ПРОБЛЕМА ІСТИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ :



  • Название:
  • ПРОБЛЕМА ІСТИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ
  • Кол-во страниц:
  • 228
  • ВУЗ:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М.КОРЕЦЬКОГО
  • Год защиты:
  • 2006
  • Краткое описание:
  • Зміст

    Вступ.....................................................................................................................................3
    Розділ 1. Загальна характеристика проблеми істини у кримінальному судочинстві
    1.1. Проблема істини в контексті історичного розвитку кримінального процесу...............................................................................................................................11
    1.2. Поняття, зміст та значення категорії „істина” у вітчизняному кримінальному процесі................................................................................................................................34
    1.3. Встановлення істини як принцип кримінального судочинства України...............................................................................................................................47
    1.4. Категорія „істина” у кримінальному процесі зарубіжних демократичних країн....................................................................................................................................60
    Розділ 2. Встановлення істини в процесі кримінально-процесуального доказування
    2.1. Доказування як спосіб встановлення істини у кримінальному процесі................................................................................................................................73
    2.2. Реалізація кримінально-процесуальних функцій в процесі доказування і їх значення для встановлення істини у кримінальній справі...................................................................................................................................92
    2.3. Застосування засобів доказування при встановленні істини у кримінальному судочинстві.......................................................................................................................122
    Розділ 3. Формування внутрішнього переконання судді при встановленні істини у кримінальній справі
    3.1. Місце і роль внутрішнього переконання судді в процесі встановлення істини................................................................................................................................146
    3.2. Девіантні фактори впливу на формування внутрішнього переконання судді ...........................................................................................................................................171
    Висновки...........................................................................................................................196
    Список використаних джерел.........................................................................................204

    ВСТУП

    Актуальність теми дослідження обумовлена реформуванням судової та правоохоронної системи в Україні, оновленням кримінально-процесуальної форми, необхідністю здійснення якісного переходу на більш високий рівень ефективності правосуддя, що, безперечно, потребує нових підходів у питанні забезпечення встановлення істини у кримінальному судочинстві. Дана проблема є вкрай важливою. Якщо за результатами розгляду кримінальної справи не буде допущено помилки, всі обставини будуть встановлені вірно, то понесуть покарання дійсно винні у вчиненні злочину особи, і, одночасно, отримають законний захист інтереси потерпілих та не постраждають непричетні до злочину особи.
    Проблема встановлення істини наскрізь пронизує напрямок адаптації кримінально-процесуального законодавства України до законодавства Європейського Союзу та забезпечення неухильного дотримання вимог Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), зокрема, закріпленого у ст.6 права на справедливий суд, а також положень інших міжнародно-правових актів в галузі правосуддя та захисту прав людини в сфері кримінальної юстиції.
    Увага до способів, методів, форм забезпечення істини у кримінальному судочинстві суттєво збільшилась у зв'язку з реформуванням системи кримінально-процесуальних функцій і проведенням послідовної диференціації завдань та обов'язків суб'єктів правоохоронної діяльності, у зв'язку з необхідністю удосконалення правової регламентації забезпечення функції правосуддя, наповнення її цілей реалістичним змістом.
    Актуалізація проблематики реалізації принципу встановлення істини зумовлена також і необхідністю приведення порядку доказування та системи кримінально-процесуальних доказів до вимог змагальності з метою неухильного виконання конституційної вимоги щодо забезпечення сторонам свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
    Шлях до істини у кримінальному суді - це шлях від ймовірних знань до достовірних висновків, він пов'язаний зі складними психологічними механізмами формування внутрішнього переконання судді, що потребують невідкладного осмислення з огляду на нові політико-правові та соціально-економічні умови соціального розвитку, на розбудову нової системи цінностей в суспільстві.
    Істина у кримінальному судочинстві за останні півстоліття була предметом ряду попередніх досліджень, зокрема, на монографічному рівні у працях А.Д.Соловйова (1969), О.М.Ларіна (1976), Г.І.Чангулі (1981), М.М. Михеєнка (1984), Ю.М.Грошевого (1997), В.Т. Маляренка (1999), С.М. Стахівського (2005) та ін., але з огляду на вищезазначене дана проблематика нині потребує комплексного вивчення для забезпечення подальшого розвитку вітчизняного кримінального процесу.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація виконана як складова частина досліджень відділу кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України за тематикою “Кримінально-правові і кримінально-процесуальні аспекти здійснення правосуддя в Україні” (РК0104U007591), “Актуальні проблеми кримінальної юстиції в Україні” (0120U001597).
    Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є проведення комплексного теоретичного аналізу кримінально-процесуальної форми в частині забезпечення встановлення істини у кримінальних справах, вироблення рекомендацій і пропозицій щодо удосконалення кримінально-процесуального закону.
    Для досягнення вказаної мети заплановано вирішити такі завдання:
    - дати визначення поняття „істина” у кримінальному процесі;
    - охарактеризувати місце категорії „істина” та визначити її співвідношення з іншими ключовими категоріями та положеннями кримінального судочинства;
    - провести диференціацію суб’єктів кримінального процесу, що беруть участь у встановленні істини у справі, окреслити їх місце і роль у цьому процесі;
    - з’ясувати особливості процесу пізнання істини в кримінальній справі;
    - встановити специфіку та механізм формування внутрішнього переконання судді при встановленні істини у справі.
    Об’єктом дослідження є закономірності побудови кримінально-процесуальної форми в частині реалізації вимог встановлення істини при провадженні у кримінальній справі.
    Предмет дослідження – правові норми, що складають механізм встановлення істини у кримінальній справі, та практика їх застосування на різних стадіях процесу.
    Методологічною основою дисертації є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу правового явища, яким є проблема встановлення істини у кримінальному судочинстві. Для досягнення поставленої мети дослідження застосовано методи: діалектичний, формально-логічний, історичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, системного аналізу. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що вирішуються в дисертації, розглядаються в єдності їх соціального змісту та правової форми. Історичний метод застосовується при дослідженні витоків розвитку процесуальної форми в частині встановлення істини у кримінальному судочинстві. Системно-структурний метод і системний аналіз сприяли виробленню поняття “істина” у кримінальному процесі. Це дозволило поєднувати сукупність різноманітних ознак явища – елементів системи, кожен з яких має специфічні властивості, у систему, що характеризується новою системною якістю. Застосування порівняльно-правового методу дозволило проаналізувати здійснення правосуддя України з огляду на його завдання – встановлення істини у кримінальній справі у порівнянні з іноземними правовими аналогами. Вимоги формальної логіки щодо послідовності, визначеності, несуперечності й обґрунтованості суджень були дотримані при формулюванні висновків і пропозицій відповідно до мети дослідження.
    Теоретичну основу висновків, сформульованих у дисертаційному дослідженні, складають трактати Арістотеля, Платона, І.Бентама, Августина Аврелія, Рене Декарта, Дж.Локка, Г.В.Гегеля, наукові праці українських і зарубіжних вчених-юристів у галузі теорії держави і права, конституційного права й безпосередньо кримінально - процесуального права дореволюційного, радянського і сучасного періодів. Так, підґрунтям дослідження стали ідеї та погляди Л.Є.Володимирова, Д.Н.Стефановського, В.П.Данєвського, І.В.Михайловського, Д.Г.Тальберга, В.К.Случевського, І.Я.Фойницького, М.М.Розіна, М.С.Строговича, М.М.Полянського, М.О.Чельцова-Бебутова, Я.О.Мотовиловкера, Ю.М.Грошевого, М.М.Михеєнка, Г.І.Чангулі, І.Л.Пєтрухіна, І.І. Мухіна, І.В.Тирічева, М.С.Алексєєва, А.Л.Ривліна, Е.М.Мурадяна, В.С.Бурданової, М.І.Бажанова, С.А.Пашина, В.М.Розіна, В.Д.Бринцева, В.П.Шибіки, М.Є.Шумила, В.Т.Нора, В.Т.Маляренка, В.М.Тертишника, С.А.Альперта, В.В.Гевко, С.М.Стахівського, Є.Г.Коваленка, Т.В.Варфоломеєвої, В.Г.Гончаренка та інших.
    У дисертації використовуються також праці зарубіжних вчених: В.Берхнема, Дж.Френка, Г.Абрахема, Е.Моргана, Дж.Уейнстейна, Дж.Уігмора, А.Вандербільта, Д.Фелмена, В.Стентона, Елі й інших.
    Нормативною базою дослідження є Конституція України, кримінально-процесуальне законодавство України, міжнародно-правові акти в галузі організації правосуддя та захисту прав і свобод людини. Окрім того, в роботі проаналізовано ряд законопроектів та законодавчі акти зарубіжних держав.
    Емпіричну базу дослідження склали статистичні дані, результати вивчення й аналізу практики діяльності слідчих і судових органів. Зокрема, було проаналізовано 194 кримінальних справи, що розглядались місцевими та апеляційними судами Черкаської області в період із 2001 р. по 2004 р., а також рішення та матеріали узагальнення судової практики Верховного Суду України.
    Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні комплексним теоретичним дослідженням проблеми встановлення істини у кримінальному судочинстві, в якому обґрунтовуються нові в теоретичному та практичному аспекті положення, зокрема:
    1. Запропоновано авторське визначення поняття істини у кримінальному судочинстві як встановлену у судовому порядку відповідність висновків суду, зроблених у вироку, фактичним обставинам справи, так як вони мали місце у дійсності, і були встановлені судом на підставі розглянутих та оцінених за внутрішнім переконанням доказів.
    2. Обґрунтовано, що при формуванні нового вітчизняного кримінально - процесуального законодавства недоречно відмовлятися від застосування категорії „істини”, яка є фундаментальною віссю процесуальної форми. Істина у кримінальному судочинстві встановлюється шляхом пізнання суддею об’єктивних обставин конкретної кримінальної справи в процесі доказування своїх позицій її учасниками, оцінки зібраних у справі доказів за вільним внутрішнім переконанням і проголошення його результатів у обвинувальному чи виправдувальному вироку суду.
    3. Запропоновано принцип встановлення істини в кримінальному процесі розглядати і як конституційний, і як галузевий. З огляду на те, що норми Конституції України (статті 31, 32, 62, 63) опосередковано містять вимоги щодо встановлення істини у кримінальній справі, принцип встановлення істини у кримінальному судочинстві в перспективі розвитку конституційного законодавства може бути безпосередньо закріплений в Основному законі України.
    4. Запропоновано запровадити в кримінальному процесі України інститут асистованих свідків, який би дозволив надати можливість особі, відносно якої фактично ведеться досудове слідство, але не пред’явлено обвинувачення, під час допиту її як свідка, давати показання за участю захисника.
    5. Наведено додаткові аргументи на користь запровадження інституту слідчого судді (судді з дотримання прав особи), який в умовах змагальної процедури на досудових стадіях кримінального процесу буде здійснювати контроль за законністю закріплення доказів, забезпечення їх достовірності, мінімізацію відомчого впливу на процес розслідування.
    6. Запропоновано сучасну модель розподілу процесуальних функцій серед основних суб’єктів кримінального судочинства. Відповідно до якої, сторона обвинувачення та захисту повинні прагнути до встановлення істини, а основна функція щодо її встановлення й проголошення у кримінальній справі покладається на суд.
    7. Доводиться, що за своїм змістом функція правосуддя передбачає пізнання істини судом в процесі доказування. При цьому, роль суду у кримінальному процесі не може бути зведена до пасивного споглядання боротьби між сторонами. Він зобов’язаний проявляти активність у з’ясуванні обставин, що мають значення для розгляду кримінальної справи, але не були надані учасниками процесу. Однак суддя в жодному випадку не може перебирати на себе обов’язок доказування обставин справи, які мають доводити її учасники.
    8. Запропоновано в перспективі розвитку змагального вітчизняного кримінального процесу відмовитись від протоколів слідчих і судових дій як виду доказів. Прагнучи до становлення в Україні змагального кримінального процесу, необхідно повернутися до класичного переліку видів доказів у кримінальному судочинстві, а саме до їх кола включити: показання свідка, показання потерпілого, показання обвинуваченого (в тому числі підозрюваного, підсудного), висновок та роз’яснення експерта, речові докази, документи.
    9. Визначено що, внутрішнє суддівське переконання – це свідома суб’єктивна впевненість індивідууму (судді) в існуванні чи не існуванні відповідних об’єктивних фактів, на підставі яких ним приймається процесуальне рішення, робиться висновок про винуватість чи невинуватість підсудного у вчинені інкримінованого йому злочину, призначається підсудному вид і міра покарання або здійснюється його звільнення від кримінальної відповідальності.
    Внутрішнє суддівське переконання в залежності від стадії кримінального судочинства може характеризувати або ймовірне знання, або остаточні висновки, отримані під час підсумкової оцінки доказів у справі, що кладуться в основу винесення, та проголошення вироку.
    10. Запропоновано статтю 22 КПК України викласти у наступній редакції:
    „Стаття 22. Встановлення істини
    1. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи.
    Під час розслідування кримінальної справи прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання зобов’язані виявляти обставини, що викривають обвинуваченого, а також сприяти встановленню обставин, що пом’якшують покарання або звільняють його від відповідальності.
    2. При розгляді справи суд зобов’язаний зберігати об’єктивність та неупередженість.
    3. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.
    Забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів”.
    11. Для упорядкування системи кримінально-процесуальних доказів з метою удосконалення порядку встановлення істини у частині 2 статті 65 КПК України слова: „протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів” – слід виключити. Окрім того, необхідно внести відповідні зміни до ч.2 ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” узгодивши її зміст із ч.2 ст. 65 КПК України.
    12. Запропоновано диференційний підхід до розуміння внутрішнього переконання особи, у відповідності з яким не можна ототожнювати внутрішнє переконання, яке досягається різними суб’єктами кримінального процесу на різних його стадіях та при проведенні різних процесуальних дій.
    У зв’язку з цим статтю 67 КПК України пропонується викласти в новій редакції:
    „1. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор для прийняття процесуальних рішень оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
    2. Суд оцінює докази у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
    3. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили”.
    Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки і пропозиції, які містяться в роботі, можуть бути використані при підготовці, розробці й удосконаленні актів законодавства України, що регулюють питання кримінального судочинства, зокрема Кримінально-процесуального кодексу України, Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”.
    Положення дисертації можуть бути використані при підготовці підручників, курсів лекцій, навчальних посібників і методичних рекомендацій для студентів юридичних вищих навчальних закладів.
    Окремі результати можуть стати підґрунтям для подальших досліджень проблем судочинства.
    Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й неодноразово обговорена у відділі кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України. З метою апробації результатів дослідження автором прочитано курс лекцій по дисципліні „Кримінальний процес України” (Додаток А).
    Основні положення та висновки дисертації доповідались автором на міжнародних наукових конференціях: „Другі осінні юридичні читання” (14-15 листопада 2003 р.), „Запорізькі правові читання” (30 червня – 2 липня 2004 року). Окремі положення і висновки дисертації викладені в наукових публікаціях.
    Публікації. Основні теоретичні і практичні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в 7 статтях у провідних наукових фахових виданнях відповідно до вимог, які висуває ВАК України, і тезах доповідей і наукових повідомлень на 2 науково-практичних конференціях.
    Усього з теми дисертації опубліковано 8 робіт.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    У результаті дослідження зроблено наступні висновки:
    1. Витоки проблеми пошуку істини у кримінальному судочинстві беруть свій початок ще з античної правової думки, і з тих часів на формування уявлення про істину в суді наклали свій відбиток зміни типу процесу, світобачення, ідеології в суспільстві. В роботі сконцентровано увагу на тому, що палітра нинішньої проблеми щодо істини у вітчизняному кримінальному процесі значною мірою відбиває спрямованість підходів судово-правової реформи 60-х років XIX століття у Російській імперії та радянського періоду 40-70 років XX століття трансформованих у сучасний формат розбудови змагального кримінального процесу на демократичних засадах.
    2. У слов’янських народів історично досягнення справедливості при розгляді справи у суді позначається терміном „правда”. При цьому, в працях з кримінального процесу вживались категорії „матеріальна правда”, „формальна правда” та ін. Термін „істина” потрапив у вітчизняний кримінальний процес через російську доктрину з європейської. На початку ХХ століття в юридичній літературі починає використовуватись категорія „істина”: безумовна, матеріальна, юридична і т.д. Слід відзначити, що термін „істина” має грецьке походження. З грецької мови слово „étymon” перекладається саме як „істина”.
    3. З метою поглиблення знань процесуальної форми, прагнучи більш повно відобразити юридичну природу та внутрішній зміст категорії „істина”, в роботі запропоновано авторське визначення.
    Істина в кримінальному судочинстві – це встановлена у судовому порядку відповідність висновків суду, зроблених у вироку, фактичним обставинам справи, так як вони мали місце у дійсності, і були встановлені судом на підставі розглянутих та оцінених за внутрішнім переконанням доказів.
    4. У вітчизняній правовій доктрині історично склався домінуючий погляд, у відповідності з яким вимоги щодо „всебічності, повноти та об’єктивності” значною мірою ототожнюються з поняттям „істини” у кримінальному судочинстві. На думку автора, ставити знак тотожності між цими поняттями є недоречним. Істина – це принцип, мета і завдання кримінального судочинства, в свою чергу всебічність, повнота та об’єктивність – це сукупність процесуальних засобів, методів, підходів, за допомогою яких повинна встановлюватись істина в кримінальній справі.
    5. Автор вважає, що категорія істини визначає загальні вимоги до кримінально-процесуальної форми. Принцип істини – є основним принципом кримінального процесу, який пронизує всі його стадії й інститути. Сутність цього принципу полягає у прагненні до встановлення істини учасниками кримінального судочинства та її обов’язкового встановлення у результаті розгляду кримінальної справи судом.
    Конституція України, на жаль, прямо не закріпила цей принцип. Однак, зі змісту норм Основного закону (статті 31, 32, 62, 63 ) можна зробити висновок, що цей принцип міститься в цілому ряді інститутів щодо забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканності приватного життя; захисту від обвинувачення та ін., а тому може повноправно вважатися конституційним. Запропоновано принцип встановлення істини в кримінальному процесі розглядати одночасно і як конституційний, і як галузевий. Метою цього принципу є саме встановлення істини, а тому у кримінальному судочинстві доречного говорити про принцип встановлення істини (якої саме, залежить від типу, характеру, специфіки конкретного кримінального процесу).
    6. Комплексна система поглядів на проблему істини під впливом національних й історичних умов склалася й у кримінальному судочинстві зарубіжних країн континентальної та англосаксонської правових сімей. При цьому в останній час спостерігається тенденція взаємонаближення цих процесуальних систем. Так, поступово англійська й американська доктрина все більше проникаються ідеями, що кримінальний процес не повинен зводитись виключно до протиборства двох сторін у суді. Його завданням, перш за все, є не перемога кого-небудь із „процесуальних супротивників”, а встановлення осіб, дійсно винних у вчиненні злочину, для чого необхідно повно встановити у кожній кримінальній справі всі обставини, що відносяться до предмету доказування, тобто встановити істину.
    В англосаксонському кримінальному процесі та кримінальному судочинстві континентальної Європи проблема істини розглядається з позиції, яка докорінним чином відрізняється від тієї, що мала місце у вітчизняній правовій думці. Загальним для обох західних правових систем є те, що вони стоять на началах суб’єктивного пізнання істини, відкидаючи по суті концепцію можливості об’єктивного пізнання дійсності та встановлення об’єктивної істини. Враховуючи європейський напрямок розвитку України, пропонується як на законодавчому, так і на доктринальному рівні забезпечити послідовне проведення ідеї щодо посилення суб’єктивного начала в механізмі пізнання істини зі збереженням процесуальних гарантій щодо об’єктивності розгляду кримінальної справи.
    7. Доказування (доведення) полягає у збиранні, дослідженні, оцінці й використанні доказів шляхом проведення процесуальних дій, у межах яких застосовуються методи й засоби пізнання. Запропоновано визначення процесуального (судового) пізнання.
