ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО В УКРАЇНІ: СТАНОВЛЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ :

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ Й СТАНОВЛЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА В УКРАЇНІ 13
1.1. Історичні передумови виникнення вітчизняного досудового слідства 13
1.2. Основні етапи розвитку досудового слідства та їх значення для сучасного кримінального судочинства України 31
РОЗДІЛ 2.ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО ТА ОРГАНИ, ЯКІ ЙОГО ЗДІЙСНЮЮТЬ В УКРАЇНІ 65
2.1. Поняття, сутність і завдання досудового слідства в Україні 65
2.2. Органи досудового слідства в Україні та їх функції 85
РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА ТА ОРГАНІВ, ЯКІ ЙОГО ЗДІЙСНЮЮТЬ В УКРАЇНІ 128
3.1. Організаційно-правові питання вдосконалення досудового слідства 128
3.2. Нормативно-правове регулювання діяльності органів досудового слідства й перспективи його розвитку 146
ВИСНОВКИ 183
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 192
ДОДАТКИ 221

ВСТУП
Актуальність теми. Формування в Україні правової держави з метою забезпечення надійного захисту прав, свобод та інтересів кожної людини, у якій існуватиме не лише відповідальність громадян перед державою, а й держави перед своїми громадянами, — є важливою передумовою створення в Україні демократичного суспільства. Цей головний напрямок державної політики передбачає вжиття відповідних заходів щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, подальшої демократизації його положень та приведення його у відповідність до Конституції України й міжнародно-правових стандартів.
Становлення правової держави в Україні обтяжується складною криміногенною ситуацією, що зумовлена недосконалістю соціально-економічних реформ, політичною нестабільністю, наявністю “тіньової” економіки, низьким рівнем життя окремих верств населення, правовим нігілізмом та занепадом моральних цінностей.
Історичний досвід реформування правової сфери й аналіз Концепції судово-правової реформи в Україні переконливо свідчать, що посилення ефективного впливу держави на злочинність пов’язується передусім зі змінами в організації діяльності органів досудового слідства ), переглядом їх функцій, формуванням нових підходів до комплектування кваліфікованим персоналом. Але самі по собі зміни організаційно-управлінського характеру, без суттєвого реформування чинного кримінально-процесуального законодавства не приведуть до бажаних позитивних результатів.
Важливу роль у протидії злочинності відіграють органи досудового слідства, стан яких не відповідає сучасним потребам українського суспільства, оскільки вимоги статті 9 Перехідних положень Конституції України щодо формування в державі нової системи досудового слідства й уведення в дію законів, котрі б регулювали його функціонування, незважаючи на завершення терміну чинності зазначених положень, не виконані. Залишається вкрай низьким соціально-економічний захист працівників органів досудового слідства, наявні непоодинокі факти втручання у їх діяльність з боку інших державних інституцій. Досудове провадження в Україні не повною мірою відповідає й стандартам досудового розслідування Європейського співтовариства. Саме тому особливої ваги набуває визначення оптимальних правових та організаційних засад діяльності органів досудового слідства, науково обґрунтованих шляхів їх подальшого вдосконалення й розвитку в нових економічних та політичних реаліях, створення надійних гарантій реального забезпечення незалежності слідчих шляхом впровадження низки процесуальних та організаційних заходів.
Питання правового регулювання й ефективності провадження досудового слідства привертали до себе увагу багатьох вітчизняних науковців ще в ХІХ столітті, зокрема Я.І. Баршева, С.В. Вікторського, В.П. Даневського, В.М. Духовського, О.Ф. Кистяківського, А.Ф. Коні, В.А. Ліновського, П.І. Люблінського, В.Л. Случевського, М.І. Стояновського, І.Я. Фойницького та ін. Вагомий внесок у розробку згаданої проблематики зробили як українські науковці, так і вчені країн співдружності незалежних держав: С.А. Альперт, М.І. Бажанов, О.В. Баулін, В.П. Бахін, Б.А. Вікторов, І.Д. Гончаров, В.Г. Гончаренко, Г.Ф. Горський, Ю.О. Гришин, Ю.М. Грошевий, А.П. Гуляєв, А.Я. Дубинський, М.Ч. Когамов, Г.К. Кожевніков, В.С. Кузьмічов, О.М. Ларін, В.К. Лисиченко, Л.С. Лімарченко, В.Г. Лукашевич, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, П.П. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.А. Стремовський, М.С. Строгович, В.Т. Томін, Ф.Н. Фаткуллін, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило та ін.
Наявні теоретичні розробки послужили методологічними витоками, науковим фундаментом для визначення сучасних проблем реформування органів досудового слідства та напрямків їх розв’язання. Найбільш актуальними залишаються питання визначення місця слідчого апарату в системі правоохоронних органів; відпрацювання чіткої системи досудового слідства й приведення її у відповідність до Конституції України та вимог сучасного суспільства; удосконалення правового статусу слідчого та його правовідносин із суб’єктами, які беруть участь у кримінальному процесі, та багато інших проблем, що потребують вивчення й вирішення. Ґрунтуючись на наукових узагальненнях учених-правознавців, автор пропонує власне бачення розв’язання низки складних дискусійних у теорії кримінального процесу питань стосовно діяльності органів досудового слідства та вдосконалення кримінально-процесуального законодавства й практики його застосування, котрі й визначили актуальність і значущість обраної теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційного дослідження відповідає Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 рр., затвердженій Указом Президента України від 25.12.2000 за №1376/2000, пріоритетним напрямкам наукових досліджень вищих навчальних закладів МВС України на період 2001-2005 років (Рішення Колегії МВС України від 12.12.2000 за №9 КМ/1, наказ МВС України від 30.06.2002 №635). Тему дисертації передбачено планом науково-дослідної роботи Запорізького юридичного інституту МВС України на 2001-2005 рр. та затверджено Вченою радою зазначеного інституту 31 березня 2005 року, протокол №3.
