ДИСПОЗИТИВНІСТЬ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРИНЦИПУ ЗМАГАЛЬНОСТІ У КРИМІНАЛЬНО-МУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………..……………………3
РОЗДІЛ 1. ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ
ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ…..……………..…….………………...10
1.1. Принципи кримінального процесу України: поняття та
сутність……………………………..………………...…………10
1.2. Поняття та структура принципу змагальності..……….….25
РОЗДІЛ 2. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ
ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ…………………………………….…...46
2.1. Поняття та структура диспозитивності у кримінальному
процесі України…………….………………………..………...46
2.2. Співвідношення диспозитивності з принципами
кримінального процесу..………………….…….…………….65
РОЗДІЛ 3. РЕАЛІЗАЦІЯ ДИСПОЗИТИВНОСТІ У
КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ..……………..78
3.1. Інтерес як структурний елемент диспозитивності…….….78
3.2. Справи приватного та приватно-публічного
обвинувачення, цивільний позов у кримінальній справі
(матеріальна диспозитивність)...............……………………83
3.3. Свобода надання доказів та розпорядження предметом
цивільного позову (процесуальна диспозитивність)....…106
3.4 Суб’єкти реалізації диспозитивності у кримінальному
процесі України……………………………………………….118
ВИСНОВ-КИ…………………………………..…………………………...173
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….186
ДОДАТ-КИ………………………………………………………………….203

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Демократичні перетворення, що від-булися останнім часом в Україні обумовили перегляд традиційних уявлень юридичної наук, щодо принципів кримінального судочинства, та їх застосування при розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ. Основні принципи як кримінального так і цивільного процесів, мають у своїй основі єдине нормативне джерело – Конституцію України, що ініціює приведення кримінально-процесуальних норм, які розкривають зміст засад кримінального провадження, у відповідність з конституційними нормами. Серед багатьох конституційних засад названо і змагальність [1], що обумовило доповнення діючого Кримінально-процесуального кодексу України зовсім новою статтею (ст. 161 КПК України), яка нормативно закріплює раніше діючі тільки у теорії кримінального процесу поняття змагальності і диспозитивності. Однак, нажаль, автори зазначеної норми не розкрили конкретне визначення цих понять, що утруднює для практиків не тільки уяснення, але й застосування змагальності і диспозитивності в повній мірі при відправленні правосуддя.
Недостатня розробленість зазначеної проблеми, відсутність об’ємних досліджень, присвячених цьому питанню обумовили вибір теми дисертаційного дослідження: “Диспозитивність як елемент принципу змагальності у кримінальному процесі України”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до Пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 років (п. 1.1), Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на період 2002-2005 років (Розділ V, п.п. 10, 26, 45), затверджених наказом МВС України від 30.06.02 р. № 635, та Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 роки (п. 1.4), затверджених вченою радою Національного університету внутрішніх справ (протокол № 3 від 23.03.01 р.).
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі сучасних досягнень науки кримінально-процесуального права, діючого кримінально-процесуального законодавства та проекту нового КПК України, кримінального права та цивільно-процесуального права, судової та слідчої практики з'ясувати сутність диспозитивності як елементу принципу змагальності у кримінальному процесі, її структуру, розглянути співвідношення диспозитивності з принципами кримінального процесу; форми прояву диспозитивності у кримінальному процесі, а також розробити науково обґрунтовані рекомендації з удосконалення кримінально-процесуального законодавства і поліпшення практики його застосування.
Виходячи з поставленої мети, в дисертації вирішуються такі основні завдання:
- з'ясувати поняття, сутності та ознак принципів кримінального процесу України на підставі Конституції України (1996 р.), суттєвих змін у кримінально-процесуальному законодавстві, обумовлених прийняттям цієї Конституції і сучасних наукових досліджень з цього питання;
- визначити структуру принципу змагальності кримінального процесу України як принципу, регламентованого Конституцією України;
- розкрити поняття, сутності та структурних елементів диспозитивності у кримінальному процесі України;
- з’ясувати співвідношення диспозитивності із спорідненими з змагальністю принципами кримінального судочинства, її роль у забезпеченні конституційних прав і свобод громадян;
- визначити коло суб'єктів реалізації диспозитивності у кримінальному процесі України;
- з'ясувати співвідношення змагальності та її елементу диспозитивності у правовідносинах з приватного та приватно-публічного обвинувачення;
- сформулювати рекомендації та обґрунтувати пропозиції щодо поло-жень принципу змагальності та диспозитивності як її елементу в конкретних нормах проекту нового КПК України.
Об’єктом дослiдження є суспільні відносини в сфері кримінального процесу, які регулюються нормами діючого кримінально-процесуального законодавства України та обумовлені принципами кримінального провадження, зокрема, принципом змагальності.
Предметом дослiдження є сукупність норм, що визначають зміст диспозитивності як елементу принципу змагальності у кримінальному процесі України.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Логіко-семантичний метод широко використано для поглиблення понятійного апарату (підрозділи 1.1; 1.2; 2.1; 3.1-3.4). За допомогою структурно-логічного методу здійснено аналіз структурних елементів змагальності та диспозитивності (підрозділи 1.2; 2.1; 3.1-3.4). Процеси становлення й розвитку теорії принципів кримінального процесу, змагальності та диспозитивності, публічності у кримінальному судочинстві досліджувалися за допомогою історико-правового методу (підрозділи 1.2; 2.1; 2.2). Порівняльно-правововий метод використано для дослідження змагальності і диспозитивності у контексті теорії процесуального права, співвідношення диспозитивності та принципу змагальності (підрозділи 1.2; 2.1; 2.2). Метод соціологічного опитування використано для з'ясування ефективності окремих видів процесуальної діяльності по забезпеченню прав і свобод людини у кримінальному процесі України (підрозділи 1.2; 2.1; 2.2; 3.1-3.4). Компаративний метод, статистичний і документальний аналіз положень Конституції України, відповідних міжнародно-правових актів, чинного та проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, постанов Пленуму Верховного Суду України, відомчих нормативно-правових актів МВС України, Генеральної прокуратури, проекту Модельного кримінально-процесуального кодексу для країн-учасників СНД [2] застосовувалися при розробці наукових висновків та рекомендацій (підрозділи 1.1; 1.2; 2.1; 2.2; 3.1-3.4).
Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали загальнотеоретичні наукові праці, розробки фахівців в галузі теорії процесуального права  С.А. Альперта, О.Д. Бойкова, О.Т. Боннер, Е.В. Васьковського, Т.Б. Вільчик, Б.А. Галкіна, А.Х. Гольмстена, Ю.М. Грошевого, Л.М. Давиденка, Т.М. Добровольської, В.С. Зеленецького, Т.В. Каткової, А.Ф. Клейнмана, Г.К. Кожевнікова, Л.М. Лобойка, П.І. Люблінського, В.Т. Маляренка, І.Є. Марочкіна, Є.О. Мірошниченка, О.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, В.В.Молдована, В.Т. Нора, В.П. Півненка, Д.П. Письменного, І.Н. Полякова, Р.Д. Рахунова, В.М. Савицького, К.Р. Сейтназарова, В.М. Семенова, Н.В. Сибільової, В.К. Случевського, М.С. Строговича, Л.Я. Таубера, І.Я. Фойницького, Ю.В.Хоматова, Г.І. Чангулі, В.П. Шибіко, М.Л. Якуба, Ю.П. Яновича та ін. Нормативною основою роботи є Конституція України, міжнародні нормативно-правові акти, ратифіковані Україною, кримінально-процесуальний кодекс України, постанови Пленумів Верховного Суду України по кримінальних справах, а також нормативно-правові акти суб’єктів правоохоронної діяльності, які регулюють кримінально-процесуальні відносини. Використано також ряд проектів законодавчих актів, зокрема, кримінально-процесуального кодексу України.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок: ви-вчення 289 кримінальних справ в архівах міських судів АР Крим за період 1999-2004 рр., Апеляційного суду АР Крим за період 2001-2004 рр., слідчого управління ГУ МВС України в АР Крим; анкетування: слідчих та працівників органів дізнання МВС України, які проходили навчання в Інституті перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників ОВС (опитано 153 працівника), прокурорів і слідчих прокуратури, які проходили навчання в Харківському інституті підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників (опитано 115 працівників), суддів (опитано 39 суддів); опитування: потерпілих, цивільних позивачів та відповідачів, обвинувачених, підсудних (опитано 127 громадян); аналізу матеріалів опублікованої практики та узагальнень практики, проведених працівниками Верховного Суду України (1999-2004 рр.), статистичних даних МВС України (1999-2004 рр.), Республіканської прокуратури АР Крим (1999-2004 рр.).
Наукова новизна та теоретичне значення одержаних результатів по-лягає у тому, що дана робота є першим у вітчизняній кримінально-процесуальній науці монографічним комплексним дослідженням, присвяче-ним проблемам реалізації диспозитивності як елементу принципу змагальності у кримінальному процесі України. До найбільш істотних нових наукових результатів автора слід віднести такі:
- наведено історико-правовий аналіз становлення і розвитку теорії принципів кримінального процесу України з урахуванням новітніх положень теорії засад кримінального судочинства, що витікають із Конституції України (1996 р.), останніх змін у кримінально-процесуальному законодавстві і сучасних наукових досліджень з цього питання;
- дістало подальшого розвитку уявлення про систему наукових підходів до розуміння поняття, сутності та ознак конституційних принципів кримінального судочинства України;
- вперше зроблено висновок щодо структури принципу змагальності кримінального процесу, одним із елементів якого є диспозитивність;
- вперше визначено поняття, структуру та сутність диспозитивності як елементу принципу змагальності;
- виходячи із сформульованого поняття, структури та сутності диспозитивності визначено коло суб'єктів реалізації диспозитивності у кримінальному процесі та наведено їх систему;
- обґрунтовано визначення диспозитивності як загальноправового явища, регламентованого конституційними, цивільно-процесуальними, кримінально-процесуальними нормами, що виконує праворегулюючу функцію;
- розроблено пропозиції щодо розширення застосування інституту приватного обвинувачення по злочинах невеликої і середньої тяжкості немайнового характеру;
- сформульовано рекомендації та пропозиції щодо положень принципу змагальності та диспозитивності як її елементу в конкретних нормах проекту КПК України.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:
- у науково-дослідній сфері  основні положення та висновки дослі-дження можуть бути основою для подальшої розробки проблем кримінального судочинства;
- у процесі правотворчої діяльності – сформульовано ряд пропозицій щодо внесення змін до чинного кримінально-процесуального законодавства України (пропозиції до КПК України та проекту нового КПК України);
- у правозастосовчій діяльності  використання одержаних результатів дозволить поліпшити практику розгляду і вирішення кримінальних справ;
- у навчальному процесі – матеріали дисертації використовуються при викладанні курсу лекцій з “Кримінального процесу”, при підготовці відповідної навчально-методичної літератури для Національного університету внутрішніх справ та інших вищих юридичних навчальних закладів, інститутів підвищення кваліфікації співробітників МВС України та прокурорсько-слідчих працівників Генеральної прокуратури України.
Апробація результатів дослідження. Дисертація підготовлена на кафедрі кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ, обговорена на засіданні кафедри, де одержала позитивну оцінку і рекомендована до захисту. Основні положення дисертації дістали своє вiдображення в публiкаціях автора, доповідалися й обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального процесу, сумісних засіданнях кафедри кримінального процесу та кафедри криміналістики Нацiонального унiверситету внутрiшнiх справ.
Результати роботи доповідались автором на науково-практичних конференціях: ад’юнктів і магістрантів НУВС (Харків, 2002), “Актуальні проблеми профілактики злочинності і правопорушень серед неповнолітніх” (Львів, 2002), “Розвиток податкових відносин і модернізація податкової служби України” (Ірпінь, 2002), “Актуальні проблеми будівництва та розвитку внутрішніх військ МВС України” (Харків, 2003), “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених” (Харків, 2003), “Інформаційне забезпечення оперативно-розшукової діяльності практичних підрозділів ОВС та завдання щодо вдосконалення навчального процесу у навчальних закладах” (Львів, 2004); міжнародній науково-методичній конференції “Актуальні запитання удосконалювання підготовки конкурентноздатних фахівців у нових соціально-економічних умовах” (Севастополь, 2002) тощо.
Розроблені автором пропозиції про доповнення, зміну й удосконалення проекту нового КПК України передано на розгляд до Верховної Ради України (Голові комісії Верховної Ради України з розробки нового КПК України).
Публікації. Основні висновки та положення дисертації опубліковані автором у 5 статтях у фахових виданнях ВАК України і 7 статтях у збірниках матеріалів наукових конференцій.
Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань, логіки дослідження дисертація складається з вступу, трьох розділів, які об'єднують вісім підрозділів, висновкі та список використаних джерел, додатки.

Список литературы

ВИСНОВКИ
В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування, теоретичного осмислення ряду наукових праць в різних галузях знань, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення правового регулювання та практичної реалізації диспозитивності як елементу принципу змагальності у кримінальному процесі України. Основні з них такі:
1. Принципи кримінального процесу – це світоглядні ідеї максимально високого ступеня спільності в кримінальному процесі, що детермінують кримінального-процесуальну діяльність і виникають у ході її правовідносин, вільно виявляються в правових нормах. Принципи кримінального процесу виражають: сутність норм і правил поведінки, санкціонованих державою та регламентуючих провадження по кримінальних справах; тісний зв'язок з правовою системою суспільства, за допомогою якої впливають на кримінально-процесуальні відносини; основні правила кримінального-процесуальної діяльності, опосередковані правовими нормами.
2. Необхідно законодавче визначення процесуальної процедури прийняття рішення про порушення державного обвинувачення. Тому складання обвинувального висновку прокурором, на основі зібраних слідчим даних пропонуємо викласти у п. 13 ч. 1 ст. 32 проекту КПК України у наступній редакції: “складати, затверджувати або змінювати своєю постановою обвинувальні висновки або постанови про направлення до суду справ, які надійшли від слідчого чи особи, яка проводить дізнання, складати їх за результатами здійсненого ним розслідування і направляти справи до суду”.
3. Структура принципу змагальності кримінального процесу – це така його будівля, розташування елементів складу, способів з'єднання і зв'язків його елементів, що забезпечує йому цілісність, збереження основних властивостей і функцій при впливі на нього різноманітних факторів об'єктивної і суб'єктивної реальності. Структуру принципу змагальності складають наступні елементи: наявність функції обвинувачення, захисту та вирішення справи; обмеження щодо покладання функції обвинувачення, захисту та вирішення справи на один і той же орган чи на одну і ту ж особу; сторона обвинувачення – прокурор (державне обвинувачення), потерпілий, цивільний позивач та їх представники; сторона захисту – обвинувачений, підсудний та їх захисники або законні представники, цивільний відповідач та його представник; процесуальна діяльність сторін, які відстоюють у справі свій особистий інтерес, користуються рівними процесуальними правами, здійснення яких значно впливає на провадження по кримінальній справі, зокрема: свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом; правом розпорядження предметом цивільного позову; можливістю розпорядження предметом кримінального процесу (обвинуваченням) та спірним матеріальним правом при провадженні по цивільному позову у кримінальній справі; об'єктивність і неупередженість суду, який при розгляді справи створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав.
4. Диспозитивність – елемент принципу змагальності кримінального судочинства, у процесі реалізації якого суб'єкти, що відстоюють у справі свій особистий інтерес, користуються рівними процесуальними правами, здійснення яких значно впливає на провадження по кримінальній справі, зокрема: свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом; правом розпорядження предметом цивільного позову; можливістю розпорядження предметом кримінального процесу (обвинуваченням) та спірним матеріальним правом при провадженні по цивільному позову у кримінальній справі.
Структуру диспозитивності, як цілісного явища, складають наступні елементи: інтерес – особистий (приватний) інтерес, державний (публічний) інтерес, суспільний інтерес; матеріальна диспозитивність – справи приватного і приватно-публічного обвинувачення, цивільний позов у кримінальному процесі; процесуальна диспозитивність – свобода у наданні доказів і свобода розпорядження предметом цивільного позову; суб'єкти, основою процесуальної діяльності яких є реалізація диспозитивності у кримінальному процесі: сторона обвинувачення – прокурор, постраждалий, потерпілий, цивільний позивач та їх представники, сторона захисту – обвинувачений, підсудний та їх захисник або законний представник, цивільний відповідач і його представник.
Диспозитивність як елемент принципу змагальності у кримінальному процесі України характеризується наступними рисами: діяльність учасників (сторін) кримінального провадження, які відстоюють у справі свій особистий інтерес; активність діяльності залежить від волевиявлення учасників (сторін) кримінального провадження і пов'язана з наданням доказів та розпорядженням предметом цивільного позову у кримінальному провадженні; ініціативність діяльності пов'язана з розпорядженням предметом кримінального процесу – обвинуваченням у справах приватного і приватно-публічного обвинувачення, спірним матеріальним правом при провадженні по цивільному позову у кримінальній справі.
Оскільки диспозитивність нерозривно зв'язана зі змагальністю та є її основним елементом, поширює сферу дії цього принципу на всі стадії кримінального процесу, то назву статті 20 проекту нового КПК України необхідно викласти у наступній редакції: “Змагальність та диспозитивність” тому, що сутність диспозитивності розкрита у п. 6 ст. 20 проекту нового КПК України.
5. Диспозитивність є загальноправовим явищем, яке регламентовано конституційними, цивільно-правовими, кримінально-процесуальними нормами, що виконує праворегулюючу функцію.
