Слабошпицька Уляна Олександрівна. Сучасні тенденції в уніфікації правового регулювання міжнародних спадкових відносин

Краткое описание

Слабошпицька Уляна Олександрівна. Назва дисертаційної роботи: "Сучасні тенденції в уніфікації правового регулювання міжнародних спадкових відносин"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
УДК 341.96:347.65
СЛАБОШПИЦЬКА Уляна Олександрівна
СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ В УНІФІКАЦІЇ ПРАВОВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ СПАДКОВИХ ВІДНОСИН
12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор
Кисіль В. І.
Київ – 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП.................................................................................................................. 4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ УНІФІКАЦІЇ
СПАДКОВОГО ПРАВА.................................................................................... 12
1.1. Уніфікація в міжнародному приватному праві: поняття та види ............. 12
1.2. Спадкові відносини як об’єкт уніфікації в міжнародному приватному
праві...................................................................................................................................... 24
Висновки до Розділу 1 .................................................................................................... 36
РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНА КОНВЕНЦІЙНА УНІФІКАЦІЯ ПРАВОВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ СПАДКОВИХ ВІДНОСИН ............................................... 41
2.1. Уніфікація правового регулювання спадкових відносин на
універсальному рівні....................................................................................................... 41
2.2. Регіональна та субрегіональна конвенційна уніфікація правового
регулювання спадкових відносин ............................................................................... 94
Висновки до Розділу 2 ..................................................................................................105
РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНА НЕКОНВЕНЦІЙНА УНІФІКАЦІЯ
ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СПАДКОВИХ ВІДНОСИН..................... 111
3.1. Діяльність спеціалізованих міжнародних організацій з уніфікації
правового регулювання спадкових відносин ........................................................111
3.2. Уніфікація правового регулювання спадкових відносин у законодавстві
ЄС........................................................................................................................................117
Висновки до Розділу 3 ..................................................................................................146
РОЗДІЛ 4. ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО СПАДКОВОГО
ПРАВА У НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО......................................... 148
4.1. Особливості імплементації норм міжнародного спадкового права у
зарубіжне законодавство..............................................................................................148
4.2. Імплементація норм міжнародного спадкового права у правову систему
України ..............................................................................................................................165
Висновки до Розділу 4 ..................................................................................................176
ВИСНОВКИ..................................................................................................... 179
3
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................................ 189
4
ВСТУП
Актуальність теми. Глобалізація усіх сфер життєдіяльності суспільства
неминуче призводить до виходу окремих сфер суспільних відносин за межі
одного правопорядку. Активізація транскордонного переміщення осіб вимагає
нових підходів до врегулювання приватноправових аспектів суспільних
відносин, ускладнених іноземним елементом. У цьому контексті найбільш
комплексною є сфера спадкових відносин, яка формує традиційний інститут
цивільного права. Це пов’язано з тим, що спадкові відносини охоплюють всю
тріаду предмета регулювання цивільного права: майнові відносини, немайнові
відносини та немайнові відносини, пов’язані з майновими. У разі ускладнення
спадкових відносин іноземним елементом правозастосовні органи стикаються з
проблемою вибору права, що застосовується у цілому, та проблемою
визначення спадкової маси, зокрема.
З огляду на це уніфікація правового регулювання міжнародних спадкових
відносин є тим інструментом, який покликаний полегшити врегулювання
окремих аспектів міжнародних спадкових відносин та сприяти вирішенню
проблемних питань спадкування, ускладненого іноземним елементом. Саме
тому потребує комплексного розуміння та переосмислення сучасна динаміка
розвитку уніфікаційних процесів у сфері правового регулювання міжнародних
спадкових відносин.
Актуальність теми зумовлюється відсутністю в науці цивільного права
єдиного комплексного дослідження, яке б поєднувало в собі сучасні тенденції в
уніфікації та з особливим акцентом на міжнародні спадкові відносини.
Окремим аспектам уніфікації приватного права присвячено роботи
М. Богуславського, Л. Варшаломідзе, А. Довгерта, В. Калакури, І. Комарук,
О. Криштопи, О. Мережка, В. Попка, О. Руденко, А. Хачатуряна, Є. Фурси,
С. Фурси та багатьох інших вчених. Певні загальнотеоретичні узагальнення
щодо уніфікації правового регулювання міжнародних спадкових відносин
наведено в наукових працях вітчизняних дослідників: О. Кармази, А. Степанюк,
5
а також у працях таких зарубіжних дослідників, як: Д. Вотерс (Waters D.W.M.),
Л.-П. Брандт (Brandt L.-P.), К. Лінхард (Linhart K.), А. Мілз (Mills A.), Ж.-
П. Плантард (Plantard J.-P.) та інших.
Проте наявні дослідження лише фрагментарно відображають сучасні
тенденції в уніфікації правового регулювання міжнародних спадкових
відносин, що і зумовлює актуальність обраної теми дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконано в межах наукової теми: «Правові засади
співпраці України з міжнародними інтеграційними об’єднаннями: теорія і
практика». Тема роботи є частиною планової теми Інституту міжнародних
відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
«Україна у міжнародних інтеграційних процесах» (№ 11БФ048-01).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення
сучасних тенденцій в уніфікації правового регулювання міжнародних
спадкових відносин на універсальному та регіональному рівнях, у тому числі в
рамках інтеграційних об’єднань.
Відповідно до поставленої мети в роботі увага зосереджується на
вирішенні таких завдань:
– дослідити уніфікацію як міжнародно-правове явище, визначити поняття
та види уніфікації в міжнародному приватному праві;
– встановити особливості правового регулювання спадкових відносин у
міжнародному приватному праві;
– узагальнити систему уніфікаційних норм у сфері спадкових відносин на
універсальному рівні, визначивши систему матеріально-правового та колізійноправового регулювання спадкових відносин;
– з’ясувати закономірності конвенційної уніфікації правового
регулювання спадкових відносин на регіональному та субрегіональному рівнях;
– проаналізувати діяльність міжнародних організацій у сфері
неконвенційної уніфікації правового регулювання спадкових відносин;
6
– визначити особливості реалізації норм міжнародного спадкового права
у зарубіжному законодавстві;
– встановити особливості реалізації норм міжнародного спадкового права
у правовій системі України.
Об’єктом дослідження виступають цивільні правовідносини, які
виникають у зв’язку із необхідністю уніфікації правового регулювання
міжнародних спадкових відносин.
Предметом дослідження є система правових норм, що регулюють
спадкові відносини, ускладнені іноземним елементом, та спрямовані на
уніфікацію цих правовідносин, а також правові доктрини вітчизняних і
зарубіжних дослідників щодо уніфікації правового регулювання спадкових
відносин.
Методи дослідження зумовлені його метою та завданнями. Основу
методології склали порівняльний, історичний, гносеологічний, аксеологічний та
синергетичний методи дослідження.
Формально-юридичний метод застосовувався при аналізі національного
та зарубіжного законодавства, а також для встановлення можливості та
доцільності ратифікації міжнародно-правових норм і рецепції зарубіжного
досвіду для вдосконалення національного законодавства з питань спадкування,
ускладненого іноземним елементом.
При обґрунтуванні теоретичних висновків було використано методи
загальної теорії права. Так, аналіз та синтез у їх взаємозв’язку застосовувалися
при дослідженні доктрини міжнародного приватного права і дали змогу
визначити зміст поняття «уніфікація», виокремити функції та місце
уніфікованих норм у системі правового регулювання спадкових відносин.
Метод дедукції та індукції використовувався для формування та
виявлення спільних і відмінних підходів до регулювання спадкових відносин у
різних державах. При цьому використовувалися загальні наукові положення та
підходи для дослідження конкретних явищ уніфікації в різних державах, а
також для дослідження уніфікації per se.
7
Крім того, було використано метод узагальнення, за допомогою якого
визначено загальні ознаки та властивості уніфікації правового регулювання
спадкових відносин на міжнародно- та національно-правовому рівнях,
виокремлено особливе та загальне у процесі уніфікації.
Основним методом дослідження обрано порівняльний метод, який
дозволив виявити подібності або відмінності предметів та явищ, які стали
предметом дослідження. При цьому порівнювалися лише ті явища, між якими
існує деяка об’єктивна спільність, безпосереднє порівняння проводилося без
формулювання еталону.
Крім того, було застосовано метод абстрагування як відхід від неістотних
властивостей, зв’язків, відношень предмета дослідження та виокремлення тих
характеристик, які відіграють важливу роль для дослідження.