Мета та завдання дослідження. Основною метою дослідження є визначення сутності й значення досудового слідства та органів, які його здійснюють, у сучасному кримінальному судочинстві України, а також пошук ефективних шляхів приведення вітчизняної системи досудового слідства у відповідність до Конституції України та міжнародно-правових стандартів.
Досягнення поставленої мети забезпечується реалізацією таких завдань:
– здійснити наукове обґрунтування й уточнити окремі аспекти поняття, сутності та правової природи досудового слідства в сучасному кримінальному процесі України;
– уточнити історичні передумови виникнення й перспективи подальшого розвитку вітчизняного досудового слідства;
– розкрити значення основних історичних етапів розвитку вітчизняного досудового слідства для вдосконалення сучасного кримінального процесу;
– визначити місце та роль органів досудового слідства у єдиній системі функціонування державних органів України;
– обґрунтувати модель організаційної побудови слідчого апарату;
– з’ясувати функціональне призначення органів досудового слідства й визначити особливості їх процесуальних правовідносин із органами дізнання, прокурором та судом;
– узагальнити правову регламентацію провадження досудового слідства за законодавством деяких зарубіжних країн;
– визначити правовий статус органів досудового слідства в кримінальному судочинстві України;
– обґрунтувати необхідність внесення змін до чинного кримінально-процесуального законодавства з метою підвищення ефективності провадження досудового слідства, сформулювати відповідні пропозиції.
Об’єктом дослідження є кримінально-процесуальні відносини, які виникають під час діяльності органів досудового розслідування.
Предмет дослідження становлять: теорія кримінально-процесуального права; практика діяльності органів досудового розслідування та відповідні норми кримінально-процесуального права, які регламентують цю діяльність.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є комплексне використання сукупності методів та прийомів сучасної теорії наукового пізнання соціальних і правових явищ. Це надає можливість вивчати проблему в єдності її змісту та юридичної форми, здійснювати системний аналіз діяльності органів досудового слідства з розслідування кримінальних справ. У роботі використовувався історико-правовий метод для виявлення закономірностей становлення й розвитку інституту досудового слідства; метод системного аналізу правових норм дозволив усвідомити зміст процесуальних норм, які регулюють порядок провадження досудового слідства; порівняльно-правовий метод застосовувався в процесі порівняння конституційних, кримінально-правових та кримінально-процесуальних норм України та низки зарубіжних держав, що дало можливість внести конкретні пропозиції стосовно вдосконалення положень чинного та проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України; статистичний метод забезпечив обґрунтування теоретичних положень роботи даними судової статистики та іншою статистичною інформацією, вивчення кримінальних справ, проведення анкетування серед працівників правоохоронних органів, обробку та узагальнення отриманих даних.
Емпіричну базу дослідження склали: результати анкетного опитування 157 слідчих МВС і 76 слідчих прокуратури з різних регіонів України, вибірковий аналіз даних про особовий склад слідчих підрозділів та про основні показники слідчої роботи за 2003-2004 рр.
Використано аналітичні й статистичні матеріали органів МВС України, власний досвід дисертанта, набутий під час роботи у слідчих підрозділах УМВС України в Запорізькій області.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що за характером і змістом розглянутих питань дисертація є першим в Україні самостійним монографічним дослідженням комплексу взаємопов’язаних теоретичних і практичних проблем діяльності органів досудового слідства з урахуванням положень Конституції України, а також внесених останнім часом змін та доповнень до чинного законодавства, за результатами якого осмислено й узагальнено значення історичних етапів розвитку досудового слідства для сучасного його реформування в Україні. Висловлено авторське бачення шляхів удосконалення кримінально-процесуального законодавства, що дозволить більш гармонійно вирішити дві пов’язані між собою проблеми: підвищення ефективності діяльності органів досудового слідства — з одного боку, і посилення гарантій прав та законних інтересів учасників кримінального процесу — з іншого.
Проведене дослідження дозволило сформулювати положення, котрі відповідають вимогам наукової новизни та мають значення для теорії кримінального процесу й правоохоронної практики.
Вперше:
– систематизовані передумови виникнення сучасного типу вітчизняного досудового (попереднього) слідства, які остаточно склалися на початку 60 х років XIX ст. та у формуванні яких відбилися звичаї східнослов’янських племен; норми звичаєвого права, княжих статутів та збірників Русі, Литовських Статутів, Магдебурзького права, статті українських гетьманів (“Березневі”, “Переяславські”, “Глухівські” та інші), “Права, за якими судиться малоросійський народ”, закони Російської імперії;
– розкрито історичні витоки та сформульовано авторську класифікацію основних історичних етапів розвитку вітчизняного досудового слідства, яких налічується три: 1) досудове слідство другої половини XIX та початку XX ст. (1864-1917 рр.); 2) досудове слідство Української Радянської Соціалістичної Республіки (1918-1991 рр.); 3) досудове слідство після отримання Україною незалежності (з 1991 р.);
– визначено шляхи поступового реформування досудового слідства в самостійну галузь правоохоронної діяльності, що приведе до створення системи самостійних державних органів, поряд з такими, як органи правосуддя й прокуратури;
– аргументовано доцільність формування в Україні слідчого апарату саме в системі органів виконавчої, а не судової влади;
– запропоновано модель організаційної побудови та функціонування слідчого апарату, що передбачає об’єднання всіх слідчих органів та створення єдиного слідчого відомства, для забезпечення проведення єдиної кримінальної політики на всій території країни;
– сформульовано відповідні конкретні пропозиції стосовно вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства та проекту нового КПК України з метою підвищення ефективності провадження досудового слідства.
Уточнено:
– поняття досудового слідства як форми досудового розслідування, що за своєю суттю є діяльністю органів досудового слідства, яка здійснюється під наглядом прокурора й обмеженим контролем суду та полягає у збиранні, дослідженні, перевірці й оцінюванні доказів, вжитті інших заходів щодо встановлення причин і обставин злочину; осіб, котрі його скоїли; характеру й розміру збитків, завданих злочином; виявлення та усунення обставин, що сприяли скоєнню злочину;
– правовий статус органів досудового слідства як таких, що є часткою державного апарату, діють за дорученням держави, наділені функціями державно-владного характеру, мають власну компетенцію, специфічні форми й методи діяльності, і єдиним способом формування яких є призначення.
