ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ (правові і тактико-криміналістичні аспекти)

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

На правах рукопису

Лук’янчиков Євген Дмитрович

УДК 343.977

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ
(правові і тактико-криміналістичні аспекти)

12.00.09 - кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора
юридичних наук

Науковий консультант
Бахін Володимир Петрович
доктор юридичних наук, професор

Київ - 2005

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
4
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. НАУКОВІ ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ
19
1.1. Поняття, сутність і структура інформаційного забезпечення розслідування
19
1.2. Сліди злочину – джерело інформації для встановлення істини у справі
50
1.3. Побудова досудового провадження у кримінальних справах за чинним КПК України і проблемні питання щодо його удосконалення

73
РОЗДІЛ 2. ЗАСОБИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ
101
2.1. Види засобів інформаційного забезпечення розслідування 101
2.2. Процесуальні, адміністративні та оперативно-розшукові засоби інформаційного забезпечення
129
РОЗДІЛ 3. СУЧАСНИЙ СТАН ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ І НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЙОГО ЕФЕКТИВНОСТІ

158
3.1. Удосконалення засобів перевірки заяв і повідомлень про
злочини
162
3.2. Напрями підвищення результативності засобів інформаційного забезпечення в стадії досудового розслідування
175
3.3. Протидія розслідуванню та заходи її подолання 192
3.4. Зняття інформації з каналів зв’язку як засіб інформаційного
забезпечення
207
РОЗДІЛ 4. РОЛЬ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ В ДОКАЗУВАННІ

235
4.1. Співвідношення інформаційного забезпечення і доказування
235
4.2. Документування процесу інформаційного забезпечення
розслідування
260
4.3. Достатність інформації як основа для прийняття процесуальних і тактичних рішень
300
ВИСНОВКИ 338
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 345
ДОДАТКИ 404

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

КК України – Кримінальний кодекс України
КПК України – Кримінально-процесуальний кодекс України
КПК РФ – Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації
Закон України „Про ОРД” – Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність
МВС України – Міністерство внутрішніх справ України
ОВС – органи внутрішніх справ
ОРД – оперативно-розшукова діяльність
ОРЗ – оперативно-розшуковий захід
п. – пункт
р. – рік
СБУ – Служба безпеки України
ст. – стаття
ч. – частина

