ДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ПРО ПЕРЕДАННЯ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ: ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ
НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА

На правах рукопису

ЯВОРСЬКА Олександра Степанівна

УДК 347.133.74

ДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ПРО ПЕРЕДАННЯ МАЙНА
У ВЛАСНІСТЬ:
ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант –
ЛУЦЬ Володимир Васильович,
доктор юридичних наук, професор,
академік НАПрН України,
Заслужений діяч науки і техніки України

Київ – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП ............................................................................................................ 4

РОЗДІЛ 1. Система договорів про передання майна у власність та її місце у зобов’язальному праві України
1.1. Цивільний договір як регулятор відносин про передання майна у власність ..........................................................................................................
17
1.2. Характеристика системи договорів про передання майна у власність ..........................................................................................................
50
1.3. Модель реального та консенсуального договору як правової підстави передання майна у власність ..........................................................
71
1.4. Момент набуття права власності за договором .................................... 83
Висновки до Розділу 1 .................................................................................... 98

РОЗДІЛ 2. Договір як підстава виникнення зобов’язального правовідношення про передання майна у власність
2.1. Порядок укладення та форма договорів про передання майна у власність ..........................................................................................................
104
2.2. Проблеми цивільної правосуб’єктності сторін договорів про передання майна у власність .........................................................................
124
2.3. Предмет договорів про передання майна у власність .......................... 147
2.3.1. Речі як предмет договорів про передання майна у власність ...........................................................................................................
147
2.3.2. Особливості цінних паперів як предмета договорів про передання майна у власність .........................................................................
159
2.3.3 Майнові права як особливий предмет договорів про передання майна у власність ..........................................................................
186
Висновки до Розділу 2 .................................................................................... 192

РОЗДІЛ 3. Зміст договірних зобов’язань, безпосередньо спрямованих на передання майна у власність
3.1. Зміст договірних зобов’язань з купівлі-продажу .................................. 200
3.2. Зміст договірних зобов’язань з купівлі-продажу нерухомого майна ................................................................................................................
216
3.3. Зміст договірних зобов’язань з купівлі-продажу майнових прав ....... 223
3.4. Зміст договірних зобов’язань з дилерських договорів з цінними паперами ..........................................................................................................
230
3.5. Зміст договірних зобов’язань з дарування ............................................ 238
Висновки до Розділу 3 .................................................................................... 246

РОЗДІЛ 4. Зміст договірних зобов’язань про передання майна у власність, пов’язаних з реалізацією інших інтересів сторін
4.1. Зміст договірних зобов’язань з ренти .................................................... 253
4.2. Зміст договірних зобов’язань з довічного утримання (догляду) ........ 264
4.3. Зміст договірних зобов’язань зі спадкового договору ......................... 274
4.4. Зміст договірних зобов’язань про участь у Фонді фінансування будівництва ......................................................................................................
287
Висновки до Розділу 4 .................................................................................... 301

РОЗДІЛ 5. Виконання договірних обов’язків з передання майна у власність і правові наслідки їх невиконання та неналежного виконання
5.1. Виконання обов’язків з передання майна у власність і правові наслідки їх невиконання та неналежного виконання ..................................
307
5.2. Виконання обов’язків, зустрічних до передання майна у власність і правові наслідки їх невиконання та неналежного виконання ....................
320
5.3. Особливості застосування видів забезпечення виконання зобов’язань з передання майна у власність ..................................................
326
5.4. Проблеми захисту прав сторони договору у разі невиконання та неналежного виконання контрагентом договірних обов’язків ...................
341
5.5. Припинення договірних зобов’язань про передання майна у власність ...........................................................................................................
359
Висновки до Розділу 5 .................................................................................... 378

ВИСНОВКИ ................................................................................................... 386

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .................................................. 414

ВСТУП

Актуальність теми. Власність та право власності – основа політичної, економічної, соціальної свободи особи у суспільстві. Оскільки жоден учасник суспільного життя не мислить себе поза власністю, то виправданим є постійно існуючий інтерес до дослідження проблем власності та правових форм, що опосередковують її примноження. Договори про передання майна у власність є тими унікальними правовими конструкціями цивільного права, що опосередковують перехід права власності у різних сферах суспільного життя та між різними учасниками цивільних відносин, слугують підставою виникнення зобов’язальних правовідносин з передання майна у власність.
Правове регулювання договірних зобов’язань про передання майна у власність з прийняттям нових актів цивільного законодавства незалежної України зазнало істотних змін та значного оновлення. Розширення договірної свободи, надання договору функції регулятора відносин його сторін вимагає серйозних наукових досліджень цих його аспектів. Актуальними та практично значущими є дослідження специфіки передання різних видів об’єктів (нерухомого майна, цінних паперів, майнових прав тощо) та перенесення права власності на них. Саме з виконанням сторонами договірних обов’язків пов’язана трансформація характеру їх правовідносин з абсолютного у зобов’язальне з наступним виникненням уже нового абсолютного правовідношення. Широка сфера функціонування договірних зобов’язань про передання майна у власність, їх різнопланова спрямованість як на задоволення потреб суб’єктів господарювання, так і побутових, особистих потреб учасників цивільних відносин, зумовлює актуальність дослідження підстав та правових наслідків їх припинення, проблем захисту особи у разі невиконання чи неналежного виконання контрагентом своїх обов’язків.
Проблеми договірного права України були предметом досліджень у різних аспектах: на рівні докторських дисертацій Т. В. Боднар – виконання договірних зобов’язань, С. М. Бервено – загальнотеоретичні проблеми договірного права, С. О. Погрібного – механізми та принципи регулювання договірних відносин, кандидатських робіт з проблем окремих видів договорів (ренти, довічного утримання (догляду), спадкового договору). Для обґрунтування теоретичних положень у дисертації автор опирається на наукові результати, отримані українськими та зарубіжними ученими дореволюційного, радянського та сучасного періодів розвитку правової науки: С. С. Алексєєва, С. М. Бервено, В. А. Бєлова, Т. В. Боднар, В. І. Борисової, М. І. Брагінського, О. М. Вінник, В. В. Вітрянського, М. К. Галянтича, С. Дністрянського, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, О. С. Іоффе, М. М. Коркунова, В. М. Коссака, О. В. Кохановської, Н. С. Кузнєцової, Х. Кйотца, І. М. Кучеренко, В. В. Луця, Л. А. Луць, Р. А. Майданика, Д. І. Мейєра, В. С. Мілаш, Є. О. Мічуріна, Л. А. Музики, О. Огоновського, О. А. Підопригори, С. О. Погрібного, Й. О. Покровського, Б. І. Пугінського, З. В. Ромовської, В. І. Семчика, В. І. Сінайського, К. І. Скловського, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Харитонова, В. М. Хвостова, С. Я. Фурси, К. Цвайгерта, Я. М. Шевченко, Г. Ф. Шершеневича, В. Л. Яроцького та інших. Комплексне дослідження проблематики договірних зобов’язань про передання майна у власність здійснюється уперше.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане у Науково-дослідному інституті приватного права і підприємництва НАПрН України у межах теми „Проблеми здійснення та захисту суб’єктивних цивільних прав” (номер державної реєстрації 010ВU000494).