Дістало подальший розвиток:
– наукова концепція стосовно того, що досудове слідство є самостійним видом державної діяльності, яку не можна звести до функцій, котрі б виконувались органами суду, прокуратури та державного управління;
– теза щодо виняткового призначення органів досудового слідства здійснювати такий окремий вид державно-правової діяльності як досудове слідство;
– система завдань досудового слідства, яка полягає в повному, всебічному й об’єктивному дослідженні всіх обставин кримінальної справи з метою вирішення питання про можливу передачу кримінальної справи стосовно обвинуваченого до суду; в забезпеченні суду належними й достовірними доказами, достатніми для винесення законного, обґрунтованого й справедливого рішення та охорони громадянина від зловживання владою й помилок з боку органів дізнання та досудового слідства; а також у правовому вихованні громадян, захисті їх від неправомірних дій тощо.
Практичне значення одержаних результатів полягає передусім у тому, що вони можуть бути використані: у науково-дослідній діяльності — для подальших досліджень у цій галузі; у правотворчій діяльності — для вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства України та при підготовці проекту нового КПК України стосовно діяльності органів досудового слідства; у практичній діяльності — з метою сприяння підвищенню ефективності діяльності органів досудового слідства; у навчальному процесі — під час вивчення відповідних розділів кримінального процесу, загальної теорії та історії держави і права, а також для підготовки відповідних навчальних та методичних посібників, підручників, курсів лекцій.
Матеріали дисертації використовуються під час викладання дисциплін “Кримінальний процес України”, “Судові та правоохоронні органи України”; спецкурсу “Вступ до посади” у Запорізькому юридичному інституті МВС України (акт впровадження від 21.09.2005), а також у професійній підготовці та підвищенні кваліфікації слідчих МВС України (акт впровадження від 03.05.2005). Автор направляв свої пропозиції до проекту нового КПК України до Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України (акт впровадження від 29.09.2005).
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені у виступах автора та обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального процесу Запорізького юридичного інституту МВС України, кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України, а також на секційних засіданнях таких наукових конференцій: всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (м. Запоріжжя, 14-15 травня 2002 року); всеукраїнська науково-практична конференція “Організаційно-правові питання реформування досудового слідства в Україні” (м. Донецьк, 13 грудня 2002 року); міжнародна науково-практична конференція “Проблеми й напрямки формування світогляду майбутніх працівників органів внутрішніх справ та забезпечення прав і свобод людини” (м. Запоріжжя, 11-12 грудня 2003 року); всеукраїнська науково-практична конференція “Теоретичні та практичні проблеми організації досудового слідства” (м. Запоріжжя, 20-21 травня 2005 року); на засіданні круглого столу із заступниками начальників ГУМВС, УМВС України — начальниками слідчих управлінь (відділів) на тему “Місце і роль органів досудового слідства в системі кримінального судочинства України та шляхи його реформування” (м. Київ, 31 січня 2003 року).
Публікації. Основні теоретичні положення, висновки й рекомендації сформульовані в дисертаційному дослідженні, викладені в семи наукових статтях, із них чотири опубліковані у фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України, та трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структурно дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що поєднують 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (345 найменувань) та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 239 сторінок, з яких 191 сторінка — текст дисертації, список використаних джерел — 29 сторінок, додатки вміщено на 19 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ
На початку 60-х років XIX століття у вітчизняному кримінальному судочинстві було утворено попереднє, досудове слідство європейського типу, в основу котрого була покладена демократична ідея відокремлення судової влади від влади адміністративної з наданням першій слідчих повноважень та з покладанням на другу функцій дізнання, переслідування й розшуку. Указом російського імператора від 8 червня 1860 року “Учреждение судебных следователей” із додаками “Наказ судебным следователям” і “Наказ полиции о производстве дознания по происшествиям, могущим заключать в себя преступления или проступок” загальний етап інквізиційного попереднього розслідування, що існував до того, був перетвореним у дізнання, а формальний етап трансформувався в досудове (попереднє) слідство в сучасному його розумінні, тобто як його зазвичай сприймають у розвинених державах європейського континенту.
Після декількох років апробації на практиці (1860-1864 рр.) зазначена модель була остаточно закріплена в кримінально-процесуальному законодавстві (Статут кримінального судочинства 20 листопада 1864 року) і стала основою для подальшого поступового розвитку сучасного досудового слідства України.
Попередні історичні етапи досудового розслідування злочинів можуть розглядатися лише як передумови виникнення сучасного типу досудового (попереднього) слідства, у формуванні яких через зв’язок цього процесу зі становленням державності в цілому, були відбитті звичаї східнослов’янських племен; норми звичаєвого права, княжих статутів та збірників Русі-України, Литовських Статутів, Магдебурзького права, “Березневі”, “Переяславські”, “Глухівські” та інші статті українських гетьманів, “Права, за якими судиться малоросійський народ”, Зводу Законів Російської імперії тощо.
У розвитку вітчизняного досудового слідства сучасного типу можна виділити три основні періоди: 1) досудове слідство другої половини XIX та початку XX століття ( 1864 — 1917 р. р.), так званий дореволюційній період. 2) досудове слідство Української радянської соціалістичної республіки (1918 — 1991 рр.); 3) досудове слідство після отримання Україною незалежності. Через органічну єдність досудового слідства та суб’єктів, котрі його здійснюють, з державою та її політикою суттєві зміни в ньому з моменту утворення фактично були обумовлені Жовтневою соціалістичною революцією 1917 року, розпадом колишнього Радянського Союзу й розбудовою незалежної України. Проте, певних змін досудове слідство зазнавало й упродовж кожного з цих основних етапів свого розвитку, і закономірності їх упливу сьогодні є відчутними й важливими для його вдосконалення та формування нової системи органів досудового слідства.
