит., 1989. – 640 с.
    82. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. – М.: Юрид. лит., 1971. – 120 с.
    83. Додонов Б. И. О сущности интересов и подходе к их исследованию // Сов. педагогика. - 1971. - № 9. – С. 33-35.
    84. Дорошков В.В. Частное обвинение: правовая теория и судебная практика. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 144 с.
    85. Дусавицкий А. Загадка птицы Феникс / Дусавицкий А.-М.: Знание, 1978. - 127с.
    86. Духовской М. В. Русский уголовный процесс / Духовской М.В. - посмерт. изд. изд.- М.: Б.и., 1905. – 472 с.
    87. Заозеров М.И. О диалектике развития советского социа¬листического общества. М., 1962. - 98 с.
    88. Здравомыслов А. Г. Проблема интереса в социологической теории. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1964. – 74 с.
    89. Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности /Здравомыслов А.Г.-М.: Политиздат, 1986. - 224 с.
    90. Зеленецкий В.С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. – Харьков: «Вища школа», Изд-во при Харьковском ун-те, 1979. – 144 с.
    91. Зер Г. Восстановительное правосудие. – М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 1998. – 354 с.
    92. Зер Х. Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание / Пер. с англ. Общ. ред. канд. психолог. наук Л. М. Карнозовой. М.: Центр «Судебно-правовая реформа», 2002. – 322 с.
    93. Игошев К.Е. Правонарушения и ответственность несовершеннолетнего: Социально-психологический очерк. Свердловск: Средне-Уральское книжное издательство, 1973. – 120 с.
    94. Исаченко В.Л. Основы гражданского процесса: практич. комментарий основных положений Устава гражданского судопроизводства / Исаченко В.Л. - СПб: Тип. Меркушева, 1904. – 591 с.
    95. Иссад М. Международное частное право. - М.: Прогресс, 1989. - 400 с.
    96. История первобытного общества. Эпоха классообразования /Ред. Ю.В.Бромлей; АН СССР. Ин-т этнографии. - М.: Наука, 1988. – 568 с.
    97. Каманкин В.П. Экономические интересы развитого социалистического общества. М.: Мысль, 1978. – 296 с.
    98. Карганов Р. Самая дорогая прачечная Европы: Швейцарские прокуроры тоже берут деньги // Версия. – 2001. - № 8. – С. 10.
    99. Кареклас С., Пашковський М.І. Кримінальне право ЄС: Навчальний посібник. – Одеса: Юрид. література, 2004. – 162 с.
    100. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. М.: Юрид. лит., 1974. – 100 с.
    101. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1958. – 220 с.
    102. Кикнадзе Д. А. Потребность. Поведение. Воспитание. М.: Прогресс, 1968. - 115 с.
    103. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств по новому УПК. В кн..: Возможности защиты в рамках нового УПК России: материалы Науч.-практ. конф. адвокатов, провед. Адвокат. палатой г. Москвы при содействии Коллегии адвокатов «Львова и партнеры» 17 апреля 2003 г. / Под рел. Г.М. Резника, Е.Ю. Львовой. – М.: ЛексЭст, 2004.
    104. Ковалев А.Г. Курс лекций по социальной психологии. М.: Наука, 1972. - 140 с.
    105. Коваленко Е.Г. Кримінальний процес України: Навч. посiб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 576 с.
    106. Ковтун Н.Н. Соотношение частных и публичных нчал в уголовном судопроизводстве РФ: время выбора // Государство и право. – 1995. - № 11. – С. 66-71.
    107. Комаров С.А. Общая теория государства и права : Курс лекций. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Манускрипт, 1996. - 314 с.
    108. Коментар «Положення про охорону державних кордонів СРСР» від 5 серпня 1960 р.
    109. Коментар до Конституції України: науково-популярне видання. – К.: Основа, 1996. – 356 с.
    110. Конституционные основы правосудия в СССР / [Ларин А.М., Мельников А.А., Петрухин И.Л. и др.]; Под ред. В.М. Савицкого. - М.: Наука, 1981. - 360 с.
    111. Криминология /под рел. Дж.Ф. Шели / Пер. с англ. – СПб.: Питер, 2003. – 864 с.
    112. Кримінальний процес України: Підручник для студенів юрид. Спец. вищ. закладів освіти / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін. За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків: «Право», 2000. -230 с.
    113. Кримінальний процес України: Стан і перспективи розвитку: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.: Вибрані наукові праці / Маляренко В.Т. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 600 с.
    114. Крысин Л. П. Толковый словарь иноязычных слов : Ок. 25000 слов и словосочетаний / Л.П. Крысин. - М. : Рус. яз., 1998. - 847 с.
    115. Кузнецов А.В. Уголовное право и личность /Кузнецов А.В. - М.: Юрид.лит., 1971. - 168 с.
    116. Курило М.П., Півненко М.П. Участь прокурора в слідчих діях. - Харків: Рубікон, 1998. – 200 с.