Мета і завдання дослідження полягають у встановленні загальних закономірностей та видових особливостей договірних зобов’язань про передання майна у власність, в обґрунтуванні системи засобів, що забезпечують ефективність їх функціонування у національній правовій системі, та шляхів розв’язання проблем, пов’язаних з їх виконанням, забезпеченням виконання та припиненням.
Для досягнення цієї мети передбачено вирішення наступних завдань: 1) дослідити систему договорів, що є підставами виникнення зобов’язальних відносин про передання майна у власність, та з’ясувати її місце у зобов’язальному праві України; 2) визначити функціональне призначення цивільного договору у механізмі регулювання зобов’язальних відносин з передання майна у власність; 3) проаналізувати порядок укладення та форми фіксації волевиявлення сторін договорів, що є правовою підставою передання майна у власність; 4) з’ясувати проблеми правового статусу суб’єктів договорів; 5) визначити специфіку предмету договорів про передання майна у власність; 6) дослідити способи передання у власність різних видів об’єктів; 7) визначити момент набуття права власності на різні види об’єктів; 8) проаналізувати зміст договірних зобов’язань про передання майна у власність; 9) розкрити сутність виконання та забезпечення виконання сторонами договірних обов’язків; 10) з’ясувати підстави та правові наслідки припинення договірних зобов’язань; 11) запропонувати шляхи вирішення проблем захисту прав сторони у разі невиконання та неналежного виконання її контрагентом договірних обов’язків; 12) проаналізувати нормативно-правову базу для виявлення реального стану забезпечення правового регулювання договірних зобов’язань про передання майна у власність та сформувати науково обґрунтовані пропозиції щодо подолання його прогалин, суперечностей та інших дефектів.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають між різними суб’єктами договірних зобов’язань з приводу передання майна у власність на підставі цивільних договорів.
Предметом дослідження є основні доктринальні, законодавчі та правозастосовні положення, визначені монографічними та іншими науковими джерелами, положеннями чинного цивільного законодавства України та інших країн, судовою практикою та звичаями ділового обороту, які стосуються проблематики договірних зобов’язань з передання майна у власність.
Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використані філософські, загальнонаукові та спеціальні юридичні методи. Принципи діалектики та положення про соціальну зумовленість правових явищ супроводжували увесь процес дисертаційного дослідження. Основою дослідження є соціологічна юриспруденція. Такий тип праворозуміння дає змогу пояснити зміст правових засобів конкретними соціальними факторами, а також дозволяє збільшити коло суб’єктів нормотворення та розширити його межі. Структурний, функціональний методи, метод системного аналізу дозволили виявити структурні елементи договірних зобов’язань про передання майна у власність, їх видові особливості та встановити зв’язки між різними системними утвореннями. Застосування формально-логічних методів дозволило сформувати низку понять, що виносяться на захист. Цільовий метод дозволив виявити мету функціонування договірних зобов’язань про передання майна у власність. Метод тлумачення застосовувався при аналізі законодавства України, зарубіжного законодавства для з’ясування змісту принципів, норм, дефініцій, що сприяло виявленню загальних закономірностей та видових особливостей договірних зобов’язань про передання майна у власність. Застосування порівняльно-правового методу дозволило виявити спільні та відмінні ознаки різних видів договірних зобов’язань, їх змісту, виконання, засобів забезпечення виконання, припинення, що дало змогу сформувати рекомендації з удосконалення чинного законодавства.
Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс України, закони та підзаконні нормативні акти України, а також окремі нормативні акти зарубіжних країн.
Емпіричною базою дослідження є матеріали практики – судові рішення, документи нотаріальної практики та юридичних фірм.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим у вітчизняній цивілістиці дослідженням теоретичних і актуальних практичних проблем договірних зобов’язань про передання майна у власність. Всебічний їх аналіз дозволив сформулювати науково обґрунтовані положення теоретичного та прикладного характеру, які у цілому спрямовані та можуть бути практично використані для розв’язання проблем, що є предметом дослідження.
У межах здійсненого дослідження автор особисто одержав низку нових результатів, які виносяться на захист:
уперше:
1) визначено специфіку договору як правочину у системі підстав набуття права власності, яка полягає у багатофункціональному характері механізму забезпечення динаміки абсолютного правовідношення, як правило за волею сторін, що призводить у договорах про відчуження майна до припинення права власності у відчужувача і виникнення права власності у набувача та забезпечує трансформацію абсолютного правовідношення у зобов’язальне з наступним виникненням нового абсолютного правовідношення;
2) здійснено класифікацію договірних зобов’язань з передання майна у власність: за спрямованістю правового результату на такі, що: а) спрямовані на безпосереднє виникнення права власності у однієї сторони (наприклад, договірні зобов’язання з купівлі-продажу, дарування, ренти, довічного утримання); б) спрямовані на виникнення права власності у обох сторін (наприклад, договірні зобов'язання з міни);
– за метою, що реалізується сторонами через виконання договірних обов’язків на такі, у яких: а) одержання майна у власність є визначальною правовою метою (наприклад, договірні зобов’язання з купівлі-продажу); б) одержання майна у власність обумовлене переважно правовою конструкцією договору та необхідністю використання такого майна для досягнення іншої мети (наприклад, договірні зобов’язання з ренти, довічного утримання, спадкового договору, договору простого товариства, іпотечного договору, за яким іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність);
– за характером суб’єктивного права набувача на такі, що: а) спрямовані на встановлення абсолютного права власності у набувача (наприклад, купівля-продаж, міна, дарування); б) спрямовані на встановлення права господарського відання, оперативного управління; в) спрямовані на встановлення права власності набувача з обтяженнями, встановленими нормою права або умовами договору (наприклад, довічне утримання, рента, спадковий договір, договір дарування з обов’язком обдарованого на користь третьої особи);
– за способом передання майна: а) договірні зобов’язання, виконання яких забезпечує реальне передання речей у власність (господарське відання, оперативне управління); б) договірні зобов’язання, виконання яких забезпечує передання майнових прав, у тому числі таких, що посвідчуються цінними паперами; в) договірні зобов’язання, виконання яких забезпечує номінальне передання майна у власність (господарське відання, оперативне управління);
– за еквівалентністю передання: а) договірні зобов’язання з відплатного передання майна (наприклад, договори купівлі-продажу); б) договірні зобов’язання з безвідплатного передання майна (наприклад, дарування, безпроцентна позика);
3) сформульовано положення, згідно з яким право власності набувача майна за договором має вважатися набутим правомірно і таким, що не підлягає припиненню, за винятком випадків визнання договору недійсним або наявності підстав для витребування майна за віндикаційним позовом;
4) запропоновано класифікацію способів передання майна на виконання договірних зобов’язань залежно від його характеристики та специфіки правового режиму: а) вручення речей із забезпеченням набувачеві повної можливості здійснювати абсолютне право власності (право господарського відання, оперативного управління); б) номінальне передання майна за актами здачі-приймання, шляхом передання правопідтверджуючих документів тощо; в) передання товаророзпорядчих документів на майно (коносамента, простого та подвійного складських свідоцтв, які за правовим режимом фактично є товаророзпорядчими цінними паперами); г) зарахування на рахунок власника у зберігача знерухомлених цінних паперів та цінних паперів, випущених у бездокументарній формі; д) індосамент цінних паперів; е) вручення набувачеві документів, що підтверджують факт існування та зміст майнового права, що є предметом договору;
5) обґрунтовано доцільність законодавчого обмеження та уточнення участі юридичних осіб у зобов’язальних відносинах, що виникають з фідуціарних договорів ренти, довічного утримання (догляду), спадкового договору. Одержувачем ренти може бути непідприємницька юридична особа, якщо це не суперечить закону та меті її діяльності. Платником ренти, набувачем у договорі довічного утримання (догляду), у спадковому договорі може бути юридична особа, якщо це не суперечить закону та меті її діяльності;
6) для збереження реального характеру договорів ренти, довічного утримання (догляду) (саме така модель найбільш повно відповідає охороні прав уразливої сторони договору, якою є особа, що відчужує майно) запропоновано законодавчо закріпити умову про констатацію факту передання майна і перехід права власності на нього як істотну умову цих договорів, без досягнення згоди щодо якої договір вважається неукладеним;
7) обґрунтовано доцільність судового визнання недійсним правочину (у тому числі договору), що вчинений з явною неспівмірністю зустрічних зобов’язань;
8) обґрунтовано доцільність законодавчого перенесення ризиків випадкового знищення, пошкодження (псування) товару, переданого за договором найму-продажу, на покупця, оскільки, не будучи власником товару до його оплати, покупець фактично володіє та користується товаром;
9) установлено, що елементом зобов’язальних правовідносин, що виникають з договору про участь у фонді фінансування будівництва як договору управління майном та з договору про уступку майнових прав, є обов’язок управителя передати довірителю майнові права на об’єкт інвестування (житло) та відповідно право довірителя вимагати їх передання. Право власності довірителя виникає на підставі юридичного складу, що включає і названі договори. За метою укладення та правовою спрямованістю інтересу сторони, що приєднується до договору про участь у фонді фінансування будівництва, запропоновано розглядати його як договір, спрямований на набуття права власності з поширенням на відносини сторін відповідних положень, що регулюють передання майна у власність;
10) запропоновано у договорах купівлі-продажу, що є договорами приєднання, законодавчо закріпити право покупця у разі невиконання чи неналежного виконання договору продавцем, окрім відшкодування збитків, стягнути неустойку. Законодавче встановлення неустойки буде додатковою гарантією прав сторони, що приєднується до договору. Обґрунтована доцільність законодавчого закріплення права на стягнення неустойки сторони, що укладає договір за приєднанням до пропонованих умов, у разі невиконання чи неналежного виконання договору контрагентом незалежно від сфери застосування договору;
11) запропоновано на законодавчому рівні закріпити правило, відповідно до якого у разі невиконання чи неналежного виконання договірних обов’язків упущена вигода, у разі неможливості визначення її розміру з розумним ступенем достовірності, підлягає стягненню з винної сторони у розмірі не менш як 20 відсотків від розміру завданих прямих збитків;
12) обґрунтовано необхідність законодавчого регулювання випадків заборони передання відступного як підстави припинення зобов’язання. Зокрема, специфіка предмету договорів постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, контрактації сільськогосподарської продукції виключає можливість передання відступного. Специфіка суб’єктного складу та мети укладення договорів поставки для задоволення пріоритетних державних потреб виключає можливість передання відступного. Передання відступного не може порушувати прав та інтересів третіх осіб, на користь яких укладений договір. Запропоновано встановити прямі заборони на передання відступного у спеціальних нормативних актах чи нормах ЦКУ, що регламентують окремі види зобов’язань, а у ст. 600 ЦКУ обмежитися загальною вказівкою: зобов’язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо), крім випадків, встановлених законом;
13) запропоновано із урахуванням особливо довірчого, ризикового характеру договорів ренти та спадкового договору, поширити недопустимість зарахування зустрічних вимог і на ці договори із відповідними доповненнями у ст. 602 ЦКУ;
14) обґрунтовано доцільність закріплення у ЦКУ норми, відповідно до якої заінтересовані особи мають право вимагати відшкодування понесених витрат та/або припинення права власності набувача за спадковим договором у разі невиконання чи неналежного виконання ним розпоряджень відчужувача після його смерті;
удосконалено:
– положення про майнові права як предмет договорів про передання майна у власність у тій частині, що майнові права як самостійні об’єкти не можуть визначатися через поняття „речі”. Майнове право передається набувачеві у момент укладення договору і передання документів, що підтверджують факт його існування та зміст. Запропоновано закріпити загальне правило про письмову форму договорів, за якими передаються майнові права, із унесенням відповідних доповнень у ст. 208 ЦКУ;
– характеристику договору безстрокової ренти. Обґрунтовано, що ризиковий характер притаманний для договору безстрокової ренти, оскільки еквівалентність зустрічних зобов’язань не може бути заздалегідь прорахованою, тоді як за договором строкової ренти взаємні зобов’язання сторін можуть бути збалансованими;
– положення щодо забезпечення інтересів довірителів, що приєднуються до договору про участь у фонді фінансування будівництва. Запропоновано: визначити у законі процедуру участі довірителя на етапі здачі-приймання об’єкта інвестування в експлуатацію; закріпити право довірителя на усунення виявлених недоліків об’єкта із зазначенням строків для їх усунення; надати учаснику ФФБ право на відшкодування завданих збитків, у тому числі упущеної вигоди, у разі непередання йому у власність об’єкта інвестування або у разі передання об’єкта, що не відповідає якісним характеристикам чи умовам договору, за яким закріплювався конкретний об’єкт. Такі вимоги довіритель вправі заявити як управителю на підставі договору про участь у ФФБ, так і забудовнику на підставі прямої вказівки закону; надати власнику житла право заявити претензії щодо його якості протягом гарантійних строків до управителя ФФБ, учасником якого він був, оскільки управитель виступає в інтересах довірителів як замовник у договорі із забудовником;
– положення про види забезпечення виконання договірних обов’язків з договорів ренти, довічного утримання (догляду), спадкового договору. Обґрунтовано доцільність накладення заборони на відчуження майна, переданого під виплату ренти, заборони на передання його у заставу без згоди одержувача ренти із унесенням відповідних доповнень до ст. 735 ЦКУ. Запропоновано на законодавчому рівні надати сторонам договору довічного утримання (догляду) право визначати у договорі розмір та підстави стягнення неустойки у разі прострочення надання чи ненадання утримання із унесенням відповідних доповнень у ст. 754 ЦКУ. Обґрунтовано доцільність встановлення для відчужувача на час дії спадкового договору заборони на продаж, міну, дарування, відчуження за іншими правочинами, передання у заставу майна, визначеного у спадковому договорі із унесенням відповідних доповнень у ст. 1307 ЦКУ;
– характеристику правових наслідків розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем. Запропоновано як альтернативний варіант до визнання за набувачем права власності на частину майна, надати суду право з урахуванням конкретних обставин справи зобов’язати відчужувача провести часткове відшкодування понесених набувачем витрат та внести відповідні доповнення у ст. 756 ЦКУ;
– положення про початок перебігу позовної давності щодо вимог у зв’язку з недоліками проданого товару. Таким має бути момент відмови продавця у задоволенні вимог покупця про усунення недоліків, а не момент їх виявлення покупцем;
дістали подальший розвиток ідеї й положення:
