Розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою: правові та організаційні засади

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП ..................................................................................................................……….3
РОЗДІЛ 1. Розвиток в законодавстві і науці кримінального процесу положень про слідчу та слідчо-оперативну групу................................................................……13
1.1. Формування нормативно-правової основи про розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою……………………….............................………13
1.2. Поняття слідчої та слідчо-оперативної групи…………………………....……25
РОЗДІЛ 2. Організаційно-правові засади розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою.......................................................................................……61
2.1. Правові засади розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою ....................................……………………………………...….………….61
2.2. Процесуальне положення старшого слідчої і слідчо-оперативної групи..…….73
2.3. Проблеми розподілу функціональних обов’язків слідчих в слідчий та слідчо-оперативній групі.........................................................................………......……..82
РОЗДІЛ 3. Контрольно-наглядова діяльність за дотриманням законності під час
розслідування кримінальних справ слідчою та слідчо-оперативною групою.....................................................................................................................100
3.1. Відомчий контроль під час розслідування кримінальних справ слідчою та слідчо-оперативною групою.................................................................................100
3.2. Прокурорський нагляд за законністю розслідування кримінальних справ слідчою та слідчо-оперативною групою....................................................…….109
3.3. Судовий контроль за дотриманням прав та свобод громадян під час
розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою....................121
3.4. Оскарження процесуальних рішень і дій під час розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою.......................................................................…134

ВИСНОВКИ.........................................................................................................…165-177
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................................…178-200
ДОДАТКИ............................................................................................................…201-250

ВСТУП
Актуальність теми. Демократичні перетворення, що відбуваються у нашій країні, курс на проведення правової реформи, зміст якої можна визначити як поступовий рух до демократичної правової держави, передбачають реальне забезпечення прав людини і громадянина. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України).
Серйозної шкоди соціальним цінностям людини завдає злочинність, особливо в її організованих формах, боротьба з якою залишається досить актуальною проблемою. [243; 31; 70; 203; 129; 202]1
У 2003 році правоохоронними органами України викрито у скоєнні 6 467 тяжких та особливо тяжких злочинів 722 організовані злочинні групи, до складу яких входило 3 515 осіб.[207]2
Розслідування у таких справах є складним, великим за обсягом і вимагає від правоохоронних органів багато зусиль, тому провадження досудового слідства, як правило, доручається (декільком слідчим) слідчій або слідчо-оперативній групі.
Кількість слідчих, що залучаються у такі групи буває різною, і належати вони можуть не одному, а декільком правоохоронним відомствам. Під час групового провадження серед учасників слідчих або слідчо-оперативних груп, особливо міжвідомчого складу, виникає багато питань процесуального та організаційного характеру, пов’язаних із невизначеністю або недостатньою визначеністю їх процесуальних повноважень під час діяльності у складі групи.
Українські вчені-юристи Л.І. Аркуша, О.В. Баулін, В.І. Бояров, А.А. Герасун, І.Д. Гончаров, А.А. Горняцький, А.Я. Дубинський, Г.О. Душейко, В.С. Зеленецький, Н.С. Карпов, В.П. Корж, О.М. Подопрєлов, С.В. Слинько, В.М. Тертишник, Ю.І Шостак, та інші неодноразово звертались до дослідження окремих питань стосовно створення та діяльності слідчих, слідчо-оперативних груп і особливостей групового провадження у складних та великих за обсягом справах, у зв’язку з чим формували різні точки зору та судження.
Значний внесок у питання щодо розслідування справ слідчою та слідчо-оперативною групою зробили вчені-правознавці колишнього СРСР і країн СНД: Т.В. Авер’янова, С.В. Бажанов, Р.С. Бєлкін, І.С. Галкін, І.Ф. Герасимов, Л.М. Карнеєва, Г.О. Кокурін, М.І. Кулагін, О.М. Ларін, Б.Я. Петєлін, А.К. Савельєв, А.А. Тарасов, Р.Ю. Улімаєв, А.А. Ейсман та інші.
Над дослідженням окремих аспектів указаної проблематики працювали такі українські вчені, як: Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, А.В. Іщенко, Г.К. Кожевніков, І.П. Козаченко, В.О. Коновалова, Н.І. Клименко, М.В. Костицький, В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, В.Г. Лукашевич, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, В.Т. Нор, М.Я. Сегай, М.І. Сірий, С.М. Стахівський, В.Ю. Шепітько, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило та інші.
Проте більшість праць зазначених учених стосується минулих періодів розвитку кримінального судочинства, базується на застарілому законодавстві та узагальненнях тодішньої судової та слідчої практики. На жаль, на сьогодні законодавчі регламентації щодо групового розслідування справи ґрунтуються на нормах, які за традицією зорієнтовані на індивідуальне, а не групове провадження. Це ускладнює, а інколи не дозволяє слідчій, слідчо-оперативній групі розкрити свої внутрішні резерви, пов’язані саме із колективною формою організації праці. У той же час здійснювана в Україні судова і правова реформа, а також вступ України в Раду Європи спричинили не лише наповнення новим змістом традиційних положень кримінально-процесуального права, але й появу нових інститутів, які мають безпосереднє практичне значення.
Вищевикладені чинники зумовлюють актуальність теми дисертації, її наукову і практичну значущість.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з пріоритетними напрямками фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002 –2005 рр. ( наказ МВС України від 30 червня 2002 р. № 635), Концепцією розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2000-2005 рр. (рішення колегії МВС України від 18 грудня 2000 р. за № 9 КМ/1), Указу Президента України “Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією” № 84/203 від 06.02.2003 року, Плану організаційно-практичних заходів щодо реалізації завдань, поставлених Президентом України на Всеукраїнській нараді з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю, затвердженого Рішенням колегії Міністерства внутрішніх справ України від 6 лютого 2004 р. № 1 КМ/1.
Тема дисертації передбачена планом науково-дослідницьких робіт Національної академії внутрішніх справ України (затверджена вченою радою Академії 29 грудня 1999 р., протокол № 13), а у 2001 р. затверджена Координаційним бюро з проблем кримінального процесу Академії правових наук України.
Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є аналіз розвитку у законодавстві і науці кримінального процесу положень про слідчу та слідчо-оперативну групу; виявлення та дослідження організаційно-правових засад розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою; розробка науково-обґрунтованих положень і рекомендацій щодо законодавчого врегулювання кримінально-процесуальних відносин на досудових стадіях під час розслідування слідчою (слідчо-оперативною) групою; розгляд питань щодо контрольно-наглядової діяльності за дотриманням законності під час розслідування злочинів як групою в цілому, так і кожним її учасником окремо, з урахуванням специфіки групового провадження у справі.
Для досягнення цієї мети автором були поставлені і вирішувались такі завдання:
- проаналізувати кримінально-процесуальне законодавство та теоретичні положення науки Кримінального процесу щодо розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою;
- з’ясувати думки вчених-юристів та практиків щодо стану наукової розробки поняття слідчої групи, слідчо-оперативної групи та підстав їх створення, з урахуванням яких, запропонувати свій варіант визначення поняття слідчої групи, слідчо-оперативної групи;
- визначити процесуальне положення слідчого - керівника слідчої (слідчо-оперативної) групи;
- проаналізувати проблемні питання розподілу функціональних обов'язків слідчих у слідчій та слідчо-оперативній групі і внести відповідні пропозиції стосовно підвищення ефективності їх діяльності;
- з урахуванням специфіки групового розслідування, проаналізувати: а) відомчий контроль за діяльністю слідчої (слідчо-оперативної) групи; б) здійснення прокурорського нагляду за законністю розслідування кримінальних справ слідчою та слідчо-оперативною групою; в) забезпечення судового контролю за дотриманням конституційних прав і свобод громадян під час такого розслідування; г) оскарження процесуальних рішень і дій під час розслідування злочинів слідчою (слідчо-оперативною) групою;
- сформулювати пропозиції до чинного Кримінально-процесуального кодексу і проекту нового КПК України про удосконалення правовідносин на досудових стадіях між суб’єктами та учасниками кримінального процесу під час розслідування слідчою та слідчо-оперативною групою.
Об’єктом дослідження є кримінально-процесуальні правовідносини, що виникають у ході розслідування злочинів слідчими та слідчо-оперативними групами.
Предметом дослідження є положення кримінально-процесуального законодавства, відомчих нормативних актів, що визначають зміст діяльності слідчої та слідчо-оперативної групи, а також правозастосовна практика органів досудового слідства та органів дізнання України, що складається у ході розслідування кримінальних справ зазначеними групами.
Методи дослідження обрано виходячи з поставлених у роботі мети і завдань, з урахуванням об’єкта і предмета дослідження. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовані: метод системного аналізу, який дав можливість проаналізувати положення Конституції України, кримінально-процесуальне законодавство України та окремих іноземних країн, відомчі нормативні акти різних правоохоронних органів, постанови Пленуму Верховного Суду України, статистичні дані, наукові публікації; структурний метод дозволив вивчити види, структуру і зміст постанов про створення слідчої, слідчо-оперативної групи, внесення змін до її складу, обґрунтувати підстави їх винесення, мету і значення прийняття цих рішень, а також необхідність процесуальної регламентації прийняття рішень про припинення та закінчення діяльності слідчої, слідчо-оперативної групи; історико-правовий – застосовувався для розкриття генезису в законодавстві і науці кримінального процесу положень про слідчу та слідчо-оперативну групу; порівняльно-правовий – для аналізу й порівняння зарубіжного і вітчизняного досвіду в питаннях групового проведення розслідування у справах та здійснення судового, прокурорського нагляду і відомчого контролю за розслідуванням слідчою та слідчо-оперативною групою; формально-логічний – для визначення понять “слідча група”, “слідчо-оперативна група” з метою удосконалення підстав створення та діяльності таких груп; соціологічні методи (анкетування, інтерв’ювання) використовувались під час вивчення і узагальнення правозастосовної практики провадження розслідування працівниками слідчих підрозділів, які мають досвід роботи у складі слідчих груп, слідчо-оперативних груп. Названі методи використовувалися в роботі у взаємозв'язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об'єктивність дослідження, істинність отриманих наукових результатів.
