НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое описание

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

Вербіцька Мар’яна Василівна

УДК 347.919.7

НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право, міжнародне приватне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник –
кандидат юридичних наук,
доцент О. І. Угриновська

Львів–2011

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ І. ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВА СУТЬ НАКАЗНОГО
ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ…17

1.1. Становлення та розвиток наказного провадження як
спрощеної процедури захисту цивільних прав…………………………17
1.2. Правова природа наказного провадження у цивільному
процесі України………………………………...…………………………32

Висновки до Розділу І…………………………………………………………...50

РОЗДІЛ ІІ. ВІДКРИТТЯ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ………………53

2.1. Право на звернення про видачу судового наказу……………………….53
2.2. Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ…………………....91

Висновки до Розділу ІІ……………………………………………………...….119

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ВИДАЧІ І
СКАСУВАННЯ СУДОВОГО НАКАЗУ………………......…125

3.1. Поняття та зміст судового наказу………………………………..……..125
3.2. Особливості процедури видачі судового наказу………………………141
3.3. Скасування судового наказу…………………………………………....161

Висновки до Розділу ІІІ………………………………………………………..184

ВИСНОВКИ…………………………………..………...……..……………….189

ДОДАТКИ……………………………………………………………………...203

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………….……….…………….211

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Динамізація цивільного процесу – це максимальне його форсування у поєднанні з високою ефективністю захисту прав і законних інтересів, за якого судочинство найбільше відповідатиме насиченості суспільних відносин. Спрощення процесу є одним із способів його динамізації. До інших способів можна віднести збільшення штатів судів; підвищення рівня фінансування судової системи; технічне переоснащення судів; усунення прогалин у законодавстві тощо.
Бажання прискорити цивільний процес протягом останнього часу посилилося в результаті зростання динамізму суспільних відносин та збільшення кількості правових спорів. Тимчасові економічні труднощі в Україні є швидше приводом, аніж причиною намагання спростити цивільну процесуальну форму. Виникнення наказного провадження у національному процесуальному законодавстві – це продовження природного прогресу цивільного процесу, про що свідчить історія його розвитку. Адже такий спосіб спрощення цивільного судочинства є своєрідним продовженням європейської процесуальної традиції.
Аналіз стану здійснення судочинства загальними судами у сфері наказного провадження свідчить про зростання динаміки розвитку цього виду провадження. Наприклад, у 2006 році було видано 157,3 тис. судових наказів (за винятком скасованих), що у три рази більше, ніж у 2005 році; у 2007 році місцеві суди видали (за винятком скасованих) 227,9 тис. судових наказів, що на 44,8 % більше. У 2008 році відмічається ще значніше збільшення надходження на розгляд судів заяв про видачу судових наказів: місцевими судами було видано, за винятком скасованих, 367,9 тис. судових наказів, що на 61,4 % більше. Аналіз даних за 2009 рік свідчить про зменшення на 8,2 % кількості заяв про видачу судового наказу, що перебували на розгляді судів [144], проте ми вважаємо, що це є наслідком складної економічної ситуації в Україні.
Узагальнення практики застосування наказного провадження, підготовлені суддями Верховного Суду України, свідчать про незначну кількість судових наказів, що скасовуються, – їх частка становить близько п’яти відсотків. Найвищий цей показник в Івано-Франківській, Одеській, Чернігівській та Рівненській областях (від семи до десяти відсотків) [144].
Загалом вищезазначені статистичні показники свідчать про перспективність наказного провадження в українському цивільному процесі та про низькі відсотки скасування судових наказів, що говорить про ефективність цього виду спрощеного судочинства.
Оскільки судовий наказ є новим процесуальним інститутом для українського цивільного процесу, сучасними вітчизняними науковцями досліджений мало, тому потребує детального і глибокого осмислення й аналізу. Положення щодо наказного провадження нині не становлять собою розвитку попередніх законодавчих напрацювань, недостатньо апробовані, не є результатом глибоких теоретичних розробок, що викликає труднощі у правозастосуванні.
Проведення наукових досліджень у з’ясуванні сутності наказного провадження, вивчення практики застосування подібних процедур у зарубіжних країнах дозволять чіткіше усвідомити призначення даного процесуального інституту, уникнути помилок суддів при видачі судових наказів тощо.
Наукова література щодо правової природи інституту наказного провадження в Україні на сьогодні обмежується деякими статтями в періодичних виданнях (С. Логінової, О. Нешпи, О. Севрук, П. Шевчука, О. Штефан та ін.), окремими розділами в підручниках для вищих юридичних навчальних закладів та кількох практичних посібниках.
Серед сучасних українських науковців, які детальніше зосереджувалися на дослідженні інституту судового наказу, можна назвати М. Балюк, Я. Зейкана, В. Кравчука, Д. Луспеника, В. Тертишнікова, Г. Тимченка, О. Угриновську, С. Фурсу, С. Чорнооченка, М. Штефана, С. Щербак. Проте системного аналізу названої проблематики українські науковці-процесуалісти ще не здійснювали. В Україні цій темі поки що не присвячено жодного дисертаційного чи монографічного дослідження.
Для оновлення та редагування норм, які регламентують видачу судового наказу, необхідно насамперед осягнути деякі невирішені теоретичні проблеми наказного провадження. Наприклад, відкритими ще залишаються питання про поняття і сутність наказного провадження, не визначено остаточно перелік вимог, за якими може видаватися судовий наказ, не проводився фундаментальний аналіз аналогів наказного провадження зарубіжних країн, який дав би можливість запозичити їх позитивний досвід, тощо.
Безсумнівно, інститут наказного провадження відповідає й міжнародним принципам здійснення справедливого та ефективного правосуддя і забезпечення прав людини. Зокрема, у Рекомендації № R (81) 7 від 14 травня 1981 р. Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів спрощення доступу до правосуддя та Рекомендації № R (84) 5 від 28 лютого 1984 р. щодо принципів цивільного судочинства з метою вдосконалення судової системи визначено, що для справ, пов’язаних із безспірним правом, мають бути передбачені спеціальні правила для прискорення розгляду справи. Все це і зумовлює актуальність теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках теми науково-дослідницької роботи кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка на 2009–2011 роки «Гармонізація цивільного законодавства України з правом Європейського Союзу» (номер державної реєстрації роботи 0109U004333).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є процесуально-правова характеристика наказного провадження та вироблення науково обґрунтованих рішень, спрямованих на підвищення ефективності видачі судових наказів в Україні. Тому для реалізації зазначеної мети передбачається розв’язати такі завдання:
 дослідити історичні передумови виникнення наказного провадження в чинному цивільному процесуальному кодексі України (далі ЦПК) та розвиток ідеї спрощеного судочинства в доктрині цивільного процесуального права;
 проаналізувати сучасний досвід застосування аналогів інституту судового наказу у зарубіжних країнах;
 дослідити процесуальну природу наказного провадження та виявити його специфічні особливості й елементи механізму правового регулювання;
 визначити можливі шляхи удосконалення українського правового регулювання процедури наказного провадження;
 уточнити вимоги, за якими може видаватися судовий наказ;
 визначити місце судового наказу серед судових рішень і проаналізувати його особливості;
 встановити особливості скасування судового наказу за заявою боржника та можливість інших способів його оскарження, а також оскарження ухвал, що постановляються в наказному провадженні;
 крізь призму оцінки статистичних даних і судової практики окреслити перспективи застосування наказного провадження в Україні.
Об’єктом дослідження є сукупність цивільних процесуальних правовідносин, що виникають під час розгляду справ в порядку наказного провадження у цивільному процесі.
Предметом дослідження є фундаментальні основи й ознаки наказного провадження в цивільному судочинстві, українська законодавча модель розгляду справ у спрощеному порядку, її теоретична основа і практична реалізація.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є філософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи.
Основою філософського пізнання є діалектичний метод, за допомогою якого розглядалися тенденції розвитку інституту судового наказу.
Загальнонауковими є методи емпіричного та теоретичних досліджень. За методом спостереження, що є одним із методів емпіричного дослідження, ми отримали первинну інформацію про наказне провадження; за методом порівняння ми зіставили українське і зарубіжне правове регулювання схожих цивільних процесуальних інститутів.