– про складний предмет договорів, які є юридичною підставою передання майна у власність: предметом купівлі-продажу є товар і дії продавця щодо передання товару у власність покупця та дії покупця – щодо оплати товару; предметом договору дарування є речі, майнові права. При консенсуальному характері договору предметом є також дії дарувальника з передання дарунка та дії обдарованого з його прийняття; у договорах ренти та довічного утримання (догляду) предметом є майно, що передається у власність та, відповідно: рента, що підлягає виплаті, суть утримання (догляду) (опис, оцінка тощо) та дії сторін як щодо передання майна, так і щодо виплати ренти та надання утримання (догляду); предметом спадкового договору є майно, на яке набувач набуде права власності у разі смерті відчужувача та дії набувача, спрямовані на виконання розпоряджень відчужувача;
– про особливості укладення договору за приєднанням до пропонованих умов. Оскільки у ст. 634 ЦКУ „Договір приєднання” йдеться про укладення договору, то структурно ці норми мали б бути розташованими у главі 53 ЦКУ „Укладення, зміна і розірвання договору”;
– положення про порядок визначення ціни об’єкта нерухомості, що може визначатися як на весь об’єкт, так і з розрахунку за квадратний метр площі, включати вартість земельної ділянки, на якій розташований об’єкт, насаджень на ній, вартість допоміжних споруд тощо. Ціни об’єкта нерухомості має визнаватися істотною умовою договору, за яким вона відчужується, зокрема, договору купівлі-продажу нерухомого майна, без досягнення домовленості щодо якої договір вважається неукладеним;
– про правові наслідки відмови платника від договору безстрокової ренти. Беззастережне право платника на відмову від договору безстрокової ренти підвищує ризики одержувача ренти. Доцільно передбачити право одержувача ренти на викуп майна, що передавалося під виплату ренти, на випадок відмови платника від договору.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути підґрунтям для подальших загальнотеоретичних досліджень актуальних проблем правового регулювання договірних зобов’язань. У дисертаційному дослідженні обґрунтовані концепції, висновки та пропозиції, які можуть використовуватись в процесі викладання учбового курсу „Цивільне право України”, спецкурсів з проблематики договірного права, права власності, а також як матеріал для підготовки навчальних посібників, методичних рекомендацій для студентів юридичних вузів тощо.
Особистим внеском здобувача в опублікованих у співавторстві працях є дослідження правосуб’єктності акціонерних товариств; правового режиму акцій, особливостей їх передання у власність на вторинному ринку цінних паперів; набуття та здійснення права власності на житло у порядку його приватизації; визначення умов та підстав реприватизації та доприватизації житла.
Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та висновки дисертації були оприлюднені на п’ятнадцяти науково-практичних конференціях, семінарах: „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 13–14 лютого 2002 р.); „Захист прав інвесторів у світлі нового Цивільного кодексу” (м. Львів, 16–18 квітня 2003 р.); „Проблемы толкования и реализации законодательства в Украине и задачи адвокатуры” (м. Сімферополь, 16 березня 2003 р.); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 5–6 лютого 2004 р.); „Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики” (м. Харків, 29–39 квітня 2004 р.); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 3–4 лютого 2005 р.); „Актуальні питання реформування правової системи України” (м. Луцьк, 27–28 травня 2005 р.); „Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 26 травня 2006 р.); „Розвиток цивільного законодавства України: шляхи подолання кодифікаційних протиріч” (м. Київ, 28–29 вересня 2006 р.); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 8–9 лютого 2007 р.); „Розвиток підприємництва в Україні: економіко-правове забезпечення” (м. Львів, 13–14 грудня 2007 р.); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 6 лютого 2008 р.); „Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (м. Тернопіль, 11 квітня 2008 р.); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 4–5 лютого 2009 р.); „Развитие государственности и права в Украине: реалии и перспективы” (м. Сімферополь, 24 квітня 2009 р.).
Публікації. За результатами дослідження опубліковано 49 праць, серед них: 1 монографія, 25 статей у наукових виданнях, визнаних фаховими ВАК України, 2 навчальних посібники (один – у співавторстві), глави 12–15, 23–29, 54 (§ 1–3), 64, 66, 67, 82 (§ 2, 3) Науково-практичного коментара Цивільного кодексу України, 20 статей (тез виступів) у інших виданнях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено нове вирішення наукової проблеми, яка полягає у визначенні загальних закономірностей та видових особливостей у виникненні, виконанні, забезпеченні виконання та припиненні договірних зобов’язань з передання майна у власність, в обґрунтуванні нових шляхів вирішення науково-практичних проблем, що виникають у процесі їх функціонування. Результати дослідження у разі їх упровадження в законодавство та у правозастосовну діяльність дозволять оптимізувати цивільний оборот у досліджуваному сегменті суспільних відносин і посилять гарантії охорони та захисту прав учасників цих відносин.
Науковий аналіз чинного законодавства та практики його застосування, зарубіжного законодавства, теоретичних положень з питань укладення, виконання, забезпечення виконання договірних обов’язків, охорони та захисту сторін зобов’язальних правовідносин дав змогу з’ясувати юридичну сутність договірних зобов’язань про передання майна у власність, а також сформулювати наступні висновки:
Нові акти цивільного законодавства України періоду становлення та формування ринкової економіки відображають, насамперед, нові реалії та втілюють принципово нові підходи у регулюванні майнових, особистих немайнових відносин суб’єктів цивільного права. Держава перестає бути монополістом у сфері правового регулювання, надаючи учасникам цивільних відносин широкі можливості для саморегулювання. Цивільне законодавство залишається базовим соціальним регулятором цивільних відносин. Воно визначає принципи, межі договірного регулювання і разом з тим забезпечує сторонам максимальну свободу у виборі такої моделі регулювання, яка дозволяє враховувати їх індивідуальні потреби у цивільному обороті.
Соціальними регуляторами цивільних відносин, у тому числі зобов’язальних, є звичаї, зокрема звичаї ділового обороту. Суди при вирішенні конкретного спору можуть апелювати до існуючого звичаю, на який покликаються сторони, спираючись на ст. 7 ЦКУ. Тягар доказування його існування та застосування у конкретних відносинах покладається на сторону (сторони), які покликаються на звичай.
Вагомий вплив на правове регулювання договірних відносин має судова практика. Вона дозволяє виявляти прогалини правового регулювання, дає уніфіковані підходи щодо трактування оцінювальних понять тощо. Узагальнення судової практики, що здійснюються вищими судовими інстанціями, є орієнтиром при розгляді конкретних справ місцевими судами. Однак відсутність узагальнень з питань розгляду однотипних спорів за останні роки загалом негативно позначається на якості судових рішень.
Сутнісно змінився регламентаційний вплив цивільного договору на поведінку сторін зобов’язальних правовідносин, підставою виникнення яких є договір як юридичний факт. Принцип свободи договору надає його сторонам можливість укласти договір, що не передбачений актами цивільного законодавства, врегулювати свої відносини у договорі на власний розсуд, окрім випадків імперативного регулювання. Цивільний договір як індивідуальний акт взаємної волі його сторін набуває ознак специфічної форми приватного (цивільного) права. Віднесення цивільного договору до самостійної специфічної форми цивільного права сприятиме утвердженню правової культури суб’єктів договору, добросовісному, розумному використанню договірної свободи у цивільному обороті, використанню тих широких можливостей для врегулювання своїх індивідуальних відносин, що надає договір. Разом з тим сприйняття договору як форми права у правозастосуванні забезпечить можливість відповідним органам враховувати положення договору як регулятора відносин сторін, а також слугуватиме теоретичним обґрунтуванням для можливості суду посилатися на відповідні положення договору, на підставі яких вирішується спір між його сторонами.