Нормативною базою дослідження є Конституція України, кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство України, проект нового КПК України, підготовлений до другого читання у Верховній Раді України (реєстр № 3456 – 1), модельний проект КПК для держав – учасниць СНД, кримінально-процесуальне законодавство ряду іноземних країн (Азербайджану, Великобританії, Казахстану, Республіки Білорусь, Російської Федерації, Сполучених Штатів Америки, Федеративної Республіки Німеччина, а також відомчі і міжвідомчі накази МВС, Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації України.
Емпіричну базу дослідження склали судові статистичні дані та МВС України за 2001-2003 рр., результати узагальнення слідчої практики (у 2002-2003 році вивчено 140 кримінальних справ у Дніпропетровську та Дніпропетровській області, розслідування у яких протягом 1991-2001 рр. здійснювалося слідчими та слідчо-оперативними групами), узагальнені дані анкетування 216 слідчих, що мають досвід групового провадження розслідування із підрозділів органів внутрішніх справ, прокуратури, податкової міліції та Служби безпеки України. Використовувався й особистий досвід дисертанта, набутий за часи роботи у слідчих підрозділах МВС України упродовж 1992-1999 рр.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дана праця є одним з перших в українській кримінально-процесуальній науці монографічним дослідженням, у якому розглядаються правові та організаційні засади діяльності слідчої та слідчо-оперативної групи. В дисертації обґрунтовується ряд нових положень та висновків, які і при груповому провадженні розслідування надають можливість кожному учаснику кримінального процесу застосовувати всю повноту процесуальних прав наданих їм законом. При цьому особливо значущими, такими, що мають як теоретичне, і безпосередньо практичне значення, видаються такі положення дисертації, зокрема:
вперше:
• визначено правові засади розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою, які автор поділяє на три взаємопов’язані між собою групи: 1) законність створення і припинення діяльності слідчої та слідчо-оперативної групи; 2) процесуальні повноваження під час групового провадження; 2) поєднання колегіальності розслідування з особистою відповідальністю;
• запропоновано авторську редакцію визначення поняття слідча група, слідчо-оперативна група;
• розроблено систему процесуальних заходів, які гарантують кожному учаснику кримінального процесу можливість застосування всієї повноти процесуальних прав, наданих їм законом, під час групового провадження у справі;
• сформульовано окремі правові норми про прийняття рішення щодо припинення діяльності групи та її розформування ще до кінця слідства і обґрунтовано положення, що таке рішення за своєю сутністю повинно розглядатися як один з різновидів зміни форми складу слідчої (слідчо-оперативної) групи, а тому обов`язково повинно мати і відповідне процесуальне оформлення;
• розглянуто питання про здійснення судового контролю за дотриманням прав і свобод громадян під час розслідування злочинів слідчою (слідчо-оперативною) групою;
• досліджено проблемні питання про оскарження процесуальних рішень і дій під час розслідування злочинів слідчою (слідчо-оперативною) групою і внесено відповідні пропозиції щодо їх вирішення;
• на підставі отриманих під час дослідження наукових результатів сформульовано низку пропозицій щодо змін та доповнень до чинного КПК (ст.ст. 26, 99, 114, 1141 119, 214, 1651, 1652, 2361 382), а також пропозицій до нового КПК України (реєстр. № 3456-1), що стосуються: підстав створення слідчої та слідчо-оперативної групи; внесення змін до складу групи та припинення її діяльності; повноважень начальника слідчого відділу щодо складу слідчої групи; повноважень слідчого групи та керівника її керівника; а також рішення про часткове закриття кримінального переслідування у справі; та процедури апеляційного оскарження процесуальних рішень під час групового провадження.
удосконалено:
• підстави створення слідчої групи, слідчо-оперативної групи, обґрунтовання висновку про те, що не доцільно підстави створення цих груп ототожнювати між собою;
• твердження про те, що розпорядження керівника правоохоронного органу про створення слідчої групи повинно містити у собі, окрім вказівки керівнику слідчого підрозділу про створення слідчої групи, ще й завдання керівникам інших підрозділів про оперативне, криміналістичне, технічне, фінансове забезпечення діяльності групи, коли цього потребують обставини справи або конкретного злочину.
набули подальшого розвитку:
• положення про розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою, а також пропозиції про надання слідчому – керівнику слідчої (слідчо-оперативної) групи у складі декількох слідчих, процесуальних повноважень, що відповідають повноваженням керівника слідчого відділу, і з одночасним обмеженням процесуальних повноважень керівника цього слідчого підрозділу щодо складу такої групи;
• пропозиції, що при внесенні змін до складу слідчої (слідчо-оперативної) групи повинні складатися мотивовані постанови, і про прийняття такого рішення обов`язково необхідно повідомляти визначених законом учасників кримінального процесу, а саме: підозрюваного, обвинуваченого, їх законних представників, потерпілого, позивача, відповідача та їх представників;
• думки науковців стосовно існування певних проблем, пов’язаних з реалізацією процесуальної незалежності та самостійності “рядових” слідчих у складі групи і з забезпеченням прав та свобод учасників процесу під час групового розслідування злочинів;
• положення про те, що прокурорський нагляд повинен цілком охоплювати діяльність слідчої (слідчо-оперативної) групи, враховуючи склад та структуру групи, специфіку розподілу роботи у ній та її обсяг.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки і пропозиції використовуються:
- у законотворчій роботі під час внесення змін і доповнень до чинного КПК України і вдосконалення проекту нового КПК України (акт впровадження за № 06-19/15-900 від 17 листопада 2003 року Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності);
- у практичній діяльності органів досудового слідства і прокуратури (акт впровадження від 3 червня 2004 року слідчого управління ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області);
- у навчальному процесі - положення даної роботи можуть використовуватись під час вивчення слухачами, курсантами і студентами юридичних закладів освіти відповідних розділів кримінального процесу й практичними працівниками слідчих органів внутрішніх справ і прокуратури під час підвищення їх кваліфікації (акт впровадження від 1 грудня 2001 року Інституту підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів та науково-практичних розробок; акт впровадження від 17 грудня 2003 року Юридичної академії МВС);
- у навчально-методичній діяльності під час написання окремих розділів підручників і навчальних посібників, планів семінарських та практичних занять з курсу “Кримінальний процес в Україні”, підготовки і викладання лекцій за темами: “Взаємодія слідчого з органами дізнання”, “Основи групового розслідування кримінальних справ та його особливості” (акт впровадження від 17 грудня 2003 року Юридичної академії МВС).
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України, представлена і обговорена на спільному засіданні цієї кафедри та кафедри криміналістики, схвалена ними і рекомендована до захисту.
Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором на Міжнародних та Всеукраїнських науково-практичних конференціях, зокрема: “Питання діяльності прокуратури в проекті КПК України (грудень 2000 р., м. Київ), “Проблеми права на зламі тисячоліть” (лютий 2001 р., м. Дніпропетровськ), “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (квітень 2002 р., м. Запоріжжя), “Пріоритетні напрямки діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю в сучасних умовах” (жовтень 2002 р., м. Дніпропетровськ).
Публікації. Основні теоретичні положення, висновки та рекомендації, сформульовані у дисертації, викладені автором у восьми наукових статтях, із них шість у фахових періодичних виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України.
Структура дисертації визначена предметом та зумовлена метою і завданнями дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 250 сторінок, із яких 177 – основного тексту, 50 додатки. Список використаних джерел - 23 сторінки (278 найменувань).