Емпіричну базу дослідження склали нормативно-правові акти України,
інших держав, рішення судів щодо правого регулювання відносин спадкування,
а також наукові підходи, концепції і доктринальні положення щодо предмета
дослідження.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація
є першим у вітчизняній науці цивільного права комплексним дослідженням
сучасних тенденцій в уніфікації правового регулювання міжнародних
спадкових відносин. На основі проведеного дослідження сформульовано
висновки та пропозиції, що виносяться на захист. У проведеному дослідженні:
Вперше:
– запропоновано авторський підхід до систематизації окремих видів
уніфікації за правовою природою (конвенційна та неконвенційна); за сферою
(універсальна, регіональна та національна/наднаціональна); за методом
(вертикальна та горизонтальна);
– виокремлено переваги та недоліки уніфікації приватноправових норм у
формі модельних законів і міжнародних договорів, а також визначено основні
тенденції, наслідки такої уніфікації;
8
– виділено основну сучасну тенденцію уніфікації в Європі – появу
наднаціонального елемента у регулюванні приватноправових відносин
(основними уніфікуючими інструментами при цьому виступають Регламенти
ЄС, які, будучи актами прямої дії, досягають якнайбільшої гармонізації
національних правових систем), який дозволяє сформувати матеріальноправову основу для регулювання спадкових відносин (зокрема, Європейське
свідоцтво про спадкування);
– виявлено формування доктринальної тенденції до вирішення питання
постмортальних прав, яка може стати основою для уніфікації підходів держав
до врегулювання питання «постмортальних спадкоємців»;
– обґрунтовано необхідність ратифікації Україною Гаазької конвенції
щодо міжнародного управління майном померлих осіб 1973 р. і
Вашингтонської конвенції, що передбачає Типовий закон про форму
міжнародного заповіту 1973 р., запропоновано модель змін до національного
законодавства України за умови їх ратифікації;
Удосконалено:
– обґрунтування на прикладі міжнародних спадкових відносин факту, що
існування уніфікованих норм, навіть матеріально-правових, не гарантує
уніфікованості національної правозастовчої практики, адже існуючі уніфіковані
норми тлумачаться національними судами по-різному, виходячи із принципів та
підходів своїх національних правових систем;
– підходи до розуміння правової природи уніфікуючих інструментів
(засобів): міжнародні (модельні норми; міжнародні договори); національні
(уніфікація судової практики); наднаціональні (уніфіковані норми, що прийняті
в рамках інтеграційних об’єднань);
– розуміння того, що уніфіковані норми, прийняті в рамках інтеграційних
об’єднань, за своєю формою та підходами до вирішення завдання ідентичні
модельному закону, хоча правові наслідки суттєво відрізняються;
9
– обґрунтування того, що процес уніфікації правового регулювання
спадкових відносин істотно ускладнено наявністю різних підходів до розуміння
змісту відносин спадкування в більшості правових систем світу;
Дістало подальшого розвитку:
– виявлення основних проблем при міжнародному спадкуванні, зокрема,
встановлено, що основними проблемами у сфері уніфікації є спадкування за
заповітом та управління спадковим майном, які зумовлені різними підходами
до врегулювання цих питань у більшості правових систем світу і, відповідно,
складністю розробки та застосування уніфікованих норм;
– обґрунтування того, що наявність значної кількості застережень до
міжнародних договорів, які регулюють приватноправову сферу та можуть у
підсумку нівелювати регулююче значення такого договору, або відсутність
ратифікацій, що має наслідком ненабуття чинності, залишають такі договори
вагомим елементом прогресивного розвитку міжнародного приватного права;
– розуміння уніфікації приватноправової сфери одночасно як процесу
гармонізації законодавств держав, як результату нормотворчості та методу
правового регулювання, як мети та результату співробітництва;
– узагальнення позитивних та проблемних моментів Гаазької конвенції
про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень 1961 р.
Зокрема, стверджується, що наявність розгалуженої системи альтернативних
прив’язок не гарантує врегулювання всього спектру проблем, які виникають у
зв’язку із формою заповідальних розпоряджень;
– твердження про те, що Гаазька конвенція про право, що застосовується
до майнових спадкових відносин померлих осіб від 1 серпня 1989 року, яка так і
не набула чинності, є результатом занадто радикального об’єднання підходів
континентального та англосаксонського права до спадкування;
– пропозиція щодо необхідності удосконалення системи міжнародної
реєстрації заповітів і доцільність створення єдиного централізованого
електронного реєстру заповітів та інших заповідальних актів, який може
10
замінити двоскладову систему реєстрації заповітів, закріплену у Базельській
конвенції щодо реєстрації заповітів 1972 року;
– розуміння особливості правової регламентації спадкування за
коморієнтами у країнах континентального та загального права.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в
тому, що положення і висновки дисертаційного дослідження можуть бути
використані у науково-дослідній, навчальній, правотворчій та правозастосовній
роботі. Вони доповнюють існуючі дослідження у сфері спадкових відносин та
дають змогу визначити закономірності розвитку уніфікованого правового
регулювання у цій сфері. Вивчення та теоретичне узагальнення у дисертації
цивільно-правових аспектів уніфікованої регламентації спадкових відносин має
важливе значення для формування об’єктивного уявлення про місце та роль
такого регулювання у системі міжнародного приватного права, а також закладає
методологічну основу й теоретичне підґрунтя для проведення подальших
наукових пошуків у цьому напрямі.
Матеріали дослідження можуть бути використані під час викладання та
вивчення курсів: «Міжнародне приватне право», «Актуальні проблеми
міжнародного приватного права», а також для підготовки відповідних
навчальних і навчально-методичних посібників та курсів лекцій із
міжнародного приватного права. Крім того, ряд пропозицій щодо подальших
законодавчих змін може бути використаний у законотворчій діяльності.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного
дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародного приватного
права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету
імені Тараса Шевченка та апробовані на таких міжнародних науковопрактичних конференціях, як: «Сучасний стан і перспективи розвитку держави і
права» (18 – 19 жовтня 2013 р., м. Львів); «Законодавство України у світлі
сучасних активних реформаційних процесів» (21–22 листопада 2014 р., м.
Київ); «Право, держава та громадянське суспільство в умовах системних
реформ на шляху до євроінтеграції» (21–22 листопада 2014 р.,
11
м. Дніпропетровськ); «Сучасні тенденції розвитку юридичної науки та
практики» (22-23 травня 2015 р., м. Кривий Ріг). Результати дослідження
доповідалися й обговорювалися також на всеукраїнських науково-практичних
конференціях: «Правова реформа та забезпечення демократизаційних процесів і
національної безпеки в Україні» (12–13 грудня 2014 р., м. Одеса); «Тенденції та
пріоритети реформування законодавства України» (12–13 грудня 2014 р.,
м. Херсон).
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного
дослідження відображені у восьми наукових статтях, у тому числі сім – у
фахових виданнях України, одна – у зарубіжному виданні, а також у шести
тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. Уніфікація як загальноправова категорія є багатогранним правовим
явищем. Її можна розглядати як процес (динамічна), як результат (статична) та
як метод регулювання (синергія процесу та результату). Відповідно уніфікація
виступає як мета (створення нових норм) та результат співробітництва держав
(поява уніфікованої норми як результат синергетичного переосмислення змісту
правового регулювання різних правових систем), а також як метод правового
регулювання. Системно-структурний аналіз уніфікації як правового явища
дозволяє виділити окремі види уніфікації, яку можна класифікувати за
правовою природою: конвенційна та неконвенційна; за сферою: універсальна,
регіональна та національна (наднаціональна); за методом: вертикальна
(дослідження законодавства окремих країн з певних питань) та горизонтальна
(порівняльний аналіз законодавства різних держав і правових систем). У свою
чергу, уніфікуючі інструменти (засоби) класифіковано на: міжнародні (модельні
норми; міжнародні договори); національні (уніфікація судової практики);
наднаціональні (уніфіковані норми, що прийняті в рамках інтеграційних
об’єднань).
2. Виділено переваги та недоліки різних методів уніфікації. Встановлено,
що:
– уніфікація приватноправових норм шляхом розробки модельних законів
має такі переваги: відносно швидка розробка (перегляд) норми, порівняно з
міжнародним договором; є результатом узагальнення найкращої практики
держав; відсутність міжнародних бюрократичних перепон для прийняття
модельних норм. Недоліком цього інструменту є те, що за своєю правовою
природою він є нормою м’якого права або інколи взагалі не може бути
віднесений до регулюючих інструментів. І в даному випадку ми вже не можемо
стверджувати, що така норма виконує основну функцію, притаманну будь-якій
правовій нормі, – регулюючу.
180
– уніфікація приватноправових норм (колізійних та матеріальноправових) шляхом прийняття міжнародного договору має такі переваги:
чіткість викладу норми, обов’язковість норми, визначеність механізмів
реалізації, спрощення та прискорення національної законотворчої роботи.
– уніфікація судової практики як інструмент досягнення єдності в
регулюванні є найбільш спірним. За результатами уніфікації судової практики
може сформуватись opiniо juris і, відповідно, міжнародний звичай, хоча
вироблення єдиної практики правозастосування та, як наслідок, виникнення
звичаю, можливі лише для окремих приватноправових сфер і лише за ідеальних
умов. У деяких випадках судова практика відіграє зворотню роль для вже
існуючих уніфікованих норм, які тлумачаться по-різному, адже всі правові
терміни, визначені конкретною конвенцією, тлумачаться згідно з правовим
досвідом судді та основними підходами тієї правової системи, представником
якої він є. Результатом цього стає ситуація, коли існування уніфікованих норм,
навіть матеріально-правових, не гарантує уніфікованості правозастосовчої
практики.
3. Основні проблеми при спадкуванні, ускладненому іноземним
елементом, викликані відсутністю уніфікації матеріальних норм щодо форми
заповітів, їх змісту та визнання. Проблемні аспекти стосовно управління
спадковим майном зумовлені різними підходами до цього питання у країнах
загальної та континентальної систем права. Відповідно, у міжнародній практиці
спадкування існує дві типові моделі управління спадковим майном. Перша
притаманна країнам загальної системи права та передбачає визначення судом
особи, яка буде здійснювати управління спадщиною. Підставою для
виникнення прав на управління майном є відповідний судовий акт (рішення), в
якому зазначаються відомості про управителя, а також обсяг його повноважень.
Друга модель запроваджена у більшості держав з романо-германською
системою права. У цих країнах функції з управління спадковою масою
безпосередньо передаються спадкоємцям (за законом чи за заповітом) або
виконавцям заповіту з моменту відкриття спадщини.
181
Крім того, виявлено потенційно проблемні моменти в регулюванні
правовідносин у сфері спадкування у зв’язку з розвитком біотехнологій,
зокрема з появою постмортальних спадкоємців та, відповідно, регулюванням їх
прав. Однак, наразі, ці проблеми починають обговорюватися лише на
доктринальному рівні, а в контексті уніфікації – це та новітня тенденція, що
лише починає формуватися та може стати предметом окремого розгляду в
рамках міжнародних організацій, які займаються питаннями уніфікації
спадкового права.
4. Міжнародні універсальні договори, які регулюють відносини
спадкування, ускладнені іноземним елементом, є системою уніфікованих
колізійних та матеріально-правових норм. Разом з тим вони мають достатньо
вузьку сферу регулювання. Так, Вашингтонська конвенція 1973 р. містить
матеріально-правові норми, які лише встановлюють форму міжнародного
заповіту; колізійні приписи Гаазької конвенції 1961 р. визначають національний
правопорядок, який підлягає застосуванню для визначення форми
заповідальних розпоряджень; Гаазька конвенція 1973 р. є комплексом як
матеріально-правових, так і колізійних норм, покликаних врегулювати окремий
інститут спадкового права – управління спадковою масою.
Усі ці уніфіковані договори не регламентують систему спадкових
відносин per se, а тому широкий спектр таких відносин, ускладнених іноземних
елементом, залишається поза уніфікацією (строки прийняття спадкового майна,
обов’язкова частка у спадщині, порядок оформлення тощо).
5. Основною метою Гаазької Конвенції 1961 р. є виключення можливості
визнання формальної недійсності заповітів або актів їх скасування при веденні
спадкових справ, що досягається завдяки закріпленню в тексті цілої системи
колізійних альтернативних прив’язок, які можуть бути застосовані до форми
заповіту: закон місця вчинення акта (lex loci actus), закон громадянства (lex
patriae), закон місця проживання (lex domicilii), закон місця знаходження речі
(lex rei sitae). Таким чином Конвенція реалізує принцип favor testamenti та
максимально забезпечує дійсність заповідальних розпоряджень. Подібна
182
розгалужена система альтернативних прив’язок дозволяє заповідачу обирати в
рамках правил, визначених Конвенцією, одну з декількох національних
правових систем.
Встановлено, що Конвенція не врегульовує ряду проблем. Так, по-перше,
прив’язка lex patriae не враховує можливість наявності в особи подвійного
громадянства; по-друге, поряд із законом громадянства та законом доміцилія
Конвенція також закріплює колізійну прив’язку до законодавства країни
звичайного місця проживання заповідача на момент складення заповіту чи на
момент його смерті, не встановлюючи при цьому правил визначення
звичайного місця проживання заповідача; по-третє, Конвенція не встановлює
станом на який час необхідно визначати правову систему, з якою заповідач мав
найбільш тісний зв’язок: на момент складання заповідального акта чи на
момент смерті. Така невизначеність надає суду надто широку дискрецію, що у
деяких випадках може призвести до неоднакової правозастосовної практики.
6. Основне призначення Вашингтонської конвенції 1973 р. – полегшення
процедури міжнародного спадкування шляхом імплементації до національних
законодавств єдиної форми міжнародного заповіту, який буде визнаватися у
кожній договірній країні. Такий заповіт повинен доповнити вже існуючі у
договірній державі моделі заповідальних актів. Даний вид заповідального акта є
реальною гарантією реалізації принципу свободи заповіту, не обмежуючи
заповідача певними критеріями щодо місця його складання, громадянства
заповідача чи місцезнаходження майна.
Гаазька Конвенція щодо міжнародного управління майном померлих осіб
1973 р., будучи результатом уніфікації колізійних та матеріально-правових
норм, впроваджує у країнах-учасницях інститут міжнародного сертифікату для
визначення осіб, які можуть управляти спадковим майном. Такий сертифікат
повинен визнаватися в інших договірних державах, що забезпечує його
функціонування і надає документу міжнародного статусу в усіх договірних
країнах. У той же час кожна держава може обумовити визнання сертифікату
відповідним рішенням національного органу або оголошенням, яке передбачає
183
реєстрацію сертифікату у відповідних національних органах чи реєстрах країни,
де знаходиться спадкове майно. Цей підхід покликаний гарантувати те, що
управління майном буде здійснювати належно уповноважена особа. Разом з
тим впровадження механізму визнання сертифікату ускладнює та обтяжує
процес допуску такої особи до управління спадковим майном. Виходячи з того,
що Конвенція є одним із найбільш вдалих уніфікованих документів, які
дозоляють вирішити ключові проблеми правового регулювання управління
майном померлих осіб, Україні доцільно ратифікувати її та відповідно
впровадити в національне законодавство інститут міжнародного сертифікату.
7. Розробка Гаазької конвенції від 1 серпня 1989 р. є результатом
прогресивного розвитку міжнародного спадкового права, не дивлячись на те,
що вона не вступила в дію. Вочевидь, та мета, яку перед собою поставили
розробники – запровадити єдині підходи для визначення права, що
застосовується до майнових спадкових відносин померлих осіб – занадто
амбітна для сучасного етапу розвитку правового регулювання спадкових
відносин, ускладнених іноземним елементом. Конвенція поєднує підходи
континентального та англосаксонського права до спадкування, що, вочевидь,
стало перешкодою для її ратифікації державами, адже введення до правової
системи непритаманних їй елементів може розбалансувати таку систему.
8. Аналіз Базельської конвенції щодо реєстрації заповітів 1972 р. дозволив
сформулювати авторські узагальнення. Запроваджена Базельською конвенцією
система міжнародної реєстрації заповітів спрямована на реалізацію і захист
майнових прав як спадкодавців, так і спадкоємців, оскільки вона надає
можливість виявити існування заповіту після смерті заповідача, у тому числі й
того, який був складений за межами держави. Існує необхідність істотного
удосконалення системи міжнародної реєстрації заповітів. Одним із
першочергових кроків у цьому напрямку є створення єдиного централізованого
електронного реєстру заповітів та інших заповідальних актів, який в епоху
сучасного інформаційного простору може стати адекватним аналогом
двоскладової системи реєстрації заповітів, що закріплена у Базельській
184
конвенції. Це надасть можливість кожній державі, яка приєднається до такої
системи, здійснювати реєстрацію заповітів (спадкових договорів тощо),
складених у державі, в єдиному електронному реєстрі, а також отримувати з
нього інформацію про складені та зареєстровані в інших державах акти
«останньої волі» у режимі он-лайн. У реєстрі пропонуємо зазначати таку
інформацію щодо заповідального акта: вид (спадковий договір, заповіт тощо),
повне ім’я заповідача, дата та місце його народження і проживання; дата, місце
складання та зберігання заповідального акта. Функції з реєстрації заповітів
доцільно покласти на ті ж національні органи, які визначені згідно із статтею 3
Базельської конвенції.
9. Внутрішні матеріально-правові норми країн закріплюють різні підходи
до вирішення питання, яким чином встановити послідовність смертей осіб, що
перебувають між собою у спадкових відносинах, якщо відповідних доказів не
існує. Особливо це стосується випадків, коли споріднені особи загинули у
результаті різного роду надзвичайних подій. Різновекторність у вирішенні цієї
проблеми породжує наявність колізій у практиці міжнародного спадкування,
що не сприяє гармонійному розвитку міжнародного спадкового права. Саме
тому, положення Конвенції Бенілюксу щодо одночасно померлих 1972 р.
становлять значний інтерес певним чином як модельна норма, яка поширює на
коморієнтів дію класичного інституту спадкування за правом представлення.
Разом з тим конвенція не визначає уніфікованого кола осіб, які мають право
спадкувати за правом представлення (парантел), черговості їх закликання до
спадщини, а також не закріплює правила щодо розділу спадкового майна між
такими особами.
Встановлено особливості правової регламентації спадкування за
коморієнтами у країнах континентального та загального права. Так,
законодавство країн континентальної системи права виходить із презумпції
одночасної загибелі спадкодавців у разі неможливості визначити послідовність
смертей осіб, що загинули в результаті однієї події. При цьому такі особи
втрачають право успадковувати одна за одною. У більшості країн
185
англосаксонської системи права, у разі неможливості встановити послідовність
смертей, застосовується правило «старшинства», згідно з яким молодша за
віком особа вважається такою, що пережила старшу за віком.
10. Аналіз неконвенційної уніфікації правового регулювання спадкових
відносин дозволив виділити основну сучасну тенденцію уніфікації в Європі –
появу наднаціонального елемента у регулюванні приватноправових відносин.
Основними уніфікуючими інструментами при цьому виступають Регламенти
ЄС, які, будучи актами прямої дії, досягають якнайбільшої гармонізації
національних правових систем у регулюванні приватноправових аспектів
суспільних відносин. Регламент ЄС № 650/2012 став результатом появи нової
тенденції у міжнародному приватному праві – неконвенційної уніфікації
цивільних правовідносин у рамках ЄС. Він є єдиним європейським
уніфікованим актом у сфері спадкування, що має пряму дію в державах –
членах ЄС.
Встановлено, що особливістю розробки Регламенту ЄС № 650/2012 стала
його предметно-змістовна сфокусованість. Предметна сфокусованість
Регламенту полягає у тому, що ним врегульовано винятково приватноправові
аспекти спадкування та не врегульовано адміністративно-фіскальні аспекти, а
також цивільно-правові відносини, які є предметом регулювання інших
інститутів цивільного права. Щодо змістовного фокусу, то Регламент включає
одночасно матеріально-правові та колізійні норми. Колізійні норми
встановлюють правила визначення закону, який застосовується до спадкування,
ускладненого іноземним елементом; матеріальної та формальної чинності
заповідальних розпоряджень. Окремий блок становлять правила подолання
конфлікту юрисдикцій (conflict of jurisdictions). Матеріально-правові норми
закріплюють процедуру визнання та виконання рішень у сфері спадкування, а
також запроваджують Європейське свідоцтво про спадкування.
У контексті діяльності спеціалізованих інституцій з неконвенційної
уніфікації правового регулювання спадкових відносин встановлено, що
результатом їх діяльності є створення модельних норм (МПА СНД), а також
186
забезпечення створення спеціальних функціональних систем, які сприяють
реалізації уніфікованих конвенційних норм (Асоціація європейської мережі
реєстрів заповітів).
11. Емпіричний аналіз національних матеріальних норм, а також
практики визначення державами-учасницями національного органу,
відповідального за реалізацію положень статті 3 Базельської конвенції,
дозволив виокремити три типові моделі національних систем реєстрації
заповітів, створені на підставі конвенції.
