УСТАНОВА ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ЯК СУБ’ЄКТ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ

Краткое описание

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 4
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. ЗАКОНОДАВЧІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ЩОДО ВИРІШЕННЯ ЗАВДАНЬ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ 16
1.1. Реалізація кари як елемент превенції та захисту суспільства від злочинних посягань 16
1.2. Основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених як складові елементи діяльності щодо запобігання злочинам у місцях позбавлення волі 41
1.3. Сучасні теорічні підходи щодо виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі як основа для проведення кримінологічної профілактики злочинів 77
РОЗДІЛ 2. РОЛЬ І МІСЦЕ УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У СИСТЕМІ СУБ’ЄКТІВ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ 109
2.1. Запобіжні функції установ виконання покарань як суб’єктів профілактики злочинів та проблеми їх реалізації в сучасних умовах 109
2.2. Класифікація засуджених до позбавлення волі та їх розміщення в установах виконання покарань як кримінологічно значущі заходи соціального контролю над злочинністю 122
2.3. Персонал державної кримінально-виконавчої служби як основний суб’єкт запобігання злочинам в установах виконання покарань 137
РОЗДІЛ 3. КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ЗЛОЧИННОСТІ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ 155
3.1. Концептуальне визначення поняття та змісту злочинності в місцях позбавлення волі 155
3.2. Кількісно-якісна характеристика показників злочинності в установах виконання покарань 167
3.3. Аналіз причин та умов учинення злочинів в установах виконання покарань 177
3.4. Визначення характерних криміногенних ознак особи злочинця в установах виконання покарань 205
3.5. Віктимологічний аспект та роль жертви злочину в криміногенній ситуації в установах виконання покарань 214
РОЗДІЛ 4. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ 229
4.1. Нормативно-правове забезпечення запобігання злочинам в установах виконання покарань 229
4.2. Правові засади застосування заходів віктимологічної профілактики злочинів в установах виконання покарань 249
4.3. Правові засади та особливості застосування оперативно-розшукових заходів запобігання злочинам в установах виконання покарань 267
4.4. Взаємодія установ виконання покарань з іншими суб’єктами запобігання злочинам в установах виконання покарань 283
РОЗДІЛ 5. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТАКТИЧНІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ТА ШЛЯХИ ЇХ УДОСКОНАЕННЯ 300
5.1. Характеристика організаційної системи служб та підрозділів установ виконання покарань як суб’єктів профілактики злочинів 300
5.2. Поняття та складові елементи тактики запобігання злочинам в установах виконання покарань 316
5.3. Аналіз і прогнозування стану криміногенної ситуації в установах виконання покарань 333
5.4. Комплексне та індивідуальне планування заходів запобігання злочинам в установах виконання покарань та організація виконання запланованих заходів 348
ВИСНОВКИ 371
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 383
ДОДАТКИ 436

ВСТУП
Актуальність теми. Удосконалення кримінально-виконавчого законодавства, що обумовлено необхідністю демократизації та гуманізації порядку відбування кримінальних покарань, приведення норм КВК до положень Конституції України та міжнародно-правових стандартів є важливою складовою частиною провадження правової реформи в Україні та поступового перетворення кримінально-виконавчого закону в реальний механізм охорони й захисту порушених прав і свобод фізичних та юридичних осіб, суспільства й держави загалом.
Особливо актуальною ця проблема є у зв’язку з необхідністю реалізації УВП такого елемента мети кримінального покарання, що зазначений у ч. 2 ст. 50 КК України, як запобігання вчиненню злочинів засудженими. Як свідчить практика, щорічно в УВП учиняється до 400 таких злочинів і ця тенденція є визначальною протягом новітньої (часів незалежності) історії України [18, с. 1].
Не менш важливим указане завдання є і в контексті організації заходів щодо боротьби з так званою рецидивною злочинністю в Україні, яка в загальній структурі злочинів становить 17–18% щорічно [7]. Значне місце серед цієї категорії осіб посідають засуджені, які були звільнені з УВП і до зняття або погашення судимості вчинили нові злочини (до 15–20%) [460, с. 29].
Таке становище склалося через низку обставин, що негативно впливають на стан протидії рецидивній злочинності силами, методами й засобами державних органів і громадських формувань, а саме:
– досі в Україні не розроблена власна концепція (доктрина, програма тощо) щодо виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі та розширення видів, меж і можливостей альтернативних до нього покарань, основу якої мають становити такі засоби впливу на особу засудженого, які б унеможливили вчинення ним злочинів як в умовах УВП, так і після звільнення з неї;
– закріпивши у чинному КК (ст. 50) та КВК України (ст. 1) завдання щодо запобігання вчинення нових злочинів засудженими, законодавець не створив правових умов його реалізації: дотепер не прийнятий Закон України “Про профілактику злочинів”; у КВК відсутні як окремі норми, так і глави, розділи, які б регулювали суспільні відносини з цих питань;
– наукові розробки, що присвячені проблемам боротьби з рецидивною злочинністю, були спрямовані переважно на вивчення механізмів злочинної поведінки, яка досліджується на стадіях дізнання, досудового слідства та судового розгляду кримінальної справи (ст.ст. 23–23-2 КПК України). Водночас ці дослідження не охоплювали специфіки злочинних виявів під час відбування покарання в УВП.
З огляду на вищезазначене, цілком очевидним є висновок про те, що без вирішення цих та інших проблем, вироблення й обґрунтування нової кримінально-виконавчої і кримінологічної політики вивести на більш високий рівень виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі та досягнення його мети, зокрема щодо запобігання новим злочинам з боку засуджених, є вкрай складним завданням.
Проблемам профілактики злочинів приділено в науці багато уваги у працях відомих українських і зарубіжних учених: Ю.М. Антоняна, М.М. Бабаєва, Л.В. Багрій-Шахматова, Ю.В. Бауліна, В.О. Глушкова, І.Г. Богатирьова, В.В. Голіни, В.В. Гульдана, О.І. Гурова, В.К. Грищука, Л.М. Давиденка, І.М. Даньшина, С.І. Дементьєва, О.М. Джужі, А.І. Долгової, В.А. Елеонського, А.П. Закалюка, А.Ф. Зелінського, В.С. Зеленецького, О.Г. Кальмана, І.І. Карпеця, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, М.В. Костицького, І.П. Лановенка, С.Я. Лебедєва, С.Ю. Лукашевича, В.В. Лунєєва, Ф.С. Марукова, М.І. Мельника, М.П. Мелентьєва, В.О. Меркулової, П.П. Михайленка, Г.М. Міньковського, О.С. Міхліна, О.Є. Наташева, І.С. Ноя, В.П. Пєткова, А.С. Ременсона, О.В. Старкова, А.Х. Степанюка, М.О. Стручкова, В.М. Трубнікова, В.П. Тихого, І.К. Туркевич, В.М. Утєвського, Г.Ф. Хохрякова, В.І. Шакуна, М.Д. Шаргородського, І.В. Шмарова, П.Л. Фріса, С.С. Яценка та ін. Водночас, УВП, як суб’єкт запобігання злочинам, комплексно науковцями не вивчалась: брались до уваги або фрагментарні аспекти діяльності цієї державної структури або проблеми виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі. Сьогодні реформування Державної кримінально-виконавчої служби України та приведення її до кращих світових стандартів висуває вимоги щодо глибокого наукового аналізу проявів злочинності, які існують в умовах ізоляції особи від суспільства, а також вироблення заходів із запобігання вчиненню нових злочинів засудженими.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з науковою роботою кафедри кримінального права і процесу Волинського державного університету імені Лесі Українки (ВДУ) на 2002–2007 рр. “Актуальні питання реформування кримінально-виконавчої системи України” (затверджена на засіданні кафедри 19 квітня 2002 р., протокол №16) та є складовою плану наукових досліджень ВДУ імені Лесі Українки (затверджена вченою радою 26 квітня 2002 р., протокол №9). Крім цього, тема роботи включалась у щорічні комплексні плани досліджень Координаційного бюро з проблем кримінології Академії правових наук України (2002–2007 рр.) [174] та була спрямована на наукове забезпечення таких державних програм боротьби зі злочинністю:
– Указу Президента України “Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001–2005 роки” від 25 грудня 2000 р. [169];
– Постанови Кабінету Міністрів України “Про Програму заходів подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи України” від 15 лютого 2002 р. [388];
– Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” від 23 червня 2005 р. [354];
– Указу Президента України “Про Єдину комп’ютерну інформаційну систему правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю” від 31 січня 2006 р. [357];
– Постанови Кабінету Міністрів “Про затвердження Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007–2009 рр.” від 20 грудня 2006 р. [160].
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є створення цілісної концепції запобігання злочинам в УВП, розробка в її межах оптимальної моделі системи норм КВК та інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в галузі боротьби з рецидивною злочинністю та становлять їх зміст, і вироблення на цій основі пропозицій щодо удосконалення чинного кримінально-виконавчого законодавства та практики його застосування.
Для досягнення цієї мети автором вирішувалися такі основні завдання:
- обґрунтувати діалектичний взаємозв’язок кари, як елемента мети кримінального покарання, і превентивної функції законодавства та необхідність підвищення її ролі в механізмі захисту особи, суспільства і держави від злочинних посягань;
- дослідити можливості основних засобів виправлення та ресоціалізації в організації протидії злочинності в УВП та довести системний характер їх впливу на засуджених у тому числі у галузі запобігання злочинам у місцях позбавлення волі;
- через глибоке вивчення існуючих теоретичних підходів щодо виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі обґрунтувати необхідність розширення та впровадження альтернативних покарань та підвищення рівня загальної та індивідуальної профілактики злочинів в УВП;
- визначити основні проблеми, що виникають у ході реалізації УВП запобіжних функцій у сфері боротьби зі злочинністю, та запропонувати обґрунтовані шляхи їх подолання;
- встановити рівень ефективності впливу класифікації засуджених до позбавлення волі та їх розміщення в УВП на стан профілактики злочинів, довести необхідність їх удосконалення;
- розробити концептуальні теоретико-практичні засади підвищення рівня добору підготовки та діяльності персоналу колоній у галузі запобігання злочинам;
- для організації належної протидії проявам злочинності в УВП концептуально визначитись зі змістом поняття «злочинність у місцях позбавлення волі»;
- з метою встановлення закономірностей розвитку злочинності в УВП та розробки науково обґрунтованих пропозицій по суті, всебічно вивчити її кількісно-якісні показники за 1997-2007 рр., вплив на стан правопорядку та ефективність виконання покарання у виді позбавлення волі;
- для розробки комплексу заходів по профілактиці злочинів в УВП, здійснити аналіз причин і умов їх вчинення у місцях позбавлення волі, обґрунтувати їх діалектичний зв’язок із загальними детермінантами злочинності в Україні;
- встановити роль жертв у механізмі злочинності в УВП та обґрунтувати необхідність і шляхи підвищення ролі віктимологічної профілактики у місцях позбавлення волі;
- на підставі всебічного аналізу нормативно-правових джерел з питань профілактики злочинів, ОРД, взаємодії суб’єктів профілактики та інформаційного забезпечення цього процесу, визначити неврегульовані та протиречиві аспекти зазначеної діяльності, довести необхідність і запропонувати ряд змін та доповнень у чинне законодавство України та підзаконні нормативні акти;
- розробити організаційно-тактичні засади запобігання злочинам в УВП шляхом удосконалення та більш ефективного використання можливостей організаційної системи їх служб і підрозділів підвищення рівня аналізу та прогнозування основних проявів і характеристик злочинності в місцях позбавлення волі, комплексного та індивідуального планування заходів по її профілактиці.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку із вчиненням злочинів в УВП та застосуванням заходів щодо їх запобігання.
Предметом дослідження є УВП як суб’єкт запобігання злочинам та її соціально-правова характеристика.
Методи дослідження обрані з урахуванням його теми, мети та завдань. Методологічну основу становлять положення та висновки загальної теорії пізнання. У дисертації використано також праці з проблем філософії, соціології, психології, теорії держави та права, кримінології, кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого права. З урахуванням комплексного підходу до вирішення кримінально-виконавчих проблем, у роботі були використані такі методи пізнання: діалектичний, формально-логічний, історичний, соціологічний, порівняльно-правовий, системно-структурний та статистичні.
Зокрема, історичний метод дозволив показати генезис розвитку кримінально-правових явищ і процесів в УВП, що мали місце як в умовах дії норм ВТК України [71], так і КВК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р. [187].
Використання соціологічних та статистичних методів дало можливість проаналізувати правозастосовну практику та позиції як працівників УВП та інших правоохоронних органів, так й осіб, які прямо не причетні до виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі та до діяльності в галузі запобігання злочинам. Усього автором дисертації було проанкетовано та опитано більше 2 тис. респондентів (додаток А) та вивчено 2500 архівних кримінальних справ (додаток Б). Це дало можливість додатково обґрунтувати окремі положення запропонованої в роботі концепції виконання кримінальних покарань.
Формально-логічний метод дозволив виявити загальну тенденцію законодавства щодо охорони вказаної категорії правовідносин, а також внести конкретні пропозиції з удосконалення правових норм, з огляду на їх відповідність міжнародним вимогам і стандартам у галузі виконання покарання у виді позбавлення волі та запобігання злочинам в УВП.
Метод порівняльного аналізу дав можливість співставити положення чинного КВК України, кримінально-виконавчого законодавства окремих зарубіжних держав та низки міжнародно-правових актів і взяти до уваги їх позитивний досвід при формулюванні пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного законодавства.
Під час дослідження були застосовані й інші методи пізнання правових явищ і процесів (діалектичний – для встановлення правової природи діяльності УВП щодо запобігання злочинам, її взаємообумовленості та взаємозв’язку з політикою боротьби зі злочинами в Україні загалом; системно-структурний – для визначення місця і ролі УВП у системі суб’єктів запобігання злочинам та ін.).
Висновки і пропозиції автора ґрунтуються на матеріалах вивчення особових справ та архівних кримінальних справ 2500 засуджених, які вчинили злочини в УВП під час відбування покарання; результатах опитування цих осіб та 250 працівників правоохоронних органів (персоналу ДКВС, працівників ОВС та ін.), 2 тис. інших респондентів з питань діяльності органів й установ виконання покарань.
Емпіричну базу дослідження також становлять дані державної статистики, матеріали Верховного Суду, Генеральної прокуратури, МВС України, Державного департаменту України з питань виконання покарань і результати використання конкретно-соціологічних досліджень специфіки об’єкта та предмета цієї роботи.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням щодо проблем запобігання злочинам в УВП. У роботі висунуто та обґрунтовано низку нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики положень, які виносяться на захист, а саме:
Уперше:
- установа виконання покарань розглядається не тільки як державний орган виконання покарань, але й як суб’єкт запобігання злочинам. Такий висновок ґрунтується на законодавчо визначених завданнях і меті кримінального покарання (ст. 1, 50 КК та ст. 1 КВК України) і на стані, структурі та динаміці злочинності в УВП. При цьому дві зазначені функції пропонуються автором визнати рівноцінними у змісті діяльності персоналу колоній та критеріями оцінки їх роботи;
- по-новому обґрунтовується природа такої ознаки злочину як суспільна небезпека, суб’єкт якого має бути постійним та безперервним об’єктом оперативно-профілактичного впливу з боку державних органів і громадських організацій або окремих громадян від стадії готування до вчинення злочину до моменту погашення або зняття судимості з особи – по схемі: «підозрюваний – обвинувачений – підсудний – засуджений - підозрюваний». Необхідність здійснення такої діяльності обумовлена, зокрема, високим рівнем рецидивної злочинності з боку звільнених з УВП осіб, а також іншими пост кримінальними явищами і процесами, а саме: щодо 20% засуджених, які звільняються з колоній встановлюється адміністративний нагляд; майже 30% звільнених з колоній осіб не прибувають до вибраного місця проживання та випадають на невизначений період з поля зору правоохоронних органів; така ж кількість засуджених після звільнення з УВП залишається безробітною (через пропонуємі у центрах зайнятості робочі місця з названими заробітками, непрестижними професіями, відсутності бажання працювати, т. ін.). Все це свідчить про низьку ефективність індивідуально-профілактичного впливу на особу засудженого, що здійснюється в умовах УВП;
- здійснений всебічний аналіз сучасних вітчизняних теоретичних підходів щодо виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі з моменту прийняття КВК України (2004 р.), на ґрунті якого обґрунтована методологічна основа для реалізації основних завдань кримінально-виконавчого законодавства на більш високому рівні, що має забезпечити максимальну ефективність зусиль держави і суспільства у досягненні мети кримінального покарання. Це пропонується здійснити шляхом як удосконалення чинного КВК (доповнення главою «Виконання завдань по запобіганню злочинам», де закріпити поняття, зміст, принципи, об’єкти профілактичного впливу, межі право обмежень, т. ін.), так і більш раціонального використання існуючих можливостей ДКВС України (реорганізації структури служб і відділів УВП та створення штабів і профілактичних служб колоній, підвищення рівня аналізу та прогнозування кримінологічної ситуації в УВП, комплексного та індивідуального запобігання злочинам, т. ін.);
- доведена необхідність створення в Україні єдиного координаційного органа з питань запобігання злочинам (МВС України) та обґрунтовані шляхи підвищення рівня взаємодії суб’єктів цього виду діяльності. Такий висновок випливає з правового статусу органів внутрішніх справ, які спеціально створені в державі для боротьби зі злочинністю і це є їх основним завданням, та з практики їх діяльності – більше 90% кримінальних злочинів, що реєструються в Україні, розслідуються цими державними структурами;
- визначені та обґрунтовані ознаки спеціального суб’єкта злочину в УВП – засудженого, який відбуває покарання у виді позбавлення волі, включаючи осіб, які залишені у слідчому ізоляторі для роботи по господарському обслуговуванню. Разом з тим, у випадку співучасті у вчиненні злочинів такими суб’єктами можуть виступати й інші особи які умисно спільно із засудженими вчиняють злочини в УВП (персонал колоній, близькі родичі засудженого, інші особи, які прибувають на побачення, т. ін.). Якщо ж ця категорія осіб вчиняє злочини в УВП без участі засуджених, які відбувають покарання, то це не складає змісту поняття «злочинність у місцях позбавлення волі», а отже у відповідній звітності відображатись не повинна;
- обґрунтований діалектичний зв’язок видової (в УВП) та загальної (у цілому в Україні) злочинності. Зокрема, встановлена залежність змін та спрямованості окремих злочинних посягань. Зокрема, тенденція зменшення злочинності, що намітилась в Україні з 1996 року, має місце і в УВП – кількість зареєстрованих злочинів з боку засуджених щорічно зменшується. Як і в загальній злочинності, в структурі злочинів, які вчиняються в УВП, більшість складають тяжкі та особливо тяжкі злочини (вбивства, умисні тяжкі тілесні ушкодження, т. ін.), злочини проти особи, власності, т. ін. Встановлена й інша залежність суб’єктів злочинів – це особи віком від 14 до 30 років; ті, які тривалий час не працювали та не навчались; злісні порушники встановлених правил поведінки, т. ін.
Набули подальшого розвитку:
- теорія кримінально-виконавчого права України, а саме: дано доктринальне тлумачення певних понять, категорій, термінів тощо, що пов’язані з регулюванням суспільних відносин, які виникають при здійсненні функцій по запобіганню злочинам в УВП (злочинність у місцях позбавлення волі; порушення режиму тримання в УВП; соціальна справедливість покарання; основні засоби виправлення і ре соціалізації; сумлінна поведінка засудженого та сумлінне ставлення засудженого до праці; активна участь засудженого в роботі самодіяльних організацій, виконання-відбування покарання; засуджений, який став на шлях виправлення; загальна профілактика злочинів в УВП; малозначний проступок засудженого; структура злочинності в УВП; детермінанти злочинності у місцях позбавлення волі; особа злочинця; жертва злочину; взаємодія правоохоронних органів; координація діяльності; тяжкі наслідки злочину; ін.). У більш широкому змісті розтлумачено значення таких завдань УВП, як “вивчення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів і правопорушень”, “надання правоохоронним органам, які здійснюють ОРД, допомоги в розкритті, припиненні та запобіганні злочинів”, т. ін.;
- позиції вчених і практиків щодо необхідності подальшого проведення судової реформи як основи гуманізації кримінально-правової та кримінально-виконавчої політики України, підвищення рівня профілактики злочинів та ефективності виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі (Г.М. Міньковського, А.А. Митрофанова, П.Л. Фріса та ін.);
- теоретичні та практичні аспекти боротьби зі злочинністю у місцях позбавлення волі, а саме: розширена кримінологічна характеристика злочинів, що вчиняються засудженими в УВП (у більш широкому змісті розглянуті стан, структура і динаміка цього виду злочинності (1997-2007 рр.), визначені закономірності розвитку даного явища (кількісно-якісна повторюваність злочинів у місцях позбавлення волі – 8400 випадків щорічно, більшість із яких пов’язана зі злісною непокорою засуджених адміністрації УВП (ст. 391 КК); залежність злочинної поведінки від пори року (весною та осінню кількість злочинних проявів збільшується); дня тижня (переважна частина злочинів вчиняється у робочі дні), т. ін.);
- науково-практичні підходи з питань приведення чинного кримінального (закріплених у КК не менше 15-ти альтернативних до позбавлення волі покарань) та кримінально-виконавчого законодавства України до кращих світових зразків (підвищення ролі правових засобів примирення жертви злочину та засудженого у механізмі виконання покарання); приведення умов виконання та відбування кримінального покарання у виді позбавлення волі до міжнародних стандартів (зокрема, зменшення співвідношення персоналу УВП до засуджених до 1:2; закріплення на законодавчому рівні у Бюджетному кодексі України чіткої ставки державного фінансування ДКВС, т. ін.).
Удосконалено:
- теоретичні позиції щодо гармонізації норм Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Зокрема, пропонується уточнити зміст терміну «оперативна інформація», під якою слід розуміти лише відомості , що обґрунтовано свідчать про готування, замах чи вчинення злочину, які в установленому законом порядку знайшли своє підтвердження у ході здійснення ОРД. Потребують видозмін і підстави заняття цим видом діяльності, а саме: розширення приводів для здійснення ОРД відносно формально визначених категорій осіб в УВП (злочинних авторитетів, засуджених з так званим «низьким» статусом, осіб, які систематично на протязі року вчиняли дисциплінарні проступки, т. ін.);
- проект Закону України «Про профілактику злочинів» шляхом доповнення його нормами про суб’єкти запобігання злочинам (включення у цей перелік органів і установ виконання покарань), об’єкти профілактичного впливу (всіх без винятку осіб, звільнених від відбування покарань (ст. 152 КВК), - до зняття або погашення судимості), про принципи превентивної діяльності та її межі, т. ін.;
- теоретичні розробки щодо необхідності видозмін Закону України «Про інформацію» (обґрунтовується потреба у розширенні меж збирання, поширення та використання інформації про засудженого, що витікає з його правового статусу (ст. 7 КВК), а саме: УВП вправі здійснювати таку діяльність у всіх сферах життєдіяльності особи, так як це обумовлено правовою природою застосування засобів виправлення і ресоціалізації та завданнями і метою кримінального покарання (ст. 1 КВК і ст. 50 КВК);
- підзаконні нормативні акти ДКВС України з питань виконання покарання у виді позбавлення волі. Зокрема, розроблений та впроваджений у практичну діяльність установ виконання покарань проект Інструкції по розподілу засуджених по УВП різних рівнів безпеки; посадові вимоги до персоналу колоній; проект Концепції ДКВС про розвиток Державної кримінально-виконавчої служби України, т. ін.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження використані при доопрацюванні проекту КВК України та змін до Закону України “Про попереднє ув’язнення” (акт провадження Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України від 19 липня 2005 р. №06-19/15-1115), при формуванні методологічних засад реалізації положень Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002–2005 рр., а також при підготовці низки відомчих нормативних актів ДДУПВП (акт впровадження від 10 листопада 2004 р. №ІС-1917/ВБ) та територіальних СІЗО, УВП і ОВС України з питань протидії злочинності.