В С Т У П

Актуальність теми. Важливим напрямом діяльності держави в сучасних умовах є запобігання злочинності, в структурі і характері якої останнім часом відбулися зміни. Зросла професійність та жорстокість злочинців, посилюється корумпованість у суспільстві. Організовані злочинні формування характеризуються відносною стійкістю, ієрархічністю, розподілом ролей і функцій між учасниками, самофінансуванням, законспірованістю, просуванням в органи влади своїх функціонерів та прагненням послабити діяльність правоохоронних органів. Усе це відбувається на тлі соціально-економічних негараздів, падіння обсягів промислового виробництва, зростання боргів у заробітній платі і потребує удосконалення законодавства і практики правоохоронних органів з розкриття, розслідування і профілактики злочинів з метою забезпечення прав та законних інтересів громадян, в першу чергу тих, які постраждали від них.
В Концепції забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів, схваленої Указом Президента України від 28 грудня 2004 року та плані заходів щодо її реалізації, затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2005 року відмічається, що відшкодування шкоди потерпілим від злочину в повному обсязі на практиці здійснюється рідко, а у випадках, коли особу, яка вчинила злочин, не встановлено або вона переховується – взагалі не здійснюється. Значною мірою це залежить від рівня та якості інформаційного забезпечення розкриття і розслідування злочинів.
В цьому зв’язку назріла проблема реформування і оновлення, згідно з вимогами Конституції України, кримінального судочинства, діяльності правоохоронних органів, зокрема, встановлення такого порядку провадження досудового слідства і його інформаційного забезпечення, який би відповідав принципам демократичних країн світу і спирався на історичні особливості і національні традиції українського народу. Важливу роль у вирішенні цих завдань щодо подолання сучасної злочинності має чіткий розподіл основних державних функцій в галузі протидії злочинності (кримінально-процесуальної та оперативно-розшукової) та, відповідно, суб’єктів, які їх реалізують.
Окремим напрямам інформаційного забезпечення розслідування злочинів приділяється постійна увага науковців. На дисертаційному рівні досліджувалися: теоретичні основи одержання інформації про злочинця з матеріальних джерел на досудовому слідстві (К.В.Скибицький 1974р.); удосконалення інформаційного забезпечення слідчої діяльності органів внутрішніх справ на основі використання методів інформатики (Ю.В.Попов 1989р.); криміналістичні методи та засоби подання інформації на досудовому слідстві (В.Я.Лукашенко 1992р.); використання слідчим інформації на початковому етапі розслідування (В.І.Галаган 1992р.); удосконалення інформаційного забезпечення розслідування злочинів на базі АІПС (К.І.Беляков 1993р.); інформаційне забезпечення використання науково-технічних досягнень у розслідуванні злочинів (І.О.Ієрусалімов 1996р.); концептуальні основи використання інформації при розкритті злочинів (Д.І.Сулейманов 1997р.). Окремі аспекти цієї проблеми у галузево-предметному плані висвітлювали вчені-юристи України Ю.П.Аленін, С.А.Альперт, М.І.Бажанов, В.Д.Басай, В.П.Бахін, В.Д.Берназ, Т.В.Варфоломеєва, А.Ф.Волобуєв, В.Г.Гончаренко, Ю.М.Грошевий, Е.О.Дідоренко, О.Ф.Долженков, А.Я.Дубинський, В.А.Журавель, А.В.Іщенко, О.А.Кириченко, Н.І.Клименко, І.П.Козаченко, В.О.Коновалова, М.В.Костицький, В.С.Кузьмічов, В.К.Лисиченко, В.Г.Лукашевич, В.Т.Маляренко, М.І.Мельник, О.Р.Михайленко, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор, Б.Г.Розовський, М.В.Салтевський, М.Я.Сегай, О.П.Снігерьов, В.В.Тіщенко, В.Ю.Шепітько, М.Є.Шумило, країн СНД Р.С.Бєлкін, І.Є.Биховський, А.К.Гаврилов, Г.І.Грамович, Д.С.Карев, Л.М.Карнеєва, О.М.Ларін, І.М.Лузгін, П.А.Лупинська, І.Л.Петрухін, М.С.Полевой, М.І.Порубов, О.Р.Ратинов, В.М.Савицький, М.С.Строгович, М.А.Чельцов, С.А.Шейфер, М.П.Яблоков та інші. Разом з тим, проблема вдосконалення розкриття і розслідування злочинів багатоаспектна. Вирішення її пов’язане з розмежуванням функцій суб’єктів, які її здійснюють, компетенцією цих суб’єктів при застосуванні засобів інформаційного забезпечення розкриття і розслідування злочинів. В законодавстві і юридичній літературі не сформувалося єдиного підходу до визначення засобів інформаційного забезпечення та їх класифікації, не врегульовані питання взаємодії суб’єктів, на яких покладаються різні функції з розкриття і розслідування злочинів, практика потребує розробки і законодавчого закріплення засобів інформаційного забезпечення адекватних характеру сучасної злочинності. Наведені обставини зумовили обрання теми дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямів, визначених Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001–2005 роки, затвердженою Указом Президента України №1376/2000 від 25 грудня 2000 року, Концепцією розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001–2005 років (рішення Колегії МВС України від 18 грудня 2000 року №9 КМ/1), Пріоритетними напрямами наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років (п.1.1. наказу МВС України №755 від 5.07.2004 року). Тема дисертації включена до планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 1998–2005 роки (поз. 2.7). Досліджувані за темою галузево-предметні питання входять складовими до програм і тематичних планів з курсів кримінального процесу та криміналістики, спецкурсів “Організація розкриття та розслідування злочинів”, “Дізнання в органах внутрішніх справ”, які викладаються в Національній академії внутрішніх справ України та інших навчальних закладах МВС України.
Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає у опрацюванні і висвітленні проблемних кримінально-процесуальних і тактико-криміналістичних напрямків, конкретних завдань та практичних можливостей удосконалення інформаційного забезпечення розкриття і розслідування злочинів.
Вказана мета деталізується за темою такими завданнями:
1. Проаналізувати зміст і специфіку процесуальних форм досудового провадження в кримінальних справах, зокрема, визначити юридичну природу дій передбачених в ст.97 КПК України уповноважених органів відносно порядку прийняття заяв і повідомлень про злочини та прийняття рішення про порушення кримінальної справи. Визначити досконалість текстової конструкції цієї статті щодо повноважень перелічених у ній суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності про вживання всіх можливих засобів запобігання або припинення злочинів, забезпечення безпеки заявника за наявності погроз або інших протиправних дій (ч.2 ст.97 КПК), а також порядку і способів перевірки заяв або повідомлень про злочини (ч.3,4 ст.97 КПК). На підставі аналізу цих норм обґрунтувати відповідні висновки і пропозиції щодо удосконалення змісту цієї статті.
2. На основі співставлення положень діалектичного матеріалізму, теорії доказів у кримінальному процесі і криміналістичного вчення про механізм вчинення злочинів і закономірності їх відображення критично розглянути опубліковані у галузевій літературі дискусійні точки зору про походження, природу різновидів доказів, визначення їх поняття, інформаційної сутності та практичної значущості при провадженні в кримінальних справах.
3. Проаналізувати зміст ст.22 КПК України в частині, що зобов’язує прокурора, слідчого і особу, яка проводить дізнання вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи та переліку встановлених у ній заборон, у тому числі конкретно не визначених “інших незаконних заходів” сутність яких у ч.3 цієї статті не розкрита і на практиці породжує неясності.
На основі критичної оцінки текстової конструкції цієї статті і опублікованих дискусійних точок зору, а також анкетування працівників органів внутрішніх справ встановити відповідність положень цієї статті нормам Конституції України і міжнародним правовим актам про захист прав, свобод, честі та гідності людини.
Обґрунтувати позицію автора щодо допустимості і правомірності застосування при провадженні слідчих дій рекомендованих в криміналістичній літературі прийомів психологічного впливу на підозрюваного, обвинуваченого та інших учасників слідчих дій.
4. Визначити сутність поширеного в криміналістичній літературі без конкретного, предметного пояснення, сполучення слів “інформаційне забезпечення розслідування злочинів”, розкрити його структуру і процесуальну значущість як можливої процесуально-галузевої системи функціональних напрямків оптимізації діяльності органів дізнання і слідства при провадженні в кримінальних справах.
5. Дослідити існуючий за чинним кримінально-процесуальним законодавством порядок і умови затримання підозрюваного у вчиненні злочину, визначити його правову природу та запропонувати напрями подальшого унормування в чинному законодавстві.
6. На основі порівняльного аналізу норм Кримінально-процесуального кодексу України, Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” та відомчих нормативних актів визначити узгодженість в них приписів щодо унормування повноважень органів дізнання вживати необхідні оперативно-розшукові заходи з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили.
7. Дослідити правові підстави і форми подолання протидії розслідуванню злочинів та унормування в КПК видів заходів та порядку їх здійснення при провадженні в справах, підслідних слідчим органів внутрішніх справ.
8. Дослідити міжгалузеві предметні зв’язки визначення в ст.65 КПК поняття доказів і їх процесуальних джерел з класифікацією в криміналістичній літературі відображень злочинів, а також правомірність і допустимість опублікованих в спеціальній літературі рекомендацій щодо застосування для їх виявлення, фіксації і дослідження різновидів криміналістичних, психологічних та інших засобів.