Досудове слідство як форма досудового розслідування за своїм змістом є діяльністю органів досудового слідства, яка здійснюється під наглядом прокурора й обмеженим контролем суду та полягає у збиранні, перевірці й оцінюванні доказів, ужитті інших заходів щодо встановлення обставин злочину, осіб, які його скоїли; характеру й розміру збитків, завданих злочином; виявлення та усунення обставин, що сприяли вчиненню злочину. Значення досудового слідства полягає в підготовці кримінальної справи для розгляду в суді, тобто в забезпеченні належного здійснення правосуддя.
Досудовому слідству в системі досудового розслідування України належить провідне місце, оскільки, на відміну від дізнання, воно є обов’язковим майже в усіх кримінальних справах.
Досудовому слідству України властиві розшукові форми через здійснення його слідчими, котрі адміністративно підпорядковані органам дізнання. Це неодмінно має бути усунуте у справді правовій державі, яка орієнтується на розширення засад змагальності в кримінальному судочинстві та впровадження європейських стандартів.
Відсутність чіткого розмежування в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України завдань між різними органами кримінальної юстиції, змішування в сучасному кримінальному процесі різнорідних видів діяльності й вочевидь несумісних функцій залишає досудове слідство, як і за часів соціалістичної радянської влади, у вигляді прокурорського або відомчого дізнання, не створюючи умов для його автономного існування в кримінальному процесі.
Завдання досудового слідства полягають у повному, всебічному та об’єктивному дослідженні всіх обставин кримінальної справи з метою вирішення питання про можливе передання кримінальної справи стосовно обвинуваченого до суду; забезпечення суду належними й достовірними доказами, достатніми для винесення законного, обґрунтованого і справедливого рішення та охорони громадянина від зловживання владою й помилок з боку органів дізнання і досудового слідства. Разом із тим під час досудового слідства досягаються й інші цілі, наприклад, правове виховання громадян, захист їх від неправомірних дій тощо.
Досудове слідство є самостійним видом державної діяльності, яку не можна звести до функцій, котрі б виконувались органами суду, прокуратури та державного управління. Незалежно від своєї відомчої підпорядкованості слідчі органи в механізмі держави посідають окреме місце і мають самостійне значення. У перспективі досудове слідство повинно сформуватися в самостійну галузь правоохоронної діяльності, що приведе до створення системи самостійних державних органів поряд із такими, як органи правосуддя та прокуратури. Саме про це йдеться в Конституції України (ст.121) та її Перехідних Положеннях (ст.9).
Органи досудового слідства являють собою частину державного апарату; наділені функціями державно-владного характеру; мають свою компетенцію, специфічні форми й методи діяльності; діють за дорученням держави. Кожний слідчий органів прокуратури, безпеки, внутрішніх справ та податкової міліції є окремим, спеціальним органом державної влади, повноваження якого відбитті в обов’язкових для виконання всіма підприємствами, установами й організаціями, посадовими особами та громадянами постановах (ст.114 КПК України). Оскільки слідчий є одноосібним органом влади, то єдиним способом його формування є призначення.
Логічне осмислення історії українського кримінального процесу дозволяє виділити об’єктивну закономірність формування слідчого апарату саме в системі органів виконавчої, а не судової влади. Однак поряд із фігурою слідчого — спеціальної посадової особи, яка відповідає певним вимогам, має юридичні знаннями, вміння та навички розслідування злочинів, — необхідно увести посади слідчого судді для організації судового контролю за провадженням досудового слідства.
Процесуальна функція є визначеною законом діяльністю суб’єкта процесуальних відносин, яка характеризується своїм рольовим призначенням, заснована на системі його прав та обов’язків і цілком залежна від мети й завдань кримінального судочинства.
За сучасних умов відомчий слідчий у ході кримінально-процесуальної діяльності одночасно виконує три основні функції кримінального процесу: обвинувачення, захисту й вирішення справи, а слідчий повинен виконувати лише функцію досудового слідства.
З метою посилення ролі органів досудового слідства є необхідним:
1) обов’язкове закріплення в кримінально-процесуальному законодавстві функції досудового розслідування як самостійної функції кримінального процесу, у зв’язку з чим автор вважає доцільним доповнити статтю 16-1 КПК України новою частиною, яку викласти в наступній редакції: ”Функцію досудового розслідування здійснюють органи досудового слідства”;
2) звільнення суб’єкта, котрий провадить досудове слідство, від обвинувальних функцій та сувора нормативна регламентація його процесуальної незалежності;
3) законодавчий розподіл функцій між владними суб’єктами кримінального судочинства.
Розв’язання проблем сучасного українського досудового слідства повинно відбуватися в напрямку вдосконалення як організації досудового слідства, так і його нормативної бази.
З урахуванням національних традицій досудового розслідування й сучасних тенденцій державної політики, існування в прокуратурі, органах безпеки, внутрішніх справ та податкової міліції слідчих апаратів, з яких найбільшим за чисельністю й навантаженням є слідчий апарат органів внутрішніх справ, найраціональнішим буде поетапне вирішення питання щодо створення єдиного слідчого відомства, котре більш доцільно створити як нове формування в системі державних органів.
Створення слідчого апарату в системі судової влади не може бути реалізоване в України в силу неможливості з’єднання функцій досудового слідства й судового розгляду кримінальних справ в одному органові державної влади. Коли суди будуть відповідати за стан, якість і строки досудового слідства, це може призвести до зниження вимог, що їх суд повинен висувати до органів досудового слідства, до штучного забезпечення благополучних показників їх роботи. У такому випадку зруйнується чинна система додаткового контролю за процесуальними рішеннями слідчих органів. Передача слідчого апарату в органи суду або в систему Міністерства Юстиції не відповідає реаліям сьогодення й не узгоджується з принципом поділу влади на судову та виконавчу.
Об’єднання слідчих органів та створення єдиного Слідчого комітету забезпечить проведення єдиної кримінальної політики на всій території країни; виключить втручання в процесуальну діяльність не вповноважених на те законом осіб та органів, сприятиме зміцненню законності в діяльності правоохоронних органів, у тому числі органів досудового слідства.
