ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПОРЯДКУ :

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП.…………………………………………………………………………................3

РОЗДІЛ 1. Теоретико-правові засади адміністративного оскарження
рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади
1.1. Генезис та сутність права на оскарження……………………………...….............11
1.2. Поняття та зміст адміністративного оскарження…….……....…...……................35
1.3. Принципи адміністративного оскарження……………………………...................69
1.4. Стан правового регулювання адміністративного оскарження………...................86
Висновки до 1 розділу………………………………………………………...................93

РОЗДІЛ 2. Процесуально-правові засади розгляду і вирішення скарг
органами виконавчої влади
2.1. Зміст та структура адміністративного провадження за скаргою…….…............100
2.2. Правове регулювання порядку подання та розгляду скарг………….….............108
2.3. Правове регулювання прийняття та виконання рішення за скаргою…..............136
Висновки до 2 розділу………………………………………………………….............149

РОЗДІЛ 3. Організаційно-правове забезпечення дотримання
законодавства щодо розгляду скарг
3.1. Контроль та нагляд за додержанням законодавства, що регламентує розгляд скарг………………………………………………………………….............................152
3.2. Юридична відповідальність за порушення законодавства про розгляд скарг…………………………………………………………………………….............171
Висновки до 3 розділу…………………………………………………………............181

ВИСНОВКИ……………………………………………………………...…................187

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………..................198

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. Одними із пріоритетних завдань, що потребують вирішення на будь-якому етапі формування демократичної правової держави є забезпечення належного функціонування механізмів захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб та забезпечення законності у різних сферах суспільного життя. Важлива роль при їх вирішенні покладається на органи виконавчої влади, оскільки у суспільних відносинах фактично немає сфер, на які б не поширювався їхній регулятивний вплив.
У сфері публічно-правових відносин нерідко виникають конфлікти (спори) між органами виконавчої влади, з одного боку, та фізичними і юридичними особами – з іншого. Їх предметом є рішення, дії та бездіяльність владних суб’єктів, які, на думку іншої сторони адміністративно-правових відносин, порушують її права чи охоронювані законом інтереси. Вирішення таких конфліктів (спорів) здійснюється у регламентованих правовими нормами процесуальних формах. Одним із механізмів врегулювання конфліктів та формою захисту суб’єктивних прав фізичних та юридичних осіб, є оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади в адміністративному порядку
Ефективність функціонування механізму адміністративного оскарження визначається рядом факторів, серед яких необхідно виділити якість та рівень нормативної регламентації тих суспільних відносин, що регулюються даним правовим інститутом та рівень забезпечення його юридичними гарантіями.
Нормативні акти, що регламентують адміністративний порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади у ряді випадків містять суперечливі положення, залишається не врегульованим значне коло питань пов’язаних із процедурою розгляду скарг, а саме, процесуальний статус окремих учасників адміністративного провадження за скаргою, відсутня нормативна регламентація поняття доказів та засобів доказування у провадженні за скаргою. Залишаються несистематизованими принципи адміністративного провадження за скаргою, що значною мірою ускладнює їх застосування у практичній діяльності суб’єктів, що здійснюють вирішення справи за скаргою, та у процесуальній діяльності інших учасників даного адміністративного провадження. Даний перелік прогалин законодавства, що регламентує порядок адміністративного оскарження, є далеко не повним і відображає лише окремі аспекти проблеми юридичного забезпечення функціонування адміністративного оскарження.
Однією із причин існування прогалин та суперечностей у правовому регулюванні відносин, що виникають у зв’язку із оскарження рішень органів виконавчої влади у адміністративному порядку є недостатня теоретична розробленість даного правового інституту. У юридичній літературі фактично відсутні дослідження структури адміністративного оскарження як правового інституту, які б дозволили сформувати його цілісну картину, сприяючи, таким чином, усуненню прогалин у його правовій регламентації. Поза увагою залишається питання щодо методів, які застосовуються у правовому регулюванні суспільних відносин у межах адміністративного оскарження. Науково обґрунтовані висновки розгляду даної проблематики дають можливість з’ясувати характер регулятивного впливу на поведінку учасників адміністративного провадження за скаргою, що має і безпосереднє практичне значення, зокрема, дозволяє визначити форми вирішення справи за скаргою.
Недостатньо дослідженою залишається природа адміністративно-правових спорів, на вирішення яких спрямований інститут адміністративного оскарження. Хоча дослідження особливостей таких спорів дозволяє більш глибше зрозуміти специфіку функціонування адміністративного оскарження. Крім того, для ефективного вирішення правового конфлікту необхідно розуміти його причини, виявити закономірності розвитку та можливі моделі його закінчення.
Досить дискусійні позиції висловлюються у літературі стосовно характеру адміністративного провадження за скаргою. Окремі фахівці стверджуючи про позовний характер адміністративного провадження за скаргою, вважають за необхідне максимально наблизити дане провадження до цивільно-процесуальної форми розгляду справ у судах, ввівши у адміністративне провадження ряд елементів, притаманних цивільно-процесуальному праву. Важливим є визначення обґрунтованості такого підходу, так як реалізація вказаних ідей у нормативних актах суттєво вплине на специфіку адміністративного провадження за скаргою.
Зміст положень Конституції України дає підстави стверджувати про об’єктивну потребу у формуванні принципово нових засад взаємовідносин органів виконавчої влади з фізичними та юридичними особами, що спричиняє необхідність оновлення галузевого законодавства, яке регламентує стосунки між зазначеними суб’єктами. Крім того, враховуючи проголошений курс України на європейську інтеграцію, вимагають також трансформації в вітчизняне законодавство про розгляд і вирішення скарг європейські принципи та стандарти, що висуваються до діяльності публічної адміністрації. У таких умовах та зважаючи на активну роботу з доопрацювання Адміністративно-процедурного кодексу України, наукові дослідження механізму адміністративного оскарження сприятимуть усуненню прогалин у правовій регламентації відносин, що виникають у межах даного правового інституту та найбільш оптимальному її характеру.
