ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС СЛІДЧОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ :

Краткое описание

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ................................................................3
ВСТУП.................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. Поняття процесуального статусу слідчого, його наукова
інтерпретація і унормування в законодавстві України до 1960 року
1.1. Поняття та сутність процесуального статусу слідчого .......................13
1.2. Процесуальний статус судового слідчого в дореволюційному законодавстві Російської імперії та його наукова інтерпретація.......26
1.3. Процесуальне положення слідчого в законодавстві України до 1960 року ............................................................................................45
РОЗДІЛ 2. Структура і зміст процесуального статусу слідчого в
чинному законодавстві Україні
2.1. Поняття і різновиди функцій слідчого в кримінальному процесі.......63
2.2. Нормативна регламентація процесуальних прав та обов’язків слідчого.....................................................................................................79
2.3. Процесуальні гарантії забезпечення діяльності слідчого....................94
2.4. Відповідальність слідчого за порушення кримінально- процесуальних норм..............................................................................104
РОЗДІЛ 3. Процесуальне положення органів досудового розслідування
в змішаному та змагальному кримінальному процесі. Шляхи вдосконалення процесуального статусу слідчого в Україні
3.1. Статус органів досудового розслідування у Франції та ФРН............123
3.2. Процесуальне положення органів досудового розслідування у
Великобританії та США.........................................................................135
3.3. Процесуальний статус офіцера з кримінального переслідування в Республіці Молдова...............................................................................140
3.4. Шляхи вдосконалення процесуального статусу слідчого в кримінальному процесі України..........................................................153
ВИСНОВКИ....................................................................................................169
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................175
ДОДАТКИ.......................................................................................................194

ВСТУП

Актуальність теми. Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава взяла на себе обов’язок і відповідальність за забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Це вимагає докорінної перебудови всієї правової системи, у тому числі й кримінально-процесуального права.
До цього часу залишається не прийнятим новий Кримінально-процесуальний кодекс України. Однією з причин цього є проблематичність процесуального статусу слідчого і, як наслідок, невизначеність змісту та форми стадії досудового розслідування. Відтак необхідно привести у відповідність до сучасних наукових уявлень нормативне регулювання процесуальних прав та обов’язків слідчого, його функцій, гарантій діяльності та відповідальності за порушення кримінально-процесуальних норм. Потребують також більш чіткого впорядкування відносини слідчого з прокурором, органом дізнання, судом і захисником.
Необхідність наукової розробки цих питань зумовлена незадовільним сучасним станом діяльності слідчих з розслідування злочинів, що негативно позначається на охороні та захисті прав і свобод людини на стадії досудового розслідування. Так, протягом багатьох років залишаються типовими недоліками роботи слідчих: порушення принципу всебічності, повноти та об’єктивності дослідження всіх обставин справи, незаконне і необґрунтоване порушення кримінальних справ, притягнення особи як обвинуваченого, невідповідність сформульованого обвинувачення на досудовому слідстві змісту обвинувального висновку, порушення процесуальної форми проведення окремих слідчих дій, що є причиною повернення судами кримінальних справ на додаткове розслідування.
Проблема процесуального статусу слідчого була предметом дослідження багатьох науковців, зокрема таких дореволюційних вчених, як Я. Баршев, С. Вікторський, В. Даневський, А. Коні, В. Лукін, П. Люблінський, П. Макалинський, Н. Полозов, В. Случевський, М. Стояновський, І. Фойницький. Вагомий внесок у її розробку здійснили вчені-правознавці радянського періоду, такі як С. Альперт, А. Гуляєв, В. Гончаренко, Ю. Грошевий, А. Дубинський, Н. Клименко, О. Ларін, В. Лисиченко, О. Михайленко, М. Михеєнко, В. Стремовський, М. Строгович, Ф. Фаткуллін та інші. Роботи цих авторів мали важливе наукове та практичне значення. Однак вони виконувалися в інших політичних і правових реаліях, ґрунтувалися на тогочасному законодавстві й емпіричному матеріалі. Оригінальними є роботи сучасних науковців О. Александрова, А. Макаркіна, О. Бауліна, Н. Карпова, М. Сірого, С. Стахівського, Ю. Гришина, В. Маляренка, В. Тертишника, у яких викладено авторське бачення процесуального положення слідчого. Незважаючи на це, у наукових джерелах і серед практичних працівників залишаються дискусійними питання щодо поняття процесуального статусу слідчого, його організаційної підпорядкованості, напрямків реформування стадії досудового розслідування.
Усі перелічені обставини у взаємозв’язку зумовлюють актуальність теми та її вибір для дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ у межах державної цільової комплексної програми „Проблеми удосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (державна реєстрація № 0186.0.099031).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розроблення теоретичних засад для формулювання поняття процесуального статусу слідчого в кримінальному процесі, його унормування в кримінально-процесуальному законодавстві відповідно до сучасних досягнень науки кримінального процесу і стандартів європейського та міжнародного законодавства.
Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішувалися такі завдання:
- дослідити сутність та зміст таких понять, як „правовий статус”, „правове положення особи”, розглянути співвідношення та взаємозв’язок складових елементів правового статусу службової особи;
- провести історично-правовий аналіз відповідних наукових джерел і законодавства щодо становлення та розвитку процесуального положення слідчого на території України, що входила до складу Російської Імперії, УСРР та УРСР;
- провести комплексний аналіз теоретичних напрацювань, законодавчих і відомчих актів МВС України, що регулюють діяльність слідчого, а також проектів нового КПК України та Закону України „Про статус слідчих”;
- виявити недоліки врегулювання процесуального статусу слідчого в чинному законодавстві та їх вплив на правозастосовчу практику;
- дослідити статус органів досудового розслідування іноземних держав (Франції, ФРН, США, Великобританії, Республіки Молдова), проаналізувати загальні тенденції законодавчого регулювання їх діяльності та визначити можливості використання цього досвіду в реформуванні процесуального статусу слідчого в законодавстві України;
- розробити теоретичні положення, на основі яких сформулювати пропозиції щодо унормування процесуального статусу слідчого в кримінальному судочинстві.
Об’єктом дослідження є діяльність слідчого з розслідування кримінальних справ і правовідносини, що виникають при цьому, з органом дізнання, прокурором, судом та іншими суб’єктами кримінального процесу.