9. Виділити типові особливості процесуальних і тактичних рішень слідчого, які приймаються при провадженні в кримінальних справах. Проаналізувати їх видову специфіку, правову і практичну значущість. Розглянути опубліковані в літературі погляди про криміналістичні, процесуальні і психологічні аспекти рішення слідчого (В.Д.Берназ, А.Я.Дубинський, П.А.Лупинська, С.М.Смоков та інші) та визначити способи інформаційного забезпечення реалізації цих аспектів при прийнятті суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності вказаних їх різновидів в стадіях досудового провадження.
10. З’ясувати співвідношення визначень понять фіксація і документування ходу і результатів слідчих дій та визначити правові і науково-методичні підстави застосування окреслюваних цими поняттями криміналістичних прийомів і технічних засобів при проведенні слідчих дій та розмежувати ті їх різновиди, які підлягають унормуванню в законі, а також ті, які можуть застосовуватися факультативно, лише як допоміжні. В цьому зв’язку визначити процесуальну природу і доказову значущість передбачених у ст.75 КПК різновидів додатків до протоколів.
Об’єктом дослідження є порядок і умови інформаційного забезпечення при провадженні у кримінальних справах, підслідних слідчим органів внутрішніх справ, визначені в теорії кримінального процесу і криміналістиці повноваження суб’єктів, які його здійснюють та їх узгодженість з закріпленими в законодавстві правами і обов’язками учасників кримінального процесу.
Предметом дослідження є проблеми застосування норм чинного кримінально-процесуального та оперативно-розшукового законодавства, відомчих правових актів у досудовому провадженні, функції суб’єктів інформаційного забезпечення та додержання законності при використанні наукових методів і технічних засобів в процесі проведення слідчих дій і оперативно-розшукових заходів.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ і процесів, а також концептуальні положення Конституції України, норми кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, інформаційного законодавства України.
В дослідженні використовувались загальнонаукові і спеціальні методи. Порівняльно-правовий – при аналізі норм чинного кримінально-процесуального і оперативно-розшукового законодавства України та вирішення їх в законах інших країн, а також поглядів учених щодо унормування і розуміння окремих інститутів кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності. Формально-юридичний – при співставленні норм чинного КПК України та проекту цього Кодексу, обґрунтуванні висновків і пропозицій щодо їх доповнення чи уточнення. Історико-правовий – при визначенні закономірностей розвитку кримінально-процесуального і оперативно-розшукового законодавства, потреб практики і обумовлених ними передумов закріплення у них відповідних засобів встановлення інформації про злочин її перевірки і формування судових доказів. Догматичний – при визначенні поняття і структури інформаційного забезпечення розслідування та функцій його суб’єктів, а також аналізі конструкцій окремих норм чинного законодавства, обґрунтуванні висновків і пропозицій за темою дослідження. Соціологічні методи – при проведенні і узагальненні результатів опитування слідчих, дізнавачів і оперативних працівників підрозділів МВС України за спеціально розробленою анкетою згідно з предметом дослідження.
Емпіричну базу дослідження становлять статистичні звіти МВС України про рівень злочинності за період 1994–2004 роки, узагальнення слідчої практики (у 1996–2004 році вивчено 874 кримінальні справи про корисливі та насильницькі злочини у Донецькій, Запорізькій, Луганській, Дніпропетровській, Київській областях та м. Києві), узагальнені дані опитування 768 слідчих і 506 осіб, які проводили дізнання в органах внутрішніх справ різних областей України.
Нормативну базу дослідження складають: Конституція України, кримінальне, кримінально-процесуальне та оперативно-розшукове законодавство України, проект нового КПК України (реєстр № 3456–1), проект модельного КПК для держав – учасниць СНД, кримінально-процесуальне законодавство Азербайджану, Казахстану, Республіки Білорусь, Республіки Молдова, Російської Федерації, Федеративної Республіки Німеччина та відомчі і міжвідомчі нормативно-правові акти МВС України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, постанови Пленумів Верховного Суду України.
Теоретичне підґрунтя дисертації становлять наукові праці вчених процесуалістів і криміналістів різних часових періодів, а також, залежно від змісту розглядуваних питань, положення філософії, теорії держави і права, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, оперативно-розшукового та інформаційного права, криміналістики, правової статистики, загальної й юридичної психології, адміністративного, цивільного права і міжнародно-правові акти, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Наукова новизна одержаних результатів визначається предметом дослідження за темою, завданнями і методами їх вирішення. У дисертації вперше у вітчизняній науці кримінального процесу з використанням методологічних положень теорії кримінально-процесуального права, криміналістики і інших прикладних галузей знань комплексно досліджені структура досудового провадження у кримінальних справах, стан регулювання чинним КПК України діяльності органів дізнання і слідства у цих стадіях кримінального судочинства і його недоліки, обґрунтовані висновки і пропозиції щодо їх усунення. Автором досліджена відповідність окремих процесуальних інститутів і текстових конструкцій норм кримінально-процесуального законодавства і Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, відомчих нормативних актів приписам Конституції України і міжнародно-правовим актам про захист прав, свобод, честі і гідності людини, а також з питань здійснення судочинства при провадженні дізнання і досудового слідства, визначено шляхи і напрямки вдосконалення цих форм досудового провадження і оновлення їх нормативно-правового регулювання та розроблені основи окремого криміналістичного вчення інформаційного забезпечення розслідування злочинів. До найбільш важливих теоретичних і практичних результатів за темою дослідження належать:
вперше:
- обґрунтовано доцільність структурування досудового слідства в залежності від характеру вихідних ситуацій і обумовлених ними завдань при провадженні в конкретних справах і процесуальних дій щодо їх розв’язання на етапі: а) встановлення особи, що вчинила злочин; б) перевірки пред’явленого обвинувачення і прийняття згідно з ст.212 КПК України рішення про форму закінчення розслідування; в) закінчення розслідування як система процесуальних дій, пов’язаних з підготовкою підсумкового рішення по справі;
- доведено, що покладення на орган дізнання здійснення оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили (ст.103 КПК) невластива для цих органів процесуальна функція і вона не узгоджується з чинним Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст.5) та унормованим порядком провадження дізнання в кримінальних справах;
- обґрунтовано положення, що включене в ч.2 ст. 65 КПК України доповнення про те, що протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів є окремим видом джерел доказів, процесуальна сутність якого у КПК України чітко не визначена і не узгоджується з положеннями законів України “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст.10) та “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (ст.15), в зв’язку з чим викликає неясності на практиці і тому потребує відповідної конкретизації і оновленого унормування;
- запропоновано диференційований підхід до визначення фактичних підстав для прийняття процесуальних рішень залежно від їх значущості, а саме, докази або перевірена згідно з вимогами закону конкретна орієнтовна інформація;
удосконалено:
- визначення в теорії доказів і криміналістиці критеріїв віднесення тієї чи іншої інформації до доказової або орієнтуючої. Доведено правомірність застосування цих критеріїв і понять до різновидів інформації, яку встановлено як обов’язковими, так і факультативними засобами;
- класифікацію засобів інформаційного забезпечення розслідування, які поділяються на передбачені законом дії (тобто процесуальні) та науково-допоміжні (факультативні) засоби підвищення ефективності перших і сприяння вирішенню певних тактичних і методичних завдань при провадженні в кримінальних справах (консультації спеціаліста, використання криміналістичних обліків та інше);
- визначення повноважень і функцій органу дізнання як суб’єкта інформаційного забезпечення розслідування злочинів та його взаємодії з оперативними підрозділами і іншими службами МВС України в процесі провадження в кримінальних справах;
- на основі аналізу природи і описаних в літературі поглядів відносно видів і правомірності психологічного впливу на учасників досудового слідства доведено, що вони в ст.22 КПК викладені розмито і потребують конкретизації з урахуванням положень Конституції України та міжнародних актів про захист прав і свобод, гідності і честі людини та з питань кримінального судочинства, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
- обґрунтування, що процесуальні рішення – це засновані на фактично встановлених даних волевиявлення управлінського характеру уповноважених законом органу або посадової особи в формі постанови, вказівки чи розпорядження про здійснення певних дій чи вжиття заходів, спрямованих на вирішення завдань досудових стадій кримінального судочинства;
