АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ТОРГОВЦІВ ЦІННИМИ ПАПЕРАМИ

Краткое описание

ВСТУП 3

РОЗДІЛ І. УПРАВЛІННЯ РИНКОМ ЦІННИХ ПАПЕРІВ ТА ТОРГОВЦІ ЦІННИМИ ПАПЕРАМИ ЯК ОДНА ЗІ СКЛАДОВИХ ЙОГО ІНФРАСТРУКТУРИ 12
1.1. Поняття ринку цінних паперів як об’єкту державного управління, його види 12
1.2. Загальна характеристика моделі адміністративно-правового регулювання ринку цінних паперів в Україні 26
1.3. Державні органи регулювання фондового ринку як учасники фондового ринку 38
1.4.Торговці цінними паперами як учасники фондового ринку та їх взаємодія з іншими недержавними учасниками ринку цінних паперів 46

РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВ-НО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ТОРГОВЦІВ ЦІННИМИ ПАПЕРАМИ ТА НАБУТТЯ НИМИ ЦЬОГО СТАТУСУ 57
2.1. Поняття і структура адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами 57
2.2. Особливості виникнення (створення) торговців цінними паперами 71
2.3. Деякі питання щодо ліцензування торговців цінними паперами 81

РОЗДІЛ ІІІ. ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ТОРГОВЦІВ ЦІННИМИ ПАПЕРАМИ 103
3.1. Права та обов’язки торговців цінними паперами 103
3.2. Законні інтереси та гарантії реалізації статусу як елементи адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами 120
3.3. Адміністративна відповідальність торговців цінними паперами 131

ВИСНОВКИ 159

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 175
ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Найважливішим завданням для всіх державних інституцій України, кожної з гілок влади, науковців-теоретиків та практиків є втілення засад Конституції в реальне життя. Реалізація Основного Закону – це гарантія побудови України як суверенної і незалежної, демократичної соціальної правової держави. Фундаментальне значення економіки для існування, забезпечення добробуту і прогресивного розвитку населення є на сьогодні загальновизнаним. Оскільки товари та послуги, що виробляються будь-яким господарським комплексом дефіцитні, кожне співтовариство людей має турбуватися про задоволення своїх потреб і створення необхідної для цього інфраструктури. Макро- та мікроекономіка, приватна економічна діяльність і юридична відповідальність підприємців суттєвим чином залежать від правових норм відповідної системи адміністративного та цивільного права. Тому жодна держава не відмовляється від регулювання економічної сфери. Цей факт є проявом відповідальності держави за економіку і підкреслює центральне значення цієї сфери серед інших державних і правових функцій. Навіть ліберальні держави встановлюють рамочні правові умови, надаючи таким чином можливість для економічної діяльності і виражаючи своє ставлення до неї. Перехід до принципів соціально орієнтованої економіки потребує кардинальних змін у механізмі адміністративно-правового регулювання в економічній сфері, зокрема, на фондовому ринку України, що знаходиться сьогодні у стадії формування. Необхідним є такий механізм, котрий здатний виконувати функції забезпечення законності та поваги до суб’єктивних прав, гарантувати правову захищеність усіх суб’єктів вітчизняного ринку цінних паперів.
Від того, якою буде модель адміністративно-правового регулювання економічних відносин взагалі і ринку цінних паперів, зокрема, залежать і сутність та обсяг адміністративно-правового статусу суб’єктів, що діють у цій сфері.
У 1991 році Верховною Радою України приймається низка законодавчих актів, які докорінно змінили структуру економіки України, запровадили такі нові ринкові інститути, як фондова та товарна біржа та ін. Ними ж встановлено права, обов’язки суб’єктів господарювання, гарантії реалізації цих прав, правові обмеження правосуб’єктності, засоби відповідальності та ін.
Оцінюючи здійснені перетворення, можна впевнено констатувати, що повнота реалізації суб’єктами ринку цінних паперів свого адміністративно-правового статусу і потенціалу започаткованих трансформацій на ринку цінних паперів тепер певною мірою залежатимуть від вибору адміністративно-правових механізмів, які використовуватимуться у цій сфері.
Слід зазначити, що процес розвитку вітчизняного ринку цінних паперів не можна назвати безпроблемним. Усім відомі трагічні наслідки діяльності так званих фінансових пірамід та як наслідок цього – велика недовіра до фондового ринку з боку населення протягом значного проміжку часу. Про високий ступінь недовіри до цього ринку свідчать і результати опитування газети “День”, проведеного через мережу Інтернет у 2001 році: на питання, куди за краще вкладати свої доходи, у цінні папери не захотів вкладати кошти ніхто з опитуваних – 0% [ ]. Однак, усе ж таки, деяка динаміка у сфері обігу цінних паперів сприяла нормативному закріпленню механізмів державного регулювання цього процесу. У ході “екстреної” нормотворчості методом спроб та помилок відбувався підбір можливих і найбільш ефективних способів впливу держави на учасників фондового ринку [ ]. Поступово сформувався більш-менш стабільний адміністративно-правовий статус учасників ринку цінних паперів, який на даному етапі потребує детального дослідження та аналізу з метою закріплення тих його елементів, які сприяють ефективній діяльності на ринку цінних паперів, та вдосконалення таких, що гальмують його розвиток.
Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена також тим, що практика застосування прийнятих Законів вже показала необхідність внесення до них певних коректив. Сказане стосується не лише базових для фондового ринку законів, але й таких вузькоспеціалізованих, як численна низка підзаконних нормативних актів. Зрештою, це зрозуміло, оскільки спрямованість і зміст реформування законодавства повністю визначалися результатами протистоянь прихильників діаметрально протилежних концепцій розбудови економічної системи.
Таким чином, актуальність дослідження проблем адміністративно-пра-вового статусу торговців цінними паперами та пов’язаних із цим питань обумовлена, з одного боку, практичними проблемами трансформації посттоталітарного суспільства і відповідної йому економічної сфери в цілому і функціонуванням ринку цінних паперів України в умовах перебігу адміністративної реформи, зокрема, а з іншого – теоретичними проблемами, пов’язаними з методологічним забезпеченням такої трансформації.
Отже, перебіг адміністративної реформи викликає на практиці низку питань, що потребують свого вирішення, і не в останню чергу це стосується функціонування такого важливого елементу ринкової інфраструктури, як ринок цінних паперів.
