Суспільні та особисті інтереси у кримінальному судочинстві

Краткое описание

З м і с т

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Поняття та види інтересів у кримінальному судочинстві

1. 1. Сутність поняття ”інтерес” та його значення у кримінальному процесі

1. 2. Види інтересів у кримінальному судочинстві

РОЗДІЛ 2. Співвідношення суспільних та особистих інтересів у кримінальному судочинстві

2. 1. Співвідношення суспільних та особистих інтересів на стадії порушення кримінальної справи
2. 2. Суспільні та особисті інтереси на стадії досудового розслідування
2. 3. Співвідношення суспільних та особистих інтересів у судових стадіях кримінального процесу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

В С Т У П

Актуальність теми. Розбудова правової держави в Україні передбачає реальне забезпечення прав людини і громадянина. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст.3 Конституції України).
Багатовікова історія кримінально-процесуального права свідчить, про те, що на його розвиток суттєвий вплив мали погляди процесуалістів на сутність та зміст суспільних та особистих інтересів. Забезпечення рівних можливостей в реалізації цих інтересів в кримінальному судочинстві є не тільки правовим, но й політичним питанням, вирішення якого впливає на положення особистості в суспільстві, на політичну стабільність в українській державі.
Суспільство і особа не тільки відносно обумовлені і органічно взаємозалежні, но між їх інтересами незмінно встановлюється певне співвідношення. Необхідність поєднання цих інтересів обумовлюється не тільки цілями суспільного розвитку, а також й тим, що ці інтереси є одним з важливих мотивів людської діяльності.
З огляду на це у сучасному суспільстві визначальним у механізмі взаємовідносин суспільних і особистих інтересів є їх принципове поєднання, яке не виключає можливості виникнення між ними протидії. У повній мірі це стосується й кримінального судочинства, яке повинно забезпечувати охорону суспільних та особистих інтересів.
Значний внесок у дослідження проблем суспільних та особистих інтересів у кримінальному судочинстві зробили вітчизняні вчені Ю.П. Аленін, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, А.В. Іщенко, В.К. Лисиченко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, С.М. Стахівський, Л.Д. Удалова, М.Є. Шумило та вчені колишнього СРСР та країн СНД В.О. Азаров, Ф.Н. Багаутдінов, Я.О. Баєв, Т.А. Дуйшенбієв, Г.С. Казинян, З.Ф. Коврига, Л.Д. Кокорев, Д.П. Котов, О.В. Малько, Л.М. Масленнікова, Я.О. Мотовиловкер, В.А. Панюшкін, В.Я. Понарін, О.Б. Соловйов, М.С. Строгович, В.С. Шадрін та інші.
Аналіз опублікованих робіт з цієї проблеми свідчить про те, що, на жаль, в теорії кримінального процесу відсутні загальноприйняті погляди на сутність та зміст суспільних та особистих інтересів у кримінальному судочинстві. Окрім того, деякі проблеми, що стосуються суті співвідношення цих інтересів, процесуальних засобів їх забезпечення й подолання можливих між ними протиріч, мають дискусійний характер та недостатньо дослідженні і тому вимагають якісно нового обґрунтування.
В ході розробки та прийняття нового кримінально-процесуального кодексу України вирішення цих проблем є однією з умов вдосконалення процесуальної форми, тому що суспільні та особисті інтереси у кримінальному судочинстві породжують дві основних вимоги, які пред’являються до неї. По-перше, процесуальна форма повинна сприяти встановленню істини по справі, а по-друге, гарантувати дотримання прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві.
Саме цим й обумовлена актуальність даної проблеми та необхідність її розробки в рамках наукового дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 року, Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, затвердженої Указом Президента України від 17.09.1996 року №837/96, Комплекс програм профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затверджен Указом Президента України від 25 грудня 2000 року №1376/2000, наказ МВС України “Про затвердження програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період з 2001 по 2005 роки” від 11.05.2001 року №356.
Дана робота є складовою частиною комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах реформування соціальної, правової, демократичної держави” (номер державної реєстрації 0186.0.099031).
Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України і кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою названого закладу.
Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є розробка науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо вдосконалення законодавчого регулювання кримінально-процесуальних відносин, які забезпечують поєднання суспільних та особистих інтересів у кримінальному судочинстві на основі аналізу кримінально-процесуальних гарантій захисту суспільства від злочинів, прав і законних інтересів учасників процесу.
Для досягнення цієї мети автором поставлені і вирішувались такі завдання:
- розкрити поняття та сутність інтересів у кримінальному процесі, їх особливості на досудових і судових стадіях кримінального процесу;
- визначити види інтересів у кримінальному процесі;
- узагальнити теоретичні положення щодо співвідношення суспільних та особистих інтересів у кримінальному судочинстві;
- обґрунтувати шляхи вирішення спірних питань, які виникають між суспільними та особистими інтересами;
- внести пропозиції до чинного Кримінально-процесуального кодексу і проекту нового КПК України щодо усунення протиріч між суспільними та особистими інтересами у кримінальному судочинстві;
- обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення та законодавчого врегулювання взаємодії суспільних та особистих інтересів у кримінальному судочинстві.
Об’єктом дослідження є суспільні та особисті інтереси, які виникають у кримінальному процесі.
Предметом дослідження є реалізація суспільних та особистих інтересів суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.
Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використана сукупність дослідницьких методів сучасної гносеології. Методологічною основою дисертаційного дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ, а також наукові принципи і концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі кримінально-процесуального, кримінального права тощо.
У процесі дослідження використовувалися: а) історико-правовий, формально-логічний, системно-структурний і порівняльний методи – для з’ясування поняття та змісту інтересу у кримінальному судочинстві; б) соціологічний (анкетування) - для опитування дізнавачів, слідчих, суддів та свідків за спеціально розробленою анкетою, яке дозволило з’ясувати їх уявлення про співвідношення суспільних інтересів з інтересами особи і існуючи недоліки щодо подолання протиріч між ними; в) статистичні методи (групування, аналізу) - для обґрунтування висновків за результатами узагальнення матеріалів кримінальних справ.
Названі методи дослідження використовувались в роботі у взаємозв’язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об’єктивність дослідження, істинність отримання наукових результатів.
