ПРАВООХОРОННА СИСТЕМА УКРАЇНИ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ : Правоохранительная система УКРАИНЕ: АДМИНИСТРАТИВНО-ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ ОРГАНИЗАЦИИ И ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………..…………….4
РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВООХОРОННОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ…….........…..........……….…...15
1.1. Поняття правоохоронної системи України…….... ....………….…...15
1.2. Структура правоохоронної системи України ………....…..……..…22
1.3. Мета і принципи функціонування правоохоронної системи України...................................................................................................52
1.4. Правові засади державної політики в сфері функціонування правоохоронної системи України.....………………........…….……..73
Висновки до розділу 1..………….……………………........………………..87

РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ…………......................……..….91
2.1. Структура адміністративно-правового статусу правоохоронних органів України…….................................................................………91
2.2. Класифікація правоохоронних органів України……...….………..120
2.3. Адміністративно-правовий статус судових органів...……...….….144
2.4. Адміністративно-правовий статус органів прокуратури…....……154
2.5. Адміністративно-правовий статус органів внутрішніх справ, податкової міліції та Служби безпеки України.....………………..162
2.6. Адміністративно-правовий статус митної служби……...….……..192
Висновки до розділу 2…………..….………………………………………204

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРАВООХОРОННОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ……….................................…213
3.1. Організаційно-правове забезпечення здійснення правосуддя……………….………………………………………..…213
3.2. Організаційно-правове забезпечення прокурорського нагляду та розслідування злочинів……………….......………………...……….229
3.3. Організаційно-правове забезпечення адміністративно-юрисдикційної діяльності та боротьби з правопорушеннями та корупцією……………………………….............…….…..……….…254
Висновки до розділу 3………..………………………………...…………..308

РОЗДІЛ 4. ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРАВООХОРОННОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ……………………………………………………….…314
4.1. Удосконалення взаємодії між правоохоронними органами………………………………………….……………….…314
4.2. Напрями реформування правоохоронної системи України…………………………………………….………………...349
4.3. Правова культура правоохоронців як умова ефективного функціонування правоохоронної системи України….…….....…………..…….357
Висновки до розділу 4………………………………….………………….361
ВИСНОВКИ………..……………………...…………………...………….369
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…....…………………………386

ВСТУП
Актуальність теми. Останнім часом все гостріше постає питання про необхідність реформування правоохоронної системи нашої держави. Демократизація суспільних відносин, конституційна реформа, активізація процесів євроінтеграції, удосконалення законодавства у напрямку посилення захисту прав та свобод громадянина вимагають насамперед чіткого визначення структури правоохоронної системи, теоретичного обґрунтування сутності правового статусу правоохоронних органів, шляхів і напрямків удосконалення їх діяльності. І хоча впродовж останніх років дослідження особливостей діяльності правоохоронних органів України та їх правового статусу сучасними науковцями провадилося досить активно, окреслені проблеми не можна вважати вирішеними ні у практичному, ні у теоретично-методологічному аспекті.
Як свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка у 2008 році, міліції і судовим органам не довіряють сьогодні по 72% опитаних, прокуратурі – 68%, СБУ – 59% (для порівняння: у 2005 році міліції не довіряли 48% опитаних, судовим органам – 42%, прокуратурі – 43%, а СБУ – лише 32%). Головними причинами зниження рівня довіри до правоохоронних органів вважається високий рівень корумпованості правоохоронців, їх низький професіоналізм, непоодинокі випадки порушень прав людини тощо. З іншого боку, висока плинність кадрів в правоохоронних органах, значна кількість надзвичайних подій за участю їх працівників свідчать про прорахунки у системі управління правоохоронними структурами.
Недосконалою є система показників результативності правоохоронної діяльності. На фоні загального зниження рівня злочинності спостерігається постійне збільшення заяв і повідомлень про злочини. Так, у 2005 році лише до органів внутрішніх справ надійшло 2 млн. 368,6 тис. заяв і повідомлень про злочини, у 2006 році – 2 млн. 612 тис., у 2007 році – 2 млн. 851,3 тис. У той же час статистика реагування правоохоронних органів на ці звернення має діаметрально протилежну динаміку. У 2005 році було порушено 450 тис. справ, 2006 – 386,7 тис. справ, 2007 – 359,4 тис. Справа дійшла до того, що в 2007 році питома вага прийнятих рішень про відмову в порушенні кримінальної справи досягла 73,6% (у 2006 році – 68,5%). Спроби змінити ситуацію, що склалася, робилися неодноразово, однак носили несистемний характер і демонстрували відсутність чіткої стратегії підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів.
Ані законодавство України, ані теоретичні джерела не дають сьогодні однозначної відповіді на питання про сутність та ознаки правоохоронних органів. Реформування окремих правоохоронних органів, яке здійснюється сьогодні, є безсистемним, оскільки під час визначення його напрямків враховуються лише інтереси окремих відомств, а не правоохоронної системи загалом. Разом з тим вказана проблема носить не лише методологічний, а й практичний характер, що зокрема, прямо випливає з п. 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, який передбачає формування в Україні системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування, наслідком чого повинна стати не лише зміна функцій та задач органів прокуратури, але й інших правоохоронних органів. На необхідність законодавчої реалізації цих положень, що гальмується з 1996 року, звертає увагу Конституційний Суд України у своєму рішенні від 10 вересня 2008 року № 15-рп/2008. До того ж, необхідність системних реформ правоохоронних органів зумовлена міжнародними зобов’язаннями України, у першу чергу, в рамках членства у Раді Європи. Україна має виконувати цілу низку рекомендацій цієї організації, які стосуються як індивідуального виконання Україною своїх зобов’язань, так і універсальних вимог щодо правоохоронної системи країн-членів. Головними з них є Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1402 (1999) «Контроль внутрішніх служб безпеки в країнах-членах Ради Європи», № 1713 (2005) «Про демократичний нагляд над сектором безпеки в країнах-членах», Рекомендація Rec (2000) 19 Комітету міністрів Ради Європи «Роль прокуратури в системі кримінального правосуддя». Однак будь-яка реформа потребує насамперед чіткого визначення об’єкта реформування, а якраз цього не зроблено й дотепер.