    Процесуально-судове пізнання - це здійснювана у визначеному законом порядку пізнавально-практична діяльність уповноважених суб’єктів кримінального процесу, що полягає у формуванні, перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел з метою встановлення істини у кримінальній справі.
    На думку автора, необхідно чітко розрізняти ролі, які здійснюють учасники кримінального судочинства в процесі доказування в кримінальній справі. З одного боку, бере участь сторона обвинувачення, а з іншого – захисту. Мета обвинувачення є діалектично протилежною з метою захисту. Органи дізнання, досудового слідства і прокурор у кримінальному процесі здійснюють свою основну процесуальну функцію з метою викриття злочину, переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності винних осіб, а тому доказування в їх процесуальній діяльності має обвинувальну спрямованість. Захисник, навпаки, має завданням надання кваліфікованої правової допомоги з метою недопущення притягнення до кримінальної відповідальності невинуватої особи, забезпечення правильної кваліфікації дій обвинуваченого та обґрунтування доцільності призначення більш м’якого покарання. Доказування, яке здійснює захисник у відповідності з його процесуальною функцією, має виключно захисний характер.
    Критично оцінюючи позиції про те, що суд зобов’язаний здійснювати доказування у справі, автор вважає, що більш правильно було б вести мову не про доказування судом обставин справи, цим повинні займатися у змагальному кримінальному процесі її сторони, а про їх судове пізнання. Суд – це єдиний суб’єкт кримінального судочинства, на якого державою покладається обов’язок встановити істину у кримінальній справі. Суд пізнає істину в результаті доказування обставин справи її учасниками.
    Автор вважає, що не допустимо розглядати діяльність судді у кримінальному судочинстві, лише як пасивне споглядання боротьби сторін за доведення своєї позиції у справі. Суд під час розгляду кримінальної справи зобов’язаний проявляти активність у з’ясуванні всіх обставин. Він має обов’язково звертати увагу на обставини, які випустили з поля зору учасники процесу. Суддя не повинен ставати на шлях доказування обставин, які мають довести сторони та інші заінтересовані особи. Однак, він обов’язково повинен з’ясовувати ті обставини справи, які є важливими для правильного формування його внутрішнього переконання у винності чи невинуватості обвинуваченого.
    На думку автора, особливість судового пізнання в процесі доказування полягає в тому, що остаточну оцінку доказам у кримінальній справі дає саме суд. Він перевіряє їх на предмет належності й допустимості, визначає їх доказову вагу для конкретної справи. Для суду характерним є не збирання доказів (хоча в окремих випадках це також можливо), а їх перевірка й оцінка. Оцінка доказів здійснюється судом з тією метою, щоб використовувати в процесі розгляду справи лише такі докази, які можуть його привести до істинних висновків у справі.
    8. Функції обвинувачення, захисту та здійснення правосуддя, відіграють важливе значення у процесі встановлення істини у кримінальній справі та обумовлюють місце і роль окремих учасників кримінального судочинства. Останні мають низку прав і обов’язків, а їх процесуальна діяльність у різний спосіб спрямована на встановлення істини.
    З огляду на роль, яку відіграє кожен учасник у процесі встановлення істини у кримінальній справі, умовно всіх їх запропоновано розділити на декілька груп.
    До першої групи, автор пропонує віднести учасників кримінального процесу, які здійснюють активну процесуальну роль, спрямовану на виявлення і закріплення, з дотриманням процесуального закону, необхідних для встановлення істини у справі доказів. До цієї групи віднесено: особу, що здійснює дізнання, слідчого та прокурора, який бере участь у кримінальній справі.
    Вітчизняне законодавство та наукова доктрина традиційно ставить завданням перед органами дізнання та досудового слідства встановлення істини у справі. Однак, з такою позицією не можна погодитись, тому що дані органи зобов’язані лише повно, об’єктивно і всебічно, у строки визначені законом, дослідити всі обставини події злочину для подальшого їх розгляду у судовому засіданні.
    Неприйнятною є така постановка завдання і з огляду на необхідність дотримання вимог презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України).
    На думку автора, метою діяльності органів дізнання і досудового слідства є збирання і процесуальне закріплення доказів до суду і для суду. Висновки, які роблять ці органи на досудових етапах розслідування кримінальної справи, мають бути достатніми для прийняття процесуальних рішень, в тому числі, і відносно того, що зібрано і закріплено достатньо доказів належної якості для направлення справи для розгляду у суді.
    9. Автор не погоджується з викладеною у статті 22 Кримінально-процесуального кодексу України позицією, яка вимагає від прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність.
    З метою усунення очевидного протиріччя, обумовленого зазначеними вимогами даної норми, запропоновано змінити категоричність цієї вимоги. Органи досудового слідства мають сприяти виявленню обставин, що виправдовують обвинуваченого та пом’якшують його вину. Для реального забезпечення цієї вимоги пропонується забезпечити змагальні начала досудового слідства.
    Особливе місце у змагальній судовій системі поряд з прокурором займає суб’єкт захисту. Його процесуальна функція у встановленні істини в кримінальному судочинстві є не другорядною, а в рівній мірі важливою. Автор вважає, що гарантією поглиблення засад захисту та посилення сприяння у відшуканні істини в кримінальній справі є допуск захисника до активної участі в допиті особи як свідка.
    10. В роботі обґрунтовується, що існуюча система доказів (стаття 65 КПК України) не відповідає вимогам демократичного, змагального, спрямованого на встановлення істини у справі кримінального процесу.
    При цьому, пропонується повернутися до класичної системи кримінально-процесуальних доказів, а саме: показання свідків, показання потерпілого, показання обвинуваченого (в тому числі, підозрюваного, підсудного), висновок та роз’яснення експерта, речові докази, документи. На думку автора, дана система доказів є достатньою та ефективною для здійснення процесуального доказування та встановлення істини у справі під час здійснення кримінального судочинства.
    11. В дисертації запропоновано визначення внутрішнього суддівського переконання.
    Внутрішнє суддівське переконання – це свідома суб’єктивна впевненість індивідууму (судді) в існуванні чи не існуванні певних об’єктивних фактів, на підставі яких ним робиться висновок про винність чи невинуватість підсудного у скоєнні інкримінованого йому злочину та виникає рішучість у призначенні підсудному конкретного виду і міри покарання чи звільнення його від кримінальної відповідальності.