Теоретичною основою дисертації є роботи як вітчизняних, так і іноземних вчених юристів з загальної теорії права, філософії, соціології, кримінально-процесуального та міжнародного права, а також інших галузей наук.
Нормативною базою дослідження є Конституція України, Закони України, Кримінально-процесуальний та інші кодекси України; проект нового КПК України, підготовлений до другого читання у Верховній Раді України (реєстр № 3456-1), кримінально-процесуальне законодавство ряду іноземних країн (Російської Федерації, Німеччини та Франції), а також відомчі нормативні акти МВС України, Генеральної прокуратури, постанови Пленуму Верховного Суду України.
Обґрунтованість сформульованих у дисертації теоретичних положень, висновків і пропозицій для практики визначається емпіричною базою дослідження. Зокрема автором було вивчено 270 кримінальних справ, що були у провадженні органів дізнання і слідства ГУ МВС України в м. Києві, УМВС України в Київській та Вінницькій областях у період з 1999 по 2003 рік. Крім того, спеціально розробленій анкеті було опитано 360 осіб: дізнавачів – 50, слідчих ОВС – 100, які проходили підвищення кваліфікації у Національній академії внутрішніх справ України протягом 1999-2003 рр., крім того суддів – 60, свідків – 150. Використовувався особистий досвід дисертанта, набутий за час роботи в слідчому підрозділі МВС України.
Наукова новизна одержаних результатів, полягає насамперед, у тому, що вперше в українській процесуальній науці з урахуванням положень Конституції України, внесених змін і доповнень до чинного кримінально-процесуального законодавства України дисертантом було вироблено концептуальну позицію щодо виникнення, розвитку та реалізації суспільних та особистих інтересів суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності та їх співвідношення на досудових стадіях кримінального процесу. У дисертації обґрунтовується ряд нових положень та висновків, що істотно розширюють і поглиблюють зміст, структуру і понятійний апарат теорії кримінального процесу. До найбільш суттєвих із них слід віднести такі:
1) обґрунтовано, що необхідно виключити зі ст. 216 КПК України положення, що передбачає можливість скасування прокурором постанови про закриття кримінальної справи у будь-який час у межах встановлення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. На постанову слідчого про закриття справи треба поширити правило ст. 4006 КПК про те, що перегляд судових рішень з метою погіршення становища засудженого може бути допустимий лише у межах року з моменту набрання ними законної сили;
2) вперше запропоновано необхідність виключення з кримінально-процесуального закону положень, які покладають на суд обов’язок за власною ініціативою повертати кримінальну справу прокурору у випадках, коли неповнота досудового слідства не може бути усунута в судовому засіданні;
3) доведено, що застосування п.2 ч.7 ст. 48 КПК порушує права та законні інтереси обвинуваченого;
4) наведені додаткові аргументи на користь позиції про надання зацікавленим особам права ознайомлення з матеріалами про відмову в порушенні кримінальної справи;
5) обґрунтовано висновок, що у стадії порушення кримінальної справи заборонити провадити слідчі дії при попередній перевірці матеріалів, за винятком огляду місця події у випадках, що не терплять зволікань;
6) аргументовано висновок про те, що гарантією захисту особистих і суспільних інтересів було б право дізнавача самостійно приймати рішення про порушення кримінальної справи;
7) розвинено положення по те , що з метою захисту інтересів особи постанова про порушення кримінальної справи має бути винесена щодо факту злочину, а не стосовно конкретної особи;
8) набуло подальшого розвитку положення про те, що в Україні необхідно створити Державний фонд з якого надавати потерпілому від злочину компенсацію за рахунок держави;
9) запропоновано окрему правову норму, яка передбачає внесення змін до КПК, щодо категоричного заборонення ставити у небезпеку життя і здоров'я кожного учасника процесу при проведенні будь-якої процесуальної дії, до якої слід включити заборону щодо приниження особи, розголошення відомостей про особисте життя громадян, заподіяння без потреби шкоди особистому майну при проведенні всіх процесуальних дій;
10) сформульовано низку пропозицій щодо вдосконалення порядку закінчення досудового слідства з направленням кримінальної справи з обвинувальним висновком до суду, а саме анулювання норми про ознайомлення обвинуваченого з матеріалами справи і обмежитися оголошенням йому та його захиснику рішення слідчого про направлення справи прокурору в порядку ст. 225 КПК. Цим учасникам кримінального процесу також оголошується про їх право ознайомитись з матеріалами справи в судовому засіданні.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані і аргументовані у дисертації теоретичні положення, висновки і пропозиції є певним внеском у розвиток науки кримінального процесу, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність і специфіку суспільних та особистих інтересів на досудових стадіях кримінального процесу. Отримані автором результати дослідження можуть бути використані:
- у науково-дослідній роботі - для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій з питань законодавчого врегулювання кримінально-процесуальної діяльності щодо співвідношення суспільних та особистих інтересів;
- у законотворчій роботі – про внесення змін та доповнень до чинного КПК України, а також при доопрацюванні проекту КПК, при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України з відповідних процесуальних питань;
- у навчальному процесі – при написанні окремих розділів, підручників і навчальних посібників з курсу “Кримінальний процес України”, при підготовці і викладанні лекцій з тем: “Принципи кримінального процесу”, “Суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності”, “Слідчі дії”.
Результати дослідження використовуються при викладанні навчальної дисципліни “Кримінальний процес” у Національній академії внутрішніх справ України, а також у науково-дослідницькій роботі слухачів, курсантів, студентів, магістрів та ад’юнктів (акт впровадження від 2 вересня 2003 року).
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України, представлена і обговорена на засіданні кафедри, схвалена нею і рекомендована до захисту.
Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором на міжнародній науково-практичнії конференції “Україна в XX столітті: уроки, проблеми, перспективи” (квітень 2001 року, м. Київ); на міжвузівській науково–практичній конференції “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (квітень 2001 року, м. Донецьк); на науково-практичній конференції “Державна регуляторна політика України” (квітень 2001 року, м. Київ); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної, правової держави України” (травень 2001 року, м. Київ);.
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані в п’ятьох наукових статтях, з яких три - у фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертації обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, двох розділів, які містять п’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків.
Повний обсяг дисертації становить 193 стор., з яких основний текст дисертації - 172 стор., список використаних джерел - 17 стор. (201 найменування).