Предметом дослідження є норми вітчизняного та зарубіжного кримінально-процесуального законодавства, що встановлюють процесуальний статус органів досудового розслідування; теоретичні напрацювання вчених, правозастосовча практика органів досудового слідства України, роз’яснення, що містяться у Постановах Пленуму Верховного Суду України щодо практики застосування законодавства при розслідуванні злочинів, положення міжнародно-правових актів, рішення Європейського суду з прав людини.
Методи дослідження. У ході дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. Основу складає діалектичний метод пізнання розвитку явищ та процесів у взаємозв’язку та взаємообумовленості, що дало змогу автору розкрити поняття процесуального статусу слідчого і визначити його структурні елементи на основі аналізу співвідношення таких дефініцій, як „правовий статус особи”, „загальний, галузевий, спеціальний правовий статус”, „правовий статус службової особи”, ґрунтуючись при цьому на таких філософських методах як аналіз, синтез, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія. За допомогою логіко-правового методу й методу системного аналізу вдалося виявити недоліки в законодавстві, що регулює положення слідчого. Застосування історико-правового методу дало можливість проаналізувати етапи становлення та розвитку процесуальної фігури слідчого на території України, яка входила до складу Російської імперії, УСРР та УРСР, виділити позитивні та негативні риси кожного історичного етапу, що відображалися на положенні цієї службової особи. Завдяки порівняльно-правовому методу встановлено схожість і відмінність вітчизняних і зарубіжних норм, що встановлюють повноваження органів і службових осіб, які здійснюють досудове розслідування.
Для аналізу якості досудового слідства в Україні використовувався статистичний метод, а в рамках конкретно-соціологічного методу проводилися інтерв’ювання співробітників слідчого апарату, що сприяло встановленню позиції слідчих щодо необхідності вдосконалення їх процесуального статусу та реформування органів досудового слідства в цілому.
Нормативно-правовою базою дослідження є Конституція України, міжнародно-правові документи, кримінально-процесуальне законодавство України та інших держав, відомчі акти, а також проекти нового Кримінально-процесуального кодексу України та Закону України „Про статус слідчих”.
Теоретичну основу дисертації становлять праці вітчизняних і зарубіжних учених і практичних працівників дореволюційної Росії, радянського періоду, а також сучасні наукові розробки в галузі кримінального процесу.
Емпіричну базу дослідження склали: результати опитування 72 слідчих працівників УМВС України в Луганській області та 27 слідчих районних прокуратур Луганської області; результати вивчення 125 кримінальних справ, що перебували в провадженні слідчих зазначених підрозділів; основні показники слідчої роботи за 2005-2006 роки.
Використано аналітичні та статистичні матеріали Верховного Суду України, органів прокуратури та МВС України, власний досвід дисертанта, набутий під час роботи в слідчих підрозділах УМВС України в Луганській області.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в Україні, з урахуванням положень чинного кримінально-процесуального законодавства, проектів нового КПК України та Закону України „Про статус слідчих”, що перебувають на обговоренні Верховної Ради України, історичного досвіду становлення та розвитку слідчих органів на території України, яка входила до складу Російської імперії, досвіду побудови та функціонування органів досудового розслідування зарубіжних країн, визначено поняття процесуального статусу (положення) слідчого, виокремлено структурні елементи цього поняття, проведено комплексне дослідження недоліків законодавчого закріплення положення слідчого, запропоновано шляхи його вдосконалення.
Зокрема, у дисертації сформульовано такі теоретичні положення, які є новими або яким притаманні елементи наукової новизни і які виносяться на захист:
1. Визначено поняття процесуального статусу слідчого як системи закріплених у кримінально-процесуальному законі функцій, прав і обов’язків, процесуальних гарантій діяльності та відповідальності слідчого за порушення норм цього закону, що відображає його фактичне положення у взаємовідносинах з іншими учасниками кримінального процесу в ході провадження досудового слідства.
2. Обґрунтовано, що, реформуючи сучасне досудове слідство, необхідно враховувати досвід розбудови органів розслідування у 1860-1864 роках, найсуттєвіші результати якого зводяться до такого: 1) судовий слідчий не виконував функції вирішення справи. Правом закриття кримінальної справи наділявся лише суд; 2) дії та рішення слідчого могли бути оскаржені виключно до суду. Прокурору могли бути оскаржені лише дії поліції.; 3) обвинувальний акт у справі складався тільки прокурором; 4) судовий слідчий належав до судового відомства.
3. Зроблено висновок про те, що в період правління Радянської влади поступово були змішані цілі, завдання та функції слідчого, органу дізнання, прокурора. Слідчий практично втратив процесуальні незалежність і самостійність, на нього було покладено виконання протилежних за змістом функцій: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення кримінальної справи. Ліквідація слідчих підрозділів у судовій інстанції та підпорядкування їх прокуратурі, а пізніше й надання права провадження досудового слідства відповідним підрозділам органів державної безпеки і внутрішніх справ УРСР остаточно зробила слідчих цілком залежними від відомчих інтересів.
4. Доведено, що єдиною процесуальною функцією слідчого повинна стати функція розслідування. Тому необхідно виключити із його повноважень дії і рішення щодо порушення кримінальної справи, формулювання обвинувачення, закриття кримінальної справи, складання обвинувального висновку, затримання підозрюваного у вчиненні злочину.
5. Аргументовано, що однією з важливих гарантій ефективної діяльності слідчого має стати розширення інституту кримінально-процесуальної відповідальності щодо осіб, які не виконують його законні вимоги. З огляду на це пропонується закріпити в КПК України право слідчого накладати штрафи на учасників процесу, які неналежним чином виконують свої процесуальні обов’язки.
6. Запропоновано встановити у відповідному законі порядок притягнення слідчих до відповідальності за вчинення кримінально-процесуальних правопорушень, одночасно передбачивши в ньому створення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій слідчих для об’єктивної та справедливої оцінки правомірності їх дій.
7. З урахуванням вітчизняного і зарубіжного історичного досвіду правового регулювання процесуального положення органів розслідування зроблено висновок про те, що органом досудового слідства в Україні повинен стати судовий слідчий. Його треба наділити правом самостійного проведення слідчих дій і прийняття процесуальних рішень.
8. Відповідно до нової процесуальної форми досудового розслідування пропонується вдосконалити процесуальні повноваження прокурора: тільки на нього покласти обов’язок порушувати кримінальну справу, формулювати, пред’являти й підтримувати обвинувачення, а також здійснювати керівництво і нагляд за законністю провадження дізнання.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що автор сформулював рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, яке регулює процесуальний статус слідчого. Створено передумови для подальшого наукового дослідження проблем, пов’язаних із визначенням положення зазначеної службової особи серед інших учасників кримінального судочинства. Рекомендації та пропозиції спрямовані на зміцнення процесуальної незалежності та самостійності слідчого, підвищення ефективності його діяльності, що сприятиме дотриманню прав і свобод осіб, які беруть участь у досудових стадіях кримінального процесу. Результати дослідження можуть бути використані:
- у науково-дослідницькій сфері: положення, що висвітлені в дисертації, поглиблюють знання про процесуальний статус слідчого, і можуть бути основою для подальших наукових досліджень аналізованої проблеми;
- у законотворчій діяльності: для вдосконалення діючого кримінально-процесуального законодавства, а також у ході доопрацювання проектів КПК України та Закону України „Про статус слідчих”;
- у практичній діяльності: при розгляді питань про притягнення слідчих до дисциплінарної відповідальності за порушення кримінально-процесуальних норм;
- у навчальному процесі: при розробленні навчальних посібників і викладанні дисциплін „Кримінальний процес України”, „Судові та правоохоронні органи України” та спеціальних курсів з окремих кримінально-процесуальних питань.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ МВС України. Окремі теоретичні положення та практичні рекомендації доповідалися під час виступів на міжнародних науково-практичних конференціях: „Виявлення, фіксація та використання доказів у процесі досудового слідства” (Луганськ, 2004 р.); „Питання реформування кримінального судочинства України” (Донецьк, 2005 р.); „Эволюция уголовного судопроизводства на постсоветском пространстве” (Київ, 2006 р.); всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” (Острог, 2005 р.); „Реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства України: сучасний стан та перспективи” (Івано-Франківськ, 2005 р.); а також на постійно діючому семінарі „Методологічні проблеми теорії та практики оперативно-розшукової діяльності в сучасних умовах” (Луганськ, 2005 р.).
Публікації. Основні висновки й пропозиції дисертанта відображено в п’яти наукових статтях, чотири з яких опубліковано в збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань, та у чотирьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволяє зробити кілька загальних висновків і внести рекомендації до кримінально-процесуального законодавства, яке встановлює процесуальний статус слідчого у кримінальному процесі України.
1. Процесуальний статус слідчого – це система закріплених у кримінально-процесуальному законі функцій, прав і обов’язків, процесуальних гарантій діяльності та відповідальності слідчого за порушення норм цього закону, що відображає його фактичне положення у взаємовідносинах з іншими учасниками кримінального процесу в ході провадження досудового слідства. Поняття „процесуальний статус” та „процесуальне положення” є рівнозначні за змістом, виходячи з контексту, стилістичної переваги, використовується те чи інше висловлювання.
2. Поява інституту судових слідчих у кримінальному процесі Російської імперії (1860 р.) була зумовлена законодавчим розподілом слідства на попереднє і формальне. Основна мета попереднього слідства, яке проводилося поліцією, полягала в забезпеченні в найкоротший строк формального слідства матеріалами про злочин та особою, що підозрюється у вчиненні такого злочину. У ході формального слідства судовий слідчий з матеріалів, представлених йому поліцією, повинен був зібрати і оцінити докази та вирішити питання про можливість розгляду кримінальної справи в суді. Дуже важливо те, що слідчий за такою побудовою формального слідства не обтяжувався пошуками злочинця і доказів, а міг дійсно виконувати судові функції. Він виступав інстанцією, що надавала суду перевірені, достовірні докази, обмежуючи тим самим особу, що потрапила в сферу кримінального судочинства від свавілля поліції.
3. За часів існування Радянської влади поступово відбувався процес змішування цілей, завдань і функцій слідчого, органу дізнання, прокурора, що негативним чином позначилося на процесуальному статусі слідчого і, як наслідок, – на повноті, об’єктивності та всебічності попереднього розслідування. Слідчий практично повністю втратив процесуальну незалежність і самостійність, на нього було покладено виконання протилежних за змістом функцій: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення кримінальної справи; при цьому перша з них домінувала над іншими. Організаційна підпорядкованість слідчих прокурорам, а пізніше – надання права провадження попереднього слідства відповідним підрозділам органів внутрішніх справ і державної безпеки (які є органами дізнання) зробили слідчих цілком залежними від відомчих інтересів.
4. Аналіз складових елементів процесуального статусу сучасного слідчого у кримінальному процесі України дозволяє виявити ряд вагомих недоліків, які перешкоджають зазначеній службовій особі повно, всебічно й об’єктивно дослідити обставини справи.
По-перше, це виконання слідчим протилежних за своїм змістом функцій кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення справи. Історичний досвід вказує, що слідчий не може з однаковою старанністю виконувати одночасно ці функції. Одна з них, безумовно, буде переважати над іншими. Покладення ж на слідчого функції кримінального переслідування, як це передбачалося в попередньому проекті нового КПК України (рег. № 3456-1 від 19.05.2003 р.), буде сприяти посиленню обвинувального ухилу досудового слідства, потягне за собою збільшення кількості осіб, незаконно притягнених до кримінальної відповідальності.
По-друге, це повна процесуальна залежність від прокурора, начальника слідчого відділу. Самостійність і незалежність слідчого подавлена необхідністю виконувати вказівки керівних і наглядових суб’єктів, тобто виконувати волю останніх. Установлений в ч. 2 ст. 114 та ст. 1141 КПК України механізм оскаржень вказівок і рішень прокурора та начальника слідчого відділу є недосконалим, оскільки вищестоящий прокурор так чи інакше буде захищати інтереси свого відомства, а з керівником слідчого підрозділу слідчий не буде сперечатися, оскільки від першого залежить просування по службі, розмір надбавок до заробітної плати, навантаження слідчого і т. ін.
По-третє, це відсутність належних процесуальних гарантій безперешкодного виконання окремих повноважень слідчим через недосконалість законодавчої регламентації відповідальності учасників кримінального судочинства за невиконання законних вимог слідчого. Наприклад, не передбачена відповідальність за ненадання або несвоєчасне надання інформації на запит слідчого. Не передбачена вона й у випадку порушення порядку проведення слідчих дій присутніми на них особами. Через недосконалість порядку притягнення свідка до адміністративної відповідальності у останні роки почастішали випадки неявки зазначених учасників за викликом до слідчого і т. ін.