Крім цього, практичне значення сформульованих у роботі науково обґрунтованих положень, висновків, пропозицій і рекомендацій полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:
а) у науково-дослідницькій сфері – як основа для подальшої розробки загальних проблем профілактики злочинів взагалі та особливостей боротьби зі злочинністю в УВП зокрема, а також як підґрунтя для кримінологічного вивчення окремих видів злочинів й обґрунтування теоретичних засад щодо організації координації діяльності суб’єктів профілактики злочинів;
б) у правотворчій сфері – як одне із джерел для розробки концептуальних положень кримінально-правової, кримінологічної та кримінально-виконавчої політики України, а також для підготовки нормативно-правових актів щодо запобігання злочинам, управління суб’єктами профілактики, удосконалення діяльності органів та установ виконання покарань (лист Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності від 05 вересня 2005 р. №06-19/14-1254; акт впровадження Центру Суддівських студій від 05 травня 2004 р. №176 (додаток В.4); акт впровадження Міністерства юстиції України від 19 березня 2007 р. №22-52/341) (додаток В.12);
в) у правоохоронній діяльності – як науково обґрунтовані заходи щодо удосконалення практики боротьби зі злочинністю як у державі загалом, так і на рівні місць позбавлення волі зокрема (акти про впровадження з 12 ОВС і УВП);
г) у навчальному процесі – як матеріали для підготовки підручників і навчальних посібників з курсів “Кримінологія”, “Кримінально-виконавче право України” та відповідних спецкурсів, а також як основа для викладання цих дисциплін і написання науково-дослідницьких робіт студентами юридичного профілю (акт впровадження у діяльність ВДУ імені Лесі Українки від 26 квітня 2005 р. №1/1429 та листи Міністерства освіти і науки від 01 червня 2000 р. №2/859, від 09 лютого 2005 р. №14/182-287, від 06 квітня 2006р. №14/183-905);
Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, що виносяться на захист, є результатом самостійної роботи автора. Наукові ідеї та розробки, які належать співавторам опублікованих праць, у дисертаційному дослідженні не використовувались.
Апробація результатів дослідження. Теоретичні положення та висновки дисертації були оприлюднені на двонадцяти науково-практичних конференціях, найбільш значимими з яких є такі: “Проблеми вдосконалення законодавства та практики його застосування з урахуванням прогнозу злочинності" (м. Луганськ, 20–21 травня 1999 р.”; “Застосування Конституції України у захисті прав людини” (м. Київ, 19–21 травня 2000 р.); “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 13–14 лютого 2003 р.); “Кримінальний кодекс України 2001 р. (проблеми, перспективи та шляхи вдосконалення кримінального законодавства)” (м. Львів, 4–5 квітня 2003 р.); “Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми” (м. Донецьк, 17–18 листопада 2006 р.); “Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення” (м. Львів, 13–15 квітня 2007 р.).
Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано 26 наукових статей у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, шість з яких – у співавторстві (особистий внесок – 50 %). Окремі питання роботи відображено в монографії “Установа виконання покарань як суб’єкт профілактики злочинів” (м. Луцьк, 2006 р.) та в навчальних посібниках “Кримінально-виконавче право України” (м. Луцьк, 2000 р. (у співавторстві, особистий внесок – 50 %); “Реформування органів і установ виконання покарань України: стан, тенденції, шляхи удосконалення” (м. Луцьк, 2005 р.); “Запобігання злочинності у місцях позбавлення волі” (м. Луцьк, 2005 р.); “Загальні засади призначення кримінальних покарань в Україні” (м. Луцьк, 2006 (у співавторстві, особистий внесок – 50 %); “Кримінологія: словник термінів, визначень і понять” (м. Луцьк, 2007 р. (у співавторстві, особистий внесок – 50 %);
Структура роботи. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 510 сторінок, з яких основний текст дисертації – 435 сторінок, список використаних джерел – 55 сторінок (561 найменування), 8 додатків на 70 сторінках, одна таблиця на одній сторінці.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Результати проведеного дослідження дали можливість зробити наступні висновки:
1. Історія виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі як в Україні, так і за кордоном засвідчує, що суттєвого впливу на зменшення рівня рецидивної злочинності даний вид державного примусу не справляє. Установи виконання покарань, залишаючись наодинці з проблемами особистісного та загального характеру засуджених, які детермінували їх попередню злочинну діяльність, не в змозі ефективно протидіяти випадкам вчинення нових суспільно небезпечних діянь з боку цих осіб в умовах місць позбавлення волі. Кількість рецидивних проявів в УВП щорічно є сталою – до 400 злочинів.
Серед заходів, що можуть суттєво вплинути на стан, рівень і динаміку злочинності в УВП, автор даного дослідження пріоритетними вважає ті, що пов’язані з удосконаленням чинного кримінального законодавства України. Зокрема, ст. 51 КК України “Види покарань” слід доповнити частиною другою наступного змісту: “Позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі застосовуються судом як виключні міри покарання, з урахуванням характеру і ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання”. Підставами для прийняття такого рішення є висновки міжнародних експертів щодо ефективності застосування каральних заходів при реалізації покарання у виді позбавлення волі.
Не менш важливим кроком у цьому напрямку є розширення кількості альтернативних до позбавлення волі покарань (від 15-ти і більше), на що орієнтують Україну міжнародно-правові акти (рішення ІХ Конгресу ООН (1995 р.), рекомендації Ради Європи від 30.09.1999 р. №R (99)22, №(2000)22 від 29.09.2000 р., ін.), що дозволить не тільки зменшити кількість засуджених в УВП, але й змінити їх якісний склад. З іншого боку, цей захід у певній мірі нейтралізує негативні впливи найбільш суспільно небезпечної частини засуджених на осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, та на тих із них, хто відбуває покарання в УВП за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів з необережності, а в кінцевому результаті блокує детермінанти рецидивної злочинності як в УВП, так і в Україні в цілому.
2. Центральним питанням у зміні змісту нині існуючої кримінально-правової політики України є чітке визначення мети кримінального покарання (ст. 50 КК). Вжитий законодавцем термін “кара”, як один із її елементів, на практиці у більшій мірі виражається через встановлення низки правообмежень для засуджених. У той самий час, за кордоном головним при застосуванні державного примусу до винної у вчиненні злочину особи є примирення її з потерпілим, тобто відшкодування йому завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, особливо на ранніх стадіях судочинства. Саме тому актуальним є внесення доповнення у ст. 50 КК України, а саме – частиною четвертою такого змісту: “Покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, що була порушена суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю) винної особи”. При цьому під відновленням соціальної справедливості слід розуміти таку діяльність держави та засудженого, що забезпечує в повному обсязі відновлення порушених законних прав й інтересів потерпілих від злочину осіб або створює реальні умови для досягнення вказаної мети.
У зв’язку з цим, необхідним і логічним кроком у даному напрямку є розроблення та затвердження в установленому порядку національної доктрини (концепції, основ тощо) державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, яка б надавала перевагу не каральним (репресивним) заходам, а діяльності по запобіганню злочинам (ранньої профілактики, відвернення та припинення злочинів), удосконаленню соціального контролю, індивідуальної та загальної превенції, проект якої пропонується у додатках цієї роботи. По структурі зазначена доктрина має враховувати: зміст кримінального покарання, що зазначений в ст. 50 КК; принципи “виконання – відбування покарання” (ст. 5 КВК) та здійснення профілактичної діяльності по запобіганню новим злочинам з боку засуджених осіб; систему органів і установ виконання покарань та інших учасників, залучених до процесу виконання покарань і профілактики злочинів; об’єкти превентивного впливу; межі правообмежень, що витікають з факту взяття засудженого на профілактичний облік; т. ін.