Теоретичною базою для висновків, зроблених у дисертації, є праці В.Б.Авер’янова, О.Ф.Андрійко, С.С.Алексєєва, Д.Н.Бахраха, Л.Р.Білої, Ю.П.Бітяка, М.В.Вітрука, І.П.Голосніченка, Є.В.Додіна, Д.П.Калаянова, С.В.Ківалова, Ю.М.Козлова, М.І.Козюбри, І.Б.Коліушка, В.К.Колпакова, Н.С.Кузнєцової, В.В.Лаптєва, М.І.Матузова, І.Р.Нозарчука, М.П.Орзіха, В.О.Патюліна, І.М.Пахомова, Л.Л.Попова, П.М.Рабіновича, Н.О.Саніах-метової, В.М.Селіванової, О.Ф.Скакун, Ю.М.Старилова, Ю.А.Тихомирова, М.М.Тищенка, О.Д.Фрицького, О.І.Харитонової, В.В.Цвєткової, В.Є.Чиркіна, В.С.Щербини, Л.С.Явича.
Вивчення та аналіз праць цих науковців дали змогу визначити і оцінити стан досліджуваної проблеми, виявити та дослідити питання, що постали на сучасному етапі формування ринку цінних паперів, та визначити шляхи їх вирішення.
Емпіричну основу дослідження складають законодавство України, міжнародні нормативно-правові акти та законодавство зарубіжних країн.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Спрямованість дисертаційного дослідження визначається програмою наукових досліджень Одеської національної юридичної академії відповідно до фундаментальної теми „Правові проблеми становлення і розвитку сучасної української держави” (державний реєстраційний номер 0101 001195), наукової програми Міністерства освіти і науки України „Актуальні проблеми будівництва демократичної соціальної правової держави відповідно до положень Конституції України”, а також плану науково-дослідної роботи кафедри адміністративного та фінансового права Одеської національної юридичної академії на 2001 – 2005 р.
Мета і завдання дослідження.
Мета дисертаційного дослідження полягає в науково-теоретичному аналізові проблем адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами в Україні, у висвітленні його правової сутності, елементів, що його складають, а також тих чинників, які справляють вплив на його характер.
Для досягнення мети автором дисертації були поставлені такі завдання:
- дослідити місце і роль адміністративно-правового регулювання ринку цінних паперів в адміністративно-правовому регулюванні економіки в Україні;
- проаналізувати існуючі моделі регулювання ринку цінних паперів і на підставі проведеного дослідження охарактеризувати модель регулювання, що склалася в Україні;
- на основі аналізу моделі регулювання ринку цінних паперів в Україні визначити перспективи розвитку аналізованої сфери відносин;
- проаналізувати вплив моделі регулювання ринку цінних паперів на адміністративно-правовий статус торговців цінними паперами, його харак-тер, обсяг прав та обов’язків;
- визначити поняття та складові елементи адміністративно-пра-вового статусу торговців цінними паперами;
- сформулювати теоретико-прикладні аспекти набуття адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами;
- виявити роль і місце Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку у встановленні прав, обов’язків та обмежень торговців цінними паперами;
- сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює діяльність ринку цінних паперів в Україні, зокрема, того, що визначає адміністративно-правовий статус торговців цінними паперами;
- проаналізувати зарубіжне законодавство, яке регулює подібні відносини в економічній галузі та здійснити порівняльну характеристику з національним законодавством у сфері адміністративно-правового регулювання ринку цінних паперів і визначити можливості адаптації норм зарубіжного законодавства;
- визначити основні, найбільш суттєві тенденції та загальну логіку розвитку законодавства, яке регулює діяльність ринку цінних паперів, вказати на можливі способи його удосконалення та обґрунтувати доцільність їх впровадження.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у процесі набуття та реалізації адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами, адміністративне законодавство, норми якого регулюють зазначені відносини.
Предметом дослідження є адміністративно-правовий статус торговців цінними паперами та його елементи, правова природа цього статусу, його місце серед інших учасників ринку цінних паперів, організація ефективного функціонування ринку цінних паперів України.
Методи дисертаційного дослідження.
Методологічною основою проведеного дослідження є сучасні наукові погляди на адміністративно-правове регулювання, закономірності розвитку фондового ринку та його інститутів. У процесі дослідження автором були використані такі методи, як діалектичний, формально-юридичний, метод порівняльного аналізу, логіко-юридичний, системно-структурний, історико-правовий, системно-функціональний, статистичний.
Зроблені у дисертації висновки і пропозиції ґрунтуються на вимогах формальної логіки щодо визначеності, несуперечливості, послідовності та обґрунтованості суджень і здійснюються в межах загальнотеоретичних і адміністративно-правових конструкцій з використанням понятійного апарату цих наук. У свою чергу, ринок цінних паперів в Україні, що складається у результаті перебігу економічної реформи в Україні, розглядається як результат багатовікового розвитку відповідних інститутів на теренах розвинених капіталістичних країн, що дає можливість визначити ті засоби правового впливу і способи організації, які найбільшою мірою відповідають природі ринку цінних паперів в Україні.
Основні положення і висновки, подані у роботі, ґрунтуються на аналізові чинного законодавства України у сфері організації і діяльності ринку цінних паперів, досягнень правової науки, а також на аналізові зарубіжного законодавства у відповідній сфері відносин.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дослідження є першим вітчизняним комплексним, системним монографічним дослідженням проблем визначення адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами на ринку цінних паперів і його удосконалення в умовах економічної та адміністративної реформ в Україні.