Сформульовані у дисертаційному дослідженні теоретичні висновки та практичні рекомендації ґрунтуються на працях вчених-юристів, із загальної теорії держави і права, зокрема С.С. Алексєєва, Д.А. Керімова, А.М. Колодія, Н.І. Матузова, П.О. Недбайла, П.М. Рабіновича, О.В. Сурілова, О.Ф. Скакун. Було використано праці вітчизняних фахівців з адміністративного права: В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, Ю.П. Битяка, І.П. Голосніченка, В.М. Горшенєва, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, В.К. Колпакова, Є.Б. Кубка, Д.М. Лук’янця, В.Л. Наумова, В.Ф. Опришка, І.М. Пахомова, В.Г. Перепелюка, В.І. Полюховича, О.П. Рябченко, В.Ф. Сіренка, А.О. Селіванова, М.Ф. Селівона, М.М. Тищенка, В.В. Цвєткова та ін., а також російських та інших зарубіжних науковців: В.Г. Атаманчука, Д.М. Бахраха, Ю.М. Козлова, Б.М. Лазарєва, В.І. Малькова, М.Я. Масленікова, В.І. Ремнєва, Н.Г. Салищевої, Ю.О. Тихомірова, Н.Ю. Хаманєвої, А.П. Шергіна, Г. Бребана, Ж. Веделя, Д. Галлігана.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах планової теми відділу проблем державного управління та адміністративного права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України “Проблеми удосконалення державного управління на етапі адміністративної реформи в Україні” (номер державної реєстрації 0101U001011). Тема дисертації узгоджується із завданнями реформування інституту адміністративного оскарження відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні.
Мета та основні завдання дисертаційного дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є розробка теоретичних засад правового регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади у адміністративному порядку і обґрунтування напрямків та шляхів розвитку відповідного законодавства України.
Для досягнення поставленої мети дисертантом були поставлені такі завдання:
уточнити поняття та зміст адміністративного оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади;
проаналізувати стан правового регулювання суспільних відносин, що виникають при оскаржені фізичними чи юридичними особами рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади;
уточнити поняття і дати характеристику змісту адміністративно-правового спору;
розкрити зміст права на оскарження рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади;
визначити зміст принципів адміністративного оскарження та здійснити їх систематизацію;
з’ясувати юридичну природу скарги та її складових елементів;
визначити поняття та розкрити структуру адміністративного провадження за скаргою;
виробити конкретні пропозиції і рекомендації щодо удосконалення правового регулювання порядку адміністративного оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку із реалізацією фізичною чи юридичною особою права на оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади у адміністративному порядку.
Предметом дослідження є правове регулювання адміністративного оскарження рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади, та відповідна правозастосовча практика.
Методи дослідження. У ході дослідження використані загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання, застосування яких дозволило всебічно дослідити об’єкт дослідження. Серед загальнонаукових методів, що застосовувалися у ході дослідження слід виділити такі, як метод діалектичної логіки – для розкриття механізму адміністративного оскарження у забезпеченні захисту прав фізичних та юридичних осіб у сфері виконавчої влади; формально-логічний метод – для визначення основних понять юридичних конструкцій, правових засад вирішення адміністративно-правових спорів у межах виконавчої влади; соціологічний метод – при з’ясуванні ситуації, яка склалася із забезпеченням захисту прав і свобод фізичних і юридичних осіб у сфері виконавчої влади, а також аналізі динаміки адміністративного оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади; порівняльно-правовий метод – при аналізі та співвідношенні вітчизняного та зарубіжного досвіду функціонування механізму адміністративного оскарження; системно-функціональний метод – як засіб з’ясування місця адміністративного оскарження в системі засобів забезпечення прав і свобод фізичних та юридичних осіб і його функціонального призначення. При систематизації наукових поглядів щодо призначення адміністративного оскарження, його сутності, змісту використовується принцип об’єктивності.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першою у сучасній українській науці спробою монографічного дослідження інституту адміністративного оскарження рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади.
В результаті проведеного дослідження автором сформульовані теоретичні положення, обґрунтовано висновки, рекомендації та пропозиції, що мають наукову новизну:
визначено співвідношення понять „адміністративне оскарження” і „адміністративне провадження за скаргою”. Зазначені поняття співвідносяться між собою як загальне і особливе, оскільки адміністративне провадження за скаргою є складовою процесуальною частиною адміністративного оскарження. Останнє розглядається як правовий інститут, який являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв’язку із реалізацією фізичною чи юридичною особою права на оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади шляхом подання скарги до органу виконавчої влади (посадової особи), що уповноважений здійснювати їх розгляд та вирішення;
зроблено висновок щодо змісту інституту адміністративного оскарження, який включає такі групи норм: а) норми, які законодавчо закріплюють право особи на оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади; б) норми, що визначають форму і порядок реалізації права особи на оскарження; в) норми, які встановлюють принципи адміністративного оскарження; г) норми, що регламентують порядок здійснення адміністративного провадження за скаргою, а також визначають порядок оскарження рішення прийнятого за результатом розгляду скарги; д) норми, які визначають суб’єктів та порядок здійснення окремих видів контролю, за дотриманням законодавства, що регламентує адміністративне оскарження; е) норми, які встановлюють підстави та види юридичної відповідальності учасників адміністративного провадження за скаргою;
обґрунтовано необхідність застосування поряд з імперативним, диспозитивного методу у правовому регулюванні суспільних відносин, що виникають при оскарженні фізичними чи юридичними особами рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади, що передбачає доцільність використання різних видів узгоджувальних процедур при розгляді та вирішенні адміністративної скарги;
уточнено поняття адміністративно-правового спору як юридичної форми конфлікту між правовими позиціями сторін адміністративно-правових відносин, у зв’язку із уявленням однієї із них, що її права та/або охоронювані законом інтереси, порушуються рішеннями, діями чи бездіяльністю іншої сторони;
виділено елементи адміністративної скарги – предмет, підстави, зміст, суб’єктний склад. Предметом адміністративної скарги виступають рішення, дії та бездіяльність органів виконавчої влади або їх посадових осіб чи службових осіб. Підставою адміністративної скарги є порушення прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб, які допущені рішеннями, діями чи бездіяльністю органів виконавчої влади, їх посадових осіб і службових осіб. Зміст адміністративної скарги складають вимоги суб’єкта звернення. Суб’єктний склад адміністративної скарги складають суб’єкт звернення і суб’єкт вирішення справи за скаргою;
доведено відсутність ознак позовного характеру у адміністративному провадженні за скаргою, що обумовлюється тим, що: а) адміністративне провадження за скаргою не можна вважати змагальною формою юридичного процесу, у тому класичному розумінні змагальності, яка характерна для цивільного процесу; б) відмінності між такими юридичними категоріями як “скарга” і “позов” проявляються у їх матеріально-правових частинах, зокрема, суб’єктах, яким адресуються матеріально-правові вимоги цих засобів правового захисту;
запропоновано розглядати у якості критерію розмежування таких видів звернень як “скарга” і “заява” характер правовідносин на врегулювання яких направлені вказані види звернень, а саме – відповідно наявність або відсутність адміністративно-правового спору між суб’єктом звернення та органом виконавчої влади чи іншим суб’єктом;
вироблені пропозиції, спрямовані на удосконалення правового регулювання порядку адміністративного оскарження актів, дій та бездіяльності органів виконавчої влади, зокрема, конкретні пропозиції стосовно внесення змін до Закону України "Про звернення громадян", та пропозиції до проекту Адміністративно-процедурного кодексу України, інших нормативно-правових актів.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки дисертанта можуть бути використані для подальших досліджень загальнотеоретичних питань, пов’язаних із створенням дієвого механізму захисту прав фізичних і юридичних осіб в цілому, та функціонуванням адміністративного оскарження, як елементу даного механізму, зокрема. Висновки та концептуальні підходи, що викладені у дисертаційному дослідженні можуть застосовуватися в законопроектній діяльності, зокрема при розробці Адміністративно-процедурного кодексу України, нормативних актів, що регламентують відносини пов’язані із здійсненням контролю у сфері виконавчої влади, а також юридичної відповідальності державних службовців та інших осіб у сфері державного управління.