Список литературы

В И С Н О В К И

У результаті дослідження, виконаного на основі аналізу національного законодавства та практики його реалізації, теоретичного осмислення наукових праць, сформульовані положення та рекомендації, спрямовані на удосконалення теорії кримінального процесу. Основні з них такі:
Існує два основних напрями удосконалювання кримінально-процесуального законодавства в зв'язку з розробленням нового КПК: 1) розвиток кримінально-процесуальних гарантій захисту суспільства від злочинів, що супроводжується удосконаленням системи доказів, слідчих і судових дій; 2) розвиток кримінально-процесуальних гарантій прав і законних інтересів учасників кримінального процесу. На нашу думку, у новому КПК не повинні ставитися завдання про притягнення кожного, хто вчинив злочин, до кримінальної відповідальності.
Положення КПК про обов'язок суду щодо порушення кримінальної справи є однобічними і суперечать суспільним інтересам. Слід відновити право суду порушувати кримінальну справу публічного обвинувачення.
Гарантією захисту особистих і суспільних інтересів має бути право дізнавача самостійно приймати рішення про порушення кримінальної справи.
Правомірно ставити питання про відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконним накладенням арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію чи зняттям інформації з каналів зв'язку у стадії порушення кримінальної справи. Вважаємо, що слід внести зміни в ст. 531 КПК. Необхідні доповнення й у ч. 9 ст. 187 КПК, оскільки ця норма не регламентує скасування постанови про накладення арешту на кореспонденцію при відмові в порушенні кримінальної справи.
З метою захисту інтересів особи постанова про порушення кримінальної справи, на наш погляд, має бути винесена щодо факту злочину, а не стосовно конкретної особи. У зв'язку з цим пропонуємо виключити ч. 2 ст. 98 КПК.
Підвищенню можливості для заявників оскаржити незаконні відмови в порушенні справи могло б сприяти наділення їх правом знайомитися з матеріалами перевірки заяв.
Істотною гарантією інтересів особи в стадії порушення кримінальної справи має слугувати заборона провадити слідчі дії при попередній перевірці матеріалів, за винятком огляду місця події у випадках, що не терплять зволікання (ч.2 ст. 190 КПК). Тому, вважаємо, необхідно виключити ч. 3 ст. 187 КПК.
Вважаємо за потрібне виключити з кримінально-процесуального закону інститут протокольної форми досудового провадження, як такий, що суперечить інтересам держави і суспільства, а також законним інтересам громадян, підприємств, установ і організацій.
У ч. 3 ст. 62 Конституції України зазначено, що “усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на її користь”. Для того щоб виключити тлумачення даного правила, як поступку суспільства приватному інтересу, вважаємо за доцільне доповнити його після слова “сумніви” словами “які не уявляється можливим усунути”. Розглянуте правило має дуже важливе значення для доказування в кримінальній справі, і тому, на наш погляд, його необхідно закріпити в законі, у ст. 22 КПК. Воно підкріплювало б норму, що вже міститься в ч. 2 ст. 327 КПК, в якій зазначається, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях. Однак цю норму необхідно доповнити, вказавши в законі, що на припущеннях не можуть також ґрунтуватися рішення про притягнення особи як обвинуваченого, про закриття кримінальної справи за не реабілітуючими особу підставами, і обвинувальний висновок.
Необхідно запровадити кримінальну відповідальність за недодержання обвинуваченим даної підписки про невиїзд, за неповагу до органів слідства і суду.
Слід було б обговорити можливість запровадження поряд із заставою, підпискою про невиїзд та взяттям під варту секвестру майна і прав на нього (як це робиться, наприклад у Франції), домашнього арешту та ряду інших запобіжних заходів. Крім того, необхідно вирішити питання про контроль за пересуванням звільненого з-під варти обвинуваченого, який має полягати в обов'язковому знятті інформації з каналів зв'язку останнього, у регулярній його реєстрації в компетентному органі влади, тощо.
В абз. 2 ст. 1541 КПК після слів “розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід”, доповнити положенням наступного змісту: “крім випадків обвинувачення у вчиненні злочинів, за які законом передбачено як міру покарання довічне ув'язнення, або при умисному вбивстві”.
Замість чинної редакції ст. 1541 КПК: “Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду” і далі за текстом внести зміни: “Застава полягає у внесенні на депозит Національного банку України, його територіальних відділень, кореспондентського рахунку комерційного банку, визначеного органами досудового розслідування або суду” і далі за текстом.
Якщо взяти до уваги перспективу впровадження у новий КПК України судового або “кримінально-правового” компромісу, як одного з шляхів реалізації конституційних прав людини в кримінальному судочинстві, то такою нормою могла б стати викладена пропозиція зміни підписки про невиїзд (ст. 151) на пропоновану: “Звільнення на власне зізнання полягає у звільненні до або після короткотермінового затримання підозрюваного, обвинуваченого, який вперше притягується до кримінальної відповідальності, за винятком тяжких та особливо тяжких злочинів, коли така особа добровільно сприятиме органам дізнання, прокуророві у розкритті інкримінованого злочину, що об'єктивно підтверджується іншими доказами і дасть письмове зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання без дозволу органів дізнання, слідства або суду”.
Вносимо пропозицію про надання суду права застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо переховуваних від слідства і суду обвинувачених незалежно від встановленої їм законом міри покарання.
Вважаємо, що варто виключити з кримінально-процесуального закону положення статей 246, 281 КПК, які покладають на суд обов'язок за власною ініціативою повертати кримінальну справу прокурору в разі не поповнюваної у судовому засіданні неповноти досудового розслідування. Ці норми ставлять під серйозну загрозу можливість здійснення у майбутньому правосуддя і законних інтересів учасників кримінального процесу.
З метою реалізації ст. 59 Конституції України необхідно враховувати не тільки формальне процесуальне, а й фактичне становище особи, щодо якої здійснюється публічне кримінальне переслідування. І, отже, спрямована проти конкретної особи обвинувальна діяльність може підтверджуватися актом про порушення стосовно даної особи кримінальної справи, проведенням щодо неї слідчих дій (обшуку, впізнання, допиту тощо) й іншими заходами, застосовуваними з метою викриття, і які свідчать про наявність підозри проти такої особи (зокрема, роз'яснення відповідно до ч. 1 ст. 63 Конституції України права не давати показань проти себе самого). Оскільки такі дії спрямовані на виявлення викриваючих особу, стосовно якої провадиться кримінальне переслідування, фактів і обставин, їй повинна бути невідкладно надана можливість звернутися по допомогу до адвоката (захисника).