По-четверте, це встановлений відомчими наказами, а не законодавчим актом, порядок притягнення слідчих до дисциплінарної відповідальності за порушення норм кримінально-процесуального законодавства. Прийняття рішення про накладення дисциплінарного стягнення одноособово високопоставленою службовою особою не може захистити слідчих від можливого свавілля з боку керівних суб’єктів тих відомств, де вони працюють.
5. Порядок провадження досудового розслідування у таких зарубіжних країнах, як Франція, ФРН, Великобританія, США та Республіка Молдова незважаючи на багато індивідуальних особливостей, має ряд загальних основоположних моментів. Важливою вимогою для правильного розслідування злочину у цих державах є незалежне положення суб’єкта пізнання, який добутій у ході слідства інформації може надавати значення доказу. Ним може бути або суддя (у країнах зі змагальною побудовою процесу, де не існує досудового слідства), або слідчий суддя (у Франції). Співробітник поліції або іншого правоохоронного органу, що здійснює розкриття злочинів, не відповідає даній вимозі: він залежний, призначається на посаду своїм керівником, яким у випадку необхідності може бути звільнений з посади. Саме тому діяльність поліції обмежена провадженням дізнання, в ході якого збираються фактичні дані без оцінки їх придатності слугувати доказом у кримінальній справі. Прокурор є процесуальним керівником лише органу дізнання, та не вправі втручатися в хід досудового слідства. Він у змозі лише оскаржити рішення слідчого судді до вищестоящого суду.
6. Єдиною процесуальною функцією слідчого повинна стати функція розслідування. Виконання саме цієї функції слідчим дозволить уникнути неправильного засудження (захист прав обвинуваченого) та виправдання, а також необґрунтованого закриття кримінальної справи (захист прав потерпілого). Виходячи з цього, вважаємо, що такі дії, як порушення кримінальної справи, затримання особи за підозрою у вчинені злочину, пред’явлення обвинувачення, складання обвинувального висновку слід виключити з його компетенції.
7. Діяльність слідчого з провадження досудового слідства має починатися тільки після того, як органом дізнання буде встановлена особа, яка вчинила злочин, та прокурор цій особі пред’явить обвинувачення. Лише при такій побудові досудових стадій можна домогтися чіткого розмежування функцій органу дізнання та слідчого.
8. Відповідно до нової процесуальної форми досудового слідства тільки на прокурора необхідно покласти обов’язок: порушувати кримінальну справу, формулювати, пред’являти й підтримувати обвинувачення, а також здійснювати керівництво і нагляд за законністю провадження дізнання уповноваженими на це органами.
9. Для того щоб забезпечити дійсні процесуальні незалежність та самостійність слідчого, прокурор має бути позбавлений права: дачі слідчому обов'язкових для виконання вказівок; скасування його рішень і визнання дій незаконними; узгодження, затвердження і дачі санкції на провадження певних процесуальних дій; повернення кримінальних справ на додаткове розслідування; самостійного провадження окремих слідчих дій або досудового слідства в цілому; передачі кримінальної справи від одного слідчого до іншого.
10. Вважаємо, що процесуальні дії та рішення слідчого можуть бути оскаржені учасниками судочинства, в тому числі прокурором, виключно до суду. По-перше, такий порядок повністю узгоджується з положеннями ст. 55 Конституції України, які гарантують особі право на оскарження в суді рішень та дій службових осіб. По-друге, тільки суд, який не виконує функцій обвинувачення та захисту, може бути нейтральним, об’єктивним арбітром у суперечці між двома учасниками кримінального судочинства.
11. Функцію вирішення кримінальної справи (у вигляді її закриття) на стадії досудового розслідування повинен здійснювати виключно суд. Необхідно встановити порядок, згідно з яким, коли слідчий прийде до висновку, що кримінальна справа підлягає закриттю за реабілітуючих або нереабілітуючих обвинуваченого підстав, він виносить відповідне подання та направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття. Вважаємо, що перед направленням кримінальної справи до суду, з її матеріалами та вищезазначеним поданням, слід ознайомити представників сторін обвинувачення (прокурора, потерпілого, цивільного позивача) та захисту (обвинуваченого, захисника, цивільного відповідача). Вирішення питання про закриття кримінальної справи та звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності судом, після заслуховування думок та доводів протилежних сторін в судовому засіданні, буде найбільш дієвою процесуальною гарантією від прийняття незаконного рішення.
12. Однією з важливих гарантій ефективної діяльності слідчого має стати розширення й удосконалення інституту кримінально-процесуальної відповідальності, що застосовується до осіб, які не виконують його законні вимоги. Необхідно закріпити у КПК України право слідчого накладати штрафи на учасників процесу, які ухиляються від явки за викликом, грубо порушують порядок проведення слідчої дії, виявляють неповагу до слідчого.
13. Для забезпечення належного виконання доручень і вказівок слідчого, він повинен бути наділений правом порушувати дисциплінарні провадження стосовно співробітників органу дізнання, які халатно поставилися до їх виконання. Постанови про порушення дисциплінарного провадження повинні направлятися керівнику, що має право накладення стягнення на співробітника. Копії висновку службового розслідування і наказу про покарання (у випадку наявності такого) мають надаватися слідчому, щоб останній мав можливість їх оскаржити вищестоящому начальнику, якщо визнає, що вжиті заходи дисциплінарної відповідальності не відповідають характерові проступку.
14. Процесуальний статус слідчого повинен бути детально регламентований в Кримінально-процесуальному кодексі України. Цьому може сприяти прийняття і введення в дію нового КПК, проект якого знаходиться на розгляді у Верховній Раді України. У проекті нового КПК України необхідно встановити, що органом досудового слідства є судовий слідчий.
15. Порядок притягнення до відповідальності слідчого за порушення кримінально-процесуальних норм має бути регламентований винятково в законодавчому акті, такому, як Закон України „Про статус слідчих”. Він має бути єдиним для всіх слідчих, а тому не може бути установлений відомчим наказом або інструкцією. Розгляд питання про притягнення слідчого до дисциплінарної відповідальності та прийняття рішення про накладення стягнення повинно стати компетенцією колегіального органу – кваліфікаційно-дисциплінарних комісій судових слідчих.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авакьян С.А. Государственно-правовая ответственность // Советское государство и право. – 1975. – № 10. – С. 16-24.
2. Александров А.И. Уголовная политика и уголовный процесс в российской государственности: история, современность, перспективы, проблемы/ Под ред. В.З. Лукашевича. – Спб.: С.-Петерб. гос. ун-т, 2003. – 562 с.
3. Александров А.С. Каким не быть предварительному следствию // Государство и право. – 2001. – № 9. – С. 54-62.
4. Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб’єкти: Конспект лекції. – Х., 1995. – 28 с.
5. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 5. – С. 23-34.
6. Анохіна Л.С. Суб’єкти адміністративної юрисдикції в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Нац. університет внутр. справ. – Х., 2001. – 15 с.
7. Апарова Т.В. Статус судей в Великобритании // Журнал Российского Права. – 1999. – № 7/8. – С. 114-125.
8. Бакатин В.В. Закон обязан защищать // Правда.– 1989.– 19 января. – С. 4.
9. Барсуков М.В. За дальнейшее совершенствование организации и деятельности советской милиции // Советское государство и право. – 1957. – № 2. – С. 33-43.
10. Баршев Я.И. Основания уголовного судопроизводства с применением к российскому уголовному судопроизводству. – М.: ЛексЭст, 2001. – 211 с.
11. Баулін О. До встановлення правового інституту процесуальної незалежності слідчого // Право України. – 1997. – № 7. – С. 15-16.
12. Баулін О. До проблеми визнання особи винною у вчинені злочину на стадії попереднього розслідування // Право України. – 1996 – № 11. – С. 57-59.
13. Баулін О.В., Карпов Н.С. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії. – К.: НАВСУ, 2001. – 233 с.
14. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. – К.: Україна, 1999. – 554 с.
15. Бирюков Ю. Новое уголовно-процессуальное законодательство и практика прокурорского надзора // Российская юстиция. – 2003. – № 6. – С. 44-46.
16. Бойко І.В. Правовий статус громадян у сфері виконавчої влади: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Нац. юрид. академія Укр. ім. Яр. Мудрого. – Х., 2000. – 21 с.
17. Большая Советская Энциклопедия. Изд. 3-е. Т. 24. / Гл. ред. А.М. Прохоров. – М.: Сов. Энцикл., 1976. – 608 с.
18. Бондар Г. Становлення досудового слідства на території сучасної України // Право України. – 2002. – № 11. – С. 138-140.
19. Бондаренко А.А. Чи бути інституту повернення судом справи для додаткового розслідування // Вісник Нац. універ. внутр. справ. – 2005. – Вип. 29. – С. 159-166.
20. Бразоль Б.Л. Очерки по следственной части. История. Практика. – Пг., 1916. – 105 с.
21. Вапнярчук В.В. Проблеми організації досудового слідства // Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України / Матеріали наук. – практич. конф. – Харків, 1998. – С. 179-186.
22. Васильев О. Сначала реформа института предварительного следствия, а затем – следственного аппарата // Российская Юстиция. – 2001. – № 8. – С. 30-31.
23. Васильев О.Л. Процессуальные функции следователей, органов дознания и дознавателя на стадии предварительного расследования // Вестник Московского Университета. Серия 11: Право. – 2003. – № 1. – С. 71-92.
24. Васильев О.Л. Цели и задачи предварительного расследования и его форм // Вестник Московского Университета. Серия 11: Право. – 2002. – № 3. – С. 20-43.
25. Вахитов Ш.К. Место следственного аппарата в системе государственных органов // Сов. государство и право. – 1988. – № 2. – С. 70-77.
26. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001. – 1440 с.
27. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник. – М.: Омега-Л, 2005. – 608 с.
28. Викторский С.В. Русский уголовный процесс. – М ., 1912. – 448 с.
29. Витрук Н.В. Основы теории правового положения лица в социалистическом обществе. – М.: Наука, 1979. – 229 с.
30. Витрук Н.В. Статус личности в политической системе общества // Политология: Курс лекций. — М.: Зерцало, 1993. — С. 312–334.
31. Вишневский А.Ф., Горбаток Н.А., Кучинский В.А. Общая теория государства и права. – Минск: Амалфея, 2004. – 688 с.
32. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1963. – № 25. – Ст. 406.
33. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1966. – № 4 . – Ст. 15.
34. Воеводин Л.Д. Юридический статус личности в России: Учебное пособие. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. – 304 с.
35. Гаврилов Б. Новеллы уголовного процесса на фоне криминальной статистики // Российская юстиция. – 2003. – № 10. – С. 5-9.
36. Гартунг Н. История уголовного судопроизводства и судоустройства Франции, Англии, Германии и России, приноровленная к университетскому курсу. – СПб., 1868.
37. Герцен А.И. Былое и думы. – М.: Детская литература, 1970. – 576 с.
38. Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. – М.: Прогресс, 1995. – 138 с.
39. Гончаров Д.Ю. Самостоятельность следователя: быть или не быть? // Журнал российского права. – 2002. – № 9. – С. 104-110.
40. Гончаров І. Деякі аспекти процесуальної самостійності слідчого // Право України. – 1995. – № 7. – С. 26-27.
41. Гришин А.И., Громов Н.А. Процессуальные функции следователя // Правоведение. – 2001. – № 6. – С. 147-152.
42. Гришин Ю.А. Из истории развития системы досудебного следствия в Украине: Учебное пособие. – Луганск: РИО ЛИВД, 1998. – 146 с.
43. Гришин Ю.А. К вопросу о принципе процессуальной самостоятельности и ответственности следователя // Вісник ЛІВС МВС України. – 1998. – № 3. – С. 133-143.
44. Гришин Ю.А. Окончание досудебного следствия с составлением обвинительного заключения: проблемы и пути реформирования: Монография. – Луганск: РИО ЛИВД, 1999. – 252 с.
45. Громов Н.А. Уголовный процесс России: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1998. – 552 с.
46. Громов Н.А., Анашкин О.А. Взаимосвязь принципов процессуальной экономии и формализма с процессуальными сроками // Следователь. – 2003. – № 2. – С. 21-22.
47. Губар С.В. Історія розвитку попереднього слідства в Україні // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2001. – № 1. – С. 258-267.
48. Губар С.В. Становлення і розвиток органів дізнання та досудового слідства в Україні (1917 – 60-ті роки ХХ століття): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / НАВСУ. – К., 2003. – 17 с.
49. Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1981. – 191 с.
50. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2001. – 480 с.
51. Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа. – К.: Семененко Сергей, 2003. – 142 с.