Матеріали дисертаційного дослідження також можуть використовуватися у навчальному процесі, а саме – при викладанні таких курсів, як адміністративне право і процес, адміністративна відповідальність, правоохоронні органи.
Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження були апробовані на наступних науково-практичних конференціях: “Адміністративна реформа в Україні: шлях до європейської інтеграції” (м. Київ, 14–15 лютого 2003 р.); III національній науково-теоретичній конференції “Адміністративне право: сучасний стан і напрямки реформування” (м. Одеса, 23–25 травня 2003 р.; тези опубліковані); Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 14–15 листопада 2003 р.; тези опубліковані); Всеукраїнській науковій конференції “Юридичні читання молодих вчених” (м. Київ, 23–24 квітня 2004 р.; тези опубліковані).
Основні теоретичні положення і висновки дисертаційної роботи викладені у 7 наукових публікаціях, п’ять з яких опубліковано у фахових виданнях.
Структура та обсяг дисертаційної роботи. Структура дисертації визначається її предметом, метою та завданнями дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів, що мають дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел, який нараховує 229 найменувань.
Основний обсяг роботи становить 220 сторінок, з них – 23 сторінки займає список використаних джерел.

Список литературы

В И С Н О В К И

1. Адміністративне оскарження – це правовий інститут, який являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв’язку із реалізацією фізичною чи юридичною особою права на оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади шляхом подання скарги до органу виконавчої влади (посадової особи), що уповноважений здійснювати їх розгляд та вирішення.
Інститут адміністративного оскарження має певну структуру, яку утворюють групи норм об’єднані предметом їх регулювання (у межах спільного загального предмету). Таким чином, структуру інституту адміністративного оскарження утворюють такі групи норм: а) норми, які законодавчо закріплюють право особи на оскарження; б) норми, що визначають форму і порядок реалізації права особи на оскарження; в) норми, що встановлюють принципи адміністративного оскарження; г) норми, які регламентують порядок здійснення провадження за скаргою, а також визначають порядок оскарження рішення прийнятого за результатом розгляду скарги; д) норми, які визначають суб’єктів та порядок здійснення окремих видів контролю, за дотриманням законодавства, що регламентує порядок адміністративного оскарження; е) норми, які встановлюють підстави та види юридичної відповідальності суб’єктів адміністративного провадження за скаргою. Крім того, враховуючи що інститут адміністративного оскарження утворюють норми матеріального і процесуального права є підстави виділити у даному інституті матеріальну і процесуальну частини.
2. Основним елементом інституту адміністративного оскарження є право фізичної чи юридичної особи оскаржити рішення, дії (бездіяльність) органів виконавчої влади. Право на оскарження належить до групи так званих “прав захисту”, що надають індивіду можливість захищати інші суб’єктивні права і законні інтереси від неправомірних рішень, дій (бездіяльності) інших суб’єктів права.
Право на оскарження є абсолютним, невід’ємним і невідчужуваним правом. У Конституції України право на оскарження зафіксоване як складова частина права фізичної особи направляти звернення в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та ін., передбаченим ст. 40 Конституції України суб’єктам.
Як суб’єктивне право, право на оскарження поєднує такі правомочності: а) правомочність на власні позитивні дії, тобто можливість суб’єктів права звернутися зі скаргою у відповідний орган виконавчої влади; б) правомочність на чужі дії. Право на подання скарги створює обов’язок для відповідного органу виконавчої влади розглянути таку скаргу та дати на неї відповідь у встановлений законом строк; в) правомочність захисту, тобто можливість звернення за підтримкою та захистом держави у випадках порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи.
Характерною особливістю права на оскарження є можливість вибору суб’єктом права способу його реалізації – в адміністративному чи судовому порядку.
У змісті праві на оскарження необхідно виділяти дві складові – матеріальну і процесуальну. Матеріальна складова права на оскарження проявляється у нормативному закріпленні можливості окреслених у законі суб’єктів, оскаржити рішення, дії чи бездіяльність відповідних органів та їх посадових осіб. Наявність процесуальної складової у змісті даного права зумовлюється тим, що воно реалізується виключно у встановленій законом формі і порядку.
3. Специфіка правового регулювання інституту адміністративного оскарження характеризується тим, що у межах даного інституту поєднується застосування двох методів – імперативного і диспозитивного.
Застосування імперативного методу правового регулювання є іманентною ознакою інституту адміністративного оскарження, як складової частини галузі адміністративного права. Наявність у даному інституті диспозитивного методу проявляється у наданні суб’єкту звернення значного кола процесуальних прав, можливості застосування у процесі адміністративного оскарження узгоджувальних процедур, а також можливості укладення компромісних (мирових) угод за результатом розгляду скарг. Вплив диспозитивного методу правового регулювання проявляється у формуванні особливих, для адміністративного права, за характером правовідносин. Такі відносини визначаються у теорії адміністративного права як “горизонтальні” адміністративно-правові відносини, для яких притаманним є однаковий правовий рівень їх учасників, що дозволяє останнім самостійно здійснювати вибір (у границях регламентованих правом) варіантів поведінки. Поєднання імперативного і диспозитивного методів у механізмі правового регулювання інституту адміністративного оскарження, забезпечує комплексний та адекватний потребам правозастосування вплив на всю сферу правових відносин, що виникають, змінюються, припиняються під дією норм даного інституту.