Методи аналізу та синтезу використовувалися у формулюванні основних понять, таких як «наказне провадження», «судовий наказ» тощо. Серед методів теоретичних досліджень можна відзначити метод гіпотези і припущення, який дозволив систематизувати надбані знання та запропонувати свій варіант формулювання ряду статей ЦПК України.
З-поміж спеціально-юридичних методів часто використовувався статистичний метод при опрацюванні статистичних даних застосування наказного провадження в Україні; історико-правовий метод дозволив зосередитися на процесі виникнення, розвитку та становлення інституту судового наказу, формально-юридичний – при аналізі змісту правових норм, що регулюють відносини, що виникають у зв’язку із застосуванням наказного провадження.
Теоретичну основу дослідження становлять положення, викладені у наукових працях українських та зарубіжних вчених: В. Аргунова, О. Борисової, Є. Васьковського, А. Вершиніна, А. Гольмстена, Ю. Грібанова, М. Гурвіча, О. Єрьоменка, Г. Жиліна, В. Жуйкова, С. Загайнової, Я. Зейкана, А. Ізваріної, В. Кравчука, В. Краснокутського, М. Лєбєдєва, Д. Луспеника, К. Малишева, А. Мельникова, Е. Мурадьян, Г. Осокіної, О. Папкової, І. Приходько, Є. Пушкаря, В. Решетняка, Є. Салогубової, Т. Сахнової, В. Тертишнікова, Г. Тимченка, М. Трєушнікова, А. Трофімова, О. Угриновської, Я. Фархтдінова, С. Фурси, І. Черних, М. Черьоміна, Н. Чечіної, Д. Чечота, С. Чорнооченка, М. Шакарян, Я. Шевченка, П. Шевчука, М. Штефана, С. Щербак, Т. Юсупова, В. Яркова та ін.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані в результаті вивчення матеріалів справ про видачу судових наказів, розглянутих судами Тернопільської, Хмельницької, Полтавської, областей у 2007–2009 роках, відповідні накази та ухвали, розміщені в Єдиному державному реєстрі судових рішень, статистичні матеріали Тернопільського територіального управління Державної судової адміністрації за 2009 рік та Управління вивчення й узагальнення судової практики Верховного Суду України за 2005–2007 роки. У ході дослідження проведено анкетування суддів Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, зведені результати якого містяться в додатках до дисертації.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в даній дисертації вперше на монографічному рівні проведено комплексне наукове дослідження наказного провадження в Україні на основі положень ЦПК України, прийнятого 18 березня 2004 року, змін та доповнень до ЦПК України відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453–VI та інших-нормативно-правових актів, висунуто низку концептуально нових наукових і практичних положень, а також пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного ЦПК України.
Основні положення дисертації, яким притаманна наукова новизна, або її елементи, полягають у наступному:
вперше:
1. Запропоновано авторське визначення наказного провадження. Наказне провадження – це самостійний, спрощений вид провадження в цивільному процесі, застосування якого обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог стягувача, їх безспірністю, а також достовірністю письмових документів, що підтверджують ці вимоги.
2. Наголошено, що наказне провадження має залишатися альтернативним позовному. Можливість кредитора обирати спосіб судового захисту своїх прав чи оспорюваних інтересів забезпечує принцип диспозитивності у цивільному процесі. А для того, щоб фізичні та юридичні особи перш за все зверталися до суду із заявою про видачу судового наказу, ЦПК України містить достатньо механізмів заохочення такої процесуальної поведінки: у два рази нижчий розмір судового збору, стислі строки задоволення вимоги тощо.
3. Запропоновано збільшити строк для постановлення ухвали про відкриття наказного провадження до трьох днів, і зменшити до одного дня – для видачі, безпосередньо, судового наказу. Протягом згаданих трьох днів суддя матиме можливість проаналізувати обставини справи, викладені у заяві про видачу судового наказу, а також оцінити та дослідити документи, додані до неї, які є доказами у справі. А видача судового наказу вже після постановлення ухвали про відкриття наказного провадження є процедурою суто технічного характеру, тому одного дня для цього цілком достатньо.
Із виокремлення етапу відкриття наказного провадження також випливає необхідність застосування універсальних норм ЦПК України щодо залишення заяви стягувача без розгляду згідно зі ст. 207 ЦПК України та закриття провадження відповідно до правил ст. 205 ЦПК України. Норми даних статей можуть застосовуватися щодо заяви про видачу судового наказу після постановлення судом ухвали про відкриття наказного провадження і до видачі судового наказу. Якщо суд залишив заяву стягувача без розгляду, стягувач після усунення умов, що були підставою для такого залишення без розгляду, може звернутися до суду повторно. Якщо ж суд закрив провадження у справі, повторне звернення з тими ж вимогами до тих же осіб не допускається.
4. Уточнено, що подання заявником заяви про видачу судового наказу є підставою для переривання перебігу позовної давності. Вважаємо, що норма ч. 2 ст. 264 ЦК має застосовуватися за аналогією і в разі подання заяви про видачу судового наказу, на основі чого пропонуються відповідні зміни до цивільного законодавства. Наголошено, що повернення заяви про видачу судового наказу або скасування самого наказу не перериває позовної давності.
5. Відзначається можливість множинності сторін у наказному провадженні. Активна співучасть (на стороні стягувача) законодавцем не заперечується, проте вважаємо, що в наказному провадженні вона не повинна допускатися, виходячи із загальних засад даного виду судочинства. Співучасть на стороні боржника доцільна і має застосовуватися за наявності спільної часткової відповідальності кількох боржників (коли частка кожного боржника у зобов’язанні чітко визначена). У разі спільної відповідальності позичальника та його поручителів суд може видати судовий наказ про стягнення з них заборгованості лише в разі попереднього погодження між боржником і поручителями обсягу поручительства (що передбачено ч. 2 ст. 553 ЦК України).
6. Доведена необхідність доповнення переліку матеріально-правових підстав для видачі судового наказу вимогою, яка ґрунтується на правочині, вчиненому в письмовій формі. Механізм оперативного стягнення з боржників грошових коштів за цією вимогою працював в Україні, якщо не досконало, то найменше – ефективно. Коло проблемних питань, які виникали при застосуванні наказного провадження з приводу цієї матеріально-правової підстави, вирішив у своїх узагальненнях Верховний Суд України. Надалі видача судових наказів про стягнення коштів відповідно до письмових правочинів лише б удосконалювалась.
7. Надано доктринальне, авторське визначення судового наказу, в якому він розглядається не через концепцію виведення його дефініції як форми судового рішення, а через дефініцію «постанови суду», яке є ширшим і коректнішим, оскільки запозичення з кримінального процесу родового поняття «судові рішення» є неправильним. Отже, судовий наказ – це особливий вид постанови суду про стягнення з боржника грошових коштів, який ґрунтується на безспірних вимогах заявника, що підтверджені письмовими документами, виданий за спеціальною процедурою та є підставою для примусового виконання.
Оскільки в судовому наказі не встановлюються обставини на підтвердження вимог та заперечень заявника і боржника, і, відповідно, він не містить мотивувальної частини, вважаємо, що така властивість, як преюдиційність, судовому наказу не притаманна. Попри це, таких ознак рішення суду, як незаперечність, виключність, загальнообов’язковість, судовий наказ набуває із набранням ним законної сили.
8. Висловлено позицію про те, що боржника безпідставно усунуто від можливості заперечити судовий наказ у випадку його відсутності за вказаною адресою. Таке правило порушує рівновагу прав стягувача та боржника, звужуючи можливості останнього в наказному провадженні. Тому нами запропоновано включити до ЦПК України правило про те, що у випадку неможливості вручення боржникові копії судового наказу внаслідок його відсутності за вказаною адресою суд має постановляти ухвалу про скасування судового наказу.
9. Наголошено на тому, що з кола повноважень суду на етапі розгляду заяви про скасування судового наказу слід вивести можливість зміни судом судового наказу. Якщо в ході з’ясування підстав для скасування судового наказу, заперечень проти такого скасування з боку стягувача суду стає відомо, що судовий наказ не повною мірою відповідає об’єктивній істині, він повинен його скасовувати повністю. При цьому права стягувача не будуть утискатися, оскільки за ним зберігається право звернення до суду в позовному порядку.
Удосконалено:
1. Поділ наказного провадження на окремі етапи:
1) відкриття наказного провадження (прийняття судом заяви про видачу судового наказу);
2) видача судового наказу та набрання ним законної сили;
3) скасування судового наказу;