    117. Курс российского уголовного права. Общая часть / Под ред. В. Н. Кудрявцева, А. В. Наумова. - М.: Спарк, 2001. - 767 с.
    118. Курс советского уголовного процесса: Общая часть /Ред. Бойков А.Д.; Всесоюз. НИИ пробл. укрепления законности и правопорядка. - М.: Юрид.лит., 1989. - 640с.
    119. Курс уголовного права: Общ. часть: Т. 1: Учение о преступлении / Борзенков Г.Н., Комиссаров В.С., Крылова Н.Е., и др.; Ред. Н.Ф.Кузнецова, И. Тяжкова; Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. Юрид. фак. - М.: Зерцало, 1999. – 577 с.
    120. Лавриненко В.Н. Проблема социальных интересов в ленинизме. М., 1978. – 123 с.
    121. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами /Ларин А.М. - М.: Юрид.лит., 1966. - 156 с.
    122. Лейст О.Е. Сущность права. Проблемы теории и философии права. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2002. – 288 с.
    123. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: Кримінологічно-правове дослідження. – К., 2000. – 210 с.
    124. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Істина, 2005. – 456 с.
    125. Лобойко Л.М. Принцип диспозитивності у кримінальному процесі України: Монографія. – Д.: Юрид. акад. М-ва внутр. справ; Ліра лтд, 2004. – 216 с.
    126. Лукашкина Т.В. Суд и прокурор как субъекты доказывания в стадии судебного разбирательства // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Вип. 10. – Одеса, 2001. – С. 47-59.
    127. Лунц Л.А. Курс международного частного права. В 3-х томах. 1-й том. - М.: Юрид. лит., 1973. – 600 с.
    128. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом / Пер. з англ. – Х.: Консум, 2000. – 592 с.
    129. Малько А.В., Субочев В.В. Законные интересы как правовая категория. – СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – 359 с.
    130. Маляренко В. Т. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства // Вісник Верховного Суду України. - 1999. - № 1. – С. 40-45.
    131. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 320 с.
    132. Маляренко В.Т. Про завдання кримінального судочинства / В зб.: Кримінальний процес України: Стан і перспективи розвитку: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.: Вибрані наукові праці. – К., 2004. - С. 37-38.
    133. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 7. – С. 2-11.
    134. Маляренко В.Т., Войтюк І.А. Відновлювальне правосуддя: можливості провадження в Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. - № 8. – С. 34-63.
    135. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. В 30 т. - Т. 1. - М.: Госполитиздат, 1954. – 648 с.
    136. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. В 30 т. - Т. 3. - М.: Госполитиздат, 1955. – 652 с.
    137. Международное право: Учеб. для вузов / Ред. Г.В. Игнатенко, О.И. Тиунов. - М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1999. – 569 с.
    138. Мещеряков Ю.В. Формы уголовного судопроизводства : Учеб. пособие / ЛГУ. - Л. : ЛГУ, 1990. – 91 с.
    139. Михайленко О.Р. Прокурор, захисник і суд у змагальному кримінальному судочинстві України // Адвокат. – 2004. - № 3. – С. 10-11.
    140. Михайловский И.В. Основные принципы организации уголовного суда. Уголовно-политическое исследование. – Томск: паровая типолит. П.И. Макушина, 1905. – 336 с.
    141. Михеенко М. М., Нор В. Т., Шибико В. П. Уголовный процесс Украины: Учебник. - К., 1992. – 250 с.
    142. Михеєнко М. М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. - 1997. - № 2. – С. 99-103.
    143. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я., Кримінальний процес України. 2 –ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - 437 с.
    144. Мірошниченко Т. М. Принципи кримінального процесу // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. Короткі тези доповідей та наукових повідомлень республіканської науково-практичної конференції. -Х.: НЮАУ, 1995. – С. 16-19.
    145. Муравин А. Б. Уголовный процесс. Учебное пособие. – Х.: ООО «Одисей», 2000. – 250 с.
    146. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. М. 1991. – 230 с.
    147. Насонов С.А., Нечипоренко Т.Ю. Принципы уголовного судопроизводства // в кн.: Уголовно-процессуальное право Российской Федерации: Учебник / Отв. ред. П.А. Лупинская. – М.: Юристъ, 2004. – С. 174-215.
    148. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – Спецвипуск. – К., 1994.
    149. Невлева И.М. Философия: Учебное пособие. – Харьков: Консум, 2001. – 432 с.
    150. Нерсесянц В.С. Право и закон: из истории правовых учений / Нерсесянц В.С.; АН СССР. Ин-т государства и права. - М.: Наука, 1983. - 366с.
    151. Нескороджена Л.Л. Мирова угода та угода про визнання вини: можливість їх застосування в кримінальному процесі України // Вісник Верховного Суду України. – 2001. - № 1. – С. 58-60.
    152. Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України: [Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих закладів освіти / за ред. Ю.М. Грошевого. – Харків: Право, 2002. – 160 с.
    153. Нор В.Т. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сф
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины