КРИМІНАЛЬНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ: ЗМІСТ ТА ФОРМА

Краткое описание

ЗМІСТ:
Стор.
Вступ 3
РОЗДІЛ І Поняття та сутність кримінального
переслідування, напрями його оптимізації
1.1. Поняття та сутність кримінального переслідування 15
1.2. Правові пдстави здійснення кримінального
преслідування 34
1.3. Кримінальне переслідування за законодавством
іноземних держав та напрями його використання для
національного кримінально-процесуального законодавства 52
Висновки до розділу 63
РОЗДІЛ ІІ Кримінальне переслідування як функція
кримінального процесу: форми, структура та зміст
2.1. Кримінальне переслідування як функція кримінального
процесу 66
2.2. Форми кримінального переслідування 79
2.3. Структура та зміст кримінального переслідування 92
Висновки до розділу 106
РОЗДІЛ ІІІ Суб’єкти кримінального переслідування
3.1. Органи досудового розслідування як суб’єкти реалізації
функції кримінального переслідування 110
3.2. Прокурор як суб’єкт реалізації функції
кримінального переслідування 125
3.3. Реалізація функції кримінального переслідування під час
розгляду кримінальних справ у суді. 136
3.3.1. Роль суду в реалізації функції кримінального
переслідування 151
Висновки до розділу 154
Висновки 159
Список використаних джерел 163
Додатки 178

В С Т У П
Актуальність теми дослідження. Головним і визначальним завданням у розробці нового кримінально-процесуального кодексу залишається приведення його у відповідність з міжнародними стандартами у галузі прав людини (Загальна декларація прав людини[1], Міжнародний пакт про громадянські та політичні права[2], Європейська конвенція з прав людини і основних свобод тощо[3]). Навколо цієї проблеми формуються всі інші, які пов’язані з реформуванням українського законодавства. Одна з них – визначення місця кримінального переслідування в кримінальному процесі України, що знаходить відображення у міжнародно-правових документах. У цих документах розглядається обов’язок та підстави здійснення кримінального переслідування, порядок його перейняття тощо.
Жодне суспільство, жодна держава, під час здійснення правоохоронної діяльності, не обходилися і не можуть обійтися без кримінального переслідування. Не зважаючи на те, що у кримінальному і кримінально-процесуальному законодавстві 1958-1960[4] років немає згадки про нього, кримінальне переслідування осіб, що вчинили злочин, як здійснювалося, так і здійснюється. Воно матиме місце, поки будуть злочини і потреба у відновленні законних прав громадін порушенних злочином. Кримінальне переслідування було відомо статутам кримінального судочинства, що діяли наприкінці ХІХ початку ХХ століття. В період, що увійшов до історії як період „розвиненого соціалізму”, в дослідженнях, що безпосередньо пов’язані з аналізом цілей і завдань кримінального процесу широко стали використовувати термінологію „переконання” і „примус”, віддаючи перевагу першому як мало не головному засобу, що здатний привести до різкого зменшення злочинності, до виховання громадян у дусі дотримання правових приписів і правил соціалістичного співжиття. Синонімом же „примусу” стало „обвинуваченя”, „обвинувальна діяльність” (проф. Даєв В.Г.[5], Савіцкий В.М.[6], Фаткуллін Ф.Н.[7]).
Разом з тим органи прокуратури, внутрішніх справ, державної безпеки в межах своїх повноважень здійснюють кримінальне переслідування осб, що вчинили злочин для виконаня завдань кримінального судочинства.
Необхідно зазначити, що чинний кримінально-процесуальний кодекс (КПК) України, цього терміну не містить[8]. Це поняття, яким позначалася найважливіша кримінально-процесуальна функція, було відомо статутам кримінального судочинства, що діяли наприкінці XIX початку XX століття. У даний час це поняття вживається в міжнародних правових документах, які ратифіковані Україною[9], та Модельному КПК для держав – учасників СНД[10]. Цим обумовлюється необхідність наукової розробки проблем „кримінального переслідування”, введення такого поняття в науковий обіг і термінологію кримінально-процесуальне законодавство України, яке сьогодні розробляється.
Правовою базою для створення нового КПК, як і всього вітчизняного законодавства, є Конституція України[11]. Саме Основний закон, що містить в собі досягнення світової цивілізації в галузі прав і державності та який проголосив права і свободи людини найвищою соціальною цінністю, визначає в даний час ідеологію реформування кримінального судочинства, й відповідно зміст нового кримінально-процесуального закону. Кримінально-процесуальні кодекси колишніх союзних республік не містили поняття „кримінальне переслідування”. Разом з тим ця проблема отримала визначене, хоч і, на наш погляд, недостатнє відображення в теорії кримінального процесу.
На сьогоднішній день вона все ще залишається багато в чому дискусійною. Помітне зрушення в розробці проблеми сталося в останні роки у зв’язку з підготовкою і прийняттям Модельного кримінально-процесуального кодексу для держав-учасниць СНД (1996 р.)[10], а також введенням в дію КПК Російської Федерації 2001 року[12], КПК Білорусі[13], Казахстану[14], в яких з’явилися розділи і статті, присвячені кримінальному переслідуванню. Для прикладу пошлемося на КПК РФ, прийнятий Державною Думою 22 листопада 2001 року. Він містить ряд важливих положень, що відносяться до регламентації кримінального переслідування. Глава 3 вказаного КПК називається: „Кримінальне переслідування”.
У ст.ст. 20, 23 йдеться про кримінальне переслідування у публічному, приватно-публічному й приватному порядку, про право громадян на участь у кримінальному переслідуванні, висуванні та підтриманні обвинувачення, ст. 21 присвячена державним органам і посадовим особам, що здійснюють функцію кримінального переслідування, серед яких названі прокурор, слідчий, орган дізнання і дізнавач. Нарешті, ст. 27 визначає підстави припинення кримінального переслідування[12].
Однак ознайомлення з КПК РФ приводить до висновку, що в ньому не розкривається зміст поняття кримінального переслідування і не вирішений ряд важливих питань, що відносяться до цього аспекту кримінально-процесуальної діяльності. Не уник цих недоліків і проект КПК України, що спонукає до серйозного теоретичного осмислення даної актуальної проблеми.
При аналізі суті кримінального переслідування виникає питання про його характер, місце в діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокурора. Але передусім важливо визначити підхід до розв’язання цієї проблеми. Нам вважається плідною позиція тих вчених, які розглядають кримінальне переслідування в рамках кримінально-процесуальних функцій.
Якщо проаналізувати статті КПК України, що відносяться до досудових стадій кримінального процесу, то привертає до себе увагу використання декількох близьких за своїм значенням взаємопов’язаних термінів: провадження по кримінальних справах, кримінальне судочинство, кримінальний процес, досудове слідство по кримінальній справі тощо. Причому зміст цих понять в плані їх розмежування в ст. 32 КПК України „Роз’яснення значення термінів Кодексу” не розкрито[15].
Вищевикладене обумовило вибір теми дисертаційного дослідження, яка є актуальною і має науково-практичне значення. Для вітчизняної правової науки розробка даної проблеми обумовлюється необхідністю з сучасних позицій переосмислити поняття кримінального переслідування, його структури, змісту та форм, визначення суб’єктів, що його здійснюють.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження спрямоване на виконання основних положень Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, яка затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376, а також є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України „Про затвердження пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розробленя та впровадження їх результатів в практичну діяльність органів внутрішніх справ України на період 2004-2009 років” (Наказ МВС України від 05.07.2004 р. № 755).
Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Київського національного університету внутрішніх справ і кафедри кримінального процесу названого закладу освіти та навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безеки та психологічної служби КНУВС.
Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертації є наукове обґрунтування на основі аналізу наукових джерел, узагальнення правозастосовчої практики вітчизняного і зарубіжного досвіду поняття, структури та форм кримінального переслідування в умовах правової реформи і на підставі цього формулювання пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства.
Досягненню поставленої мети сприяє вирішення таких завдань:
• узагальнення й аналіз концептуальних позицій вітчизняних і зарубіжних авторів, міжнародних документів з проблеми кримінального переслідування;
• формулювання поняття кримінального переслідування та визначення його основних методологічних положень;
• визначення ролі та місця кримінального переслідування в кримінальному судочинстві;
• обґрунтування та розробка підстав застосування кримінального переслідування у кримінальному судочинстві;
• теоретичне обґрунтування засобів правового забезпечення кримінального переслідування;
• аналіз співвідношення кримінального переслідування з обвинуваченням;
• встановлення меж кримінального переслідування;
• визначення співвідношення кримінального переслідування з іншими видами кримінально-процесуальної діяльності;
• теоретичне обґрунтування конкретних пропозицій і рекомендацій, спрямованих на приведення у відповідність з положеннями міжнародних договорів чинних нормативно-правових актів, які регламентують кримінальне переслідування.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають та змінюються під час здійснення кримінального переслідування.
Предметом дослідження є чинні кримінально-процесуальні норми та процесуальні відносини, що виникають під час реалізації кримінального переслідування.
Методи дослідження. У процесі дослідженя використовувались загальнонаукові та спеціальні методи. Історичний – під час вивчення становлення і відображення в нормативно-правових актах України та інших держав кримінального переслідування як функції кримінального процесу. Системного аналізу – який дав можливість, проаналізувати положення Конституції України, кримінально-процесуального законодавства України та держав СНД, відомчих нормативних актів різних правоохоронних органів, постанов Пленуму Верховного Суду України, відповідних розділів проекту Кримінально-процесуального кодексу України. Структурний метод дозволив вивчити види, структуру та зміст кримінального переслідування в кримінальному судочинстві України, обґрунтувати мету, завдання і значення кримінального переслідування. Логіко-семантичний – для вивчення та поглиблення понятійного апарату „функція”, „переслідування”, „обвинувачення”, „реалізація” тощо. Історико-правовий використовувався при розгляді інституту кримінального переслідування та нормативно-правової бази, що є підґрунтям його застосування у досудовому слідстві та під час розгляду справ у суді. Формально-логічний – для визначення понять „форми кримінального переслідування”, „кримінально-процесуальна функція”, „види кримінального переслідування”. Метод соціологічного дослідження (анкетування, спостереження, інтерв’ювання) дозволив з’ясувати думку слідчих та прокурорів щодо кримінального переслідування.
Автор дотримувався принципу єдності конкретно-історичного, концептуального, системного і функціонального підходів при дослідженні об’єкта та предмета дисертації.
Теоретичну основу дисертації складають ідеї і праці класиків правової думки, зокрема, таких як: М.М. Гернет, А.А. Квачевський, А.Ф. Коні, Н.В. Муравйов, В.К. Случевський, Н.С. Таганцев, М.О. Таубе, І.Я. Фойницький та іншими.
У радянський та пострадянський період кримінальне переслідування вивчалося багатьма вченими-фахівцями з теорії кримінального процесу, такими як Ю.П. Аленін, В.П. Бож’єв, О.Д. Бойков, С.Ю. Віцин, В.І. Галаган, М.М. Гродзинський, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, З.З. Зінатуллін, А.В. Іщенко, В.С. Кузьмічов, О.М. Ларін, П.А. Лупинська, О.І. Михайлов, М.М. Михеєнко, П.О. Недбайло, В.Т. Нор, І.Л. Петрухін, В.М. Савицький, Г.П. Саркисянц, О.Б. Соловйов, М.К. Свиридов, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, М.О. Чельцов, В.Я. Чеканов, О.О. Чувильов, С.А. Шейфер, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило, Н.А. Якубович, Ю.К. Якимович та іншими.
Водночас слід підкреслити, що згадані науковці досліджували всі ці питання через призму основного напряму їх розробок, але це не зменшує їх значущості для удосконалення правового регулювання кримінального переслідування. Наукові ідеї, що сформульовані в роботах цих авторів, вже знайшли відображення в законодавстві України та були сприйняті правозастосовчою практикою. Але цілий ряд проблем щодо кримінального переслідування не втрачає своєї актуальності.
Дослідження названих авторів безумовно мають важливе значення для удосконалення вчення про кримінальне переслідування та його правового регулювання. Наукові ідеї, що сформульовані в роботах цих авторів, вже знайшли відображення в законодавстві та були сприйняті правозастосовчою практикою. Але й сьогодні цілий ряд аспектів кримінального переслідування не втрачає своєї актуальності.
Базовими джерелами права були Конституція України, відповідні міжнародно-правові акти (Загальна декларація прав людини 1948р., Європейська конвенція з прав людини і основних свобод 1950р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966р., чинний та проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, постанови Пленуму Верховного Суду України, відомчі нормативно-правові акти МВС України, Генеральної прокуратури, проект Модельного кримінально-процесуального кодексу для країн-учасників СНД.
У ході дослідження вивчалося також законодавство зарубіжних держав, праці зарубіжних юристів, що стосуються теми дисертації. Різностороннє вивчення фактичних даних, що пов’язані з проблемою кримінального переслідування, забезпечувало репрезентативність і достовірність отриманих результатів.
Теоретична основа дослідження спирається на положення Концепції судово-правової реформи. Під час проведення дослідження використовувалися також роботи вчених-юристів, фахівців в галузі теорії держави і права, конституційного права, адміністративного права, цивільного процесу, кримінального права, кримінального процесу, кримінології та криміналістики.
Емпірична база дослідження включає результати вивчення практики органів досудового слідства та прокуратури за 2000-2006рр. Крім того за спеціально розробленою анкетою опитано 414 респондентів, з яких
382 – слідчі органів внутрішніх справ та 32 прокурора.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є одним з перших в український юридичній науці комплексним дослідженням поняття та змісту кримінального переслідування в умовах дії Конституції України 1996р., реформи кримінального та кримінально-процесуального законодавства, здійсненим з урахуванням нових ідей та тенденцій розвитку суспільних відносин, а також визначення напрямків удосконалення законодавства з цього питання. Наукова новизна визначається також досягнутими в процесі вирішення поставлених завдань положеннями, які запропоновані здобувачем особисто та містять елементи новизни, зокрема:
вперше:
• сформульовано авторське поняття „кримінального переслідування у кримінально-процесуальній діяльності”. Під ним розуміється регламентована кримінально-прпоцесуальним законом діяльність спеціально уповноважених органів держави ( начальника органу дізнання, особи, що провадить дізнання, слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора, його заступників і помічників) в межах їх компетенції, а також потерпілих, цивільних позивачів, їх представників, спрямована на забезпечення невідворотності юридичної відповідальності за вчинений злочин, шляхом порушення кримінальної справи, затримання особи, що вчинила злочин, застосування заходів процесуального примусу, формулювання обвинувачення та підтримання державного обвинувачення з метою застосування до них кримінального покарання;
• сформульовано перелік чинників, які необхідно враховувати під час вирішення питання щодо доцільності запозичення норм зарубіжного законодавства стосовно кримінального переслідування. Обґрунтована можливість застосування, під час удосконалення законодавства України, правових норм лише тих держав, які мають схожий з українським тип кримінального процесу. При цьому необхідно враховувати історичний, географічний, демографічний, економічний, соціальний, кримінологічний та аналітико-правовий чинники;
• запропоновано авторську редакцію окремих статей до проекту кримінально-процесуального кодексу (наводяться у висновках);
удосконалено:
• класифікацію кримінально-процесуальних функцій з розподілом їх на основні (кримінального переслідування, захисту, вирішення справи, розслідування, цивільного позову, захисту від позову) й додаткові (судового контролю, процесуального керівництва розслідуванням, забезпечення прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі, сприяння здійсненню кримінального судочинства, забезпечення кримінально-процесуальної діяльності, запобігання злочинів);
• визначення функції кримінального переслідування як діяльності з порушення кримінальної справи, встановлення та затримання особи й застосування відносно неї запобіжних заходів, пред’явлення обвинувачення, складання обвинувального висновку, направлення кримінальної справи до суду та підтримання в суді обвинувачення;
• характеристику видів кримінального переслідування відповідно до того, за чиєю ініціативою воно порушується й за якою процедурою реалізується. Виділяється три види кримінального переслідування, які здійснюються: в публічному порядку; в приватно-публічному порядку; в приватному порядку;
• визначення співвідношення понять „кримінальне переслідування” й „обвинувачення” як змісту та форми. Виділяються дві форми кримінального переслідування: у формі обвинувачення та у формі підозри. Доведено, що кримінальне переслідування здійснюється у стадіях кримінального процесу: порушення кримінальної справи, досудового розслідування, судового розгляду;
набули подальшого розвитку:
• особливості порушення та здійснення кримінального переслідування у ході досудового розслідування. Реалізація функції кримінального переслідування у процесі розслідування кримінальної справи шляхом формулювання та пред’явлення обвинувачення повинно бути обов’язком слідчого та прокурора;
• правові підстави здійснення кримінального переслідування. Зважаючи на те що кримінальне переслідування є форма боротьби із злочинними посяганнями за конкретними кримінальними справами, дана діяльність регулюється кримінальним, кримінально-процесуальним, кримінально-виконавчим і оперативно-розшуковим законодавством;
• класифікація суб’єктів, що беруть участь у здійсненні функції кримінального переслідування. Суб’єктів кримінального переслідування пропонується розподілити на дві групи. До першої з них можна віднести посадових осіб спеціальних державних органів, що ведуть боротьбу із злочинністю. Сюди відносяться прокурори, їх заступники і помічники, слідчі, начальники слідчих відділів, особи, що провадять дізнання, начальники органів дізнання, співробітники оперативних підрозділів різних відомств (МВС, СБУ, податкової міліції тощо). Другу групу утворюють потерпілі, цивільні позивачі, а також їх законні представники, представники і правонаступники.
Підсумовуючи, зазначимо, що відсутність належного законодавчого врегулювання окремих суспільних відносин у кримінальному процесі, одними з яких виступають відносини під час здійснення кримінального переслідування, призводитиме і в подальшому не лише до деформації правосвідомості певного кола учасників кримінального судочинства, а й свідчитиме про часткову нежиттєздатність кримінально-процесуального закону.
Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що її зміст і результати, сформульовані на цій основі висновки і пропозиції створюють теоретичну базу для подальшої розробки поняття кримінального переслідування. Проведене дослідження надає сучасне розуміння кримінального переслідування як кримінально-процесуальної функції, ролі кримінального переслідування в діяльності правоохоронних органів, що може бути основою для подальших теоретичних досліджень. Результати дослідження можуть бути використані під час підготовки законопроектів, проектів нормативних актів, а також під час написання навчальних і навчально-методичних посібників, у навчальному процесі в юридичних навчальних закладах. Методичні рекомендації з даної проблематики були враховані кафедрою кримінального процесу та криміналістики навчально-наукового інституту підготовки кадрів міліції громадської безпеки та психологічної служби КНУВС під час розробки тематичних планів.
За результатами дослідження підготовлені та надіслані до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності пропозиції щодо удосконалення правового регулювання кримінального переслідування у кримінальному судочинстві.
Викладені в дослідженні положення можуть послужити ґрунтовним і конкретним матеріалом для створення й удосконалення навчальних програм і тематичних планів навчальних дисциплін, що вивчаються у вищих навчальних закладах МВС України.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою Київського університету внутрішніх справ і кафедри кримінального процесу та криміналістики навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби КНУВС. Висновки, зроблені автором у процесі проведення даного дисертаційного дослідження, були апробовані під час виступів на наукових конференціях, які проходили у: Міжнародному інституті лінгвістики і права: „Актуальні проблеми вдосконалення національного законодавства України,
25-26 квітня 2001р.; Національній академії внутрішніх справ України: „Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах”, 25 квітня 2002р.; Київському юридичному інституті МВС: „Правоохоронна діяльність: теорія, практика і навчання”, 14 травня 2004р.
Теоретичні висновки наукового дослідження використовуються у навчальному процесі під час викладання курсів „Кримінальний процес” та „Дізнання в ОВС” на юридичному та спеціальному факультетах у навчально-науковому інституті підготовки кадрів міліції громадької безпеки та психологічної служби Київського юридичного університету внутрішніх справ.
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження були опубліковані у чотирьох статтях у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, та були предметом доповідей на чотирьох науково-практичних конференціях, а також знайшли відображення у методичному посібнику „Кримінальний процес” та навчально-методичному посібнику „Дізнання в органах внутрішніх справ”.
Структура роботи визначена предметом та зумовлена метою і завданням наукового дослідження. Вона виконана відповідно до вимог ВАК і складається з вступу, трьох розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновку, списку використаних джерел (173 найменування), додатків. Повний обсяг дисертації – 183 сторінки, з яких обсяг основного тексту 160 сторінок, два додатки на 8 аркушах.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Принцип невідворотності кримінальної відповідальності за вчинений злочини, забезпечує, притягнення кожної особи, що його вчинила, до кримінальної відповідальності.
Підставою кримінальної відповідальності є вчинення діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України.
З метою притягнення особи до кримінальної відповідальності прокурор, слідчий і органи дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу і вжити всі передбачені законом заходи до встановлення події злочину і осіб, винних у його вчиненні. Діяльність вказаних осіб державних органів повинна ґрунтуватися на відповідних правових нормах, направлятися на встановлення всіх обставин справи, викриття підозрюваних і обвинувачених. За своєю формою і змістом така діяльність є кримінальним переслідуванням. Всі вимоги посадовців і органів, що здійснюють кримінальне переслідування, що ставляться у відповідності із законом, обов’язкові для виконання всіма установами, підприємствами, організаціями, посадовими особами і громадянами.
Кримінальне переслідування властиво кримінальному процесу. Необхідність в останньому і обумовлена тим, що хтось вчиняє злочини, таку особу потрібно встановити, викрити і покарати. Вітчизняний та закордонний досвід підтверджує запровадження кримінального переслідування у національне кримінально-процесуальне законодавство з метою приведення його у відповідність з міжнародними правовими актами, які ратифіковані Україною.
Кримінальне переслідування починається з моменту порушення кримінальної справи. Факт порушення кримінальної справи дає можливість переслідування осіб, що вчинили злочин, і відображає готовність правоохоронних органів це здійснити (конкретні дії в цьому напрямі ними вже зроблені) за допомогою конкретних заходів кримінально-процесуального примусу. Як правило, йдеться в цих випадках про короткочасне затримання особи за підозрою у вчиненні злочину. Надалі кримінальне переслідування має місце у всіх стадіях кримінального процесу, тобто до тих пір, поки є підстави вважати, що певна особа вчинила злочин. Сказане узгоджується з тим, як термін „кримінальне переслідування” трактується в Модельному КПК для держав-учасників СНД. Згідно п. 23 ст. 10 даного рекомендаційного акту „кримінальне переслідування є процесуальна діяльність, здійснювана стороною обвинувачення з метою встановлення діяння, забороненого кримінальним законом і особи, що його вчинила, винуватості останнього у вчиненні злочину, а також для забезпечення застосування до такої особи покарання або інших примусових заходів”.
За своїм змістом кримінальне переслідування охоплює весь можливий комплекс дій і відносин, пов’язаних із затриманням особи за підозрою у вчиненні злочину, застосуванням запобіжного заходу, провадженням комплексу дій, пов’язаних із збиранням, дослідженням і оцінкою доказів, направлених на його викриття, обґрунтування кримінальної відповідальності, засудження.
Кримінально-процесуальні функції це основні напрями кримінально-процесуальної діяльності учасників кримінального процесу з вирішення завдань кримінального судочинства. Кримінальне переслідування відноситься до числа однієї з таких функцій. Ми поділяємо думку вчених, що виділяють цю функцію, в числі інших і по праву називають її родоначальною і одночасно генеруючою, кримінально-процесуальною функцією.
Кримінальне переслідування як кримінально-процесуальна функція має ємний зміст, що включає і діяльність з розкриття злочинів, встановлення (а в необхідних випадках – розшуку) підозрюваних і обвинувачених, їх викриття в інкримінованому злочині, обґрунтуванню кримінальної відповідальності з тим, щоб забезпечити їх засудження, покарання і належного виконання останнього.
Кримінальне переслідування, здійснюване в приватному порядку (приватне кримінальне переслідування), має місце у справах про злочини, передбачені статтями 125, 126(частиною першою), 356 Кримінального кодексу України. Пов’язані вони, як правило, зі сферою побутових відносин, тому, і порушуються не інакше як за скаргою потерпілого і закриваються у зв’язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим, до видалення суду в нарадчу кімнату, для винесення рішення.
Кримінальне переслідування приватно-публічного обвинувачення має місце у випадках вчинення злочинів, передбачених ст. 152 КК України. Приводом для порушення кримінальної справи (здійснення кримінального переслідування) виступає заява потерпілого. Будучи порушеною кримінальна справа набуває публічно-правового характеру і закриттю за примиренням потерпілого і обвинуваченого не підлягає.
Згідно частини 2 ст. 27 КПК України прокурор, слідчий, дізнавач з відома прокурора мають право порушити кримінальну справу про будь-який злочин приватно-публічного обвинувачення, і за відсутності заяви потерпілої, якщо даний злочин вчинений відносно особи, що знаходиться в безпорадному стані або якщо з інших причин особа не в змозі самостійно скористатися своїми правами.
Процесуальна діяльність завжди здійснюється певними особами. Вона здійснюється точно вказаними в законі суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності, що виступають одночасно і як суб’єкти кримінального переслідування.
Всіх суб’єктів, що беруть участь у здійсненні функції кримінального переслідування, належить класифікувати в окремі групи. До першої з них можна віднести посадових осіб спеціальних державних органів, що ведуть боротьбу із злочинністю. Сюди відносяться прокурори, їх заступники і помічники, слідчі, начальники слідчих відділів, особи, що провадять дізнання, начальники органів дізнання, співробітники оперативних підрозділів різних відомств (МВС, СБУ, податкової міліції тощо).
Другу групу утворюють потерпілі, цивільні позивачі, а також їх законні представники, представники і правонаступники.
Навіть враховуючи те, що на суддів покладені обов’язки з прийняття рішення на провадження примусових заходів процесуального характеру (проведення обшуку, вилучення поштово-телеграфної кореспонденції, зняття інформації з каналів зв’язку тощо), що викликає необхідність в певній спеціалізації судового корпусу, аж до можливої появи „судді по контролю за розслідуванням” (найменування можуть бути різними), такі судді не стають суб’єктами кримінального переслідування. Судді, відповідно до ст. 118 Конституції України здійснюють правосуддя і в таких випадках, тому що, по справедливості ухвалюють рішення про правомочність проведення примусових слідчих дій, пов’язаних із втручанням в особисте життя громадян.
Внаслідок того, що кримінальне переслідування, як наголошувалося, може здійснюватися тільки встановленими і допустимими законом (в першу чергу, кримінально-процесуальним) засобами і способами, його суб’єкти повинні володіти, разом з високими професійними знаннями, всебічним життєвим досвідом, включаючи і спеціальну практику, ще й відповідною правовою культурою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Загальна декларація прав людини: Прийн. і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН від 10 грудня 1948 року // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. –Амстердам-Київ, 1996. – С. 6-9.
2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права: Прийн. і проголошений Генеральною Асамблеєю ООН від 16 грудня 1966 року // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам-Київ. 1996. – С. 9-19.
3. Європейська конвенція з прав людини: Рим, 04 листопада 1950 р. // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам-Київ. 1996. – С. 212-229.
4. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Видавництво А.С.К., 2002. – 1056 с.
5. Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопроизводстве // Изв. вузов Правоведение. – 1974. – № 1. –
С. 64-73.
6. Ларин А.М., Мельникова Э.Б., Савицкий В.М. Уголовный процесс России: Лекции-очерки / Под ред. проф. В.М. Савицкого. М.: Изд-во БЕК, 1997. – 324 с.
7. Фаткуллин Ф.Н., Зиннатуллин З.З., Аврах Я.С. Обвинение и защита по уголовным делам. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1976. –
166 с.
8. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар За заг.ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К: – „Форум”, 2003. – 938 с.
9. Україна в міжнародно-правових відносинах: В 2 х кн. –
К.: Юрінком,1996. – Кн.1. – 1184 с.
10. Проект Модельного уголовно-процесуального кодекса для государств-участников СНГ: Подготовленный рабочей группой Програмного комитета по подготовке Уголовного и Уголовно-процесуального кодексов для государств-участников СНГ. – Санкт-Петербург, 1995. – 342 с.
11. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.
12. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации. –
М.: Изд-во БЕК, 2002. – 368 с.
13. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Білорусь: Принят Палатой представителей 24 июня 1999 года. Одобрен Советом Республики 30 июня 1999 года: Текст Кодекса по состоянию на 20 марта 2003 г. –
Мн.: Амал-фея, 2003. – 384 с.
14. УПК республики Казахстан: Учеб. пособие. Алмати: ТОО
„Аян Єдет”, 1998. – 83 с.
15. Проект КПК України № 0952: Створений робочою групою Кабінету Міністрів України. Одержаний ВР України (15.12.2005 р.).
16. Савицкий В.М. Насчет терминологии процессуального законодательства // Совершенствование законодательства о суде и правосудии. – М.: Ин-т гос-ва и права АН СССР, 1970. – C.43-46.
17. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. – М.: Госюриздат, 1951. – 510 с.
18. Хрестоматия по уголовному процессу России: Учебное пособие / Автор-сост. проф. Є.Ф.Куцова. – М.: Городець, 1999. – 272 с.
19. Соколов А. Практическое руководство для судебных следователей. 1-й вып. ІІІ тома (Кн. 4-я.): Основные принципы предварительного производства в уголовном процессе. – Вильна: Типография И. Блюмовича, Рудницкая ул., дом книги Огинских, 1896. –
362 с.
20. Кони А.Ф. Проблемы и задачи прокуратуры // Кони А.Ф. Собр. соч.: В 8 т. – М.: Юрид. лит., 1967. – Т.4. – С.121-200.
21. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. –
М.: Наука, 1968. – Т.1: Основные положення науки советского уголовного процеса. – 470 с.
22. Строгович М.С. Уголовный процесс. – М.: Юрид.изд-во НКЮ СССР, 1941, 311 с.
23. Строгович М.С. Уголовный процесс. – М.: Изд-во Ак.наук СССР, 1958. – 703 с.
24. У справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України, згідно з яким народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (виклад): Рішення Конституційного суду України від 3 листопада 1999 року // Право України. – 1999. – № 12. – С. 115.
25. Голунский С.А. Принципы и особенности советского военно-уголовного процесса. – М., 1946. – Вып.8. – 132 с.
26. Тарасов-Родионов П.И. Предварительное следствие. – М., 1948. – 248 с.
27. Алексеев С.Н. Функции прокурора по новому УПК РФ // Государство и право. – 2002. – № 5. – С.99.
28. Королев Г.Н. Прокурорское уголовное преследование в российском уголовном процессе: Монография. – М.: „Юрлитинформ”, 2006.–
360 с.
29. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2 т.
/ Общ.ред. А.В.Смирнова. – СПб.: Альфа, 1996. – Т.2. – 552 с.
30. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Возбуждение уголовного дела. –
М.: Госюриздат, 1961. – 206 с.
31. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М.: Юрид. лит., 1986. – 156 с.
32. Шалумов М. Надзор за законностью и уголовное преследование самостоятельные функции прокуратуры // Законность. – 1999. – № 8. – С.4-6.
33. Соловьев А.Б. Функция уголовного преследования в досудебных стадиях процесса // Прокуратура и правосудие в условиях судебно-правовой реформы. – М., 1997. – 112 с.
34. Казинян Г.С. Новый этап в развитии уголовно-процесуального права Армении // Прокурорская и следственная практика. – М., 1998. – № 4. –С.133-136.
35. Малахова Л.И. Функция уголовного преследования как вид процесуальной деятельности // Российский следователь. – 2003. – №7. –
С.25-26.
36. Як захиститися в суді від влади. Кримінальне переслідування. Досудова стадія. – К.: Інститут громадського суспільства, 1999. – 64 с.
37. Рогатюк І. Функція обвинувачення рушійна сила кримінального процесу // Право України. – 2002. – № 2. – С.79-82.
38. Каминская В.И. Показания обвиняемого в советском уголовном процессе. – М.: Изд- во АН СССР, 1960. – 180 с.
39. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов.ред. В.Т. Бусел. – К. – Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2002. – 1440 с.
40. Чельцов-Бебутов М.А. Советский уголовний процесс. Вып. 11. –Харьков, 1929. – 503с.
41. Дубинский А.Я. Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования: Уч. пособие. – К.:КВШ МВД СССР, 1975.– 132 с.
42. Уголовно-процессуальний кодекс Украины: Науково-практический комментарий / Под общ. Ред. В.Т. Маляренко, Ю.П. Аленина. – Х.: ООО „Одиссей”, 2003. – 960 с.
43. Хорищенко Ю.Г.Уголовное преследование как многоаспектное понятие: сущность и пределы // Материали научно-практической конференции. – Екатеринбург: Изд-во Уральського ун-та. 2005. Ч.1 –
С. 355-356.
44. Грошевий Ю.М. Проблеми нормативного регулювання діяльності органів попереднього розслідування у новому КПК України // Вісник Академії правових наук України. – Х., 1994. – № 2. – С. 138-147.
45. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг.ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Концерн „Видвничий Дім
„Ін Юре”, 2003. – 1196 с.
46. Достоевский Ф.М. Записки из мертвого дома // Полн. Собр. Соч.– М., 1982. Т.3. – 342 с.
47. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. 1973-2004 / За заг.ред. В.Т.Маляренка. – К.: Вид-во А.С.К., 2004. – 560 с.
48. Беккария Ч.О. О преступлениях и наказаниях. М., 1939. – 285с.
49. Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью. – М.: Спарк, 1998. – 352 с.
50. Дикарев И.С. Объективность уголовного преследования как условие реализации назначения уголовного судопроизводства // Российская юстиция. – Москва, 2006. – № 3. – С. 29-32.
51. Козубенко Ю.В. Уголовное преследование: деятельность по реализации норм права или одна из форм этой деятельности? // Известия вузов. Правоведение. – С.- Пб., 2005. – № 3. – С. 100-112.
52. Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. лит., 1974. – 263 с.
53. Долженков О.Ф., Думко А.Ф., Козаченко І.П. Оперативно-розшукова діяльність як правоохоронна функція кримінальної міліції. – Одеса: НДРВВ ОІВС, 2000. – 134 с.
54. Про прокуратуру: Закон України прийн. 05 листопада 1991р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №53. – Ст.793.
55. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №4. – Ст.20.
56. Про податкову міліцію: Закон України // Судові та правоохоронні органи України. Збірник законодавчих та норматиних актів. – К., 2003. –
С. 312-324.
57. Про Службу Безпеки України: Закон України від 20 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №49. – Ст. 689.
58. Федеральний Закон „О прокуратуре российской Федерации”. –М.: „Проспект”, 2001. – 48 с.
59. Европейская конвенция о взаимной правовой помощи по уголовным делам // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам-Київ. 1996. – С. 277-283.
60. Руководящие принципи, касающиеся роли лиц, осуществляющих судебное преследование. Приняты восьмым Конгресом Организации Объединенних наций по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями (Гаванна, Куба, 27 августа – 7 сентября 1990 года) // Права человека: Сб. Междунар. договоров. Том 1: Универсальные договоры. – Нью-Йорк, Женева: ООН. 1994. –
61. Информационный бюллетень Межпарламентской Ассамблеи государств-учасников СНГ. – Санкт-Петербург, 1998. – С.240-254.
62. Конституция США // Современные зарубежные конституции: Сб.документов. – М., 1996. – С.23-45.
63. Federal criminul code and ruley. 1986 elition. Title 18. Grimes dnel criminul procelure ag amenclecl to 1, 1986. West publighing Co. St Pocul. Minn.
64. Правовые системы стран мира: Энцикл. справочни / Решетников Ф.М., Батлер И.Э., Бойцова В.В. и др. – 3-те изд., перераб., –
М.: Норма, 2003. – 967 с.
65. Бернем У. Суд присяжных заседателей. – М., 1995. – 256 с.
66. Современные зарубежные конституции: Сборник документов по конституционному праву зарубежных стран. – М., 1996. – 285 с.
67. Быкова Е.В. Судебный контроль за предварительным расследованием преступлений во Франции: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1995. – 22с.
68. Snomen Laki. Finlanlg Lag.-Yelginki? 1994.
69. Законы о прокуратуре стран СНГ и Балтии. – М.,1995. – 168 с.
70. Уголовно-процесуальный кодекс Российской Федерации. –
М.: Изд-во БЕК, 2002. – 368 с.
71. Дашков Г. Полномочия прокурора: какой опыт заимствовать? // Законность. – 1995. – № 6. – С. 2-5.
72. Словник іншомовних слів / Уклад.: С.М.Морозов, Л.М.Шкарапута, – К.: Наук.думка, 2000. – 680 с.
73. Мельник О.В. Поняття і зміст кримінального переслідування як функції кримінального судочинства // Українська академія внутрішніх справ України / НАВСУ . – Київ, 2005, – № 2. – С. 272-278.
74. Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 р. / Відомості Верховної Ради України. – 2002. – 27-29. – Ст. 180.
75. Проект Закону України”Про адвокатуру” // Адвокатура. – 2004. – №15-16. – С. 2-8.
76. Бондаренко О.О. Функції слідчого у кримінальному судочинстві // Вісник Запорізького юрид. ін-ту МВС України. – Запоріжжя, 1999. – № 3. – С. 142-144.
77. Якуб М.Л. О понятии процессуальной функции в советском уголовном судопроизводстве // Изв.вузов. Правоведение. – 1973. – № 5. –
С. 83-89.
78. Савонюк Р. Кримінально-процесуальна функція та її зміст у діяльності слідчого як суб’єкта доказування // Право України. – 2001. – № 2.– С.70-72.
79. Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопроизводстве // Изв.вузов. Правоведение. – 1974. – №1. –
С. 64-73.
80. Шпилев В.Н. Содержание и формы уголовного судопроизводства. – Минск: Изд-во БГУ, 1974. – 143 с.
81. Ефимчев С.П., Ефимчев П.С. Принцип состязательности и его реализация в уголовном судопроизводстве // Российский следователь. –
2005. – № 1. – С. 8-9.
82. Элькинд П.С. Сущность советского уголовно-процессуального права. Л.:Изд-во Ленингр. Ун-та, 1963. – 172 с.
83. Якуб М.Л. Процессуальная форма в советском уголовном судопроизводстве. – М.: Юрид.лит., 1981. – 144 с.
84. Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде. – М.: Наука, 1971. – 342 с.
85. Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб’єкти: Конспект лекції. – Харків, 1995. – 32 с.
86. Нажимов В.П. Об уголовно-процесуальних функциях // Изв. Вузов. Правоведение. – 1973. – № 5. – С. 73-82.
87. Савонюк Б.Р. Кримінально-процесуальна функція та її зміст у діяльності слідчого як суб’єкта доказування// Право України. – 2001. – № 2. – С. 69-73.
88. Выдря М. М. Расследование уголовного дела – функция уголовного процесса // Советское государство и право – 1980. – № 9. – С. 78.
89. Зеленецкий В.С. Уголовно-процессуальние функции следователя // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – Луганськ,
2001. – Вип. 2. – С. 72-73.
90. Якубович Н.А. Процессуальные функции следователя // Проблемы предварительного следствия в уголовном судопроизводстве. –
М., 1980. – С. 15-32.
91. Мотовиловкер Я.О. Основные уголовно-процесуальные функции.–
Ярославль: Изд-во Яросл.гос.ун-та, 1976. – 125 с.
92. Мариупольський Л.А., Гольст Г.Р. К вопросу о процессуальных функциях следователя // Сов. государство и право – 1963. – № 6.–
С.109-115.
93. Шимановский В.В. К вопросу о процесуальних функциях следователя в советском уголовном процессе // Изв. вуов. Правоведение. – 1965. – № 2. – С.178-180.
94. Фаткуллин Ф.Ф. Обвинение и судебный приговор. – Казань: Изд-во Казан.ун-та, 1966. – 166 с.
95. Михайлянц А.Г. Профилактическая функция советского уголовного процесса. – Ташкент: Ташк. ВШ МВД СССР, 1997. – 61 с.
96. Уголовно-процессуальное право Росиийской Федерации: Учебник / Отв.ред. Лупинская П.А. – М.: Юристь, 2003. – 795 с.
97. Зинатуллин 3.3. Уголовно-процессуальные функции. – Ижевск, 1994. – 128 с.
98. Баулін О.В., Карпов Н.С. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Монографія / Під заг. ред. З.Д.Смітієнко. – К.: НАВСУ, 2001. – 232с.
99. Тертишник В.М. Уголовный процесс: Учебник. – Изд.3-е, перераб. и доп. – Харьков: РИФ „АРСИС ЛТД”, 2000. – 575 с.
100. Грошевий Ю.М. Кримінальний процес України: Підручник. –
Х.: „Право”, 2000. – 494 с.
101. Шпилев В.Н. Участники уголовного процесса. – Минск: Изд-во БГУ, 1970. – 176 с.
102. Курс советского уголовного процесса: Общая часть / Под.ред.А.Д. Бойкова, И.И. Карпеца. – М.: Юрид.лит., 1989. – 640 с.
103. Кокорев П.Д. Учасники правосудия по уголовным делам. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1980. – 251 с.
104. Зинатуллин 3.3., Зинатуллин Т.З. Общие проблемы обвинения и защиты по уголовным делам. – Ижевск, 1997. – 112 с.
105. Алексеев Н.С., Даев В Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронеж ун-та, 1980. – 256 с.
106. Михеенко М.М. Теоретические проблемы доказывания в советском уголовном процессе: Автореф. дис. …д-ра юрид. наук. – К., 1984 –
46с.
107. Щегель Н.І. До питання визначення кримінального переслідування // Держава і право: – К.: Юридична книга, 2001. – Вип.13. – С. 466-471.
108. Юридическая процессуальная форма. Теория и практика / Под общ. ред. П.Е. Недбайло, В.М. Горшенева). – М.: Юрид.лит., 1976. – 279 с.
109. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973-1998) К.: Юрінком Інтер, 1998. – 387 с.
110. Михеєнко М.М. Проблеми розвитку процесуальної процесу в Україні: Вибрані твори. К.: Юрінком інтер, 1999. – 239 с.
111. Кан М.П. Процессуальные функции прокурора в досудебных стадиях уголовного судопроизводства: Дис. …канд. юрид. наук. – Ташкент, 1988. – 160 с.
112. Щегель Н.І Форми кримінального переслідування // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – К., 2002. – № 4. – С. 184-191.
113. Халиулин А.Г. Осуществление функции уголовного преследования прокуратурой России. – Кемерово: Кузбассвузиздат, 1997. – 223 с.
114. Письменний Д.П. Підстави звільнення від кримінальної відповідальності та проблеми їх процесуальних застосувань // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 25-26 жовтня 2001р.(м.Харків). – Харків, 2002. – С. 242-244.
115. Чельцов М.А. Уголовный процесс. М.: Юрид.изд-во Минюста СССР, 1948. – 623 с.
116. Соловьев А.Б., Якубович Н.А. К вопросу о концепции правового обеспечения функции уголовного преследования // Современные проблемы уголовного права, процесса и криминалистики. – М., 1996. – С.79-83.
117. Марат Ж.П. План уголовного законодательства. – М.: АН СССР, 1951. – 192 с.
118. Философский энциклопедический словарь / Ред. кол.: С.С. Аверьянцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев и др. –2-е изд. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989. – 815 с.
119. Когамов М. Государственный следственный комитет: версии, опыт, проблемы, решения. – Алма-Аты, 1997. – 176 с.
120. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела. – Харьков.: Изд-во „КримАрт”, 1998. – 340 с.
121. Якубович Н.А. Теоретические основы предварительного следствия: Учеб.пособие. – М.: ВШ МВД СССР, 1971. – 142 с.
122. Альперт С.А. Законность и обоснованность государственного обвинения в советском уголовном процессе // Проблемы социалистической законности на современном этапе развития Советского государства. – Харьков, 1968. – С.221-222.
123. Курочка М.Й. Дотримання прав і свобод людини та їх гарантії при проведенні оперативно-розшукової діяльності // Теорія оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів України / За ред. В.Л. Регульського. Львів: ЛІВС, 2000. – С.160-164.
124. Закон України „Оперативно-розшукова діяльність” (коментар). К., 1993. – 45с.
125. Сервецький І.В., Дашко В.А. Науково-практичний коментар Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” – 3-те, доп (Станом на 1 червня 2006 року) – К., 2006, – 400 с.
126. Наказ МВС Ураїни № 777 від 08.09.2005 року „Про організацію взаємодії органів досудового слідства з оперативними службами ОВС в розкритті і розслідуванні вчинених злочинів”
127. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України: – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002, – 300 с.
128. Романюк Б.В. Демократизація кримінального судочинства вимагає чіткого визначення функцій суб’єктів, що ведуть процес // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 7. – С. 70-78.
129. Гаврилов О.А. Судебные выступления прокурора в советском уголовном процессе: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1963. – С. 29.
130. Ґалаґан І.С. Соціалістична законність і обвинувачення в радянському кримінальному процесі // Проблеми правознавства. – К., 1966. – Вип. 4. – С. 100-107.
131. Гусев Л.Н. Процессуальное положение следователя в советском уголовном процессе // Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве Союза ССР. – М., 1959. – С. 301-329.
132. Даев В.Г. К понятию обвинения в советском уголовном процессе // Изв. вузов. Правоведение. – 1970. – № 1. – С. 76-87.
133. Каз Ц.М. Субъекты доказывания в советском уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1968. – 68 с.
134. Лукашевич В.З. Осуществляет ли следователь функцию обвинения в стадии предварительного расследования? / Вопросы организации суда и осуществления правосудия в СССР: В 2-х т. – Калининград, 1973. – Т. 2. – С. 52-68.
135. Перлов И.Д. Судебное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1955. – 248 с.
136. Півненко В.В. Кримінально-процесуальна функція досудового (попереднього) слідства / Зб. наук. праць Харківського держ. інституту: Серія Право. – Харків, 2001. – Вип. 1. – С. 108-111.
137. Ратинов А.Р.Судебная психология для следователей. – М., 1961. – 290 с.
138. Савонюк Б.Р. Кримінально-процесуальна функція та її зміст у діяльності слідчого як суб’єкта доказування // Право України. – 2001. – № 2. – С. 69-72.
139. Чеканов В.Н. Процессуальное положение обвиняемого на предварительном расследовании в советском уголовном процессе: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Саратов, 1955. – 28 с.
140. Шимановский В.В. К вопросу о процесуальной функции следователя в советском уголовном процессе // Изв. Вузов. Правоведение. – 1965. – № 3. – С. 175-176.
141. Шпилев В.Н. Участники уголовного процесса. – Минск: 1974. –
176 с.
142. Гуткин И.М. Процессуальная функция следователя в советском уголовном процессе // Проблемы предварительного следствия. – Волгоград, 1972. – Вип.1. – С. 44-58.
143. Ривлин А.Л. Понятие обвинения, его место в советском уголовноом судопроизводстве // Вопросы государства и права. – М., 1970. –
С. 260.
144. Лупинская П.А. Уголовно - процессуальное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2003. – 568 с.
145. Вернидубов І. Органи досудового слідства – суб’єкти публічного кримінального переслідування // Право України. – 2006. – № 12. – 63-66.
146. Савицкий В.М. Очерки теории прокурорского надзора. – М.: Наука, 1975. – 383 с.
147. Нажимов В.П. Об уголовно-процессуальных функциях // Изв. вузов. Правоведение. – 1973. – № 5. – С. 78.
148. Стремовский В.А. Участники предварительного следствия в советском уголовном процессе. – Ростов-на-Дону: Изд-во Рост.ун-та, 1966. – 260 с.
149. Стремовский В.А. Предварительное следствие в советском уголовном процессе: Учебн. пособ. – Краснодар, 1971. – 143 с.
150. Онищук З.М. Следователь в советском уголовном процессе: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Харьков, 1964. – 31 с.
151. Ким С.И. Уголовно-процессуальные функции следователя //
Сборник статей адъюнктов и соискателей Высшей школы МВД СССР. – М., 1973. – Вып. 1. – С. 179-185
152. Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1981. – 91 с.
153. Понятие участников уголовного процеса. Их класификация. // Уголовный процесс / Под.ред. Алексеева Н.С., Лукашевича В.Г. Элькинд П.С. – М.: Юрид.лит., 1972. – 435 с.
154. Гришин А.И., Громов Н.А. Процессуальные функции следователя // Изв. вузов. Правоведенне. – 2001. – № 5. – С. 147-152.
155. Попова Л.В. Функционально-целевое содержание деятельности органов предварительного расследования: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. Л., 1987. 23с.
156. Квачевский А. Об уголовном преследовании, дознании и предварительном расследовании преступлений по судебным уставам 1864 года: В 3-ч. – СПб, 1866. – Ч.1. – 352 с.
157. Грошевий Ю.М. Конституція України і деякі проблеми кримінально процесуальної теорії // Вісник Академії правових наук України. Харків: „Право”, 1998. – Вип. 2(13). – С. 125-132.
158. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За заг.ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка – Вид.
2-е, перероб. і доп. – К.: “Форум”, 2004. Ч.1. – 492 с.
159. Корнякова Т. Трансформація та значення функції нагляду за додержанням прав і свобод громадян // Праокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 3. – С.3-8.
160. Михайленко А. Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. – К.: Юринком Интер, 1999. – 445 с.
161. Михайленко О.Р. Проблеми здійснення прокуратурою своїх функцій на досудовому слідстві // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали накук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002р.
(м. Харків) / Редкол.: Сташис В.В.(голов.ред.) та ін. – К; Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 26.
162. Шумський В.П. Прокуратура України: Нач.посібник. –
К.: „Вентурі”, 1998. – 334 с.
163. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві. Деяки проблеми та шляхи їх вирішення. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 238с.
164. Михайленко О.Р. Прокуратура України / Навч.посібн. К., Юринком Інтер, 2005. – 243 с.
165. Кривобок В.В. Питання прокурорської діяльності в аспекті судової реформи // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали накук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р. (м.Харків) / Редкол.: Сташис В.В.(голов.ред) та ін. – К; Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С.52-55.
166. Каркач П.М. Повноваження прокурора при розгляді кримінальних справ у суді Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали накук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р. (м. Харків) / Редкол.: Сташис В.В.(голов.ред) та ін. – К; Х.: Юрінком Інтер, 2002. –
С.131-133.
167. Лобач В. Здійснення пркурором кримінального переслідуання // Прокуратура. Людина. Держава. – 2007. – № 2. – С.79-86.
168. Рылов А. Должны ли судьи осуществлять уголовное преследование // Российская юстиция . – 1999. – № 7. – С. 38.
169. Рогатюк І.В. Формування функції обвинувачення та її реалізація у кримінальному процесі. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Київ, 2004. – 20 с.
170. Юрчишин В.О. Підтримання державного обвинувчення в суді- першочергова конституційна функція прокуратури // Право України. – 2004.–
№ 5. – С.131-135.
171. Чувилев А.А., Чувилев Ан.А. Пркурорский надзор: Вопросы и ответы. – М.: Новый юрист, 1999. – 136 с.
172. Крюков В.Ф. Отказ прокурора от государственного обвинения: Автореф. дис. … канд.юрид. наук. – Воронеж, 1996. – 21 с.
173. Попелюшко В.О. „Мала” судова реформа в Україні та захист прав громадян. – Острог. Національний Університет „Острозька академія”, 2003. – 123 с.