Новизна дисертаційного дослідження конкретизується в одержаних наукових результатах, сформульованих теоретичних та практичних висновках і пропозиціях, зокрема:
удосконалено визначення ринку цінних паперів. Ринок цінних паперів – це система правовідносин, що складаються між його учасниками з приводу випуску та обігу цінних паперів, створення і функціонування елементів його інфраструктури;
поглиблено визначення державного регулювання економікою. Державне регулювання економікою – це діяльність органів державної виконавчої влади з прогнозування, організації, контролю поведінки учасників економічного обігу (зокрема, обігу цінних паперів), яка здійснюється на підставі чинного законодавства з метою узгодження інтересів окремих учасників і суспільства в цілому і досягнення оптимальних результатів у регульованій сфері;
вперше обґрунтовується теза про те, що від моделі ринку цінних паперів залежить також статус учасників такого ринку, обсяг їхніх прав та обов’язків;
дістало подальшого розвитку твердження про те, що до суб’єктів ринку цінних паперів належать також і органи, які здійснюють державне регулювання діяльності на цьому ринку. Враховуючи те значення, яке має ринок цінних паперів в економіці, можна стверджувати, що він є сферою регулювання як з боку приватного права, так, не меншою, а навіть більшою мірою – з боку публічного права. Тому, на наш погляд, на ринку цінних паперів складаються правовідносини двох типів – правовідносини приватного, та правовідносини публічного права. І для правовідносин публічного права характерною є наявність обов’язкового суб’єкту – органу публічної влади;
вперше всебічно розглядаються поняття і зміст адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами, на підставі чого пропонується віднести його до одного з видів спеціальних адміністративно-правових статусів, специфіка якого визначається участю суб’єкта в особливих економічних відносинах, пов’язаних з обігом цінних паперів. Пропонується таке визначення цієї категорії: спеціальний адміністративно-правовий статус торговців цінними паперами – це сукупність їх правосуб’єктності, прав, обов’язків, законних інтересів, а також правових передумов та обмежень, передбачених нормами адміністративного права, що визначають їх місце серед інших учасників ринку цінних паперів. Крім цього, обґрунтовується теза про необхідність виокремлення двох паралельних статусів торговців цінними паперами: торговці цінними паперами мають не один, а два статуси: матеріальний і такий, що йому кореспондує – процесуальний статус. Більше того, саме наявність процесуального статусу дозволяє нам говорити про те, що існують процесуальні (процедурні) гарантії реалізації адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами. Причому йдеться у цьому випадку не про загальний адміністративно-процесуальний статус, а про особливий (спеціаль-ний) адміністративно-процесуальний статус, характерний для окремих проваджень, реалізація якого пов’язана зі стадіями, етапами або окремими процесуальними діями;
у новому аспекті розглядається юридичний процес щодо набуття адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами, яке відбувається на двох рівнях: з отриманням свідоцтва про державну реєстрацію закінчується реєстраційне провадження, а отже, завершується перша рівень легалізації, який відповідає рівню організаційного оформлення адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами. Після цього настає другий рівень – рівень оформлення предметного (змістовного) статусу торговців цінними паперами, який відбувається у межах ліцензійного провадження;
доведено необхідність в уточненні поняття “професійна діяльність на ринку цінних паперів”, змісту і умов здійснення такої діяльності. Зокрема, пропонується не вважати професійною діяльністю на ринку цінних паперів придбання цінних паперів не з метою спекуляції, а для інвестицій. Крім цього, обґрунтовується теза про необхідність визначення на законодавчому рівні критеріїв професійної діяльності на ринку цінних паперів.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:
у науково-дослідній сфері положення дисертації можуть бути основою для подальшого аналізу проблем соціально-економічного розвитку і вироблення стратегії правового регулювання організації та діяльності ринку цінних паперів, встановлення статусу його учасників;
у сфері правотворчості висновки та пропозиції дисертації можуть бути використані у подальшому при підготовці і розробці законодавства України, що регулює функціонування ринку цінних паперів;
у навчальному процесі, положення дисертації можуть бути використані при: розробці навчальних програм спецкурсів “Біржове право”, “Управління економікою”, “Регуляторна політика і управління ринком цінних паперів в Україні” юридичних вищих навчальних закладів; підготовці студентами наукових робіт і в процесі вивчення відповідних спецкурсів.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана в Одеській національній юридичній академії, на кафедрі адміністративного та фінансового права. Сформульовані в дисертації висновки і пропозиції знайшли своє відображення в наукових статтях і тезах виступів на наукових конференціях, заслухані і обговорені на засіданні кафедри адміністративного та фінансового права. Результати дослідження доповідались на науково-практичних конференціях Одеської національної юридичної академії.
Публікації. Основні теоретичні та практичні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у п’ятьох статтях, надрукованих у провідних фахових виданнях, затвердженних ВАК України, тезах наукових виступів.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Фундаментальне значення економіки для існування, забезпечення добробуту і прогресивного розвитку населення є на сьогодні загальновизнаним. Оскільки товари та послуги, що виробляються будь-яким господарським комплексом дефіцитні, кожне співтовариство людей має турбуватися про задоволення своїх потреб і створення необхідної для цього інфраструктури. Макро- та мікроекономіка, приватна економічна діяльність і юридична відповідальність підприємців суттєвим чином залежать від правових норм відповідної системи адміністративного та цивільного права. Тому жодна держава не відмовляється від регулювання економічної сфери. Цей факт є проявом відповідальності держави за економіку і підкреслює центральне значення цієї сфери серед інших державних і правових функцій. Навіть ліберальні держави встановлюють рамочні правові умови, надаючи таким чином можливість для економічної діяльності і виражаючи своє ставлення до неї. Перехід до принципів соціально орієнтованої економіки потребує кардинальних змін у механізмі адміністративно-правового регулювання в економічній сфері, зокрема, на фондовому ринку України, що проходить сьогодні стадію формування. Необхідним є такий механізм, який здатний виконувати функції забезпечення законності та поваги до суб’єктивних прав, гарантувати правову захищеність усіх суб’єктів вітчизняного ринку цінних паперів.
Від того, якою буде модель адміністративно-правового регулювання економічних відносин взагалі і ринку цінних паперів, зокрема, залежать і сутність та обсяг адміністративно-правового статусу суб’єктів, що діють у цій сфері.
Слід зазначити, що процес розвитку вітчизняного ринку цінних паперів не можна назвати без проблемним, однак, усе ж таки, деяка динаміка у сфері обігу цінних паперів сприяла нормативному закріпленню механізмів державного регулювання цього процесу. У ході „екстреної” нормотворчості методом спроб та помилок відбувався підбір можливих і найбільш ефективних способів впливу держави на учасників фондового ринку. Поступово сформувався більш-менш стабільний адміністративно-правовий статус учасників ринку цінних паперів, який на даному етапі потребує детального дослідження та аналізу з метою закріплення тих його елементів, що сприяють ефективній діяльності на ринку цінних паперів та вдосконалення таких, що гальмують його розвиток.
Перш за все, при аналізові поставлених завдань виникає необхідність у визначенні категорій, що застосовуються у цій сфері. Це стосується, насамперед, такої категорії, як „ринок цінних паперів”.
Українське законодавство дає таке визначення ринку цінних паперів – це багатофункціональна система, яка сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери, структурній перебудові економіки, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищенню добробуту громадян за рахунок володіння і вільного розпорядження цінними паперами, підготовленості населення до ринкових відносин.
Аналіз легальних та наукових визначень цінних паперів свідчить, перш за все, про те, що усі вони тяжіють до економічної науки, нам же необхідно визначитись із ринком цінних паперів як категорією правовою.
Враховуючи викладене, ринок цінних паперів пропонується визначити як систему правовідносин, що складаються між його учасниками з приводу випуску та обігу цінних паперів, створення і функціонування елементів його інфраструктури.
Такий підхід до визначення аналізованого терміну „ринок цінних паперів”, на наш погляд, є найбільш оптимальним.
Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю та порядком. Цього можна досягти лише шляхом державного регулювання ринку цінних паперів у тісній взаємодії з її представниками.
Основні функції щодо регулювання фондового ринку в країні належать державі, адже цей ринок є настільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни, пред'являє настільки високі вимоги до інфраструктури та ресурсів на його будівництво, що тільки зусилля держави „згори” можуть надати йому цивілізованої та безпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення ринку цінних паперів у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурних змін у галузях господарства.
Функції регулювання і контролю на ринку цінних паперів здійснюються державою шляхом формування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям об’ємних масивів інформації; видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; організацією реєстрації випусків цінних паперів і професійних учасників фондового ринку; необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконних норм у сфері обігу цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється; необхідністю для широких верств інвесторів створення органу, який здатен захистити їх інтереси, а також цілим рядом інших обставин.
Світовий досвід не дає однозначної моделі організації системи регулювання і контролю на ринку цінних паперів. Різноманітність підходів у цій сфері визначається, головним чином, ступенем розвитку ринку цінних паперів; особливостями законодавства, яке в різних країнах відрізняється за рівнем жорсткості; соціальною та правовою культурою суспільства; рівнем організації професійних об'єднань учасників фондового ринку, здатних взяти на себе значну частину роботи з регулювання діяльності на ньому тощо.
Відповідно до вказаних факторів розрізняються і форми, прийоми та методи діяльності з регулювання і контролю за виконанням законодавства та правил цивілізованої поведінки на фондовому ринку, а також відповідальності за їх порушення.
Аналіз фахової літератури з цього питання дозволяє дійти висновку, що навіть високорозвинені країни не можуть відмовитися від втручання в економіку, що здається досить виправданим.
Особливого значення ця проблема набуває у зв’язку зі створенням ринкової інфраструктури, зокрема, ринку цінних паперів, що дозволить залучити значні кошти, що перебувають сьогодні за межами обігу, у ті галузі економіки, які цього гостро потребують.
Однак процес становлення ринку цінних паперів є складним і тривалим, таким, що потребує, особливо на першій стадії, постійної уваги з боку держави. Тому перед державою постає проблема ефективного регулювання усього процесу обігу цінних паперів, контролю у цій сфері, визначення ключових напрямків її розвитку.
Особливим завданням держави є створення для учасників ринку цінних паперів сприятливого правового довкілля, усунення перешкод і встановлення відповідальності за дії, що можуть призвести до дестабілізації і дезорганізації ринку і втрати довіри до нього з боку інвесторів.
Таким чином, можна виділити дві основні моделі регулювання державою ринку цінних паперів.
Перша модель – регулювання фондового ринку зосереджується переважно в державних органах, і лише невелика частина повноважень щодо нагляду, контролю, встановлення обов'язкових правил поведінки передається державою самоврядним організаціям професійних учасників ринку. Такий підхід, наприклад, застосовується у Франції.
Друга модель – максимально можливий обсяг повноважень передається самоврядним організаціям, значне місце в контролі займають не жорсткі нормативні приписи, а переговорний процес, індивідуальні узгодження з професійними учасниками ринку, і при цьому держава зберігає за собою основні контрольні функції, можливості у будь-який момент втрутитись у процес саморегулювання. Яскравий приклад такої моделі – ринок цінних паперів Великої Британії.
Як уже зазначалося, у реальній практиці розвинутих зарубіжних країн ступінь централізації та жорсткість державного регулювання ринку цінних паперів коливається між цими двома крайніми моделями
З числа більш ніж 30 країн з розвинутими ринками цінних паперів понад 50% мають самостійні відомства (комісії з цінних паперів – модель США), приблизно у 15% країн за фондовий ринок відповідає Міністерство фінансів. У деяких країнах з банківською моделлю ринку цінних паперів (наприклад Німеччина, Австрія, Бельгія) основну відповідальність за останній несуть Центральний банк та орган банківського нагляду (він відокремлений від Центрального банку). Унікальною в цьому відношенні є Швейцарія, де немає єдиного державного органу, який централізував би регулювання фондового ринку (ці функції розподілені по регіонах).
Таким чином, проведений аналіз дає підстави зробити такі висновки:
- по-перше, структура державних органів, що регулюють фондовий ринок, залежить від моделі ринку, прийнятої у тій чи іншій країні (банківський, небанківський), ступеня централізації управління в країні та автономії регіонів (у країнах з федеративним устроєм частина повноважень держави на ринку цінних паперів передана територіям, наприклад, у США – штатам, у Німеччині – землям);
- по-друге, загальною тенденцією є створення самостійних відомств – комісій з цінних паперів;
- по-третє, від моделі ринку цінних паперів залежить також статус учасників такого ринку, обсяг їх прав та обов’язків.
Суб’єктами правовідносин на ринку цінних паперів більшість джерел називає емітентів, інвесторів та фінансових посередників. При цьому іноді їх називають учасниками ринку цінних паперів, тобто фізичних осіб або організації, що продають або купують цінні папери, або обслуговують їхній обіг і розрахунки по них. Є й інша позиція, прихильники якої до суб’єктів ринку цінних паперів відносять споживачів, постачальників, торговців, суб’єктів, що обслуговують ринок, органи, що регулюють діяльність учасників. При цьому віднесення до тих чи інших суб’єктів не обґрунтовується.