    На думку автора, внутрішнє суддівське переконання в залежності від стадії кримінального судочинства може досягати різного рівня. Так, відносно окремого юридичного факту потрібен рівень переконання дещо нижчий, ніж для формування переконання відносно винності підсудного. Зокрема, для прийняття рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або для проведення обшуку достатньо такої впевненості, яка б спонукала до надання дозволу відповідно до закону для здійснення цих процесуальних заходів. Це переконання ґрунтується на доказах, що носять вірогідний характер, і в процесі подальшого розслідування можуть бути заперечені чи підтверджені. В цьому випадку можна вести мову про „відносне” внутрішнє переконання судді. Це переконання стосується лише питання доцільності вчинення цієї процесуальної дії. Зазначене положення стосується й порядку надання дозволу на проведення обшуку. При з’ясуванні питань попереднього розгляду справи внутрішнє переконання судді вимагає більш „строгих” умов. У судді мають бути відсутні сумніви щодо обставин, які можуть зашкодити нормальному розгляду справи. Під час формування і проголошення вироку внутрішнє переконання судді не повинно містити сумнівів та припущень відносно винності чи не винуватості підсудного. Таким чином, необхідно розрізняти „окреме” внутрішнє переконання судді, яке стосується відокремлених юридичних фактів, і „загальне” внутрішнє переконання у всій справі.
    З метою усунення причин для прояву суддівської упередженості і реалізації диференційованого підходу до виконання суддівських функцій на різних стадіях процесу, підтримано ідею щодо запровадження посади слідчого судді.
    12. Істина у кримінальному судочинстві встановлюється шляхом пізнання суддею об’єктивних обставин конкретної кримінальної справи в процесі доказування своїх позицій її учасниками, оцінки зібраних у справі доказів за вільним внутрішнім переконанням і проголошення його результатів у обвинувальному чи виправдувальному вироку суду. Процес формування внутрішнього суддівського переконання об’єктивно супроводжують сумніви.
    На думку автора, суддя може досягти внутрішнього переконання у справі при наявності „розумних” сумнівів, якщо ці „розумні” сумніви не торкаються головного питання про винність підсудного. Факт вчинення злочину конкретним обвинуваченим має бути встановлений з абсолютною безсумнівністю.
    13. Вагому гарантію прояву неупередженості і виваженого суб’єктивізму судді в процесі формування його внутрішнього переконання у конкретній кримінальній справі складають моральні та професійні якості самого судді. А відтак, вітчизняна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів має бути переорієнтована на ідеали утвердження верховенства права, справедливості, моральності, на підвалини загальновизнаних демократичних цінностей. Суттєвим спонуканням до прийняття законних і неупереджених рішень та вироків, стимулом встановлення істини у справі є удосконалення механізмів персональної відповідальності суддів за прийняті рішення.
    14. Мета встановлення істини у кримінальній справі повинна знайти своє відображення і в завданні кримінального судочинства, зокрема, завданням має бути охорона прав та законних інтересів його учасників, а також швидке і повне розкриття злочинів у відповідності з дійсними обставинами справи, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.


    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Дж. Реале, Дарио Антисери. Западная философия от истоков до наших дней. Античность. – СПб.: Пневма, 1994. – 336 с.
    2. Аристотель. Сочинения. В 4 т.– М.: Мысль,1976. - Т.1. – 550 с.
    3. Платон. Сочинения: В 3 т. - М.: Мысль, 1968. - Т. 1. – 623 с.
    4. Августин Аврелий. Исповедь. – М.: Республика, 1992. – 335 с.
    5. Декарт Р. Сочинения: В 2 т. – М.: Мысль, 1989. – Т.1 – 488 с.
    6. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.
    7. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. - Тула: Автограф, 2000. – 463 с.
    8. Михайловский И.В. Основные принципы организации уголовного суда. Уголовно-политическое исследование. - Томск: Паровая типо-лит. П.И.Макушина, 1905. – 342 с.
    9. Тальберг Д.Г. Русское уголовное судопроизводство. - К.: И.Н. Кушнарёв и Ко, 1889. – 318 с.
    10. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2 т. - СПб.: Альфа, 1996. – Т.2. – 606 с.
    11. Бентам И. О судебных доказательствах. – К.: Типография М.П. Фрица, 1876. – 421 с.
    12. Стефановский Д.Н. О пределах исследования в уголовном процессе. – Ярославль: Тип. М.Х.Фальк, 1894. – 150 с.
    13. Фойницкий И.Я. Курс русского уголовного судопроизводства. – СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1883-1884. – 725 с.
    14. Даневский В.П. Наше предварительное следствие, его недостатки и реформа. – М.: Т-во Тип. А.И.Мамонтова, 1895. – 142 с.
    15. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. – СПб.: Изд. кн. магазина "Законоведение",1910. – 400 с.
    16. Стояновский Н.И. Практическое руководство к русскому уголовному судопроизводству. – СПб.: А.Смырдин, 1852. – 321 с.
    17. Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. – СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1895. – 630 с.
    18. Кони А.Ф. Судебные речи (1868 – 1888) . – СПб.: Тип. А.С. Суворина, 1897. – 623 с.
    19. Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. – СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1913. – 500 с.
    20. Розин Н.Н. Ложь в процессе// Право. -1910. - №48. – С.289.
    21. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. В 2 т.– СПб.: Альфа, 1996. - Т.1. – 552 с.
    22. Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства: В 2 т. – СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1876 – Т.1. – 454 с.
    23. Маркс К. Нищета философии// Маркс К., Энгельс ф. Соч.: 2-е изд.: В 4 т. - М.: Госполитиздат, 1955. - Т.4. – С.634-668.
    24. Маркс К. Тезисы о Фейербахе// Маркс К., Энгельс ф. Соч.: 2-е изд.: В 4 т. - М.: Госполитиздат, 1955. - Т.3. – С.1-5.
    25. Ленин В.И. Полное собрание сочинений: В 55 т.– М.: Политическая литература, 1973. - Т.38. – 579 с.
    26. Марксистско-ленинская философия. Диалектический материализм. - М.: Политиздат, 1977. – 344 с.
    27. Чельцов-Бебутов М.А. Советский уголовный процесс. Вып.2. – Х.: Из-д Харьк. юр. инст., 1929. – 96 с.
    28. Чельцов М.А. О недопустимости перенесения буржу¬азных конструкций в советскую уголовно-процессуальную тео¬рию// Ученные записки. Ученные записки ВЮЗИ. Вопросы уголовного процесса. – М.: Юрид. лит., 1958. – Вып.6. – С.48-97.
    29. Чельцов М.А. Задачи советской науки уголовно-процессуального права в период развернутого строительства ком¬мунизма// Вопросы судопроизводства в новом з-ве Союза ССР. - М.: Юрид. лит., 1959.– С.54-93.
    30. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. - М.: Госюриздат, 1962. – 503 с.
    31. Радянський кримінальний процес/ під заг. ред. А.Л. Ривліна. - К.: Наукова думка, 1971. – 346 с.
    32. Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском праве. - М.: Госюриздат, 1950. – 308 с.
    33. Спиркин А.Г. Теория познания. – М: Наука, 1971. - 320 с.