4) виконання судового наказу.
2. Розуміння судового наказу як рівноцінного рішенню суду за юридичною силою судового акта. Судовий наказ є процесуальним документом, що вирішує справу по суті, як і рішення суду. Хоча процедура його видачі і має певні особливості та є спрощеною, він наділений такою ж юридичною силою, як і рішення суду. Безумовно, судовий наказ є особливим судовим актом, оскільки він одночасно є виконавчим документом, однак у нього багато спільних рис із рішенням суду.
Набули подальшого розвитку:
1. Доведення самостійності наказного провадження як окремого виду цивільного судочинства, а також позиції про те, що не слід виносити його за межі цивільного судочинства або надавати йому ознак неповноцінності порівняно з позовним провадженням.
2. Позиція про те, що немає необхідності передбачати спеціальні правила переходу наказного провадження в позовне у випадку скасування судового наказу. Вважаємо, порядок звернення стягувача до суду у разі скасування судового наказу, передбачений ЦПК України, цілком доречним і лаконічним.
3. Дослідження наявності верхньої грошової межі для застосування наказного провадження чи його аналогів у деяких зарубіжних країнах. Результатом проведеного наукового аналізу став висновок про відсутність нагальної потреби включення правила про задоволення в порядку наказного провадження вимог, що не перевищують законодавчо закріплену верхню грошову межу, у вітчизняний цивільний процес.
4. Пропозиція про застосування наказного провадження не лише у цивільному судочинстві, а й у господарському та адміністративному. Зокрема, враховуючи специфіку трудових відносин осіб, які перебувають на публічній службі, вважаємо, що вимоги цієї категорії працівників щодо виплати нарахованої, але невиплаченої заробітної плати мають розглядати адміністративні суди в порядку наказного провадження. Прикладом необхідності застосування спрощеної процедури видачі судового наказу у господарському процесі є вимоги суб’єкта господарської діяльності, що ґрунтуються на господарському договорі, які не можуть бути предметом розгляду в місцевому суді загальної юрисдикції відповідно до загальних правил підвідомчості. У таких випадках є всі підстави для застосування спрощеного судочинства для розв’язання конфлікту між кредитором та боржником.
5. Розуміння відносності відсутності спору про право, як підстави для застосування наказного провадження. У будь-яких цивільних правовідносинах, що вирішуються в суді, потенційно є такий спір. Наказне провадження безспірне лише в тому плані, що безспірність в ньому презюмована до того моменту, доки до суду не звернеться боржник із заявою про скасування судового наказу. Але воно характеризується наявністю сторін і спору між ними про матеріальне право. А вимога про те, щоб із заяви про видачу судового наказу і поданих документів не вбачався спір про право, означає те, що цивільне правовідношення між заявником і боржником має бути чітко визначеним, а вимога заявника – повністю аргументована.
6. Обґрунтування положення про необхідність перегляду загальних положень ЦПК України щодо класифікації актів суду в цивільних справах, а також про доцільність застосування для усіх таких актів поняття «постанова суду», а судовий наказ необхідно вважати не видом судового рішення, а видом постанови суду, який існує поряд з судовим рішенням та ухвалою суду.
Апробація результатів дослідження.
За результатами науково-дисертаційного дослідження наказного провадження ми розробили ряд пропозицій щодо удосконалення правової регламентації видачі та скасування судового наказу, які були взяті до уваги і включені законодавцем при внесенні змін і доповнень до розділу ІІ ЦПК України «Наказне провадження» відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Довідка про впровадження результатів науково-дисертаційного дослідження, № 04-30/19–2534 від 7 липня 2010 року, видана Комітетом з питань правосуддя при Верховній Раді України – див. дод. А). Зокрема:
 у розділі ІІ ЦПК України «Наказне провадження» уточнено, що універсальні правила про представництво в цивільному процесі, передбачені в ст. 44 46 ЦПК України, мають застосовуватися і до наказного провадження;
 перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, передбачений у ст. 96 ЦПК України, доповнено двома такими пунктами:
«Судовий наказ може бути видано, якщо:
1) заявлено вимогу про стягнення аліментів на неповнолітню дитину, якщо сума аліментів дорівнює мінімальному розміру аліментів на дитину відповідного віку, встановленому законодавством України;
2) заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, на користь окремої особи, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, ухвалене за позовом про повернення вартості цього ж товару неналежної якості, ухвалене на користь інших його споживачів»;
 скасовано ч. 2 ст. 96 ЦПК України (що містить відсилочну норму про інші вимоги, за якими може бути видано судовий наказ);
 при поданні заяви про видачу судового наказу заявник має подати документ про оплату не лише судового збору, а й витрат на інформаційно-технічне забезпечення. Відповідно до цього уточнено, що правила Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ, стосуються й наказного провадження, тому треба внести відповідні зміни до п. 2 та п. 12 цих Правил та ст. 99 ЦПК України;
 порядок звернення до суду із заявою про видачу судового наказу має відповідати не лише нормам, що містяться у розділі ІІ ЦПК «Наказне провадження», а й загальним правилам звернення до суду (ст. 121, 122 ЦПК України), що знайшло своє відображення у ст. 100, 101 ЦПК України;
 уточнено: якщо заявник до постановлення ухвали про відкриття наказного провадження подав заяву про повернення його попередньої заяви, вона йому повертається, а наказне провадження в такому разі не відкривається;
 включено до процедури видачі судового наказу етап відкриття наказного провадження і, відповідно до цього, до ЦПК України внесено правило щодо постановлення суддею ухвали про відкриття наказного провадження, після чого через визначений строк суддя має видати судовий наказ;
 включено до судового наказу пункт про строк і порядок подання заяви про скасування судового наказу та набрання судовим наказом законної сили;
 у ст. 104 ЦПК України замінено «невідкладно» відсилати боржникові копію судового наказу на «не пізніше наступного дня після його видачі»;
 норми про скасування судового наказу доповнено правилом про те, що заяву про скасування судового наказу може подавати представник боржника;
 у розділ ІІ ЦПК України внесено статтю 105–1 про форму і зміст заяви про скасування судового наказу.
Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції щодо вдосконалення інституту наказного провадження оприлюднено у повідомленнях і доповідях на Міжнародній науковій конференції молодих вчених «Треті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 5–6 листопада 2004 р.), ІІ Міжвузівській науково-практичній конференції «Актуальні питання реформування правової системи України» (м. Луцьк, 27–28 травня 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців «Четверті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 21–22 жовтня 2005 р.), І Всеукраїнській цивілістичній науковій конференції студентів та аспірантів (м. Одеса, 24–25 лютого 2006 р.), І Міжнародній науково-методичній конференції «Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу» (м. Львів, 2006 р.), ХІІІ Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 8–9 лютого 2007 р.), ІІ Всеукраїнській цивілістичній науковій конференції студентів та аспірантів (м. Одеса, 30–31 березня 2007 р.), VI Международной научно-практической конференции студентов и аспирантов «Традиции и новации в системе современного российского права» (м. Москва, 6–7 квітня 2007 р.), Х Всеукраїнській науково-практичній конференції «Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи» (м. Тернопіль, 11 квітня 2008 р.), VIІ Международной межвузовской научно-практической конференции студентов и аспирантов «Традиции и новации в системе современного российского права» (м. Москва, 4–5 квітня 2008 р.), IV Міжнародній цивілістичній науковій конференції студентів та аспірантів (м. Одеса, 3–4 квітня 2009 р.), Міжнародній науковій конференції, присвяченій пам’яті Ю.С. Червоного, «Актуальні проблеми цивільного права та процесу» (м. Одеса, 12 лютого 2010 р.), Круглому столі «Проблеми оптимізації цивільного процесу в сучасних умовах судової реформи» (с. Залізний Порт Херсонська обл., 28–29 травня 2010 р.).
Результати наукового дослідження неодноразово обговорювалися на засіданні кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Публікації. Основні результати наукового дослідження висвітлено у 20 публікаціях, зокрема – 8 статтях, з яких 6 – фахові, та 12 тезах доповідей на конференціях.
Структура дисертаційної роботи зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 231 сторінку, з яких основний текст – 202 сторінки, обсяг додатків – 8 сторінок, список використаних джерел (190 найменувань) – 21 сторінку.
Література та законодавство використані станом на 1 лютого 2011 року.

Список литературы

ВИСНОВКИ

На сучасному етапі розвитку українського цивільного судочинства з урахуванням наявного рівня правосвідомості громадян, в умовах значного завантаження судів, слід підкреслити, що відродження інституту наказного провадження робить процес динамічнішим, підвищує привабливість судової форми захисту прав і законних інтересів громадян, спрощує цей захист. Судовий наказ є швидким способом приведення в дію державного примусу, потенційна сила якого закладена в нормі матеріального права. Доцільність наказного провадження підтверджується також невеликою кількістю випадків скасування судових наказів та незначною кількістю апеляційних скарг на ухвали, постановлені у наказному провадженні.
Актуальність теми, зазначена у вступі, повністю підтвердилася в ході дисертаційного дослідження. Проблеми, що стосуються застосування інституту судового наказу, мають багато дискусійних чи взагалі недосліджених теоретичних аспектів, вони недостатньо чітко регламентовані в нормах чинного цивільного процесуального законодавства, або ж правове регулювання відповідних положень не відповідає сучасним вимогам змагального судочинства; далека від досконалості й правозастосовна практика. Водночас виявлено, що більшість теоретичних, законотворчих і правозастосовних проблем у наказному провадженні має варіанти розв’язання, які й запропоновані в роботі.
Вивчення практики застосування судами норм законодавства щодо наказного провадження дозволило виявити й проаналізувати складні та спірні питання, що виникають у ході видачі судових наказів, оцінити стан врегульованості між інститутом наказного провадження і процесуальним законодавством України, розробити пропозиції щодо забезпечення правильного й однакового застосування судами норм права, а також щодо вдосконалення законодавства.
Отже, у підсумку нашої наукової роботи ми можемо обґрунтувати такі положення:
1. Наказне провадження в українському цивільному судочинстві є результатом рецепції норм Стародавнього римського права в законодавстві країн романо-германської правової сім’ї. Зокрема, першоджерело судового наказу – преторські інтердикти, особливо з питань володіння.
2. Подібні до наказного спрощені форми цивільного судочинства притаманні більшості країн світу, що свідчить про їх ефективність та доцільність. Зокрема, у Франції найближче за процесуальною природою до наказного – провадження з розгляду позовних вимог на невелику грошову суму (injonction de payer), у німецькому цивільному процесі є аналогічне наказне провадження. Відома процедура ухвалення рішення в спрощеному порядку й країнам англосаксонської правової сім’ї, зокрема США, Великобританії. Судова практика США показує, що в порядку спрощеного провадження вирішували справи про пропущення позивачем строку давності, про раніше ухвалене у справі рішення, у спорах за векселями та страховими полісами тощо. Сумарне провадження у Великобританії (аналог українського наказного) можна застосовувати, коли позивач переконує суд у тому, що підстави позову не може заперечити чи оскаржити відповідач.
3. Наказне провадження дає вирішити відразу кілька завдань:
 по-перше, підвищити оперативність судового захисту суб’єктивних прав та ефективність виконання таких судових рішень;
 по-друге, забезпечити доступність звернення фізичних та юридичних осіб до суду (сплачують нижчий судовий збір, аніж у позовному провадженні);
 по-третє, розвантажити суди від тих справ, що не потребують розгорнутої процедури розгляду;
 по-четверте, прищепити учасникам цивільного обороту відчуття підвищеної відповідальності за взяті зобов’язання;
 по-п’яте, підвищити превентивну функцію права.
4. Наказне провадження – це самостійний, спрощений вид провадження в цивільному процесі, застосування якого обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог стягувача, їх безспірністю, а також достовірністю письмових документів, що підтверджують ці вимоги.
5. До основних ознак наказного провадження відносять:
 спрощеність, що проявляється в:
1) одноособовому розгляді заяви суддею, без виклику сторін;
2) видачі судового наказу без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень;
3) відсутності позовної форми захисту права (неможливий зустрічний позов);
4) відсутності судового доказування в повному обсязі;
5) відсутності в повному обсязі принципів диспозитивності й змагальності;
6) скорочених строках розгляду і вирішення справи;
7) скасуванні судового наказу судом тієї ж інстанції;
 виключність (законодавець імперативно закріпив єдино можливу модель провадження за вичерпним переліком вимог – наказне провадження (ч. 3 ст. 118 ЦПК України));
 документарність (суддя видає судовий наказ, ґрунтуючись лише на письмових доказах, що подає заявник, адже безспірність його вимоги забезпечується саме за рахунок найвищої доказової сили письмового доказу (вона визначається його об’єктивною формою, доступною безпосередньому сприйняттю, та відомостями, що він містить, юридична експертиза яких не створює для судді складнощів).
6. Відповідно до змін, які були внесені до ЦПК Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року, тепер законодавець визначає наказне провадження не як альтернативу позовному щодо вимог, передбачених у ст. 96 ЦПК України, а як обов’язкову процедуру, в порядку якої мають вирішуватися зазначені вимоги. Проте концепція надання кредитору можливості вибору виду провадження для захисту своїх порушених чи оспорених прав є вдалішою, оскільки повніше забезпечує принцип диспозитивності у цивільному процесі, а тому має бути відновлена в цивільному процесуальному законодавстві. Для того, щоб фізичні та юридичні особи перш за все зверталися до суду із заявою про видачу судового наказу, достатньо вже передбачених механізмів заохочення такої процесуальної поведінки: у два рази нижчий розмір судового збору, стислі строки задоволення вимоги тощо.
7. Наказне провадження є окремим самостійним спрощеним видом судочинства і поділяється на такі етапи: відкриття наказного провадження (тобто прийняття судом заяви про видачу судового наказу); видача судового наказу та набрання ним законної сили; скасування судового наказу; виконання судового наказу.
8. Наказне провадження містить достатній масив гарантій прав заявника (стягувача) та боржника. Зокрема, правовий регламент судового наказу дає змогу швидко та в повному обсязі задовольнити вимоги стягувача за умови їх правильного формулювання і доказування. У випадку відмови у відкритті наказного провадження в заявника зберігається процесуальне право на захист порушеного права в позовному провадженні. Крім того, стягувачу надано право оскаржити в суді другої інстанції ухвалу про відмову у відкритті наказного провадження. Цивільні процесуальні гарантії прав та інтересів боржника забезпечені, насамперед, зобов’язанням судді не пізніше наступного дня після видачі судового наказу надіслати його копію боржникові. Крім того, боржник має право подати заяву про скасування судового наказу, яка розглядається у відкритому судовому засіданні.