Стаття 48 КПК не передбачає права захисника до закінчення розслідування у справі знайомитися з протоколами слідчих дій, складеному за участю підзахисного, до визнання його підозрюваним, а також права виписувати з матеріалів, з якими захисник ознайомиться, будь-які відомості у будь-якому обсязі. Відмова захисникові у цьому не має сенсу, може бути виправдана лише інтересами слідства, що, у свою чергу, нерозмірно обмежує інтереси особи. Вважаємо, необхідно внести відповідні доповнення в КПК, а до запровадження законодавцем нового врегулювання безпосередньому застосуванню повинна підлягати ст. 59 Конституції України.
Судовій практиці відома ситуація, коли свідок, потерпілий чи підсудний внаслідок психічних, фізичних, психологічних особливостей не може дати показання у присутності в залі судового засідання сторонніх осіб, а також представників засобів масової інформації. Як же бути в такому випадку? У Європейській конвенції з прав людини у разі крайньої необхідності, коли, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя, пропонується проводити закриті судові засідання (ст. 6), що й українському законодавцю варто запозичити цю формулу.
Ситуація, що склалася у практиці судово-слідчих органів у зв'язку з відмовою у допуску до кримінальної справи як захисників фахівців у галузі права, суперечить не тільки законним інтересам обвинувачених (підсудних), а й порушує принцип законності в кримінальному процесі.
Однією з новел КПК України є положення п. 2 ч. 7 ст. 48, що передбачає для адвоката-захисника, після його допуску до участі у справі, можливість відмовитися від виконання своїх обов'язків у разі, якщо він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю. Дана норма порушує законні інтереси обвинуваченого, на які поширюється право на захист.
Пункт 3 ч.2 ст. 48 КПК України варто доповнити переліком матеріалів, з якими захисник вправі ознайомитися після його допуску до захисту, що відповідало б інтересам захисту.
За чинним кримінально-процесуальним законодавством потерпілий може відмовитися від освідування чи поміщення у стаціонар медичного закладу. Тим самим він перешкоджає встановленню істини у кримінальній справі, шкодить суспільним інтересам, тому що не розуміє чи ігнорує соціальну необхідність боротьби зі злочинністю. Однак вимоги закону про обов'язок освідування стосуються й цих учасників процесу. Виходячи із суспільних інтересів у кримінальному судочинстві, забезпечити його можна шляхом введення адміністративної відповідальності зазначених осіб за винне ухилення від освідування. Такі ж заходи могли б вживатися за винне ухилення потерпілих і свідків від проведення амбулаторної чи стаціонарної судово-медичної чи судово-психіатричної експертиз.
У кримінально-процесуальне законодавство необхідно ввести загальну норму, відповідно до якої категорично забороняється ставити в небезпеку життя і здоров'я кожного учасника процесу при проведенні будь-якої процесуальної дії . До неї слід включити заборону принижувати особу, розголошувати відомості про особисте життя громадян, заподіювати без потреби шкоду особистому майну при проведенні всіх процесуальних дій.
З урахуванням практики Європейського Суду, у випадках використання незаконних методів захисту, поєднаних свідомо з безпідставним обвинуваченням іншої особи у вчиненні злочину, обвинувачений повинен притягатися це до кримінальної відповідальності за ст. 383 КК України (завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину). Така практика гарантувала б захист особистих інтересів учасників процесу й інших осіб від завідомо неправдивих показань підозрюваних, обвинувачених.
Орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд зобов'язані при відмові у порушенні кримінальної справи чи при її закритті вжити заходів до відшкодування збитків, заподіяних потерпілому. З наведеного, на наш погляд, випливає: слід ввести аналогічну норму в КПК України. Це позитивно позначиться на рівні охорони майнових інтересів потерпілих, оскільки зобов’яже органи, що провадять кримінальний процес, стати на їхній захист як у кримінальних справах, що закриваються провадженням, так і у випадках заподіяння матеріальної шкоди діянням, за яке у порушенні кримінальної справи відмовлено.
Необхідність доповнення кримінально-процесуального законодавства нормою, що передбачає скасування заходів забезпечення цивільного позову лише при закритті кримінальної справи за відсутністю події злочину або недоведеністю обвинувачення. У інших випадках закриття справи заходи забезпечення повинні зберігати чинність до вирішення по суті позову, але не більше шести місяців, протягом яких вони можуть бути замінені такими ж заходами, здійсненими в порядку цивільного судочинства.
У кримінально-процесуальній літературі обґрунтовувалася пропозиція про прийняття спеціального закону, щодо створення державного фонду, а також про порядок надання з його коштів компенсації потерпілим від злочину. Наведені пропозиції заслуговують на увагу, оскільки їхня реалізація обіцяє принципове вирішення однієї з найактуальніших сторін проблеми - охорони майнових інтересів осіб, які зазнали матеріальних збитків від злочину.
Згідно зі ст. 261 КПК цивільний позивач і його представник – сторона обвинувачення у судовому розгляді. Їм доцільно надати право вимагати продовження розгляду справи у разі відмови прокурора від обвинувачення.
Видається, було б слушним закріпити право потерпілого одержувати безкоштовну кваліфіковану юридичну допомогу, для чого в державному бюджеті передбачити відповідні статті витрат на дані цілі. У разі відмови державного обвинувача від обвинувачення і заперечення потерпілого останній вправі, на наш погляд, заявити клопотання про участь у судовому розгляді у даній справі іншого прокурора.
На нашу думку, варто було б посилити початок диспозитивності у кримінальному процесі, розширивши коло справ приватного обвинувачення.
Потребує, деяких змін ст. 216 КПК, що передбачає можливість скасування прокурором постанови про закриття кримінальної справи у будь-який час до закінчення строків давності. На постанови слідчого про закриття справи з якихось причин виявилося непоширеним гуманне правило ст. 4006 КПК про те, що перегляд судових рішень з метою погіршення становища засудженого може бути допустимо лише у межах року з моменту набрання ними законної сили.