4. Норми інституту адміністративного оскарження направлені на вирішення адміністративно-правового конфлікту (спору) між фізичною чи юридичною особою та органом виконавчої влади. Тому, характер адміністративно-правових спорів, їх особливості визначають специфіку інституту адміністративного оскарження. Адміністративно-правовий спір характеризується наступними ознаками. По-перше, даний спір виникає між учасниками адміністративно-правових відносин, тобто обов’язковою стороною спору виступає орган виконавчої влади. По-друге, предметом адміністративно-правових спорів виступають рішення, дії чи бездіяльність одного із суб’єктів (переважно владних суб’єктів) адміністративно-правових відносин. Підставою таких спорів виступають дійсні чи уявні порушення суб’єктивних прав фізичних та законних інтересів юридичних осіб, а об’єктом – безпосередньо права та законні інтереси вказаних суб’єктів. По-третє, адміністративно-правові спори пов’язані із уявленням однієї із сторін адміністративно-правових відносин, що її права чи законні інтереси порушуються чи якимось чином ущемляються рішеннями, діями чи бездіяльністю іншої сторони цих відносин. І, по-четверте, адміністративно-правовий спір – це протистояння правових позицій сторін адміністративно-правових відносин, яке виражається (чи у підставах виникнення, чи у способі вирішення) у правовій формі.
Отже, поняття адміністративно-правового спору можна визначити як юридичну форму колізії між правовими позиціями сторін адміністративно-правових відносин, у зв’язку із уявленням однієї із них, що її права чи охоронювані законом інтереси порушуються рішеннями, діями та бездіяльністю іншої сторони.
5. Правовим засобом захисту прав і свобод фізичних та юридичних осіб порушених органами виконавчої влади виступають адміністративні скарги. Адміністративна скарга, являє собою звернення суб’єкта адміністративно-правових відносин адресоване владному суб’єкту, що уповноважений здійснювати вирішення адміністративно-правового спору, з вимогою захисту та поновлення суб’єктивних прав порушених рішеннями, діями чи бездіяльністю іншого учасника адміністративно-правових відносин.
В адміністративної скаргах є підстави виділити такі елементи: предмет, підстави, зміст, суб’єктний склад скарг. Предметом адміністративної скарги виступають рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади. Підставами – порушення, які допущені такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, що проявляються у а) порушенні прав, свобод фізичних та законних інтересів юридичних осіб; б) створенні перешкод для реалізації ними своїх прав та законних інтересів; в) на юридичну чи фізичну особу покладено обов’язки не передбачені законодавством, або незаконно притягнуто їх до адміністративної відповідальності. Наявність або відсутність правового спору є основною ознакою, на підставі якої можливе розмежування скарг від інших видів звернень – пропозицій і заяв. Зміст адміністративної скарги становлять вимоги суб’єкта звернення. Такі вимоги мають фактичну основу, тобто не потребують юридичного обґрунтування. Суб’єктний склад адміністративної скарги становлять суб’єкт звернення та суб’єкт вирішення справи за скаргою.
6. Основні ідеї, засади адміністративного провадження зафіксовані у його принципах. До принципів адміністративного провадження необхідно віднести принцип верховенства права, законності, справедливості, гласності, об’єктивної істини, правової рівності, економічності та ефективності, відповідальності, конфіденційності. Дані принципи забезпечують відповідний правовий режим адміністративного провадження за скаргою. Вони фіксуються або випливають зі змісту норм Конституції України та нормативних актів, які регламентують порядок адміністративного оскарження. Разом із тим, принципи адміністративного провадження залишаються нормативно не систематизованими, що ускладнює їх застосування у практичній діяльності владних суб’єктів, та інших учасників адміністративного провадження за скаргою. Актом який міг би систематизувати дані принципи є розроблений проект Адміністративно-процедурного кодексу.
7. Правове регулювання порядку адміністративного оскарження рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади здійснюється низкою нормативних актів, які відрізняються не тільки юридичною силою, але і відомчою приналежністю. Основою інституту адміністративного оскарження є Конституція України, яка закріплює право на оскарження. Порядок реалізації даного права, а також ряд інших питань, пов’язаних із його реалізацією регламентовані Законом України “Про звернення громадян”. Крім законодавчих актів, порядок адміністративного оскарження рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади, регламентується рядом підзаконних нормативних актів.
Особливості порядку розгляду та вирішення скарг у окремих органах виконавчої влади дають підстави ділити процедуру адміністративного оскарження на два види: загальну і спеціальну. Спеціальний порядок адміністративного оскарження характеризується наступними ознаками: а) наявністю спеціальних норм, що встановлюють особливий порядок розгляду скарг; б) встановленням тільки письмової форми подання скарг; в) спеціальними строками подання скарг та більш короткими термінами їх вирішення; г) особливими юридичними наслідками подання скарг; д) специфікою варіантів рішень, що приймаються за результатом розгляду скарги.
Норми, які регламентують порядок адміністративного оскарження, в залежності від їх спрямованості, можна умовно поділити на два види: основні і обслуговуючі. Перші – визначають основні правила адміністративного провадження за скаргою, закріплюють процесуальний статус його учасників тощо. Другі – виконують „обслуговуючу” функцію відносно першої групи норм, зокрема, визначають порядок ведення діловодства за скаргами суб’єктів звернення.
Вирішуючи питання про ступінь, міру нормативної регламентації процедури адміністративного оскарження необхідно враховувати, що детальна регламентація процедури адміністративного оскарження необхідна з огляду на потребу максимального виключення проявів суб’єктивізму при розгляді і вирішенні скарг, неоднозначного застосування норм матеріального права. Разом із тим, при формуванні окремих адміністративно-процесуальних інститутів слід враховувати специфіку функціонування органів виконавчої влади, зокрема їх спрямованість на оперативне здійснення функцій державного управління.
8. Розглядаючи сформовані у літературі підходи щодо розуміння адміністративного процесу слід погодитися з думкою тих вчених, які визначають адміністративний процес як врегульовану правовими нормами діяльність органів виконавчої влади та інших уповноважених законом органів, що пов’язана із розглядом і вирішенням індивідуальних адміністративних справ. За такого підходу заперечується виключно юрисдикційний характер адміністративного процесу.
Стосовно адміністративного провадження за скаргою обґрунтування “широкого” розуміння поняття “адміністративний процес” має безпосереднє значення, оскільки дозволяє розглядати адміністративне провадження за скаргою як складову адміністративного процесу з усіма випливаючими із цього висновками. По-перше, це дозволяє стверджувати про управлінський характер адміністративного провадження за скаргою. Тобто дане провадження є формою управлінської діяльності уповноважених органів виконавчої влади. По-друге, враховуючи те, що будь-яка управлінська діяльність базується на певній логічній послідовності є підстави виділяти окремі етапи (стадії) її здійснення. По-третє, адміністративне провадження за скаргою базується на загальних принципах адміністративного процесу. Разом із тим, у зв’язку із притаманними йому особливостями дане провадження має характерні тільки йому принципи.
Виходячи із загального значення терміну “адміністративне провадження” провадження за скаргою можливо розглядати як сукупність процесуальних дій, що зобов’язаний вчинити суб’єкт вирішення справи під час розгляду та вирішення індивідуальної справи за скаргою.
9. У адміністративному проваджені за скаргою необхідно виділяти стадії його здійснення: а) стадія попередньої обробки скарги (отримання письмових та усних скарг та їх реєстрація); б) перевірка (розгляд) скарги – збір фактичних даних, необхідних для вирішення справи, їх дослідження, оцінка, вибір правових норм, що потребують застосування у справі; в) прийняття рішення за скаргою – прийняття правового акту, яким задокументовано висновки та рішення по справі; г) оскарження рішення, прийнятого за результатом розгляду скарги; д) виконання прийнятого рішення – включає сукупність дій, направлених на відновлення порушених прав громадянина чи юридичної особи, а також порушення питання (у разі встановлення факту правопорушення) про притягнення винних осіб до відповідальності.
10. Забезпечення дотримання законодавства про скарги фізичних та юридичних осіб здійснюється за допомогою низки організаційно-правових засобів. Головними із них є контроль, нагляд та юридична відповідальність за порушення законодавства про розгляд скарг.
Значення контролю, як одного із засобів забезпечення законності при розгляді та вирішенні скарг полягає у тому, що за його допомогою контролюючий суб’єкт отримує інформацію про результати діяльності контрольованого об’єкта, а також про обставини, що можуть вплинути на виконання поставлених завдань. Отримуючи інформацію про стан діяльності об’єкта контролю, суб’єкт, який здійснює контроль, має можливість її координувати: попереджувати та адекватно реагувати на неправомірні дії, усувати помилки у його діяльності. В залежності від суб’єктів, яким надано право здійснювати контроль за дотриманням законодавства про скарги можна виділити наступні його види: парламентський, президентський, адміністративний, судовий, громадський.
Парламентський контроль за дотриманням законодавства про скарги здійснюють Верховна Рада України, народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Контроль вказаний суб’єктів здійснюється у різних правових формах. Формами здійснення контролю з боку Верховної Ради України є заслуховування звітів Кабінету Міністрів України на днях Уряду в парламенті, інформації, що надходить в комітети і повідомляється на сесії, перевірка виконання законів тощо. Контрольні повноваження народних депутатів України здійснюються шляхом: а) звернення із запитом на сесії Верховної Ради України до Кабінету Міністрів, до керівників інших органів державної влади; б) подання депутатського звернення; в) порушення питання про перевірку діяльності органів виконавчої влади стосовно дотримання законодавства.
Відмінності між здійсненням контролю з боку Верховної Ради України і народних депутатів України, проявляються також у способах нормативного регулювання порядку здійснення контролю вказаними суб’єктами. Контрольні повноваження Верховної Ради України здійснюються тільки у межах передбачених Конституцією України, а контрольні повноваження окремого народного депутата визначаються Конституцією та законами України.
Важливу роль у здійсненні контролю за дотриманням законодавства про розгляд скарг відіграє інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Здійснюючи захист порушених суб’єктивних прав фізичних осіб Уповноважений з прав людини разом із тим, сприяє виявленню та усуненню порушень у діяльності різних суб’єктів, у тому числі, і органів виконавчої влади. Акти реагування Уповноваженого з прав людини мають в основному рекомендаційний характер, оскільки Уповноважений не наділений правом, безпосередньо, будь-якими владно-примусовими заходами впливати на рішення та дії контрольованих суб’єктів і давати їм обов’язкові до виконання вказівки. Він не вправі відмінити незаконне адміністративне рішення, замінити його своїм власним рішенням чи вимагати його зміни чи відзиву.
Президентський контроль за дотриманням законодавства про скарги здійснюється як безпосередньо Президентом України, так і через відповідні структури, зокрема, структурні підрозділи Адміністрації Президента України. Результати такого контролю відображаються, зокрема, у ряді актів прийнятих Президентом України. Так, Президентом України були прийняті Укази „Про заходи по забезпеченню конституційних прав громадян на звернення” і „Про додаткові заходи по забезпеченню конституційних прав громадян на звернення”. У вказаних нормативних актах висловлюється оцінка стану дотримання органами держаної влади та органами місцевого самоврядування законодавства про звернення громадян, звертається увага на основні порушення, що допускають посадові та службові особи при розгляді звернень громадян, даються конкретні доручення вказаним органам щодо поліпшення стану розгляду звернень.
Адміністративний контроль у сфері виконавчої влади відноситься до так званого внутрішнього контролю, який здійснюється органами і посадовими особами органів виконавчої влади в середині системи виконавчої влади. Адміністративний контроль за дотриманням законодавства, що регламентує розгляд скарг громадян здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої влади (посадовими особами) стосовно підпорядкованих їм органів, підприємств, установ, організацій. Стан роботи зі скаргами фізичних та юридичних осіб та організацію прийому громадян у підвідомчих органах перевіряється працівниками вищестоящих органів виконавчої влади при інспектуванні цих органів і при їх цільових перевірках. Крім того, адміністративний контроль може здійснюватися у вигляді службового контролю, тобто здійснення контролю посадовими особами за діями підлеглих осіб. Такий контроль, як правило носить поточний характер і здійснюється шляхом систематичних, періодичних чи разових перевірок.
Важливу роль у здійсненні контролю за дотриманням законодавства, що регламентує порядок розгляду скарг відіграють адміністративні суди. Судовий контроль за дотриманням законодавства у сфері розгляду скарг, здійснюється адміністративними судами у процесі вирішення справ за скаргами громадян, якими оскаржуються рішення, дії (бездіяльність) органів виконавчої влади, їх посадових чи службових осіб. Особливістю здійснення судового контролю у сфері виконавчої влади є те, що адміністративний суд наділений правом оцінювати рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади не тільки з точки зору їх законності, але і - доцільності.
Громадський контроль за дотриманням органами виконавчої влади законодавства, що регламентує порядок розгляду адміністративної скарги виступають громадяни, об’єднання громадян, трудові колективи, засоби масової інформації. Реалізовуючи свої процесуальні права громадянин або його представник, одночасно здійснюють контроль за виконанням обов’язків суб’єкта провадження за справою, так як процесуальним правам суб’єкта звернення фактично відповідають обов’язки суб’єкта провадження.
Громадяни, об’єднання громадян, засоби масової інформації вправі здійснювати контроль за діяльністю органів, що здійснюють провадження за скаргою не тільки як процесуальні представники інших осіб, але і за власною ініціативою. Однією з юридичних гарантій, яка забезпечує можливість здійснення такого контролю, є принцип відкритості і прозорості діяльності органів виконавчої влади.
12. Нагляд за додержанням законодавства, що регламентує порядок розгляду скарг здійснює прокуратура України. Зазначені повноваження прокуратури належать до сфери загального нагляду. На основі аналізу діяльності прокуратури щодо усунення порушень законності у сфері виконавчої влади, та враховуючи те, що у сучасних умовах жоден із державних органів не може в повному обсязі взяти на себе функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів у сфері виконавчої влади (в т.ч. нагляду за додержанням законодавства про скарги), автор робить висновок про недоцільність позбавлення прокуратури функції загального нагляду, оскільки вона є додатковою гарантією забезпечення прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб у їх взаємовідносинах із органами виконавчої влади.
13. Крім контролю, дотримання законодавства про скарги забезпечується юридичною відповідальністю за невиконання приписів правових норм у сфері розгляду та вирішення скарг.
Об’єктом правопорушень у даній сфері, які тягнуть за собою юридичну відповідальність, виступають регламентовані правовими нормами суспільні відносини, які виникають у зв’язку з реалізацією суб’єктом права на оскарження, розглядом і вирішенням скарг органами виконавчої влади. Суб’єктами юридичної відповідальності за порушення законодавства про скарги виступають учасники адміністративного провадження за скаргою (їх законні представники). За порушення законодавства про скарги передбачена кримінальна, цивільна, адміністративна, дисциплінарна відповідальність. Деталізувати конкретний вид юридичної відповідальності можна шляхом конкретизації суб’єктів такої відповідальності та характеру скоєного правопорушення.
Стан нормативної регламентації юридичної відповідальності за порушення законодавства про скарги можна визнати як незадовільний. Недоліки у такій регламентації зумовлені відсутністю системного підходу до визначення та закріплення окремих видів юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері розгляду і вирішення скарг.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Чернишевський Н.Г. Полн. собр. соч. – М.: Гослитиздат, 1949. – Т.2. – С. 265–266.
2. Сурилов А.В. Теория государства и права: Учеб. пособие для юрид. фак. ун-тов и ин-тов. – Киев-Одесса: Выща школа, 1989. – С. 64.
3. Права человека / Под. ред. Е.А. Лукашевой. – М.: Норма Инфа-М, 1999. – С. 36.
4. Шульженко Ф.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 24.
5. Політологія / За ред. О.І. Семків. – Львів: Світ, 1994. – С. 28.
6. Політологія / За ред. О.І. Семків. – С. 28–30.
7. Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології. – К.: Основи, 1996. – С. 84.
8. Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології. – С. 84.
9. Аристотель. Афинская полития // Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. – М.: Юристъ, 1996. – С. 66–69.
10. История политических и правовых учений / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Юрид. лит., 1983. – С. 90.
11. Кучерена А.Г. Административная юстиция // Юристъ. – 1998. – № 9. – С. 50.
12. Кучерена А.Г. Административная юстиция // Юристъ. – 1998. – № 9. – С. 50.
13. Жоль К. Философия и социология права: Учеб. пособие. — К.: Юринком Интер, 2000. – С. 41.
14. Катрич В.М. Держава і право Стародавнього Рима. – К., 1974. – С. 42.
15. Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль: Астон, 2000. – С. 46.
16. Лок Джон. Два трактати про врядування / Пер. з англ. О. Терех, Р. Димерець. – К.: "Основи", 2001. – С. 237.
17. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: В 2 т. / Сост. К.И. Батыр и др.; Под ред. К.И. Батыра, Е.В. Поликарповой. – М.: Юристъ, 1996. – С. 33.
18. Дюги Л. Конституционное право. – М.: Изд-во И.Д. Сытина, 1908. – С. 824.
19. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: В 2 т. / Сост. К.И. Батыр и др.; Под ред. К.И. Батыра, Е.В. Поликарповой. – М.: Юристъ, 1996. – С. 214.
20. Дюги Л. Конституционное право. – М.: Изд-во И.Д. Сытина, 1908. – С. 826.
21. Дюги Л. Конституционное право. – М.: Изд-во И.Д. Сытина, 1908. – С. 826.
22. Загряцков М.Д. Административная юстиция и право жалобы в теории и законодательстве. – М., “Право и жизнь”, 1924. – С. 81.
23. Кистяковский Б.А. Философия и социология права. – СПб.: Изд-во Русского Христианского гуманитарного ин-та, 1998. – С. 32.
24. Графский В.Г. Всеобщая история права и государства. – М., “Норма”, 2001. – С. 44.
25. Графский В.Г. Всеобщая история права и государства. – С. 435.
26. Тарасов И.Т. Краткий очеркъ науки административного права. – Ярославль, 1888. – Т. 1. – С. 330.
27. Кистяковский Б.А. Философия и социология права. – СПб., 1998. – С. 329.
28. Тарасов И.Т. Указ. работа.– С. 180.
29. Тарасов И.Т. Указ. работа. – С. 334.
30. Дюги Л. Конституционное право. – М.: Изд-во И.Д. Сытина, 1908. – С. 826.
31. Слісаренко А.Г, Томенко М.В. Історія Української Конституції. – К., 1993. – С. 101.
32. Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – 1927. – № 63–65.
33. Закон України «Про звернення громадян» // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.
34. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини. Міжнародні договори України. – К., 1992. – С. 36.
35. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Харьков: “Консум”, 2000. – С. 191–192.
36. Права человека / Под ред. Е.А. Лукашевой. – М.: Норма Инфа-М, 1999. – С. 225.
37. Алексеев С.С. Право. Опыт комплексного исследования. – М.: Изд-во: Стаут, 1999. – C. 626.
38. Теория государства и права на рубеже веков: проблемы и решения // Правоведение. – 2000. – № 1.
39. Чиркин В.Е. Общечеловеческие ценности и современное государство // Государство и право. – 2002. – № 2. – С. 7.
40. Гражданское общество, правовое государство и право // Государство и право. – 2002. – № 1. – С. 23.
41. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М.: “Стаут”, 1998. – С. 81.
42. Лазарев Б.М. Общая характеристика отношений аппарата управления и граждан // Органы управления и статус гражданина. – Алма-Ата: Наука. Казахская ССР, 1988. – С. 46.
43. Юридичний словник-довідник / Під. ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Femina, 1996. – С. 623.
44. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
45. Лория В.А. Роль административных жалоб в охране прав граждан // Изв. вузов. Правоведение. – 1984. – № 5. – С. 64.
46. Мальков В.В. В учреждение поступила жалоба. – М.: “Моск. рабочий”, 1972. – С. 15.
47. Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 9. – Ст. 79.
48. Закон України «Про об’єднання громадян» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.
49. Конституции государств – участников СНГ. – М.: “Норма”, 1996. – С. 447.
50. Бахрах Д.Н. Административное право России. – М.: “Норма”, 2000. – С. 141.
51. Никеров Г.И. Административное право США. – М., 1987. – С. 116.
52. Юридический энциклопедический словарь. – М.: Сов. энцикл., 1984. – С. 358.
53. Юридический энциклопедический словарь. – М.: Сов. энцикл., 1984. – С. 277.
54. Скакун О.Ф. Цит. праця. – С. 382–383.
55. Матузов М.И. Личность. Права. Демократия. – Саратов, 1972. – С. 106.
56. Иеринг Р. Борьба за право. – C. Петербург: “Вестник знания”, 1912. – С. 25.
57. Алексеев С.С. Право. Опыт комплексного исследования. – М.: Изд-во: Стаут, 1999. – С. 698.
58. Патюлин В.А. Государство и личность в СССР. – М.: “Наука”, 1974. – С. 127.
59. Карасева М.В. Конституционное право граждан СССР на обжалование. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1989. – С. 64.
60. Реализация прав граждан в условиях развитого социализма / Авт. кол.: Е.В. Аграновская, Н.В. Витрук, Л.Н. Завадская и др.; Отв. ред. Е.А. Лукашева; Академия наук СССР. Институт государства и права. – М.: Наука, 1983. – С. 51.
61. Матузов Н.І. Указ. работа. – С. 115.
62. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М.: “Рос. право”, 1992. – С. 97.
63. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М.: “Юр. лит”, 1976. – С. 207.
64. Аграновская Е.В. Правовая культура и обеспечение прав личности. – М.: “Наука”, 1988. – С. 31.
65. Реализация прав граждан в условиях развитого социализма / Авт. кол.: Е.В. Аграновская, Н.В. Витрук, Л.Н. Завадская и др.; Отв. ред. Е.А. Лукашева; Академия наук СССР. Институт государства и права. – М.: Наука, 1983. – С. 51.
66. Юридический энциклопедический словарь. – М.: Сов. энцикл., 1984. – С. 358.
67. Загряцков М.Д. Указ. работа. – С.79.
68. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей) //Вісник Конституційного Суду України. – 2003. – № 2.
69. Закон України “Про попереднє ув’язнення” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 360.
70. Ростовщиков В.И. Обеспечение прав и свобод личности в СССР. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1988. – С. 40.
71. Старилов Ю.Н. Административная юстиция. – М.: “Норма”, 2001. – С. 11.
72. Указ Президії Верховної Ради Української РСР “Про внесення доповнень і змін до Цивільного процесуального кодексу Української РСР” № 5803-12 від 25.04.1988 р. // Відомості Верховної Ради. – 1998. – № 19. – Ст. 480.
73. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” № 9 від 01.11.1996 р. // Закон і бізнес. – 1996. – № 56.
74. Рішення Конституційного Суду України № 6 від 25.11.1997 р. // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – № 1.
75. Див. більш детально: Юридические гарантии конституционных прав и свобод личности в социалистическом обществе / Л.Д. Воеводин, Ю.М. Козлов, А.Д. Зайкин и др.; Под ред. Л.Д. Воеводина. – М.: Изд-во МГУ, 1987. – С. 342.
76. Юридические гарантии конституционных прав и свобод личности в социалистическом обществе / Л.Д. Воеводин, Ю.М. Козлов, А.Д. Зайкин и др.; Под ред. Л.Д. Воеводина. — М.: Изд-во МГУ, 1987. – С. 342.
77. Юридические гарантии конституционных прав и свобод личности в социалистическом обществе / Л.Д. Воеводин, Ю.М. Козлов, А.Д. Зайкин и др.; Под ред. Л.Д. Воеводина. — М.: Изд-во МГУ, 1987. – С. 342.
78. Ростовщиков В.І. Указ. работа. – С. 60.
79. Юридические гарантии конституционных прав и свобод личности в социалистическом обществе / Л.Д. Воеводин, Ю.М. Козлов, А.Д. Зайкин и др.; Под ред. Л.Д. Воеводина. — М.: Изд-во МГУ, 1987. – С. 91.
80. Юридические гарантии конституционных прав и свобод личности в социалистическом обществе / Л.Д. Воеводин, Ю.М. Козлов, А.Д. Зайкин и др.; Под ред. Л.Д. Воеводина. — М.: Изд-во МГУ, 1987. – С. 91.
81. Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юр. лит., 1975. – С. 119.
82. Теория государства и права / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Изд-во: Юристъ, 2000. – С. 397.
83. Алексеев С.С. Указ. работа. – С. 120.
84. Керимов Д.А. Философские проблемы права. – М.: “Мысль”, 1972. – С. 300.
85. Алексеев С.С. Указ. работа. – С. 123.
86. Юридическая процессуальная форма: теория и практика // Под общ. ред. П.Е. Недбайло, В.М. Горшенева. – М.: “Юр. лит.”, 1976. – С. 4.