    34. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т.– М.: Наука, 1968.- Т.1. – 470 с.
    35. Marian Cieslak. Polska procedura karna. Podstawowe zalozenia teoretyczne. –Warszawa: PWH, 1971. – 350 c.
    36. Мухин И.И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении право¬судия. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1971.- 184 с.
    37. Михеєнко М.М. Питання встановлення об’єктивної істини в радянському кримінальному процесі// Проблеми правознавства. - К.: Вища школа, 1975.- Вип.32.- С.29-39.
    38. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. - М.: Госюриздат, I960. – 511 с.
    39. Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 240 с.
    40. Теория доказательства в советском уголовном процес¬се/ Отв. ред. Н.В. Жогин. - М.: Юридическая литература,1973. – 736 с.
    41. Кореневский Ю. Нужна ли суду истина? // Российская юстиция. - 1994. - №5.- С.20-22.
    42. Пашин С.А. Проблемы доказательственного права// Судебная реформа: юридический профессионализм и проблемы юридического образования. Дискуссии. - М.,1995. - С.312 - 322.
    43. Розин В.М. Новая ситуация в юриспруденции: формы осознания// Состязательное правосудие. Труды научно-практических лабораторий. Вып.1, ч.2. - М.: Изд-во Междунар. ком. содействия правовой реформе, 1996.- С.227-248.
    44. Александров А. О зна¬чении концепции объективной истины // Российская юстиция. - 1999. - №1. - С.23-24.
    45. Никитаев В.В. Проблемные ситуации уголовного процесса и юридическое мышление// Состязательное правосудие. Труды научно - практич. лаб. Вып.1: Ч.2. – М.: Изд-во Междунар. ком. содействия правовой реформе, 1996. – С.251-308.
    46. Золотых В.В. Проверка допустимости доказательств в уголовном процессе. – Ростов на Дону: Феникс, 1999. – 288 с.
    47. Балакшин В. Истина в уголовном процессе// Российская юстиция. – 1998. - №2. - С.18-19.
    48. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации (официальный текст с изменениями и дополнениями на 1 октября 2002 г.): Постатейный науч.-практ. коммент. коллектива ученых-правоведов / А.Т. Гаврилова (общ.ред.), В.И. Радченко (коммент.) - М.: Агентство (ЗАО) "Библиотечка "Российской газеты", 2002. - 623с.
    49. Лазарева В.А. Судебная власть и ее реализация в уголовном процессе. – Самара: Изд-во «Самарский университет», 1999 – 286 с.
    50. Шейфер С.А. Доказательства и доказывание по уголовным делам: проблемы теории и правового регулирования. – Тольятти: Волжский университет им. В.Н. Татищева, 1997. – 92 с.
    51. Левченко О.В. Уголовно-процессуальное познание и его роль в установлении истины по делу// Государство и право. - 2003. - №4. – С.68-75.
    52. Петрухин И.Л. Концептуальные основы реформы уголовного судопроизводства в России// Государство и право. – 2002. - №5. – С.21-25.
    53. Судебная власть/ Под ред. И.Л. Петрухина. – М.: ООО «ТК Велби», 2003.–720с.
    54. Еникеев З.Д. Задачи и принципы уголовного процесса в свете проблем борьбы с преступностью// Актуальные вопросы уголовного процесса современной России: Межвузовский сборник научных трудов. – Уфа: РИО БашГУ, 2003.- С.21-25.
    55. Мурадьян Э.М. Истина как проблема судебного права. – М.: Былина, 2002.- 287с.
    56. Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: Наук.-практ. посіб. – К.: Вища школа, 2002. – 271 с.
    57. Брынцев В. Большие проблемы «малой судебной реформы»// Юрид. практика. - 2001. – 5 сентября. - № 36.
    58. Сорос Джордж. Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою/ Руслан Ткачук (пер.з англ.), Андрій Фролкін (пер.з англ.). - К.: Основи, 1999. – 259 с.
    59. Шибіко В.П. „Мала реформа” судового розгляду кримінальної справи: рух від істини до змагальності?// Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р., м. Харків/ Редкол.: В.В.Сташис (голов. ред.) та ін. К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С.99-102.
    60. Грошевий Ю.М., Мірошниченко Т.М., Хоматов Ю.В. Кримінальний процес України: Підручник. – Харків: Право, 2000. – 296 с.
    61. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 576 с.
    62. Коваленко Є.Г., Гончар М.М. Принцип всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та зміст// Науковий вісник НАВСУ. – 1996. - №1. – С.244-250.
    63. Троицкий М.М. Учебник логики: В 3 т.– М.: Тип. А.И.Мамонтов и Ко, 1886. - Т.1. – 190 с.
    64. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2003. – 1440 с.
    65. Толковый словарь живого великорусского языка/ Сост. Даль В.И. – М.: Русский язык, 1989. – Т2. – 779 с.
    66. Ожегов С.И. Словарь русского языка: Ок.57 000 слов/ Под ред. докт. филол. наук, проф. Н.Ю. Шведовой. – 16-е изд., испр. – М.: Рус.яз., 1984. – 816 с.
    67. Срезневский И.И. Словарь древнерусского язика: В 3 т. - М.: Рус.яз., 1989. – Т.3. – 400 с.
    68. Словарь русского языка: В 3 т. - М.: Рус.яз., 1984. - Т.3. – 750 с.
    69. Тихомиров М.Н. Пособие для изучения Русской Правды. - М.: Издание Московского университета, 1953. – 369 с.
    70. Православный молитвослов. - К: Издательский отдел УПЦ, 1996. – 65 с.
    71. Советский энциклопедический словарь/ гл. ред. А.М.Прохоров. 2-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1982. – 1600 с.
    72. Соловьев В. Истина/ Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А.. Энциклопедический словарь: В 86 т. – СПб., 1890-1907. - Т.25. - С.733.
    73. Строгович М.С. Уголовный процесс. - М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1946.–511с.
    74. Чангули Г.И. Конституционные принципы уголовного судопроизводства зарубежных социалистических государств. - К.: Наукова думка, 1981. – 211 с.
    75. Ленин В.И. Полное собрание сочинений: В 55 т. - М.: Издательство политической литературы, 1974. - Т.18. – 525 с.
    76. Лопушанский Ф.А., Чангули Г.И., Михеенко М.М., Петрухин И.Л. Совершенствование уголовно - процессуального законодательства и охрана прав личности. – К.: Наукова думка, 1983. – 223 с.
    77. Круглов А. Словарь. Психология и характеристика понятий. Кн.1. - М.: Российское гуманистическое общество, 2000. – 378 с.
    78. Конституционные основы правосудия в СССР/ Под ред. д.ю.н. В.М.Савицкого. – М.: Наука, 1981. – 359 с.
    79. Нарский И.С. Диалектическое противоречие и логика познания.- М.: Наука, 1969. – 364 с.