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проведене дисертаційне дослідження щодо правових та організаційних засад розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою дозволяє зробити такі висновки:
1. Генезис кримінально-процесуального законодавства і підзаконних нормативних актів про розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою на території України має два етапи: 1) етап радянського періоду (1958-1991рр.) 2) етап започаткованої нещодавно державної незалежності (з 1991р. і до сьогодення), кожен з яких мав свою специфіку, зумовлену соціальними, політичними, економічними та іншими чинниками.
2. При визначенні поняття “слідча група” чи “слідчо-оперативна група” необхідно враховувати: особливості провадження, що здійснюються цими групами, покладені на них завдання, розподіл обов’язків у групі, термін її дії та підстави створення цих груп.
3. Підстави створення слідчої та слідчо-оперативної групи не повинні бути тотожними між собою, як це зазначено в проекті нового КПК України (ст. 236). Пропонуються окремі підстави створення цих груп.
Для слідчої групи це: 1) складність справи та необхідність у проведенні великого обсягу слідчих і процесуальних дій по ній; 2) необхідність проведення трудомісткої та невідкладної слідчої дії, яку одному слідчому виконати у встановлені строки не під силу.
Для слідчо-оперативної групи 1) необхідність проведення інтенсивних та тривалих оперативно-розшукових заходів співробітниками оперативного апарату органу дізнання у ході розкриття та розслідування слідчим складної справи з великим обсягом роботи; 2) необхідність у вказаних оперативно-розшукових заходах під час розкриття та розслідування слідчим злочину “по гарячих слідах”; 3) необхідність проведення оперативно-розшукових заходів за матеріалами попередньої перевірки інформації про завуальовані злочинні діяння, оскільки даних, що містяться у цих матеріалах, які перебувають на розгляді у слідчого, не достатньо для прийняття ним рішення про порушення кримінальної справи.
4. З урахуванням зазначених підстав створення слідчої та слідчо-оперативної групи, пропонується і нове визначення їх поняття:
Слідча група це - об’єднання певної кількості слідчих з одного чи різних відомств, що створюється на визначений час компетентними посадовими особами відповідно до вимог КПК України (відомчих актів) для розслідування складної чи великої за обсягом роботи справи, яку необхідно виконати, або для проведення необхідної трудомісткої та невідкладної слідчої дії, яку одному слідчому виконати у встановлені строки не під силу.
Очолюється група слідчим-керівником або особою, яка за законом водночас зі своїми основними повноваженнями наділена і процесуальними повноваженнями слідчого.
Слідчо-оперативна група - це тимчасове формування, яке створене для спільної узгодженої діяльності, до складу якого входять оперативні та інші співробітники органів дізнання та слідчий (слідчі), що має своє призначення, і в якому під керівництвом слідчого та із запровадженням інтенсивних і тривалих оперативно-розшукових заходів здійснюється розкриття злочину “по гарячих слідах”, розслідування великих за обсягом складних справ або перевірка заяв та повідомлень про завуальовані злочинні діяння по матеріалам, що перебувають на розгляді у слідчого.
5. Якщо розслідування, що ведеться “по гарячих слідах”, потребує проведення інтенсивних та тривалих оперативно-розшукових заходів, то ініціатива щодо створення СОГ повинна належати слідчому, в провадженні якого перебуває ця справа. А якщо на розгляді у слідчого знаходяться матеріали про завуальовані злочинні діяння, то ініціатива щодо створення СОГ повинна належати лише цьому слідчому, а оформлюватись постановою начальника слідчого підрозділу, або прокурора та наказом керівника органу дізнання. Для чого необхідно розробити відповідну норму.
6. Своєчасність створення слідчої чи слідчо-оперативної групи прямо залежить і від своєчасності надання керівником ОВС, прокуратури, податкової міліції, СБУ відповідної вказівки, розпорядження, наказу начальникам оперативного та слідчого підрозділу про створення групи. Таке розпорядження повинно містити у собі, окрім вказівки керівнику слідчого підрозділу про створення слідчої групи, ще й завдання керівникам інших підрозділів про оперативне, криміналістичне, технічне, фінансове забезпечення діяльності групи, коли цього потребують обставини справи або конкретного злочину.
Проте, начальник слідчого підрозділу ініціювати створення слідчої групи повинен і на свій розсуд, не чекаючи вказівки відповідного керівника.
7. Групове розслідування має відповідні, притаманні саме йому закономірності, тобто - основи такої діяльності. Ці основи поділяються на три взаємопов’язані між собою групи.
Перша - законність створення і припинення діяльності групи. Сюди належать такі положення: а) створення слідчої групи, слідчо-оперативної групи, внесення змін до її складу, припинення діяльності та розформування групи можливі тільки при наявності законних підстав і з відповідним процесуальним оформленням; б) обов`язкове повідомлення слідчих групи про прийняте рішення щодо створення слідчої групи, слідчо-оперативної групи, припинення діяльності та її розформування; в) обов`язкове повідомлення залучених до справи учасників кримінального процесу (підозрюваного, обвинуваченого, їх законних представників, потерпілого, позивача, відповідача та їх представників) про створення, склад слідчої групи, слідчо-оперативної групи, його заміну та розформування.
Друга група – процесуальні повноваження під час групового провадження. Сюди входять такі положення: а) часткова обмеженість процесуальної самостійності слідчого групи; б) з моменту призначення слідчого-керівником групи слідчих, він автоматично наділяється і процесуальними повноваженнями відповідними до повноважень начальника слідчого підрозділу.
Третя група – поєднання колегіальності розслідування з особистою відповідальністю. Сюди відносяться наступні положення: а) колегіальне розслідування справи поєднане з особистою відповідальністю керівника слідчої (слідчо-оперативної) групи за хід розслідування та прийняття щодо неї рішення в цілому; б) обов`язкове виконання слідчими групи письмових вказівок, доручень керівника цієї слідчої (слідчо-оперативної) групи.
8. Факт припинення діяльності групи і її розформування, ще до кінця слідства, за своєю сутністю повинен розглядатися як один з різновидів зміни форм складу слідчої (слідчо-оперативної) групи, а тому обов`язково мати і відповідне процесуальне оформлення.
9. Під час групового розслідування злочинів існують певні проблеми, пов’язані з забезпеченням прав і свобод учасників процесу, а також проблеми реалізацією процесуальної незалежності та самостійності слідчих групи, для розв’язання котрих необхідно законодавчо забезпечити можливість їх реалізації та розробити рекомендації щодо проведення процесуальних та слідчих дій у таких справах з урахуванням цих процесуальних гарантій.
10. Нечітке визначення процесуального положення слідчого - керівника слідчої (слідчо-оперативної) групи, який під час проведення такого розслідування одноособово приймає справу до свого провадження і керує діями слідчих групи та координує розслідування, породжує різні думки щодо обсягу його повноважень. А втім, ствердження про одноособове прийняття справи до провадження тільки керівником групи і одноособове прийняття рішень лише керівником групи не є бездоганним. Оскільки у великих за обсягом (проведення процесуальної та оперативно-розшукової роботи) справах, з великою кількістю епізодів, версій, обвинувачених керівник групи за той відрізок часу, що передбачений для розслідування, немає реальної можливості засвоїти та проаналізувати всю інформацію, що у справі збирається, врахувати усі тонкощі (по конкретному епізоду), і безпосередньо особисто співпрацювати з усіма залученими у справі співробітниками органу дізнання.
Тому, справу до провадження повинні приймати всі слідчі, які працюють у складі групи слідчих чи слідчо-оперативної групи, за такою схемою: “керівник групи виносить постанову про прийняття справи до провадження групою слідчих, зазначаючи водночас у постанові прізвища слідчих групи, які будуть здійснювати провадження у справі. Постанову підписує керівник і зазначені в ній слідчі - члени групи”.
11. Загальну роботу слідчої (слідчо-оперативної) групи у таких справах необхідно розділяти на відносно самостійні ділянки розслідування. Це дозволить взаємодіяти слідчим з органами дізнання як “по вертикалі” - на рівні керівника групи слідчих і старшого групи оперативних співробітників органу дізнання, так і “по горизонталі” - на рівні слідчого, який відповідає за розслідування на виділеній ділянці, і оперативних співробітників органу дізнання, що надані йому у допомогу на цій ділянці розслідування.
12. З моменту призначення слідчого керівником слідчої (слідчо-оперативної) групи, він відносно слідчих цієї групи повинен автоматично наділятися процесуальними повноваженнями, що відповідають повноваженням начальника слідчого підрозділу.