87. Алексеев С.С. Указ. работа. – С. 124.
88. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Аверґянова. – К.: “Ін Юре”, 2002. – С. 194.
89. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Аверґянова. – К.: “Ін Юре”, 2002. – С.79.
90. Административное право / Под ред. Ю.М. Козлова и Л.Л. Попова. – М.: Юрист, 1999. – С. 31.
91. Административное право / Под ред. Ю.М. Козлова и Л.Л. Попова. – М.: Юрист, 1999. – С.32.
92. Адміністративне право України / За заг. ред. С.В. Ківалова. – Одеса: Юр. літ., 2003. – С. 9.
93. Аверґянов В.Б. Проблеми формування нової доктрини адміністративного права // Адміністративне право в контексті європейського вибору України: Збірник наукових праць. – К.: Міленіум, 2004. – С. 9.
94. Административное право / Под ред. Ю.М. Козлова и Л.Л. Попова. – М.: Юрист, 1999. – С. 83.
95. Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 10. – Ст. 44.
96. Іванський А. Про деякі аспекти погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наукових праць. – Вип. 12. – Одеса, 2001. – С. 92.
97. Про утворення комісії із сприяння досудовому врегулюванню спорів між інвесторами та органами виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України № 500 від 15.04.2004 р. // Офіційний вісник України. – 2004. – № 16. – Ст. 1117.
98. Конфліктологія / За ред. Л.М. Герасіної, М.І. Панова. – Харків: “Право”, 2002. – С. 5.
99. Максимов С.И. Социальная ответственность как фактор разрешения противоречий в условиях развитого социализма // Вестник Харьк. ун-та. – № 281. – С. 78.
100. Бойков О.В., Варламова Н.Н., Дмитриев А.В., Казимирчук В.П., Котелевская И.В. Юридическая конфликтология / РАН; Центр конфликтологических исследований / В.Н. Кудрявцев (отв. ред.). – М., 1995. – С. 3.
101. Мадісон В. Правова конфліктологія та юридичний конфлікт у приватних правовідносинах // Право України. – 2003. – № 9. – С. 40.
102. Зеленцов А.Б. Административно-правовой спор (теоретико-методологические подходы к исследованию) // Правоведение. – 2000. – № 1. – С. 71.
103. Старилов Ю.Н. Административная юстиция: Проблемы теории. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1998. – С. 125–127.
104. Сухарева Н.В. Сущность административно-правовых споров // Юрист. – 1999. – № 10. – С. 52.
105. Хаманева Н.Ю. Теоретические проблемы административно-правового спора // Государство и право. – 1998. – № 12. – С. 30.
106. Демин А.А. Понятие административного процесса и кодификация административно-процессуального законодательства Российской Федерации // Государство и право. – 2000. – № 11. – С. 8.
107. Бойков О.В., Варламова Н.Н., Дмитриев А.В., Казимирчук В.П., Котелевская И.В. Юридическая конфликтология / РАН; Центр конфликтологических исследований / В.Н. Кудрявцев (отв. ред.). – М., 1995. – С. 3.
108. Конфліктологія / За ред. Л.М. Герасіної, М.І. Панова. – Харків: „Право”, 2002. – С. 5.
109. Юридическая процессуальная форма: теория и практика // Под общ. ред. П.Е. Недбайло, В.М. Горшенева. – М.: “Юр. лит.”, 1976. – С. 25.
110. Гончарук С.Т. Адміністративне право України. – К., 2000. – С. 117–118.
111. Управленческие процедуры / Б.М. Лазарев, И.Ш. Муксинов, А.Ф. Ноздрачев и др.; Отв. ред. Б.М. Лазарев; АН СССР, Ин-т государства и права. – М.: Наука, 1988. – С. 5, 11, 12.
112. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., Ірпінь: Перун, 2002. – С. 997.
113. Лазарев Б.М. Понятие и виды управленческих процедур, их роль в механизме государственного управления // Управленческие процедуры / Под ред. Б.М. Лазарева. – М.: Наука, 1988. – С. 5.
114. Якимов А.Ю. Административно-юрисдикционный процесс и административно-юрисдикционное производство // Государство и право. – 1999. – № 3. – С. 6.
115. Масленников М.Я. Административно-юрисдикционный процесс: понятие и соотношения с иными видами процесуально-правовой деятельности // Государство и право. – 2001. – № 2. – С. 16.
116. Административное право // Под ред. Ю.М. Козлова и Л.Л. Попова. – М.: Юрист, 1999. – С. 133.
117. Ремнев В.И. Право жалобы в СССР. – М.: Знание, 1982. – С. 29.
118. Жеребкін В.Є. Логіка: Підручник для юридичних вузів та факультетів. – Х.: Основа, 1995 – С. 24.
119. Горский Д.П. Вопросы абстракции и образования понятий. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1961. – С. 11.
120. Ремнев В.И. Социалистическая законность в государственном управлении. – М.: Наука, 1979. – С. 213.
121. Картузова І., Осадчий А. До проблеми позову в адміністративному процесі // Право України. – 2003. – № 7. – С. 83.
122. Добровольский А.А., Иванова С.А. Основные проблемы исковой формы защиты права. – М.: Изд-во Моск. у-та, 1979. – С. 24.
123. Осокина Г.Л. Иск (теория и практика). – М.: Городец, 2000. – С. 51–52.
124. Юридична енциклопедія / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України / Ю.С. Шемшученко (ред.). – К.: Вид-во "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1998. – К., 1999. – Т. 2. – С. 626.
125. Стефан М.Й. Цивільний процес. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 39.
126. Цивільне процесуальне право України / За ред. В.В. Комарова. – Харків: “Основи”, 1992. – С. 188.
127. Цивільне процесуальне право України / За ред. В.В. Комарова. – Харків: “Основи”, 1992. – С. 188.
128. Кучерена А.Г. Административная юстиция // Юристъ. – 1998. – № 9. – С. 56.
129. Пучкова М.В. Издание органами управления нормативных актов о правах и обязанностях граждан // Органы управления и статус граждан. – Алма-Ата: Наука Каз. ССР, 1988. – С. 98.
130. Лазарев Б.М. Общая характеристика отношений аппарата управления и граждан // Органы управления и статус граждан. – Алма-Ата: Наука Каз. ССР, 1988. – С. 28.
131. Пучкова М.В. Указ. ра