дістало подальший розвиток:
- розробка положень про особливості застосування засобів інформаційного забезпечення при провадженні слідчих дій оперативними підрозділами за дорученням слідчого і інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, та обґрунтування необхідності їх унормування, відповідно в ч.3 ст.66 та ч.3 ст.114 КПК України;
- на основі аналізу спірних питань щодо порядку зняття інформації з каналів зв’язку та враховуючи нечіткість його визначення в ст.187 КПК України сформульовано пропозиції про необхідність узгодження текстової конструкції цієї статті з нормами Конституції України (ст.31) і нормами Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст.8) та Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (ст.15), а також доцільність розробки узгодженої міжвідомчої інструкції з цих питань;
- виходячи з прийнятих в теорії кримінального процесу і криміналістики положень про те, що вчинення злочинів судових доказів не створює, оскільки вони формуються у визначеному законом порядку, обґрунтовується висновок, що при провадженні в кримінальних справах збираються не докази в їх процесуальному визначенні (ст.65 КПК), а відшукуються носії інформації в формі відображень механізму злочину, здійснюється їх дослідження і документування за правилами і вимогами до перелічених в ч.2 ст.64 КПК видів процесуальних джерел;
- співвідношення понять фіксації і документування слідчих дій, їх результатів, особливості їх застосування щодо інформаційного забезпечення розслідування злочинів та пропозиції про уточнення цих положень у чинному КПК.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки і пропозиції використовуються:
- у науково-дослідній сфері сформульовані та викладені в дисертації положення, узагальнення, висновки і рекомендації мають як загальнотеоретичне, так і прикладне значення для науки кримінально-процесуального права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, а також практики застосування відповідних правових норм, різновидів прикладних спеціальних знань і криміналістичних рекомендацій. Вони в сукупності утворюють підґрунтя для подальшого удосконалення і розвитку теорії інформаційного забезпечення розслідування. Запропоновані нові висновки, теоретичні положення та пропозиції можуть служити базою для подальшого вдосконалення галузевих напрацювань за проблемою інформаційного забезпечення розслідування та розробки нового інструментарію пізнавальної діяльності у цій специфічній сфері практики адекватно сучасному стану і якісним змінам злочинності;
- в законодавчій роботі – висновки, пропозиції та дефініції, сформульовані у дисертації прийняті Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України для опрацювання проекту Кримінально-процесуального кодексу України (акт впровадження №06-19/15-1011 від 12.12.2003 р.).
- у навчальному процесі – при підготовці підручників і посібників з навчальних курсів кримінального процесу і криміналістики, а також розробці текстів лекцій і навчально-методичних матеріалів проведення семінарів і практичних занять з цих дисциплін, що підтверджується доданими до дисертації актами впровадження: на кафедрах криміналістики, теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України (акт впровадження від 9 лютого 2005 р.), в Юридичній академії МВС України (акт впровадження від 1 лютого 2005 р.), в Запорізькому юридичному інституті МВС України (акт впровадження від 9 лютого 2005 р.), на кафедрі криміналістики юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (акт впровадження від 23 лютого 2005 р.), на кафедрі кримінального права і процесу юридичного факультету Київського національного університету культури і мистецтв (акт впровадження від 17 лютого 2005 р.), Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України (акт впровадження від 25 лютого 2005 р.);
- у правовиховній сфері – положення і висновки дисертації використовуються для підвищення рівня правової культури і формування фахової правосвідомості курсантів, слухачів, студентів юридичних вузів, співробітників органів дізнання й досудового слідства МВС України. Пропозиції й рекомендації, викладені у дисертації, прийняті й використовуються Головним слідчим управлінням МВС України та Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України при проведенні навчально-методичних семінарів і практичних занять в системі службової підготовки, а також на курсах підвищення кваліфікації працівників органів дізнання, досудового слідства, експертно-криміналістичних підрозділів МВС України.
Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які складають новизну роботи, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувалися. Особисті теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять 50%.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації, оприлюднені в формі доповідей і наукових повідомлень на міжнародних і національних науково-практичних конференціях, семінарах, що відбулися в містах: Києві (2001, 2002, 2003), Луганську (1997), Донецьку (1997, 2001), Львові (2000), Дніпропетровську (2001, 2002), Одесі (2000), Хмельницькому (2004).
Результати дисертаційного дослідження використовувалися автором при проведенні занять в системі службової підготовки Головного слідчого управління та Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, а також при консультуванні співробітників зазначених підрозділів.
Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в монографії “Методологічні засади інформаційного забезпечення розслідування злочинів”, 2005 рік (20,92 д.а.), двох навчальних посібниках, двадцяти семи наукових статтях, з яких двадцять чотири оприлюднені у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, семи тезах виступів на наукових і науково-практичних конференціях та круглих столах.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Результати проведеного дослідження свідчать, що інформаційно–пізнавальна діяльність з розкриття злочинів здійснюється за загальними законами пізнання в межах, які визначені системою чинного законодавства України. Водночас вона є підґрунтям для формування та розвитку об’єкта дослідження – кримінально–процесуальної діяльності органів дізнання і слідства при провадженні в кримінальних справах і специфіки її інформаційного забезпечення, а також предмета дослідження, що вказує на цільову спрямованість і конкретизацію його складових елементів.
За результатами дослідження правових і тактико–криміналістичних аспектів інформаційного забезпечення розслідування в умовах реформування кримінально–процесуального законодавства дисертантом обґрунтовано такі висновки:
1. Такі загальнонаукові категорії як інформація, інформаційні системи, інформаційний підхід та інші з 60-х років минулого століття поширюються в юридичній науці та правоохоронній діяльності, а також в кримінальному судочинстві. В цьому зв’язку в кримінальному процесі і криміналістиці останнім часом при висвітленні проблемних питань удосконалення кримінально–процесуальної діяльності та оптимізації розкриття й розслідування злочинів, як один із їх аспектів, застосовується словосполучення інформаційне їх забезпечення. В дисертації аналізується поняття інформаційного забезпечення, його структура, засоби та предметно–галузеве процесуальне і криміналістичне значення.
Стосовно до етапів стадії досудового розслідування, розслідування злочинів розглядається в двох аспектах: як нормативно регулюємий чинним КПК порядок провадження в конкретних кримінальних справах, а з другого боку як пошуково–пізнавальний процес, що відбувається за загальними законами гносеології, носить об’єктивно–ситуаційний характер, пов’язаний з виявленням джерел інформації про подію злочину, встановленням на основі їх аналізу і оцінки предмету доказування, згідно з ст.64 КПК і прийняття відповідних процесуальних рішень. В цьому зв’язку, інформаційне забезпечення на досудових стадіях в дисертації визначається у широкому, міжгалузевому розумінні як система напрямків оптимізації кримінально–процесуальної діяльності в формах дізнання і досудового слідства, які включають постійне узагальнення слідчої практики, виявлення недоліків, проблем, їх наукову розробку і практичне вирішення. У предметно–галузевому, криміналістичному значенні інформаційне забезпечення розглядається як виокремлені напрями, в яких розробка і впровадження конкретних засобів сприяє ефективному виявленню, дослідженню і фіксації джерел інформації у передбаченому законом порядку з метою формування на їх основі доказів про обставини вчинення злочину і причетних до нього осіб.
2. Змістовну сторону судових доказів складає інформація (у розумінні відомості), яка встановлена з джерел та у порядку передбаченому законом. Доказовий або орієнтуючий характер інформації визначається відносно факту, який нею встановлюється. Доказово значущою слід розуміти інформацію, яка своєю сутністю, змістом підтверджує або спростовує існування будь-якої події або явища. Застосування зазначеного терміну припустимо не тільки до інформації, яка встановлена процесуальними засобами, а і до інформації, встановленої оперативно–розшуковими засобами і не замінювати ним поняття “докази”, оскільки кожне з цих понять має свій зміст і конкретне значення.
3. Провадження за заявами і повідомленнями про злочин є процесуальною формою кримінального судочинства. Відбувається воно специфічними засобами і методами виявлення джерел, одержання з них інформації та її зберігання для забезпечення можливості формування судових доказів та використання їх в доказуванні по справі. Визнання за цією діяльністю самостійного характеру дозволяє визначити початок стадії порушення кримінальної справи, а відповідно, і початок усього досудового провадження. Ним буде надходження до правоохоронного органу інформації (приводу) про злочин, який вчинено або готується, що спонукає правоохоронний орган розпочати перевірку у відповідності зі ст.97 КПК України.