Враховуючи те значення, яке має ринок цінних паперів в економіці, він є сферою регулювання як з боку приватного права, так, не меншою, а навіть більшою мірою – з боку публічного права. Тому, на наш погляд, на ринку цінних паперів складаються правовідносини двох типів – правовідносини приватного, та правовідносини публічного права. І для правовідносин публічного права характерною є наявність обов’язкового суб’єкту – органу публічної влади. Таким чином, ми до суб’єктів ринку цінних паперів відносимо також і органи, що здійснюють державне регулювання діяльності на цьому ринку.
Немає в літературі єдності також і з приводу визначення поняття „торговці цінними паперами”, до яких одні автори відносять „банки, а також акціонерні товариства”, а інші – „суб’єктів підприємницької діяльності, створених у формі акціонерних товариств”. Друга позиція здається більш виправданою, тому що розширює коло можливих суб’єктів зазначеної діяльності.
Отже, торговцями цінними паперами є суб’єкти підприємницької діяльності, створені у формі акціонерних товариств, статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, або інших товариств, для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності.
Щодо визначення адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами, слід зазначити, що проблемам визначення поняття та структури правового статусу особи приділяється неабияка увага як у загальній теорії права, так і у галузевих науках. Але, попри певну дослідженість питання, фахівці й досі не дійшли єдиної точки зору з цього приводу.
Поняття „правовий статус” має широке значення. Латинське слово „status” означає стан, положення. Відповідно до нього під статусом суб’єкта права розуміють його правовий стан, що характеризується комплексом юридичних прав і обов’язків. Слід при цьому зауважити, що у фаховій літературі поняття „правовий статус” і „правове положення” нерідко ототожнюються. Це є результатом того, що термін „правовий статус” не віднайшов чіткого відображення. Деякі вчені пропонують використовувати його для загальної характеристики положення суб’єкта, оскільки термін „правове положення” частіше використовується для характеристики суб’єкта у певному колі суспільних відносин. Правовий статус, таким чином, охоплює всі види зв’язків.
По-перше, це складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, фіксуються державою в юридичній формі – у формі прав, обов’язків та свобод, які у сукупності і утворюють правовий статус індивіда.
Враховуючи проведений аналіз адміністративно-правового статусу, ми розглядатимемо адміністративно-правовий статус торговців цінними паперами як спеціальний адміністративно-правовий статус по відношенню до загального адміністративно-правового статусу.
Загальний адміністративно-правовий статус торговців цінними паперами – це сукупність їх правосуб’єктності, юридичних прав, обов’язків і законних інтересів у галузі адміністративних правовідносин у широкому розумінні, тобто у галузі адміністративного права.
Спеціальний адміністративно-правовий статус торговців цінними паперами – це сукупність їх правосуб’єктності, прав, обов’язків, законних інтересів, а також правових передумов та обмежень, передбачених нормами адміністративного права, що визначають їх місце серед інших учасників ринку цінних паперів.
У теорії права усталеною є теорія, згідно з якою виникнення юридичної особи має відповідати певним вимогам.
По-перше, для існування юридичної особи необхідною є мета, по-друге, існування матеріального субстрату, тобто майно, особи, взяті у сукупності. І, нарешті, третьою і останньою умовою існування юридичної особи є її юридичне визнання. Таким чином, необхідним набуття статусу юридичної особи.
Набуття цього статусу відбувається шляхом легалізації (легітимації), яка поруч із державною реєстрацією включає до себе також ліцензування.
Слід зазначити, що питання виникнення юридичної особи, тобто встановлення самого моменту її появи, і на сьогодні залишається дискусійним. Так, традиційно розрізняють такі способи створення первісних юридичних осіб: розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний.
Аналіз законодавства дозволяє дійти висновку, що законодавець встановлює два способи виникнення юридичних осіб: розпорядчий для юридичних осіб публічного права і нормативно-явочний – для юридичних осіб приватного права. Таким чином, торговці цінними паперами є юридичними особами приватного права і створюються, відповідно, у нормативно-явочному порядку. Державна реєстрація призначена гарантувати відповідність тих вимог, що висуваються до юридичних осіб певного виду, їх реальним можливостям.
Саме з моменту державної реєстрації юридична особа стає суб’єктом права.
Нас реєстраційне провадження, що входить до структури адміністративного процесу, цікавить з тієї точки зору, що поруч із спеціальним матеріальним адміністративно-правовим статусом, у торговців цінними паперами існує також і статус процесуальний. Звісно, тут немає такої чіткої і детальної регламентації поведінки учасників процедурного (реєстраційного, ліцензійного) провадження, як у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, але відповідний процесуальний статус встановлено і регламентовано законодавцем. У цьому процедурному провадженні основним учасником є суб’єкт, що звернувся із заявою до державного органу і має певний інтерес у справі. Таким чином, можна зробити висновок, що торговці цінними паперами мають не один, а два адміністративно-правових статуси: матеріальний і такий, що йому кореспондує, процесуальний статус. Більше того, саме наявність процесуального статусу дозволяє нам говорити про те, що існують процесуальні (процедурні) гарантії реалізації адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами. Причому йдеться у цьому випадку не про загальний адміністративно-правовий статус, а про особливий (спеціальний) статус, характерний для окремих проваджень, реалізація якого пов’язана зі стадіями, етапами або окремими процесуальними діями.
Слід зазначити, що, на нашу думку, з отриманням свідоцтва про державну реєстрацію закінчується реєстраційне провадження, а отже, завершується перший рівень легалізації, який відповідає рівню організаційного оформлення адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами. Після цього настає другий рівень – рівень оформлення предметного (змістовного) статусу торговців цінними паперами, який відбувається у межах ліцензійного провадження.
Ліцензування є другим необхідним рівнем легітимації торговців цінними паперами, причому на відміну від державної реєстрації, яка необхідна для усіх юридичних осіб, цей рівень є специфічним для колективних суб’єктів адміністративного права – саме торговців цінними паперами, тому зупинимось на ньому трохи докладніше.
Суб’єктами відносин, що виникають у зв’язку з ліцензуванням, є, з одного боку, торговці цінними паперами, а з іншого – орган ліцензування.
При дослідженні ліцензійних відносин, що виникають між торговцями цінними паперами та ліцензійними органами, слід мати на увазі, що ліцензійні відносини є частиною легітимаційного процесу (процесу узаконення). Виходячи з цього ліцензійні відносини складають окреме провадження у межах загального юридичного процесу по легітимації юридичної особи (торговця цінними паперами). У цьому проваджені існує декілька стадій, серед яких виокремлюють превентивну (передліцензійну), ліцензійну та постліцензійну стадії [ ].
Стороню, що ініціює виникнення адміністративно-правових відносин у передліцензійній стадії, є заявник, який клопочеться про надання йому певного права здійснення ліцензованого виду діяльності.
При здійсненні стадії ліцензування заявник отримує статус ліцензіата.
І, нарешті, на постліцензійній стадії, відповідні органи здійснюють ліцензійний контроль за дотриманням ліцензійних умов.
Характерною особливістю ліцензійного провадження взагалі, є участь у них на всіх стадіях органів виконавчої влади, що наділені повноваженнями видавати ліцензії. За ініціативою ліцензійних органів найчастіше призупиняються або припиняються ліцензійні відносини, насамперед, у випадку анулювання (скасування) ліцензії.
Як уже зазначалося, ліцензування є другим необхідним провадженням легітимації торговців цінними паперами, причому на відміну від державної реєстрації, яка необхідною для усіх юридичних осіб, це провадження є специфічним для колективних суб’єктів адміністративного права – саме торговців цінними паперами.
Виникнення проблем з ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів пов’язують з прийняттям Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, де у якості одного з видів діяльності, що потребує ліцензії, є професійна діяльність на ринку цінних паперів. Проблема полягає у суб’єктивному розумінні терміну „професійна діяльність”. Визначення у питаннях „професійної діяльності” має як практичне, так і теоретичне значення. На практиці до суб’єктів підприємницької діяльності неправомірно застосовують адміністративні санкції за порушення ліцензійного законодавства, що не може не турбувати останніх.
Необхідним у цьому аспекті є детальний аналіз того, що саме вважати професійною діяльністю з торгівлі цінними паперами. Зокрема, те, чи можна вважати такою діяльністю одну-однісіньку за тривалий проміжок часу операцію з придбання цінних паперів на вторинному ринку з метою реалізації прав, що ними надаються (наприклад, прав на отримання дивідендів за акціями та участь в управлінні акціонерним товариством)? Якщо виходити з вимог рішення №321, то не лише можна, але і потрібно. Виходить, що сам факт придбання „непрофесіоналом” – суб’єктом господарської діяльності від свого імені цих акцій у „непрофесіонала” – суб’єкта господарської діяльності на вторинному ринку – це вже професійна діяльність. Ми мусимо не погодитися із таким твердженням.
Відносити операції з купівлі та продажу цінних паперів від свого імені до виключної компетенції ліцензованих торговців цінними паперами, на наш погляд, буде докорінно неправильним. У Законі України „Про інвестиційну діяльність”, цінні папери визначено як об'єкти інвестування, суб'єктами якого, у свою чергу, можуть бути „громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави”. Жодних обмежень щодо інвестування в цінні папери виключно через торговців цей Закон не містить. Більше того, в пункті 2 статті 18 цього ж Закону закріплено таку норму: „Ніхто не має права обмежувати права інвесторів у виборі об'єктів інвестування, за винятком випадків, передбачених цим Законом”. Стосовно цінних паперів таких винятків цей Закон не містить. Тому будь-які обмеження у торгівлі цінними паперами, які зачіпають права інвесторів у вільному виборі об'єктів інвестування, є неправомірними.
Питання, безперечно, потребує законодавчого вирішення. І тільки законодавчого.
У законодавстві та правозастосовчій практиці слід проводити чітку різницю понять прав та обов’язків. Право здійснюється на розсуд управомоченої особи, и невикористання суб’єктом свого права не тягне жодних юридичних наслідків для нього. Водночас обов’язок повинен виконуватись і це виконання забезпечується засобами державного примусу.
За своєю юридичною природою суб’єктивне право являє собою юридичну можливість для конкретного суб’єкта права діяти згідно з власним волевиявленням і з метою задоволення своїх інтересів, що не суперечать загальному інтересу.
Діалектичною протилежністю суб’єктивних прав у сфері державного управління є суб’єктивні юридичні обов’язки. Вони нерозривно пов’язані і не можуть існувати одне без одного, оскільки право одного суб’єкта не може бути реалізованим поза виконанням обов’язків іншим суб’єктом.
Обов’язок взагалі розуміється фахівцями із загальної теорії права як об’єктивно необхідна належна поведінка особи. Держава у системі обов’язків вказує доцільний, соціально корисний та необхідний варіант поведінки. Включення обов’язків до правового статусу не порушує принципу свободи і правової держави, оскільки права одних осіб, що не підкріплені обов’язками інших, не можуть бути реалізованими.
Суб’єктивні адміністративно-правові обов’язки – це покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної поведінки у правовідносинах.
Щодо торговців цінними паперами, то їхні спеціальні обов’язки передбачено Правилами здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затвердженими наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України від 23 грудня 1996 р. №331.
Законодавством України встановлено також певні обмеження та заборони щодо діяльності торговців цінними паперами. Тут принаймні слід зазначити, що проблема обмежень у праві привернула увагу науковців лише нещодавно.
У галузевій юридичній літературі обмеження розуміються по-різному: з позицій потреб конкретного роду суспільних відносин і відповідних правових засобів впливу на них. Правові обмеження використовувались ще у римському праві. Адміністративному законодавству притаманна досить велика кількість правових обмежень у вигляді заборон, обов’язків, відповідальності. Так, наприклад, позбавлення громадян конкретних прав та свобод за здійснення адміністративного проступку, що є проявом адміністративної відповідальності, виступає в якості певного різновиду адміністративно-правового обмеження. Тут точніше говорити про обмеження правоздатності, тому що це обмеження встановлюється на короткий термін і є лише частковим.
Дуже важливим елементом адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами є юридичні гарантії реалізації правоздатності (реалізації прав та виконання обов’язків).
Сказане робить необхідним чітке визначення самого поняття юридичних гарантій.
Насамперед слід зазначити, що традиційно гарантії підрозділяються на загальні і спеціальні. При цьому під загальними гарантіями розуміються економічні, політичні, ідеологічні й організаційні умови і передумови, що створюють реальну можливість здійснення прав і воль, а під спеціальними гарантіями – юридичні норми, що визначають умови і порядок реалізації прав, а також способи їхньої охорони або самих способів реалізації й охорони прав.