3. Враховуючи положення Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в нашій країні найвищою соціальною цінністю (ст. 3), та те, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду (ст. 63), в сьогоденні необхідними є також зміни у змісті кримінально-виконавчої політики держави. Мова йде про те, що значна частина кримінально-виконавчих відносин досі регулюється підзаконними нормативними актами ДКВС України, які суттєво (як правило, негативно) впливають на правове становище засуджених та створюють підґрунтя для різноманітних конфліктних ситуацій у їх відносинах з персоналом УВП. До таких, зокрема, відносяться: ПВР УВП; Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі; Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань; Інструкція з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання в установах виконання покарань, ін.
З огляду вимог ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади (до яких відносяться УВП), їх посадові особи зобов’язані діяти на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, слід зазначені вище нормативно-правові акти затвердити або на рівні Кабінету Міністрів, або на рівні Президента України, тобто привести по формі до тих правових джерел, які складають зміст терміну “законодавство”.
Надзвичайно важливо це здійснити ще й тому, що поряд з виконанням кримінального покарання УВП здійснюють реалізацію й інших елементів мети покарання – виправлення засуджених, індивідуальне та загальне запобігання злочинам, що теж передбачають ряд суворих правообмежень для засуджених.
4. Потребують більш змістовного наповнення та однозначного тлумачення вже визначені в кримінально-виконавчому законодавстві засоби профілактичного впливу на особу засудженого (ст. 6 КВК України “Виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби”). Під такими засобами дисертант розуміє закріплені в нормативно-правових актах форми впливу на особу засудженого, напрямки діяльності УВП та останнього, що забезпечують процес позитивних змін і свідоме відновлення особи в соціальному статусі повноправного члена суспільства. У такому варіанті пропонується доповнити ст. 6 КВК приміткою, у якій дається визначення основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених. Крім цього, для створення законодавчих умов щодо ефективного застосування цих засобів впливу на особу, варто усунути ряд протиріч, що закріплені в чинному кримінально-виконавчому законодавстві України. Зокрема, у ст.ст. 9, 107 та 118 КВК встановлено право на працю засуджених до позбавлення волі, а у ст.ст. 118 та 133 КВК законодавець передбачив юридичну відповідальність цих осіб за відмову від праці чи припинення роботи. Для вирішення цієї колізії дисертант пропонує норми КВК привести у відповідність до ч. 3 ст. 43 Конституції України, де зазначено, що не вважається примусовою праця, яка виконується за вироком чи іншим рішенням суду.
Виходячи з логіки побудови КВК України (по нормах, інститутах, т. ін.), необхідно систематизувати та розмістити в окремій главі ті статті закону, які регулюють питання щодо ще одного основного засобу виправлення та ресоціалізації – громадського впливу на засуджених. Це обумовлено не тільки тим, що кожному засобу присвячена певна глава КВК (глава 16 “Режим у колоніях та засоби його забезпечення”; глава 18 “Праця засуджених до позбавлення волі”, ін.), але й необхідністю більш ефективного регулювання суспільних відносин з цих питань та забезпечення охоронної функції права. Побудова громадянського суспільства в Україні передбачає зміну пріоритетів в управлінні суспільними процесами та передачі основних функцій від держави до громадських структур, особливо в частині здійснення контролю за державними органами. Аналогічне реформування суспільних відносин має стати основою діяльності й сучасних УВП.
5. З огляду того, що визначені у КВК основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених мають пряме відношення до застосування різноманітних видів їх звільнення від відбування покарання (розділ ХІІ Загальної частини КК), досить важливо усунути певні неточності, що допущені законодавцем при формулюванні змісту ч. 1 ст. 130 КВК “Заходи заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі” та її протиріччя з ч. 2 цієї ж статті та ч. 2 ст. 81 КК “Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання”. Так, у ч. 1 ст. 130 КВК мова йде про те, що тільки за сумлінну поведінку і ставлення до праці, навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій до засуджених можуть застосовуватись передбачені законом заходи заохочення. У ч. 2 ст. 130 КВК, яка повністю відтворює зміст ч. 2 ст. 81 КК, словосполучення “активна участь засудженого у роботі самодіяльних організацій” відсутня. Таким чином, виникла так звана конкуренція норм, зміст якої полягає в тому, що заходи заохочення відносно засуджених по одній і тій самій статті КВК застосовуються при наявності різних підстав. Дисертант пропонує привести зміст ч. 1 ст. 130 КВК до вимог ч. 2 цієї ж статті, або внести зміни у ч. 2 ст. 130 та ч. 2 ст. 81 КК, а саме: доповнити вказані норми словосполученням “за активну участь засудженого в роботі самодіяльних організацій”.
У такому ж контексті, а саме, враховуючи важливість встановлених умов щодо застосування пільг до засуджених, включаючи звільнення від відбування покарання по різних, передбачених законом підставах (ст.ст. 81-87 КК, ст.ст. 152-154 КВК), варто визначитись з такими правовими категоріями, як “засуджений став на шлях виправлення” (ст. 82 КК), “засуджений довів своє виправлення” (ст. 81 КК), ін., поняття яких дано у відомчих нормативно-правових актах ДКВС України. Керуючись вимогами ст.ст. 19 та 63 Конституції України, дисертант пропонує дати визначення цих термінів у примітках тих статей КК та КВК, де вони вжиті законодавцем. Це стосується й інших термінів, що є ключовими при встановленні підстав звільнення засуджених від відбування покарання (сумлінна поведінка засудженого; сумлінне ставлення засудженого до праці; активна участь засудженого в роботі самодіяльних організацій, ін.) та виступають змістовними елементами вираження принципів кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарання (ст. 5 КВК).
Логічним кроком у цьому напрямку було б доповнення ст. 130 КВК частиною третьою наступного змісту: “Для визначення ступеня виправлення засудженого останній щорічно проходить атестацію, яку проводять адміністрація УВП та Громадська рада, що створюється при кожній колонії”.
Зазначені видозміни у змісті основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених дадуть можливість також удосконалити механізм і підвищать ефективність їх впливу на особу у виді заходів індивідуальної та загальної профілактики злочинів в УВП.
6. Чинне законодавство України поклало на УВП виконання двох основних функцій – правозастосовних та правоохоронних, реалізація яких здійснюється за рахунок державного бюджету. Щорічно на ці потреби виділяється не більше 50%. Іншими джерелами фінансування виступають виробнича (до 40%) та позабюджетна діяльність (кошти меценатів, спонсорів, т.ін.). У таких умовах УВП фактично вимушені займатись не виконанням передбачених законом завдань, а пошуком додаткових засобів, знарядь, ресурсів тощо, які б дозволили ліквідувати дефіцит державного забезпечення щодо їх життєдіяльності. Саме тому на низькому рівні залишається організація і стан профілактики злочинів у місцях позбавлення волі та роль і місце УВП у системі суб’єктів запобіжної діяльності у галузі боротьби зі злочинністю.
Для удосконалення діяльності УВП та створення належних умов їх функціонування дисертант пропонує у Бюджетному кодексі України закріпити положення про 100% щорічне фінансування витрат органів і установ виконання покарань. Ті ж кошти, які отримуються УВП за рахунок інших джерел, мають спрямовуватись на підвищення рівня забезпечення засуджених (матеріально-побутового, медичного, освітнього, т. ін.) та для організації ефективної індивідуально-виховної і профілактичної роботи з особами, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.
Додатковою умовою для ефективного виконання УВП законодавчо визначених функцій є затвердження на рівні Кабінету Міністрів Державних стандартів обладнання УВП.
Крім цього, функціонально УВП слід зорієнтувати тільки на виконання завдань, зазначених у ст. 50 КК та ст. 1 КВК України, тобто на досягнення мети кримінального покарання. Питання щодо посткримінальної поведінки осіб, звільнених з УВП, повинні вирішувати не органи і установи виконання покарань, а спеціально утворені в державі підрозділи (служби пробації, центри ресоціалізації, т. ін.), та на добровільній основі громадські організації, одним із статутних завдань яких є участь у цій діяльності. Зміст такої діяльності має визначати спеціальний закон про органи (служби) пробації.
7. Зміни по формі діяльності УВП (чітке законодавче визначення їх функцій, повне фінансове забезпечення, т. ін.) мають супроводжуватись і змістовними процесами у цьому напрямку. Мова, зокрема, йде про два ключових суб’єкти кримінально-виконавчих відносин – персонал УВП і засуджених. Існуюча практика класифікації осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, не в повній мірі здатна мінімізувати негативні впливи середовища на окремо взятого засудженого і не спроможна досягти мети індивідуальної профілактики злочинів в УВП. Для вирішення цієї проблеми автор роботи пропонує розширити критерії розподілу засуджених по УВП, доповнивши юридичні та фізіологічні, що нині застосовуються регіональними комісіями ДКВС України, психолого-педагогічними, кримінологічними та іншими первинними даними вивчення особи засудженого. Для цього слід ст. 86 КВК “Визначення засудженому до позбавлення волі виду колонії” доповнити реченням наступного змісту: “При цьому враховуються результати психологічного, кримінологічного та іншого вивчення особи засудженого”, а ст. 18 КВК “Виправні колонії” – частиною четвертою: “Вид колонії та первинний рівень безпеки УВП визначають регіональні комісії по розподілу засуджених. У подальшому таку класифікацію здійснює адміністрація УВП у порядку та у відповідності з вимогами, що встановлені цим Кодексом”.
Крім цього, на підставі п. 5 ч. 1 ст. 18 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” і п. 5 Положення про ДДУПВП, з метою більш змістовного наповнення ст. 95 КВК “Тримання засуджених до позбавлення волі в дільниці карантину, діагностики і розподілу”, для забезпечення процесу класифікації засуджених та організації профілактики нових злочинів з їх боку в умовах УВП, вказану статтю Кодексу необхідно доповнити частиною третьою наступного змісту: “Для забезпечення повного, всебічного та об’єктивного вивчення особи засудженого представники інших органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій різних форм власності зобов’язані в межах компетентності та з дотриманням конфіденційності результатів проведеної роботи надавати допомогу органам і установам виконання покарань”.
8. Визнаючи на офіційному рівні висновок про те, що вирішальну роль у реалізації засобів профілактики злочинів, виправлення та ресоціалізації засуджених, досягнення законодавчо визначених цілей покарання відіграють не самі засоби, а люди, які їх застосовують, тобто персонал УВП, законодавець не створив належних умов для виконання цими особами функціональних обов’язків. Більш того, сучасна організація та практика діяльності персоналу УВП не у повній мірі відповідає нормам міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною. Зокрема, встановивши у КВК правовий статус засуджених (ст.ст. 7-10), законодавець зобов’язаний був аналогічні дії вчинити і щодо персоналу УВП, як це було зазначено в главі 24 ВТК, або зробити у кодексі посилання на Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”. Проте у чинному КВК про персонал УВП мова не ведеться, що з огляду вимог формальної логіки, є рішенням не вірним. Більш того, так як КВК – це систематизований нормативний акт з питань виконання покарань, то він не може не містити, як система правових норм, положень про суб’єктів та учасників кримінально-виконавчих відносин. Виходить, що суб’єктами кримінально-виконавчих відносин виступають не фізичні особи (персонал УВП), а юридичні особи, у зв’язку з чим діяльність по виконанню покарань носить анонімно-формальний характер, де відсутня юридична відповідальність конкретних посадових осіб за її результати. Саме тому КВК України варто доповнити главою 2-1 “Персонал органів і установ виконання покарань”.
Не менш важливим кроком у цьому напрямку було б внесення у Державний класифікатор професій України спеціальності “Кримінально-виконавча діяльність”, з чіткими критеріями, що пред’являються до персоналу органів і установ виконання покарань, а також створення спеціалізованого вищого навчального закладу по підготовці спеціалістів і магістрів у системі ДКВС України.
8. Неоднозначність наукових і практичних підходів щодо визначення явищ злочинності в УВП призводить до некваліфікованих оцінок та аналізу злочинності. А це, в свою чергу, впливає на якість запобігання цим видам злочинів. Тому дисертант пропонує в Інструкції про організацію обліку злочинів і пригод в УВП закріпити визначення поняття “злочинність у місцях позбавлення волі”.
Такий підхід автора дослідження ґрунтується на показниках стану, структури, рівня та динаміки злочинності в УВП, що відображають як загальнокримінальні явища в цілому в країні (вбивства, тілесні ушкодження, крадіжки, т. ін.), так і особливі кримінальні прояви, що можливі лише в умовах відбування кримінального покарання в місцях позбавлення волі (злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, втеча з місць позбавлення волі; дії, що дезорганізовують роботу виправних установ; тощо) та які обумовлюють зміст, характер і специфіку загальної та індивідуальної профілактики злочинів серед засуджених.
10. Враховуючи що злочинність в УВП є видом загальної злочинності, необхідно максимально залучити до запобігання вчиненню нових злочинів засудженими можливості інших державних органів, у першу чергу, правоохоронних. Для цього слід на відомчому рівні розробити та затвердити спільну Інструкцію про порядок збору, опрацювання та обміну інформацією щодо підозрюваних, обвинувачених, підсудних і засуджених. Таким чином вперше в Україні буде створено реальний механізм запобігання вчиненню злочинів засудженими як в умовах УВП, так і після звільнення з місць позбавлення волі. Правовою підставою для заняття цим видом діяльності є норми КК (ст.ст. 50, 65, 91), КПК (ст.ст. 2, 22, 23), КВК (ст.ст. 1, 6, 86, 91, 95, 102, 104, 155, 158, 160, 169). При цьому обмін інформацією між суб’єктами профілактики злочинів має здійснюватись у чіткій відповідності з вимогами ст. 32 Конституції України та Закону України “Про інформацію”, тобто правоохоронні органи повинні цікавити не просто відомості про особу, а та їх частина, яка обґрунтовано свідчить про готування чи замах особи (групи осіб) на вчинення злочину (ст.ст. 13-15 КК). Для вирішення даного завдання необхідно внести доповнення в КВК, а саме: в ст. 11, яку доповнити частиною восьмою наступного змісту: “Для забезпечення виконання завдань кримінально-виконавчого законодавства України органи і УВП вправі одержувати та використовувати в установленому порядку інформацію на засудженого від інших державних та громадських організацій і від окремих осіб”.
Крім цього, для налагодження ефективної взаємодії з питань боротьби зі злочинністю, насамперед з боку правоохоронних структур, в Україні слід створити єдиний координуючий орган. Враховуючи зміни, що внесені до Конституції України, та те, що органам прокуратури повернуто право на здійснення так званого загального нагляду за забезпеченням прав і свобод людини та громадянина, таким об’єднуючим для всіх правоохоронних органів має стати Генеральна прокуратура та її підрозділи на місцях.
11. Закріпивши у ст. 50 КК та ст. 1 КВК одним із елементів мети покарання запобігання злочинам з боку засуджених, законодавець не створив належних механізмів для її досягнення. У зв’язку з цим необхідно КВК доповнити главою 4-1 наступного змісту “Запобігання вчиненню нових злочинів засуджених”, у якому передбачити: перелік об’єктів профілактичного впливу; організацію та принципи профілактичного впливу; суб’єкти профілактичної діяльності та їх правовий статус; інформаційне забезпечення даного процесу та порядок взаємодії правоохоронних органів з цих питань; перелік обмежень прав і свобод засуджених та їх межі, що витікають з факту постановки на профілактичний облік.
Для реалізації даного завдання, крім цього, варто здійснити організаційно-структурні зміни в діяльності окремо взятої УВП. Зокрема, слід у колоніях створити служби профілактики або штаби, які займалися б організацією загальної та індивідуальної профілактики злочинів. Такі ж підрозділи необхідно організувати й в інших правоохоронних органах, а координуючим органом з цих питань визначити МВС України та його підрозділи на місцях, головним призначенням яких є боротьба зі злочинністю (ст. 1 Закону України “Про міліцію”). Крім цього, враховуючи, що більше 60% злочинів в УВП вчиняється порушниками встановленого порядку відбування покарання, слід дану категорію засуджених брати на оперативно-профілактичний облік та планувати тактичні заходи по запобіганню вчинення ними злочинів на протязі термінів, передбачених ч. 14 ст. 134 КВК (6 місяців з дня відбування стягнення), тобто до моменту погашення стягнення. Такий захід дозволить адміністрації колонії не тільки досягти мети індивідуальної профілактики злочинів, але й реалізувати завдання загальної превенції, а саме: обмеження прав і свобод, що вводяться для об’єкта превентивного впливу мають стримувати від вчинення правопорушень і злочинів інших засуджених, які відбувають покарання в УВП.
12. Відсутність у ДКВС України короткострокових і довгострокових прогнозів та перспектив розвитку злочинності в УВП не дає змоги ефективно використовувати як внутрішні (у межах системи органів і установ виконання покарань), так і зовнішні (з урахуванням потенціалу інших правоохоронних органів) можливості по запобіганню вчиненню нових злочинів з боку засуджених, позбавлених волі. Для налагодження належної організації профілактики злочинів в окремо взятій колонії необхідно і структурно, і змістовно змінити Комплексні цільові програми профілактики злочинів, що затверджуються на рівні Президента чи Кабінету Міністрів України на певний період. Зміст цих змін полягає в тому, щоб перед органами і установами виконання покарань ставились реальні завдання у галузі боротьби зі злочинністю, тобто ті які функціонально витікають з їх правового статусу та можливостей, враховуючи при цьому те, що з моменту звільнення засудженого від відбування покарання ДКВС не має права застосовувати до особи передбачені законом засоби профілактичного впливу, що зазначені в ст. 6 КВК України, а отже, не в змозі реально впливати на стан індивідуальної профілактики рецидивної злочинності в Україні. У такому ж контексті варто змінити й регіональні Комплексні програми боротьби зі злочинністю.
Важливим та необхідним заходом у системі запропонованих видозмін мають стати Плани соціально-економічного розвитку населених пунктів, де дислокуються УВП. Вони мають розроблятися з урахуванням існуючих сил, засобів і знарядь, що є у розпорядженні УВП для реалізації законодавчо визначених функцій, та із залученням представників ДКВС України. Тільки у такому випадку затверджені Комплексні цільові програми та плани стануть нормами – рішеннями та породять для місцевих органів державної виконавчої влади обов’язки щодо вирішення конкретних оперативно-службових завдань, включаючи профілактику злочинів, в установах виконання покарань.
Таким чином, протидія злочинності в УВП представляє собою багатопланову як на внутрішньому (всередині колонії), так і на зовнішньому рівнях, у тому числі відомчу та позавідомчу взаємодію, соціально-правову діяльність, у якій приймають участь різні суб’єкти профілактики (загального та спеціального спрямування), та окремі громадяни, не дивлячись на те, що учасники даного процесу не зв’язані між собою відомчою підлеглістю по вертикалі, та визнаются при цьому як самостійно незалежні суб’єкти запобігання злочинам. Тому боротьба із зазначеним суспільно небезпечним явищем може бути ефективною лише при умові, якщо її учасники діють цілеспрямовано, на підставі загального плану (програми) та у тісній взаємодії поміж собою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абаринов А. Из истории пенитенциарных учреждений Украины // Інформаційний бюлетень “АСПЕКТ”. – 2001. – №21(2). – С. 46-49.
2. Абрамкин В.Ф., Чижов Ю.В. Как выжить в советской тюрьме. В помощь узнику. – Красноярск: Восток, 1992. – 368 с.
3. Аванесов Г.А. Криминология. – М.: Акад. МВД СССР, 1984. – 498 с.
4. Аванесов Г.А. Криминология и организация предупреждения преступлений. – М., 1995. – 264 с.
5. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика. – М.: Акад. МВД СССР, 1980. – 526 с.
6. Аванесов Г.А. Теория и методология криминологического прогнозирования. – М.: Юрид. лит., 1972. – 334 с.
7. Аксенов А.А. Организация контроля в системе ИТУ. – Рязань: Рязан. высш. шк. МВД СССР, 1986. – 95 с.
8. Александров Ю.К. Очерки криминальной субкультуры. – М.: Права человека, 2001. – 148 с.
9. Алексеев А.И., Герасимов С.И., Сухарев А.Я. Криминологическая профилактика: теория, опыт, проблемы: Монография. – М.: НОРМА, 2001. – 496 с.
10. Алексеев А.И. Криминология: Курс лекций. – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Изд-во “Щит-М”, 2004. – 340 с.
11. Алексеев А.И. Педагогические основы предупреждения преступлений органами внутренних дел: Учеб. пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1984. – 90 с.
12. Алексеев А.И., Сахаров А.Б. Причины преступлений и устранение их органами внутренних дел. – М.: Моск. высш. шк. милиции, 1985. – 47 с.
13. Алинкина Н.В. Возрастные психологические особенности агрессивности поведения несовершеннолетних: Автореф. дис... канд. психол. наук. (19.00.07). – К., 1989. – 17 с.
14. Алферов А., Юрист А. Наркомания в ИТУ: опыт работы с осужденными наркоманами: Учеб. пособие / Всесоюз. ин-т повышения квалиф. руководящих работников ИТУ. – Домодедово, 1991. – 102 с.
15. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2001 р. за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №4 (32). – С. 15-25.
16. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2002 р. за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – №3 (37). – С. 40-49.
17. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004 р. за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – №5 (47). – С. 23-34.
18. Аналіз стану криміногенної обстановки в установах виконання покарань кримінально-виконавчої системи за 1998-2003 роки. – К.: Державний департамент України з питань виконання покарань, 2003. – №4/1-214. – 31 жовт. – 5 с.
19. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. – 339 с.
20. Анденес И. Наказание и предупреждение преступлений / Под ред. проф. Б.С. Никифорова. – М.: Прогресс, 1979. – 264 с.
21. Андреев В.Н. Предупреждение правонарушений в следственных изоляторах: Учеб. пособие/ МВД СССР. ВНИИ. – М., 1990. – 80 с.
22. Анисимков В.М. Криминальная субкультура и ее нейтрализация в исправительных учреждениях России: Автореф. дис... канд. юрид. наук (12.00.08). – Саратов, 1998. – 53 с.
23. Анисимков В.М., Барабанов Н.П., Метелкин М.Б. Организация исправительно-трудовыми учреждениями борьбы с наркоманией: Учеб. пособие / Акад. МВД СССР. – М., 1990. – 72 с.
24. Анисимков В.М. Тюремная община: “Вехи истории”. Историко-публицистическое повествование. – Б.м.: Б.и., 1993. – 72 с.
25. Антонян Ю.М. Взаимодействие личности преступника и социальной среды // Вопросы борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит., 1979. – Вып. 30. – С. 27-38.
26. Антонян Ю.М. Жестокость в нашей жизни. – М.: Инфра-М, 1995. – 319 с.
27. Антонян Ю.М., Гульдан В.В. Криминальная патопсихология. – М.: Наука, 1971. – 248 с.
28. Антонян Ю.М. Личность преступника – индивидуальная профилактика преступлений: сопоставление и выводы // Личность преступника и индивидуальное воздействие на них: Сб. науч. тр. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1989. – С. 3-10.
29. Антонян Ю.М. Некоторые проблемы ресоциализации ранее судимых лиц // Проблемы борьбы с рецидивной преступностью. – М.: Юрид. лит., 1977. – Вып. 26. – С. 25-29.
30. Антонян Ю.М. О понятии преступления // Вопросы борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит., 1977. – Вып. 26. – С. 25-29.
31. Антонян Ю.М. Психологическое отчуждение личности и преступное поведение (генезис и профилактика дезадаптивных преступлений). – Ереван: Айастан, 1987. – 207 с.
32. Асмолов А.Г. Психология личности: Учебник. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. – 367 с.