9. Проведений аналіз дефініції «спір про право» дозволив зробити висновок, що наказне провадження, як і позовне, має на меті вирішити правовий конфлікт, спір, що виник між сторонами матеріального правовідношення. Наказне провадження безспірне в тому плані, що безспірність презюмована в ньому до того моменту, доки до суду не звернеться боржник із заявою про скасування судового наказу. А вимога про те, щоб із заяви про видачу судового наказу і поданих документів не вбачався спір про право, означає, що цивільне правовідношення між стягувачем і боржником має бути чітко визначеним, а вимога стягувача – повністю аргументована.
10. Виходячи з того, що заява про видачу судового наказу, викладені у ній вимоги заявника, обставини, на яких вони ґрунтуються, та докази, якими вони підтверджуються, досліджуються судом на етапі постановлення ухвали про відкриття наказного провадження, слід змінити строки постановлення ухвали про відкриття наказного провадження та видачі судового наказу. Зокрема, для відкриття наказного провадження необхідно передбачити триденний строк, а для видачі судового наказу – один день.
11. У розділі ІІ ЦПК України йдеться про прийняття заяви про видачу судового наказу, про можливість суду відмовити у її прийнятті (чи повернути її заявнику). З цього приводу доцільніше вести мову про відкриття наказного провадження та, відповідно, про відмову в його відкритті.
12. Для попередження прострочення органами реєстрації місця перебування та місця проживання особи триденного строку, встановленого для надання ними відповіді суду щодо місця проживання боржника, пропонуємо в ч. 6 ст. 100 ЦПК України передбачити правило, щоб суд постановляв ухвалу, якою зобов’язував би ці органи надати необхідну інформацію протягом трьох днів з моменту отримання цієї ухвали.
13. Пропонується доповнити перелік підстав для відмови у відкритті наказного провадження підставою, коли заявник не подає документи, що підтверджують його вимоги. Адже зрозуміло, що за таких умов суд відмовить у відкритті наказного провадження. Однак йому треба буде посилатися на норму закону, мотивуючи таку відмову, тому статтю 100 ЦПК України доцільно доповнити окресленою підставою.
14. При поданні заяви про видачу судового наказу заявник має подати документ про оплату не лише судового збору, а й витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Відповідно до цього пропонується уточнити, що правила Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ, стосуються й наказного провадження, і внести відповідні зміни до п. 2 та п. 12 цих Правил. Якщо ж заявник при поданні заяви про видачу судового наказу обґрунтує розмір витрат на правову допомогу та додасть оригінал документа (чи посвідчену копію) про їх сплату, то суд може стягнути їх на користь стягувача з боржника, що буде зазначено в судовому наказі.
15. У ст. 99 ЦПК вказано, що у випадку відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або у разі скасування судового наказу сума судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи не повертається стягувачу. Але ж, якщо суд не прийняв цієї заяви і не відкрив наказне провадження, то заявник не набуває статусу стягувача, а залишається заявником. Тому слово «стягувач» у даній нормі доцільно замінити на «заявник (стягувач)».
16. Оскільки випадки звільнення стягувача від сплати судового збору траплятимуться на практиці доволі часто, до розділу ІІ «Наказне провадження» доцільно включити правило про видачу на підставі судового наказу виконавчого листа щодо стягнення судового збору з боржника. Адже судовий наказ є виконавчим документом про стягнення на користь стягувача з боржника грошових коштів. Правовідношення ж щодо стягнення в дохід відповідного бюджету судового збору перебуває за межами правовідносин між стягувачем і боржником. Тому таке стягнення слід проводити на підставі окремого виконавчого листа.
17. При видачі судового наказу з боржника треба стягувати п’ятдесят відсотків судового збору на користь стягувача, котрий його сплатив, подаючи заяву, а якщо стягувач відповідно до ст. 4 Декрету КМУ «Про державне мито» звільнений від його сплати, то з боржника необхідно стягувати теж п’ятдесят відсотків у дохід місцевого бюджету. Таке твердження ґрунтується на необхідності надання рівних процесуальних умов стягувачеві та боржнику.
18. Вважаємо за необхідне у ЦПК України передбачити можливість індексації присудженої грошової суми і застосовувати правила про індексацію й у наказному провадженні. Адже це сприятиме посиленню процесуальних гарантій прав стягувача у випадках, наприклад, якщо боржник не виконує рішення суду. Крім цього, правило гарантує дієвий захист майнових інтересів заявника від інфляційних процесів, що відбуваються в період від ухвалення рішення до його реального виконання.
19. Рекомендуємо до переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ (ст. 96 ЦПК України), додати вимогу, що ґрунтується на правочині, вчиненому в письмовій формі, оскільки вона є однією з найперспективніших для застосування на практиці. У такому випадку не буде необхідності виокремлювати вимогу про сплату платежів за комунальні послуги в окрему категорію.
20. Наголошено на тому, що можливість видачі судового наказу для стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, в т. ч. за використані електроенергію, воду, опалення, газ, послуги зв’язку, не буде абсолютною, оскільки вона залежить від ряду обставин, зокрема наявності між сторонами договору про надання комунальних послуг тощо.
21. Вважаємо за необхідне удосконалити КАС України та ввести інститут наказного провадження і в адміністративний процес. Однією категорією вимог, яку можна було б розглядати у такому спрощеному порядку, є вимоги про присудження виплати заробітної плати у відносинах публічної служби. Іншими такими вимогами можуть бути вимоги про стягнення з платників недоїмки за податками і загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням. Вимоги про стягнення різних видів соціальних допомог, пенсій також можуть розглядатися в наказному провадженні в адміністративному судочинстві.
Наказне провадження має застосовуватися і в господарському процесі, адже, наприклад, вимоги суб’єкта господарської діяльності, що ґрунтуються на господарському договорі, не можуть бути предметом розгляду в місцевому суді загальної юрисдикції відповідно до загальних правил підвідомчості, проте в таких випадках є всі підстави для застосування спрощеного судочинства щодо розв’язання конфлікту між стягувачем та боржником.
22. Судовий наказ є особливим видом постанови суду й одночасно виконавчим документом. І судове рішення, і судовий наказ мають однакову юридичну силу.
23. У ЦПК України неточно застосовані дефініції про види судових рішень, що відбилося й на визначенні судового наказу. Вважаємо, що доречнішою буде дефініція «постанови суду», до якої треба ввести такі види судових актів, як рішення суду, ухвали суду, судові накази. Так, судовий наказ – це особливий вид постанови суду про стягнення з боржника грошових коштів, який ґрунтується на безспірних вимогах заявника, що підтверджені письмовими документами, виданий за спеціальною процедурою та є підставою для примусового виконання.
24. Ознаки судового наказу:
 це письмова постанова суду, яка видається суддею одноособово у визначеному законом процесуальному порядку і відповідає вимогам ст. 103 ЦПК України;
 він видається в спрощеному порядку, без розгляду справи по суті, проте повністю вирішує питання за вимогою, якщо вона передбачена ст. 96 ЦПК України і підтверджена достовірними письмовими доказами;
 він є немотивованим судовим актом, проте виражає владні судження та волевиявлення суду, містить елементи підтвердження і примусу;
 видача судового наказу констатує цілковиту визначеність і ясність у правовідношенні «кредитор-боржник»;
 до судового наказу не можна включати умови, від яких залежить реалізація викладеного у ньому рішення;
 виховна роль судового наказу полягає в тому, що боржники мають додатковий стимул для виконання зобов’язання в добровільному порядку, оскільки для захисту своїх порушених майнових прав кредитор отримав ще один ефективний процесуальний інструмент;
 судовий наказ покликаний зробити захист порушених суб’єктивних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб своєчасним і ефективним, що забезпечується спрощеністю й оперативністю його видачі.
25. Оскільки відповідно до Закону від 7 липня 2010 року до наказного провадження включено етап його відкриття (шляхом постановлення відповідної ухвали), у цьому виді спрощеного цивільного судочинства мають застосовуватися універсальні норми ЦПК України щодо можливої процесуальної поведінки суду після відкриття провадження у справі, зокрема він може залишити заяву стягувача без розгляду згідно зі ст. 207 ЦПК України або закрити провадження відповідно до правил ст. 205 ЦПК України.
26. Подання заявником заяви про видачу судового наказу є підставою для переривання перебігу позовної давності. У даному випадку до наказного провадження за аналогією застосовується норма ч. 2 ст. 264 ЦК, де вказано, що у разі пред’явлення позову позовна давність переривається.
27. У разі відмови боржника від отримання рекомендованого листа із копією судового наказу цілком раціонально вважати днем отримання боржником цієї копії наказу день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову боржника отримати рекомендований лист (ч. 4 ст. 104 ЦПК України). Проте боржника безпідставно усунуто від можливості заперечити судовий наказ у випадку його відсутності за вказаною адресою. Таке правило порушує рівновагу прав стягувача та боржника, звужуючи можливості останнього в наказному провадженні. Тому ми пропонуємо доповнити ст. 106 ЦПК правилом про те, що у випадку неможливості вручення боржникові копії судового наказу внаслідок його відсутності за вказаною адресою суд має постановити ухвалу про скасування судового наказу.
28. З кола повноважень суду на етапі розгляду заяви про скасування судового наказу слід вивести можливість зміни судом судового наказу. Якщо в ході з’ясування підстав для скасування судового наказу, заперечень проти такого скасування з боку стягувача суду стає відомо, що судовий наказ не повною мірою відповідає об’єктивній істині, він повинен його скасовувати повністю.
Дисертаційне дослідження дало підстави для висновків, що стосуються оцінки законодавства та перспектив його вдосконалення в аспекті врегулювання наказного провадження. У цілому констатовано, що законодавча регламентація даного інституту далека від досконалості, норми, котрі стосуються наказного провадження, часто суперечать одні одним або ж іншим процесуальним інститутам. Суперечливою є й практика їх застосування. У зв’язку з цим у роботі обґрунтовано пропозиції щодо внесення змін та доповнень до ЦПК України та деяких інших нормативно-правових актів. Зокрема, запропоновано:
 виключити ч. 3 ст. 118 ЦПК України, де йдеться про те, що позовна заява щодо вимог, визначених у частині першій статті 96 ЦПК, може бути подана тільки в разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом;
 доповнити ч. 3 ст. 100 ЦПК України ще однією підставою для відмови у відкритті наказного провадження, а саме: «3) не подані документи, що підтверджують заявлені вимоги». А правило, яке сьогодні міститься в ч. 3 ст. 100, викласти, відповідно, у ч. 4;
 у ч. 2 ст. 99 ЦПК України замінити «У разі відмови в прийнятті заяви» на «У разі відмови у відкритті наказного провадження»; у ч. 3 ст. 100 ЦПК замінити «Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу» на «Суддя відмовляє у відкритті наказного провадження»; у ч. 4 цієї ж статті виправити «Про відмову у прийнятті заяви» на «Про відмову у відкритті наказного провадження»; у ч. 2 ст. 101 ЦПК замінити «Відмова у прийнятті заяви» на «Відмова у відкритті наказного провадження»; у ч. 1 ст. 102 ЦПК «У разі прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу» на «У разі відкриття наказного провадження» аналогічно у ч. 5, ч. 7 ст. 100, ч. 2 ст. 101 ЦПК;
 у ч. 6 ст. 100 ЦПК України частину речення «суддя не пізніше двох днів з дня надходження такої заяви звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи - боржника» замінити на «суддя не пізніше двох днів з дня надходження такої заяви постановляє ухвалу, якою зобов’язує органи реєстрації місця перебування та місця проживання особи надати інформацію про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи – боржника протягом трьох днів з моменту отримання цієї ухвали»;
 ч. 7 ст. 100 ЦПК України викласти так: «Питання про відкриття наказного провадження або відмову в його відкритті суддя вирішує протягом трьох днів з дня надходження заяви до суду…», а ч. 1 ст. 102 ЦПК України – у наступній редакції: «У разі постановлення судом ухвали про відкриття наказного провадження суд не пізніше наступного дня з моменту її постановлення видає судовий наказ по суті заявлених вимог, постановляє ухвалу про відкриття наказного провадження або ухвалу про відмову у відкритті наказного провадження протягом трьох днів із дня подання такої заяви до суду»;
 замінити у ч. 2 ст. 99 ЦПК України слово «стягувач» на «заявник (стягувач)»;
 доповнити ст. 103 ЦПК України частиною 2: «У разі звільнення стягувача від сплати судового збору суд на підставі судового наказу видає виконавчий лист щодо стягнення судового збору з боржника у відповідний бюджет», а норми, викладені сьогодні у ч. 2 та 3, перенести, відповідно, у ч. 3 та 4;
 п. 2 Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних із розглядом цивільних та господарських справ, затвердженому постановою КМУ від 21 грудня 2005 р. № 1258, викласти наступним чином: «Витрати оплачують фізичні та юридичні особи, які звертаються до суду з позовними заявами, заявами про видачу судового наказу, заявами про відкриття справ окремого провадження, про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, про визнання рішення суду, що не підлягає примусовому виконанню, та скаргами». Аналогічно п. 12 цього ж Порядку має виглядати так: «Документ про оплату витрат додається до позовної заяви, заяви про видачу судового наказу, заяви, клопотання, скарги, яку особа подає до суду відповідно до процесуального законодавства»;
 в окремій статті ЦПК передбачити можливість індексації присудженої грошової суми таким чином:
«1. За заявою стягувача чи боржника суд, який розглянув справу, може провести індексацію присудженої судом грошової суми на день виконання рішення суду.
2. Заява розглядається в судовому засіданні. Осіб, які беруть участь у справі, повідомляють про час і місце судового засідання, але їх неявка не є перешкодою для вирішення питання про індексацію присудженої грошової суми.
3. На ухвалу суду про індексацію присудженої грошової суми може бути подано скаргу»;