Перша модель передбачає покладення функцій щодо організації
реєстрації заповітів в договірних країнах та надання відповідної інформації за
запитами інших держав на органи нотаріату (Бельгія, Франція, Італія,
Туреччина). Як правило, у цих державах створено централізовану електронну
систему реєстрації заповітів.
Друга модель полягає у виконанні зазначених повноважень спеціально
створеними підрозділами Міністерства юстиції (Литва, Португалія) або
безпосередньо Міністерством юстиції (Нідерланди, Іспанія, Україна). Як і у
країнах першої моделі, реєстри заповітів у цих державах також перебувають в
електронній формі та є централізованими.
Третя модель полягає у виконанні окреслених повноважень судовими
органами (Кіпр, Естонія). При цьому, на відміну від інших держав, реєстр
заповітів на Кіпрі не централізований та зберігається у паперовому вигляді.
12. Доведено необхідність приєднання України до Гаазької конвенції
щодо міжнародного управління майном померлих осіб 1973 р. та
Вашингтонської конвенції, що передбачає Типовий закон про форму
міжнародного заповіту 1973 р. З огляду на те, що інститут управління майном,
яке входить до складу спадщини, відомий цивільному законодавству України, у
разі ратифікації Гаазької конвенції 1973 р. незначного коригування
потребуватиме стаття 1285 ЦК України «Управління спадщиною». Так, статтю
доцільно доповнити новою частиною 4 такого змісту: «4. Законом можуть бути
187
передбачені особливості управління спадщиною, ускладненою іноземним
елементом».
Приєднання до Вашингтонської конвенції 1973 р. обґрунтовується
такими чинниками: по-перше, конвенція не передбачає скасування або зміну
форми вже існуючих у країні заповідальних розпоряджень; по-друге,
міжнародна форма заповіту дозволяє спадкодавцю уникати цілого ряду
складнощів щодо форми заповіту, які можуть виникнути у разі, якщо заповіт
обтяжений іноземним елементом; по-третє, конвенція гарантує визнання
міжнародного заповіту, складеного у відповідності до Типового закону, в інших
договірних державах.
Положення Вашингтонської конвенції є одними з найбільш виважених з
точки зору максимальної дискреції держави-учасниці. Тому її ратифікація не
розбалансує законодавче регулювання спадкових відносин в Україні, а,
навпаки, дозволить максимально полегшити міжнародне спадкування завдяки
імплементації єдиної форми міжнародного заповіту, який буде визнаватися у
кожній договірній країні. Ратифікація Вашингтонської конвенції та її подальша
імплементація до правового поля України буде потребувати незначних змін у
вітчизняному законодавстві. Зокрема, в ЦК України або в Закон України «Про
міжнародне приватне право» необхідно буде внести норми такого змісту:
«1. Міжнародний заповіт вчиняється у письмовій формі. Заповіт повинен бути
підписаний заповідачем у присутності мінімум двох свідків та нотаріуса. До
міжнародного заповіту додається свідоцтво у порядку та формі, визначеній
Кабінетом Міністрів України. Міжнародні заповіти підлягають зберіганню у
порядку та у спосіб, визначеному Кабінетом Міністрів України. Спільний
заповіт не може бути складено у формі міжнародного заповіту. Порядок
складення міжнародного заповіту визначається цим Кодексом. 2. Заповіт є
дійсним з точки зору форми, незалежно від місця його складання,
місцезнаходження майна, громадянства, постійного або тимчасового місця
проживання і місця проживання заповідача, якщо він складений у формі
188
міжнародного заповіту. Недійсність заповіту як міжнародного заповіту не
впливає на його дійсність як заповіту, складеного в іншій формі».
13. На основі аналізу останніх подій в Україні виокремлено таке явище,
яке в теорії міжнародного приватного права інколи називають «квазііноземним
елементом». Йдеться про колізію, яка виникає у зв’язку з реалізацією спадкових
прав громадянами України, які є або були жителями тимчасово окупованої
території (Автономної Республіки Крим та міста Севастополя) та які
проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися із
зазначених територій. Разом з тим з точки зору міжнародного приватного права
в даному випадку не може виникнути класичного колізійно-правового
регулювання через відсутність зіткнення двох правопорядків.