Юридичні гарантії як засоби забезпечення прав і обов'язків, розглядаються у відношенні з політичними, ідеологічними та іншими гарантіями як явища однопорядкові, тоді як з економічними гарантіями вони співвідносяться як базисні і надбудовні. При цьому наявність таких гарантій як економічні, політичні, ідеологічні й інші оцінюється як умова приведення в дію всього механізму реалізації прав і обов'язків громадян, у першу чергу тих юридичних гарантій, що забезпечують досягнення кінцевої мети, закладеної в реалізованому праві.
Таким чином, юридичні гарантії це – сукупність правових засобів і способів, за допомогою яких реалізуються, охороняються і захищаються права і свободи, припиняються порушення прав і свобод, відновлюються порушені права.
Це визначення може бути прийняте за основу при характеристиці юридичних гарантій як елементу адміністративно-правового статусу торговців цінними паперами.
Процес побудови в Україні правової держави та ринкових відносин викликає об’єктивну необхідність у зміцненні правових начал суспільного та державного життя. Реалізація програм, які направлені на підвищення ролі українського права, передбачає удосконалення всієї системи законності та правопорядку. Однією з найважливіших складових цієї системи є інститут юридичної відповідальності, тому що законність, нормативна ієрархія та невідворотність відповідальності за правопорушення – вищі цінності правопорядку. Саме тому, в період проведення реформ права, проблема юридичної відповідальності є особливо актуальною.
Виступаючи одним із видів юридичної відповідальності, адміністративна відповідальність є найбільш поширеним видом юридичної відповідальності.
Проблемам адміністративної відповідальності присвячено ряд досліджень, проте слід підкреслити, що до цього часу серед вчених не існує єдиного розуміння цього питання.
Уявляється, все ж таки, що відповідальність – це виконання не того обов’язку, який існував раніше та не був виконаний, а додаткового обов’язку, який не виключає виконання раніше існуючого.
Наведені у роботі визначення свідчать про величезний інтерес до цього інституту з боку науковців про ту роль, яку він виконує в механізмі реалізації прав та обов’язків, але враховуючи тему даного дисертаційного дослідження, розглянемо деякі проблемні питання адміністративної відповідальності юридичних осіб.
Треба підкреслити, що існуючий інтерес з боку науковців до адміністративної відповідальності юридичних осіб не випадковий та викликаний не тільки наявністю теоретичних протиріч, але і в першу чергу – практичних.
До першого напрямку відносяться висновки про те, що відповідальність юридичних осіб, яка виникає внаслідок застосування контролюючими органами санкцій – є саме адміністративною відповідальністю. Другий напрямок характеризується відмовою від можливості притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності взагалі. Тут можна зустріти твердження про те, що юридичні особи несуть фінансову, економічну або навіть цивільно-правову відповідальність.
Судова практика також неоднозначно визначає долю проблеми, яка розглядається. У певних випадках господарські суди кваліфікують фінансові санкції, як санкції адміністративної відповідальності, в інших – як санкції цивільно-правової відповідальності.
Існує також думка про те, що існування інших видів відповідальності, окрім тих, які передбачені у Конституції – неможливе. У зв’язку з тим, що Конституцією України передбачена тільки цивільний, адміністративний та дисциплінарний види відповідальності, робиться висновок про те, що фінансові санкції необхідно відносити до адміністративної відповідальності.
Вважаємо, зазначена думка про неможливість застосування непередбаченого у Конституції України виду відповідальності дещо передчасна, оскільки є тлумаченням положень Конституції, що, як відомо, є прерогативою Конституційного суду України.
Достатньо актуальною є проблема застосування Кодексу про адміністративні правопорушення, оскільки його положення застосовуються виключно до фізичних осіб. Цей момент іноді є ключовим у дискусіях по віднесенню фінансових санкцій до адміністративної відповідальності. Так, стверджується, що юридичні особи не можуть бути суб’єктами адміністративної відповідальності, оскільки застосування останньої може бути тільки по відношенню до фізичних осіб.
На заперечення положенню, яке розглядається, існує думка про те, що юридична особа не є суб’єктом адміністративної відповідальності у контексті Кодексу про адміністративні правопорушення, де відношення за участю фізичних осіб кодифіковані, а відношення за участю юридичних осіб регулюються окремими законами, залежно від їх сфери діяльності.
Ще одним каменем спотикання у вирішенні проблеми, що розглядається, є суперечки відносно вини юридичних осіб. Дійсно, одним із необхідних елементів складу адміністративного правопорушення є його суб’єктивна сторона та головний її елемент – вина, яка, як відомо, характерна тільки для свідомої істоти, тобто для людини.
Ця проблема піднімається практично у кожному науково-правовому виданні і є досить серйозною. Та при всій наявності публікацій на цю тему, можна також виділити два основних напрямки, в яких розглядається адміністративна відповідальність юридичних осіб. По-перше, це співвідношення адміністративної відповідальності з цивільно-правовою відповідальністю; по-друге, співвідношення адміністративної відповідаль-ності з фінансовою.
Наступною проблемою, яка розглядалася нами, є непридатність деяких процесуальних строків, які закріплені у Кодексі про адміністративні правопорушення, для притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб. Так, у ст. 38 (строки накладення адміністративного стягнення) Кодексу, встановлюється, що адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше ніж через два місяці від дня здійснення правопорушення, але не пізніше ніж три місяці від дня його виявлення.
Розглянуті проблеми не є вичерпаними, що підтверджує необхідність їх вирішення як на теоретичному, так і на практичному рівні.
Головним державним органом, який здійснює управління на ринку цінних паперів, є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, тому саме він притягує до відповідальності професійних учасників ринку цінних паперів. ДКЦПФР має право проводити перевірки та ревізії фінансово-господарської діяльності учасників ринку цінних паперів.
Зроблена спроба аналізу адміністративної відповідальності юридичних осіб взагалі, та торговців цінними паперами, зокрема, як складової частини їх адміністративно-правового статусу, звичайно ж, не вичерпує тих проблем, які існують і багато з яких потребують законодавчого вирішення.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гелюк А. Куда вы предпочитаете вкладывать свои деньги? // День. – 2001. 08 дек. – С. 1 – 2.
2. Белых В.С., Виниченко С.И. Биржевое право. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 192 с.
3. Фондовий ринок України. Навчальний посібник / За керівн. Оскольського В.В. – Київ.: УФБ – „Скарбниця”, 1994. – 509 с.