 доповнити перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ (ч. 1 ст. 96 ЦПК України), пунктом першим такого змісту: «1) заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому в письмовій формі», норми, які нині містяться у п. 1 та 2, викласти, відповідно, у пунктах 2 і 3, а правило, яке сьогодні відображене у п. 3, виключити взагалі;
 у п. 5 ч. 1 ст. 103 ЦПК України словосполучення «розрахунковий рахунок боржника» замінити на «поточний рахунок клієнта-боржника»;
 визначення судового наказу в ч. 1 ст. 95 ЦПК викласти у такій редакції: «Судовий наказ – це особливий вид постанови суду про стягнення з боржника грошових коштів, який ґрунтується на безспірних вимогах заявника, що підтверджені письмовими документами, виданий за спеціальною процедурою та є підставою для примусового виконання»;
 викласти ч. 4 ст. 104 ЦПК України таким чином: «Днем отримання боржником копії судового наказу є дата, зазначена у поштовому повідомленні при врученні. Якщо боржник відмовляється від отримання копії судового наказу, днем отримання ним копії судового наказу є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову боржника отримати копію судового наказу. Якщо боржник відсутній за вказаною адресою, в результаті чого вручити йому копію судового наказу неможливо, суд постановляє ухвалу про скасування судового наказу»;
 доповнити правило, викладене у п. 2 ч. 8 ст. 105–1 ЦПК, таким чином: «скасувати судовий наказ та в ухвалі про його скасування роз’яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову та що у разі пред’явлення позову сплачений у наказному провадженні судовий збір зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву», а п. 3 ч. 8 цієї статті взагалі виключити;
 п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК України викласти таким чином: «відмови у відкритті наказного провадження або залишення без задоволення заяви боржника про скасування судового наказу».
Результати цього дисертаційного дослідження можуть бути використані таким чином:
1) під час подальших теоретичних розробок проблем оперативного захисту прав стягувача і забезпечення гарантій прав боржника у наказному провадженні;
2) у правотворчості – під час поточного вдосконалення законодавства та чергової кодифікації цивільного процесуального законодавства України;
3) у правозастосуванні, зокрема при підготовці нових постанов Пленуму Верховного Суду України та вирішенні конкретних цивільних справ;
4) у навчальному процесі – при викладанні курсу цивільного процесуального права України та відповідних спецкурсів.
Нарешті, можна констатувати, що дослідження інституту наказного провадження може бути продовжене в таких напрямках, як розширення вимог, за якими може бути видано судовий наказ, застосування автоматизованого опрацювання наказного провадження, вивчення окремих аспектів застосування наказного провадження крізь призму порівняння з аналогами в зарубіжних країнах, дослідження документів, котрі можуть бути доказами у наказному провадженні, тощо.
Таким чином, теми, присвячені захисту прав стягувача (кредитора) та боржника у наказному провадженні, перспективні для подальших досліджень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Актуальные проблемы юридического процесса в общенародном государстве : сборник научных трудов / [Горшенев В. М., Мельников Ю. И., Мотовиловкер Я. О. и др.] ; отв. ред. Э. А. Пушмин. – Ярославль : Изд-во Яросл. ун-та, 1980. – 148 с.
2. Александров Д. Приказное производство завершено. Можно ли его возобновить? / Д. Александров // Вестник Высшего Хозяйственного Суда Республики Беларусь. – 2003. – № 12. – С. 77–81.
3. Андронов І. В. Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право, цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право» / І. В. Андронов ; Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2008. – 19 с.
4. Аргунов В. Н. Судебный приказ и исполнительная надпись / В. Н. Аргунов // Российская юстиция. – 1996. – № 7. – С. 29–34.
5. Аргунов В. Н. Судебный приказ и приказное производство / В. Н. Аргунов // Законодательство. – 1998. – № 2. – С. 11–18.
6. Балюк М. І. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації, пропозиції / М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник. – Х. : Харків юридичний, 2008. – 708 с. – (Серія «Судова практика»).
7. Баранов И. В. Гражданское процессуальное право / И. В. Баранов. – М. : Проспект, 2008. – 606 с.
8. Богля С. С. Судові витрати в цивільному судочинстві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право, цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право» / С. С. Богля ; Нац. ун-т внутрішніх справ. – Харків, 2005. – 26 с.
9. Борисова Л. В. Принцип разумности в российском гражданском процессе / Л. В. Борисова. – М. : ЮНИТИ, 2008. – 95 с.
10. Бугаевский А. А. Гражданский процесс в его движении с приложением типичных дел / А. А. Бугаевский. – 2-е изд., испр. и доп. в связи с выходом гражданск. проц. кодекса УССР. – Ленинград : Военная типография Шт.Р.К.К.А., 1924. – 127 с.
11. Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса / Е. В. Васьковский ; под ред. и с предисловием В. А. Томсинова. – М. : Издательство «Зерцало», 2003. – 464 с. – (Серия «Русское юридическое наследие»).
12. Вершинин А. П. Способы защиты гражданских прав в суде : автореф. дис. на соискание науч. степени д-ра юрид. наук : специальность 12.00.03 «Гражданское право, семейное право, гражданский процесс, международное частное право» / А. П. Вершинин ; Санкт-Петербургский гос. ун-т. – СПб., 1998. – 57 с.
13. Воложанин В. П. Несудебные формы разрешения гражданско-правовых споров / В. П. Воложанин. – Свердловск : Средне-Уральское книжное издательство, 1974. – 202 с.
14. Гольмстен А. Х. Учебник русского гражданского судопроизводства / А. Х. Гольмстен ; под ред. Ю. А. Попова, М. К. Треушникова. – Краснодар : Изд-во КГАУ, 2004. – 484 с.
15. Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – Ст. 56.
16. Гражданский процесс / [Воложанин В. П., Кайгородов В. Д., Комиссаров К. И. и др.] ; отв. ред. Ю. К. Осипов. – М. : БЕК, 1996. – 462 с.
17. Гражданский процесс : [учебник / отв. ред. Н. М. Коршунов]. – М. : Изд-во Эксмо, 2005. – 512 с.
18. Гражданский процесс : [учебник / отв. ред. проф. В. В. Ярков]. – 5-е изд., перераб. и доп. – М. : Волтерс Клувер, 2004. – 720 с.
19. Гражданский процесс : учебник для юридических вузов / [под ред. проф. М. К. Треушникова]. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Новый Юрист, 2000. – 400 с.
20. Гражданский процесс России : учебник / [под ред. проф. М. А. Викут]. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2005. – 480 с.
21. Гражданский процессуальный кодекс Республики Беларусь от 11 января 1999 г. № 238–3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.levonevski.net/pravo/norm2009/num37/d37833/page7.html
22. Гражданский процессуальный кодекс Российской Федерации от 14.11.2002 № 138–ФЗ // Собрание законодательства РФ. – 2002. – № 46. – Ст. 4532 (с изм., внесенными Федеральным законом от 02.10.2007 № 225–ФЗ).
23. Гражданский процессуальный кодекс советских республик. Текст и практический комментарий / под ред. А. Малицкого. – Х., 1926. – 346 с.