Слідчий комітет має входити до центральних органів виконавчої влади. Регіональні та місцеві слідчі підрозділи (слідчі управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, слідчі відділи в районах, містах) мають підпорядковуватися лише Слідчому комітетові України. Запропонована організаційна форма системи досудового слідства, усуне залежність слідчого від органів дізнання та інших органів виконавчої влади й місцевого самоврядування. У слідчих підрозділах потрібно передбачити чітку спеціалізацію слідчих. Нагляд і контроль за діяльністю органів досудового слідства необхідно покласти, відповідно, на органи прокуратури та суду.
Центральне місце в механізмі правового регулювання діяльності органів досудового слідства посідають Конституція України, міжнародні документи й закони України. Основним нормативно-правовим актом, що регламентує діяльність органів досудового слідства, є Кримінально-процесуальний кодекс України, який, навіть після внесення до нього останнім часом значних змін та доповнень, за своєю побудовою, формально-декларативним визначенням більшості принципів та окремих інститутів, розмитістю нормативної регламентації усе ж таки залишається на рівні первісної його сутності періоду 60-х років минулого століття.
Відтак основним законодавчим актом, що регулює провадження в кримінальних справах та процесуальні відносини осіб, котрі беруть участь у ньому, з огляду на зростаючі вимоги до кримінально-процесуальної діяльності органів досудового розслідування, а також забезпечення прав та інтересів учасників процесу, має стати новий Кримінально-процесуальний кодекс.
Окремі правові норми, котрі визначають особливість становища слідчого серед інших суб’єктів кримінального процесу, або такі, що спрямовані на забезпечення слідчої діяльності, містяться в Законах України “Про прокуратуру” (ст.ст.17, 46); “Про службу безпеки України”, “Про забезпечення безпеки осіб, котрі беруть участь у кримінальному судочинстві” (ст.ст.3,6); у Кодексі України про адміністративні правопорушення (ст.ст.185-4, 185-6) та в деяких інших законодавчих актах.
Правове регулювання діяльності органів досудового слідства здійснюється значною кількістю нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України та відомчих нормативних актів Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Податкової служби України. Вони безпосередньо регулюють організаційні аспекти діяльність органів досудового слідства, оскільки Закони “Про міліцію”, “Про Службу безпеки України” та інші нормативні досить загально визначають вимоги до слідчого та його правове становище, і застосовувати їх норми без конкретизації практично неможливо. Саме в конкретизації процесуально значущих дій і полягає значення відомчого регулювання. Проте, згадані нормативно-правові акти є підзаконними, тобто вони приймаються на основі і на виконання законів і не повинні їм суперечити. Водночас, у нормотворчій діяльності зазначені відомства іноді виходять за межі своїх повноважень, що призводить до порушення встановленої ієрархії нормативно-правових актів та принципу законності. Наприклад, окремими нормами Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загально-кримінальної спрямованості, затвердженого Наказом МВС України №458 від 30 квітня 2004 р., Наказу МВС України №1155 від 4 жовтня 2003 р. “Про вдосконалення реагування на повідомлення про злочини, інші правопорушення і події та забезпечення оперативного інформування в органах і підрозділах внутрішніх справ України”, Інструкції про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються, затвердженого Наказом №400 від 14 квітня 2004 р., порушуються правові засади процесуальної діяльності органів досудового слідства, що не відповідає положенням КПК України. Тому будь-який відомчий нормативний акт, котрий стосується організації діяльності органів дізнання й досудового слідства, неодмінно потребує правової експертизи і має оцінюватися спеціалістами Міністерства юстиції України, оскільки реалізація прав, свобод та законних інтересів громадян безпосередньо залежить від організації роботи органів досудового розслідування; навіть, визначення організаційно-правових засад їх кримінально-процесуальної діяльності, не повинно бути лише відомчою прерогативою керівників органів прокуратури, безпеки, внутрішніх справ, податкової міліції.
Діяльність органів досудового слідства регулюється великою кількістю нормативно-правових актів різної юридичної сили. Але у всьому розмаїтті законодавчих актів немає закону, який би чітко визначив принципи, завдання, місце й роль діяльності органів досудового слідства. Саме таким законом має стати Закон “Про статус слідчого”.
З метою приведення норм чинного КПК України, що безпосередньо стосуються досудового слідства, у відповідність до положень Конституції України та міжнародних документів, необхідно ст. 7-3 КПК України “Порядок вирішення справ про суспільно-небезпечні діяння, вчинені особою, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність” виключити.
Дисертант також наводить додаткові аргументи щодо необхідності внесення змін до ст.6 КПК України “Обставини, що виключають провадження в кримінальній справі”, де пункт 5 “щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку” також необхідно виключити.
Статтю 212 КПК України пропонуємо викласти в такій редакції “Досудове слідство закінчується складанням:
1) обвинувального висновку;
2) постанови про закриття справи;
3) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру;
4) постанови про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності”.
У п.4 ст.45 КПК України зазначено, що участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства й розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов’язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув’язнення. Але за Кримінальним кодексом України найсуворішим серед основних видів покарань, зазначених у ст.51 КК, є довічне позбавлення волі. У зв’язку з цим необхідно змінити в п.4 ст.45 КПК України слова “довічне ув’язнення” на “довічне позбавлення волі”.
Частина 2 ст.154-1 КПК України має бути викладена таким чином: “Розмір застави за чинним законодавством не може бути меншим: щодо особи, звинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, а також щодо раніше судимої особи — однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян; щодо особи, обвинуваченої у вчиненні середньої тяжкості злочину — п’ятисот неоподаткованих мінімумів прибутків громадян, щодо осіб, котрі скоїли інший злочин, — п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян”.
Частину 4 ст.154-1 КПК України слід подати в такій редакції: Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, котра знаходиться під вартою, може бути обрана за мотивованою постановою суду, який обрав запобіжний захід — взяття під варту, на підставі подання органу дізнання, слідчого, погодженого з прокурором”.