    80. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. - М.: Проспект, 1997. – 568с.
    81. Філософія права: Навч. посіб. /О.О.Бандура, С.А.Бублик, М.Л.Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля. - К.:Юрінком Інтер, 2000.- 334 с.
    82. Рабинович П.М. Істина// Юридична енциклопедія: В 6 т. - Т.2: Д-Й/ Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін. - К.: Укр. енцикл., 1999. - С.729.
    83. Треушников М.К. Судебные доказательства. - М.: Городец, 1999. – 288 с.
    84. Треушников М.К. Судебные доказательства. - М.: Городец, 2004. – 272 с.
    85. Уголовный процесс/ Под общей ред. проф. П.А.Лупинской.- М.: Юрист, 1995.- 591 с.
    86. Закомлистов А.Ф. Судебная этика.- СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 258 с.
    87. Уголовный процесс/ под ред. В.П. Божъева. – М.: Спарк, 2002. – 704 с.
    88. Костін М. Щодо реалізації принципу зясування істини у кримінальному судочинстві// Право України. – 2004. - №7. – С.48-50.
    89. Маляренко В.Т. Про змагальність сторін у кримінальному судочинстві та функціональне становище суду (окремі аспекти)// Вісник Верховного Суду України. – 2002. - №6(34). – С.6-10.
    90. Маляренко В. Про досудове слідство, його недоліки і реформу// Голос України. – 2004. -12 жовтня. - №190 (3440). – С.6-7.
    91. Михеєнко М.М., Hop B.T., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підруч. - К.: Либідь, 1999. – 536 с.
    92. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. - К.: Юрінком Інтер, 1999. – 320 с.
    93. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 1999. – 576 с.
    94. Репешко П.И. Принципы уголовного процесса в стадии судебного разбирательства уголовного дела в суде первой инстанции Украины. – Николаев: Атолл, 2001. – 257 с.
    95. Полянский Н.Н., Строгович М.С., Савицкий В.М., Мельников А.А. Проблемы судебного права/ Под ред. В.М.Савицкого. – М.: Наука, 1983. – 223 с.
    96. Мотовиловкер Я.О. Вопросы теории советского уго¬ловного процесса. – Томск: Изд-во Том. ун-та, 1971. – 284 с.
    97. Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. - М.-Л.: Академия наук СССР, 1947. – 276 с.
    98. Михеєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 324 с.
    99. Чельцов М.А. Уголовный процесс. – М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1948.– 624с.
    100. Вышинский А.Я. Курс уголовного процесса. – М.: Сов. Законодательство, 1934. – 432 с.
    101. Петрухин И.Л. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая. – М.: Юрид. лит., 1966. – 584 с.
    102. Советский уголовный процесс/ под ред. Л.М.Карнеевой, П.А.Лупинской, И.В.Тыричева. – М.: Юридическая литература, 1980. – 568 с.
    103. Рішення у кримінальних справах// Вісник Верховного Суду України. – 1997. - №3. - С.20.
    104. Рішення Верховного Суду України: Щорічник /За ред. В.Ф.Бойка. - К.: Вид-во Верховного Суду України, 2000. – 160 с.
    105. Рішення Верховного Суду України: Щорічник /За ред. В.Ф.Бойка. - К.: Вид-во Верховного Суду України, 2001. – 168 с.
    106. Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку: Постанова Пленуму Верховного Суду України N 5 від 29.06.1990// Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. – К.: Юрінком, 1995. – С.224 - 232.
    107. Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування: Постанова Пленуму Верховного Суду України N 2 від 11.02.2005//Вісник Верховного Суду України. – 2005. – №3. - С.4 - 7.
    108. Науково – практичний коментар кримінально-процесуального кодексу України. 2-ге видання/ ред. Бойко В.Ф., Гончаренко В.Г. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 621 с.
    109. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. – К.: Политиздат Украины, 1974. – 543 с.
    110. Комментарий УПК РСФСР. – М.: Политиздат, 1976. – 246 с.
    111. Советский уголовный процесс/ под ред. Н.С.Алексеева, В.З.Лукашевича. – Л.: Юр. лит., 1989. – 472 с.
    112. Вопросы уголовного права и процесса в практике Верховных Судов СССР и РСФСР (1938-1969 гг.)/ под ред. С.В.Бородина.- М.: Юридическая литература, 1971. – 448 с.
    113. Бурданова В.С. Поиски истины в уголовном процессе. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 262 с.
    114. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1976. – 206 с.
    115. Шаламов М. П. Теория улик.- М.: Госюриздат, 1960. – 182 с.
    116. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств (Краткий очерк). - М.: Госюриздат, 1960. – 176 с.
    117. Миньковский Г.М. Пределы доказывания в советском уголовном процессе. - М.: Госюриздат, 1956. – 115 с.
    118. Николайчик Н.И., Матвиенко Е.А. Всесторонность, полнота и объективность предварительного расследования. – Минск: Изд-во БГУ, 1969. – 192 с.
    119. Соловьев А.Д. Всесторонность, полнота и объективность предварительного следствия. – Киев: Наука, 1969. – 139 с.
    120. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – М.: Зерцало-М, 2001. – 480 с.
    121. Sanders A. From Suspect to Trial// The Oxford Handbook of Criminology. -Oxford, 1994. - P.773.
    122. A Citizen’s Guide to the Courts. - Wash., 1989. – 170 p.
    123. Берхнем В. Вступ до права та правової системи США.. - К.: Україна, 1999. – 554 с.
    124. Калиновский К.Б. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие. – Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2000. – 48 с.
    125. Frank J. Courts on Trial. - N.Y., 1963. – 356 p.
    126. Abraham H. The Judicial Process. 2d.ed. - N.Y., 1968. – 450 p.
    127. Model Code of Evidence as Adopted and Promulgated by the American Law Institute. - Phil., 1942. – 266 p.
    128. Stanton B. Illinois Criminal Law and Practice. Vol. II. - Chicago, 1955. – 516 p.
    129. Уголовно-процессуальный кодекс ФРГ/ Перевод с немецкого Б.А. Филимонова. – М.: Юрист, 1994. – 200 с.
    130. Уголовно-процессуальный кодекс Франции 1958 года. По состоянию на 1 января 1995 г. / Перевод с французского Л.В. Головко. – М., 1996. – 250 с.
    131. Pradel J. Proćedure pénale. - Paris, 1997. – 357 p.
    132. Helie. Traité de l’instuction criminelle ou theorie du Code dinstruction criminelle. Т.I. – Paris, 1863. – 465 p.
    133. Helie. Traité de l’instuction criminelle ou theorie du Code dinstruction criminelle. Т.ІI. – Paris, 1865. – 503 p.
    134. Garraud K. Traite theorique et pratique d’instruction criminelle et de la procedure penale.T.1. - Paris, 1907. – 611 p.