24. Гражданское процессуальное право : учебник / [Алехина А. А., Блажеев В. В., Боннер А. Т. и др.] ; под ред. М. С. Шакарян. – М. : Проспект, 2004. – 580 с.
25. Грибанов Ю. Ю. Пути дальнейшей оптимизации гражданской процессуальной формы на примере документарного производства Германии / Ю. Ю. Грибанов // Цивилист. Научно-практический журнал. – 2007. – № 1. – С. 100–104.
26. Грибанов Ю. Ю. Рассмотрение дел в порядке упрощенного производства в гражданском и арбитражном процессе: сравнительное исследование правовых систем России и Германии : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.15 / Ю. Ю. Грибанов. – М., 2007. – 187 с.
27. Гриненко А. В. Процессуальное право : энциклопедический словарь / А. В. Гриненко. – М. : Норма, 2003. – 608 с.
28. Громошина Н. А. Упрощение процесса: все ли сделано правильно? / Н. А. Громошина // Lex Russica. Научные труды МГЮА. – 2004. – № 1. – С. 180–186.
29. Грось Л. А. О проблемах «прозрачности» правосудия в Российской Федерации / Л. А. Грось // Арбитражный и гражданский процесс. – 2005. – № 5. – С. 2–4.
30. Гурвич М. А. Об экономии процессуальных средств в современном гражданском судопроизводстве / М. А. Гурвич // Развитие прав граждан СССР и усиление их охраны на современном этапе коммунистического строительства. – Саратов, 1962. – С. 187–193.
31. Гурвич М. А. Решение суда и ответственность обязанного лица / М. А. Гурвич // Вопросы развития и защиты прав граждан : межвузовский тематический сборник. – Калинин : Изд-во Калин. ун-та, 1977. – С. 47–53.
32. Давидян С. Ю. Ускоренное судебное разбирательство как средство противодействия злоупотреблению процессуальными правами / С. Ю. Давидян, А. В. Юдин // Правоведение. Известия высших учебных заведений. – 2007. – № 1 (270). – С. 129–135.
33. Елисейкин П. Ф. Виды гражданского судопроизводства в истории советского гражданского процессуального права / П. Ф. Елисейкин // Ученые записки Дальневосточного государственного университета. – 1967. – Вып. 19. – С. 57–61. – (Серия юридических наук).
34. Еременко О. В. Процессуальные гарантии защиты прав взыскателя в приказном производстве : материалы Межвузовской научно-практической конференции [«Актуальные проблемы государства и гражданского общества на современном этапе развития российского законодательства»], (Астрахань, 28 апреля 2007 г). / О. В. Еременко. – Астрахань : Изд. Дом «Астраханский университет», 2007. – С. 62–67.
35. Еременко О. В. Процессуальные гарантии защиты прав и законных интересов взыскателя, заявителя и других заинтересованных лиц по неисковым производствам : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.15 / О. В. Еременко. – Саратов, 2006. – 212 c.
36. Ефимова Ю. В. Специализация гражданско-процессуальной деятельности : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : специальность 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Ю. В. Ефимова ; Саратовская государственная академия права. – Саратов, 2005. – 26 с.
37. Жандаров В. Приказное производство в хозяйственном суде / В. Жандаров // Вестник Высшего Хозяйственного Суда Республики Беларусь. – 2000. – № 6. – С. 210–216.
38. Жуйков В. М. Проблемы гражданского процессуального права / В. М. Жуйков. – М. : Городец-издат, 2001. – 288 с.
39. Жуйков В. М. Судебная защита прав граждан и юридических лиц / В. М. Жуйков. – М. : Юр. бюро «Городец», 1997. – 320 с.
40. Жуйков В. М. Судебная реформа в прошлом и настоящем / В. М. Жуйков, И. В. Гессен. – М. : Статут; РАП, 2007. – 415 с.
41. Загайнова С. К. Об основных тенденциях развития приказного производства / С. К. Загайнова // Мировой судья. – 2007. – № 4. – С. 15–18.
42. Загайнова С. К. Судебные акты в механизме реализации судебной власти в гражданском и арбитражном процессе / С. К. Загайнова. – М. : Волтерс Кливер, 2007. – 400 с.
43. Загайнова С. К. Судебный приказ как форма реализации судебной власти в гражданском процессе : сборник научных статей [«Современная доктрина гражданского, арбитражного процесса и исполнительного производства: теория и практика»] / С. К. Загайнова. – Краснодар : Юрид. центр Пресс, 2004. – С. 530–536.
44. Зейкан Я. П. Коментар Цивільного процесуального кодексу України / Я. П. Зейкан. – К. : Юридична практика, 2006. – 560 с.
45. Зорин Н. А. Право на защиту нарушенных прав держателя векселя / Н. А. Зорин // Юрист. – 2001. – № 2. – С. 10–18.
46. Изварина А. Ф. Акты судов общей юрисдикции : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / А. Ф. Изварина. – М., 1999. – 179 c.
47. Інструкція з діловодства в місцевому загальному суді, затверджена наказом Державної судової адміністрації України 27.06.2006 року № 68 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0860-06
48. Китаева Т. Рассмотрение заявлений в порядке приказного производства / Т. Китаева // Вестник Высшего Хозяйственного Суда Республики Беларусь. – 2001. – № 3. – С. 147–150.
49. Кодекс адміністративного судочинства // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35–36, № 37. – Ст. 446.
50. Кодекс законів про працю України (затверджений Законом від 10.12.71 № 322–VIII (322а–08) // Відомості Верховної Ради. – 1971. – додаток до № 50. – Ст. 375.
51. Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации / под ред. В. М. Жуйкова, М. К. Треушникова. – М. : ОАО «Издат. Дом «Городец», 2007. – 1008 с.
52. Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации (постатейный) / под ред. Г. А. Жилина. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : ТК Велби, Изд-во «Проспект», 2008. – 880 с.
53. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96–ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0
54. Кравчук В. М. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. І. Угриновська. – К. : Істина, 2006. – 944 с.
55. Краснокутский В. А. Очерки гражданского процессуального права. Опыт систематизации законодательства РСФСР и СССР по судоустройству и гражданскому судопроизводству / В. А. Краснокутский. – Кинешма : Изд. Ив-Вознесенск. Губсоюза, 1924. – 172 с.
56. Кримінально-процесуальний кодекс України (затверджений Законом від 28.12.60 (1000–05) // Відомості Верховної Ради. – 1961. – № 2. – Ст. 15.
57. Кудрявцева Е. В. Гражданское судопроизводство Англии / Е. В. Кудрявцева. – М. : Городец, 2008. – 320 с.
58. Кузбагаров А. Н. Рассмотрение требований органов внутренних дел в порядке приказного производства / А. Н. Кузбагаров // Заметки о современном гражданском и арбитражном процессуальном праве. – М. : Городец, 2004. – С. 278–279.
59. Кумыкин Н. Судебные приказы на взыскание задолженности по квартирной плате / Н. Кумыкин // Еженедельник советской юстиции. Орган НКЮ РСФСР, М. – 1927. – № 32. – С. 1020–1022.
60. Курс советского гражданского процессуального права. Теоретические основы правосудия по гражданским делам : в 2-х т. / [под ред. А. А. Мельникова]. – М. : Наука. – 1981. – Т. 1. – 464 с.
61. Курылев С. В. Формы защиты и принудительного осуществления права и право на иск / С. В. Курылев // Труды Иркутского государственного университета им. А. А. Жданова. – Иркутск.– 1957. – Т. 22. – Вып. 3. – С. 159–216.
62. Лебедев М. Ю. Гражданский процесс / М. Ю. Лебедев. – М. : Юрайт, 2008. – 176 с.
63. Лихацький Д. Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника / Д. Лихацький // Юридичний журнал. – 2006. – № 1 (43). – С. 90–97.
64. Логінов