Правомірним уявляється внесення до ст. 216 КПК змін, відповідно до яких закрита щодо конкретної особи кримінальна справа може бути відновлена лише протягом року з моменту набрання законної сили постановою про закриття справи.
При встановленні непричетності особи до скоєння злочину підлягає застосуванню така підстава як відсутність події злочину.
Інститут ознайомлення обвинуваченого і захисника з усіма матеріалами справи у тому вигляді, у якому він існує у кримінальному процесі України, не задовольняє вимоги практики і не є єдиним гарантом забезпечення прав обвинуваченого на захист, а нерідко погіршує його становище.
Українському законодавству відома така форма одержання вербальної доказової інформації, яка зовсім не забезпечується правовими гарантіями її правдивості. Йдеться про право органів дізнання брати у очевидців, а також і у потерпілих пояснення у справах, у яких провадиться скорочена (протокольна) форма їх підготовки до судового розгляду, але без попередження про відповідальність за неправдивість пояснень, що даються. На наш погляд, таке вирішення даного питання потребує перегляду, оскільки воно не сприяє підвищенню почуття відповідальності у свідка за правдивість своїх пояснень (показань). Інтереси правосуддя вимагають, щоб закон зобов'язував кожного громадянина давати правдиві показання (пояснення) органам, які проводять боротьбу зі злочинністю, і передбачав ту чи іншу форму відповідальності за не виконання цього обов'язку. Відповідальність може бути не тільки кримінальною, а й адміністративною чи цивільною, але вона повинна бути.
На нашу думку, деякі автори обґрунтовано висловлюються за введення для свідків процедури урочисто давати обіцянку чи присягу надавати судові правдиві показання. Присяга здатна чинити певний психологічний вплив, що спонукає свідка говорити правду.
На наш погляд, заслуговує на увагу пропозиція про надання суду права у разі неявки свідка без поважних причин стягувати з нього витрати судочинства, що виникли з його вини, й такі, які обумовили необхідність відкласти розгляд справи.
При безперечному встановленні у суді факту лжесвідчення суд повинний мати право піддати лжесвідка покаранню без направлення відповідної ухвали прокурору (ст. 279 КПК).
Помилки, що не вимагають проведення слідчих дій, мають виправлятися шляхом винесення прокурором відповідної ухвали щодо зміни ухвали про притягнення особи як обвинуваченого. Прокурор зобов'язаний ознайомити з цією постановою обвинуваченого, захисника і потерпілого, а в разі потреби – й інших учасників процесу, надати можливість обвинуваченому захищатися в судовому засіданні та скласти обвинувальний висновок з врахуванням даної ухвали. Можливість такої зміни в обвинуваченні з погіршенням становища обвинуваченого має бути закріплена у КПК.
Варто виключити з кримінально-процесуального закону положення статей 246, 281 КПК, що покладають на суд обов'язок за власною ініціативою повертати кримінальну справу прокурору для провадження додаткового розслідування.
Положення ч. 1 ст. 391 КПК не відповідає Конституції України, оскільки дозволяє суду касаційної інстанції відмовити засудженому міським судом, що утримується під вартою, у клопотанні про участь у судовому засіданні і, не надавши йому інших правових засобів для реалізації прав, що мають засуджені, які беруть участь у її розгляді, винести в ній остаточне рішення. У результаті засуджені, що утримуються під вартою, позбавляються можливості реалізовувати вищезгадані права. Це є відступом від принципу рівності всіх перед законом і судом, а також обмеженням конституційних прав на судовий захист. Крім того, порушуються і розпорядження ч. 3 п. 4 ст. 129 Конституції України про здійснення судочинства на основі змагальності, що припускає забезпечення сторонам обвинувачення і захисту рівних процесуальних можливостей з відстоювання своїх інтересів і при розгляді справи в суді касаційної інстанції. Слід визнати розглянуте положення ч. 1 ст. 391 КПК, як таке, що не відповідає Конституції України.
Відповідно до чинного законодавства не підлягають оскарженню, наприклад, такі ухвали суду і постанови судді, як: постанова про призначення справи до судового розгляду (ч. 3 ст. 245 КПК); постанова про зупинення справи, постанова про направлення справи за підслідністю (ч. 4 ст. 249 КПК); постанова про повернення справи прокурору (ч.2 ст. 2491 КПК). Перешкоди, що утворюються на шляху до апеляційного оскарження, не сприяють досягненню завдань кримінального судочинства, ущемляють інтереси осіб, які беруть участь у справі, гальмують своєчасне виправлення судових помилок. Тому вони, на наш погляд, повинні бути усунуті з чинного кримінально-процесуального закону.
Стаття 384 КПК не дає обвинуваченому права на подання касаційної скарги, що суперечить його законним інтересам.
Касаційна скарга на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК, повинна подаватися через суд, що постановив вирок чи виніс ухвалу (постанову). Виготовлення необхідної кількості копій касаційної скарги – це обов'язок суду. Закон не повинний встановлювати яких-небудь вимог до форми цього процесуального документа, що стане однією з гарантій свободи оскарження вироків.
У інтересах учасників процесу, справа яких розглянута у першій інстанції міським судом, військовим судом гарнізону, їм необхідно у законодавчому порядку надати рівні можливості щодо участі у касаційному провадженні з особами, судове рішення, стосовно яких постановлено апеляційним судом.
Скасування строків на перегляд судового рішення у порядку касації призвело до обмеження реалізації права заінтересованих осіб на перегляд вироку, ухвали (постанови), що набрали законної сили. Зміни, що відбулися у КПК у даній частині, як зазначалося, суперечать ч. 3 ст. 22 Конституції України. Необхідно у інтересах виправданих і засуджених поновити ст. 385 КПК у попередній редакції.
Прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, не має права подати касаційне подання на рішення міських судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо вироків і постанов. Таким чином, не гарантовані суспільні інтереси, які полягають у тому, щоб жодна особа, котра вчинила злочин, не уникла встановленої законом відповідальності, а також особисті інтереси учасників процесу, що полягають у тому, щоб ніхто не піддавався незаконному засудженню чи незаконному обмеженню у правах. Тому ч. 3 ст. 384 КПК після слова “інстанції” необхідно доповнити словами “чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок”.
Вважаємо, що у КПК доцільно передбачити нову статтю з наступною назвою “Зупинення виконання вироку, ухвали і постанови”, у якій слід вичерпно вказати підстави і строки прийняття цього рішення.
Частина 3 ст. 299 КПК суперечить ч. 1 ст. 357 КПК і тому повинна бути викладена у попередній редакції. Привертає увагу і та обставина, що розглянута норма не відповідає вимогам ст. 323 КПК, яка ставить в обов'язок суду обґрунтовувати вирок лише на тих доказах, що були розглянуті у судовому засіданні. У суді ж, за змістом ч. 3 ст. 299 КПК, розслідуються тільки показання підсудного, а докази, зібрані слідчим, без перевірки визнаються допустимими і достовірними. У даному разі залишається поза увагою ч. 2 ст. 74 КПК, сутність якої полягає у тому, що показань підсудного недостатньо для його обвинувачення, вони обов'язково підлягають перевірці. Більше того, учасники судового процесу, погоджуючись на те, щоб докази не досліджувалися, позбавляються права заперечувати фактичні обставини справи і розмір цивільного позову в апеляційному порядку (ч. 3 ст. 299 КПК). Висновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин справи, що не оспорювалися, і щодо яких відповідно до вимог ч. 1 ст. 299 і ст. 3011 КПК докази не досліджувалися, не перевіряються (ч. 1 ст. 365 КПК).
За змістом глави 31 КПК “Касаційне провадження” допускається подача касаційної скарги учасниками процесу тільки один раз. На наш погляд, подача скарги лише один раз серйозно знижує шанс засудженого на виправлення судової помилки і призводить до анулювання принципу інстанційності у побудові системи касаційних судів – важливої гарантії законності.
Після “малої” судової реформи 2001 р. значно звужене коло осіб, що мають право приносити скарги у порядку касації (ст. 384 КПК). На відміну від апеляційного провадження (ст. 348 КПК), цього права позбавлені: а) законний представник, захисник неповнолітнього і сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід виховного характеру; б) законний представник і захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного характеру; в) обвинувачений, його законний представник і захисник; г) особа, щодо якої винесена окрема ухвала (постанова) суду. Крім цього, введено реквізити касаційної скарги, що спрямовано проти інтересів юридично необізнаних осіб.
Вважаємо за доцільне для реалізації принципу змагальності передбачити у КПК норму про обов'язкову участь захисника у стадії судового розгляду.
У касаційній інстанції участь захисника не є обов'язковою. На нашу думку, з метою захисту особистих інтересів засуджених варто було б визнати обов'язковою участь захисника у касаційній інстанції у випадках, передбачених ч. 1 ст. 45 КПК.
На наш погляд, доцільно поновити ч. 3 ст. 29 КПК у наступній редакції: “… якщо вимагає охорони державних чи суспільних інтересів, а також у разі, коли майнова шкода заподіяна особі, яка внаслідок безпорадного стану, залежності від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, а цивільний позов не був пред'явлений, суд зобов'язаний при винесенні вироку за власною ініціативою розв'язати питання про відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. А в р а х Я. С. Психологические проблемы защиты по уголовным делам. – Казань: Изд-во Казан. Ун-та, 1972. – 106 с.
2. А в р а х Я. С. О некоторых вопросах участия общественности в уголовном судопроизводстве. –Казань: Изд-во Казан. Ун-та, 1964. – 64 с.
3. А д а м е н к о В. Д. Интересы обвиняемого в уголовном деле// Правоведение. - 1982. - № 2. – С.83-86.
4. А з а р о в В. А. Совершенствование правоприменительной деятельности по охране имущественных интересов личности // Совершенствование правоприменительной деятельности в условиях перестройки. – Омск, 1989. - С. 169-178.
5. А з а р о в а В. А. Проблемы теории и практики охраны имущественных интересов личности в уголовном судопроизводстве: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук / МВД РФ. – М., 1996. – 42 с.
6. А л е к с а н д р о в С. А. Применение правовых норм в целях охраны интересов гражданского истца и ответчика. – 1972. – 102 с.
7. А л е к с а н д р о в С. А. Ор¬ганизационно-правовые основы устранения материальных пос¬ледствий преступления: Учебное пособие. - М.: Акад. МВД СССР, 1979. – 77 с.
8. А л е к с е е в А. М., Р о ш а А. Н. Латентная преступность и эффективность правоохранительных органов // Вопросы боротьбы с преступностью. – М., 1973. - Вып. 19. - С. 30-45;
9. А л е к с е е в Н. С., Д а е в В. Т., К о к о р е в Л. Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронеж. Ун-та, 1980. – 251 с.
10. А л е к с е е в Н. С., Л у к а ш е в и ч В. З. Ленинские идеи в советском уголовном судопроизводстве. (Возбуждение уголовного дела и предварительное расследование). - Л.: Изд-во ЛГУ, 1970. –149 с.
11. А л е к с е е в С. С. Общая теория права: Курс в 2-х Т. – М.: Юрид. лит., 1982. - Т. 2. –359 с.
12. Б а г а у т д и н о в Ф. Н. Общество – право- собственность: Обеспечение имущественных прав личности в уголовном процессе на досудебных стадиях. – Казань: Магариф, 1995. – 194 с.
13. Б а є в О. Я. Конфликты общественных и личных интересов – основа конфликтных ситуаций на предварительном следствии (Глава 2). // Баев О.Я. Конфликтные ситуации на предварительном следствии. – Воронеж, 1984. - С. 23-41.
14. Б е г и ч е в Б. К. Цели советского трудового права // Правоведение. – 1980. - № 5. - С.43-47.
15. Б е з л е п к и н Б. Т. Имущественные правоотношения в стадии предварительного расследования: Лекция. – Горький: Горьк. ВШ МВД СССР, 1976. – 39 с.
16. Б е л и н с к и й В. Г. Современные заметки: Сборник. – М.: Сов. Россия, 1983.- 395 с.
17. Б о б о т о в С. В., Ж и г а ч е в И. Ю. Введение в правовую систему США. – М.: НОРМА, 1997. – 333 с.
18. Б о й к о в А. Д. Этика профессиональной защиты по уголовным делам. - М.: Юрид. лит., 1978. – 176 с.
19. Б р а т у с ь С. Н. Субъекты гражданского права. - М.: Госюриздат, 1950. – 367 с.