4. Корельский В.Ф., Гаврилов Р.В. Биржевой словарь: В 2 т. – Том 2: Н–Я. – М.: Международные отношения, 2000. – 304 с.
5. Вексельное обращение / А.Б. Аваков, Г.И. Гаевой, В.А. Бешанов и др. – Х.: Фолио, 2000. – 382 с.
6. Бервено С.Н., Яроцкий В.Л. Правовое регулирование вексельного обращения в Украине. – Х.: Право, 2001. – 512 с.
7. Мороз Ю.Н. Вексельное дело. – К.: Наукова думка, Лад, 1996. – 432 с.
8. Сажин А.Ф., Смирнова Е.Е. Институты рынка. – М.: Изд-во „БЕК”, 1998. – 310 с.
9. Про обіг векселів в Україні: Закон України № 2374-ІІІ від 05 квітня 2001р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 24. – Ст. 128.
10. Бердникова Т.Б. Рынок ценных бумаг и биржевое дело: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 270 с.
11. Про концепцію функціонування та розвитку фондового ринку в Україні: Постанова КМ України № 277 від 29 квітня 1994 р. // Урядовий кур’єр. – 1994. – 06 червня.
12. Про цінні папери та фондову біржу: Закон України № 1201-XII від 18 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – Ст. 508.
13. Про деякі заходи щодо вдосконалення договірних взаємовідносин та проведення заліку взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності і оформлення розрахунків векселями: Постанова Кабінету Міністрів України № 703 від 29 червня 1996 р. // Урядовий кур'єр. – 1996. – 06 липня.
14. Про державні товарні облігації матеріальних ресурсів України: Указ Президента України № 141/94 від 07 квітня 1994 р. // Голос України. – 1994. – 11 травня.
15. Про випуски облігацій внутрішніх державних позик: Постанова Кабінету Міністрів України № 80 від 31 січня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. – 16 лют.
16. Ческідов Б.М. Рынок ценных бумаг. – М.: Экзамен, 2001. – 383 с.
17. Спасибо-Фатєєва І.В. Цивільно-правові проблеми акціонерних правовідносин: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.3 / Національна юридична академія України ім. Яр. Мудрого. – Х., 2000. – 36 с.
18. Спасибо-Фатєєва І.В. Акціонерні товариства: акції, власність, корпоративне управління (збірник статей). – Х.: Видавничий Дім „Райдер”, 2002. – 172 с.
19. Кибенко Е.Р. Корпоративное право Великобоитании. Законодатель-ство. Прецеденты. Комментарии. – Х.: Юстиниан, 2003. – 368 с.
20. Порошенко П. Державне управління корпоративними правами в Україні: теорія формування правовідносин. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. – 104 с.
21. Батлер У., Гаши-Батлер М. Корпорации и ценные бумаги по праву России и США. – М.: Зерцало, 1997. – 228 с.
22. Кравченко Ю.Я. Рынок ценных бумаг: Курс лекций. – К.: ВИРА-Р, 2002. – 360 с.
23. Кравченко Ю.Я. Рынок ценных бумаг в вопросах и ответах: Учеб. пособие. – К.: Эльга Ника-Центр, 2003. – 523 с.
24. Солодкий М.О. Біржовий ринок. – К.: Джерела М, 2001. – 333 с.
25. Рынок ценных бумаг: Учебник / Под ред. В.А. Галанова, А.И. Басова. – М.: Финансы и статистика, 1996. – 352 с.
26. Зубрицкий В.П. Предпринимательство и рынок ценных бумаг: Становление, развитие. – Тирасполь, 1998. – 256 с.
27. Бодалов Л.М, Орешин В.П., Ведута Е.Н., Озира В.Ю., Полов В.А. Государственное регулирование рыночной економики. – М.: Издат.Дом „Путь России”, 2002. – 590 с.
28. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки. – К.: МАУП, 2000. – 172 с.
29. Лелек Бальцерович. Свобода і розвиток. Економія вільного ринку: Пер. з польської. – Львів, 2000. – 332 с.
30. Біляцький С., Ярова Н. Реформи в межах людського життя // Віче. – 2002. – № 10. – С. 56 – 61.
31. Теория хозяйственного порядка: „Фрайбургская школа” и немецкий неолиберализм / Пер. с нем. – М.: ЗАО Издательство „Экономика”, 2002. – 482 с.
32. Клапхам Р. Ринкова економіка Німеччини. Соціальна орієнтація, соціальний порядок // Віче. – 2002. – № 10. – С. 62 – 66.
33. Ходов Л.Г. Основы государственной экономической политики: Учебник. – М.: БЕК, 1997. – 332 с.
34. Харитонова О.І. Державне регулювання фондового ринку України: проблемні питання // Актуальні проблеми держави і права. – 2001. – Вип. 11. – С. 374 – 377.
35. Харитонова О.І. Питання обрання моделі державного регулювання на етапі становлення фондового ринку в Україні // Актуальні проблеми держави і права, 2001. – Вип. 12. – С. 60 – 64.
36. Хаманева Н.Ю. Проблемы административно-правового регулирования экономических отношений на современном этапе // Административно-правовое регулирование в сфере экономических отношений. – М., 2001. – С. 29 – 34.
37. Штобер Р. Общее хозяйственно-административное право: Основы и принципы. Экономическая конституция / Пер. с 11-го нем. изд. – Мн.: Изд-во Европейского гуманитарного ун-та, 2000. – 312 с.
38. Галкин И.В., Комов А.В., Сизов Ю.С., Чижов С.Д. Фондовые рынки США и России: становление и регулирование. – М.: ОАО Изд-во „Экономика”, 1998. – 222 с.
39. Дідич О.В. Особливості адміністративно-правового регулювання ринку цінних паперів // Актуальні проблеми держави і права. – Зб. наук. праць. – Вип. 16. – Одеса: Юрид. л-ра, 2002. – С. 325 – 329.
40. Мозговий О.М. Формування системи регулювання фондового ринку України (методологія і організація): Автореф. дис... д-ра екон. наук: 08.04.01 / Київ. націон. екон. ун-т. – К., 1999. – 33 с.
41. Про державний суверенітет України: Декларація Верховної Ради УРСР № 55-XII від 16 липня 1990р. // Відомості Верховної Ради України. – 1990. – № 31. – Ст. 429.
42. Про власність: Закон України № 697-XII від 07 лютого 1991р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20. – Ст. 249.