6. У результаті аналізу співвідношення диспозитивності із спорідненими з змагальністю принципами визначено, наступне: принцип презумпції невинуватості у єдності з процесуальною диспозитивністю складають сутність доведення у кримінальному процесі змішаної форми; принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист від обвинувачення у єдності з диспозитивністю, як елементом принципу змагальності, складають сутність функції захисту.
Пропонуємо ч. 3 ст. 14 “Презумпція невинуватості і забезпечення доведеності вини” проекту КПК України викласти у наступній редакції: “Обов’язок доведення вини підозрюваного, обвинуваченого, підсудного покладається на особу, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, а у випадках, передбачених цим Кодексом, – у справах приватного та приватно-публічного обвинувачення – на потерпілого (або його представника)”.
Існування нормативного визначення вільної оцінки доказів у якості принципу кримінального процесу вносить деструктивні елементи у кримінально-процесуальну діяльність як посадових осіб, сторони обвинувачення, так і сторони захисту, що викликає необхідність виключення п. 20 ст. 7 “Вільна оцінка доказів” з тексту проекту КПК України.
Публічність та диспозитивність у кримінальному процесі, на відміну від цивільного процесу, взаємозалежні та спрямовані на вирішення одних і тих же завдань. Реалізація принципу публічності та диспозитивності як елементу принципу змагальності у ході кримінально-процесуальної діяльності посадових осіб (у першому випадку) та діяльності осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, шляхом наданих їм суб'єктивних публічних прав (у другому випадку), – є єдиним процесом (рухом), спрямованим на вирішення завдань кримінального процесу.
Оскільки диспозитивність є елементом принципу змагальності, тому пропонуємо наступні зміни у ст. 21 проекту КПК України: назву викласти у такий редакції: “Публічність”; виключити з тексту статті пункт 2: “Відмова прокурора від обвинувачення тягне за собою закриття провадження у справі, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом”. Частину 4 статті 20 викласти у наступній редакції: “Обвинувачення в суді підтримує прокурор, а у випадках, передбачених цим Кодексом, – потерпілий або його представник. Відмова прокурора від обвинувачення тягне за собою закриття провадження у справі, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом”.
7. Отже, “інтерес” як структурний елемент, який сприяє реалізації диспозитивності у кримінальному процесі, може бути представлений наступними положеннями: поняття “інтерес” у кримінальному процесі має об'єктивний характер; структуру “інтересу” у сфері кримінального процесу складають наступні елементи: інтерес особистий (приватний інтерес); інтерес держави (публічний інтерес); інтерес суспільства; мета кримінального процесу може бути досягнута за умови узгодження інтересів особистості, держави, суспільства; інтерес визначає розвиток диспозитивності як елементу принципу змагальності у сфері публічного кримінального процесу.
Особистий (приватний) інтерес – це потреби окремих учасників кримінального судочинства в охороні процесуальних прав у зв'язку з залученням у кримінальний процес. Кожен учасник кримінального процесу наділений суб'єктивними правами, тобто юридичною можливістю діяти з метою здійснення тих чи інших інтересів. Суб'єктивне право особистості у кримінальному процесі може носити як приватний, так і публічний характер, відмінність яких складається лише в тім, що перше спрямовано на свій інтерес, друге – на інтерес суспільний. Інтерес особистості може складати зміст публічного інтересу, у тому випадку, якщо він також носить суспільний характер.
Суспільний інтерес у кримінальному процесі – це інтерес суспільства в цілому і конкретної людини окремо, це те, що спонукує діяти так, а не інакше заради блага всього суспільства і заради блага окремої людини, це те, що повинне бути рушійною силою кримінального процесу, визначати його динаміку, виражати солідарність державної влади і приватних осіб. Зміст суспільного інтересу у кримінальному процесі повинний бути виражений в його цілях і через задачі показані шляхи її досягнення. Через правомочності посадових осіб і суб'єктивні публічні права й обов'язки осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, розкриваються засоби захисту суспільного інтересу.
8. Під “формою прояву матеріальної диспозитивності” варто розуміти конкретну реалізацію норм, що регламентують дію матеріальної диспозитивності і спрямовані на здійснення провадження по кримінальній справі в межах, установлених кримінально-процесуальним законом. Кожна з форм прояву матеріальної диспозитивності у кримінальному процесі (справи приватного і приватно-публічного обвинувачення, цивільний позов) має: законодавче закріплення, чітко регламентовану процедуру застосування, спосіб завершення (підсумкові процесуальні документи і дії).
Незалежно від прояву в кожнім конкретному випадку, дія диспозитивності як елементу принципу змагальності спрямована на рішення задач кримінального процесу: охорону прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб та держави; визначення порядку провадження по кримінальних справах; швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування кримінального-процесуального законодавства.
9. Цивільний позов у кримінальному процесі є одним із засобів, спрямованих на усунення злочинних наслідків у виді майнової і немайнової шкоди, тобто засобом забезпечення майнових і немайнових прав особистості. Характерні особливості, які притаманні лише позовному способу захисту порушених прав у кримінальному процесі це: наявність факту заподіяння шкоди внаслідок вчинення злочину; подання позову про відшкодування заподіяної шкоди; наявність у кримінальному процесі сторін – позивача та відповідача; пред’явлення позову лише до початку судового слідства, – із цього випливає, що позов у кримінальному процесі є окремим самостійним інститутом.
Пропонуємо доповнити ст. 6 проекту нового КПК України наступним: “моральна шкода – це втрати немайнового характеру, спричиненні моральним чи фізичним стражданням, що виникли в результаті дій (бездіяльності), які посягають на належні особі від народження чи внаслідок закону права і блага. Критеріями визначення розміру компенсації моральної шкоди є: характер моральних страждань, тяжкість ушкодження здоров’я, істотність вимушених змін в житті потерпілого, тривалість негативних наслідків, спосіб поширення відомостей, ступінь зниження престижу, ділової репутації залежно від характеру професійної діяльності потерпілого в сфері захисту честі та гідності, регіон поширення відомостей”.