20. Б ы х о в с к и й И. Е. Об актуальных вопросах совершенствования процессуальной регламентации следственных действий. - Ташкент, 1982. - С. 10.
21. В а р т а н о в Р. Г. Диалектика интенсификации производства и отношений распределений развитого социализма // Вопросы философии. - 1982. - № 12. - С. 33.
22. В и ш н е в с к и й С. С. Интересы и управление общественными процессами // Научное управление обществом. – М., 1967. – Вып. 1. – С. 173-217.
23. В о р о б ь е в Н. Н. Развитие науки и теории игр // Исследование операций. Методологические аспекты. - М.: Наука, 1972. - С. 27.
24. Г а к Г. М. Учение об общественном сознании в свете теории познания. - М., 1960. - С.63.
25. Г а п а н о в и ч Н. Н. Отказ в возбуждении уголовного дела. – Минск: Вышэйшая школа, 1967. – 123 с.
26. Г л е з е р м а н Г. Е. Интерес как социалистическая категория // Вопросы философии. – 1966. - № 10. - С. 19.
27. Г л и с т и н В. К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений: (Объект и квалификация преступлений). – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 127 с.
28. Г о л о в к о Л. В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. - М., 1997. - С. 83-84.
29. Г о л ь д и н е р В.Д. Защитительная речь. - М.: Юрид. лит., 1970. - 176 с.
30. Г о р с к и й Г. Ф., К о к о р е в Л. Д., Э л ь к и н д П. С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж: Изд-во Воронеж. Ун-та, 1978. – 303 с.
31. Г р и б а н о в В. П. Интерес в гражданском праве // Сов. гос-во и право. – 1967. - № 1. - С. 49-56.
32. Г у к а с я н Р. Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве. – Саратов: Приволж. Кн. изд-во, 1970. – 190 с.
33. Г у к а с я н Р. Е. Философская категория интереса в советском гражданском процессуальном праве // Некоторые философские проблемы государства и права. - Саратов, 1968. – Вып. 1. - С. 97-106.
34. Д а в ы д о в П. М., М и р с к и й Д. Я. Прекращение уголовных дел в советском уголовном процессе. - М.: Госюриздат, 1963. – 100 с.
35. Д е м и н М. В. Проблемы теории личности: (Социально-философский аспект). – М.: Изд-во МГУ, 1977. – 240 с.
36. Д ж е к е б а е в У. С. О социально-психологических аспектах преступного поведения: (На материалах криминал. Изучения хищений соц. имущества). - Алма-Ата: Наука, 1971. – 203 с.
37. Д о б р о в о л ь с к а я Т. Н. Результаты изучения практики производства по делам о преступлениях, предусмотренных ч. 1 ст. 106 УК УССР // Проблемы совершенствования уголовного судопроизводства. - М., 1976. - Ч. 2. - С. 78-101.
38. Д у б и н с к и й А. Я. Основания к прекращению уголовного дела в стадии предварительного расследования: Учеб. Пособие. – К.: КВШ МВД СССР, 1973. - 124 с.
39. Д у б и н с к и й А. Я. Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования: Учебное пособие. – К.: КВШ МВД СССР, 1975. – 132 с.
40. Д у б р и в н ы й В. А. Потерпевший на предварительном следствий в советском уголовном процессе. – Саратов: Приволж. кн. изд-во, 1966. – 100 с.
41. Д у й ш е н б и е в а Т. А. Интересы в уголовном судопроизводстве. По материалам Кыргызкой Республики и Российской Федерации: Дисс. … канд. юрид. наук, - М., 1999. – 17 с.
42. Європейська Конвенція з прав людини: Рим, 4.ХІ. 1950 // Права людини і професійні стандарти для юристів. - Амстердам – Київ, 1996. - С. 212-229.
43. Ж о г и н Н. Совершенствовать следственную работу, усилить прокурорский надзор // Соц. Законность. – 1968. - № 6. - С. 20-27.
44. З а й ц е в Е. А. Соблюдение прав и законных интересов личности при производстве экспертизы на предварительном следствии // Современные проблемы правоохранительной деятельности. – Волгоград, 1995. – с. 26-34.
45. З д р а в о м ы с л о в А. Г. Проблема интереса в современной социологической теории. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1964. – 74 с.
46. З д р а в о м ы с л о в А. Г. Проблема интересов в социологической теории. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1964. – 74 с.
47. З е л е н е ц ь к и й В. С. Возбуждение уголовного дела. – Харьков, 1998. – С. 14.
48. З у б а р ев В. В. О соблюдении гарантий прав адвоката – защитника // Адвокат. – 2002. - № 6. - С. 45-48.
49. З а к о н України “Про адвокатуру”: Прийнятий 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 9. –Ст. 62.
50. З а к о н України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”: Прийнятий 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 11. - Ст. 51.
51. З а к о н України “Про міліцію”: Прийнятий 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 4.- Ст. 20.
52. З а к о н України “Про оперативно-розшукову діяльність”: Прийнятий 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 22. - Ст. 303.
53. З а к о н України “Про попереднє ув’язнення”: Прийнятий 30 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 35. - Ст. 360.
54. З а к о н України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду”: Прийнятий 1 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 1. – Ст. 1.
55. З а к о н України “Про прокуратуру”: Прийнятий 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 53. – Ст. 793.
56. И в а н о в Ю. Исследование проблемы неотвратимости наказания // Соц. Законность. – 1976. - № 1. - С. 57-59.
57. И г о ш е в К. Е. Опыт социально-психологического анализа личности несовершеннолетних нарушителей. - М.: ВШ МООП СССР, 1967. – 79 с.
58. К а л а ш н и к о в а Н. Я. Гарантии прав свидетеля, эксперта, переводчика и понятого в советском уголовном процессе. - М.: Изд-во МГУ, 1966. – 40 с.
59. К а м и н с к а я В. И. Охрана прав и законных интересов граждан в уголовно-процессуальном праве // Советское государство и право. – 1968. - № 10. – С. 28-35.
60. К а р п е ц И. И. Проблема преступности. - М.: Юридическая литература, 1969. – 167 с.
61. К о б л и к о в А. С. Законность - конституционный принцип советского уголовного судопроизводства. - М.: Юрид. лит., 1979. – 199 с.
62. К о ж е в н и к о в С. Н. Социально-правовая активность личности // Сов. гос-во и право. – 1980. - № 9. - С.20-27.