Відсутність системного розуміння проблеми реформування правоохоронної системи пов’язана у тому числі з неналежним рівнем науково-методологічного підґрунтя такого реформування. Певні проблеми правоохоронної діяльності і функціонування окремих правоохоронних органів досліджувалися у роботах В. Б. Авер’янова, М. І. Ануфрієва, І. В. Арістової, О. М. Бандурки, В. Т. Білоуса, І. П. Голосніченка, А. Т. Комзюка, В. В. Конопльова, Ю. Ф. Кравченка, І. Є. Марочкіна, Н. П. Матюхіної, М. І. Мельника, Н. В. Сибільова, Г. О. Пономаренко, Є. М. Поповича, С. В. Пєткова, Т. О. Пікулі, О. П. Рябченко, М. І. Хавронюка, Ю. С. Шемшученка, В. К. Шкарупи, М. К. Якимчука, Х. П. Ярмакі та інших авторів. Однак проблема визначення адміністративно-правових засад організації та функціонування правоохоронної системи України ще не була предметом системного комплексного дослідження на рівні докторської роботи. Це і обумовлює актуальність обраної теми дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з пп. 6, 29, 43 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004–2009 років, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 755 від 05.07.2004 р., та п. 3.3 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006–2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ від 12 грудня 2005р.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у встановленні закономірностей організації та функціонування правоохоронної системи України з наступним обґрунтуванням теоретичних положень і формулюванням практичних рекомендацій щодо напрямків і перспектив її подальшого розвитку.
Для досягнення поставленої мети в дисертації вирішено такі основні завдання:
– охарактеризовано стан наукової розробки проблеми організації та функціонування правоохоронної системи України;
– визначено сутність, ознаки та сформульовано поняття правоохоронної системи України;
– уточнено структуру правоохоронної системи України;
– встановлено мету та принципи функціонування правоохоронної системи України;
– окреслено правові засади державної політики в сфері функціонування правоохоронної системи України;
– визначено особливості адміністративно-правового статусу правоохоронних органів;
– уточнено класифікацію правоохоронних органів в Україні;
– окреслено напрямки діяльності правоохоронних органів в Україні;
– охарактеризовано особливості взаємодії та координації правоохоронних органів;
– розроблено рекомендації, спрямовані на удосконалення правового й організаційного забезпечення функціонування правоохоронної системи України.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у сфері організації та функціонування правоохоронної системи України.
Предмет дослідження становлять адміністративно-правові засади організації та функціонування правоохоронної системи України.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх вибір визначався метою та завданнями дисертаційного дослідження з урахуванням її об’єкта і предмета. Для розв’язання поставленої мети та завдань дослідження було використано загальнонаукові методи пізнання: історичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, системно-структурний, соціологічний, статистичний та інші.
Використання системно-структурного методу дало змогу дослідити організацію та функціонування правоохоронної системи України з урахуванням сукупності всіх основних притаманних їй елементів та взаємозв’язків між ними (Розділ 1, 2, 3). За допомогою формально-логічного та системно-структурного методів було досліджено та удосконалено понятійний апарат досліджуваної проблематики, запропоновано класифікацію правоохоронних органів України (підрозділи 1.1, 2.2), досліджено структуру правоохоронної системи України та структуру адміністративно-правового статусу правоохоронних органів (підрозділи 1.2, 2.1). Соціологічний та статистичний методи було використано для дослідження сучасного стану організаційно-правового забезпечення діяльності правоохоронних органів України (Розділи 2, 3). Використання історичного методу дало змогу дослідити діяльність правоохоронних органів на різних етапах розбудови української державності та визначити притаманні їх розвитку особливості (Розділ 3).
Положення та висновки дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України, чинних законодавчих та інших нормативно-правових актів, які визначають правові засади організації та функціонування правоохоронної системи України. Автор звертався також до законодавства деяких інших держав, досвід яких щодо правового регулювання діяльності правоохоронних органів може бути корисним для України. Інформаційну та емпіричну основу дослідження становлять також узагальнення практичної діяльності правоохоронних органів, політико-правова публіцистика, довідкові видання та статистичні матеріали.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що робота є першим комплексним дослідженням адміністративно-правових засад організації та функціонування правоохоронної системи України. У результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем.
У дисертації вперше:
– обґрунтовано, що правоохоронна система є цілісною соціальною системою, яка має наступні властивості: цілісність, структурність, взаємозалежність системи і середовища, ієрархічність, емерджентність;
– дано поняття правоохоронної системи як соціальної системи, яку складають правові засоби, методи та гарантії, що забезпечують охорону суспільних відносин від протиправних посягань, та державні органи, які виконують правоохоронні функції;
– доведено необхідність розмежування правоохоронної діяльності від діяльності правоохоронних органів, названо ознаки такого розмежування;
– встановлено, що структура правоохоронної системи як стала єдність її елементів, їх зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим, містить у собі три основні підсистеми: 1) нормативну (регулятивну) – правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами правоохорони, які знаходять свій вияв у правових актах, що регулюють правоохоронну діяльність; 2) інституціональну, яку складають правоохоронні органи, для яких правоохоронна діяльність є основним завданням, а також об’єкти правоохоронного впливу; 3) функціональну, яка включає правоохоронну діяльність, взаємодію та координацію між правоохоронними органами;
– на основі аналізу закордонного досвіду та законодавства, що регулює діяльність правоохоронних органів України, виділено загальну сутнісну ознаку, за допомогою якої можна здійснювати відмежування правоохоронних органів від інших державних органів: наявність у правоохоронних органів спеціальних повноважень для попередження, розкриття і розслідування порушень закону, якими не володіють інші інституції;
удосконалено:
– характеристику ознак правоохоронного органу, якими є наступне: це державні органи, які уповноважуються законом для здійснення правоохоронної діяльності; здійснення ними такої діяльності відбувається із суворим додержанням правил та процедур, встановлених законодавством, при цьому їх порушення тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, матеріальну або кримінальну відповідальність; вони мають право застосовувати заходи державного примусу; законні та обґрунтовані рішення, прийняті ними, обов’язкові для виконання посадовими особами та громадянами, а їх невиконання складає самостійне правопорушення, що тягне за собою додаткову відповідальність; правоохоронні органи здійснюють свою діяльність на професійній основі за умови проходження їх працівниками спеціальної професійної підготовки; правоохоронні органи мають спеціальні повноваження для попередження, виявлення і розслідування порушень закону, якими володіють інші інституції;
– формулювання мети організації та функціонування правоохоронної системи, яка є триєдиною за своєю сутністю та складається з наступних елементів: додержання прав і свобод громадян, законності та правопорядку;
– структуру адміністративно-правового статусу правоохоронних органів України, складовими якого є такі блоки: 1) функціонально-цільовий; 2) структурно-організаційний; 3) компетенційний (компетенція); 4) піднаглядність і відповідальність правоохоронного органу, а також гарантії його діяльності;
дістали подальшого розвитку:
– обґрунтування доцільності, з огляду на позитивний зарубіжний досвід, важливість та складність антикорупційної діяльності, а також службову та статутну залежність працівників тих структур правоохоронних органів, функціями яких є боротьба із внутрішньовідомчою корупцією, від керівників цих органів, створення спеціального автономного антикорупційного органу, підпорядкованого безпосередньо Президентові України. Основними завданнями такого органу має бути проведення оперативних заходів щодо виявлення фактів корупції у всіх правоохоронних органах, аналіз причин та умов, які сприяють учиненню корупційних діянь, а також розроблення превентивних заходів;
– характеристика взаємодії правоохоронних органів, яку визначено як урегульовану законодавчими та підзаконними правовими актами, спрямовану на додержання прав і свобод громадян, законності та правопорядку їх спільну узгоджену діяльність за умови чіткого взаємного розподілу функцій і відповідальності;
– управлінські форми взаємодії правоохоронних органів. Такими формами названо: спільний аналіз стану та результатів діяльності правоохоронних органів; обмін результатами короткострокових та довгострокових прогнозів у різних сферах правоохоронної діяльності; спільне планування діяльності правоохоронних органів; узагальнення й розповсюдження позитивного досвіду діяльності правоохоронних органів; спільна профілактична діяльність; спільна професійна підготовка, у тому числі стажування, працівників правоохоронних органів, які спеціалізуються у певних сферах (наприклад, боротьба з торгівлею людьми, боротьба з корупцією тощо); проведення колегій, нарад, круглих столів, семінарів з питань правоохоронної діяльності; вироблення пропозицій до суб’єктів нормотворчості щодо удосконалення нормативно-правової бази в сфері правоохоронної діяльності; проведення спільних занять, тренувань і стажувань щодо зміцнення взаємодії, пов’язаної з виявленням, документуванням і реалізацією оперативних матеріалів стосовно лідерів і учасників організованих злочинних структур та за фактами корупції; спільне проведення консультацій та обговорень актуальних проблем правоохоронної діяльності з представниками громадських організацій та іншими суб’єктами громадян суспільства.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:
– у науково-дослідній сфері – основні положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки теоретико-правових питань розвитку правоохоронних органів України;
– у правотворчості – в результаті дослідження сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін і доповнень до нормативно-правових актів, які регулюють діяльність правоохоронних органів;
– у правозастосовній діяльності – використання одержаних результатів дозволить підвищити ефективність діяльності правоохоронних органів України;
– у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть використовуватись під час проведення занять із дисципліни «Адміністративне право» та спецкурсу «Судові та правоохоронні органи».
Особистий внесок здобувача в одержання наукових результатів, що містяться в дисертації. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно, з використанням останніх досягнень науки адміністративного права, всі сформульовані в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора. У співавторстві опубліковано науково-практичні посібники «Організаційно-правові засади управління державною службою в Україні / За заг. ред. В. С. Венедіктова. – Харків, 2006» (дисертантом написано Розділ 2 «Зміст управління державною службою») (обсяг – 2 д.а.), «Правове регулювання сфери охорони здоров’я людей, тварин, рослин в Європейському Союзі та Україні / С. М. Губський, М. І. Іншин, Т. Є. Мироненко, О. М. Клюєв, А. М. Куліш та ін. – К., 2007» (дисертантом розроблено Розділ ХІІ «Правове регулювання боротьби з наркоманією») (обсяг – 2,1 д.а.), науково-практичний коментар Митного кодексу України (2008) (дисертантом розроблено Главу 42 «Загальні положення») (обсяг – 0,8 д.а.), навчальні посібники «Основи правознавства. – Суми, 2006. – Ч. І. (дисертантом розроблено главу 9 «Виконавча влада в Україні») (обсяг – 0,2 д.а.), «Основи правознавства. – Суми, 2006. – Ч. ІІ. (дисертантом розроблено главу 20 «Судові та правоохоронні органи») (обсяг – 1,2 д.а.), «Порядок проходження служби в ОВС / За заг. ред. М. І. Іншина, О. М. Музичука. – Харків, 2009» (дисертантом написано розділ І «Основні положення проходження служби в ОВС») (обсяг – 0,3 д.а.). У співавторстві з В. Горевим опубліковано статтю «Участь юридичної служби у відшкодуванні збитків, заподіяних суб’єкту господарювання (підприємництва) контрагентами», а з Ю. Сінченко тезу доповіді «Розвиток ідеї національної держави на сучасному етапі». У дисертації ідеї та розробки, які належать співавторам, не використовувались.
Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми сучасної науки» (Суми, 2005), «Актуальні проблеми правознавства» (Харків, 2006), «Трудове право України в контексті Європейської інтеграції» (Харків, 2006), «Соціально-захисна діяльність держави в умовах ринкових відносин» (Чернігів, 2007), «Актуальні проблеми роботи з персоналом у правоохоронних органах» (Харків, 2008), «Україна та Польща у вимірі незалежності» (Львів, 2008), «Запорізькі правові читання» (Запоріжжя, 2008), «Актуальні проблеми роботи з персоналом у правоохоронних органах» (Харків, 2008), а також на теоретичних семінарах і засіданнях кафедри адміністративного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ.
Публікації. Основні положення та результати дисертації відображено в індивідуальній монографії «Організаційно-правові засади функціонування правоохоронної системи України» Ч. І та ІІ (Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – Ч. І. – 221 c; Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – Ч. ІІ. – 235 c.), колективних науково-практичних посібниках «Організаційно-правові засади управління державною службою в Україні» / За заг. ред. В. С. Венедіктова. – Харків, 2006 (дисертантом написано Розділ 2 «Зміст управління державною службою») (обсяг – 2 д.а.), «Правове регулювання сфери охорони здоров’я людей, тварин, рослин в Європейському Союзі та Україні / С. М. Губський, М. І. Іншин, Т. Є. Мироненко, О. М. Клюєв, А. М. Куліш та ін. – К., 2007» (дисертантом розроблено Розділ ХІІ «Правове регулювання боротьби з наркоманією»), науково-практичному коментарі Митного кодексу України, 2008 (у співавторстві), колективних навчальних посібниках «Основи правознавства. – Суми, 2006. – Ч. І. (дисертантом розроблено главу 9 «Виконавча влада в Україні»), «Основи правознавства. – Суми, 2006. – Ч. ІІ. (дисертантом розроблено главу 20 «Судові та правоохоронні органи»), «Порядок проходження служби в ОВС / За заг. ред. М.І. Іншина, О.М. Музичука. – Харків, 2009” (дисертантом розроблено розділ І «Основні положення проходження служби в ОВС”), у 21 науковій статті у фахових журналах та збірниках наукових праць, а також 6 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 432 сторінки. Список використаних літературних джерел складається із 472 найменувань.

Список литературы

ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць у різних галузях юриспруденції, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення організації і функціонування правоохоронної системи України. Основні з них такі:
1. Правоохоронна система – це багаторівнева соціальна система, яка включає систему правових засобів, методів та гарантій, що забезпечують охорону суспільних відносин від протиправних посягань, та державні органи, які виконують правоохоронні функції. Вона має наступні властивості: цілісність, структурність, взаємозалежність системи і середовища, ієрархічність, емерджентність.
2. Структура правоохоронної системи – це стійка єдність її елементів, їх зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим, яка включає до себе три основні підсистеми: 1) нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами правоохорони, які знаходять свій вияв у правових актах, які регулюють правоохоронну діяльність; 2) інституціональну, яка включає правоохоронні органи, для яких здійснення правоохоронної діяльності є основним завданням, а також об’єкти правоохоронного впливу; 3) функціональну, яка включає правоохоронну діяльність, взаємодію та координацію між правоохоронними органами.
3. Необхідно відмежовувати правоохоронну діяльність від діяльності правоохоронних органів за наступними ознаками: а) ці поняття розрізняються за суб’єктами здійснення відповідної діяльності, оскільки правоохоронну діяльність здійснюють всі державні органи, а суб’єктами здійснення діяльності правоохоронних органів є лише ті державні органи, які мають у сукупності всі ознаки правоохоронного органу; б) здійснення правоохоронної діяльності не обов’язково потребує наявності певної професійної підготовки: так, законодавством України не встановлено жодних обмежень щодо наявності певного освітнього рівня та проходження певного професійного навчання для народних депутатів України, які беруть участь у правоохоронній діяльності шляхом прийняття, зміни або скасування законів у правоохоронній сфері, однак здійснення діяльності правоохоронних органів потребує наявності в їх працівників (окрім деяких категорій допоміжно-забезпечувального складу, діяльність яких не пов’язана із здійсненням владних повноважень) певного освітньо-кваліфікаційного рівня або проходження початкової підготовки, що знайшло своє закріплення у законодавчих та підзаконних нормативно-правових актах, які регламентують діяльність певного правоохоронного органу; в) діяльність правоохоронних органів включає як функції, безпосередньо пов’язані із правоохоронною діяльністю, так і інші функції, необхідні для забезпечення їх життєдіяльності (кадрові, інформаційні, матеріально-технічні).
4. Правопорядок - це стан суспільних відносин, у яких поведінка суб’єктів є правомірною; підсумок утілення законності в реальні суспільні відносини. Його основними ознаками є наступні: а) вимоги щодо його забезпечення (охорони та захисту) передбачені правовими нормами; б) виникає в результаті реалізації даних норм; в) забезпечується державою; г) створює умови для організованості суспільних відносин; д) виступає підсумком законності. Законність і правопорядок співвідносяться в такий спосіб: 1) правопорядок являє собою ціль правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони й інші нормативно-правові акти, здійснюється удосконалювання законодавства, приймаються заходи для зміцнення законності; 2) не можна домогтися правопорядку іншими способами, крім удосконалювання правового регулювання і забезпечення законності; 3) зміцнення законності закономірно і неминуче приводить до зміцнення правопорядку; 4) конкретний зміст правопорядку залежить від змісту законності. Додержання прав і свобод громадян, законності та правопорядку складають триєдину мету діяльності правоохоронної системи.
5. Аналіз сучасного стану діяльності правоохоронних органів свідчить про недооцінку принципів раціонального підбору, підготовки, переміщення й використання кадрів та мотивації праці, єдності впливу всіх методів управління для підтримки цілісності соціальної системи; економічності й ефективності управління; пріоритетності в досягненні стратегічних цілей, науковості і прогнозування соціального управління у діяльності правоохоронної системи. Наслідками нехтування даними принципами є недостатня ефективність діяльності у сфері боротьби зі злочинністю та правопорушеннями, недостатній рівень захисту прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин.
6. На підставі аналізу концептуальних підходів до проблематики правового статусу можно зробити висновок, що класифікація видів статусу правоохоронних органів України виглядає в такий спосіб: 1) конституційно-правовий статус правоохоронних органів, визначений у рамках ч.3 ст.17 Конституції України, яка проголошує, що забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом; 2) адміністративно-правовий статус правоохоронних органів, який визначає особливості останніх як елементу системи державного управління і закріплений у законодавчих актах; що регулюють діяльність цих органів; 3) кримінально-процесуальний статус правоохоронних органів, який визначає особливості положення правоохоронних органів в аспекті кримінального судочинства. При цьому структура адміністративно-правового статусу правоохоронних органів України складається з наступних блоків: 1) функціонально-цільовий; 2) структурно-організаційний; 3) компетенційний (компетенція); 4) піднаглядність і відповідальність правоохоронного органа, а також гарантії його діяльності.
7. Віднесення тих чи інших державних органів до правоохоронних має відбуватися на підставі аналізу їх соціального призначення, мети діяльності, місця в державному механізмі з унеможливленням втручання держави в реалізацію прав і свобод людини, громадянина, конституційних прав. Саме це положення має бути покладене в основу Концепції реформування правоохоронної системи України. Виходячи із соціального призначення та мети діяльності, до правоохоронних органів України мають бути віднесені: органи суду, прокуратура, органи внутрішніх справ, Служба безпеки України, митні органи, податкова міліція. Що стосується існуючих сьогодні поглядів щодо віднесення до кола правоохоронних органів Державного департаменту України з питань виконання покарань та Державної служби охорони, то необхідно зазначити, що на підставі аналізу положень ч.1 ст.1 Кримінально-виконавчого кодексу України можна зробити висновок, що метою кримінально-виконавчої діяльності є здійснення перш за все виховних функцій з метою виправлення і ресоціалізації засуджених. Профілактична функція (запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими) у даному випадку виступає вторинною, оскільки її здійснення обумовлено виконанням виховної мети кримінально-виконавчої діяльності. Саме на виховній меті діяльності кримінально-виконавчої системи акцентує увагу законодавець у ст.6 Кримінально-виконавчого кодексу України, яка визначає виправлення засудженого як процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки, а ресоціалізація - як свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. В цій статті визначено, що основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Безумовно, відповідно до ст.104 Кримінально-виконавчого кодексу України в колоніях здійснюється оперативно-розшукова діяльність, основним завданням якої є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп з метою: забезпечення безпеки засуджених, персоналу колоній та інших осіб; виявлення, попередження і розкриття злочинів, вчинених у колоніях, а також порушень встановленого порядку відбування покарання; вивчення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень; надання правоохоронним органам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, допомоги в розкритті, припиненні та попередженні злочинів. Оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами органів і установ виконання покарань. Однак не можна не звернути увагу на існування певної суперечності: якщо проголошеною метою і напрямком реформування національної пенітенціарної системи є саме її спрямованість на виправлення і ресоціалізацію засуджених, то здійснення одним органом і виховної, і оперативно-розшукової діяльності неминуче сприятиме тому, що цілі цих двох видів діяльності знаходитимуться у конфлікті. Враховуючи обраний Україною курс на гуманізацію покарань, вихід з цієї ситуації вбачається у наступному. Оперативно-розшукові функції органів і установ виконання покарань мають бути передані іншому органу, а саме – органам внутрішніх справ України. Це дозволить, по-перше, органам та установам виконання покарань зосередитися саме на виправленні і ресоціалізації засуджених, по-друге, дасть можливість більш ефективно здійснювати контроль за додержанням законності під час здійснення оперативно-розшукових дій в місцях відбування покарань, і, по-третє, дозволить звузити коло органів, яким дано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність. Теж саме стосується Державної служби охорони України, яка виконує свої функції відповідно до Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб». Відповідно до ч.1 ст.1 цього Закону державна охорона органів державної влади України та посадових осіб (далі - державна охорона) - це система організаційно-правових, режимних, оперативно-розшукових, інженерно-технічних та інших заходів, які здійснюються спеціально уповноваженими державними органами з метою забезпечення нормального функціонування органів державної влади України, безпеки посадових осіб та об’єктів, визначених цим Законом. Аналіз змісту Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», зокрема, його Розділу VI, свідчить, що здійснення оперативно-розшукової діяльності цим органом взагалі ніким не контролюється. Досягнення мети побудови правової держави є несумісним з існуванням органу, повноваження якого не обмежені відповідними контрольними та наглядовими повноваженнями інших органів. З огляду на це, враховуючи, що в Україні вже існує державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України – Служба безпеки України, було б цілком доцільно передати саме їй оперативно-розшукову функцію Державної служи охорони України. Це тем більш уявляється можливим, що відповідно до ч.2 ст.10 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» Міністерство внутрішніх справ України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону України, інші центральні органи виконавчої влади України, Служба безпеки України в межах своєї компетенції та у взаємодії з Управлінням державної охорони України беруть участь у здійсненні державної охорони.
8. Поняття «державна служба» відповідно до законодавства України може мати два розуміння: широке та вузьке. Відповідно до широкого розуміння державною службою є професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів, і, отже, працівники правоохоронних органів у цьому розумінні безперечно перебувають на державній службі. Відповідно до вузького розуміння державна служба – це служба на посадах, віднесених до посад державних службовців. До цих посад належать не всі посади працівників правоохоронних органів, а лише певна, порівняно невелика частина посад у правоохоронних органах. Відповідно, у широкому розумінні всі працівники правоохоронних органів є державними службовцями, незалежно від того, чи мають вони спеціальні звання, ранги тощо. Однак у вузькому розумінні, виходячи з тлумачення змісту чинного законодавства, яке регулює питання проходження служби у правоохоронних органах, більшість працівників цих органів не можуть бути визнані державними службовцями, оскільки їх права, обов’язки, відповідальність, умови соціального забезпечення визначаються окремими законодавчими актами, які не містять ніяких посилань на Закон України «Про державну службу» та ніяк не пов’язані з його змістом. Вказане свідчить про необхідність врегулювання питання щодо правового статусу працівників правоохоронних органів в аспекті їх належності до осіб, які проходять державну чи публічну службу, на законодавчому рівні. Вважаємо, що відповідні зміни мають бути внесені до усіх законів, які регулюють діяльність правоохоронних органів, а їх зміст має зводитися до наступного: 1) у цих законах має бути чітко визначено, що служба у певному правоохоронному органі є державною службою; 2) має бути проведена диференціація щодо регулювання окремих аспектів служби у певному правоохоронному органі спеціальним законом або Законом України «Про державну службу» (наприклад, таким чином: пенсійне забезпечення працівників (назва органу) регулюються Законом України «Про державну службу»).
9. З метою забезпечення деполітизації правоохоронних органів та оптимізації кадрових процесів у правоохоронних органах необхідно здійснення наступних заходів: а) чітке закріплення на рівні законів, які регламентують діяльність правоохоронних органів, порядку, процедури та умов призначення і звільнення з посади керівників всіх управлінських ланок; б) з метою забезпечення додержання принципу гласності у діяльності правоохоронної системи проводити обов’язкову трансляцію засідань органів влади, до компетенції яких входить звільнення та призначення на посади керівників правоохоронних органів, їх заступників, керівництва правоохоронних органів в областях та на транспорті, по телебаченню і радіо. При цьому процедура звільнення та призначення на посади відповідних працівників має включати висвітлення причин та мотивів прийняття означених управлінських рішень (із врахуванням вимог Закону України «Про державну таємницю»); в) здійснити поступовий перехід до заміщення всіх начальницьких посад у правоохоронних органах на конкурсних засадах, за умов відкритості і прозорості процедури оцінки кандидатів і чіткого визначення критеріїв такої оцінки.
10. Аналіз правової бази діяльності органів прокуратури України дає змогу зробити наступні висновки. По-перше, закон зосереджує надто багато влади в руках однієї установи і навіть, через ієрархічність організації прокуратури, - в одній особі - державного прокурора України. По-друге, діючий Закон України «Про прокуратуру» порушує принцип поділу влади, оскільки повноваження Генерального прокурора тісно переплітаються з повноваженнями судової, виконавчої та законодавчої гілок влади. По-третє, Закон України «Про прокуратуру» в деяких аспектах наділяє прокуратуру такими повноваженнями, які більш належать до судової гілки влади, а навіть в деяких випадках уповноважує прокуратуру скасовувати судові рішення. По-четверте, відносини між прокурором та виконавчою гілкою влади не є прозорими, а також не зрозуміло і те, чи є прокурор незалежним від виконавчої та законодавчої гілки влади. По-п’яте, умови перебування прокурорів на посаді не дають їм відповідних гарантій незалежності від виконавчої та законодавчої гілок влади (як свідчать національні реалії, за період незалежності нашої держави станом на кінець 2005 року на посаді Генерального прокурора змінилося 9 осіб, і це за умови, що термін його повноважень складає 5 років. Схожа ситуація спостерігається і щодо підпорядкованих йому прокурорів). По-шосте, повноваження представляти інтереси громадян є занадто широкими та потребують більш чіткого окреслення. По-сьоме, ч.1 ст.7 Закону України «Про прокуратуру», яка визначає, що втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури по нагляду за додержанням законів або по розслідуванню діянь, що містять ознаки злочину, забороняється, уявляє собою потенційну загрозу свободі преси.
11. Не зважаючи на безумовну важливість Служби безпеки України для збереження української державності, необхідно зазначити, що її компетенція є невиправдано розширеною, а деякі права суперечать Конституції та іншим законам України. Так, незрозуміло, чому Служба безпеки зобов’язується займатися інформаційно-аналітичною роботою щодо проведення державою внутрішньої діяльності, соціально-економічного будівництва, науково-технічного розвитку, роботи з екологічних проблем, тобто з питань, що не пов’язані з національною безпекою України (п. 1 ст.24 Закону України «Про Службу безпеки України»). Вирішення вказаних питань належить до компетенції Кабінету Міністрів України та інших державних органів. Досить сумнівним виглядає п.15 ст.24 вказаного Закону, відповідно до яких обов’язками Служба безпеки України є проведення наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт, впровадження їх результатів в практику діяльності Служби безпеки України. Вважаємо, що проведення вказаних робіт може бути обов’язком спеціалізованих науково-дослідних та дослідно-конструкторських установ, але ж ніяк не обов’язком правоохоронного органу. Але таким, що найбільш суперечить принципам побудови правової держави, є п.16 ст.24 Закону України «Про Службу безпеки України», відповідно до якого остання зобов’язана виконувати за дорученням Верховної Ради України або Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Вказане робить Службу безпеки України заручником розстановки політичних сил у державі, і, як аргументовано підтвердили події помаранчевої революції, створює умови для виконання так званих «політичних замовлень». Вважаємо, що наведені вище обов’язки Служби безпеки України мають бути скасовані шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про Службу безпеки України». Крім того, не можна обійти увагою п.7 ст.25 Закону України «Про Службу безпеки України», в якому закріплене право Служби безпеки України, її органів і співробітників «виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин». Дане право суперечить положенням ст.30 Конституції України, яка гарантує недоторканність житла і, зокрема, визначає, що у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. П.7 ст.25 Закону України «Про Службу безпеки України» має бути приведений у відповідність до Конституції України.
12. Аналіз правового статусу органів митної служби свідчить, що, не зважаючи на важливість завдань, які стоять перед останньою, та необхідність правового регулювання на рівні закону питань організації органі митної служби, діяльність вказаного правоохоронного органу законодавчо не регламентована. З огляду на це вважаємо за доцільне розробити і затвердити Закон України «Про митну службу України», в якому були б визначені правовий статус митної служби України, її інституцій у відповідності до вимог Митного кодексу Європейського Союзу, Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур (Кіотська конвенція), як системи компетентних державних органів в галузі митної справи. Прийняття Закону України “Про митну службу України» дасть можливість оптимізувати систему державного управління в галузі митної справи, зокрема організацію державної виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях, запровадити нову ідеологію функціонування державної виконавчої влади в галузі митної справи, що, в кінцевому результаті, повинно забезпечити більш надійний захист економічних інтересів України.
13. Як можна переконатися з аналізу повноважень Державної судової адміністрації, вона має досить вагомі важелі впливу на діяльність судів взагалі і суддів зокрема, що є суттєво порушує принцип поділу влад та створює умови для впливу на здійснення правосуддя з боку представників виконавчої влади. З огляду на це необхідно переглянути статус даного органу, вивести його із системи виконавчої влади та підпорядкувати Верховному Суду України.
12. З метою підвищення об’єктивності та прозорості добору кадрів на посаду професійного судді та обрання суддів на іншу, зокрема вищу, посаду необхідно здійснювати дану процедуру на конкурсних засадах. При цьому відомості про наявність вакантних посад, час і місце проведення конкурсу мають бути відкритими. Конкурс на посаду судді повинен передбачати обов’язкову перевірку рівня знань кандидатом положень Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики її застосування Європейським судом з прав людини, судового процесу та основних галузей матеріального права України. Для забезпечення єдиних підходів до оцінювання фахового рівня кандидата на посаду судді кандидат має скласти кваліфікаційний іспит екзаменаційній комісії, утвореній Вищою кваліфікаційною комісією суддів.
13. Перше речення ч.1 ст.46 Закону України «Про прокуратуру» необхідно викласти у наступній редакції: «Прокурорами і слідчими можуть призначаються на конкурсних засадах громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості та володіють держаною мовою». Крім того, дана стаття маж бути доповнена частиною наступного змісту: «При призначенні осіб на посади прокурорсько-слідчих працівників забезпечується рівність їх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин. Не можуть бути призначені на посаду громадяни: 1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; 2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; 3) які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих, або були звільнені від кримінальної відповідальності за нереабілітуючих обставин».
14. Невідкладними заходами у сфері інформатизації органів прокуратури України має бути створення електронної бази даних, в якій би містилися накази та розпорядження Генерального прокурора, інформаційні листи Генеральної прокуратури та інші документи, обізнаність щодо яких необхідно для ефективного виконання прокурорсько-слідчими працівниками своїх функціональних обов’язків. Поновлення вказаної бази в прокуратурах на місцях може здійснюватися двома шляхами: через мережу Інтернет або за допомогою компакт-дисків з останніми змінами у нормативній базі, які щотижня мають надсилатися з Генеральної прокуратури у прокуратури на місцях. Даний захід дозволить не лише скоротити кількість часу, що витрачається сьогодні на розсилання та розмноження відповідних документів, але й, найголовніше, дозволить вільно орієнтуватися у динамічно змінюваній відомчій нормативній базі.
15. Створення Національного бюро розслідувань саме по собі принципово не в змозі кардинально змінити ситуацію в сфері протидії корупції та організованій злочинності. Адже фактично йдеться про застосування у такій протидії тих же сил та засобів, які сьогодні використовуються спеціальними підрозділами МВС і СБУ. В принциповому плані НБР відрізняє від нині діючих підрозділів два моменти: 1) функціонування його як автономної структури; 2) порядок підпорядкування та призначення і звільнення керівництва. По суті, утворення НБР є фрагментарним рішенням як в системі державного управління загалом, так і в правоохоронній системі зокрема. Посилення антикорупційної діяльності в органах державної влади потребує системного підходу і відповідного комплексу заходів економічного, політичного, правового, організаційного та іншого характеру, у т.ч. реформування системи управління та ідеології державної служби, забезпечення відкритості влади, вдосконалення нормативно-правового регулювання державної служби, певного вдосконалення законодавства про відповідальність за корупційні діяння, виявлення політичної волі з боку політичного керівництва держави.
16. Для зниження рівня корупції у правоохоронній системі доцільно було б здійснення наступних заходів. По-перше, враховуючи важливість та складність антикорупційної діяльності, а також службову та дисциплінарну залежність працівників тих структур правоохоронних органів, до функцій яких належить боротьба із внутрішньовідомчою корупцією, від керівників цих органів, було б доцільно створити спеціальний автономний антикорупційний орган, підпорядкований безпосередньо Президентові України. До завдань такого органу має бути віднесено проведення оперативних заходів із виявлення фактів корупції у всіх правоохоронних органах, аналіз причин та умов, які сприяють вчиненню корупційних діянь та розробка превентивних заходів. По-друге, потребує перегляду система професійного відбору на службу до правоохоронних органів. Існуючі сьогодні критерії відбору базуються переважно на опитуванні кандидатів за допомогою тестових методик, анкет, співбесід, і, зрозуміло, що в такий спосіб виявити потенційно небезпечних в корупційному аспекті осіб досить складно, оскільки майже кожен кандидат намагається довести свою високу законослухняність. Більш доцільним було б використання лай-детекторів (детекторів брехні), за допомогою яких можливо було б запобігти потраплянню на службу до правоохоронних органів осіб, які намагаються підвищити свій матеріальний рівень за рахунок майбутніх хабарів. По-третє, було б доцільним внести у нормативно-правову базу діяльності правоохоронних органів відповідні зміни, що забезпечили б розширення можливостей виявлення корумпованих співробітників, проведення превентивних заходів впливу на ту категорію правоохоронців, що близькі до вчинення протиправних діянь корупційного характеру. І по-четверте, необхідно кардинально переглянути принципи та критерії ефективності виховної роботи у правоохоронних органах, впровадити регулярні соціологічні опитування їх працівників з метою виявлення причин та умов корупції і за результатами аналізу отриманих даних оперативно вживати необхідних коригувальних заходів з метою формування високої правової культури та морально-етичних якостей правоохоронців.
17. Особливості взаємодії правоохоронних органів полягають у наступному. По-перше, вказана взаємодія повинна служити досягненню мети правоохоронної системи, якою є додержання прав і свобод громадян, законності та правопорядку. По-друге, потреба у взаємодії виникає, коли певне правоохоронне завдання або не може бути вирішене силами одного правоохоронного органу (як, наприклад, завдання у сфері профілактики злочинності), або за умов взаємодії значно економить часові, матеріальні, трудові та інші ресурси правоохоронних органів. По-третє, взаємодія передбачає спільну діяльність правоохоронних органів, яка може відбуватися у різних формах, однак повинна мати такі ознаки, як: цілеспрямованість (прагнення до основної значимої мети); інтегрованість (взаємозв’язок і взаємозалежність суб’єктів спільної діяльності); структурованість (чіткість взаємного розподілу функцій і відповідальності); узгодженість (взаємна обумовленість дій взаємодіючих суб’єктів); організованість або керованість (підпорядкованість певному порядку діяльності); результативність (здатність досягати позитивного результату). По-четверте, взаємодія правоохоронних органів може носити як двосторонній, так і багатосторонній характер. По-п’яте, необхідно відмежовувати взаємодію учасників кримінального процесу, яка регламентується Кримінально-процесуальним кодексом України, від взаємодії як управлінської категорії. Якщо взаємодія у межах системи кримінального судочинства має на меті найбільш ефективне виконання завдання останнього, яким є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний, то взаємодія як управлінська категорія значно ширша за своїм змістом і регламентується не кримінально-процесуальним законодавством, а насамперед правовими актами, які визначають правовий статус певного правоохоронного органу.
18. Взаємодію правоохоронних органів необхідно розуміти як врегульовану законодавчими та підзаконними правовими актами, спрямовану на додержання прав і свобод громадян, законності та правопорядку їх спільну узгоджену діяльність за умови чіткого взаємного розподілу функцій і відповідальності.