    135. Ленин В.И. Полное собрание сочинений: В 55 т.– М.: Политическая литература, 1973. - Т.29. – 782 с.
    136. Ванеева Л.А. Судебное познание в советском гражданском процессе. – Владивосток: Изд-во ВГУ, 1972. – 133 с.
    137. Ильин В.В. Теория познания. – М.: Изд-во МГУ, 1993. – 168 с.
    138. Васильев Л.М. Проблемы истины в современном российском уголовном процессе: (концептуальные положения). – Красноград: КГАУ, 1998. – 261 с.
    139. Васильев Л.М. Практика как критерий истины в уголовном судопроизводстве: Учебное пособие. – Красноград: КГАУ, 1993. – 169 с.
    140. Философская энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1962. – 576 с.
    141. Философский энциклопедический словарь. - М.: Советская энциклопедия, 1989. – 750 с.
    142. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. - М.: Наука, 1975. – 720 с.
    143. Гетманова А.Д. Логика: Учебник для студентов пед. вузов. - М.: Высшая школа, 1986. – 288 с.
    144. Словарь синонимов русского языка: В 2 т. / Гл. редактор А.П.Евгеньева. - Л.: Наука, 1970-1971. - Т.1. – 736 с.
    145. Бела Фогараши. Логика. Пер. с нем. - М.: ИЛ, 1959. – 496 с.
    146. Философский энциклопедический словарь. - М.: Инфра-М, 1997. – 576 с.
    147. Большой юридический словарь /автр.-сост. В.Н.Додонов, В.Д.Ермаков, М.А.Крылова и др.; ред. А.Я.Сухарев, В.Д.Зорькин, В.Е.Крутских.- М.: ИНФРА-М, 1998.- 796 с.
    148. Советский энциклопедический словарь.- М.: Советская энциклопедия, 1979.- 1600 с.
    149. Жеребкин В.Е. Логика: Учебник. – Харьков: ХГУ, 1968. – 260 с.
    150. Конверський А.Є. Логіка: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Четверта хвиля, 1998. – 271 с.
    151. Орлов Ю.К. Структура судебного доказывания и понятие судебного доказательства // Вопросы борьбы с преступностью. - Вып.28. - М.: Юрид. лит., 1978.- С.88.
    152. Громов Н.А., Францифоров Ю.В., Макаров Л.В. Сущность уголовно-процессуального доказывания// Следователь. – 2001. - №1. – С.12-17.
    153. Качурін С. Одержання зразків для експертного дослідження: проблеми теоретичного і практичного характеру// Право України. – 2004. - №1. – С.110-113.
    154. Смородинова А., Зайцева С., Громов Н. Соотношение доказательств и фактов в уголовном процессе// Российская юстиция. - 1998. - №11. - С.24 - 25.
    155. Безлепкин Б.Т. Проблемы уголовно-процессуального доказывания// Сов. государство и право. - 1991. - №8. - С.98 - 105.
    156. Карнеева Л.М. Доказатель¬ства и доказывание при производстве расследования. – Горький: ГВШ МВД СССР, 1977. - 44 с.
    157. Костін М. Поняття „доказування” у кримінальному процесі України// Право України. - 2004. - №1. - С.143-146.
    158. Чернышев В.А. Понятие уголовно-процессуальной функции в науке уголовного процесса// Вестн. Удмурского ун-та. - Ижевск, 1998. - №1. - С.177-187.
    159. Шейфер С.А., Тарасов А.А. Содержание и значение конституционных принципов уголовного процесса// Юриспруденция. - Самара, 1997. - С.3-13.
    160. Конституції нових держав Європи та Азії. – К.: Право, 1996. – 544 с.
    161. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан// Закон Республики Казахстан от 13 декабря 1997 года N 206-1 (с изменениями, внесенными в соответствии с Законами РК от 09.12.1998 г. N 307-1; от 29.03.2000 г. N 42-II; от 05.05.2000 г. N 47-II).
    162. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Узбекистан// Законом Республики Узбекистан от 22.09.94 г. N 2013-XII (с дополнениями и изменениями внесенными Законами РУ от 22.12.95 г., 27.12.96 г., 30.08.97 г., 1.05.98 г., 29.08.98 г., 25.12.98 г., 15.04.99 г., 20.08.99 г., 26.05.2000 г.).
    163. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь от 16 июля 1999 г. № 295-З (с изм. и доп., Закон РБ от 11 мая 2000 г. № 377-З)// Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь. – 2000. - № 47. - 2/152.
    164. Уголовно-процессуальный кодекс Киргизкой Республики// Закон Киргизкой Республики от 30 июня 1999 года. - N 63.
    165. Пионтковский А.А. К вопросу о теоретических основах советской криминалистики// Советская криминалистика на службе следствия. – Вып.6. – М., 1955. – С.10 -11.
    166. Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. – М.: Моск. ун-т., 1956. – 271 с.
    167. Ривлин А.Л. Предмет допроса в советском уголовном процессе// Ученые записки Харьковского юридического института. – Вып.2. – Х.,1940. - С.108-112.
    168. Альперт С.А. Принцип объективной истины в советском предварительном следствии// Вопросы уголовного права, уголовного процесса и криминалистики. Учёные записки. - Вып.16. - Х., 1962. - С.45-55.
    169. Рішення Конституційного Суду України №3-рп/2003 від 30.01.2003 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора). //Урядовий кур’єр (Орієнтир №6). - 2003. - №32. - С.11.
    170. Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа.- К.: Семенко Сергей, 2003. – 142 с.
    171. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правові наслідки// Вісник Верховного Суду України. - 2002. - №4(32). - С.31- 41.
    172. Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. – М.: СПАРК, 1995. – 130 с.
    173. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. №8. Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві //Право України. - 2004.- №3. - С.138-143.
    174. Фіолевський Д. Присяжні адвокати – добре забуте старе// Урядовий кур’єр. – 1 квітня 2005 р. - №60. – С.11.
    175. Петрухин И.Л. О реформе уголовного судопроизводства// Судебная реформа: проблемы и перспективы. - М.: Ин-т гос. и права РАН, 2001. - С.113 -115.
    176. Состязательное правосудие. Труды научно-практических лабораторий/ Под ред. С.А.Пашина, П.М. Карнозовой. - М.: Изд-во междунар. ком. содействия правовой реформе, 1996. - Вып.1. – 199 с.
    177. Клейман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права. Очерки по истории.- М.: Изд. Моск. ун-та, 1967.-119 с.
    178. Пионтовский А.А. Учение Гегеля о праве и государстве и его уголовно – правовая теория. - М.: Юрид.лит., 1963. – 468 с.
    179. Бринцев В. Нормативне і організаційне забезпечення участі представників народу у здійсненні правосуддя// Прав
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины