ОРГАНІЗАЦІЯ І ТАКТИКА ПЕРЕВІРКИ АЛІБІ У ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ :

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ АЛІБІ У ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ ...
1.1. Сутність та структура алібі у досудовому слідстві ……………..
Історичний розгляд поняття “алібі” ………………………..
Аналіз поняття “алібі” ………………………………………
Зміст алібі ……………………………………………………
1.2. Класифікація алібі та характеристика його видів ………...…….

РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛІСТИЧНІ АСПЕКТИ ПЕРЕВІРКИ АЛІБІ У ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ ………………………………………..
2.1. Діагностика ознак неправдивої заяви про алібі …………………
2.2. Планування перевірки алібі ………………………………………
2.2.1. Поняття планування перевірки алібі ……………………….
2.2.2. Складання процесуальних документів при перевірці алібі
2.2.3. Висунення версій у ході перевірки алібі …………………..

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ ДІЙ ПРИ ПЕРЕВІРЦІ АЛІБІ ……………………………………………….
3.1. Проведення допиту при перевірці алібі ………………………….
3.1.1. Особливості проведення допиту суб’єкта алібі …………...
3.1.2. Особливості проведення допиту свідків …………………...
3.1.3. Особливості проведення допиту потерпілого ……………..
3.2. Проведення інших слідчих дій при перевірці алібі ……………..

ВИСНОВКИ…………………………………………………………..
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………….
ДОДАТКИ ……………………………………………………………. 4
13
13
13
21
32
41

65
65
83
83
89
93

110
110
117
128
135
141

160
167
182

ВСТУП

Актуальність теми. Із проголошенням незалежності в Україні розпочався процес творення демократичної та правової держави. Реформування всіх сфер суспільних відносин спрямоване на подальшу перебудову нашої держави, зміну підходів до захисту прав, свобод та інтересів громадян. Одним із важливих аспектів реалізації цього напряму є підвищення ефективності правоохоронної діяльності щодо дотримання прав і законних інтересів людини, яка є учасником кримінально-процесуальних відносин.
На шляху вступу до Європейського співтовариства в державі постає завдання приведення у відповідність із сучасними вимогами національного законодавства. Насамперед це стосується Кримінально-процесуального кодексу України, норми якого регулюють правовідносини, що виникають у процесі розкриття, розслідування та запобігання злочинам.
Втілення у життя принципів об’єктивного розслідування з метою унеможливлення притягнення до відповідальності невинних полягає в дотриманні вимог закону щодо перевірки всіх доказів по справі, зокрема тих, що виключають участь конкретної особи у вчиненні злочину, одним із видів яких є доведене алібі. Своєчасна, повна та всебічна перевірка заяв про алібі як виду показань учасників кримінального процесу сприяє запобіганню необґрунтованим обвинуваченням та є гарантом об’єктивності розслідування.
Відсутність у законодавчих актах дефініції “алібі” призводить до неоднозначної його оцінки й проблемного застосування органами дізнання та досудового слідства України. У той час, коли у багатьох країнах алібі є не лише одним із варіантів реагування особи на виникаючу стосовно нього підозру у вчиненні злочину, а й гарантом захисту її прав і свобод від помилкових звинувачень у вчиненні злочину, у нашій державі питання звільнення від кримінального переслідування у зв’язку з доведеним алібі потребує детального дослідження з розробкою криміналістичних рекомендацій.
Повідомлення алібі є одним із поширених засобів ухилення злочинців від кримінальної відповідальності за вчинені суспільно небезпечні діяння. Сучасна злочинність, що характеризується високим ступенем професіоналізму, використовує нові прийоми протидії розслідуванню злочинів. За відсутності рекомендацій з перевірки алібі підозрюваних та обвинувачених, слідчим доводиться здійснювати заходи на власний розсуд, що відповідним чином впливає на якість досудового слідства.
Водночас уведення до законодавства України терміна “алібі” без належного його наукового дослідження може призвести до виникнення прогалин, що уможливить уникнення кримінальної відповідальності за вчинені злочини.
Аналіз практики перевірки алібі свідчить, що у своїй діяльності працівники правоохоронних органів України відчувають значні труднощі. Більшість опитаних нами респондентів зазначили, що правила перевірки заяв підозрюваних (обвинувачених) про алібі їм відомі з власного досвіду такої діяльності або з досвіду колег (78 % і 61 % оперативних працівників; 83,5 % і 51 % слідчих відповідно); 65,7 % респондентів вважають за необхідне розробку практичних посібників, довідників та методичних рекомендацій, в яких розглядалися б теоретичні та практичні аспекти організації й тактики перевірки алібі (дод. А).
Тому нині є актуальним розгляд та вивчення наукових поглядів щодо поняття “алібі” як вітчизняних, так і зарубіжних учених, а також дослідження сучасного стану перевірки алібі в досудовому слідстві в Україні.
Питання організації й тактики перевірки алібі досліджували В.П. Бахін, Р.С. Бєлкін, В.С. Бурданова, О.М. Васильєв, В.Д. Зеленський, Л.М. Карнєєва, В.О. Коновалова, Н.В. Кручиніна, В.Г. Лукашевич, В.О. Образцов, М.І. Порубов, І.В. Постіка, М.В. Салтевський, А.Т. Тімербаєв, В.Ю. Шепітько, В.І. Шиканов та ін.
У роботі значна увага приділялася працям Ю.П. Аленіна, Л.Ю. Ароцкера, Т.В. Варфоломєєвої, А.І. Вінберга, А.Ф. Волобуєва, В.І. Галагана, В.Г. Гончаренка, Ю.М. Грошевого, А.Я. Дубинського, В.А. Журавля, А.В. Іщенка, І.П. Козаченка, О.Н. Колесніченка, М.В. Костицького, Н.І. Клименко, В.С. Кузьмічова, В.К. Лисиченка, В.Т. Маляренка, Г.А. Матусовського, В.С. Медведєва, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, М.Я. Сегая, О.П. Снігерьова, В.В. Тищенка, Л.Д. Удалової, І.Я. Фрідмана, М.Є. Шумила та ін.
Спроба дослідити питання перевірки алібі за допомогою тактичних прийомів слідчих дій, зроблена понад двадцять п’ять років тому А.Т. Тімербаєвим, не повною мірою відповідає сучасним завданням боротьби зі злочинністю. Крім того, проблеми, пов’язані з алібі, досліджувалися без урахування специфіки злочинності на території України, що також знижує ефективність діяльності органів дізнання та досудового слідства нашої держави.
Аналіз існуючого наукового матеріалу й практичного досвіду перевірки алібі уможливлює зробити висновок, що в наукових джерелах чітко не прослідковується комплексний підхід до категорії “алібі”. Переважна більшість дослідників розглядає перелік заходів, що спрямовані на спростування неправдивого алібі. Сучасний стан розвитку науки, зокрема криміналістики, вимагає існування чіткої методики перевірки алібі відповідних учасників процесу.
Актуальність теми зумовлена потребами криміналістичної науки в комплексному викладенні методичних рекомендацій щодо перевірки алібі в досудовому слідстві. Важливість наукової розробки цієї теми полягає також у тому, що її дослідження, на підставі вивчення даних слідчої, судової та адвокатської практики, у поєднанні з досягненнями кримінально-процесуальної науки, дозволить запропонувати практиці нові рекомендації щодо комплексного застосування тактичних прийомів перевірки алібі.
Саме ці обставини, на думку автора, свідчать про актуальність обраної теми дослідження, її науково-теоретичну та практичну значущість.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження відповідає Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001–2005 роки, що затверджена Указом Президента України №1376/2000 від 25 грудня 2000 року. Дисертація виконана відповідно до пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень МВС України, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ України, на 2001–2009 роки. Проведення дослідження цієї теми передбачене планами науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2001–2004 роки. Тема дисертації затверджена рішенням вченої ради Національної академії внутрішніх справ України (протокол № 11 від 29 червня 2000 року та протокол № 10 від 27 жовтня 2004 року) і зареєстрована Академією правових наук України (реєстраційний № 1012).
Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає в розробці теоретичних засад і практичних рекомендацій щодо організації й тактики перевірки алібі підозрюваного та обвинуваченого в досудовому слідстві.
Відповідно до поставленої мети було сформульовано такі завдання:
встановити розвиток поглядів зарубіжних та вітчизняних науковців на проблему перевірки алібі в історичному аспекті;
визначити поняття “алібі”, розкрити його сутність через призму властивостей, функцій та ознак, з урахуванням сучасного стану наукової думки та практичних потреб сьогодення;
на підставі аналізу практики виявити криміналістично значущі особливості організації і тактики перевірки заяв підозрюваних та обвинувачених про алібі;
охарактеризувати зміст та види неправдивих заяв про алібі в досудовому слідстві;
запропонувати методику виявлення ознак неправдивого повідомлення про алібі;
надати рекомендації щодо висунення слідчих версій та планування перевірки алібі;
виявити та розкрити зміст основних тактичних прийомів встановлення алібі підозрюваного та обвинуваченого в досудовому слідстві;
розкрити особливості проведення організаційних заходів та тактичних прийомів, що використовуються в досудовому слідстві для перевірки заяв про алібі, з урахуванням криміналістичних рекомендацій щодо такої діяльності;
визначити алгоритм дій слідчого при повідомленні алібі підозрюваним та обвинуваченим.
Об’єктом дослідження є діяльність зі встановлення й перевірки алібі в досудовому слідстві.
Предметом дослідження є організаційні й тактичні засоби і методи перевірки алібі в досудовому слідстві.
Методи дослідження. Вихідним підґрунтям дослідження є діалектичний метод пізнання. Відповідно до мети та завдань дослідження автор ґрунтувався на сучасних положеннях теорії пізнання та загальнотеоретичних положеннях криміналістики, кримінального права, кримінального процесу, кримінології, філософії, логіки, психології та інших наук, що визначає комплексний характер дослідження. Вирішення поставлених перед дисертантом завдань здійснювалося з урахуванням сучасної наукової думки, а також законодавства.
Під час дослідження використовувались історико-правовий метод для аналізу поглядів науковців у різні історичні періоди на процес перевірки алібі; порівняльно-правовий – під час вивчення вітчизняного та зарубіжного кримінально-процесуального законодавства; формально-логічний та системно-структурний методи – при вивченні сутності алібі та формуванні його поняття, що відповідало б сучасному стану боротьби зі злочинністю. Крім того, застосовувалися соціологічний метод (інтерв’ювання, анкетування) – для вивчення поглядів оперативних працівників, слідчих та адвокатів, а також статистичні методи – для узагальнення результатів вивчення матеріалів кримінальних справ, анкетування оперативних працівників, слідчих та адвокатів України.
Емпіричну базу дослідження становлять:
узагальнені дані опитувань з питань організації й тактики перевірки алібі за розробленими анкетами 192 оперативних працівників, 200 слідчих органів внутрішніх справ і прокуратури та 52 адвокатів (дод. А, Б);
зведені дані вивчення за розробленими анкетами 104 кримінальних справ про злочини, під час розслідування яких було заявлено алібі, за 1991–2004 роки (дод. В).
Інформація, подана у дослідженні, є достовірною, оскільки, по-перше, емпірична база формувалася та аналізувалася тривалий час, по-друге, охопила репрезентативну кількість джерел у межах всієї України. Це дозволило прослідкувати за досліджуваними процесами, забезпечити переконливість одержаних результатів та сформульованих на їх основі висновків.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що за характером та змістом розглянутих питань дисертація є першою в Україні спробою на монографічному рівні визначити організаційні заходи та тактичні прийоми як основні елементи процесу перевірки алібі підозрюваного та обвинуваченого в досудовому слідстві. На основі системного підходу розглянуто теоретичні й практичні питання сучасного стану перевірки алібі в досудовому слідстві, використання тактичних прийомів слідчих дій, що застосовуються для перевірки певних обставин перебування підозрюваного або обвинуваченого в конкретному місці, виявлення та спростування суб’єктами доказування неправдивих заяв про алібі.
Теоретична цінність дослідження, висновків та пропозицій полягає в тому, що вони є істотним доробком до теорії криміналістичної тактики як окремої її складової.
У дисертації запропоновано низку концептуально нових та важливих як у теоретичному, так і практичному аспектах положень:
вперше:
встановлено ознаки неправдивого повідомлення про алібі;
розкрито особливості процесу перевірки заяв про алібі;
визначено складові елементи планування перевірки алібі;
визначено криміналістичні засоби й методи встановлення алібі підозрюваного та обвинуваченого;
розроблено алгоритм дій слідчого при перевірці алібі;
удосконалено:
поняття “алібі”, розкрито його зміст та форми прояву;
тактичні прийоми слідчих дій з перевірки заявленого алібі;
набуло подальшого розвитку:
класифікація алібі, у тому числі й неправдивого, залежно від різних критеріїв;
розробка типових версій щодо перевірки алібі.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації сформульовано та обґрунтовано висновки й пропозиції, що сприятимуть підвищенню ефективності діяльності органів дізнання та досудового слідства при перевірці алібі підозрюваних і обвинувачених. За результатами дослідження розроблено комплекс методичних рекомендацій, що мають стати ефективним засобом при перевірці алібі у досудовому слідстві.
Рекомендації, розроблені на основі проведеного дослідження, подані до проекту Кримінально-процесуального кодексу України та реалізовані в законотворчій діяльності України (акт впровадження №06-19/15-1361 від 19 жовтня 2004 року) (дод. Д). Матеріали дослідження використовуються у навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України при викладанні курсу “Криміналістика” (акт впровадження від 15 листопада 2004 року) (дод. Ж). Розроблені методичні рекомендації щодо вдосконалення організаційних і тактичних засад перевірки алібі позитивно оцінені та використовуються працівниками органів досудового слідства України (акт впровадження від 29 жовтня 2004 року) (дод. З).
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним комплексним дослідженням і являє собою особистий здобуток дисертанта.
В опублікованій у співавторстві з В.С. Кузьмічовим статті “Напрями удосконалення досудового слідства: перевірка алібі” (загальний обсяг – 0,3 друк. арк., особистий внесок – 0,2 друк. арк.) дисертант охарактеризував особливості перевірки алібі в досудовому слідстві.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри криміналістики та міжкафедральному семінарі за участю фахівців кафедр криміналістики, організації оперативно-розшукової діяльності, теорії кримінального процесу та судоустрою і лабораторії проблем розслідування злочинів Навчально-наукового інституту підготовки слідчих та криміналістів Національної академії внутрішніх справ України і дістала позитивну оцінку. Основні положення дисертації доповідалися на таких науково-практичних конференціях: “Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах” (Київ, 22–23 березня 2001 року); “Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України” (Київ, 16–17 травня 2001 року); “Проблеми вищої юридичної освіти” (Харків, 18–19 грудня 2001 року); “Пріоритетні напрямки удосконалення діяльності органів внутрішніх справ України” (Дніпропетровськ, 20–22 січня 2002 року); “Актуальні проблеми підготовки кадрів і роботи з персоналом оперативних служб міліції” (Київ, 27–28 березня 2003 року); на круглому столі “Криміналістичні читання, присвячені 100-річчю дактилоскопії в Україні” (Київ, 21 січня 2004 року). Крім того, положення, висвітлені в дисертації, використовуються в навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України.
Публікації. Результати проведеного дослідження відображено в дев’яти працях, з яких чотири – наукові статті, що опубліковані у фахових виданнях, та п’ять – у збірниках конференцій.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Розвиток криміналістичного поняття “алібі” зумовлено потребами практики в різні історичні періоди боротьби з проявами протидії розслідуванню вчинених злочинів, зокрема повідомленням органам дізнання й досудового слідства неправдивих показань. Поняття “алібі”, що виникло у ХІХ столітті й розглядалось як спосіб ухилення від кримінальної відповідальності за вчинені злочини, поступово трансформувалось у спосіб приховування злочинної діяльності.
2. З розвитком й удосконаленням криміналістичних методів і засобів розслідування злочинів питанням перевірки алібі стало приділятися більше уваги. Про це свідчать численні згадування в підручниках з криміналістики та інших джерелах аспектів підготовки злочинцями неправдивого алібі, тактичних прийомів, що використовуються для його спростування. Заходи щодо перевірки алібі пропонується проводити під час тактичної операції, а спростовувати неправдиве алібі – при проведенні відповідної тактичної комбінації. Ученими розглядаються тактичні прийоми як перевірки алібі, так і проведення конкретних слідчих дій, за допомогою яких спростовується неправдиве алібі.
3. Сучасні технічні можливості, що мають на озброєнні злочинці, засоби зв’язку дозволяють учасникам злочину, перебуваючи за межами місця події, забезпечувати керівництво процесом вчинення злочинних діянь, спрямовувати протиправну діяльність своїх спільників. Тому питання притягнення до відповідальності учасників групового злочину, які перебували у час вчинення злочину поза місцем його вчинення (алібі), потребують детального дослідження.
Пропонуємо розширити поняття “алібі”, включивши до нього вираження причинного зв’язку між діями учасників злочину на конкретній території. Алібі, у контексті цього дослідження, – це факт перебування підозрюваного або обвинуваченого в іншому місці, ніж місце підготовки, вчинення або приховування злочину в релевантні щодо розкриття й розслідування злочину інтервали часу.
4. При перевірці алібі підлягають встановленню такі його елементи (структура алібі): місце злочину, час злочину, місце, в якому перебував суб’єкт алібі в кримінально релевантні інтервали часу. Розширене трактування “алібі” охоплює місце підготовки, вчинення та приховування злочину; період підготовки, вчинення та приховування злочину; місце, в якому фактично перебував суб’єкт алібі у час злочину.
5. Розроблено багаторівневу класифікацію алібі залежно від різних критеріїв. На основі аналізу літературних джерел, встановлено, що класифікація алібі – це його систематизація на основі криміналістично значимих критеріїв, що сприяє висвітленню характеру зв’язків у структурі алібі, використанню організаційних та тактичних прийомів його перевірки суб’єктами доказування.
6. Класифікація алібі за багатьма критеріями має допоміжний характер для організації проведення слідчих дій з його перевірки. Вона є орієнтиром для впорядкування системи тактичних прийомів, підвищення ефективності слідчих дій, тому що висвітлює відмінності у змісті алібі та відповідно в тактиці кожного різновиду слідчої дії з перевірки алібі.
7. Запропоновано розглядати дійсне (правдиве) алібі як встановлену криміналістичними засобами й методами присутність особи в конкретному місці, іншому, ніж місце злочину, у кримінально релевантні інтервали часу, що виключає її причетність до вчиненого злочину. Визначено, що неправдиве алібі – це одна з форм протидії розслідуванню, сутністю якої є фальсифікована інформація про перебування особи, яка підозрюється у причетності до злочину, в іншому місці, ніж місце злочину, у період його підготовки, вчинення або приховування, повідомлена з метою уникнення кримінальної відповідальності.
8. Алібі класифіковано залежно від достовірності заяви про алібі; наявності у ній даних, що підтверджують місце та час перебування суб’єкта алібі; способу фіксації інформації щодо алібі в наданих суб’єктом алібі документах; характеру зв’язку між структурними елементами системи алібі; статусу заявника алібі; віку, соціальних особливостей заявника алібі; кількості осіб, які брали участь у вчиненні злочину; конкретного співучасника злочину, який заявив алібі; виду злочину; етапу кримінального судочинства; службової особи, яка перевіряє заявлене алібі; технічних засобів, що використовувалися при перевірці алібі, та інших критеріїв. Уперше у криміналістиці неправдиве алібі класифіковано залежно від виду неправди, що лежить у його основі, на повне неправдиве алібі та частково неправдиве алібі.
9. На основі дослідження практики спростування неправдивих заяв про алібі узагальнено ознаки повідомлення неправдивого алібі органу дізнання та досудового слідства.
10. Неправдивій заяві алібі характерні власні (безпосередні) ознаки та ознаки її повідомлення. Ознаки повідомлення неправдивої заяви про алібі класифіковано залежно від стадії допиту на ті, що виявляються на стадії довільної розповіді допитуваного, та ті, що виявляються на питально-відповідній стадії допиту.
11. Неправдива заява про алібі діагностується, виходячи з форми її повідомлення: невідповідність жестів ситуації, часте повторення певних жестів (потирання окремих частин обличчя), тривалість емоцій, міміка, голос тощо. Ознаки повідомлення неправдивого алібі оцінюються залежно від темпераменту заявника алібі. Розпізнані слідчим ознаки неправдивого алібі є підставами для висунення та перевірки відповідних версій.
12. Результати дослідження дозволяють констатувати, що до криміналістичних засобів перевірки алібі належать різноманітні технічні засоби, науково обґрунтовані прийоми їх використання при встановленні місцеперебування підозрюваного (обвинуваченого) у час злочину. Криміналістичні методи перевірки алібі – це рекомендації щодо організації і планування перевірки алібі; визначення лінії поведінки осіб, які заявляють і підтверджують алібі; прийоми проведення слідчих та інших дій з перевірки заявленого підозрюваним (обвинуваченим) алібі.
13. Основні прорахунки при перевірці алібі обумовлені об’єктивними і суб’єктивними факторами. До об’єктивних факторів слід віднести суттєву неповноту у зборі доказової інформації, помилки в організації розслідування, протидію розслідуванню, відсутність методичних рекомендацій щодо перевірки алібі. До суб’єктивних – непрофесіоналізм слідчого, недоліки соціального й побутового характеру, неправильний підхід до вивчення особи підозрюваного та обвинуваченого.
14. Знання слідчим психофізіологічних особливостей допитуваного під час перевірки алібі дозволяє йому правильно обрати тактику проведення допиту, зокрема встановлювати психологічний контакт. Встановлено, що існуюча практика вивчення особи підозрюваного (обвинуваченого) негативно впливає на якість проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів при розслідуванні злочинів та перевірці алібі зокрема. Рекомендовано слідчим отримувати характеристики особи підозрюваного (обвинуваченого) до початку проведення основних слідчих дій з ними.
15. Планування перевірки алібі є складовою частиною планування розслідування в цілому та вирізняється певними особливостями, що полягають у висуненні припущень про місцеперебування відповідної особи у час підготовки, вчинення або приховування злочину.
16. Складовими планування перевірки заяви про алібі в досудовому слідстві є аналіз початкової інформації про місцеперебування певного учасника процесу, формування суб’єктивної моделі алібі, висунення типових і конкретних версії щодо алібі, передбачення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на встановлення обставин перебування підозрюваного, обвинуваченого або інших осіб у відповідні інтервали часу, аналіз отриманих після їх проведення даних, побудова на цій основі фактичної моделі алібі.
17. Типові версії щодо алібі найбільш вірогідно пояснюють факт перебування підозрюваної у причетності до злочину особи у визначеному місці: місці злочину або іншому. До типових версій щодо заявленого алібі належать: а) алібі дійсне; б) алібі вигадане (неправдиве).
18. Типові версії про дійсне алібі конкретизовані на такі: а) суб’єкт алібі перебував у момент приготування, вчинення або приховування злочину в місці, що було ним повідомлено у зв’язку з відповідною підозрою; б) запідозрена у причетності до злочину особа перебувала в кримінально релевантні інтервали часу не в тому місці, яке нею повідомлене, але й не на місці злочину.
19. Конкретизація типової версії щодо неправдивості заявленого алібі відображається в таких припущеннях особи, яка перевіряє алібі: а) запідозрена у причетності до злочину особа перебувала в момент вчинення злочину на місці його скоєння і могла бути виконавцем злочину; б) суб’єкт алібі в кримінально релевантний час перебував на місці приготування злочину і міг бути його організатором, пособником або підбурювачем; в) суб’єкт алібі у певний час перебував на місці приховування злочину, тобто міг брати в ньому участь як пособник або організатор.
20. Запропоновано при перевірці алібі складати письмові плани його перевірки, схеми руху суб’єктів і свідків алібі в кримінально релевантні інтервали часу, таблиці зіставлення обставин, які потрібно перевірити під час встановлення алібі.
21. Розроблено алгоритм дій слідчого при перевірці алібі, до якого входять слідчі дії, тактичні прийоми їх проведення у визначеній послідовності, що оптимізує процес спростування неправдивих заяв про алібі та припинення кримінального переслідування щодо осіб, які непричетні до вчиненого злочину.
22. Основною слідчою дією, за допомогою якої встановлюється істинність алібі, заявленого підозрюваним (обвинуваченим), є допит. Виділено слідчі ситуації, що складаються до початку допиту: 1) слідчий не володіє інформацією про можливу заяву алібі з боку допитуваного; 2) слідчий володіє оперативною інформацією, що підозрюваний (обвинувачений) готував неправдиве алібі та, можливо, заявить його на допиті; 3) алібі з боку допитуваної особи заявлено нею під час дослідчої перевірки.
23. Підготовка до допиту при перевірці алібі включає: а) надання доручень на проведення оперативно-розшукових заходів для встановлення очевидців злочину та осіб, які перебували в місці, на яке посилається підозрюваний у своєму алібі; б) аналіз матеріалів кримінальної справи та оперативно-розшукової інформації; в) вивчення особистості підозрюваного (обвинуваченого); г) складання письмового плану допиту суб’єкта, свідків алібі та інших осіб.
Залежно від процесуального положення допитуваного ми диференціювали тактичні прийоми перевірки алібі на ті, що використовуються на допиті підозрюваного (обвинуваченого), який заявив алібі, а також ті, що використовуються на допиті свідків, які підтверджують алібі або на яких посилаються суб’єкти алібі.
Розглядаючи тактичний прийом допиту – деталізацію показань, нами було узагальнено запитання, що ставляться допитуваному, та класифіковано залежно від обстановки місця його перебування та часових характеристик подій.
24. До елементів системи криміналістичних методів допиту, що використовуються в досудовому слідстві при перевірці алібі підозрюваного (обвинуваченого) належать: постановка деталізуючих та уточнюючих запитань щодо місця та часу перебування суб’єкта алібі, другорядних запитань, що “маскують” головне (“побічний допит”); пред’явлення доказів; стимулювання позитивних якостей допитуваного; створення перебільшеної уяви в допитуваного щодо змісту та обсягу доказової інформації, якою володіє слідчий; використання асоціативних зв’язків; проведення повторних допитів; поєднання допиту з проведенням інших процесуальних дій; форсування темпу допиту; розповідь слідчого про ймовірний перебіг злочинних дій допитуваної особи; одночасний (паралельний) допит учасників злочинної групи або підозрюваного та осіб, які спростовують його алібі.
Очна ставка під час перевірки заяв про алібі проводиться для підтвердження істинності повідомлених слідчому відомостей про час перебування конкретних осіб – учасників процесу у визначених місцях (місце алібі та місце злочину); їх дії в кримінально релевантні періоди часу; факти незаконного впливу на деяких учасників процесу (свідків, потерпілих); мотиви вчинення злочину та інші обставини, з’ясування яких сприятиме швидкому, повному і всебічному розслідуванню злочину.
25. Шляхом проведення пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин події, огляду місця, на яке посилається заявник алібі, огляду предметів і документів, обшуку, призначення експертиз суб’єкт доказування перевіряє та остаточно встановлює істинність або неправдивість алібі підозрюваного (обвинуваченого). Виявлено недостатнє використання працівниками слідства можливостей експертних досліджень щодо встановлення місцеперебування конкретної особи, часових характеристик обставин, що перевіряються, для з’ясування істинності алібі підозрюваного та обвинуваченого.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. – Новое изд., перепеч. с изд. 1908 г. – М.: ЛекЭст, 2002. – 1088 с.
2. Д-ръ А. Вейнгартъ. Уголовная тактика. Руководство къ разслъдованію преступленій / Переводъ съ нъмецкаго подъ редакціей и съ примъчаніями В.И. Лебедева. – С.-Петербургъ: Изданіе “Въестніка Полиціи”, 1912. – 278 с.
3. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. – Тула: Автограф, 2000. – 464 с.
4. Криминалистика. Ч. 1 / Под ред. А.И. Винберга, С.П. Митричева. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1950. – 304 с.
5. Коновалова В.Е. Тактика допроса свидетелей и обвиняемых. – Харьков, 1956. – 37 с.
6. Советская криминалистика. Ч. 1 / Под ред. С.П. Митричева, Н.В. Терзиева. – М: 1-я типография Профиздата, 1962. – 422 с.
7. Криминалистика: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1963. – 544 с.
8. Криминалистика: Учебник. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1963. – 620 с.
9. Васильев А.Н., Карнеева Л.М. Тактика допроса при расследовании преступлений. – М.: Юрид. лит., 1970. – 208 с.
10. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. Криминалистические средства, приемы и рекомендации. – М.: Ред.-изд. одтел, 1979. – Т. 3. – 408 с.
11. Специализированный курс криминалистики (для слушателей вузов МВД СССР, обучающихся на базе среднего специального юридического образования): Учебник. – К.: НИиРИО КВШ МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1987. – 384 с.
12. Криміналістика: Підручник / За ред. В.Ю. Шепітька. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004. – 728 с.
13. Тимербаев А.Т. Понятие и виды алиби // Сб. ст. адъюнктов и соискателей. – Вып. 1. – М., 1973. – С. 53–59.
14. Тимербаев А.Т., Сердюк Л.В. Тактика проверки заявления об алиби на предварительном следствии: Учеб. пособие. – Хабаровск: Хабар. высш. шк. МВД СССР, 1987. – 62 с.
15. Кручинина Н.В., Шиканов В.И. Алиби. Теоретические проблемы и их прикладное значение в уголовном судопроизводстве. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1992. – 200 с.
16. Коновалова В.Е. Допрос: тактика и психология. – Харьков: Консум, 1999. – 157 с.
17. Бахин В.П. Допрос: Лекция. – К., 1999. – 40 с.
18. Постіка І.В. Загальні положення тактичної операції “Встановлення алібі” // Теоретичні та практичні проблеми використання можливостей криміналістики і судової експертизи у розкритті і розслідуванні злочинів: Зб. наук. праць. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. – С. 70–79.
19. Шепитько В.Ю. Криминалистика: Курс лекций. – Харьков: Одиссей, 2003. – 352 с.
20. Порубов А.Н. Ложь и борьба с ней на предварительном следствии / Под ред. И.И. Басецкого. – Минск: Амалфея, 2002. – 176 с.
21. Бахин В.П., Карпов Н.С. Некоторые аспекты изучения практики борьбы с преступностью (данные исследования за 1980 – 2002 гг.). – К., 2002. – 458 с.
22. Образцов В.А., Кручинина Н.В. Преступление. Расследование. Проверка достоверности информации: Науч.-метод. пособие. – М.: Книж. находка, 2002. – 160 с.
23. Андреев А.С. Ложное алиби и криминалистические методы его изобличения: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – М., 2001. – 21 с.
24. Словарь иностранных слов. – 18-е изд., стер. – М.: Рус. яз., 1989. – 624 с.
25. Белкин Р.С. Криминалистическая энциклопедия. – 2-е изд. доп. – М.: Мегатрон ХХІ, 2000. – 334 с.
26. Образцов В.А. Выявление и изобличение преступника. – М.: Юристъ, 1997.
27. Шепітько В.Ю. Криміналістика: Енциклопедичний слов. (українсько-російський і російсько-український): 1500 термінів. – Харків: Право, 2001. – 552с.
28. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України // Бюл. законодавства і юридичної практики України. – № 4–5. – 1995. – 640 с.
29. Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне кримінально-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 399 с.
30. Румянцев О.Г., Додонов В.Н. Юридический энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 384 с.
31. Салтєвський М. Ще раз про поняття доказів у проекті КПК // Право України. – 2000. – № 1. – С.65.
32. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. – М.: Наука, 1975. – 720 с.
33. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001. – 208 с.
34. Каминская В.И. Показания обвиняемого в советском уголовном процессе. – М.: Изд-во АН СССР, 1960. – 182 с.
35. Карпов Н.С., Євдокименко С.В. Злочинна діяльність / Під ред. В.П. Бахіна. – К., 2001. – 60 с.
36. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Вища шк., 1984. – 134 с.
37. Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е.Р. Криминалистика: Учебник / Под ред. Р.С. Белкина. – М.: Изд. группа Норма-Инфра-М, 1999. – 990 с.
38. Пятницин К.Е. К вопросу о сущности алиби как гарантии охраны конституционных прав и законных интересов граждан СССР // Социально-экономические аспекты борьбы с правонарушениями: Сб. науч. тр. – Омск, 1980. – С. 82.
39. Гавло В.К. Криминалистический механизм преступления как структурный компонент криминалистической характеристики преступлений // Актуальные вопросы правоведения на современном этапе: Сб. ст. / Отв. ред. В.Ф. Волович. – Томск: Изд-во Том. ун-та, 1986. – 272 с.
40. Дубинский А.Я. Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования: Учеб. пособие. – К., 1975. – 132 с.
41. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько та ін.; Відп. ред. Я.Ю. Кондратьєв; Наук. ред. В.А. Клименко та М.І. Мельник – К.: Правові джерела, 2002. – 432 с.
42. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. – 181 с.
43. Новицький Г.В. Поняття і форми співучасті у злочині за кримінальним правом України: Наук.-практ. посіб. – К.: Вища шк., 2001. – 96 с.
44. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. Общая теория советской криминалистики. – М., 1977. – Т.1. – 340 с.
45. Радецька В.Я. Мова науки криміналістики: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 2002. – 240 с.
46. Большая Советская Энциклопедия. (В 30 томах) / Гл. ред. А.М. Прохоров. – Изд. 3-е. – М.: Сов. энциклопедия, 1978. – Т. 24. – 616 с.: ил.
47. Шиканов В.И. Проверка алиби в процессе расследования уголовных дел об убийстве: Учеб. пособие. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1978. – 50 с.
48. Вопросы теории и практики проверки алиби (по материалам, опубликованным в зарубежной печати) / И.С. Аббасова, В.С. Авраменкова, Н.В. Кручинина, И.А. Потеряева, В.И. Шиканов: Лекция. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1982. – 26 с.
49. Осмотр места происшествия при расследовании отдельных видов преступлений: Учеб. пособие / Под ред. проф. Н.И. Клименко. – К.: НВТ “Правник”, 2001. – 172 с.
50. Ручкин В.А. Установление места совершения преступления в процессе доказывания: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.09 / Акад. МВД СССР. – М., 1983. – 22 с.
51. Кримінальний кодекс України: Офіц. текст. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 240 с.
52. Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений. – Харьков: Юрид. ин-т, 1985. – 92 с.
53. Коновалова В.Е. Убийство: искусство расследования: Монография. – Харьков: Факт, 2001. – 311 с.
54. Аленин Ю.П., Бубиянский Н.Ф. Восприятие времени и его значение в тактике следственных и судебных действий // Криминалистика и судебная экспертиза. – К., 1986. – Вып. 33. – С. 40–45.
55. Попов В.И. Осмотр места происшествия. – М.: Госюридиздат, 1959. – 230 с.
56. Матусовский Г.А. Уголовно-процессуальные и криминалистические вопросы осмотра следов на месте происшествия: Автореф. дис. …канд. юрид. наук / ВШ МООП РСФСР. – М.,1964. – 16 с.
57. Мешков В.М. Установление фактора времени при расследовании преступлений: Автореф. дис. …д-ра юрид. наук / Акад. МВД РФ. – Москва, 1995. – 41 с.
58. Кримінальна справа № 1-47/96 р. по обвинуваченню Зеленого А.М. в архіві Дніпровського райсуду м. Києва.
59. Белкин А.Р. Криминалистические классификации. – М.: Мегатрон ХХІ, 2000. – 93 с.
60. Криминалистика: Учебник / Под ред. Е.П. Ищенко. – М.: Юристъ, 2000. – 751 с.
61. Мишин Н.Я. Особенности допроса подозреваемого и обвиняемого при их ссылке на алиби // Теория криминалистики и методика расследования преступлений: Сб. науч. тр. – М., 1990. – С. 99–103.
62. Зеленский В.Д. Получение, проверка и оценка оправдательных обстоятельств в процессе расследования: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – Саратов, 1973. – 20 с.
63. Лавров В.П., Андреев А.С. Ложное алиби и криминалистические методы его изобличения // Криминалистика: актуальные вопросы теории и практики. Всероссийский “круглый стол”: Сб. тез. – Ростов-на-Дону: РЮИ МВД России, 2000. – 236 с.
64. Образцов В.А. Криминалистика. Теория. Понятие и виды криминалистической техники. Тактические основы следственных действий. Общие методики расследования. – М.: Юрикон, 1994.
65. Образцов В.А., Кручинина Н.В. Преступление. Расследование. Проверка достоверности информации: Науч.-метод. пособие. – М.: Книж. находка, 2002. – 160 с.
66. Кримінальна справа № 010-99 Сіверськодонецького РВ УМВС України в Донецькій області за 1999 рік.
67. Кримінальна справа № 011-98 Свердловського МВ УМВС України в Луганській області за 1998 рік.
68. Кримінальна справа № 03-14808 за 1998 рік в архіві Дніпровського райсуду міста Києва.
69. Кузьмічов В.С. Криміналістичний аналіз розслідування злочинів: Монографія. – К.: Національна академія внутрішніх справ України – НВТ “Правник”, 2000. – 450 с.
70. Лисиченко В.К. Использование данных естественных и технических наук в следственной и судебной практике: Учеб. пособие. – К.: Вища шк., 1979. – 88 с.
71. Біленчук П.Д., Курко М.Н., Стахівський С.М. Проведення судових експертиз: Довідник. – К., 1996. – 52 с.
72. Бахін В.П., Гора І.В., Цимбал П.В. Криміналістика: Курс лекцій (ч. 1). – Ірпінь: Акад. ДПС України, 2002. – 356 с.
73. Кримінальна справа № 03-06518 за 1995 рік в архіві Дніпровського райсуду міста Києва.
74. Рыжаков А.П. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА, 2003. – 1040 с.
75. Кримінальна справа № 1-95/02 за 2002 рік в архіві Ленінського райсуду Вінницької області.
76. Колесниченко А.Н. Общие положения методики расследования отдельных видов преступлений: Лекция. – Харьков: Харьк. юрид. ин-т, 1976. – 28 с.
77. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. – 4-е изд. – М. : Сов. энциклопедия, 1989. – 1632 с.: ил.
78. Порубов А.Н. Ложь и борьба с ней на предварительном следствии / Под ред. И.И. Басецкого. – Минск: Амалфея, 2002. – 176 с.
79. Ратинов А.Р., Адамов Ю.П. Лжесвидетельство (Происхождение, предотвращение и разоблачение ложных показаний). – М., 1976. – 135 с.
80. Кримінальна справа № 03-14808 за 1998 рік в архіві Дніпровського райсуду міста Києва.
81. Кримінальна справа № 08-3717 за 1998 рік в архіві Оболонського райсуду м. Києва.
82. Кримінальна справа № 03-7786 за 1998 рік в архіві Оболонського райсуду м. Києва.
83. Кримінальна справа № 53-2005 за 2000 рік в архіві Дніпровського райсуду міста Києва.
84. Журавель В.А. Допрос потерпевшего и использование его показаний для построения методики расследования отдельных видов преступлений: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.09 / Харьк. юрид. ин-т. – Харьков, 1983. – 17 с.
85. Малкова Т.М. Мовна та немовна поведінка як джерело показників омани при розслідуванні кримінальних справ // Наук. вісн. Національної академії внутрішніх справ України. – 1997. – Вип. 2. – С. 226–232.
86. Семенов В.В. Психологические возможности распознавания ложности показаний // Рос. следователь. – 2003. – № 9. – С. 3–6.
87. Общая психология: Учебник / А.В. Петровский, А.В. Брушлинский, В.П. Зинченко и др.; Под ред. А.В. Петровского. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Просвещение, 1986. – 464 с.: ил.
88. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч. посіб. – К.: ЕксОб, 2001. – 304 с.
89. Образцов В., Богомолова С. Проверка правдивости показаний // Законность. – 2002. – № 9. – С. 29–32.
90. Васильев А.Н., Мудьюгин Г.Н., Якубович Н.А. Планирование расследования преступлений / Под ред. А.С. Голунского. – М.: Всесоюзный НИИ криминалистики прокуратуры СССР, 1957. – 200 с.
91. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу. Планирование, организация. – М.: Юрид. лит., 1970. – 224 с.
92. Дубровицкая Л.П., Лузгин И.М. Планирование расследования: Учеб. пособие. – М.: Высш. шк. МВД СССР, 1972. – 56 с.
93. Кулагин Н.И. Планирование расследования сложных многоэпизодных дел: Учеб. пособие. – Волгоград: НИ и РИО Высш. следственной шк. МВД СССР, 1976. – 64 с.
94. Салтевський М.В. Криміналістика: Навч. посіб. – К.: 1996. – 159 с.
95. Кузьмічов В.С., Прокопенко Г.І. Криміналістика: Навч. посіб. / За заг. ред. В.Г. Гончаренка та Є.М. Моісеєва. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 368 с.
96. Бандура О.А., Лукашевич В.Г. Криминалистическая версия: гносеологический, логический и психологический аспекты: Учеб. пособие. – К.: КВШ МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1991. – 80 с.
97. Руководство для следователей / Под ред. Н.А. Селиванова, В.А. Снеткова – М.: ИНФРА-М, 1997. – 732 с.
98. Андреев А.С. Ложное алиби и криминалистические методы его изобличения: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – М., 2001. – 195 с.
99. Кримінальна справа № 53-2108 за 2001 рік в архіві Дніпровського райсуду міста Києва.
100. Зорин Г.А. Криминалистическая методология. – Минск: Амалфея, 2000. – 680 с.
101. Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів: Підручник / За ред. проф. В.Ю. Шепітька. – Харків: Право, 1998. – 376 с.: іл.
102. Криминалистика / Под ред. проф. И.Ф. Крылова. – Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1976. – 591 с.
103. Кримінальна справа № 025 за 2003 рік у Кременському РВ УМВС України в Луганській області.
104. Коновалова В.Е. Версия: концепция и функции в судопроизводстве. – Харьков: Консум, 2000. – 160 с.
105. Кримінальна справа №1-822 за 1999 рік в архіві Оболонського райсуду м. Києва.
106. Голунский С.А., Шавер Б.М. Криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1939.
107. Кримінальна справа №1-2621 за 2002 рік в архіві Дніпровського райсуду м. Києва.
108. Кримінальна справа № 08-3717 за 1998 рік в архіві Оболонського райсуду міста Києва.
109. Тищенко В.В. Корыстно-насильственные преступления: криминалистический анализ: Монография. – Одесса: Юрид. лит., 2002. – 360 с.
110. Образцов В.А., Соловьев М.Я. О понятии и разработке типовых версий // Проблемы совершенствования деятельности следственных и экспертных подразделений ОВД: Сб. науч. тр. / Редкол. Ф.В. Глазырин и др. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1989. – 148 с.
111. Лисиченко В.К., Когутич І.І. Негативні обставини та їх значення в розслідуванні злочинів: Монографія. – К.: ДІЯ, 2002. – 182 с.
112. Коновалова В.Е. Логико-психологические аспекты построения версий // Версии и планирование расследования: Межвуз. сб. науч. тр. – Свердловск, 1985.
113. Кримінальна справа № 023 за 1999 рік Троїцького РВ УМВС України в Луганській області.
114. Россинская Е.Р. Криминалистика. Вопросы и ответы: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 351 с.
115. Бахин В.П. Криминалистика. Проблемы и мнения (1962–2002). – К., 2002. – 268 с.
116. Баев О.Я. Основы криминалистики: Курс лекций. – М.: Экзамен, 2001. – 288 с.
117. Селиванов Н.А. Научно-технические средства расследования преступлений (правовые, методологические основы применения, современное состояние и перспективы развития): Автореф. дис. … д-ра юрид. наук / Всесоюз. ин-т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности. – М., 1965. – 34 с.
118. Леви А.А. Процессуальные и криминалистические аспекты проблемы применения научно-технических средств в уголовном судопроизводстве: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Всесоюз. ин-т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности. – М., 1977. – 31 с.
119. Гончаренко В.И. Научно-технические средства в следственной практике. – К.: Вища шк., 1984. – 150 с.
120. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України: Монографія. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2002. – 300 с.
121. Ким К.В. Комплексное применение криминалистических методов расследования при производстве следственных действий: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.09 / Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. – М., 1988. – 21 с.
122. Новий тлумачний словник української мови. У 4 т. / Уклад.: В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. – К.: Аконіт, 2000. – Т. 3. – 928 с.
123. Тимербаев А.Т. Актуальные вопросы проверки алиби на предварительном следствии // Криминалистические проблемы пространственно-временных фаторов в расследовании преступлений. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1983. – C. 78–83.
124. Бахин В.П. Допрос: Лекция. – К., 1999. – С. 40.
125. Шепітько В.Ю. Допит: Наук.-практ. посіб. – Х.: Вид-во “КримАрт”, 1998. – 36 с.
126. Бахін В.П., Весельський В.К. Тактика допиту: Навч. посіб. (Серія “Навчально-практичне видання”). – К.: НВТ “Правник”, 1997. – 64 с.
127. Костицький М.В. Використання спеціальних психологічних знань у радянському кримінальному процесі: Навч. посіб. – К., 1990. – 88 с.
128. Колесниченко А.Н., Коновалова В.О. Криминалистическая характеристика преступлений: Учеб. пособие. – Харьков: Юрид. ин-т, 1985. – 92 с.
129. Питерцев С.К., Степанов А.А. Тактика допроса. – С.Пб: Питер, 2001. – 160 с.
130. Кримінальна справа №04-57401 за 2002 рік в архіві Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві.
131. Закатов А.А. Тактика допроса потерпевшего на предварительном следствии: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.717 / Одесский ордена Трудового Красного Знамени гос. ун-т им. И.И. Мечникова. – Одесса, 1971. – 31 с.
132. Кримінальна справа № 1-82 за 1995 рік в архіві Дніпровського райсуду міста Києва.
133. Кримінальна справа № 032 за 2002 рік у Брянківському МВ УМВС України в Луганській області.
134. Кримінальна справа № 02-431 за 2001 рік в архіві Дніпровського райсуду м. Києва.
135. Кримінальна справа № 02-86 за 2002 рік в архіві Дніпровського райсуду м. Києва.
136. Кримінальна справа № 03-121 за 1999 рік в архіві Оболонського райсуду м. Києва.
137. Кримінальна справа №1-2621 за 2002 рік в архіві Дніпровського райсуду міста Києва.
138. Весельський В.К. Сучасні проблеми допиту (процесуальні, організаційні і тактичні аспекти): Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 1999. – 212 с.
139. Кримінальна справа № 041 за 2000 рік у Сіверськодонецькому РВ УМВС України в Луганській області.
140. Шепитько В.Ю. Теория криминалистической тактики: Монография. – Харьков: Гриф, 2002. – 349 с.
141. Бахин В.П., Кузьмичев В.С., Лукьянчиков Е.Д. Тактика использования внезапности в раскрытии преступлений органами внутренних дел: Учеб. пособие. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1990. – 56 с.
142. Гончаренко В.Г., Сокиран Ф.М. Тактика психологічного впливу на попередньому слідстві: Навч. посіб. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1994. – 48 с.
143. Волобуєв А.Ф. Розслідування і попередження розкрадання майна у сфері підприємництва: Навч. посіб. / За ред. проф. О.М. Бандурки. – Х.: Рубікон, 2000. – 272 с.
144. Сокиран Ф.М. Сучасні концепції психологічного впливу на досудовому слідстві: Монографія. – К.: Нац. акад. внутр. справ України – НВТ “Правник”, 2002. – 172 с.
145. Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Криминалистическая тактика: теории и тенденции: Учеб. пособие. – Харьков: Гриф, 1997. – 256 с.
146. Кузьменко Н.К. Систематизация неотложных следственных действий при раскрытии и расследовании преступлений: Учеб. пособие. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1981. – 96 с.
147. Коновалова В.Е. Правовая психология: Учеб. пособие. – 2-е изд., испр. и доп. – Харьков: Консум, 1997. – 159 с.
148. Руководство по расследованию преступлений: Науч.-практ. пособие / А.В. Гриненко, Т.В. Каткова, Г.К. Кожевников и др. – Харьков: Консум, 2001. – 608 с.
149. Переверза О.Я. Формування неправдивих показань, система тактичних прийомів їх виявлення і подолання: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.09 / Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого. – Х., 2000. – 19 с.
150. Кримінальна справа №033-01 за 2001 рік в архіві Попасненського РВ УМВС України в Луганській області.
151. Колесниченко А.Н., Матусовский Г.А. Применение научно-технических средств в работе над следами при осмотре места происшествия. – Харьков: Изд-во Харьк. ордена Трудового Красного Знамени Гос. ун-та им. А.М. Горького, 1960. – 93 с.
152. Кириченко О.А., Басай В.Д., Ткач Ю.Д., Кириченко С.А. Можливості використання у кримінальному судочинстві мікрооб’єктологічної інформації: Метод. посіб. – К.: Київський ін-т внутр. справ, 2003. – 106 с.
153. Кириченко А.А. Курс судебной микрологии: Учеб. пособие. – Днепропетровск: Вид-во Дніпропетр. держ. ун-та, 1994. – 124 с.
154. Кириченко А.А. Курс судебной микрологии: Учеб. пособие. – Днепропетровск: Вид-во Дніпропетр. держ. ун-та, 1994. – Ч. 2: Проблемы процессуальной микрологии. – 52 с.
155. Кириченко А.А., Клименко Н.И. Курс судебной микрологии: Учеб. пособие. – Днепропетровск: Вид-во Дніпропетр. держ. ун-та, 1994. – Ч. 3: Общие положения собирания микрообъектов. – 80 с.
156. Кириченко А.А., Романько В.Н. Курс судебной микрологии: Учеб. пособие. – Днепропетровск: Вид-во Дніпропетр. держ. ун-та, 1994. – Ч. 5: Особенности собирания микрообъектов, обусловленные способом преступления. – 148 с.
157. Кириченко А.А., Клименко Н.И. Курс судебной микрологии: Учеб. пособие. – Днепропетровск: Вид-во Дніпропетр. держ. ун-та, 1994. – Ч. 6: Исследование микрообъектов. – 132 с.
158. Кириченко А.А., Клименко Н.И. Курс судебной микрологии: Учеб. пособие. – Днепропетровск: Вид-во Дніпропетр. держ. ун-та, 1994. – Ч. 7: Использование микрологической информации. – 128 с.
159. Кириченко А.А. Курс судебной микрологии: Учеб. пособие. – Днепропетровск: Вид-во Дніпропетр. держ. ун-та, 1994. – Ч. 1: История развития и общетеоретические основы. – 124 с.
160. Кириченко А.А., Басай В.Д., Щитников А.М. Основы юридической одорологии (теорология, правовая процедура, методика). – Ивано-Франковск: Плай, 2001. – 768 с.
161. Басай В.Д. Актуальні проблеми кримінального процесу та криміналістики: Навч. посіб. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – 352 с.
162. Басай В.Д. Основи криміналістичної одорології: Монографія. – Івано-Франківськ, 2002. – 484 с.
163. Басай В.Д., Кириченко О.А. Основи одорології: Монографія. – Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 580 с.
164. Кириченко О.А., Басай В.Д. Одорологія: Лекція. – К.: Київський ін-т внутр. справ, 2002. – 84 с.
165. Басай В.Д. Криміналістична одорологія (теоретичні, правові і методичні основи): Монографія. – Івано-Франківськ: Вік, 2003. – 502 с.
166. Кириченко О.А., Басай В.Д., Сергієнко О.К., Ткач Ю.Д. Проблеми використання одорологічної інформації у боротьбі із правопорушеннями: Навч.-метод. посіб. – К.: Київський ін-т внутр. справ, 2003. – 410 с.
167. Кримінальна справа №011-98 за 1998 рік в архіві Свердловського МВ УМВС України в Луганській області.
168. Криминалистическое обеспечение деятельности криминальной милиции и органов предварительного расследования / Под. ред. проф. Т.В. Аверьяновой и проф. Р.С. Белкина. – М., 1997. – 400 с.
169. Экспертизы в судебной практике: Учеб. пособие / Авт. кол.: В.И. Гончаренко (руководитель), В.Е. Бергер, Т.В. Варфоломеева и др. – К.: Вища шк., 1987. – 200 с.: ил.
170. Сегай М.Я., Стринжа В.К. Судебная экспертиза материальных следов-отображений (проблемы методологии). – К.: Ін Юре, 1997. – 173 с.
171. Кириченко А.А. Основы судебной микрообъектологии: Монография. – Харьков: Основа, 1998. – 1220 с.
172. Дидковская С.П., Клименко Н.И., Лисиченко В.К. Подготовка и проведение отдельных видов судебной экспертизы: Учеб. пособие. – К.: Межвуз. полиграф. предприятие при КИНХ, 1997. – 80 с.
173. Кримінальна справа №0013-01 за 2001 рік в архіві Антрацитовського РВ УМВС України в Луганській області.