52. Деришев Ю. Предварительное следствие: исследование или преследование?// Российская Юстиция. – 2002. – № 10. – С. 34-35.
53. Джига М.В. Проблеми законності та доцільності при забезпеченні правового статусу обвинуваченого під час розслідування злочинів: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 2002. – 216 с.
54. Досудове слідство. Яким йому бути? // Урядовий кур’єр. – 2003. – № 38. – С. 16.
55. Дурдинець В. Чи потрібне Україні Національне бюро розслідувань? // Урядовий кур’єр. – 1998. – № 12. – С. 7.
56. Духовской М.В. Русский уголовный процесс. – М., 1905. – 134 с.
57. Закон Республики Молдова „О полиции” № 416-XII от 18 декабря 1990 г. // Официальный монитор. – Кишинэу, 1998 г. – № 26-27. – Ст. 176.
58. Закон України „Про адвокатуру” № 2887-ХІІ від 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 9. – Ст. 62.
59. Закон України „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” № 2533-ІІІ від 21 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 34-35. – Ст. 187.
60. Закон України „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” № 3782-ХІІ від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 11. – Ст. 51.
61. Закон України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” № 3929-ХІІ від 4 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 23. – Ст. 161.
62. Закон України „Про прокуратуру” № 1789-ХІІ від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.
63. Закон України „Про статус народного депутата України” № 2790-ХІІ від 17 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 3. – Ст. 17.
64. Закон України „Про статус суддів” № 2862-ХІІ від 15 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 8. – Ст. 56.
65. Захаров В.И. О формировании системы досудебного следствия // Криминальная хроника. – 2001. – № 12. – С. 2.
66. Зеленецкий В.С. Уголовно-процессуальные функции следователя // Вісник ЛІВС МВС України. – 2001. – № 2. – С. 69-77.
67. Землянська В. Кримінально-процесуальне законодавство часів Центральної Ради // Право України. – 2001. – № 12. – С. 137-139.
68. К вопросу о реформе предварительного расследования // Советское государство и право. – 1957. – № 8. – С. 124-129.
69. Каткова А.Г., Сивуляк П.М. Відповідальність слідчого за результати своєї діяльності // Вісник Нац. ун-ту внутр. справ. – 2004. – Вип. 25. – С. 110-116.
70. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 576 с.
71. Кожевников М.В. За создание единого следственного аппарата по расследованию преступлений // Еженедельник Советской Юстиции. – 1928. – № 12. – С. 353-354.
72. Колоколов Н. Прощай следователь?.. // Юридическая газета. – 2004. – № 7. – С. 1-2.
73. Колоколов Н. Только при суде и более нигде. Размышления по поводу роли и места отечественного следствия и следователей // Юридический Вестник. – 2003. – № 14. – С. 5.
74. Коляда П. Слідчий та його статус // Юридичний вісник України. – 2001. – № 26 (314). – С. 1, 5.
75. Коляда П. Чим живеш слідство? // Міліція України. – 2002. – № 7, 8. – С. 7.
76. Коляда П. Щодо проекту нового КПК // Юридичний вісник України. – 2003. – № 31. – С. 5.
77. Коляда П. Який Кримінально-процесуальний кодекс України потрібен слідчим? // Юридичний вісник України. – 2001. – № 9-12.
78. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Курс лекций. 2-е изд. – М.: Манускрипт, 1996. – 312 с.
79. Коментарі до проекту Кримінально-процесуального кодексу України. – Страсбург: Рада Європи, 2004. – 63 с.
80. Кони А.Ф. Собрание сочинений. Т.1. – М.: Юрид. лит., 1966. – 287 с.
81. Конституция Украины від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
82. Коржанський М., Литвак О. Причини неефективного слідства // Право України. – 2003. – № 5 . – С. 128-129.
83. Кримінальна справа № 02/99/0109 – зберігається в архіві Ленінського районного суду м. Луганська.
84. Кримінальний процес України: Підручник. / За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Х.: Право, 2000. – 496 с.
85. Круглов С.В. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации год спустя: проблемы, достижения и перспективы // Следователь. – 2003. – № 12. – С. 28-32.
86. Крылов И.Ф., Бастрыкин А.И. Розыск, дознание, следствие: Учебное пособие. – Л., 1984. – 217 с.
87. Кудинов Л.Д. Процессуальный подход к определению места следственного аппарата в структуре органов государства // Предварительное следствие в условиях правовой реформы: Сб. научн. трудов. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1991. – С. 22-31.
88. Куліш А.М. Організаційно-правове забезпечення статусу працівників податкової міліції України: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07. – Х., 2003. – 177 с.
89. Куцова Э.Ф. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1973. – 199 с.
90. Ларин А.М. Презумпция невиновности. – М.: Наука, 1982. – 152 с.
91. Ларин А.М. Процессуальные вопросы соотношения следствия и оперативно-розыскной деятельности органов дознания // Социалистическая законность. – 1964. – № 7. – С. 14-16.
92. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М.: Юрид. лит., 1986. – 159 с.
93. Лист Президента України до Верховної Ради України рег. № 4125 від 06 квітня 2006 року з пропозиціями до Закону України „Про статус слідчих” .
94. Лукин В. Опыт практического руководства к производству уголовных следствий и уголовного суда по русским законам, составленный для следователей, судей и стряпчих. – СПб., 1851.
95. Макалинский П.В. Практическое руководство для судебных следователей, состоящих при окружных судах. Ч. II. – Пг., 1915.
96. Макалинский П.В. Практическое руководство для судебных следователей. – СПб., 1907.
97. Макаркин А.И. Состязательность на предварительном следствии / Науч. ред. В.В. Вандышев. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 265 с.
98. Малышева О.А. Становление органов следствия в российском государстве (дореволюционный период) // Юрист. – 2002. – № 12. – С. 55-57.
99. Маляренко В. Кримінально-процесуальне законодавство України: питання становлення і розвитку // Право України. – 2003. – № 9. – С. 3-14.
100. Маляренко В., Пилипчук П. Межі судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування кримінальної справи // Право України. – 2001. – № 4. – С. 40-44.
101. Маляренко В.Т. Про досудове слідство, його недоліки і реформу // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 8. – С. 2-5.
102. Маляренко В.Т. Про оскарження дій (бездіяльності) та процесуальних рішень органів дізнання, слідчого і прокурора // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 6. – С. 50-53.
103. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 7. – С. 2-11.
104. Маляренко В.Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 6. – С. 2-13.
105. Маляренко В.Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2004. – № 10. – С. 47-59.
106. Материалы для пересмотра законоположений о порядке производства предварительных следствий. Отчет Высочайше утвержденной в 1869 году комиссии для исследования недостатков современного состояния следственной части. – СПб., 1883 г.
107. Матузов Н.И. Правовой статус лица: понятие и структура. – Саратов, 1980. – 85 с.
108. Махов В.Н., Пешков М.А. Уголовный процесс США (досудебные стадии): Учебное пособие. - М.: Бизнес Школа, 1998. – 208 с.
109. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. Научно-практическое издание. – К.: Юринком Интер, 1999. – 448 с.
110. Михайленко О.Р., Бояров В.І. Особливі провадження за чинним Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Молдова // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2005. – № 9. – С. 88-100.
111. Михайленко О.Р., Бояров В.І. Правове регулювання розслідування злочинів за чинним Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Молдова (Загальні положення і досудове розслідування) // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2005. – № 2. – С. 53-80.
112. Михайленко О.Р. Прокуратура України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 296 с.
113. Мишанина Н.В. Формирование и структуризация органов предварительного следствия в России после 1917 года // История государства и права. – 2002. – № 3. – С. 12-13.
114. Мінюков П., Мінюков А. Співвідношення прокурорського нагляду і відомчого контролю при розслідуванні кримінальних справ слідчими // Право України. – 1999. – № 1. – С. 111-115.
115. Мінюков П.І., Мінюков А.П. Процесуальні повноваження начальника слідчого відділу (відділення) органів внутрішніх справ і проблеми керівництва досудовим слідством: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2004. – 214 с.
116. Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне кримінально-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навч. посібн. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 400 с.
117. Моргун С. Актуальні проблеми організації слідчої роботи // Радянське право. – 1991. – № 2. – С. 42-44.
118. Назаренко В. Практическое значение и перспектива предварительного следствия // Законность. – 2001. – № 9. – С. 40-42.
119. Наказ МВС України від 20.02.2006 № 160 “Про організацію діяльності органів досудового слідства системи Міністерства внутрішніх справ України”.
120. Недбайло П.Е. Система юридических гарантий применения советских правовых норм // Правоведение. – 1971. – № 3. – С. 50-52.
121. Нимеллер М. Уголовное правосудие и роль прокуратуры в системе уголовного судопроизводства ФРГ // Советская юстиция. – 1991. – № 16. – С. 19.
122. Новый иллюстрированный энциклопедический словарь / Ред. кол. Бородулин В.И., Горкин А.П. и др. – М.: Большая Российская Энциклопедия, 2000. – 911 с.
123. Общая теория государства и права: Академический курс. Т.1: Теория государства. / Под ред. Марченко М.Н. – М.: Зерцало, 1998. – 512 с.
124. Общая теория права и государства: Учебник. / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юристъ, 1994. – 360 с.
125. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Русский язык, 1988. – 748 с.
126. Петриченко О., Трофимов С. Правовой статус следователя // Юридическая практика. – 2002. – № 51 (261). – С. 5.
127. Петриченко О., Трофимов С. Проблеми реформування законодавства щодо системи органів досудового слідства в Україні // Юридичний журнал. – 2002. – № 5. – С. 29-32
128. Петрухин И.Л. Правосудие и законность // Сов. государство и право. – 1987. – № 6. – С. 74-83.
129. Петрухин И.Л. Уголовно-процессуальная ответственность // Правоведение. – 1984. – № 3. – С. 61-68.
130. Пешков М. Уголовный процесс Англии // Милиция. – 2002. – № 10. – С. 44-45.
131. Пешков М. Уголовный процесс США // Милиция. – 2003. – № 1. – С. 43.
132. Пешков М. Уголовный процесс Федеративной Республики Германии // Милиция. – 2003. – № 2. – С. 39-40.
133. Пешков М. Уголовный процесс Франции // Милиция. – 2002. – № 12. – С. 42.
134. Півненко В. Слідчий комітет: судове чи відомче слідство // Право України. – 2000. – № 10. – С. 57-58.
135. Півненко В.П., Мірошниченко Е.О. Впровадження конституційних принципів змагальності та рівності сторін на стадії досудового слідства: проблеми і шляхи їх вирішення // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 2. – С. 48-52.
136. Полозов Н. Несколько слов об уголовных следствиях. – М., 1861.
137. Полянский Н.Н. Новая редакция Уголовно-процессуального кодекса. – М., 1925. – 131 с.
138. Полянский Н.Н. Очерк развития советской науки уголовного процесса. – М., 1960. – 212 с.
139. Полянский Н.Н. Судьба процессуальных гарантий личной свободы во Франции // Сов. государство и право. – 1940. – № 6 . – С. 92-97.
140. Постановление Правительства Республики Молдова „Об организационной структуре, предельной численности Министерства внутренних дел и Положении о нем” от 30.07.98 № 844 // Официальный монитор. – Кишинэу, 1998. – № 75-76.
141. Пояснювальна записка до проекту Кримінально-процесуального кодексу України рег. № 3456-д від 18.11.2005 .
142. Проект Закону України „Про статус слідчих” рег. № 4125 від 04.03.2004 р. в редакції від 15.03.2006 р. .
143. Проект Кримінально-процесуального кодексу України рег. № 3456-1 від 19.05.2003 р. .
144. Проект Кримінально-процесуального кодексу України рег. № 0952 від 25.05.2006 р. .
145. Рахунов Р.Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву. – М.: Госюриздат, 1961. – 277 с.
146. Рогатюк І. Функція обвинувачення – рушійна сила кримінального процесу // Право України. – 2002. – № 2. – С. 79-82.
147. Розовский Б.Г. Ненаучные заметки о некоторых научных проблемах уголовного процесса: Эссе. – Луганск: РИО ЛАВД, 2004. – 600 с.
148. Российское законодательство Х-ХХ веков. Т. 8. – М.: Юрид. лит., 1991. – 495 с.
149. Рощина Ю. Роль судебного следователя в уголовном процессе дореволюционной России // Российская юстиция. – 2002. – № 12. – С. 64-65.
150. Сабардін М. Проблеми слідства залишаються невирішеними // Право України. – 1993. – № 1. – С. 18-20.
151. Савицкий В.М. Демократия и законность // Правда. – 1988. – 14 марта. – С. 4.
152. Савицкий В.М. Очерк теории прокурорского надзора в уголовном судопроизводстве. – М.: Наука, 1975. – 383 с.
153. Савонюк Р.Е. Характеристика и особенности уголовного процесса Федеративной Республики Германии // Весы Фемиды. – 1998 - № 4. – С. 19-25.
154. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. – М.: Юрид. лит., 1971. – 240 с.
155. Сербулов А., Соловьев А. О работе следственного аппарата МООП // Социалистическая законность. – 1964. – № 7. – С. 8-11.
156. Сергеев А.Б. Предварительное расследование в европейских странах и США: Учебное пособие. – Челябинск: Челябинский юридический институт МВД России, 1998. – 57 с.
157. Сірий М.І. Реформи правоохоронних органів у Європі й Україні // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 8. – С. 24-30.
158. Сірий М.І. Українська модель здійснення судового контролю на досудових стадіях кримінального процесу // Адвокат. – 2005. – № 9. – С. 6-8.
159. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
160. Словарь иностранных слов. – М.: Сов. Эцикл., 1985. – 607 с.
161. Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. – СПб., 1892.
162. Случевский В. Учебник уголовного процесса. – Спб., 1913. – 669 с.
163. Смирнов А.В. О процессуальной независимости следователя, защитника и обеспечении законных интересов личности в уголовном процессе // Предварительное следствие в условиях правовой реформы: Сб. научн. трудов. / Отв. ред. Шадрин. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1991. – С. 31-37.
164. Смирнов А.В. Состязательный процесс. – СПб.: Альфа, 2001. – 320 с.
165. Смирнов А.В. Эволюция исторической формы советского уголовного процесса и предварительное расследование // Советское государство и право. – 1990. – № 12. – С. 57-63.
166. Советский уголовный процесс: Учебник / Под ред. С.В. Бородина. – М., 1982. – 578 с.
167. Советский энциклопедический словарь. – М.: Сов. Энц., 1987. – 1599 с.
168. Соломон П. Советская юстиция при Сталине / Пер. с англ. – М.: Российская политическая энциклопедия, 1998.
169. Стояновский Н.И. Проект общего положения о предварительном дознании, производимом полицией // ГБ РФ. – Отдел рукописей. – Ф. 290. – Папка 171. – Док. 1.
170. Строгович М.С. Избранные труды. Т. 1: Проблемы общей теории права. – М.: Наука, 1990.
171. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т.1. – М.: Наука, 1968. – 470 с.
172. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т.2. – М.: Наука., 1970. – 516 с.
173. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М., 1958.
174. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности / Под ред. В.М. Савицкого. – М.: Наука, 1984. – 143 с.
175. Строгович М.С. Правовое положение личности в СССР // Конституция общенародного государства. Вопросы теории. – М., 1979. – С. 199-200.
176. Строгович М.С. Сущность юридической ответственности // Советское государство и право. – 1979. – № 5. – С. 72-78.
177. Теория государства и права: Курс лекций. / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1998. – 672 с.
178. Теория государства и права: Учебник для вузов / Отв. ред. В.Д. Перевалов. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2005. – 496 с.
179. Тертишник В.М. Функція розслідування: концептуальні проблеми вдосконалення організації, статусу та процесуальної форми діяльності слідчого // Науковий вісник Юридичної академії МВС. – 2002. – № 3. – С. 153-163.
180. Тертышник В.М. Уголовный процесс: Учебное издание. – Х.: Арсис, 1997. – 528 с.
181. Тимираев О. Процессуальная самостоятельность следователя // Законность. – 2000. – № 4. – С. 28-29.
182. Трофимов С. Система органов досудебного следствия: пути реформирования // Юридическая практика. – 2003. – № 19. – С. 5.
183. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учеб. Пособие / М.М. Михеенко, В.П. Шибико. – Киев, 1988. – 187 с.
184. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова № 122-XV от 14.03.2003 г. // Мониторул Офичиал ал Р.Молдова. – Кишинэу, 2003. – № 104 -110.
185. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации. – М.: Элит 2000, 2003. – 184 с.
186. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР: Научн.-практ. коммент. / В.Г. Белоусенко, Ю.М. Грошевой, А.Я. Дубинский и др.; Отв. ред. П.Г. Цупренко. – К.: Политиздат, 1984. – 595 с.
187. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Под общ. ред. В.Т. Маляренко, Ю.П. Аленина. – Х.: Одиссей, 2003. – 960 с.
188. Уголовный процесс: Учебник для вузов / Под общ. ред. проф. П.А. Лупинской. – М.: Юристъ, 1995. – 544 с.
189. Указ Президиума Верховного Совета СССР «О военном положении» от 22 июня 1941 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1941. – № 29 .
190. Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про надання права провадження попереднього слідства органам охорони громадського порядку” від 5 квітня 1963 р. // Відомості Верховної Ради СРСР. – 1963. – № 16. – Ст. 181.
191. Ураков Л. О процессуальном положении работников следственных отделов органов охраны общественного порядка // Социалистическая законность. – 1964. – № 7. – С. 16-17.
192. Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Ильичев Л.Ф., Федосеев П.Н. и др. – М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – 840 с.
193. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. Т. 2. – СПб., 1910. – 456 с.
194. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. Т. 1. – СПб.: Альфа, 1996. – 552 с.
195. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. Т. 2. – СПб.: Альфа, 1996. – 608 с.
196. Фуко М. Наглядати й карати: народження в'язниці / Петро Таращук (пер.з фр.). – К.: Основи, 1998. – 392 с.
197. Халиков А. Особенности института судебного обжалования в досудебном производстве // Российская Юстиция. – 2003. – № 7. – С. 52-54.
198. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 351 с.
199. Хотенець П.В. Правовий статус адвоката в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Нац. юрид. академія Укр. ім. Яр. Мудрого. – Х., 2002. – 19 с.
200. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. – М.: Госюриздат, 1951. – 503 с.
201. Чепурний О. Кримінально-процесуальні функції: проблеми визначення та законодавчого врегулювання // Право України. – 2001. – №8. – С. 80-82.
202. Шаргей М.Е. Уголовно-процессуальный кодекс УССР 1927 года: текст и постатейный комментарий. – Х.: Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1928. – 372 с.
203. Шимановский В.В. Судебный следователь в пореформенной России // Правоведение. – 1973. – № 3. – С. 112-115.
204. Шумилин С.Ф. Полномочия следователя: система и механизм реализации. – Белгород: БелЮИ