33. Астемиров З.А. Основы разработки профессиональной модели типовых специалистов для исправительно-трудовых учреждений // Проблемы подготовки кадров в вузах МВД СССР. – Рязань, 1972. – С. 14-18.
34. Багреева Е.Г. Социокультурные основы ресоциализации преступников: Автореф. дис.... д-ра юрид. наук. (12.00.08). – М., 2001. – 54 с.
35. Багрій-Шахматов Л.В., Туликов В.О. Віктимізація як криміногенний чинник // Вісник Академії правових наук України. – Х., 1995. – №4. – С. 77-84.
36. Байдаков Г.П., Шамис А.В. Реализация принципа социалистического гуманизма в процессе исправления и перевоспитания осужденных // Личность преступника и индивидуальное воздействие на них. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1989. – С. 90-99.
37. Байдаков Г.П. Правовые и психолого-педагогические аспекты индивидуальной воспитательной работы с осужденными // Личность преступника и индивидуальное воздействие на них. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1989. – С. 100-113.
38. Бандурка А.М., Денисова Т.А., Трубников В.М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социально-психологический анализ уголовно-исполнительной политики по реабилитации осужденных). – Харьков – Запорожье: НУВД ЗГУ, 2002. – 440 с.
39. Бандурка А.А., Давыденко Л.М. Преступность в Украине: Причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003. – 368 с.
40. Бараш Є.Ю. Поняття та елементи правового статусу установ виконання покарань // Право і безпека. – 2005. – №4-4. – С. 40-44.
41. Бараш Є.Ю. Система установ виконання покарань // Право і безпека. – 2005. – №4-4. – С. 40-44.
42. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Х.: Фолио, 1999. – 607 с.
43. Безпалюк О., Гель А. Зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі // Вісник прокуратури. – 2006. – №12. – С. 56-65.
44. Беккария Ч.О. О преступлениях и наказаниях. – 5-е изд. – М.: Стелс, 1995. – 302 с.
45. Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения в исправительно-трудовых учреждениях. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1963. – 186 с.
46. Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль: Пер. с англ. – С.Пб.: Прайм – Еврознак, 2001. – 512 с.
47. Беца О.В. В пошуках альтернатив тюремному покаранню // Матеріали міжнар. симпозіуму (15-16 січня 1997 року, м. Київ). – К., 1997. – С. 131-136.
48. Беца О.В., Панасюк М., Шкадюк В. Впровадження альтернативних видів покарань в Україні: Посібник / Ред. О.В. Беца. – К.: МП Леся, 2003. – 116 с.
49. Беца О.В. Про створення служби пробації в Україні // Аспект: Інформ. бюл. – Донецьк, 2002. – №1 (6). – С. 7-9.
50. Беца О.В. Психолого-педагогічна класифікація засуджених як основа диференційного та індивідуального підходу до них у процесі перевиховання // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К.: КІВС, 1999. – №4. – С. 73-85.
51. Беца О.В. Реалізація ідей соціальної реабілітації засуджених у зарубіжній пенітенціарії // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К.: КІВС, 1996. – №1. – С. 48-54.
52. Блецкан М.И. Диалектика формирования научных абстракций. – Львов: Вища школа, 1989. – 180 с.
53. Блувштейн Ю.Д., Зырин М.И., Романов В.В. Профилактика преступлений. – Минск: Университетское, 1986. – 287 с.
54. Богатирьов І. Виправні роботи як вид покарань: Кримінальні, кримінологічні та кримінально-виконавчі проблеми: Монографія. – К.: МП Леся, 2002. – 139 с.
55. Богатирьов І. Деякі проблемні питання застосування альтернативних видів покарань в Україні // Підприємство, господарство і право. – 2003. – №6. – С. 79-84.
56. Богатирьов І.Г., Халимон С.І. Міжнародні інструменти захисту прав людини, засудженої особи в Україні у контексті Європейської інтеграції // Адвокат. – 2006. – №12. – С. 33-36.
57. Богатирьов І.Г. Нові види покарань в Україні як альтернатива позбавлення волі (проблеми і перспективи) // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – Вип. 23. – С. 444-448.
58. Богатирьов І.Г. Особливості підготовки фахівців для пенітенціарної системи України // Вища школа. – 2002. – №2-3. – С. 65-72.
59. Богатирьов І.Г. Про створення системи ресоціалізації засуджених // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К.: КІВС, 1998. – №3. – С. 22-28.
60. Богатирьов І.Г. Роль міжнародних стандартів у гуманізації системи покарань (теоретико-прикладний аспект) // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – Вип. 22. – С. 478-484.
61. Брызгалов И.В. Насильственные преступления, совершаемые в ИТК, и их профилактика: Автореф. дис.... канд. юрид. наук (12.00.08). – К., 1984. – 18 с.
62. Брызгалов И.В., Илларионов А.М. Профилактика правонарушений общественными организациями: Учеб.-практ. пособие. – К.: КВШ МВД СССР, 1983. – 68 с.
63. Букалов О. Поділ на “нас” і на “них” – помилковий (проблеми місць позбавлення волі, адаптація колишніх ув’язнених // Український юрист. – 2005. – №3. – С. 38-39.
64. Бухгольц Э., Лекшас Дж., Хартман Р. Социалистическая криминология. – М.: Прогресс, 1975. – 271 с.
65. Бюджетний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Ін-Юре, 2004. – 166 с.
66. Валуйская М.Ю. К проблеме личности преступника // Проблемы украинского законодательства и повышения эффективности правоприменительной деятельности: Темат. сб. науч. тр. / Отв. ред. Н.И. Панов. – Х.: НЮАУ, 1997. – С. 138-142.
67. Валуйська М.Ю. Ознаки та якості особистості умисного вбивці // Вісті Кримінологічної асоціації України: Альманах. – Х., 2004. – Вип. №1. – С. 40-43.
68. Васильев В.Л. Юридическая психология. – С.Пб.: Питер, 2000. – 624 с.
69. Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / Под общ. ред. Е.Б. Кубко. – К.: Юринком, 1997. – 84 с.
70. Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. – 288 с.
71. Виправно-трудовий кодекс України: Затв. Законом від 23 грудня 1970 р. – К.: НВТ “Правник”, 1996. – 71 с.
72. Висновки і рекомендації Комітету ООН проти катувань: Україна. Розгляд доповідей, поданих державами-учасницями 21 листоп. 2001 року // Аспект. – Донецьк, 2002. –№1 (6). – С. 27-28.
73. Витяг з узагальнення стану прокурорського нагляду за додержанням законів щодо запобігання рецидивної злочинності адміністрацією місць попереднього ув’язнення та позбавлення волі за підсумками 2001 року // Вказівка Генеральної прокуратури України. – К., 2002. – №16-38 н/т. – 7 с.
74. Відомості про кількість та види зареєстрованих порушень дисципліни у слідчих ізоляторах. – К.: ДДУПВП, 2003. – №16-357. – 10 листоп. – 4 с.
75. Водолазский Б.Ф., Вакутин Ю.А Преступные группировки. Их обычаи, традиции, “законы” (прошлое и настоящее). – Омск, 1979. – 61 с.
76. Волошин Н.И., Минаков Ю.А Характеристика осужденных, отбывающих наказание в тюрьмах. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1982. – 39 с.
77. Галай А.О. Поняття персоналу пенітенціарних установ // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К.: КІВС, 2000. – №5. – С. 34-40.
78. Гегель Г. Философия права. – М.: Мысль, 1980. – 524 с.
79. Гель А., Мацко А. Новий Кримінальний кодекс – нові проблеми? // Аспект: Інформ. бюл. – Донецьк, 2001. – №4. – С. 4-6.
80. Глоточкин А.Д., Пирожков В.Ф. Исправительно-трудовая психология. – М.: РИО Академии МВД СССР, 1974. – 426 с.
81. Голіна В.В. Попередження тяжких насильницьких злочинів проти життя й здоров’я особи: Навч. посібник. – Х.: Нац. юрид. академія України, 1997. – 52 с.
82. Голіна В.В. Спеціально-кримінологічне попередження