Низка слідчих бланків повинні бути документами строгої звітності, виконаними на спеціальному, захищеному від підробки папері, що сприятиме забезпеченню прав людини та профілактиці службових злочинів, злочинів проти правосуддя й порядку управління.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Конституція, законодавчі та інші нормативні акти
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України.— 1996.—№30.— Ст.141 (з наступними змінами та доповненнями).
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР.— 1984.— додаток до №51.— Ст.1122 (з наступними змінами та доповненнями).
3. Кримінально-процесуальний кодекс України: Затверджений Законом Української РСР від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради УРСР.— 1961.—№2.— Ст.15 (з наступними змінами та доповненнями).
4. Уголовно-процесуальний кодекс УССР 1922 г. // СУ УССР.— 1922.— №41.— Ст.598.
5. Уголовно-процессуальный кодекс УССР 1927 г. // СУ УССР.— 1927.— №36-38.— Ст.167-168.
6. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України.— 1994.— №11.— Ст.51. (з наступними змінами та доповненнями).
7. Про внесення в деякі законодавчі акти України змін і доповнень по удосконаленню попереднього слідства: Закон України від 30 червня 1993 р. // Голос України.— 1993.— 22 липня.
8. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв’язку з утворенням податкової міліції: Закон України від 5 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради України.— 1998.— №26.— Ст.149.
9. Про дію міжнародних договорів на території України: Закон України від 10 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України.— 1992.— №10.— Ст.137 (з наступними змінами та доповненнями).
10. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР.— 1991.— №4.— Ст.20 (з наступними змінами та доповненнями).
11. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України.— 1991.— №53.— Ст.793 (з наступними змінами та доповненнями).
12. Про службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України.— 1992.— №27.— Ст.382 (з наступними змінами та доповненнями).
13. Концепція судово-правової реформи в Україні: Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. // Голос України.— 1992.— 12 серпня.— №152.
14. Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, затв. Указом Президента України від 17 вересня 1996 р.// Електронна система “Нормативні акти України”. Підсистема: upr1.— U0837_96.
15. Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Указ Президента України від 17 жовтня 2000 р. // Офіційник Вісник України.— 2000.— №42.— 3 листопада.
16. Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів держав-ної виконавчої влади: Указ Президента України від 3 жовтня.– 1992 р. // Голос України.— 1992.— 8 жовтня.
17. Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні: Указ Президента України від 5 серпня 1996 р // Урядовий кур’єр.— 1996.— 10 серпня.
18. Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян: Указ Президента України від 18 лютого 2002 р. // Електронна система “Нормативні акти України”. Підсистема: upr— Nu0143_02.
19. Про Національне бюро розслідувань України: Указ Президента України №37/97 від 24 квітня 1997 року // Голос України.— 1997.— 6 травня.
20. Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управ-ління та контролю, що зачіпають права, свободи та законні інтереси громадян або мають відомчий характер: Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. №731 // ЗП України.— 1993.— №1-2.— Ст.28.
21. Положення про народний суд 26 жовтня 1920 р. РНК УРСР затверджено // СУ УССР.— 1920.— №25.— Ст.536.
22. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо конституцій-ності Указу Президента України від 24 квітня 1997 р. №371 “Про Національне бюро розслідувань України” // Право України.— 1998.— №9.— С.98.
23. Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) // Урядовий кур’єр..— 2003.— №6.
24. Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) // Конституційний суд України: Рішення. Висновки. 2002-2003. Кн.4. / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П.Б. Евграфов.— К.: Юрінком Інтер, 2004.— 584 с.
25. Про вдосконалення реагування на повідомлення про злочини, інші правопорушення і події та забезпечення оперативного інформування в органах і підрозділах внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 4 жовтня 2003 р. №1155.
26. Про затвердження Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загальнокримінальної спрямо-ваності: Наказ МВС України від 30 квітня 2004 р. №458.
27. Про організацію діяльності органів досудового слідства системи Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 25 грудня 2003 р. №1600.
28. Про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються: Наказ МВС України від 14 квітня 2004 р. №400.
29. Про проведення експерименту з апробації нової системи підпоряд-кування слідчих підрозділів органів внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 26 березня 2002 р. №295.
30. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9 // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973 1998) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України.— 1998.—№11.— С.58-64.
31. Про введення народного суду: Постанова Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. // Вестник Украинской Народной Республики. — 1918. — 10 января (№5).
32. Положення про революційні трибунали: Затв. Народним секретарі-атом у судових справах України 23 січня 1918 р. // Вестник Украинской Народной Республики.— 1918.— 23 января (№15).
33. Документы 4-го Всероссийского съезда деятелей советской юстиции (26-30 января 1922 г.). Стенографический отчет // Вестник советской юстиции на Украине.— 1922.— №2.— С.71-72.
34. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України.— К., 1999.— 170 с.
35. Про порядок прийняття, реєстрації, перевірки та вирішення заяв, повідомлень і іншої інформації про злочини: Проект Закону України, підготовлений В. Зеленецьким, Л. Лобойко.— Харків, 1999.
36. Загальна декларація прав людини: Прийнято резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. // Док. ООН АRES217 А // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко.— 2-е вид.— К.: Юрінформ, 1992.— С. 18-24.
37. Звід принципів захисту усіх осіб, яких піддано затриманню або ув’язненню в будь-якій формі: Прийнято резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р. // Док. ООН А/RES/43/173 // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції і пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій.— Амстердам-Київ: Українсько-Американське Бюро захисту прав людини, 1996.— С. 29—35.
38. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку: Прийнято резолюцією 34/169 Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1979 р. // Док. ООН А/RES/34/169 // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції і пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій.— Амстердам-Київ: Українсько-Американське бюро захисту прав людини, 1996.— С. 62-65.
39. Конвенція про права дитини: Прийнято резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 р. // Док. ООН АRES4425 // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качу¬ренко.— 2-е вид.— К.: Юрінформ, 1992.— С. 123-141.
40. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або при-нижуючих гідність видів поводження і покарання: Прийнято резолюцією 39/46 Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1984 р. // Док. ООН АRES3946 // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко.— 2-е вид.— К.: Юрінформ, 1992.— С. 92-108.
41. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных Наций, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолет¬них: Утверждены резолюцией 40/33 Генеральной Ассамблеи ООН от 29 ноября 1985 г. // Док. ООН А/RES/40/33 // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції і пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій.— Амстердам-Київ: Українсько-Американське бюро захисту прав людини, 1996.— С.83—99.
42. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: Прийнято резолюцією 2200 А (ХХІ) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р. // Док. ООН А/RES/2200 А (ХХІ) // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко.— 2-е вид.— К.: Юрінформ, 1992.— С. 36-58.
43. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права: Прийнято резолюцією 2200 А (XXІ) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р. // Док. ООН А/RES/2200 А (ХХІ) // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко.— 2-е вид.— К.: Юрінформ, 1992.— С. 24-36.
44. Основні принципи поводження з в’язнями: Прийнято резолюцією 45/111 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 р. // Док. ООН А/RES/45/111 // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини.— Київ-Харків: Укра-їнсько-Американське Бюро захисту прав людини, 1994.— Вип.7.— С. 84-86.
45. Паризька хартія для нової Європи: Прийнято резолюцією 45/859 Гене¬ральної Асамблеї ООН від 21 листопада 1990 р. // Док. ООН А/RES/45/859 // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко.— 2-е вид.— К.: Юрінформ, 1992.— С. 192-197.
46. Правила Организации Объединенных Наций, касающиеся защиты несовершеннолетних, лишенных свободы: Утверждены резолюцией 45/113 Генеральной Ассамблеи ООН от 14 декабря 1990 г. // Док. ООН А/RES/45/113 // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції і пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій.— Амстердам-Київ: Українсько-Американське Бюро захисту прав людини, 1996.— С. 99-109.
47. Принципи медичної етики, які стосуються ролі працівників охорони здоров’я, особливо лікарів, у захисті ув’язнених або затриманих осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання: Прийнято резолюцією 37/194 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1982 р. // Док. ООН А/RES/37/194 // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини.— Вип.7.— Київ-Харків: Українсько-Американське Бюро захисту прав людини, 1994.— С. 87-90.
48. Рекомендация (R 87) 18 Кабинета Министров, обращенная к членам Совета Европы относительно упрощения правосудия (принятая Комитетом Министров 17 сентября 1987 г.) // Баулін О.В., Каропов Н.С., Поповченко О.І., Савицький Д.О. Спрощене досудове провадження в Україні: історія, сучасність, перспективи.— К.: НАВСУ, 2004.— 151 с.
Спеціальна література:
49. Александров Г. Насущные вопросы предварительного следствия // Соц. законность.— 1954.— №4.— С.26-31.
50. Александров Г.Н. Насущные вопросы предварительного следствия и дознания // Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве Союза ССР / Под ред.С.А. Голунского.— М.: Юрид. лит., 1959.— С.279-301.
51. Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования.— М., 1999.— 779 c.
52. Алексеев С.С. Теория права.— Харьков: БЕК, 1994.— 224 с.
53. Альперт С.А. Обвинение в советском уголовном процессе.— Харьков: Вища школа. Изд-во ХГУ, 1974.— 65 с.
54. Арсеньев В.Д. Необходимость раскрытия каждого преступления и некоторые аспекты ее реализации // Научные труды Омской высшей школы милиции МВД СССР.— Вып. 7.— Омск, 1970.— С.9-14.
55. Бажов И.С. Сущность и основные черты правового статуса органов предварительного следствия // Совершенствование правовой основы расследо-вания преступлений ОВД.— М., 1991.– С.127-132.
56. Балашов А.Н. Прокурорский надзор за законностью задержания подо¬зреваемых и ареста обвиняемых // Соц. законность.— 1983.— №8.— С.31-33.
57. Бандурка А.М., Горбачев А.В. Оперативно-розыскная деятельность: правовой анализ.— К., 1994.— 160 с.
58. Барсуков М.В. Советская милиция и задачи укрепления социалистиче-ской законности // Сов. гос. и право.— 1957.— №2.— С.33-43.
59. Басков В.О. предварительном следствии // Соц. юстиция.— 1990.— №15.— С.16-18.
60. Батюк В.Н. Задержание и заключение под стражу в стадии предварительного расследования.— К., 1990.— 158 с.
61. Баулін О.В. До проблеми організаційної побудови органів досудового слідства // Вісник Запорізького юридичного інституту.— 2000.— №4.— C.191 203.
62. Баулін О.В. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Автореф.дис... канд.юрид.наук.— К., 2000.— 20 с.
63. Баулін О.В., Карпов Н.С. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Монографія / Під заг. ред. З.Д. Смітієнко.— К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001.— 232 с.
64. Баулін О.В., Поповченко О.І. Процесуальний порядок оформлення протокольної форми досудової підготовки матеріалів міліцією.— К.: НАВСУ, 2002.— 74 с.
65. Баулін О.В., Цимбал П.В., Мигрин Г.П. Податкова міліція як орган дізнання.— Ірпінь: Академія ДПС України, 2001.— 179 с.
66. Башкатов Л., Ветрова Г. О состязательности // Российская юстиции.— 1995.— №5.— С.7-9.
67. Бердичевский Ф., Чистякова О. О реорганизации предварительного следствия // Соц. законность.— 1957.— №7.— С.21-24.
68. Боботов С.В., Чистяков Н.Ф. Суд присяжных: история и современ-ность.— М.: Манускрипт, 1992.— 178 с.
69. Борзенко А.Б. Проблема цели в общественном развитии.— М., 1963.— 79 c.
70. Борисенюк С. Звичаєво право Литовсько-руської держави на початку ХVІ ст. // Праці комісії для виучування звичаєвого права України.— Вип.3.— К., 1928. — С.62-64.
71. Бородин С.В., Грун А.Я. К вопросу о реформе судебного управления и следственного аппарата в СССР // Сов. гос. и право.— 1957.— №7.— С. 89-98.
72. Бразоль Б.П. Очерки по следственной части. История. Практика.— Петроград, 1916.— 105 с.
73. Бринцев В. Досудове слідство: судовий слідчий чи “следственный судья” // Право України.— 1997.— №7.— С.7-9.
74. Вапнярчук В.В. Проблеми організації досудового слідства // Теоре-тичні та практичні питання реалізації Конституції України.— Харків, 1998.— С.179-186.
75. Вапнярчук В.В. Проблеми реформування органів досудового слідства // Конституція України — основа модернізації держави та суспільства: Матеріали наук. конференції, 21-22 червня 2001 р.— Харків: Право, 2001.— С.385-386.
76. Василенко Н.П. Матеріали до історії українського права. — К., 1929.— Т. 1.— 336 с.
77. Василенков П.Т. Органы Советского государства и их система на современном этапе.— М., 1967.— 302 с.
78. Васильев А.Н. Вопросы прокурорского надзора за предварительным следствием и дознанием // Соц. законность.— 1953.— №9.— С. 24-27.
79. Васильев О.Л. Становление и развитие отечественной концепции пред-варительного следствия: Автореф. дисс... канд. юрид. наук.— М., 1998.— 18 с.
80. Вахитов Ш.К. Место следственного аппарата в системе государст-венных органов // Сов. гос. и право.— 1988.— №2.— С.70-77.
81. Викторский С.И. Русский уголовный процесс: Учебное пособие. (Отпечатано по 2-му изд.— М., 1912).— М., 1997.— 448 с.
82. Виленский Б.В. Судебная реформа и контрреформа.— Саратов: Приволжское книжное изд-во, 1969.— 400 с.
83. Вишняков Н. Дознание.— М.: Госюриздат, 1925.— 86 с.
84. Вопленко Н.Н. Общая теория реализации права и правоприменитель-ная деятельность следователя // Проблемы применения правовых норм на предварительном следствии.— Волгоград, 1982.—С.11-13.
85. Выдря Н.Н. Расследование уголовного дела — функция уголовного процесса // Сов. гос-во и право.— 1980.— №9.— С.78-82.
86. Габричидзе В.Н. Конституционный статус органов Советского государства.—М., 1982.— 184 с.
87. Гесснер Р., Херцог У. За фасадом права.—М.: Юрид. лит., 1990.— 224 с.
88. Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции.— М.: Фирма «СПАРТАК», 1995.— 237 с.
89. Головко Л.В. Новый УПК Российской федерации в контексте сравни-тельного уголовно-процессуального права // Гос. и право.— 2002.— №5.— С.51-56.
90. Голяков Н. О едином следственном аппарате и функциях Министер-ства юстиции // Сов. юстиция.— 1957.— №7.— С.9-11.
91. Гончаренко В.Г. Прокуратура України: статус, функції, перспективи розвитку // Конституція України — основа модернізації держави та суспільства: Матеріали наук. конференції, 21-22 червня 2001 р.— Харків: Право, 2001.— С.312-314.
92. Гончаров И.Д. Возникновение и развитие института предварительного следствия в советском уголовном процессе: Учебное пособие.— К.: НИиРИО КВШ МВД СССР, 1980.— 48с.
93. Горский Г.Ф. Научные основы организации и деятельности следствен-ного аппарата в СССР.— Воронеж: Изд-во Воронеж. Ун-та, 1970.— 208 с.
94. Горя Н. Принцип состязательности и функции защиты в уголовном процессе // Сов. юстиция.— 1990.— №7.— С.22-33.
95. Григорьева Н. Исключение из разбирательства дела недопустимых доказательств // Рос. юстиція.— 1995.— №11.— С.5-6.
96. Гришин Ю.А. Окончание досудебного следствия с составлением обвинительного заключения: проблемы и пути реформирования: Монография.— Луганск: РИО ЛИВД, 1999.— 252 с.
97. Громов В. Дознание и предварительное следствие / Под ред. Н.К. Крыленко.— М., 1926.— 210 с.
98. Грошевий Ю.М. Проблеми нормативного регулювання діяльності органів попереднього розслідування у новому КК України // Вісник Академії правових наук України.— 1994.— №2.— С.138-147.
99. Гуляев А.П. Понятие процессуального задержания лиц, подозревае-мых в совершении преступления // Труды ВНИИ МВД СССР.— 1982.— №35.— С.90-98.
100. Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе.— М.:Юрид.лит., 1981.— 192 с.
101. Гурский М.К. Соотношение дознания и предварительного следствия.— Львов: Изд-во Львов. ун-та, 1965.— 55 с.
102. Гусев Л.Н. Процессуальное положение следователя в советском уголовном процессе // Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве Союза ССР / Под ред. С.А. Голунского. — М: Юрид. лит., 1959.— С.301-329.
103. Деришев Ю.В. Построение следственного аппарата Росийской империи // Законодательство и практика.— 2000.— №1.— С.113-116.
104. Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопроизводстве // Известия вузов: Правоведение.— 1974.— №1.— С.64-73.
105. Даневский В. Наше предварительное следствие, его недостатки и реформы.— М., 1985.— 89 с.
106. Делла Марра Т. Уголовный процесс Италии: реформа и конрреформа // Государство и право.—1994.— №1.— С.126-127.
107. Дельмас-Марти М. Интернационализация преступности и ответ дви-жения социальной защиты: европейская модель уголовного правосудия // Уго-ловная юстиция: проблемы международного сотрудничества.— М., 1995.— С.31-39.
108. Джига М.В., Баулін О.В., Лук’янець С.І., Стахівський С.М. Прова-дження дізнання в Україні.— К.: Друкарня МВС України, 1999.— 155 с.
109. Доля Е. К вопросу создания Следственного комитета // Сов. юстиция.— 1993.— №20.— С.9-11.
110. Дремов В.Г. Уголовно-процессуальная деятельность (сущность и основные черты) // Правоведение.— 1978.— №3.— С.103-106
111. Дубинский А.Я. Потрібен єдиний слідчий апарат // Іменем закону.— 1992.— №23.
1