Систему договорів про передання майна у власність за спрямованістю основного правового результату складають договори купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, довічного утримання (догляду), спадковий договір. Означені договори складають самостійний тип, у рамках якого виділяються окремі види (наприклад, купівля-продаж) та підвиди (наприклад, роздрібна купівля-продаж як підвид купівлі-продажу). Система договорів про передання майна у власність є відкритою, динамічною, оскільки може доповнюватися і іншими видами, що передбачені актами цивільного законодавства, так і такими, що можуть вільно укладатися сторонами, виходячи зі змісту ст. 6 ЦКУ.
Обов’язки з передання майна у власність можуть виникати і з договорів, що належать за спрямованістю правового результату до інших договірних типів, зокрема, з договору позики, простого товариства, договору оренди з викупом, іпотечного договору, за яким передбачено набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки у разі невиконання боржником основного зобов’язання. У такому разі передання-набуття майна у власність є елементом змісту іншого зобов’язального правовідношення. Передання майна у власність та, відповідно, його набуття у разі виконання таких договірних зобов’язань здійснюється за загальними правилами, що регламентують передання майна у власність з урахуванням змісту конкретного договірного зобов'язання.
Специфіка договору як правочину у системі підстав набуття права власності полягає у багатофункціональному характері механізму забезпечення динаміки абсолютного правовідношення, як правило за волею сторін, що призводить у договорах про відчуження майна до припинення права власності у відчужувача і виникнення права власності у набувача. Договір є юридичним фактом – підставою виникнення зобов’язального правовідношення; формою зовнішнього волевиявлення, фіксації волі сторін; договір як саме цивільне зобов’язання; договір як юридичний факт – підстава набуття права власності. Виконання договірних зобов’язань з передання майна у власність забезпечує трансформацію абсолютного правовідношення у зобов’язальне з наступним виникненням нового абсолютного правовідношення. Право власності набувача майна за договором вважається набутим правомірно і таким, що не підлягає припиненню, за винятком випадків визнання договору недійсним або наявності підстав для витребування майна за віндикаційним позовом.
Здійснено класифікацію договірних зобов’язань з передання майна у власність: – за спрямованістю правового результату на такі, що: а) спрямовані на безпосереднє виникнення права власності у однієї сторони (наприклад, договірні зобов’язання з купівлі-продажу, поставки, дарування, ренти, довічного утримання) та б) спрямовані на виникнення права власності у обох сторін (договірні зобов’язання з договору міни);
– за метою, що реалізується сторонами через виконання договірних обов’язків на такі, а) у яких одержання майна у власність є визначальною правовою метою (наприклад, договірні зобов’язання з договорів купівлі-продажу); б) у яких мета одержання майна у власність обумовлена переважно правовою конструкцією договору та необхідністю використання такого майна для досягнення іншої мети (наприклад, договірні зобов’язання з ренти, довічного утримання);
– за характером суб’єктивного права набувача на такі, що: а) спрямовані на встановлення абсолютного права власності у набувача (наприклад, купівля-продаж, міна, дарування); б) спрямовані на встановлення права господарського відання, оперативного управління; в) спрямовані на встановлення права власності набувача з обтяженнями, установленими нормою права або умовами договору (наприклад, довічне утримання, рента, спадковий договір, договір дарування з обов’язком обдарованого на користь третьої особи);
– за способом передання майна: а) договірні зобов’язання, виконання яких забезпечує реальне передання майна у власність (господарське відання, оперативне управління); б) договірні зобов’язання, виконання яких забезпечує передання майнових прав, оскільки майнові права не можуть належати набувачеві на праві власності; в) договірні зобов’язання, виконання яких забезпечує номінальне передання майна у власність (господарське відання, оперативне управління);
– за еквівалентністю передання: а) договірні зобов’язання з відплатного передання майна (наприклад, договори купівлі-продажу); б) договірні зобов’язання з безвідплатного передання майна (наприклад, дарування, безпроцентна позика).
Модель консенсуального або реального договору впливають на динаміку зобов’язального правовідношення. За консенсуальним договором передання майна здійснюється на стадії виконання договору. Набуття права власності у набувача є результатом виконання договірних обов’язків з передання майна у власність контрагентом за договором, тоді як за реальним договором передання майна вчиняється на стадії укладення договору. Відповідно, за консенсуальної моделі договору непередання майна слід кваліфікувати як невиконання договору з відповідними правовими наслідками. За реальної ж моделі – непередання майна має наслідком неукладення договору. Аналіз правових підходів, закладених у нормах ст. 638 та 640 ЦКУ дає підставу для висновку про презумпцію консенсуальності цивільного договору. Запропоновано для логічної довершеності реального характеру договорів ренти та довічного утримання (догляду) вважати умову про констатацію факту передання майна істотною їх умовою. Таким чином, зберігається реальний характер договорів ренти, довічного утримання (догляду), досягається повна ясність у правовому статусі сторін, унеможливлюються судові спори на майбутнє за позовами набувачів про спонукання відчужувачів до передання майна.
Момент набуття права власності за договором за загальним правилом пов’язаний з моментом передання майна. Запропоновано класифікацію способів передання майна на виконання договірних зобов’язань залежно від його виду: а) вручення майна із забезпеченням набувачеві повної можливості здійснювати абсолютне право власності (право господарського відання, оперативного управління); б) номінальне передання майна за актами здачі-приймання, шляхом передання правопідтверджуючих документів; в) передання товаророзпорядчих документів на майно (коносамента, простого та подвійного складських свідоцтв, які за правовим режимом фактично є товаророзпорядчими цінними паперами); г) зарахування на рахунок власника у зберігача знерухомлених цінних паперів та цінних паперів, випущених у бездокументарній формі; д) повний індосамент цінних паперів; е) вручення набувачеві документів, що підтверджують факт існування та зміст майнового права, що є предметом договору.
Спеціальні правила встановлені щодо моменту набуття права власності за договором, що підлягає нотаріальному посвідченню, моменту набуття права власності на частку у спільному майні, на цінні папери, майнові права. Запровадження з 1 січня 2012 р. єдиного підходу, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня (точніше, у момент) такої реєстрації сприятиме чіткості та упорядкованості відносин сторін.
Сучасним потребам цивільного обороту відповідає законодавче закріплення, окрім традиційних форм укладення договорів, і нових форм, зумовлених технічним прогресом. У договорах про передання майна у власність, як і в інших договорах, на етапі укладення можливо виділити дві взаємопов’язані стадії – оферти і акцепту. Виокремлення в процедурі укладення цивільних договорів таких стадій як оферта та акцепт мали принципове значення в умовах планового ведення господарства. У ринкових же умовах, враховуючи сучасні засоби комунікації, стадії укладення договору практично важко відстежити. Законодавче закріплення способу укладення договорів за приєднанням до пропонованих умов фактично виключає можливість виділення оферти та акцепту при укладенні договорів приєднання. Ураховуючи, що у ст. 634 ЦКУ йдеться не про вид договору, а про спосіб його укладення, ці норми структурно мали б розташовуватися у главі 53 ЦКУ, нормами якої урегульовано укладення, зміну та розірвання договорів. У публічних договорах умови договору встановлюються однаковими для всіх споживачів.
Порівняльний аналіз норм ст. 220 та ч. 4 ст. 639 ЦКУ дає підстави для висновку про різні правові наслідки у разі недотримання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору та у разі недотримання домовленості сторін про нотаріальне посвідчення договору. У першому випадку договір є нікчемним, у другому – неукладеним. Відповідно і різними є правові наслідки нікчемності та неукладеності договору. Відтак, якщо нотаріальне посвідчення договору мало відбутися за домовленістю сторін і одна з них повністю або частково виконала свої обов’язки за договором, а інша ухиляється від нотаріального посвідчення, то до відносин сторін неможливо застосувати наслідки, встановлені ч. 2 ст. 220 ЦКУ. У такому разі для захисту прав добросовісної сторони можливо застосувати норми глави 83 ЦКУ.
При нотаріальному посвідченні договорів нотаріус водночас вчиняє відповідні дії щодо внесення запису в державний реєстр правочинів. Тому практично неможливою є ситуація, коли одна зі сторін ухиляється від проведення державної реєстрації правочину. У тих випадках, коли одна зі сторін повністю або частково виконала договір, який підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, а інша – ухиляється від його нотаріального посвідчення і, відповідно, від державної реєстрації. неможливо застосувати правові наслідки недійсності договору чи ті правові наслідки, які передбачені у ст. 220 ЦКУ, оскільки договір є неукладеним. Ураховуючи норми ст. 210 та 640 ЦКУ сторона, яка повністю або частково виконала договір, має право на захист в порядку глави 83 ЦКУ, нормами якої регулюються правові наслідки набуття, збереження майна без достатніх правових підстав.
Суб’єктами договорів про передання майна у власність можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Спільною ознакою, що характеризує сторону, яка передає майно і переносить право власності на іншу особу за аналізованими договорами, є те, що така особа має бути власником майна. Примусове відчуження права власності допускається лише у випадках, прямо встановлених законом.
Обґрунтовано доцільність законодавчого обмеження та уточнення участі юридичних осіб у зобов’язальних відносинах, що виникають з фідуціарних договорів, якими є договори ренти, довічного утримання (догляду), спадковий договір з пропозицією про необхідні зміни та доповнення до ст. 733, 746, 1303 ЦКУ.
Територіальні громади та держава є учасниками цивільних відносин. Будучи суб’єктом права комунальної власності, територіальні громади фактично усунуті від можливостей розпоряджатися належною їм власністю. У зобов’язальних правовідносинах з передання майна у власність територіальна громада представлена органами, що нею формуються (органи місцевого самоврядування) чи органи спеціального утворення (фонд комунального майна)). Проблематичним є забезпечення безпосередньої участі територіальних громад у цивільних правовідносинах загалом за відсутності будь-яких юридичних механізмів. Їх розроблення та впровадження є проблемою комплексного характеру, вирішення якої виключно цивільно-правовими засобами є неможливим.
У цивільних відносинах, заснованих на юридичній рівності та вільному волевиявленні їх учасників, держава діє через систему органів. Суб’єктами управління об’єктами державної власності є Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України, міністерства та інші органи державної виконавчої влади, державні господарські організації, уповноважені особи – фізичні та юридичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави. Визнання уповноважених осіб суб’єктами управління об’єктами державної власності є неправильним, оскільки такі, будучи визначеними на конкурсних засадах, діють на підставі договорів доручення. Тому відповідальними за управління об’єктами права державної власності є безпосередньо ті органи, які укладають договори доручення з уповноваженими особами.
Обґрунтовано, що договори, які є юридичною підставою передання майна у власність, мають складний предмет: це майно, що передається у власність і дії сторін договору як щодо передання майна, так і щодо виконання зустрічних обов’язків. Адже, укладаючи договори про відчуження майна, сторони погоджують не тільки вид та характеристику майна, а й конкретні дії, що мають бути здійсненими для передання та забезпечення його еквівалентності (оплата, надання догляду тощо).
Речі є найпоширенішим об’єктом договорів про передання майна у власність. Особливим видом речей в цивільному обороті є цінні папери. Відчужуючи будь-який цінний папір, щодо якого нема заборони його обігу, власник передає не суто право власності на папір, а відчужує права з цінного паперу. Обсяг цих прав залежить від виду цінного паперу. Через придбання інвестиційних сертифікатів, особа стає учасником Пайового Інвестиційного Фонду як співвласник на праві спільної часткової власності. Такий законодавчий підхід вкрай неефективний, адже відсутні будь-які механізми здійснення власниками інвестиційних сертифікатів своїх прав власності. Компанія з управління активами ПІФу має бути віднесена до суб’єктів спільного інвестування, оскільки саме вона виступає емітентом інвестиційних сертифікатів, управляє активами ПІФ та активами КІФ. Відносини між інвестором та компанією мають будуватися на засадах договору про управління майном.
До видів товаророзпорядчих цінних паперів можуть бути віднесені прості та подвійні складські свідоцтва, які видаються сертифікованими товарними складами на підтвердження факту укладення договору складського зберігання і прийняття товару на зберігання. Нормами ЦКУ та Закону „Про сертифіковані товарні склади та складські документи” по-різному визначається обсяг прав володільців подвійних складських свідоцтв. Запропоновані відповідні уточнення норми ч. 2 ст. 963 ЦКУ.
Особливим об’єктом цивільних прав є майнові права. Така їх ознака, як відчужуваність, дозволяє розглядати майнові права як предмет договорів про їх передання. Однак не всі майнові права з урахуванням їх характеристик можуть виступати в такій якості. Однозначно можна стверджувати, що зобов’язальні права можуть вільно відчужуватися, окрім випадків їх нерозривного зв’язку з особою. Предметом відчуження можуть бути і речові права на чуже майно. Суб’єктивне право власності як абсолютне речове право, що тісно пов’язане зі своїм носієм, оскільки він своєю волею відповідно до закону здійснює це право, не може розглядатися як самостійний об’єкт цивільного обороту у відриві від речі.
Майнові права не можуть ототожнюватися з річчю, тому їх визначення через неспоживну річ, як це зазначено у ст. 190 ЦКУ, є невірним. Неправильним є і зведення майнових прав виключно до прав речових. Запропоновано відповідні уточнення до ст. 190 ЦКУ.
Змістом цивільного договору як правочину – юридичного факту, підстави виникнення зобов’язального правовідношення, є його умови. Зі змісту ст. 638 ЦКУ та ст. 180 ГКУ випливає, що істотними умовами договору є умови про предмет договорів, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Таким чином характеру істотної умови договору набувають не тільки ті, що визначені законодавством для певного типу чи виду договору, а й будь-які умови, на яких наполягає одна із сторін договору. Фіксація договірних умов за взаємною волею встановлює права та обов’язки сторін договору, що і складають зміст зобов’язального правовідношення.