13. Необхідно в КПК більш чітко визначити обсяг повноважень слідчого при здійсненні ним розслідування у складі слідчої (слідчо-оперативної) групи. Це надасть йому більше можливостей для реалізації функції розслідування.
14. Діяльність слідчої (слідчо-оперативної) групи і пов`язаний у зв`язку з цим розподіл функціональних обов’язків серед слідчих групи повинен мати два основних напрямки. За першим - слідчий групи виконує окремі слідчі дії за дорученням та вказівками керівника групи, перебуваючи нібито у ролі його помічника, а керівник групи бере на себе провадження найбільш важливих та відповідальних, на його думку, слідчих дій. За другим - слідчий групи діє як повноправний учасник розслідування і провадить досудове слідство на самостійній ділянці розслідування, що надана йому за дорученням чи постановою керівника групи, але в такому випадку за самостійно прийняті рішення має і нести повну та персональну відповідальність.
15. Треба передбачити в КПК України норму, за якою керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи на час її діяльності мав би можливість виділяти в окреме провадження слідчому групи певної частини (стосовно фізичних, юридичних осіб, подій, версій, напрямків та територій розслідування) з головної кримінальної справи з прийняттям її до провадження слідчим групи. Який прийнявши частину справи до свого провадження має право застосовувати всю повноту своєї процесуальної самостійності передбаченої законом. При цьому за самостійне розслідування слідчий групи повинен нести повну відповідальність.
16. Винятками у прийнятті слідчим групи самостійних рішень повинні бути ті, що зачіпають інтереси суміжної ділянки роботи іншого слідчого цієї групи або мають відношення до всієї справи. У таких випадках його дії обов`язково повинні узгоджуватися з керівником слідчої групи, а саме: під час пред’явлення обвинувачення, застосування заходів процесуального примусу (поміщення в приймальник - розподільник, затримання, арешт, призначення судово-психіатричної експертизи з поміщенням у відповідний медичний заклад), проведення виїмки, обшуку щодо особи, яка є свідком, підозрюваним, обвинуваченим на суміжній ділянці розслідування іншого слідчого - члена цієї групи. А також під час прийняття рішень про зупинення, закриття досудового слідства, передачі справи за підслідністю, якщо ці рішення стосуються суміжної ділянки розслідування або всієї справи, у тому числі й виконання вимог, передбачених ст.ст. 217, 218, 220-226, 417 КПК України.
17. При безпідставному обмеженні процесуальної самостійності та незалежності слідчого групи її керівником за слідчим має зберігатись право на оскарження прокуророві вказівки керівника слідчої (слідчо-оперативної) групи, якщо він з ними не згоден. Тому доцільно закріпити у нормах кримінально-процесуального законодавства положення - “На час діяльності у складі слідчої (слідчо-оперативної) групи процесуальні повноваження слідчого групи мають часткові обмеження лише у випадках визначених законом” - буде лише сприяти процесуальній активності слідчого під час розслідування у складі слідчої (слідчо-оперативної) групи.
Пропонується новий КПК України доповнити статтею: “Повноваження слідчого у складі слідчої та слідчо-оперативної групи.”
18. Процесуальну функцію контролю за розслідуванням групою слідчих (слідчою чи слідчо-оперативною групою), начальник слідчого відділу повинен здійснювати процесуальним способом, а саме: перевіркою кримінальних справ і особистою участю в провадженні слідчих дій. Лише вивчивши кримінальну справу та взявши особисту участь у провадженні слідчих дій, начальник слідчого відділу може з’ясувати своєчасність і правомірність дій слідчого групи з розкриття та попередження злочинів і оцінити їх з погляду відповідності закону.
19. Відсутність у КПК України чіткої регламентації повноважень начальника слідчого підрозділу щодо складу слідчої (слідчо-оперативної) групи, не виключає його безпідставного втручання в процесуальну діяльність слідчого групи. Оскільки, з одного боку, є керівник групи, який керує та координує дії слідчих цієї групи, дає їм доручення та вказівки щодо проведення розслідування і, приймаючи рішення у справі в цілому, несе повну та особисту відповідальність за прийняття таких рішень. А з іншого боку - є начальник слідчого підрозділу з повноваженнями, що надають йому право (і без залучення до складу групи) теж давати слідчим групи вказівки стосовно справи, на свій розсуд виконувати у ній різні слідчі дії і не нести особистої відповідальності за керування слідчими групи й виконання ними його вказівок.
20. Начальник слідчого підрозділу щодо складу слідчої (слідчо-оперативної) групи повинен мати наступні права: 1) доручати провадження у справі слідчій (слідчо-оперативній) групі; 2) обирати учасників при її створенні, звільняти їх від розслідування інших справ; 3) призначати слідчого керівником слідчої (слідчо-оперативної) групи; 4) розглядати скарги та заявлені відводи щодо слідчого керівника групи і здійснювати його заміну, якщо для цього є законні підстави; 5) ознайомлюватись з матеріалами справи і приймати рішення про розформування групи, але на підставі постанови про припинення її діяльності, винесеної керівником групи; 6) надавати письмові вказівки керівнику групи про поновлення її діяльності та провадження окремих слідчих дій у цій справі.
Керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи має виконувати такі вказівки, якщо він згодний, або оскаржити їх прокурору чи вищестоящому прокурору, якщо не згодний з цими вказівками.
Для цього необхідно у новому КПК України передбачити статтю “Повноваження начальника слідчого підрозділу щодо складу слідчої групи”.
21. Прокурорський нагляд повинен цілком охоплювати діяльність слідчої (слідчо-оперативної) групи, враховуючи склад і структуру групи, специфіку роботи та її обсяг. Тому пропозиції щодо позбавлення прокурора права на здійснення нагляду за додержанням законів в оперативно-розшуковій діяльності, не є бездоганними. Позбавлення прокурора та його заступників такого права, дозволяє оперативним підрозділам з дозволу суду проводити заходи (до порушення кримінальної справи), що обмежують конституційні права і свободи людини, обминаючи тим самим прокурора - головного носія функції (кримінального переслідування) обвинувачення, якого лише повідомлятимуть про це. Таке становище принижує роль прокурора щодо здійснення прокурорського нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю і йде не на користь як ефективності оперативно-розшукової діяльності, так і захисту прав та законних інтересів осіб, яких вона торкається.
22. Міські та районі прокурори усунуті від вирішення проблем забезпечення законності в оперативно-розшуковій діяльності (ч.1 ст. 14 Закону “Про оперативно-розшукову діяльність), хоча чимало слідчо-оперативних груп, а також працівників оперативних підрозділів функціонує саме на міськрайонному рівні.
Пропонується пункт 9 статті 14 вказаного Закону доповнити таким змістом: “У випадках, передбачених законодавством, прокурор вирішує питання - погодитися чи не погодитися надати дозвіл на проведення оперативно-розшукових заходів, а також після отримання оперативним підрозділом рішення суду на їх проведення здійснює контроль”.
23. Доцільно внести до Закону України “Про прокуратуру”, - окрему статтю, у якій закріпити право прокурора достроково зупиняти проведення оперативно-розшукових заходів, дозвіл на які надав суд, у разі, коли необхідність у їх проведенні відпала, шляхом надання відповідної письмової вказівки керівнику оперативного підрозділу або винесення постанови про зупинення оперативно-розшукового заходу.
24. В залежності від складу (відомча, міжвідомча) групи, кількості її учасників та розподілу роботи між ними, кожен учасник групи має можливість на законних підставах приймати процесуальні рішення у різних регіонах держави, в тому числі і ті, які обмежують конституційні права та свободи людини. Тому судовий контроль повинен повністю (у випадках передбачених законом) охоплювати, як рішення прийняті слідчою (слідчо-оперативною) групою в цілому, так і рішення прийняті кожним слідчим та оперативним працівником такої групи окремо, особливо коли вони працюють на самостійній ділянці розслідування.
25. А втім, уповноваження лише голів апеляційного суду та їх заступників - на виключне винесення постанови про накладення арешту на кореспонденцію й зняття інформації з каналів зв’язку значно ускладнює слідчим міськрайонної ланки підготовку й проведення вказаних заходів. Особливо у разі виникнення ситуацій, коли гаяння часу із провадженням цієї слідчої дії може призвести до небажаних наслідків. В рівній мірі це стосується діяльності слідчої (слідчо-оперативної) групи, і така процедура може і не дати очікуваної результативності від проведення цієї слідчої дії. Тому подання повинно вноситися до суду за місцем провадження досудового слідства або до суду за місцем розташування підприємства – оператора зв’язку.