19. З метою створення належного законодавчого підґрунтя для укладення адміністративних договорів необхідно розробити та прийняти Закон України «Про адміністративні договори», в якому чітко встановити предмет договірного регулювання, коло суб’єктів, які можуть їх укладати, обов’язкові вимоги до змісту таких договорів і заходи відповідальності за невиконання умов адміністративних договорів. Одночасно з прийняттям такого закону необхідно внести відповідні зміни до цивільного та господарського законодавства, а також до законодавства України про адміністративні правопорушення, передбачивши в останньому відповідні санкції за недодержання умов адміністративного договору. Лише за цих умов адміністративний договір взагалі та адміністративний договір щодо взаємодії правоохоронних органів зокрема може перетворитися у діючий засіб підвищення ефективності діяльності державних органів, у тому числі і правоохоронних, щодо виконання покладених на них функцій та завдань.
20. До управлінських форм взаємодії правоохоронних органів необхідно віднести наступні: спільний аналіз стану та результатів діяльності правоохоронних органів; обмін результатами короткострокових та довгострокових прогнозів у різних сферах правоохоронної діяльності; спільне планування діяльності правоохоронних органів; узагальнення й розповсюдження позитивного досвіду діяльності правоохоронних органів; спільна профілактична діяльність; спільна професійна підготовка, у тому числі стажування, працівників правоохоронних органів, які спеціалізуються у певних сферах (наприклад, пов’язаних з боротьбою з торгівлею людьми, боротьбою з корупцією тощо); проведення колегій, нарад, круглих столів, семінарів з питань правоохоронної діяльності; внесення пропозицій до суб’єктів нормотворчості щодо удосконалення нормативно-правової бази в сфері правоохоронної діяльності; проведення спільних занять, тренувань і стажувань щодо зміцнення взаємодії, пов’язаної з виявленням, документуванням і реалізацією оперативних матеріалів стосовно лідерів і учасників організованих злочинних структур та за фактами корупції; спільне проведення консультацій та обговорень актуальних проблем правоохоронної діяльності з представниками громадських організацій та інших суб’єктів громадського суспільства. Вказані форми взаємодії, а також поняття, сфери, коло суб’єктів, права, обов’язки та відповідальність учасників взаємодії, мають знайти своє закріплення у законі «Про взаємодію правоохоронних органів України», прийняття якого дозволить підвищити ефективність діяльності правоохоронних органів щодо покладених на них функцій та завдань.
21. Умовою ефективної взаємодії правоохоронних органів має бути систематичний соціальний моніторинг, який повинен здійснюватися з метою пошуку слабких ланок вказаної взаємодії та своєчасного вжиття заходів щодо удосконалення відповідного правового забезпечення означеної діяльності.
22. З метою удосконалення механізму цивільного контролю за діяльністю правоохоронних органів необхідно внесення змін до законів, що регулюють діяльність останніх, спрямованих на закріплення прав суб’єктів демократичного цивільного контролю над правоохоронними органами держави, обсягу їх повноважень, методів та засобів діяльності, прав та обов’язків представників вказаних державних органів під час здійснення такого контролю. Це дозволить досягти необхідної прозорості у діяльності правоохоронних органів держави та сприятиме виходу нашої країни на новий етап демократичного розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Петрухин И.Л. Человек и власть : (В сфере борьбы с преступностью). – М. : Юрист, 1999. – 391 с.
2. Бандурка О. М. Управління в органах внутрішніх справ України : підручник / О. М. Бандурка. – Харків : Ун-т внутр. справ, 1998. – 480 с.
3. Капитонов С. А. Системные качества правопорядка и специфика их проявления / С. А. Капитонов // Сибирский юридический вестник. – 2002. – № 1. – С. 45–49.
4. Туманов Г. А. Организация управления в сфере охраны общественного порядка / Г. А. Туманов. – М. : Юридическая литература, 1972. – 246 с.
5. Основы научной организации управления и труда в органах внутренних дел : учебно-методическое пособие для слушателей-заочников вузов МВД СССР / под ред. Г. Г. Зуйкова. – М. : Высшая школа МВД СССР, 1973. – 345 с.
6. Томин В. Т. Проблемы оптимизации среды функционирования органов внутренних дел : учебное пособие / В. Т. Томин. – Горький : Горьковская высшая школа МВД СССР, 1978. – 256 с.
7. Козлов Ю. М. Научная организация управления и право / Ю. М. Козлов, Е. С. Фролов. – М. : МГУ, 1986. – 245 с.
8. Рассолов М. М. Управление, информация и право / М. М. Рассолов. – М. : Мысль, 1983. – 157 с.
9. Основы управления в органах внутренних дел / под ред. А. П. Коренева. – М. : МВШМ МВД России, 1994. – 356 с.
10. Теория управления в сфере правоохранительной деятельности : учеб. для слушателей Акад. МВД СССР / [В. З. Веселый, Г. М. Воскресенский, В. Е. Караханов и др.] ; под ред. В. Д. Малкова ; Акад. МВД СССР. – М. : [Б.и.], 1990. – 323 с.
11. Прангишвили И. В. Системный подход и общесистемные закономерности / И. В. Прангишвили ; Рос. акад. наук ; Ин-т проблем управл. им. В. А. Трапезникова. – М. : Синтег, 2000. – 521 с. (Серия «Системы и проблемы управления»).
12. Суворов Л. Н. Социальное управление. Опыт философского анализа / Л. Н. Суворов, А. Н. Аверин. – М. : Мысль, 1984. – 324 с.
13. Качалов В. И. Правоохранительные органы Российской Федерации в схемах и комментариях : учеб. пособие [для юрид. вузов и фак.] / В. И. Качалов, О. В. Качалова. – М. : Экмос, 2001. – 287 с.
14. Кривцова И. С. Синергетическая интерпретация закономерностей эволюции и самоорганизации правовых систем / И. С. Кривцова // Вісник Луганськ. держ. ун-ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. – 2007. – Вип. 4. – С. 57–63.
15. Богданов А. А. Тектология: Всеобщая организационная наука / А. А. Богданов ; редкол.: В. В. Попков (отв. ред.) и др. ; Междунар. ин-т Александра Богданова. – М. : Финансы, 2003. – 496 с.
16. Теория управления социалистическим производством : [учеб. для инж.-экон. спец. вузов / О. В. Козлова, А. И. Иванов, З. П. Румянцева и др.] ; под ред. О. В. Козловой. – М. : Экономика, 1983. – 432 с.
17. Экономика, организация и планирование машиностроительного производства : учеб. [для машиностр