Договір купівлі-продажу – універсальна договірна конструкція, що опосередковує сферу обігу. За ЦКУ договори роздрібної купівлі-продажу, поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу є різновидами купівлі-продажу. У дефініції купівлі-продажу не відображено того факту, що товар може передаватися не лише у власність, але й на праві господарського відання чи оперативного управління. Законодавча дефініція не відображає можливості передання за договором майнових прав, оскільки право не може передаватися у власність. Однак перенавантажувати законодавчі дефініції зазначенням усіх можливих варіантів не варто. Дефініція має визначати основний зміст поняття, «деталі» можуть уточнюватися у інших правових нормах.
Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що єдиною істотною умовою договору купівлі-продажу є умова про предмет договору. Домовленість щодо інших умов фіксується у договорі на розсуд сторін і, будучи зафіксованими у договорі, вони набувають характеру істотних. Загальною ознакою. що об’єднує різні об’єкти як предмети договору купівлі-продажу є їх вартісний вираз, здатність бути товаром в цивільному обороті. Обґрунтовано доцільність закріпити норму, відповідно до якої ціна товару має відповідати дійсній його вартості. Правочин, який вчинений з явною неспівмірністю зустрічних зобов’язань, може бути визнаний судом недійсним.
Для договорів роздрібної купівлі-продажу притаманні низка специфічних ознак, що зумовлюють особливості правового регулювання: суб’єктний склад договору; встановлення підвищених гарантій захисту прав споживачів; специфіка предмета договору; специфіка способу вираження пропозиції укласти договір, яка носить публічний характер; укладення договору за приєднанням до пропонованих умов і, як правило, в усній формі, оскільки його укладення і виконання співпадають у часі тощо. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним договором.
За договором найму-продажу доцільним є законодавче застереження про розподіл ризиків випадкового знищення або пошкодження майна. Оскільки товар знаходиться у покупця, який фактично володіє та користується ним, а власником є продавець, то логічно перенести такі ризики на покупця.
Купівля-продаж нерухомості має низку специфічних рис, що випливають з аналізу окремих законодавчих норм ЦКУ: специфіка предмету договору – нерухомого майна, правовий режим якого визначається як приватно-правовими, так і публічно-правовими методами регулювання; визначення ціни нерухомого майна; імперативні правила про форму договору; спосіб передання нерухомого майна через передання правопідтверджуючих документів; можливість укладення договору через професійних посередників. Обґрунтовано, що ціна у договорі купівлі-продажу нерухомого майна має визнаватися його істотною умовою, без досягнення згоди з якої, договір вважається неукладеним. Обов’язок продавця передати нерухомість у власність покупця спеціально не регламентується, застосовуються правила ст. 662–665 ЦКУ. Доцільно передбачити правило, згідно з яким передання нерухомого майна на виконання договору здійснюється за актом, що підписується сторонами договору. У акті має бути відображено стан об’єкта, що переходить у власність, і констатація факту його передання продавцем та прийняття покупцем.
Оскільки у ст. 516 ЦКУ не зазначено, на якій правовій підставі відбувається уступка права вимоги, то такими правовими підставами можуть бути договори купівлі-продажу, міни, дарування. Основною проблемою практичного характеру є з’ясування, які ж саме положення про купівлю-продаж підлягають застосуванню, якщо предметом договору є майнове право. Проаналізована можливість застосування до договору купівлі-продажу майнових прав тих чи інших норм, що регулюють купівлю-продаж речей, зокрема, норм ст. 517, 659, 691–695 ЦКУ. Запропоновано законодавчо закріпити загальне правило про письмову форму правочинів з майновими правами.
Специфічним видом купівлі-продажу є дилерський договір з цінними паперами. Для цього договору, який за своєю суттю є купівлею-продажем, міною цінних паперів, що укладається торговцем цінними паперами від свого імені та за свій рахунок, є притаманною низка особливих характеристик: сфера застосування – ринок цінних паперів; однією із сторін договору є професійний учасник ринку цінних паперів – торговець цінними паперами, діяльність якого є виключною, підліцензійною; предмет договору – обігові цінні папери; форма договору – письмова; особливий порядок регламентації переходу права власності на цінні папери, визначений законом.
Законодавче розширення випадків участі торговців цінними паперами в укладенні правочинів щодо цінних паперів, крім договорів дарування, спадкування, операцій, пов’язаних з виконанням рішення суду та придбанням акцій відповідно до законодавства про приватизацію, є необґрунтованим обмеженням свободи договору у виборі контрагента на ринку. Разом з тим, невизначеним залишається питання про можливість самостійного, без участі торговця, укладення договорів довічного утримання, ренти, спадкового договору, за якими передаються у власність цінні папери. Такі договори мають укладатися сторонами вільно.
Передання майна у власність на безвідплатних засадах опосередковує договір дарування. За ЦКУ договір конструюється як реальний, так і консенсуальний, а відтак він може бути як односторонньо зобов’язуючим, так і взаємним. Договір дарування, який укладається шляхом передання майна обдарованому у власність, є речовим договором – особливою категорією цивільно-правових договорів. Такий договір не веде до встановлення між сторонами зобов’язальних правовідносин, а безпосередньо породжує в обдарованого абсолютне за своїм характером право власності. За консенсуальним договором дарування обов’язок дарувальника подарувати майно може бути зумовлений відкладальною обставиною, яка не може обмежувати особу у здійсненні нею своїх прав та інтересів та не може суперечити моральним засадам суспільства.
Доцільно встановити обов’язок дарувальника попередити обдарованого про права третіх осіб на дарунок і передбачити відповідальність дарувальника на випадок його невиконання. У такому разі обдарованому слід надати право на відшкодування понесених збитків та моральної шкоди. Якщо у договорі встановлений обов’язок обдаровуваного на користь третьої особи, то обсяг його виконання не може перевищувати вартості дарунку.
Дарування майнових прав наділене певними особливостями. Дарування права вимоги до самого себе є прощенням боргу. Таке дарування може бути вчиненим, якщо воно не порушує прав третіх осіб. При даруванні прав вимоги до третіх осіб, окрім випадків, коли такі права нерозривно пов’язані з особою дарувальника, правова спрямованість договору дарування може не досягатися, якщо боржник не виконає зобов’язання перед обдарованим. У такому разі обдарованому доцільно надати право на відмову від дарування та відшкодування понесених ним витрат, якщо такі були здійснені.
Зміст договірних зобов’язань про передання майна у власність, у яких не тільки набувається право власності, а й реалізуються інші інтереси сторін, як от: потреба в догляді, отриманні рентних платежах, у виконанні особливих розпоряджень тощо має певні особливості. Адже для особи, відчужувача права власності, важливою є особистість набувача цього права, його моральні якості, соціальні характеристики. Передання майна у власність за такими договорами не єдина мета, а пов’язана з іншими, не менш важливими для відчужувача права власності, інтересами.
У договірному правовідношенні з договору ренти одержувач ренти – відчужувач майна – має право на отримання періодичних рентних платежів. Його праву кореспондує обов’язок платника – набувача права власності – виплачувати такі платежі. На підставі аналізу наукових підходів до характеристики договору, а також його легального визначення автор вважає, що договір ренти є реальним, односторонньо зобов’язуючим, відплатним та носить особливо довірчий характер. Обґрунтовано, що договір безстрокової ренти носить ризиковий характер, тоді як договору ренти, укладеному на певний строк, така характеристика не властива.