10. Приватне обвинувачення – у матеріальному значенні – це твердження постраждалого перед відповідним органом (судом) про здійснення у відношенні його злочину, кримінальне переслідування за який передано державою на розсуд постраждалого. Під приватним обвинуваченням – у процесуальному значенні – варто розуміти особливий вид кримінально-процесуальної діяльності в рамках спеціальної правової процедури, що дозволяє приватному обвинувачу виразити свою волю, обов’язкову для державних органів, у кримінальному переслідуванні обвинуваченого в ході порушення кримінальної справи, підтримки обвинувачення в суді і відмовлення від обвинувачення.
Термін “справи приватного обвинувачення” – у матеріальному значенні – позначає кримінальні справи про злочини невеликої та середньої тяжкості, об'єктом злочинного зазіхання яких є, наприклад, особисті немайнові права громадян, передбачені статтями 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК України.
Справи приватного обвинувачення – у процесуальному значенні – кримінальні справи, що порушуються не інакше як по скарзі потерпілого, який підтримує обвинувачення, висунуте і сформульоване їм у суді, але має бути припинено: за примиренням сторін, при відмовленні від обвинувачення в зв’язку з неявкою потерпілого в судове засідання.
Термін “приватне обвинувачення”: має глибокі історичні корені і повинний тлумачитися в процесуальному і матеріальному змісті; по справах приватного обвинувачення потерпілий виконує обвинувальну функцію кримінального переслідування, захищаючи свої права та інтереси, які порушені злочином, оскільки, держава передала йому цю функцію і можливість розпоряджатися нею за своїм розсудом.
Пропонуємо доповнити проект нового КПК України статтею наступного змісту:
“Стаття … Скарга про притягнення особи до кримінальної відповідальності по справам приватного обвинувачення
1) Скарга про притягнення особи до кримінальної відповідальності по справам приватного обвинувачення це процесуальний документ, який містить прохання (вимогу) про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка скоїла злочин, переслідуваний у порядку приватного обвинувачення.
2) Скарга про притягнення особи до кримінальної відповідальності по справам приватного обвинувачення існує у письмовій формі та містить наступну інформацію: найменування суду, до якого вона надійшла; прохання про порушення справи відносно конкретних осіб; склад злочину; місце і час події; докази; підпис особи, яка подає скаргу”.
11. Перелік злочинів, переслідуваних у порядку приватного обвинувачення, має потребу в розширенні: до таких злочинів варто віднести злочини невеликої ваги, об'єктом злочинного зазіхання яких є, наприклад, особисті немайнові права громадян, з огляду при цьому на наявність процесуальних основ виділення приватного обвинувачення в самостійний вид обвинувачення; перелік злочинів, переслідуваних у порядку приватного обвинувачення, повинний визначатися нормами процесуального та матеріального законодавства; надмірне збільшення кількості злочинів, переслідуваних у порядку приватного обвинувачення, віднесення до таких злочинів злочини проти власності може негативно відбитися на якості розслідування, судового розгляду та на захисті прав громадян від злочинних зазіхань, оскільки ці злочини не мають ті ознаки, що відповідали б процесуальним підставам виділення приватного обвинувачення в самостійний вид обвинувачення.
Тому ч. 2 ст. 177 проекту нового КПК України необхідно викласти у наступній редакції: “Справи про злочини, передбачені статтею 125 (умисне легке тілесне ушкодження), частиною 1 статті 126 (побої і мордування без обтяжуючих обставин), частиною 1 статті 129 (погроза вбивством без обтяжуючих обставин), статтями 162 (порушення недоторканності житла), 163 (порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції або іншої особистої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер), 164 (ухилення від сплати аліментів на утримання дітей), 165 (ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків), 168 (розголошення таємниці усиновлення (удочеріння), 176 (порушення авторського права і суміжних прав), 356 (самоправство – щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян або інтересам власника) Кримінального кодексу України, є справами приватного обвинувачення і провадження в них порушується особою, яка здійснює дізнання, не інакше як за заявою потерпілого, за винятком випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Провадження в таких справах підлягає припиненню у зв’язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим, котре здійснюється не пізніше видалення суду до нарадчої кімнати для постановлення вироку”.
12. Надання доказів (самостійний елемент системи доведення) це урегульована кримінально-процесуальним правом дія суб'єктів реалізації диспозитивності (відповідно до їхніх процесуальних інтересів), по збиранню, перевірці й оцінці доказів і їхніх процесуальних джерел, а також по формулюванню на цій основі визначених вимог і приведенню аргументів для їхнього обґрунтування. Специфіка надання доказів, обумовлена деякою мірою стихійним характером одержання інформації, на відміну від слідчих дій, що носять елементи планомірності і передбачуваності. Надання доказів – добровільна передача особою предметів чи документів, що відносяться до справи.
Дослідження доказів (самостійний елемент системи доведення) це перевірка доказів і їх джерел, з метою визначення вірогідності, повноти і законності засобів їх одержання.
Обов'язок доведення позову це передбачений законом засіб необхідного поводження відповідних учасників кримінального процесу по збиранню, дослідженню й оцінці доказів, необхідних для правильного вирішення спірної цивільно-правової вимоги.
Необхідно розширити коло процесуальних джерел доказів з урахуванням реалій кримінально-процесуальної діяльності. Крім традиційних джерел доказів, до їхнього числа варто віднести пояснення позивача і відповідача.
13. Суб'єктами реалізації диспозитивності у кримінальному процесі можуть бути учасники процесу (фізичні чи юридичні особи), які відстоюють у справі свій особистий (приватний) інтерес: зі сторони обвинувачення - потерпілий (постраждалий), цивільний позивач та їх представники; зі сторони захисту - підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний, їх захисники та законні представники, а також, цивільний відповідач та їх представники. Виключенням є прокурор, який відстоює у справі державний інтерес, однак має право відмовитись від підтримки державного обвинувачення у суді, що викликає, за відмовою потерпілого від продовження обвинувачення особисто, закриття кримінального переслідування.
Кримінальний процес змішаної форми припускає наявність суб'єктивних публічних прав у прокурора. В кримінальному судочинстві змішаної форми прокурор є суб'єктом матеріальної диспозитивності. Однак не настільки однозначним буде висновок у відношенні процесуальної диспозитивності, хоча процесуальні права, і насамперед права по доведенню, служать здійсненню обвинувальної діяльності у процесі, проте, у кримінальному процесі змішаної форми ідея процесуальної диспозитивності реалізується у більшому ступені у стадії судового розгляду справи.
Відмова від обвинувачення в результаті судового розгляду це обов'язок державного обвинувача – прокурора, який ґрунтується на переконанні, що дані судового слідства не підтверджують пред’явлене підсудному обвинувачення. В зв'язку з чим прокурор: повідомляє про такий намір суд, який оголошує перерву; повідомляє про такий намір прокурора, який затвердив обвинувальний висновок, в наслідок чого останній, у разі незгоди скасовує постанову про відмову від обвинувачення і здійснює заміну прокурора; фіксує вказане процесуальне рішення в мотивованій постанові про відмову від обвинувачення, яка долучається до справи, її копії надсилаються прокурору, котрий затвердив обвинувальний висновок, та вручаються підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу та їх представникам.
Суд закриває провадження в кримінальній справі в разі відмови прокурора від обвинувачення за умови, що потерпілий чи його представник не вимагає продовження розгляду справи і не підтримує обвинувачення, а також у разі відмови потерпілого від обвинувачення у справах приватного обвинувачення.
Пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 33 проекту КПК України наступним текстом: “Відмова прокурора від обвинувачення тягне за собою закриття провадження у справі, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом”.
У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий або його законний представник вправі вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку вони самостійно або за допомогою захисника підтримують обвинувачення (ч. 2 ст. 352 проекту КПК України).
Закриття справи чи виправдувальний вирок позбавляють права цивільного позивача на відстоювання свого інтересу в цивільному порядку, тому суд не може закривати справу чи виносити виправдувальний вирок у зв'язку з відмовою від обвинувачення прокурором і потерпілим, якщо проти цього заперечує цивільний позивач.
14. Для визначення сфери застосування примирення потерпілого з обвинуваченим (підсудним) по справах приватного обвинувачення у кримінальному процесі України, окреслюємо наступні вихідні критерії: інтереси держави – як врегулювання випадків, де є можливість задоволення інтересу держави в успішній боротьбі зі злочинністю; інтереси потерпілого – як врегулювання випадків, де є наявним потерпілий від злочину; інтереси обвинуваченого (підсудного) – як врегулювання усіх випадків, коли ця особа примирилася з потерпілим; соціальний інтерес у вирішенні конфлікту – як врегулювання випадків, де є наявним конфлікт, що виник у зв’язку з вчиненням злочину, який потребує вирішення.
Відмова від обвинувачення у виді примирення потерпілого з обвинуваченим (підсудним) до видалення суду у нарадчу кімнату – інститут примирення – допускається кримінально-процесуальним законом тільки при вирішенні справ приватного обвинувачення, оскільки по інших категоріях справ (приватно-публічного та публічного обвинувачення) у силу публічно-правового характеру кримінального судочинства України примирення між стороною обвинувачення та стороною захисту неможливе.
Необхідні ознаки примирення: вольовий фактор – добровільність, яка полягає у принципово усвідомленій здатності потерпілого та обвинуваченого (підсудного) самостійно прийняти рішення та вчинити дії, метою яких є відновлення безконфліктного стану: задоволення матеріальних та моральних інтересів потерпілого і реальне створення умов для застосування судом пом’якшених правових наслідків вчинення злочину; часовий фактор – примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим може бути досягнуте у будь-який час з моменту закінчення вчинення злочину до видалення суду у нарадчу кімнату для постановлення вироку; фактор юридичної дійсність примирення (на відміну від інших дій на користь потерпілого) – відшкодування шкоди визнається основною умовою порушеного матеріального, морального або фізичного стану потерпілого; суб'єктний состав – у нормі про примирення доцільно не обмежувати коло суб’єктів; визначеність кола тих складів злочинів, передбачених у Особливій частині Кримінального кодексу України, щодо яких є можливим застосування норми про примирення.
15. Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства особа, яка постраждала від злочину, тільки з моменту винесення постанови про визнання її потерпілим набуває певного обсягу прав, властивих її статусу в процесі. Чинні норми, що містять права потерпілого, не забезпечують належною мірою його захист і відновлення порушених злочином законних прав. Недосконалість кримінально-процесуального закону і якоюсь мірою недостатню увагу законодавця до статусу потерпілого можна спостерігати на прикладі порівняння норм діючого Кримінально-процесуального кодексу, які передбачають права потерпілого і права обвинуваченого, складених таким чином, що коло прав потерпілого значно вужче, ніж обвинуваченого.
Тому, главу 10 проекту нового КПК України пропонуємо доповнити наступною статтею:
Стаття … Підстави і порядок визначення постраждалим
1) По справах приватного обвинувачення особа (фізична або юридична), яка звернулась до суду із заявою про скоєний злочин, визначається постраждалою з моменту реєстрації в суді такої заяви.
2) Постраждалий формулює обвинувачення, надає докази, підтримує в суді обвинувачення або відмовляється від підтримки обвинувачення.
3) Права і обов'язки такої особи повинні бути роз'яснені їй, про що робиться відмітка у відповідному реєстровому документі.
4) У разі відмови суду в порушенні кримінальної справи приватного обвинувачення постраждалому у триденний термін повинна бути направлена копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, у який зазначаються підстави винесення такого рішення, порядок і термін його оскарження.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Модельный уголовно-процессуальный кодекс для государств-участников СНГ от 17 февраля 1996 г.// Информационный бюллетень. Сенкт-Петербург. 1996. № 10. –373с.
3. Верховна Рада України. Порівняльна таблиця до проекту Кримінально-процесуального кодексу України (частина 1) дата розгляду у Комітеті 18.02.04 р. Реєстр: № 3456-1.
4. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. К., 2002.–1440 с.
5. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. К., 2002.–1440 с.
6. Якуб М.Л. Демократические основы советского уголовно-процессуального права. М., 1960.–171 с.
7. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. Харьков, 2000. – 704с.
8. Гольмстен А.Х. Юридические исследования и статьи. - СПб., 1894. – Т.2. – 430с.
9. Курс советского уголовного процесса /Под ред. А.Д. Бойкова и И.И.Карпеца. -М.: Юрид.лит., 1989.-640 с.
10. Томин В. Т. О понятии принципа советского уголовного процесса // Труды Высшей школы МООП РСФСР. М., 1965. – Вып. 12. – С. 193-198.
11. Томин В. Т. О понятии принципа советского уголовного процесса // Труды Высшей школы МООП РСФСР. М., 1965. – Вып. 12. – С. 193-198.
12. Практикум по советскому уголовному процессу/ Под ред. В.Т. Томина и Г.Н. Козырева. Горький, 1988. – Вып. 1.–98 с.
13. Муромцев С. Определение и основное разделение права.- М.,1879.–122с.
14. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. СПб., 1894.–319 с.
15. Муромцев С. Определение и основное разделение права.- М.,1879.–122с.
16. Духовской М.В. Из лекций по уголовному процессу. М., 1895.–358с.
17. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. СПб., 1899.–607с.
18. Викторский С.И. Русский уголовный процесс. М., 1997.–448 с.
19. Перлов И.Д. Уголовное судопроизводство в СССР. -М.: Госюриздат, 1959, -100с.
20. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М.: Изд-во: “Наука”, 1968. – Т. 1. –470 с.
21. Томин В. Т. О понятии принципа советского уголовного процесса // Труды Высшей школы МООП РСФСР. М., 1965. – Вып. 12. – С. 193-198.
22. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М.: Изд-во: “Наука”, 1968. – Т. 1. –470 с.
23. Уголовный процесс/ Под ред. Лупинской ПА. - М., 1995.–544 с.
24. Городилов В.В. О понятии принципа советского уголовного процесса// Научные труды Омской высшей школы милиции МВД СССР. Омск., 1969. – Вып. 5. – С. 80-89.
25. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса (вопросы теории и практики). - М., 1971.–200 с.
26. Тыричев И.В. Принципы уголовного процесса// Уголовный процесс - М., 1983.–79с.
27. Практикум по советскому уголовному процессу/ Под ред. В.Т. Томина и Г.Н. Козырева. Горький, 1988. – 98 с.
28. Карташов В.Н. Введение в общую теорию правовой системы общества. Ярославль, 1997. – 378 с.
29. Гуценко К. Ф. Сущность и основные понятия уголовного процесса// Уголовный процесс. - М., 1997.- 273с.
30. Уголовный процесс/ Под ред. Лупинской ПА. - М., 1995.–544 с.
31. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. К., 2002.–1440 с.
32. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. К., 2002.–1440 с.
33. Лазарев В.В. Правосознание и правовая культура// Общая теория права / Под общ. ред. А.С. Пиголкина. - М., 1996.- 399с.
34. Толстик В.А. Теория права и государства в определениях и схемах. - Н. Новгород, 1996.- 198с.
35. Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. - М., 1947.
36. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М.: Изд-во: “Наука”, 1968. – Т. 1. –470 с.
37. Демидов И.Ф. Принципы советского уголовного процесса/ Курс советского уголовного процесса: Общая часть. - М., 1989. – 387с.
38. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса (вопросы теории и практики). - М.. 1971.–200 с.
39. Тыричев И.В. Принципы уголовного процесса// Уголовный процесс - М., 1983.–79с.
40. Перлов И.Д. Уголовное судопроизводство в СССР. -М.: Госюриздат, 1959, -100с.
41. Стецовский Ю.И., Ларин А.М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. - М., 1988. – 316 с.
42. Советский уголовный процесс /Под ред. В.П.Божьева. М., 1990, - 432с.
43. Петрухин И.Л. Правосудие: время реформ. - М., 1991. – 208 с.
44. Колодій А.М. Принципи права України. - К., 1998. – 289 с.
45. Томин В. Т. О понятии принципа советского уголовного процесса // Труды Высшей школы МООП РСФСР. М., 1965. – Вып. 12. – С. 193-198.
46. Розин Н.Н. Уголовное судопроизводство. - Томск, 1913. – 325с.
47. Случевский В.К. Учебник руского уголовного процесса. – СПб.: М.М. Стасюлевича, 1895. – 791с.
48. Фойницкий И.Л. Курс уголовного судопроизводства. СПб., 1899. – 607с.
49. Розин Н.Н. Уголовное судопроизводство. - Томск, 1913. – 325с.
50. Строгович М.С. Природа советского уголовного процесса и принцип состязательности. - М., 1939. – 217с.
51. Барабаш А.С., Помренин К.Г. Состязательность, ее роль в установлении виновности обвиняемого // Проблемы доказывания виновности в уголовном процессе. - Красноярск, 1989, С. 42-45.
52. Горя Н. Принцип состязательности и функции защиты в уголовном процессе// Сов. юстиция. - 1990. - № 7. - С. 22-26.
53. Чельцов М.А. О недопустимости перенесения буржуазных конструкции в советскую теорию: Уч. зап. ВЮЗИ. - М., 1958. Вып. 6. С. 80-84.
54. Малькевич Т.В. К вопросу о состязательности: Уч. зап. ВЮЗИ. - М. -1958. - Вып. 6. - С. 263-293.
55. Мокичев К.А. Против ревизионистских извращений марксистско-ленинского учения о государстве и праве. - М., 1959.- 170с.
56. Советский уголовный процесс /Под ред. Д.С.Карева. -М.: Госюриздат, 1975. -567с.
57. Ратинов А.Р. Психология для следователей. - М.: Изд-во: Высшая школа, 1987.-289 с.
58. Нажимов В.П. Об уголовно-процессуальных функциях и законах психологии// Правоведение. - 1973. - № 5. С. 56.
59. Прокофьев С.И. Принцип состязательности и осуществление функции суда первой инстанции в судебном разбирательстве // Вопросы осуществления правосудия по уголовным делам. - Калининград, 1980. - Вып. 10. - С. 28-32.
60. Савицкий В.М. Язык процессуального закона /вопросы терминологии/. - М., 1987. – 342с.
61. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М.: Изд-во: “Наука”, 1968. – Т. 1. –470 с.
62. Савицкий В.М. Очерк теории прокурорского надзора в уголовном судопроизводстве. -М.: Наука, 1975. -383 с.
63. Хоматов Ю.В. Розвіток змагальних засад у діяльності адвоката-захисника у кримінальному судочинстві України: Монографія. – Х., 1994. – 196с.
64. Тыричев И.В. Принципы уголовного процесса// Уголовный процесс - М., 1983.–79 с.
65. Курс советского уголовного процесса /Под ред. А.Д. Бойкова и И.И.Карпеца. -М.: Юрид.лит., 1989.-640 с.
66. Горя Н. Принцип состязательности и функции защиты в уголовном процессе// Сов. юстиция. - 1990. - № 7. - С. 22-26.
67. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. - М.: Изд-во: Юрид.лит., 1971.-200 с.
68. Кобяков В.М. Состязательность в уголовном судопроизводстве - важнейшая гарантия охраны прав личности// Актуальные проблемы охраны прав личности в советском уголовном судопроизводстве. - Свердловск, 1989. – С. 171-174.
69. Стецовский Ю.И., Ларин А.М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. - М., 1988. – 316 с.
70. Машовец А.О. Состязательность как принцип обновляемого уголовного процесса// Актуальные проблемы борьбы с правонарушениями. - Екатеринбург. – 1992. – С. 95-100.
71. Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. –М.: Изд-во: МГУ,1956.- 115с.
72. Савицкий В.М. К вопросу о системе принципов советского уголовного процесса// Сов. государство и право. - 1950. - № 1. - С. 45-48.
73. Строгович М.С. Природа советского уголовного процесса и принцип состязательности. -М.: Юр. издат, 1939. -148 с.
74. Чангули Г.И. Научные проблемы реализации концепции судебно-правовой реформы на Украине// Проблемы борьбы с преступностью на Украине. - Киев, 1992. - С. 31-35.
75. Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. –М.: Изд-во: МГУ,1956.- 115с.
76. Кобяков В.М. Состязательность в уголовном судопроизводстве - важнейшая гарантия охраны прав личности// Актуальные проблемы охраны прав личности в советском уголовном судопроизводстве. - Свердловск, 1989, С. 41-46.
77. Альперт С.А. Принципы советского уголовного судопроизводства и их роль в формировании правового статуса участников процеса// Проблемы социалистической законности. -Харьков: Вища школа, 1986.-Вып.7.-С.64-70.
78. Курс советского уголовного процесса /Под ред. О.Д. Бойкова и И.И.Карпеца. -М.: Юрид.лит., 1989.-640 с.
79. Гродзинский М.М. Начало состязательности в стадии предания суду// Советская юстиция. - 1939. - № 9. - С. 4-7.
80. Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопризводстве// Правоведение. - 1974. - № 1. - С. 64-73.
81. Кокорев Л.Д. Участники правосудия по уголовным делам. Воронеж: Изд-во: Воронежского университета, 1971. – 143с.
82. Мотовиловкер Я.О. Некоторые вопросы содержания и формы советского уголовного процесса// Проблемы процессуальной формы в юридической науке и практике. Ярославль. – 1972. – С. 60-65.
83. Нажимов В.П. Об уголовно-процессуальных функциях// Правоведение. - 1973. - №. 5. - С. 77-81.
84. Перухин И.Л. Неприкосновеность личности и принуждение в уголовном процессе. -М., 1989. – 254с.
85. Рахунов Р.Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности. - М., 1961. -
86. Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде. -М., 1971.
87. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М.: Изд-во: “Наука”, 1968. – Т. 1. –470 с.
88. Фаткуллин Ф.Н., Зинатуллин З.З., Аврах Я.С. Обвинение и защита по уголовным делам. Казань, 1976. –234с.
89. Уголовный процесс/ Под ред. М.А. Чельцова. – М.: Юрид.лит., 1969. –377с.
90. Шпилев В.Н. Участники уголовного процесса. Минск, 1970. –279с.
91. Элькинд П.С. Сущность советского уголовно-процессуального права. - Л., 1963. –246с.
92. Якуб М.Л. О понятии процессуальных функций в советское уголовное процессе // правоведение. - 1973. - № 5. - С. 85-87.
93. Курс советского уголовного процесса /Под ред. А.Д. Бойкова и И.И.Карпеца. -М.: Юрид.лит., 1989.-640 с.
94. Шпилев В.Н. Участники уголовного процесса. - Минск: Изд-зо Белорусского ун-та, 1970. – 175с.
95. Рахунов Р.Д. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе. -М.: Госюриздат, 1954. -88с.
96. Альперт С.А. Обвинение в советском уголовном процессе: Уч. пособие. - Харьков, 1974. – 189с.
97. Элькинд П.С. Сущность соведского уголовно-процессуального права. -Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1963. -173 с.
98. Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопризводстве// Правоведение. 1974. № 1. С. 64-73.
99. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М.: Изд-во: “Наука”, 1968. – Т. 1. –470 с.
100. Альперт С.А. Принципы советского уголовного судопроизводства и их роль в формировании правового статуса участников процеса// Проблемы социалистической законности. -Харьков: Вища школа, 1986.-Вып.7.-С.64-70.
101. Курс советского уголовного процесса /Под ред. А.Д. Бойкова и И.И.Карпеца. -М.: Юрид.лит., 1989.-640 с.
102. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М.: Изд-во: “Наука”, 1968. – Т. 1. –470 с.
103. Ривлін А.Л. Обвинувачення в історії радянського криминального процесу та в діючій його системі// Проблеми правознавства. - 1968. - Вып. 10. - С. 117-121.
104. Альперт С.А. Защита в сов