4. Розглянувши зміст та характер інформаційно–пізнавальної діяльності в стадії досудового розслідування, вважаємо за доцільне виділити у цьому процесі три етапи, розмежувальними ознаками яких є наявність конкретних завдань та чітко визначених процесуальних рішень. Взяті разом, вони дозволяють встановити основний зміст та границі кожного етапу розслідування, назва яких має містити вказівку на їх завдання та процесуальні рішення про початок і завершення: 1) встановлення особи, що вчинила злочин; 2) перевірки пред’явленого обвинувачення і прийняття рішення про форму закінчення розслідування; 3) закінчення розслідування як система процесуальних дій, пов’язаних з підготовкою підсумкового рішення.
5. Сучасний стан і суттєві зміни у характері злочинності ставлять завдання розробки нових засобів інформаційного забезпечення, коли слідчі дії проводить не сам слідчий, а за його дорученням співробітники оперативних підрозділів. Цей напрям встановлення інформації про злочинну діяльність є перспективним, і потребує наукового обґрунтування: а) видів нових слідчих дій, які будуть проводитися за дорученням слідчого; б) чіткого розмежування повноважень кожного з суб’єктів такої діяльності; в) обґрунтування правової природи і процесуального значення встановленої інформації.
6. Правова природа затримання підозрюваного неоднозначна. В одних випадках це захід процесуального примусу для позбавлення особи можливості вільного пересування (її ізоляція), з’ясування причетності до злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. В інших випадках для з’ясування істини у справі суттєвого значення набуває місце, час, умови і обставини фізичного затримання підозрюваного, що є притаманним слідчим діям і складає їхню сутність. Отже, затримання підозрюваного може розглядатися і як захід процесуального примусу, і як слідча дія, що має бути у новому КПК України чітко визначено.
7. Законом України “Про оперативно–розшукову діяльність” здійснення оперативно–розшукової діяльності покладається на оперативні підрозділи відповідних відомств. Виходячи із буквального розуміння закону, органи дізнання не наділені повноваженнями на здійснення оперативно–розшукових заходів. Такий підхід законодавця до визначення в Законі про ОРД органів, які правомочні здійснювати оперативно–розшукову діяльність є цілком слушним і відповідає Концепції судово-правової реформи в Україні про чітке розмежування функцій органів досудового розслідування і органів, які здійснюють оперативно–розшукову діяльність як у процесуальному, так і організаційному плані.
8. Дізнання є одною з форм досудового розслідування і здійснюється уповноваженими на те особами і органами. Покладення законодавцем на орган дізнання повноважень з вжиття необхідних оперативно–розшукових заходів, не відповідає сутності і цільовому призначенню цих органів. В новому КПК України мають бути чітко визначені кримінально–процесуальні повноваження органу дізнання: 1) дізнання у кримінальних справах, по яких провадження досудового слідства не є обов’язковим; 2) провадження невідкладних слідчих дій у кримінальних справах, по яких досудове слідство є обов’язковим. Норми, в яких мова іде про можливість застосування оперативно–розшукових заходів доцільно привести у відповідність з статтями Закону про ОРД. Для цього ч.3 та 4 ст.104 КПК викласти у такій редакції: “Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено особу, яка його вчинила, оперативні підрозділи міністерств, служб, відомств, що визначені в ст.5 Закону про ОРД продовжують виконувати оперативно–розшукові заходи і повідомляють слідчого про їх наслідки. Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов’язаний виконувати доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій, а оперативний підрозділ – оперативно–розшукових заходів”.
9. Психологічний вплив в кримінальному судочинстві слід розуміти як мету і результат спілкування, засобом реалізації яких виступають тактичні прийоми та їх комбінації, які мають відповідати вимогам допустимості: змістовної та процедурної. Таке розуміння психологічного впливу відповідає побудові норм кримінального і кримінально–процесуального законодавства.
10. Зняття інформації з каналів зв’язку – нова слідча дія, проведення якої допускається до порушення кримінальної справи з метою запобігання злочину (ч.3 ст.187 КПК). Це суперечить вимогам ч.1 цієї ж статті, оскільки дана слідча дія застосовується тільки щодо підозрюваного чи обвинуваченого. Запобігання злочинів покладається на спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ, для яких є основною функцією. Закон України “Про ОРД” надає таким органам право застосовувати оперативно–розшукові заходи з метою запобігання та припинення правопорушень, зокрема, знімати інформацію з каналів зв’язку до порушення кримінальної справи. Тому ч.3 із ст.187 КПК України доцільно вилучити, щоб виключити можливість застосування даної слідчої дії за межами досудового провадження.
Із назви і диспозиції чинної ст.187 видно, що в ній поєднані дві різні за об’єктами та змістом слідчі дії: накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, які розрізняються як процедурно, так і за суб’єктами, що їх безпосередньо здійснюють. Враховуючи ці відмінності та для унормування особливостей їх реалізації у новому КПК пропонується виділити їх у самостійні слідчі дії.
11. Готових судових доказів не існує оскільки злочин їх не породжує, а відбивається в оточуючому середовищі (в предметах, свідомості людей) у вигляді слідів. Фізичні та юридичні особи зазначені в ч.2 ст.66 КПК України, володіють не доказами, а інформацією, предметами, документами. На основі такої інформації, документів, предметів відбувається формування судових доказів, під яким розуміється врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по виявленню і документуванню в процесуальних актах і додатках до них матеріальних та ідеальних відображень злочину або іншої події як інформації, що має доказове значення. У зв’язку з цим пропонується уточнення ст.66 КПК України, яку доцільно назвати “формування доказів”. В її другій частині зазначити, що “інформація по справі, предмети, документи можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями”.
12. Враховуючи зростаючу роль оперативно–розшукової діяльності в боротьбі з професійною та організованою злочинністю, а також пряму вказівку КПК про те, що порядок кримінального судочинства в Україні визначається лише чинним кодексом, доцільно, щоб основні положення, пов’язані з використанням результатів оперативно–розшукової діяльності, були закріплені безпосередньо в КПК України, а не будь-яких інших нормативних актах.
13. Доповнення ст.65 КПК України новим джерелом доказів, а саме “протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно–розшукових заходів” слід розглядати як введення в кримінальне судочинство специфічного, раніше невідомого в теорії кримінального процесу і галузевому законодавстві способу встановлення інформації про злочин для формування судових доказів.
14. Фактичні підстави для прийняття процесуальних рішень мають бути чітко викладені у законі і під ними слід розуміти, залежно від значущості, докази або встановлену законними шляхами орієнтовну інформацію. В конкретних нормах має чітко визначатись ступінь їх “достатності” (доказів, інформації) для прийняття процесуальних рішень (точно встановлено, дає підстави вважати). Такий підхід до побудови правових норм сприятиме правильному застосуванню їх на практиці та уникненню можливих порушень вимог закону через його нечіткість і багатозначність розмитих формулювань.
15. З урахуванням положень загальної теорії прийняття рішень та науки кримінального процесу запропоновано загальне поняття процесуального рішення – як обумовленого юридичними і фактичними підставами волевиявлення уповноваженої посадової особи або органу щодо вибору засобів досягнення цілей кримінального судочинства.
16. Документування у процесі інформаційного забезпечення розслідування слід розуміти як систему наукових рекомендацій, методів, технічних засобів закріплення та засвідчення перебігу і результатів процесуальних дій та оперативно–розшукових заходів, які здійснюються при провадженні в кримінальній справі, а також прийняття конкретних процесуальних рішень. Обов’язковим способом документування є протокол як письмовий акт, складений в передбаченому законом порядку уповноваженими на то особами про перебіг і наслідки проведених ними дій, що має знайти відображення в ст.32 КПК “Роз’яснення термінів”. Загальні вимоги до протоколів доцільно викласти в одній статті, як це зроблено в ст.85 КПК і назвати її “Протоколи за результатами процесуальної та оперативно-розшукової діяльності”. Це буде охоплювати як слідчі так і інші процесуальні дії, а також оперативно–розшукові заходи.
У дисертації висловлені й інші положення, висновки і пропозиції з окремих питань інформаційного забезпечення процесу розслідування, спрямовані на подальше вдосконалення його правового врегулювання і практики застосування. Вони можуть бути також використані у навчальному процесі і науково–дослідній роботі навчальних закладів МВС України та Міністерства освіти і науки України, у практичній діяльності з розкриття й розслідування злочинів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Законодавчо-правові і нормативні документи

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Юрінком, 1996. – 80 с.
2. Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України: Закон України від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 34–35. – Ст. 187.
3. Про Концепцію судово-правової реформи і Україні // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992. – № 30. – ст. 426.
4. Про судову експертизу: Закон України від 25 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 28. – Ст. 232.
5. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565 – ХІІ // Нормативні акти України. – К., 1998. – С. 5 – 26.
6. Про оперативно–розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.
7. Про інформацію: Закон України // Відомості Верховної Ради України, 1992, – №48. – Ст.650.
8. Про внесення змін до Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”: Закон України №2246-ІІІ від 18 січня 2001 року // Голос України. – №32 (2532). – 20 лютого. – 2001.
9. Кримінально-процесуальний кодекс України: Затв. Законом України від 28 грудня 1960 р.: Текст відп. офіц. За станом на 1 березня 2003 р. / Укр. інформ. – прав. ц. – К.: НВП «Форум», 2003. – 284 с. – (Кодекси України: 2003, – № 3).
10. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект Закону України від 29 квітня 2003 р. – № 3456. Одерж. Верх. Радою України (29.04.2003). – Ксерокопія проекту.
11. Наказ МВС України №600 від 06.09.1995 р. „Щодо Інструкції „Про порядок зносин органів внутрішніх справ України з компетентними правоохоронними органами іноземних держав з питань запобігання, розкриття та розслідування злочинів”.
12. Наказ МВС України №400 від 14.04.2004 р. “Про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються”.
13. Наказ МВС України №755 від 05.07.2004 р. „Про затвердження Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004 – 2009 років”.
14. Уставъ уголовного судопроизводства: съ позднейшими узаконеніями, законодательными мотивами, разъясненіями Правительствующаго Сената и циркулярами Министерства Юстиціи / Сост.: М.П. Шрамченко, В. П. Широков. – 7-е изд., испр. и доп. – Петроградъ, Типографія М. Меркушева, 1916. – 1412 с.
15. Концепція розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001 – 2005 років: Рішення Колегії МВС України від 18 грудня 2000 р. – № 9КМ/1.
Монографії, навчальні посібники, статті.
16. Абдумаджидов Г. Совершенствование норм о понятом, переводчике и специалисте // Труды Высшей школы МВД СССР. – Ташкент, 1971. – Вып. 3. – С. 34–37.
17. Абдумаджидов Г. Проблемы совершенствования предварительного расследования. – Ташкент: «Фан», 1975. – 145 с.
18. Абраменкова В.С. Правомерность и допустимость психологического воздействия следователя в процессе получения показаний // Проблемы борьбы с преступностью: Тр. Омской ВШМ МВД и Иркутского ун–та. Вып. 5. – Омск-Иркутск, 1975. – С. 120–134.
19. Аверьянов А.Н. Системное познание мира: Методол. проблемы. – М.: Политиздат, 1985. – 263 с.
20. Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е.Р. Криминалистика. Учебник для вузов. – М.: Изд. группа НОРМА–ИНФРА-М, 1999. – 990 с.
21. Автоматизированные системы управления предприятиями (методы создания). Справочное пособие. – М.: Энергия, 1978. – 224 с.
22. Александров С.А. Правовые гарантии возмещения ущерба в уголовном процессе. – Горький, 1976. – 124 с.
23. Алексеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1980. – 251 с.
24. Алексеев С.С. Общая теория права. – Т. 2. – М.: Юрид. лит., 1982.–359 с.
25. Аленин Ю.П. Процессуальные особенности производства следственных действий. – Одесса, 2002. – 264 с.
26. Альперт С.А., Сібільова Н.В. Докази і доказування у кримінальному процесі // Кримінальний процес України: Підруч. для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти; За ред. Ю.М.Грошевого та В.М.Хотенця. – Харків: Право, 2000. – С. 123–154.
27. Амандурадов Ч. Понятие документа в СТЭД и его доказательственное значение в уголовном процессе // Экспертная техника. – М., 1989. – 103 с.
28. Андрееев И.С., Грамович Г.И., Порубов Н.И. Криминалистика. – Мн.: Высш.шк., 1997. – 344 с.
29. Антонян Ю.М., Еникеев М.И., Эминов В.Е. Психология преступника и расследование преступлений. М.: Юристъ, 1996. – 336 с.
30. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1964. – 179 с.
31. Арсеньев В.Д. Доказывание фактических обстоятельств в советском уголовном процессе. Автореф. доктор. дисс. – М.,1968.
32. Арсеньев В.Д. Использование специальных медицинских знаний до возбуждения уголовного дела // Соц. законность. – 1976. – № 7. – С. 62–63.
33. Арсеньев В.Д. Некоторые процессуальные вопросы раскрытия преступлений // Актуальные направления развития криминалистической методики и тактики расследования. – М.: ВИИПП, 1978. – С. 20.
34. Арсеньев В.Д. Соотношение понятий предмета и объекта судебной экспертизы // Проблемы теории судебной экспертизы. Вып. 44. – М., 1980. – С. 3–23.
35. Асташенков В.Г. Некоторые методологические аспекты исследования нравственного содержания уголовно-процессуального закона // Этика предварительного следствия. Труды ВСШ МВД СССР. – Вып. 15. – Волгоград, 1976. – С. 19–24.
36. Афанасьев В.Г. Социальная информация и управление обществом. – М.: Политиздат, 1975. – 408 с.
37. Бабаева Э., Ефимов И. Противодействие изменению показаний обвиняемыми и свидетелями // Законность. – 1995. – №9. – С. 5–8.
38. Баев А.А., Григорьев В.Н. Организация и тактика первоначальных действий следственных групп при проведении специальной операции по освобождению заложников из летательного аппарата. Лекция. – М., 1994.–24 с.
39. Баев О.Я., Баев М.О. Защита от обвинения в уголовном процессе. – Воронеж, 1995.
40. Баев О.Я. Новации норм доказательственного права в УПК РФ 2001 г. и проблемы их реализации // 50 лет в криминалистике. К 80-летию со дня рождения Р.С. Белкина. Материалы международной научной конференции. – Воронеж: Воронежский гос. ун-т, 2002. – С. 21–41.
41. Баев О.Я. Процессуально-тактические проблемы обыска // Проблемы совершенствования тактики и методики расследования преступлений. – Иркутск, 1980. – С. 77–82.
42. Баева Н.А. Субъектно-деятельностный подход в исследованиях проблемы конфликта в профессиональной деятельности адвоката // 50 лет в криминалистике. К 80-летию со дня рождения Р.С. Белкина // Материалы международной научной конференции. – Воронеж: Воронежский государственный университет, 2002. – С. 14–20.
43. Баев М.О., Баев О.Я. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации (Научно-практический анализ основных достижений и проблем). – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003.
44. Бажанов М.И. Законность и обоснованность основных судебных актов в советском уголовном процессе. Дисс. … докт. юрид. наук. – Харьков, 1966. – 474 с.
45. Бандура О.О. Проблеми істини в галузі правотворчості // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. – 1997. – № 1. – С. 44–50.
46. Бандура О.О. Проблема істини в галузі правозастосування // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. – 1998. – №1. – С. 44–53.
47. Бандурка С.А., Слинько С.В. Расследование преступлений (уголовно-процессуальные проблемы): Монография. – Х.: Основа, 2000. – 230 с.
48. Банин В.А. Предмет доказывания в советском уголовном процессе: Гносеологическая и правовая природа. – Саратов: Сарат. ун-т, 1981. – 176 с.
49. Барабаш А.С., Стойко Н.Г. Доказывание и его цель при прекращении уголовных дел по реабилитирующим и нереабилитирующим основаниям // Проблемы доказывания по уголовным делам. Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1988. – С. 38–51.
50. Басалаев А.Н., Гуняев В.А. Криминалистическая характеристика преступления // Методика расследования преступлений (общие положения). – М.: Всесоюзное коор. бюро по проблемам крим-ки, 1976. – С. 97–100.
51. Басалаев А.Н., Гуняев В.А. Следы ног человека. – Л.: Ин-т усоверш. следств. работников, 1985. – 48 с.
52. Басецкий И.И., Родевич Л.И. Свидетель в уголовном процессе: Монография. _ Мн.: Академия МВД Республики Беларусь, 1999. – 287 с.
53. Бастрыкин А.И., Крылов И.Ф. Розыск, дознание, следствие. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1984. – 217 с.
54. Бахин В.П. Следственная практика: проблемы изучения и совершенствования. К.: Либідь, 1991. – 142 с.
55. Бахін В.П. Забезпечення відповідності засобів і методів правоохоронної діяльності завданням боротьби із злочинністю, як гарантія законності // Забезпечення законності в діяльності органів внутрішніх справ України: Збірник наукових праць. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1993. – С. 131–139.
56. Бахин В.П. Допрос. – К., 1999. – 40 с.
57. Бахин В.П. Понятие, сущность и содержание криминалистической тактики. Лекция. – К., 1999. – 34 с.
58. Бахин В.П. Дезинформация и провокация как средство противодействия преступной деятельности // Известия Тульского государственного университета. Выпуск 4. – Тула, 2001. – С. 102–110.
59. Бахін В.П. Необхідна рішучість і раціональність // Науковий вісник НАВСУ. – 2001. – №1. – С. 33–38.
60. Бахин В.П. Криминалистика. Проблемы и мнения (1962 – 2002). – К., 2002. – 268 с.
61. Бахин В.П., Карпов Н.С. Понятие и сущность криминалистической тактики // Современные проблемы криминалистики. Труды Академии управления. – М.,1998. – С. 9–10.
62. Бахин В.П., Карпов Н.С. О соотношении прав личности и методах борьбы с преступностью // Закон и жизнь. – 2004. – №8. – С. 9–15.
63. Бахин В.П., Карпов Н.С. Состязательность или ее видимость // Закон и жизнь. – 2004. – №10. – С. 11–12.
64. Бахін В.П., Кузьмічов В.С., Весельський В.К. Тактика слідчої дії: поняття, сутність, зміст // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. 1998. – № 2. – С. 217–225.
65. Бахин В.П., Кузьмичев В.С., Карпов Н.С. Принципы преступной деятельности // Известия Тульского государственного университета. Выпуск 4. – Тула, 2001. – С. 95–102.
66. Бахін В.П., Лисиченко В.К. Проблеми науково-методичного забезпечення слідчої діяльності // Теоретичні та практичні проблеми використання можливостей криміналістики і судової експертизи у розкритті й розслідуванні злочинів. – К.: УАВС, 1996. – С. 5–11.
67. Бацько І.М. Забезпечення достовірності доказової інформації при складанні протоколів слідчих дій // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. – 1996. – № 1. – С. 252–256.
68. Бацько І.М. Процесуальні правила, що регулюють джерела доказів, слід удосконалити // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. – 1997. – № 1. – С. 113–115.
69. Бацько І.М. Інформаційні відносини під час протоколювання слідчих дій // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 4. – С. 144–150.
70. Бацько І.М. Процесуальна регламентація складання протоколів слідчих дій // Держава і право. Збірник наукових праць. – К., 2001. – Вип.12. – С. 441–446.
71. Бацько І.М. Процесуальна регламентація складання протоколів слідчих дій // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. – Донецьк: ДІВС, 2001. – С. 435–444.
72. Бацько І.М. Протоколи слідчих дій як джерела доказів у кримінальному процесі. Дис. канд. юрид. наук. – К., 2003. – 199 с.
73. Бацько І.М. Протоколи слідчих дій як джерела доказів у кримінальному процесі. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – К., 2003. – 18 с.
74. Бедняков Д.И. Непроцессуальная информация и расследование преступлений. М., 1991. – 208 с.
75. Белкин А.Р. Теория доказывания. – М.: Изд-во НОРМА, 1999. – 429с.
76. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. – М.,1966. – 295 с.
77. Белкин Р.С. Перспективы развития советской криминалистики // Труды высшей школы МООП СССР. – Вып. 15. – М., 1967. – С. 3–11.
78. Белкин Р.С. Ленинская теория отражения и методологические проблемы советской криминалистики. – М., 1970. – 130 с.
79. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики: В 3 т. – М., 1977. – Т.1. – 340 с.
80. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики: В 3 т. – М., 1978. – Т.2. – 410 с.
81. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики: В 3 т. – М., 1978. – Т.3. – 408 с.
82. Белкин Р.С. Общая теория советской криминалистики. – Саратов: Изд-во Сарат. Ун-та, 1986. – 397 с.
83. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы (общая и частная теории). – М.: Юрид. лит., 1987. – 272 с.
84. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. От теории к практике. – М., 1988. – 302 с.
85. Белкин Р.С. Криминалистическая энциклопедия. – М.: Изд-во БЕК, 1997. – 342с.
86. Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3 т. Т. 1: Общая теория криминалистики. – М.: Юристъ, 1997. – 408 с.
87. Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3 т. Т. 2: Частные криминалистические теории. – М.: Юристъ, 1997. – 463 с.
88. Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3 т. Т. 3: Криминалистические средства, приемы и рекомендации. – М.: Юристъ, 1997. – 480 с.
89. Белкин Р.С. Нравственные начала деятельности следователя органов внутренних дел. – М., 1999. – 24 с.
90. Белкин Р.С. Криминалистика: Проблемы сегодняшнего дня. – М.: Из-во «Норма», 2001. – 240 с.
91. Белкин Р.С., Винберг А.И. Криминалистика и доказывание. – М., Юрид. лит., 1969. – 216 с.
92. Белкин Р.С., Винберг А.И. Криминалистика (общетеоретические проблемы). – М., 1973. – 264 с.
93. Биленчук П.Д., Рощин А.И. Изучение личности несовершеннолетнего обвиняемого на предварительном следствии. – К.: КВШ МВД СССР, 1991. – 56 с.
94. Билецкий И.И. Познание и действительность. – Харьков: Изд-во Харьковского гос. ун-та, 1999. – 60 с.
95. Богатырев М.Г. Неотложные следственные действия при дорожно-транспортных происшествиях. – К., 1967. – 179 с.
96. Богданов Б.Е. Розыск // Криминалистика. – М., 1963. – С. 453–456.
97. Бойченюк В.В. Оперативно-розшукова діяльність на захисті прав і свобод людини у правовій державі // Науковий вісник НАВСУ. – 2002. – № 2. – С. 78–82.
98. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. – М.: Юрид. лит., 1975. – 176 с.
99. Большая Советская энциклопедия. – Изд. 2-е. Т.36. – М., 1953. –671 с.
100. Большая Советская энциклопедия. – Изд. 3-е. Т.2.–М., 1970. – 631с.
101. Бондаренко О., Сафронов С. Забезпечення безпеки суб’єктів кримінального судочинства // Право України. – 1999. – № 1. – С. 122–123.
102. Бородин С.В. Разрешение вопроса о возбуждении уголовного дела. – М., 1970. – 117 с.
103. Бразоль Б.Л. Очерки по следственной части. История. Практика. – Петроградъ, 1916. – 215 с.
104. Бриллиантов А.В. О некоторых аспектах защиты личности от жестокого обращения // Адъюнктура ВНИИ МВД России – 30 лет: итоги и перспективы: Тезисы научно-практической конференции. – М.: ВНИИ МВД России, 2000. – С. 8–11.
105. Бринцев В.Д. Система досудового слідства // Право України. – 1998. – № 12. – С. 99–101.
106. Брусиловский А.Е., Строгович М.С. Свидетельские показания в качестве судебных доказательств // Методика и тактика следственной работы. – К., 1934. – С. 143–166.
107. Букаев Н., Гребнева Н. Проблемы производства освидетельствования как следственного действия по УПК РФ // Закон и жизнь. – 2004. – №10. – С.13–14.
108. Бурков И.В., Мурзиков А.В. Заключение эксперта как вид доказательств. – Владимир: Транзит-Икс, 2001. – 152 с.
109. Буряков А.Д. Меры пресечения в советском уголовном процессе. Дисс. … канд. юрид. наук. – М., 1967. – 209 с.
110. Быков В. Институт понятых в уголовном процессе // Уголовное право. – 2002. – №3. – С. 72–74.
111. Быховский И.Е. Понятые // Соц. законность. – 1972. – № 4. – С. 44–46.
112. Быховский И.Е. Процессуальная регламентация проведения следственных действий // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 21. – М.: Юрид. лит., 1974. – С. 47–62.
113. Быховский И.Е. Процессуальные и тактические вопросы сис¬темы следственных действий: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – М., 1975. – 32 с.
114. Быховский И.Е. Об актуальных вопросах совершенствования процессуальной регламентации следственных действий // Актуальные проблемы совершенствования производства следственных действий. – Ташкент, 1982. – С. 3–11.
115. Быховский И.Е., Глазырин Ф.В., Питерцев С.К. Допустимость тактических приемов при допросе. – Волгоград, 1989. – 48 с.
116. Вандер М.Б. Объективизация доказывания в уголовном процессе с применением научно-технических средств. – СПб., 1994. – 82 с.
117. Вандер М.Б. Особенности расследования преступлений в современной криминальной обстановке // Вестник криминалистики. Вып. 3 (7). – М.: Спарк, 2003. – С. 10–15.
118. Ванеева Л.А. Судебное познание в советском гражданском процессе. Учебное пособие. – Владивосток: Изд-во ДГУ, 1972. – 133 с.
119. Варфоломеева Т.В. Производные вещественные доказательства. – М., 1980. – 48 с.
120. Васильев А.Н. Следственная тактика. – М., 1976. – 197 с.
121. Васильев А.Н. Проблемы методики расследования отдельных видов преступлений. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. – 71 с.
122. Васильев А.Н. Тактика отдельных следственных действий. – М.: Юрид. лит., 1981. – 112 с.
123. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебное пособие. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1974. – 96 с.
124. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. І голов. ред. В.Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001. – 1440 с.
125. Вернидубов І. Новації у повноваженнях прокурора під час здійснення кримінального судочинства // Право України. – 1997. – № 1. – С. 58–60.
126. Весельський В.К. Сучасні проблеми допиту (процесуальні, організаційні і тактичні аспекти): Монографія. – К.: НВТ «Правник» – НАВСУ, 1999. – 126 с.
127. Винберг А.И. Доказательственное значение фотоснимков и специальных видов копий в советском уголовном процессе // Советская криминалистика на службе следствия. Вып. 6. – М., 1955. – С. 36–54.
128. Винберг А.И. Производные вещественные доказательства и их значение // Практика применения нового уголовно-процессуального законодательства. – М., 1962. – С. 34–46.
129. Винберг А.И., Корухов Ю.Г. Регламентация применения научно-технических средств // Соц. законность. – 1983. – № 11. – С. 45–47.
130. Винберг А.И., Шавер Б.М. Криминалистика. – М., 1949. – 272 с.
131. Винер Н. Кибернетика и общество. – М.: Изд-во иностр. лит., 1958. – 200 с.
132. Возгрин И.А. О структуре методик расследования отдельных видов преступлений // Вопросы теории и практики борьбы с преступностью. – Л., 1974. – С. 74–84.
133. Волобуєв А.Ф. Розслідування і попередження розкрадань майна у сфері підприємництва. Навч. посібник. За ред. проф. О.М. Бандурки. – Х .: ”Рубікон”, 2000. – 272 с.
134. Волынский А.Ф. Социальные функции и задачи наук криминального цикла в условиях реформирования уголовного судопроизводства // Наука и практика: Материалы международной научно-практической конференции «Актуальные проблемы юридической науки и практики». – Орел: Орловский юридический институт МВД России, 2004. – №4 (20). – С. 8–11.
135. Выдря М.М. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1955. – 118 с.
136. Гаврилин Ю.В., Дубоносов Е.С. Использование контроля и записи телефонных и иных переговоров в раскрытии и расследовании преступлений: Учебное пособие. – М.Х: ЮИ МВД РФ, Книжный мир. – 2003. – 70 с.
137. Гаврилов А.К., Ефимичев С.П., Михайлов В.А., Туленков П.М. Следственные действия по советскому уголовно-процессуальному праву. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1975. – 111 с.
138. Гайдельцов В.С. Соотношение уголовно-процессуальной и оперативно-розыскной деятельности и некоторые проблемы легализации оперативных данных // Теоретическое и правовое обеспечение реформы в сфере борьбы с преступностью в Республике Беларусь: Материалы международной научно-практической конференции. – Минск: Право и экономика, 1999. – С. 309–315.
139. Гайфулина Т.Г. Предварительное следствие должно быть независимым // Теоретическое и правовое обеспечение реформы в сфере борьбы с преступностью в Республике Беларусь: Материалы международной научно-практической конференции. – Минск: Право и экономика, 1999. – С. 270–274.
140. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України. – К.: НАВСУ, 2002. – 300 с.
141. Галаган В.І. Застосування деяких заходів процесуального примусу у світлі додержання конституційних прав і свобод людини // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №11. – С. 62.
142. Галкин Б.А. Советский уголовно-процессуальный закон. – М., 1962. – 255 с.
143. Герасимов В.И., Самошина З.Г. Тактика обыска и выемки // Криминалистика: Учебник для высших уч-х заведений. – М., 1996. – С. 432–444.
144. Герасимов И.Г. Научное исследование. – М.: Политиздат, 1972. –279 с.
145. Герасимов И.Ф. О совершенствовании законодательства, регламентирующего взаимодействие следователя и органов дознания на начальном этапе расследования // 50 лет советской прокуратуры и проблемы совершенствования предварительного следствия. – Л., 1972. – С. 85–88.
146. Герасимов И.Ф. Некоторые проблемы раскрытия преступлений. – Свердловск: Сред. Уральск. кн. изд., 1975. – 184 с.
147. Герасимов И.Ф. Теоретические проблемы раскрытия преступлений: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1979. – 35 с.
148. Глазунов Б.Б. О совершенствовании правовой регламентации принятия процессуальных решений // Материалы международной научно-практической конференции, посвященной принятию нового Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации. – М.: МГЮА, 2002. – С. 31–33.
149. Глібко В., Євтушенко А. Документальна ревізія та використання її результатів у розслідуванні злочинів // Право України. – 1999. – № 8. – С. 37–39.
150. Глушков В.М. Основы безбумажной информатики. – М.: Наука, 1987. – 552 с.
151. Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристика, класифікація. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2002. – 63 с.
152. Головач А.С. Оформление документов. – К.; Донецк, 1979. – 151 с.
153. Голунский С.А. Вопросы доказательственного права в Основах уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик // Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве Союза ССР. – М.: Госюриздат, 1959. – С. 122–160.
154. Гончаренко В.Г. Науково-технічні засоби в роботі слідчого. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1972. – 208 с.
155. Гончаренко В.И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судопроизводстве (методологические вопросы). – К.: Вища школа, 1980. – 160 с.
156. Гончаренко В.И. Предпосылки и практика программирования расследования // Проблемы совершенствования расследования и профилактики преступлений на современном этапе. – Уфа, 1990. – С. 120–126.
157. Гончаренко В. Деякі зауваження у зв’язку з прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу України // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №2 (33) – № 3 (34). – С. 698–710.
158. Гончаренко В.И., Сокиран Ф.М. Психологическое воздействие в целях получения объективной информации при допросе // Криминалистика и судебная экспертиза. – К., 1990. – Вып. 41. – С. 24–29.
159. Горбачов О.В. Слідчі дії // Кримінальний процес України: Підруч. – Харків: Право, 2000. – С. 210–250.
160. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Котов Д.П. Судебная этика. – Воронеж: Из-во Воронежского ун-та, 1977. – 271 с.
161. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж, 1978. – 303 с.
162. Горшков А.Ф., Девиков Е.И., Зуйков Г.Г. Вопросы автоматизации поиска преступников по способу соверш