Договір ренти завжди носить відплатний характер, незалежно від способу передання майна у власність платника: за плату чи безоплатно. Застосування норм, якими регулюються відносини з купівлі-продажу при відплатному переданні майна за договором ренти чи норм про дарування відповідно при безвідплатному переданні є субсидіарним, оскільки такі підлягають застосуванню, якщо це не суперечить суті договору ренти.
Право власності платника ренти обтяжене: 1) правом застави одержувача ренти на нерухоме майно, що передається під виплату ренти; 2) неможливістю відчужити майно, передане під виплату ренти без згоди одержувача ренти. Їх встановлення забезпечує виконання договору ренти. Обґрунтовано доцільність накладення заборони на відчуження майна, переданого під виплату ренти, заборони на передання його у заставу без згоди одержувача як додаткових видів забезпечення виконання договору.
Праву відчужувача за договором довічного утримання (догляду) на одержання належного догляду та/або утримання кореспондує відповідний обов’язок набувача права власності. Оцінюючи стан наукової дискусії щодо характеристики договору, враховуючи специфічні потреби відчужувача, що реалізуються у договорі та необхідність особливих правових підходів до їх врахування обґрунтовано реальний, односторонньо зобов’язуючий, відплатний, триваючий, ризиковий, особливо довірчий характер договору.
Обґрунтовано необхідність уточнення Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України в частині, якою регламентовані дії нотаріуса щодо накладення заборони відчуження майна, зазначенням також і про заборону передання майна у заставу. Обґрунтовано доцільність встановлення договірної неустойки за прострочення у наданні утримання в обсягах і в порядку, встановлених договором.
Якщо стороною у договорі довічного утримання є подружжя (ст. 747 ЦКУ), то набувач зобов’язується утримувати його в погоджених договором обсягах щодо кожного зокрема чи загалом як щодо солідарних кредиторів у зобов’язанні. У такому разі доцільно закріпити норму, відповідно до якої договір припиняється зі смертю останнього з подружжя, а обсяг зобов’язання набувача відповідно зменшується та внести відповідні доповнення до ст. 755 ЦКУ.
Спадковий договір є новим видом договору, правове регулювання якого здійснюється нормами книги шостої ЦКУ – спадкове право. Спадковий договір не є способом спадкування і до відносин сторін не можуть застосовуватися норми спадкового права. Це особливий вид зобов’язальних відносин, змістом яких є право відчужувача вимагати виконання розпоряджень, зазначених у договорі, і кореспондуючий йому обов'язок набувача. На підставі аналізу наукових позицій, природи договору, обґрунтовано його консенсуальний, односторонньо зобов’язуючий, відплатний, триваючий, ризиковий характер.
Право власності на майно, що є предметом спадкового договору, виникає у набувача у разі смерті відчужувача. Для запобігання неможливості витребування набувачем правовстановлювальних документів, належних померлому відчужувачу, запропоновано передбачити у Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що нотаріус при нотаріальному посвідченні спадкового договору має право вимагати передання на зберігання первинних правовстановлювальних документів. На забезпечення виконання спадкового договору та з метою захисту інтересів набувача обґрунтовано доцільність законодавчого обмеження для відчужувача на продаж, дарування, міни, передання у заставу майна, що є предметом спадкового договору.
Проблематичними залишаються питання контролю за виконанням спадкового договору після смерті відчужувача. Відчужувач може вказати особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням набувачем його розпоряджень після смерті. Якщо ж така особа в договорі не визначена, то пропонується покладення такого контролю на певні державні органи, наприклад, органи соціального захисту, чи органи місцевого самоврядування за останнім місцем проживання відчужувача.
У разі, якщо набувач за спадковим договором зобов’язувався поховати відчужувача та вчиняти інші розпорядження після його смерті і не виконує їх, особам, які фактично здійснили поховання доцільно надати право на відшкодування понесених витрат за рахунок набувача. Особи, яким стало відомо про факти невиконання набувачем розпоряджень померлого відчужувача повинні мати змогу звернутися до відповідних органів, наділених правом контролю за виконанням спадкових договорів або безпосередньо до суду про спонукання набувача до належного виконання взятих на себе обов’язків або про позбавлення права власності на майно, передане за спадковим договором.
Установлено, що елементом зобов’язальних правовідносин, що виникають з договору про участь у фонді фінансування будівництва як договору управління майном та з договору про уступку майнових прав, є обов’язок управителя передати довірителю майнові права на об’єкт інвестування (житло) та відповідно право довірителя вимагати їх передання. Право власності довірителя виникає на підставі юридичного складу, що включає і названі договори. За метою укладення та правовою спрямованістю інтересу сторони, що приєднується до договору про участь у фонді фінансування будівництва, запропоновано розглядати його як договір, спрямований на набуття права власності з поширенням на відносини сторін відповідних положень, що регулюють передання майна у власність.
Для посилення гарантій захисту осіб, які приєднуються до публічної пропозиції укласти договір на умовах Правил ФФБ, пропонується: визначити у законі процедуру участі довірителя на етапі здачі-приймання об’єкта інвестування в експлуатацію; закріпити право довірителя на усунення виявлених недоліків об’єкта із зазначенням строків для їх усунення; надати учаснику ФФБ право на відшкодування завданих збитків, у тому числі упущеної вигоди, у разі непередання йому у власність об’єкта інвестування або в разі передання об’єкта, що не відповідає якісним характеристикам чи умовам договору, за умовами якого закріплювався конкретний об’єкт. Такі вимоги довіритель вправі заявити як управителю на підставі договору про участь у ФФБ, так і забудовнику на підставі прямої вказівки закону; надати власнику житла право заявити претензії щодо якості об’єкта протягом гарантійних строків до управителя ФФБ, учасником якого він був, оскільки управитель виступає в інтересах довірителів як замовник у договорі із забудовником.
Виконання договору як виконання сторонами взаємних обов’язків є завершальною стадією договірного правовідношення. Сутність виконання договірних зобов’язань про передання майна у власність полягає у здійсненні договірними контрагентами обов’язків з передання майна у власність (господарське відання, оперативне управління) і забезпеченні набувачеві повної можливості для реалізації абсолютного права власності чи права, обтяженого на підставі закону або договору та виконанні зустрічних до передання майна обов’язків, що забезпечують еквівалентність передання.
Обґрунтовано, що початок перебігу позовної давності щодо вимог у зв’язку з недоліками проданого товару має пов’язуватися не з моментом виявлення недоліків, а з моментом порушення прав покупця. Таким моментом власне і буде момент відмови продавця у задоволенні вимог покупця, а не момент виявлення недоліків товару. А, отже, у ст. 681 ЦКУ достатньо лише встановити спеціальну позовну давність щодо вимог у зв’язку з недоліками проданого товару. Початок її перебігу та сам перебіг має визначатися за загальними правилами глави 19 ЦКУ.
З договору купівлі-продажу виникає грошове зобов’язання, за яким покупець-боржник зобов’язаний передати певну суму – ціну договору – продавцю-кредитору. У разі прострочення покупця щодо оплати товару, продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами (ст. 536 та 625 ЦКУ). Стягнення процентів на підставі зазначених норм має різну правову природу. У першому випадку йдеться про проценти за користування чужими грошовими коштами, у другому – про пеню як вид неустойки, що підлягає стягненню в разі порушення грошового зобов’язання. Враховуючи