26. Суддя повинен мати право додатково затребувати від оперативно-розшукового підрозділу матеріали, якщо перед ним стоїть питання про прийняття рішення, що обмежує конституційні прав і свобод людини.
27. Якщо слідчий групи на самостійній ділянці розслідування (територія іншої області) вирішує питання про взяття обвинуваченого під варту, проведення обшуку в його житлі, накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку тощо то, в такому випадку судовий контроль повинен здійснюватися за альтернативним варіантом, а саме: виносити постанову про застосування цих заходів і проведення зазначених слідчих дій повинен суддя, на території якого вони будуть проводитися, або ж суддя, на території якого провадить розслідування в цілому слідча (слідчо-оперативна) група на чолі з її керівником.
Доцільно передбачити у новому КПК України норму, за якою “керівник або слідчий слідчої (слідчо-оперативної) групи у зазначених законом випадках мав би право обирати, до якого суду звернутися для подачі подання”, з обов’язковою вимогою, що “з таким поданням звернутися можна, лише до одного з судів, і прийняте судом щодо нього рішення є кінцевим, а подача цього ж подання для повторного розгляду в інший суд категорично забороняється і тягне за собою кримінальну відповідальність”.
28. Суди України, які виконують функцію судового контролю, стикаються з певними проблемами при здійсненні цієї важливої функції, а саме: 1) чітко не визначено межі судового контролю щодо розгляду скарг на стадії досудового розслідування; 2) не розписана процедура розгляду скарг на постанови про порушення кримінальної справи; 3) не бездоганно визначено і процесуальний порядок апеляційного оскарження; 4) не передбачено процесуального порядку виклику до суду слідчого, прокурора для давання пояснень за скаргою, яка на них надійшла; 5) не визначено, з якого саме моменту має обчислюватися строк подачі скарги до суду, на дії слідчого та прокурора.
У рівній мірі зазначені проблеми існують і під час вирішення питань за скаргами, що надходять у ході розслідування слідчою (слідчо-оперативною) групою. Але специфіка колективного провадження розслідування слідчою (слідчо-оперативною) групою породжує додаткові питання щодо процедури їх подання, розгляду та вирішення таких скарг.
29. Загальним є правило, що скарга на постанову прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи розглядається суддею районного (міського) суду одноособово за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову. Не враховується специфіка, за якою може здійснювати свою діяльність слідча (слідчо-оперативна) група в цілому і кожен слідчий групи окремо на наданій ділянці чи направленні розслідування. І оскільки суддя має право викликати до себе особу скаржника для надання пояснень то доцільно у норми проекту (ст. 321) КПК України до вимог щодо місця розгляду скарги внести доповнення такого змісту: “Виняток щодо місця розгляду скарги може бути, якщо оскаржують постанову прийняту будь-ким з слідчих слідчої чи слідчо-оперативної групи. У цьому випадку за письмовим бажанням особи (фізичної, юридичної) скаржника скарга розглядається тим судом, на який ця особа посилається, але у випадку, якщо рішення, що оскаржують, стосується безпосередньо території обслуговування саме цього суду”.
Таке доповнення враховує інтереси особи, конституційні права якої і покликаний захищати суд під час здійснення (на досудовому слідстві) у встановлених законом випадках функції судового контролю.
За такою процедурою повинно вирішуватись і питання при оскаржені особою постанови про закриття кримінальної справи, яка винесена керівником слідчої (слідчо-оперативної) групи або слідчим цієї групи.
30. Під час досудового розслідування у багатоепізодних справах стосовно декількох осіб, іноді приймаються рішення про припинення кримінального переслідування щодо однієї з осіб по одному з епізодів. Вказане рішення дорівнює частковому закриттю провадження у справі і безпосередньо торкається інтересів потерпілої та інших визначених законом зацікавлених осіб, які не мають змоги оскаржити таке рішення, оскільки законодавцем не передбачено оскарження постанови про часткове закриття провадження у справі, а тому не існує законодавчих підстав і для їх повідомлення.
Пропонується передбачити в новому КПК статтю: “Часткове закриття кримінального переслідування у справі”.
31. Практика, коли прокурори, скасовуючи постанову про відмову в порушенні справи, не порушують її своєю постановою, а направляють матеріали слідчому (органу дізнання), який прийняв це рішення для додаткової перевірки – суперечить вимогам кримінально-процесуального законодавства.
На думку автора, прийняття такого рішення можливе у випадку, якщо рішення про відмову в порушенні кримінальної справи прийняте завчасно (до закінчення визначеного законом строку перевірки), хоча для прийняття кінцевого рішення, ще необхідно було відібрати пояснення у осіб, на які є посилання, уточнити інші пояснення, витребувати необхідні довідки, документи тощо.
Пропонується у проекті нового КПК України (ст. 225) чітко визначити в яких саме випадках прокурор має право скасувати постанову про відмову в порушенні кримінальної справи та направити ці матеріали для додаткової перевірки.
32. Підтримується думка про доцільність закріплення у вітчизняному законодавстві права особи, не лише на оскарження до суду такого заходу процесуального примусу, як затримання, але, і процедури реалізації такого права, а саме: порядок подання скарги, термін її розгляду, присутності при цьому особи, права, обов’язки учасників процесу оскарження тощо.
33. Не відповідають вимогам (ст. 29) Конституції України строки, за якими заарештована особа має право оскаржити свій арешт до апеляційного суду, продовж трьох діб з часу прийняття рішення про арешт (ч. 7 ст. 1652 КПК). По суті, виходить, що така особа може оскаржити рішення про свій арешт лише в цей проміжок “позовної давності”. І якщо не встигла, то незважаючи на обставини, що цьому завадили (погане самопочуття, хвороба тощо), на час дальшого досудового слідства її такого права позбавлено.
Найбільш удалою і такою, що відповідатиме Конституції України (та правовим стандартам більшості розвинутих західних держав), буде законодавча регламентація строку оскарження арешту, за якою: “Постанова про арешт може бути оскаржена до апеляційного суду в будь-який час досудового провадження у справі”.
34. Закон вимагає, щоб апеляційний суд розглядав апеляцію не пізніше як через три доби після її надходження (ст. 382). Проте, специфіка діяльності слідчої (слідчо-оперативної) групи, яка може здійснювати розслідування в межах декількох областей, і механізм розподілу роботи в ній між її учасниками та їх мобільність при розслідуванні, можуть не дозволити слідчому групи (який направляв подання про взяття особи під варту) так швидко надати необхідні матеріали до апеляційного суду. У зв’язку з цим, перевірка цього рішення апеляційним судом у зазначені законом строки - три доби здається дуже проблематичною, оскільки апеляція подається не через суд, який обрав цей захід, а безпосередньо до апеляційного суду (ч. 5 ст. 349), який, здійснюючи перевірку, судове слідство не проводить, але відповідні матеріали для розгляду апеляції обов’язково витребує, і розглянути такі апеляції повинен не пізніше як через три доби після їх надходження (ст. 382).
Автор вважає, якщо подання про взяття особи під варту було складено керівником слідчої (слідчо-оперативної) групи чи її “рядовим” слідчим, у проваджені якого перебуває ця справа, то процесуальний порядок подачі апеляції, строків підготовки матеріалів до її розгляду, строків розгляду апеляції в апеляційному суді повинен бути іншим, а саме: “У разі подачі апеляції на рішення, яке прийняте відповідно до статті 1652 КПК України за ініціативою слідчого слідчої (слідчо-оперативної) групи, така апеляція подається до апеляційного суду через прокурора, який дав згоду на це подання. або через голову суду першої інстанції, суддя якого ухвалив подання своєю постановою.
Отримавши апеляцію, прокурор або суддя про її надходження негайно оповіщає слідчого, який ініціював обрання цього запобіжного заходу, або керівника цієї слідчої (слідчо-оперативної) групи і надає йому засвідчену копію такої апеляції не пізніше як через дві доби.
Оригінал апеляції з відміткою про дату та годину її вручення направляється відразу до апеляційного суду за призначенням, який повинен розглянути апеляцію і прийняти щодо неї рішення не пізніше ніж упродовж п’яти діб з часу її надходження.
Протягом двох діб з часу отримання копії апеляції слідчий групи або її керівник підготовлює відповідні матеріали справи і разом з указаною копією надає їх до апеляційного суду за призначенням, про що негайно сповіщає прокурора або голову суду першої інстанції, який надає їм для виконання копію апеляції”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Александров А.С. Каким быть предварительному следствию // Гос. и право. – 2001.–№ 9. – С. 54-62.

2. Алексеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж, 1980. – 252с.

3. Аленин Ю.П. Выявление и расследование очагов преступления: теория и практика. – Одесса: Юрид. ин-т Одесского Государственного Университета, 1996. – 276с.

4. Аленин Ю.П. Процессуальные особенности производства следственных действий. – Одесса, 2002. – 264с.

5. Аркуша Л.І. Основні методики виявлення і розслідування організованої злочинної діяльності при наявності корумпованих зв’язків: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.09/ Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого. – Х., 2002. – 19с.

6. Афанасьев В., Чувилёв А., Белозёров Ю. Незаконные отказы в возбуждении уголовных дел // Соц. Законность. – 1971–№7. – С. 27-30.

7. Багаутдинов Ф.Н. Обеспечение публичных и личных интересов при расследовании преступлений: Монография. – М.: «Юрлитинформ». – 2004. – 544с.

8. Бажанов С.В. Историческая преемственность следственных групп (бригад). //Законность. – 1998. - №5. – С. 41 - 46.

9. Бажанов С.В. Групповой метод расследования как способ повышения эффективности предварительного следствия: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 /МВД СССР. Высш. юрид. заоч. школа. - М., 1990. – 24с.

10. Бажанов С.В. Групповой метод расследования как способ повышения эффективности предварительного следствия: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.09. – М., 1990. - 153с.

11. Балашов А. Взаимодействие следователей и органов дознания // Соц. законность. – 1970. – № 12. – С. 19 - 22.

12. Балашов А. Организация взаимодействия следователей и органов дознания //Соц. законность. – 1975. – №6. – С. 50-53.

13. Бандурка О.М., Соболєв В.О., Московець В.І. Партнерські взаємовідносини між населенням і міліцією: Підручник. – Харків: Вид-во НУВС, 2003. – 352с.
14. Баулін О.В., Карпов Н.С. Процесуальна незалежність і самостійність слідчого та їх правові гарантії. - К.: НАВСУ, 2001. - 232с.

15. Бахин В.П., Когамов М.Ч., Карпов Н.С. Допрос на предварительном следствии. Уголовно-процессуальные криминалистические вопросы. – Алмааты: Оркениет, 1999. - 208с.

16. Безлепкин Б.Т. Судебно-правовая защита прав и свобод граждан в отношениях с государственными и должностными лицами // Право и закон. – М., 1997. – С. 50-52.

17. Белозёров Ю.Н., Чугунов В.Е., Чувилёв А.А. Дознание в органах милиции и его проблемы. – М.: Юр. лит., 1972. – 108c.

18. Благодир С.М. Закриття кримінальної справи в досудовому слідстві: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.09/ Національна академія внутрішніх справ України. – К., 1998 – 18с.

19. Бойко В. Нова Конституція та судова влада // Право України. – 1997 - № 1. – С. 16-18.

20. Болотин С.В. Орган дознания в системе уголовно-процессуальных правоотношений: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09. – М.: Высшая юридическая заочная школа МВД СССР, 1990. – 23с.

21. Бородин С.В. Обстоятельства исключающие производство по уголовному делу //Учен. зап. ВИЮИ. - 1961. - Вып. 13. – С. 43-48.

22. Бояров В.І. Залучення спеціалістів-психологів до слідства у кримінальних справах // Вісник прокуратури. – 2002. - № 6. – С. 116 - 118.