63. К о к о р е в Л. Д. Общественные и личные интересы в уголовном судопроизводстве // Правоведение. – 1977. - № 4. - С. 76-83.
64. К о к о р е в Л. Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процессе. – Воронеж: Изд-во Воронеж. Ун-та, 1964. – 138 с.
65. К о н И. С. Социология личности. - М.: Политиздат, 1967. – 383 с.
66. К о н д р а т о в П. Е. Гарантии интересов обвиняемого при возобновлении уголовного дела, прекращенного в стадии предварительного расследования // Гарантии прав личности в социалистическом уголовном праве и процессе. - Ярославль, 1979. – Вып. 4. - С.87-94.
67. К о н и А. Ф. Мировые судьи // Кони А.Ф. Собрание Сочинений: В 8 Т. - М., 1966. – Т. 1. - С. 288-330.
68. К о н и А. Ф. Нравственные начала в уголовном процессе // Кони А.Ф. Собрание сочинений: В 8 Т. – М., 1967. – Т. 4. - С. 33-69.
69. К р е г ж д е С. П. Психология формирования профессиональных интересов. - Вильнюс, 1981.
70. К у д р я в ц е в В. Эффективность системы уголовной юстиции // Соц. Законность. – 1971. - № 7. - С. 13-18.
71. К у з н е ц о в А. В. Уголовное право и личность. - М.: Юрид лит., 1977. – 168 с.
72. К у з н е ц о в А. В. Уголовно-правовая охрана интересов личности в СССР. М.: Юрид. лит., 1969. – 160 с.
73. К у ц о в а Э. Л у п и н с к а я П., Е в т е е в М. Права и интересы свидетеля // Соц. Законность. - 1974. - № 1. – С. 38-42.
74. К у ц о в а Э. Ф. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе. (Предмет, цель, содержание). - М.: Юрид. лит., 1973. – 199 с.
75. К у ц о в а Э. Ф. Расширить процессуальные права свидетеля // Сов. юстиция. - 1965. - № 12. - С. 11-13.
76. К о р н у к о в В. М. Конституционные основы положения личности в уголовном судопроизводстве / Под. ред. В.А. Познанского. – Саратов: Изд-во Саратов. Ун-та, 1987. – 178 с.
77. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Просвіта, 1996. – 80 с.
78. Кримінально-процессуальне законодавство України. / Авт. Упоряд.: М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: А.С.К., 1998. – 480 с.
79. Курс советского уголовного права: В 5 Т. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1973. – Т. 3: Часть особенная. – 836 с.
80. Курс советского уголовного процесса: Общая часть / Под ред. А.Д. Бойкова, И.И. Карпеца. - М.: Юрид. лит., 1989. – 640 с.
81. Л а в р и н е н к о В. Н. Проблема социальных интересов в ленинизме. - М.: Мысль, 1978. – 188 с.
82. Л а з а р е в В. В. Пробелы в праве и пути их устранения. - М.: Юрид. лит., 1974. – 184 с.
83. Л е б е д е в К. Г. [Рец. На кн.:] Г.Л. Знаменский. Совершенствование хозяйственного законодательства, цель и средства. – Киев, 1980 // Сов. гос-во и право. - 1981. - № 11 - С.148.
84. Л у к а ш е в а Е. А. Социалистическое правосознание и законность. – М.: Юрид. лит., 1973. – 344 с.
85. М а з а л о в А. Г., С а в и ц к и й В. М. Нерешенная проблема возмещения вреда потерпевшему от преступления // Правоведение. - 1977. - № 3. - С. 47 –54.
86. М а л я р е н к о В. Т. До питання про запобіжні заходи в кримінальному процесі // Вісник Верховного Суду України. - 2000. - № 4.- С. 41-44.
87. М а л я р е н к о В. Т. Конституційні засади кримінального судочинства. - К.: Юринком Інтер, 1999. – 318 с.
88. М а л я р е н к о В. Т. Про завдання кримінального судочинства // Вісник Верховного Суду України. - 2000. - № 6. - С. 38-41.
89. М а л я р е н к о В.Т. Межі використання обвинуваченим права на захист (Окремі аспекти) // Вісник Верховного Суду України. - 2000. - № 3. - С. 23-25.
90. М а л ь к о А. В. Субъективное право и законный интерес // Правоведение. – 1998 № 4. – С. 67
91. М а л ь ц е в Г. В., Соотношение субъективных прав, обязанностей и интересов советских граждан // Сов. гос-во и право. – 1965. - № 10. - С. 19-26.
92. М а р т ы н ч и к Е. Г. Субъективные права обвиняемого и их процессуальные гарантии // Сов. гос-во и право. – 1976. - № 7. С. 87-93.
93. М а р ц е в А. И Общая превенция преступлений // Правоведение. – 1970. - № 1. - С. 69-75.
94. М а с л е н н и к о в а Л. Н. Методология познания публичного и частного (диспозитивного) начал в уголовном судопроизводстве. - М.: Акад. Управления МВД России, 2000. – 179 с.
95. М е р л и н В. С. Лекции по психологии мотивов человека. - Пермь, 1971. - С.11
96. М и л о в и д о в Н. Законная сила судебных решений по делам гражданским. - Ярославль, 1875. - С. 11
97. М и н ь к о в с к и й Г. М. Окончание предварительного расследования и осуществление права обвиняемого на защиту. - М.: Госюриздат, 1957. - 210 с.
98. М и х а й л о в А. И. О задачах предварительного расследования в советском уголовном процессе // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1977. - Вып. 26. - С. 92-100.
99. М и х а й л о в А. И., С е р г е е в Л. А. Процессуальная сущность раскрытия преступлений // Сов. гос-во и право. – 1971. - № 4. - С. 110-115.
100. М и х а й л о в В. А. Меры пресечения в советском уголовном судопроизводстве: Учеб. пособ. - М.: Акад. МВД СССР, 1991. – 188 с.
101. М и х а й л о в с к а я И. Б. О положении личности в англо-американском уголовном процессе. - М.: Госюриздат, 1961. – 99 с.
102. М о л д о в а н В. В., М о л д о в а н А. В. Порівняльне кримінально-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навчальний посібник / Київ. нац. ун-т Ім.Т.Г. Шевченко. - К.: «Ю