23. Бояров В.І. Особливості методики розслідування вбивств, скоєних в умовах протистояння злочинних угруповань: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09/Київський національний ун-т ім. Т.Г. Шевченка. – К., 2000. – 16с.

24. Бринцев В. Система досудового слідства // Право України. - 1998. - № 12. – С. 99-101.

25. Быков В. Контроль и запись телефонных и иных переговоров // Законность. – 2001. - № 10. – С. 39-43.

26. Быков В.М. Некоторые аспекты организации первоначального этапа расследования групповых преступлений // Проблемы первоначального этапа расследования. – Ташкент: Н.И. и Р.И.О. ТВШ МВД СССР, 1986. – 153с.

27. Вапнярчук В.В. Проблеми організації досудового слідства. // Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України. – Харків, 1998. - С. 179-183.

28. Васильев А.М. Правовые категории теории права. - М., 1976. - 235с.

29. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К. – Ірпінь: ВФТ “Перун”, 2003. – 1440с.

30. Викторов Б.А. Развитие принципов советского предварительного следствия и задачи дальнейшего совершенствования деятельности следственного аппарата ОВД // Говорят лучшие следователи. - Волгоград, 1969. - С.12-17.

31. Вступне слово Президента України Леоніда Кучми на Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією та захисту прав людини // Урядовий кур’єр. – 2004 – 30 січня.

32. Володько М. Координация деятельности административных органов // Радянське право. – 1968. – № 9. – С. 24-27.

33. Галаган В.І. Співвідношення кримінально-процесуальної та оперативно-розшукової діяльності органів внутрішніх справ України // Теорія оперативно-службової діяльності правоохоронних органів України. - Львів: Львівський інститут внут. справ, 2000. - 318с.

34. Герасимов И.Ф. Взаимодействие органов предварительного следствия и дознания при расследовании особо опасных преступлений: Дис... канд. юрид. наук. – Свердловск, 1996 – 225с.

35. Герасун А.А. Как процессуально оформить взаимодействие следователя и органа дознания // Соц. законность. – 1971. – №3. – С. 50 - 54.

36. Герасун А.А. Бригадный метод расследования в советском уголовном процессе: Дис… канд. юрид. наук. – М., 1968. – 20с.

37. Герасун А.А. Обстоятельства требующие производства следствия несколькими следователями. //Соц. законность. – 1967. – №6. – С. 51-53.

38. Головчак В.П. Із досвіду слідчої роботи органів прокуратури України // Вісник прокуратури. – 2000. - №2. - С. 40-48.

39. Гончаров І.Д Бригадний метод розслідування: теорія, практика, шляхи вдосконалення // Право України. – 1999. - № 5-6. – С. 20-23.

40. Гончаров И.Д. Бригадный метод расследования уголовных дел и процессуальное положение следователя // Труды Киевской ВШ. - К., 1972. – № 6. – С. 193-197.

41. Горняцький А.А. Некоторые вопросы расследования преступлений группой следователей // Криминалистика и судебная экспертиза. – 1966. – №3. – С. 7-11.

42. Гриненко А.В., Каткова Т.В., Кожевников Г.К. Руководство по расследованию преступлений :Научно-практическое пособие. – Х.: Консум, 2001. – 608с.

43. Грошевий Ю.М., Марочкін І.С. Органи досудової влади в Україні. - К., 1997. – 32с.

44. Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. – М.: Юрид. Лит. - 1981. – 192с.

45. Гуляєв А.П. Особенности прокурорского надзора за предварительным расследованием в советском уголовном процессе // Роль аппаратов уголовного розыска и следствия в борьбе с преступностью. – Омск. – Вып. 24. – С. 54-64.

46. Гусев Л.Н. Процессуальное положение следователя в советском уголовном процессе. - М., 1959. - 458с.

47. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А Уголовный процесс западных государств. - М.: Зерцало-М, 2001. - 569с.

48. Давыдов П.М., Мирский Д.Я. Прекращение уголовных дел в советском уголовном процессе. - М.: Госюриздат, 1963. – 126с.

49. Даниленко В.П. Незалежній Україні-незалежне слідство// Право України. - 1992. – № 6. – С. 32-36.

50. Дворкин А. И Осмотр места происшествия: Практическое пособие. - М.: Юристъ, 2001. - 336с.

51. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса: Вопросы теории и практики. - М.: Юридическая литература, 1971. - 199с.

52. Довідник прокурора: Законодавчі та відомчі акти з питань прокурорської діяльності. – К.: “Воля”, 2003. – 448с.

53. Долгоруков С.В. Принцип неприкосновенности личности в уголовном судопроизводстве: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.09/ Белорус. Гос. ун-т им. В.И. Ленина. – Минск, 1985. – 21с.

54. Долженков О.Ф., Думко А.Ф., Козаченко І.П. Оперативно-розшукова діяльність, як правоохоронна функція кримінальної міліції. – Одеса: Одеський ін-т внут. справ, 2000. – 133с.

55. Доля Е. Следователь: где и каким ему быть? // Сов. юстиция. - 1990. - № 15. - С.17-19.

56. Дорошенко В.Т. Організація роботи слідчо-оперативної групи при розслідуванні умисних вбивств, скоєних організованими злочинними угруповуваннями і на замовлення // Слідча практика України. – Харків, 2003. - Вип. 3. – С. 57-67.

57. Дубинский А.Я. Некоторые вопросы создания и работы группы следователей. //Тр. Киевской школы МВД СССР - К., 1972. - №6. - С. 176 - 181.

58. Дубинский А.Я. Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования: Учебное пособие. – К.: Мин-во внут. дел СССР, КВШ, 1975. – 132с.

59. Дубинский А.Я., Шостак Ю.И. Организация и деятельность следственно-оперативной группы: Учебное пособие. – К., 1981. - 49с.

60. Душейко Г.О. Організаційно-тактичні основи реалізації оперативно-розшукової інформації на стадії порушення кримінальної справи: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 21.07.04/ Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого. – Х., 2001. - 17с.

61. Ефимичев С.П. Уголовно-процессуальное законодательство и проблемы борьбы с организованной преступностью // Коррупция в России: Состояние и проблемы. – М., 1996. – Вып. 1 – С. 117-119.

62. Європейська конвенція прав людини // Збірка договорів Ради Європи. – К., 2000. – 656с.

63. Жилін Л.С. Прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні слідчих дій: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.10/ Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого. - Х., 1999. – 18с.

64. Жогин Н.В., Фаткулин Н.Ф. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. - М., 1965. – 386с.

65. Загальна декларація прав людини // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам – Київ, 1996. – 342с.

66. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинніст