Яремова Інна Вікторівна. Визначення моменту набуття права власності за законодавством України

Краткое описание

Яремова Інна Вікторівна. Назва дисертаційної роботи: "Визначення моменту набуття права власності за законодавством України"

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
Яремова Інна Вікторівна
УДК 347.232(477)
ВИЗНАЧЕННЯ МОМЕНТУ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ЗА
ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник –
доктор юридичних наук, професор
Дзера Олександр Васильович
КИЇВ - 2015
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ........................................................................ 3
ВСТУП.......................................................................................................................... 4
РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
1.1. Поняття набуття та виникнення права власності............................................ 15
1.2. Розвиток нормативних та наукових засад про момент набуття (виникнення)
права власності .......................................................................................................... 49
Висновки до I розділу ............................................................................................... 68
РОЗДІЛ II. ВИЗНАЧЕННЯ МОМЕНТУ ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
ЗА ДОГОВІРНИМИ ТА СУМІЖНИМИ ПІДСТАВАМИ
2.1. Момент виникнення права власності за договорами...................................... 74
2.2. Визначення моменту виникнення права власності на нерухоме майно та
на інші окремі об’єкти права власності .................................................................. 93
2.3. Визначення моменту виникнення права спільної власності
у співвласників......................................................................................................... 120
Висновки до II розділу ............................................................................................ 136
РОЗДІЛ III. ВИЗНАЧЕННЯ МОМЕНТУ ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
ЗА НЕДОГОВІРНИМИ ПІДСТАВАМИ
3.1. Момент виникнення права власності на новостворене або
перероблене майно .................................................................................................. 141
3.2. Момент виникнення права власності за недоговірними (аномальними)
правовідносинами.................................................................................................... 158
Висновки до III розділу........................................................................................... 179
ВИСНОВКИ............................................................................................................. 185
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................................ 200
ДОДАТОК № 1 «Перелік моментів виникнення права власності за
законодавством України»........................................................................................ 221
3
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
ЦК України – Цивільний кодекс України
ЦК РФ – Цивільний кодекс Російської Федерації
СК України – Сімейний кодекс України
ЗК України – Земельний кодекс України
ПК України – Податковий кодекс України
ЦПК України – Цивільний процесуальний кодекс України
ВСУ – Верховний Суд України
ЦК РРФСР 1922 р. – Цивільний кодекс Російської Радянської Федеративної
Соціалістичної Республіки 1922р.
ЦК Франції – Цивільний кодекс Франції 1804 р.
НЦУ – Німецьке цивільне уложення
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. В умовах ринкової економіки ефективність
суспільного виробництва, товарообігу, забезпечення добробуту населення багато в
чому залежить від ступеня урегульованості відносин власності. Сьогодні в Україні
продовжує формуватися інститут права власності, норми якого містяться в багатьох
галузях законодавства. У Конституції України передбачено визначальні засади
регулювання відносин власності, які одержали подальший розвиток у Цивільному
кодексі України 2003 року, у багатьох інших законодавчих актах.
У ЦК України в книзі «Право власності та інші речові права» міститься
самостійна глава 24 «Набуття права власності», у якій вісімнадцять статей
регулюють відносини щодо підстав та умов набуття права власності, визначення
моменту виникнення в особи права власності. Норми цієї глави мають надзвичайно
важливе значення, адже вони слугують своєрідним «фундаментом» функціонування
інституту права власності. Однак цими нормами не обмежується регулювання
набуття права власності. У ЦК України, інших актах законодавства містяться також
норми щодо численних особливих умов набуття права власності. При цьому
законодавцем не завжди забезпечується єдність і цілісність правового регулювання
таких відносин. Між окремими нормами існують суперечності, виникають труднощі
в тлумаченні багатьох положень і термінів, що врешті спричиняє істотні проблеми в
правозастосуванні, у тому числі в судовій практиці.
Зважаючи на викладене, постає потреба в активізації наукових досліджень
питань набуття права власності, яких в Україні допоки ще недостатньо. Бракує
комплексних монографічних досліджень питань виникнення (набуття) права
власності. Так, окремим питанням набуття права власності присвячено кандидатські
дисертації Н. В. Вороніної («Набуття права власності на знахідку за цивільним
правом України» – 2010), С. М. Романович («Юридичні підстави виникнення права
спільної часткової власності фізичних осіб» – 2010), Т. В. Простибоженко
(«Набувальна давність як підстава набуття права власності» – 2013). Безумовно,
5
питання набуття права власності розглядаються в підручниках, коментарях, у яких
зазвичай розгляд дискусійних проблем обмежується характером таких наукових
праць. Відтак, залишається єдиною сучасною науковою працею у сфері регулювання
зазначених відносин колективна монографія «Виникнення та припинення права
власності в Україні» за редакцією В. В. Луця.
З огляду на наукову та практичну значимість питань правового регулювання
відносин щодо набуття та моменту виникнення права власності, тема
запропонованого дослідження є актуальною в умовах здійснюваних в Україні
економічних і соціально-політичних реформ. Так чи інакше, зусилля науковців
мають бути спрямовані на створення такого механізму правового регулювання, який,
з одного боку, був би спрямований на ефективне й правомірне набуття права
власності, з іншого, – містив запобіжники щодо неправомірного привласнення
майна.
Науково-теоретичну базу дисертаційного дослідження склали насамперед
наукові праці українських вчених, які так чи інакше досліджували питання права
власності, а саме: Д. В. Бобрової, Т. В. Боднар, В. А. Васильєвої, І. В. Венедиктової,
М. К. Галянтича, С. Д. Гринько, В. С. Гопанчука, А. Б. Гриняка, О. В. Дзери, І. В.
Жилінкової, В. М. Коссака, Н. С. Кузнєцової, Т. О. Коваленко, В. В. Луця, Р. А.
Майданика, В. В. Носіка, О. А. Підопригори, С. О. Погрібного, І. В. СпасибоФатєєвої, І. А. Спасибо, З. В. Ромовської, Ю. С. Червоного, В. С. Щербини, Я. М.
Шевченко, р. Б. Шишки та ін.
У роботі використано також праці вчених радянського періоду, зокрема М. М.
Агаркова, С. М. Братуся, А. В. Венедиктова, О. С. Іоффе, І. Б. Новицького, В. А.
Рясенцева, Й. О. Покровського, В. І. Серебровського, Б. Б. Черепахіна, Г. Ф.
Шершеневича та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано на кафедрі цивільного права юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка відповідно до
бюджетної теми «Доктрина права в правовій системі України: теоретичний і
6
практичний аспект» (номер теми 11 БФ 042-01, номер державної реєстрації
0111U008337), яка досліджується на юридичному факультеті Київського
національного університету імені Тараса Шевченка з 1 січня 2011 року по 31 грудня
2015 року.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з’ясування
визначальних правових засад механізму правового регулювання набуття права
власності, специфіки взаємодії загальних та спеціальних його правових норм для
формулювання науково-теоретичних висновків щодо розуміння підстав, умов та
моменту виникнення в набувача права власності та рекомендацій щодо
вдосконалення чинного законодавства України та практики його застосування.
Для досягнення поставленої мети необхідне вирішення таких завдань:
 дослідити генезис законодавчих та наукових засад механізму регулювання
відносин виникнення (набуття ) права власності;
 визначити принципи регулювання відносин набуття права власності;
 встановити зміст поняття підстав та способів набуття права власності і
співвідношення цих юридичних термінів;
 дослідити окремі підстави та способи набуття права власності;
 з’ясувати зміст поняття та юридичне значення моменту набуття права
власності;
 виявити особливості визначення моменту набуття права власності на нерухоме
майно;
 визначити загальні та спеціальні правила встановлення моменту набуття права
власності за договором;
 виявити особливості й проблеми визначення моменту виникнення права
власності на спадкове майно;
 проаналізувати особливості й проблеми визначення моменту виникнення
права власності на акції та інші цінні папери;
 виявити особливості визначення моменту виникнення права власності на
новостворене або перероблене майно;
7
 виробити та сформулювати наукові висновки та конкретні пропозиції щодо
вдосконалення цивільного законодавства.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у сфері
застосування механізму набуття права власності й регулюються нормами цивільного
права.
Предметом дослідження є система цивільно-правових норм, що регулюють
відносини щодо набуття права власності й визначають порядок встановлення
моменту виникнення права власності, практика їх застосування, доктринальні
положення.
Методологічною основою цієї дисертації є сукупність методів та прийомів
наукового пізнання як загальнонаукових, так і спеціальних.
Отже, історико-правовий та порівняльний методи допомогли простежити
особливості зміни підходів до правового регулювання відносин, які складаються
внаслідок застосування механізму набуття права власності. Застосування їх
дозволило визначити трансформацію норм Цивільного кодексу УРСР 1963 р. про
виникнення права власності в механізм правового регулювання набуття права
власності за ЦК України.
Системний метод надав можливість підійти до аналізу моменту набуття права
власності як одного з численної кількості фактів, які є основою механізму набуття
права власності. Шляхом аналізу й синтезу досліджувалися сучасний стан
законодавства, судова практика та розроблялися пропозиції щодо вдосконалення
нормативно-правової бази.
Логіко-догматичний метод сприяв тлумаченню норм цивільного права та
зіставленню їх для виявлення вад у визначені моменту набуття права власності у
відносинах з приводу набуття такого права й визначення шляхів їх подолання. У
процесі дослідження використовувалися також інші методи наукового пізнання.
Наукова новизна одержаних результатів проведеного дослідження полягає в
тому, що дисертація стала першою в Україні комплексною працею, яка розглядає
теоретичні й практичні проблеми набуття права власності та встановлення моменту
8
виникнення права власності. За результатами проведеного дослідження
сформульовано низку науково-теоретичних положень, висновків і пропозицій, що
мають ознаки наукової новизни й винесені на захист, основними з яких є, зокрема:
Вперше:
 обґрунтовано особливості співвідношення вживаних у законодавстві та
юридичній науці для позначення однакових правовідносин понять «набуття
права власності» і «виникнення права власності», які полягають у такому : а)
термінологічні розбіжності в застосуванні вищезазначених понять обумовлені
трансформацією положень глави 12 «Виникнення і припинення права
власності» ЦК УРСР 1963 р. в положення глави 24 ЦК України 2003 р.
«Набуття права власності», у якому домінуючим є поняття, що охоплює весь
процес щодо надання особі статусу власника; б) зазначені поняття не є
антагоністичними, а в окремих випадках вони гармонійно взаємодіють (ст.ст.
331, 334 ЦК); в) набуття права власності – це комплекс дій, правових заходів і
фактів, спрямованих на виникнення цього права;
 обґрунтовується висновок про те, що підставою виникнення права власності
слугують юридичні факти, зокрема правочини, безпосередньо акти цивільного
законодавства, акти органів державної влади, інших уповноважених органів,
рішення суду, які відображають їхній стан у статиці і реалізуються
конкретними способами шляхом вчинення набувачами майна відповідних дій у
встановленому порядку (якими є, наприклад, купівля-продаж, дарування
тощо);
 визначено зміст та співвідношення понять «набуття» та «виникнення» права
власності, за якими перше уявляє комплекс правових, організаційних засобів
та дій потенційного набувача майна, спрямованих на виникнення в нього права
власності на це майно, що надає йому статус власника й правомочності
володіння, користування та розпорядження цим майном, а відтак, виникнення
є завершальною стадією набуття права власності;
 запропоновано під моментом виникнення в набувача права власності
9
розуміти належно зафіксований документально чи іншим способом
юридичний факт у часовому просторі, що засвідчує момент отримання
набувачем правового статусу власника з усіма зумовленими із цього статусу
наслідками;
 обґрунтовується висновок, що доказами наявності в особи права власності на
майно можуть бути різноманітні документи, які можна поділити на кілька
категорій, зокрема, на: правовстановлювальні, необхідні для нерухомого майна
(свідоцтва про право власності на нерухоме майно або інше індивідуально
визначене майно, свідоцтва про право на спадщину, судові рішення щодо
індивідуально визначених об’єктів, рішення (акти) уповноважених державних
та інших органів у передбачених законом випадках); б)
правопідтверджувальні щодо рухомого майна (правочини, розписки, акти
прийому-передачі майна, документи про оплату товару торговельних
підприємств, перебування майна на балансі державних та комунальних
підприємств, документи про внесення членами житлово-будівельного,
житлового, гаражного, дачного чи іншого кооперативу або товариства пайових
внесків за ці об’єкти та ін.). При цьому щодо першої категорії документів діє
презумпція безспірності такого права, а документи другої категорії слугують
лише одним із доказів, що підтверджує право власності;
 здійснено класифікацію моментів виникнення в набувача права власності
залежно від підстав (способів), специфіки об’єкта набуття права власності,
сформовано відповідний їх Перелік (Додаток № 1);
 обґрунтовується висновок про те, що державна реєстрація прав на нерухоме
майно не є безпосередньо юридичною підставою виникнення в особи права
власності, адже відповідно до ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових
прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вона слугує офіційним визнанням і
підтвердженням державою фактів виникнення, переходу або припинення прав
на нерухоме майно, тобто вона лише фіксує той факт, який вже відбувся, а
відтак, він не збігається з моментом вчинення державної реєстрації;
10
 встановлено, що для набуття права спільної власності необхідні відповідна
загальна правова підстава, передбачена ст. 328 ЦК та певна сукупність
юридичних фактів. Так, для виникнення права спільної часткової власності
необхідні множинність суб’єктів-набувачів, наявність між ними домовленості
про утворення спільної часткової власності, придбання частки в праві спільної
часткової власності, пряме застереження закону, успадкування кількома
спадкоємцями неділимого об’єкта тощо. Для виникнення права спільної
сумісної власності в подружжя необхідні наявність зареєстрованого шлюбу,
створення в період шлюбу майна, спільне або одноосібне придбання
подружжям у період шлюбу майна за спільні кошти, за винятками,
передбаченими законом або шлюбним договором;
 обґрунтовано вразливість такої конструкції підстави набуття права власності
як «перехід» майна до набувача, яка закріплена в окремих актах законодавства
(ст.ст. 338, 341, 352, 353, 354 ЦК, ст.ст. 120, 132 ЗКУ тощо), запропоновано
його тлумачення з врахуванням правової природи відповідних правовідносин;
Удосконалено:
 наукові позиції про порядок визначення та юридичне значення моменту
набуття (виникнення) права власності;
 правову позицію щодо змісту поняття відчуження майна за податковим
та іншими галузями законодавства, яке не тотожне відчуженню за цивільноправовими договорами купівлі-продажу та іншими видами договорів,
спрямованих на оплатний чи безоплатний перехід права власності від одного
власника до іншого;
 удосконалено поняття механізму набуття права власності на
новостворене майно, до якого необхідно включати не лише підставу набуття,
але й умови набуття, правовий режим об’єкту, що набувається, а також
процедуру та форму укладення правочинів, прийняття рішень органами
державної влади та місцевого самоврядування, законодавчі вимоги щодо
створення майна, інших способів отримання права на майно (знахідку, скарб
11
тощо), а також дії набувача на прийняття майна, набуття судовим рішенням
юридичної сили;
 тлумачення термінів «придбання» та «купівля», які в законодавстві та
юридичній науці вживаються в синонімічних або різних значеннях і
відзначається, що термін «придбання» є лише однією з складових елементів
терміну «набуття». У деяких випадках у законодавстві термін «придбання»
застосовується в більш вузькому значенні, а саме: набуття майна за договором
купівлі-продажу, а в інших – до придбання майна може бути віднесено набуття
майна за усіма відплатними договорами, зокрема купівлі-продажу, міни,
поставки.
Дістали подальшого розвитку:
 наукове положення про те, що в разі придбання одним із подружжя у
власність нерухомості в другого з них офіційно не виникає право спільної
сумісної власності, а лише діє презумпція спільності нерухомого майна, яка
має бути підтверджена державною реєстрацією права власності;
 наукове положення про те, що, в разі придбання рухомого майна за
договором обома членами подружжя або одним з них, на таке майно
автоматично поширюється режим спільності майна відповідно до СК України,
якщо інше не передбачено домовленістю між ними або законом;
 наукова правова позиція щодо юридичних вад у законодавчій конструкції
виникнення права власності за правочинами про відчуження об’єктів
нерухомого майна в момент його державної реєстрації і пропонується таким
моментом уважати момент нотаріального посвідчення;
 положення щодо розмежування понять «виникнення», «набуття»,
«перехід», «придбання», «відчуження»;
 порядок тлумачення первісної редакції ч. 2 ст. 1299 ЦК «Державна
реєстрація права на спадщину» (вилучена ЗУ від 04.07.2013), у якій
передбачалося виникнення права власності на нерухоме майно з моменту
державної реєстрації цього майна, а фактично ним мав би вважатися момент
12
реєстрації права на нерухоме майно, а не самого майна, відповідно
пропонується відновити дію ст. 1299 з наведеним застереженням;
 порядок тлумачення норми ч. 5 ст. 1268 ЦК про те, що незалежно від
часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття
спадщини, яке полягає в тому, що термін «належить» має засвідчувати
приналежність майна спадкоємцеві на праві власності;
 юридичне значення процедури державної реєстрації прав на нерухоме
майно в процесі набуття права власності, яке в одних випадках є юридичною
підставою виникнення права власності (наприклад, на новостворене нерухоме
майно), а в інших – офіційним документом, що підтверджує приналежність
майна на праві власності набувачеві;
 положення щодо розмежування і співвідношення понять «момент
завершення будівництва», «момент введення (прийняття) в експлуатацію
об’єкта завершеного будівництвом», «момент державної реєстрації прав на
нерухоме майно»;
 розмежування сутності понять «будівля», «споруда», «тимчасова
споруда» для провадження підприємницької діяльності, «мала архітектурна
форма», «архітектурна форма» для провадження підприємницької діяльності і
їх взаємозв’язок із визначенням моменту набуття права власності.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Отримані в
процесі дисертаційного дослідження результати мають теоретичне й практичне
значення. Положення дисертаційної роботи можуть використовуватися:
– у науково-дослідній сфері – для подальшого розроблення питань набуття
права власності, та для використання в навчальному процесі під час викладення
нормативного курсу «Цивільне право» та спеціального курсу «Право власності та
інші речові права», а також при підготовці навчальних посібників, підручників із
вказаних дисциплін, коментарів для чинного законодавства України ;
– у правотворчості – для вдосконалення окремих положень чинного
законодавства щодо набуття права власності;
13
– у правозастосовчій діяльності – для покращення практичної діяльності
суб’єктів, від яких залежить набуття права власності, а також осіб, на яких
покладено обов’язок захищати порушені права власників, у тому числі судами під
час розгляду справ щодо захисту права власності й прав та інтересів осіб,
зацікавлених у набутті права власності;
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним завершеним
науковим дослідженням. Отримані наукові результати та висновки щодо моменту
набуття права власності, які містить дисертація, сформульовано та обґрунтовано на
основі особистих теоретичних і практичних досліджень автора.
Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертації
обговорювалися на засіданнях кафедри цивільного права юридичного факультету
імені Тараса Шевченка, а також оприлюднено на наступних міжнародних наукових
конференціях: Міжнародна науково-практична конференція, присвячена 90-річчю з
дня народження доктора юридичних наук, професора В.П. Маслова «Актуальні
проблеми цивільного, житлового та сімейного законодавства» (Харків, 16 березня
2012 р.); Международная научно-практическая конференция «Частно-правовое
регулирование общественных отношений: традиции, современность, перспектива»
(Одесса, 19–20 апреля 2012 г.); Міжнародна науково-практична конференція
«Актуальні проблеми цивільного, сімейного та міжнародного приватного права
(Матвєєвські цивілістичні читання)» (Київ, 19 жовтня 2012 р.); Medzinárodné
sympózium. PRÁVO-OBCHOD-EKONOMIKA (Vysoké Tatry, 24–26 október 2012);
Міжнародний цивілістичний форум «Цивільне законодавство: система, міжгалузеві
зв’язки, шляхи вдосконалення» (Київ, 25– 26 квітня 2013 р.); Міжнародна науковопрактична конференція «Актуальні проблеми цивільного, сімейного та
міжнародного приватного права » (Київ, 3 жовтня 2013 р.); XIII народна студентськоаспірантська наукова конференція «Актуальні проблеми прав людини, держави та
правової системи» (Львів, 25–27 квітня 2014 р.).
Публікації. За темою дисертації та відповідно до її змісту автором
опубліковано дев’ять праць, із них чотири статті у наукових фахових виданнях
14
України, включених до переліків, затверджених МОН України а також одна стаття –
в іноземному науковому фаховому виданні та чотирьох апробованих тез доповідей
на конференціях на міжнародних конференціях.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, семи
підрозділів, висновку, додатка та списку використаних джерел (192 найменування).
Повний обсяг дисертації становить 222 сторінки, основний текст викладено на 199
сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Досліджено визначення поняття «набуття права власності» та встановлено
його співвідношення з терміном «виникнення прав власності». Набуття права
власності уявляє комплекс правових, організаційних засобів та дій потенційного
набувача майна, спрямованих на виникнення в нього права власності на це майно,
що надає йому статус власника й правомочності володіння, користування та
розпорядження цим майном, а відтак, виникнення є завершальною стадією набуття
права власності.
Обґрунтовано особливості співвідношення вживаних у законодавстві та
юридичній науці для позначення однакових правовідносин понять «набуття права
власності» й «виникнення права власності», які полягають, зокрема в такому: а)
термінологічні розбіжності в застосуванні вищезазначених понять обумовлені
трансформацією положень глави 12 «Виникнення й припинення права власності»
ЦК 1963 р. в положення глави 24 ЦК України 2003 р. «Набуття права власності», у
якому домінуючим є поняття, що охоплює весь процес щодо надання особі статусу
власника; б) зазначені поняття не є антагоністичними, а в окремих випадках вони
гармонійно взаємодіють (ст.ст. 331, 334 ЦК); в) набуття права власності – це
комплекс дій, спрямованих на виникнення цього права.
На підставі аналізу норм ЦК України зроблено висновок, що поряд із
застосуванням терміну «виникнення» законодавець вживає термін – «перехід» права,
наприклад, у абз. 2 ч. 2 ст. 414 ЦК України передбачає, що перехід права власності
на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі
(споруди) щодо користування земельною ділянкою; або ч.ч. 2, 3 ст. 419, у яких
ідеться про «перехід права на об’єкт права інтелектуальної» та «перехід права
власності на річ». Звертає на себе увагу те, що, попри вказаний спір у юридичній
науці стосовно правильності вживання термінів у механізмі набуття права власності,
законодавство пішло іншим чином і застосовує обидва терміни – «перехід» і
186
«виникнення», не виділяючи їх кваліфікуючих ознак.
З аналізу норм Порядку ведення Державного реєстру речових прав, ЗУ «Про
державну реєстрацію речових прав» стає очевидним, що законодавець розглядає
«виникнення» й «перехід» права власності як різні базиси механізму набуття права
власності і пов’язує їх розмежування суто із процедурними питаннями. Так,
«виникнення» права власності пов’язується із «введенням» такого об’єкта в
цивільний обіг шляхом внесення відомостей про правовий режим такого об’єкта,
таким чином, «виникнення» стає характерне лише для новоствореного нерухомого
майна. Тоді як «перехід» права власності вживається законодавцем для всіх інших
випадків набуття права власності, таким чином, підкреслюється похідний характер
набутого права, хоча дані про попередню особу – власника не зберігаються, а
заміняються.
На підставі здійсненого аналізу нормативно-правових актів, що регулюють
відносини власності та юридичної літератури, вважаємо, що термін «перехід» слід
розглядати як процес, на підставі якого відбувається виникнення права власності в
набувача та припинення права власності у відчужувача майна. Відтак, терміни
«перехід» та «виникнення» не можуть розглядатися як тотожні терміни або
синоніми, адже перехід є процесом, а виникнення – наслідком такого процесу.
Відтак, термін «відчуження» слід розглядати як передачу майна у власність (але не
«передачу права») від одного суб’єкта до іншого шляхом укладення відповідних
договорів. Таким чином, характерною ознакою можливості здійснити «відчуження»
об’єкта права власності є укладення різного роду цивільних договорів, спрямованих
на передання об’єкта у власність. Відтак, вважаємо, що терміни «перехід» і
«відчуження» не розкривають всієї сутності й повноти механізму набуття права
власності. Тому,застосовувати термін «перехід» права власності варто достатньо
умовно, лише як такий механізм набуття права власності, який передбачає
припинення права власності в однієї особи й набуття права власності іншою особою,
адже пов’язує ці два процеси лише об’єкт права власності.
На підставі аналізу наведених нормативно-правових актів, зроблено висновок,
187
що термін «придбання» може вживатися в широкому та вузькому значеннях залежно
від сфери його застосування та конкретної підстави. Так, термін «придбання» є лише
однією з складових елементів терміна «набуття» і в більшості випадків є синонімом
терміна «купівля». Відтак, до придбання майна можна віднести набуття майна за
відплатними договорами, зокрема купівлі-продажу, міни, поставки. При цьому слід
відзначити, що для з’ясування змісту поняття «придбання» важливе значення має
спрямованість саме на набуття майна у власність, адже можливо також набути
гроші або інше майно у власність за іншим видами договорів, як: договори ренти,
довічного утримання, комісії, підряду та ін. Проте вважати такі способи набуття
права власності придбанням неможливо. Крім того, у деяких випадках у
законодавстві термін «придбання» застосовується в більш вузькому значенні, а саме:
набуття майна за договором купівлі-продажу (ст. 366 ЦК).
На підставі дослідження норм ЦК, СК, ЗК та інших нормативно-правових
актів досліджено особливості застосування термінів «підстави» та «способи»
набуття права власності. Обґрунтовується висновок про те, що підставою
виникнення права власності слугують юридичні факти, зокрема правочини,
безпосередньо акти цивільного законодавства, акти органів державної влади, інших
уповноважених органів, рішення суду, які відображають їхній стан у статиці й
реалізуються конкретними способами шляхом вчинення набувачами майна
відповідних дій у встановленому порядку (якими є, наприклад, купівля-продаж,
дарування тощо). Відтак, слід відзначити необхідність розмежування понять
«виникнення» й «набуття» права власності, що можна встановити в такому: 1)
набуття права власності здійснюється шляхом вчинення набувачем певних дій, що
залежать від підстави, за якою воно набувається; 2) наслідком такого набуття є
виникнення в набувача права власності. Відтак, терміни «набуття» й «виникнення»
співвідносяться між собою, як дії (набуття) й наслідок (виникнення).
При дослідження поділу способів набуття права власності на первісні й
похідні обґрунтовується, що ні критерій волі, ні правонаступництва не відображають
повною мірою сутність цілісної системи способів у механізмі набуття права
188
власності. Відзначається, що ключовою проблемою у вивченні правонаступництва є
неоднозначне ставлення до самого процесу такого набуття прав власності в науці та
відсутність єдиного легального визначення цього поняття й підходу до нього в
цілому на рівні законодавства, а це, як наслідок, зумовило обґрунтування двох
абсолютно різних теоретичних підходів до даного інституту загалом, і категорії
«правонаступництва», зокрема.
Визначення моменту виникнення права власності посідає важливе місце в
механізмі набуття права власності, адже лише з його виявленням набувач отримує
статус «власника» й відповідно усі правомочності володіння, користування й
розпорядження. З моментом виникнення в особи права власності пов’язується також
ризик випадкової загибелі майна, захист прав власника.
Цивілістична наука поки не сформулювала універсального визначення
моменту виникнення в набувача права власності, адже його виявлення не завжди
поєднано з настанням певної часової одиниці, а приурочується до настання певного
юридичного факту, до вчинення певної юридичної дії чи прийняття уповноваженою
особою певного акта про реєстрацію речового права, нотаріальне посвідчення
правочину. З урахуванням цього пропонується розуміти під моментом виникнення в
набувача належно зафіксований документально чи іншим способом юридичний факт
у часовому просторі, що засвідчує отримання набувачем правового статусу власника
з усіма наслідками, що випливають із цього статусу.
Стверджується, що у відносинах власності момент як юридична категорія
завжди є одиничним юридичним фактом і не може відображати сукупність
юридичних фактів, адже в іншому випадку така сукупність фактів «розмивала» б
зміст одномоментності й унеможливлювала б його встановлення в часовому
просторі. Інша справа, що не можна заперечувати можливу наявність сукупності
юридичних фактів, які передують настанню моменту виникнення права власності й,
таким чином, слугують певним юридичним складом, що забезпечує виокремлення
цього моменту як об’єктивно існуючої правової категорії.
Точне виокремлення з часового простору «моменту», з якого виникає право
189
власності має величезне значення, адже це питання в багатьох випадках має тісний
зв’язок і здійснює вплив на значну частину цивілістичних інституцій. Тим більше, у
ряді випадків – саме від такого юридичного факту, як «момент набуття права
власності» залежить визначення змісту цивільних правовідносин між суб’єктами
права. З моменту набуття права власності на особу покладаються ряд прав і
обов’язків, у тому числі, наприклад, щодо утримання майна.
Уважаємо, що момент набуття права власності – це встановлений у правовій
системі юридичний факт, з яким законодавець пов’язує вступ конкретної особи (осіб
у разі набуття спільної сумісної власності) у відносини власності як власника
(власників) з усіма наслідками. Важливо зазначити, що саме законодавець
встановлює певну умову або низку умов, за яких момент набуття права власності
набуває місце в дійсності.
Доведено, що доказом права власності на нерухоме майно слугують
правовстановлюючі документи, які визначають конкретну особу його власника і які
є безспірними, допоки в судовому порядку не встановлено інше, а на рухоме майно
слугують правопідтверджувальні документи, які не завжди визначають особу
власника, але є одним з можливих доказів для визнання за особою права власності.
Підсумовуючи викладене щодо доказів підтвердження приналежності майна
особі на праві власності та з огляду на те, що закріплені в зазначених нормативноправових актах документи є елементами правового режиму власності, який має
регулюватися відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України,
необхідно визнати за доцільне внесенні наступних змін до чинного законодавства
України:
 частину четверту ст. 182 ЦК України викласти в такій редакції: «Порядок
проведення державної реєстрації прав на нерухомість, перелік
правовстановлюючих документів для такої реєстрації та підстави для відмови
в ній встановлюються законом»;
 ст. 328 ЦК України доповнити частиною третьою наступного змісту: «У
випадках, передбачених законом, право власності на майно має
190
підтверджуватися правовстановлюючими, право підтверджувальними чи
іншими документами»;
 пункт 6 частини першої ст. 19 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обтяжень» викласти в такій редакції: «Інших
правовстановлюючих документів, що підтверджують виникнення, перехід,
припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації
прав разом із заявою».
Встановлено, що в ЦК України єдиною статтею, яка містить універсальну
формулу виникнення в набувача майна за договором права власності, є ст. 334. Ця
формула полягає в тому, що право власності в набувача майна за договором виникає
з моменту передачі майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відзначається, що така формула моменту виникнення права власності була
закладена в ст. 128 ЦК УРСР 1963 р. і є найбільш поширюваною в законодавстві
зарубіжних країн, а відтак, є прийнятною в нинішній правовій системі України.
Однак це не свідчить про відсутність проблем у науковому тлумаченні поняття такої
формули.
Насамперед, у цивілістичній науці триває дискусія щодо змісту поняття
«передача майна». В одних випадках під передачею речі треба розуміти її фактичне
вручення набувачеві, в інших – не лише вручення, а й її прийняття. Не усуває цієї
неоднозначності також законодавче застереження в ч. 2 ст. 334 ЦК України про те,
що передаванням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові,
організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна без
зобов’язання доставки, вручення коносамента або іншого товаророзпорядчого
документа. Наведена норма практично відобразила (відтворила) редакцію ст. 128 ЦК
УРСР і тому нині вона не повною мірою враховує зміни, що відбулися в товарообігу
країни.
Обґрунтовується думка, що переданням майна має вважатися також
розміщення його на складах загального користування (на товарних, митних складах
тощо), якщо таке майно було відчужене без зобов’язання доставки безпосередньо
191
набувачеві.
Детальний аналіз ст. 334 ЦК України показав, що момент передачі майна
недоцільно ототожнювати з моментом виникнення права власності, у багатьох
випадках передача майна є дією, спрямованою на виконання договору і одночасно
юридичною підставою виникнення в набувача права власності на таке майно (не
самостійною), у той час, як момент виникнення права власності пов’язується з
іншими додатковими діями або обставинами.
Запропоновано у випадках, коли на момент вручення товаророзпорядчого
документа майна фізично вже не існувало (було зіпсоване, пошкоджене, знищене
тощо) вважати, що до передання майна має прирівнюватися вручення
товаророзпорядчого документа лише в разі, якщо на цей момент майно існує в
натурі.
Стверджується, що в разі відсутності в законі норм або в договорі умови про
момент виникнення в набувача права власності, має діяти презумпція про
застосування загального правила, закріпленого в ч. 1 ст. 334 ЦК.
Запропоновано під моментом виникнення в набувача права власності розуміти
належно зафіксований документально чи іншим способом юридичний факт у
часовому просторі, що засвідчує отримання набувачем правового статусу власника з
усіма наслідками, що випливають із цього статусу.
Визначено систему договорів, для яких законодавчо встановлюється той чи
інший спеціальний момент виникнення права власності залежно від правової
природи договору чи специфіки об’єкта.
Встановлено, що в окремих випадках момент виникнення права власності
встановлюється підзаконними нормативними актами. Наприклад, Правилами
торгівлі у розстрочку фізичним особам, затвердженими КМУ, імперативно
встановлено, що право власності на товари, передані в розпорядження покупця,
переходить до нього після проведення кінцевого розрахунку. Обґрунтовується
невідповідність наведеної норми як ст. 41 Конституції України, згідно з якою
правовий режим власності визначається виключно законами, а також ст. 334 та ст.
192
694 ЦК України, згідно з якими з моменту передання товару, проданого в кредит, і до
його оплати продавцю належить право застави на цей товар. Така очевидна
суперечність потребує якнайшвидшого усунення також з огляду на те, що
застосування наведеного положення Правил може знижувати обсяг його прав.
Здійснено класифікацію моментів виникнення в набувача права власності
залежно від підстав (способів), специфіки об’єкта набуття права власності,
сформовано відповідний їх перелік-схему.
Обґрунтовується висновок про те, що державна реєстрація прав на нерухоме
майно не є безпосередньо юридичною підставою виникнення в особи права
власності, адже відповідно до ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обтяжень», вона слугує офіційним визнанням і
підтвердженням державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на
нерухоме майно, тобто вона лише фіксує той факт, який вже відбувся, а відтак, він не
збігається з моментом вчинення державної реєстрації.
Встановлено, що для набуття права спільної власності необхідні відповідна
загальна правова підстава, передбачена ст. 328 ЦК та певна сукупність юридичних
фактів. Так, для виникнення права спільної часткової власності необхідні
множинність суб’єктів-набувачів, наявність між ними домовленості про утворення
спільної часткової власності, придбання частки в праві спільної часткової власності,
пряме застереження закону, успадкування кількома спадкоємцями неділимого
об’єкта тощо. Для виникнення права спільної сумісної власності в подружжя
необхідні наявність зареєстрованого шлюбу, створення в період шлюбу майна,
спільне або одноосібне придбання подружжям у період шлюбу майна за спільні
кошти, за винятками, передбаченими законом або шлюбним договором.
Відзначається недосконалість законодавчої конструкції виникнення права
власності за правочинами про відчуження об’єктів нерухомого майна в момент його
державної реєстрації і пропонується таким моментом вважати момент нотаріального
посвідчення.
Як результат дослідження юридичного значення процедури державної
193
реєстрації прав на нерухоме майно в процесі набуття права власності, встановлено,
що в одних випадках вона є юридичною підставою виникнення права власності
(наприклад, на новостворене нерухоме майно), а в інших – офіційним документом,
що підтверджує приналежність майна на праві власності набувачеві.
Висвітлюються особливості виникнення права власності на цінні папери. ЦК
України не визначає момент виникнення права власності на цінний папір та момент
переходу прав на цінний папір. Натомість, ЦК України обмежується нормою ч. 1 ст.
197, згідно з якою до особи, яка набула право на цінний папір, одночасно переходять
у сукупності всі права, які ним посвідчуються (права за цінним папером).
Права на цінний папір та права за цінним папером на пред’явника, що існує в
документарній формі в паперовому вигляді, переходять шляхом вручення такого
цінного папера іншій особі, а порядок переходу права на цінний папір та права за
цінним папером на пред’явника, що існує в документарній формі як електронний
документ, визначається Національним банком України – для фінансових банківських
векселів та Кабінетом Міністрів України – для фінансових казначейських векселів.
Права на цінний папір та права за цінним папером на пред’явника, що існує в
бездокументарній формі, переходять у порядку, визначеному для переходу прав на
іменні цінні папери. Права на іменний цінний папір та права за іменним цінним
папером переходять до іншої особи в порядку, встановленому законодавством про
депозитарну систему України.
Право власності на ордерний цінний папір переходить іншій особі шляхом
вчинення на ордерному цінному папері передавального запису (індосаменту).
Індосамент може бути бланковим – без зазначення особи, стосовно якої повинні бути
виконані зобов’язання, або ордерним – із зазначенням такої особи. Особливості
переходу прав на цінні папери та прав за цінними паперами встановлюються
Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку та правочином.
Право на цінні папери переходить лише на підставах, встановлених
законодавством. Якщо право на цінні папери перейшло без встановлених законом
підстав до добросовісного набувача, право на цінні папери може вважатися таким,
194
що перейшло до останнього лише у випадку неможливості поновлення в правах
особи, яка втратила цінні папери не за власною волею.
Сформульована правова позиція щодо особливостей виникнення права
спільної сумісної власності подружжя, які полягають у тому, що в разі придбання
одним із подружжя рухомого майна, у другого з подружжя автоматично виникає
право спільної сумісної власності, а при придбанні одним із подружжя нерухомого
майна така спільність юридично може виникнути лише після державної реєстрації
такого права, незважаючи на те що за СК України режим спільності майна, що
набувається подружжям, має діяти з моменту реєстрації шлюбу.
Виявлено суперечності в Цивільному, Податковому кодексах та Правилах
торгівлі у розстрочку в частині врегулювання моменту виникнення права власності
за договором купівлі товару з розстроченням платежу. І запропоновано для таких
договорів застосовувати положення ЦК України, відповідно до яких особа набуває
право власності на такий товар з моменту його передання (відповідно до ч. 1 ст. 334
ЦК України) або іншого моменту, передбаченого договором, наприклад, з моменту
повної оплати товару (відповідно до ст. 697 ЦК України).
Зроблено висновок, що для договорів дарування для настання моменту набуття
права власності необхідним є певний юридичний склад, а саме наявність договору
укладеного у відповідній формі (у тому числі письмовій формі, а для деяких
договорів і з обов’язковим нотаріальним посвідченням) та передача майна з
обов’язковим актом його прийняття.
Так, стаття 331 ЦК України передбачає, що право власності на новостворене
нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту
завершення будівництва (створення майна). Зазначена норма підлягатиме
застосуванню у випадках, коли законом або договором не передбачається введення
такого нерухомого майна в експлуатацію, а права на нього не підлягають державній
реєстрації.
Відзначається, що законодавством України не передбачено момент, з якого
об’єкт слід вважати завершеним будівництвом. Проте законодавство закріплює
195
презумпцію обов’язковості процедури введення в експлуатацію новоствореного
об’єкта нерухомості.
Законом визначається, що моментом прийняття в експлуатацію є момент
реєстрації декларації про готовність об’єкта до експлуатації або сертифікату. Таким
чином, встановлення факту завершення будівництвом об’єкта нерухомості та
прийняття нерухомого майна до експлуатації є підставами для оформлення права
власності, однак для виникнення права власності необхідним є здійснення
процедури державної реєстрації права власності.
У багатьох випадках створення об’єкта нерухомості пов’язано з укладенням
договорів будівельного підряду. Аналіз законодавства України показав, що з
моментом виконання робіт передбачених договором будівельного підряду пов’язане
створення особливого майна – об’єкта завершеного будівництва, який в
обов’язковому порядку підлягає введенню в експлуатацію, права власності на який
виникає з моменту державної реєстрації такого права.
Відзначається невідповідність норм ч. 2 ст. 331 ЦК України та ч. 8 ст. 39 ЗУ
«Про регулювання містобудівної діяльності», що проявляється в тому, що ЦК
України передбачає можливість введення об’єкта в експлуатацію в договірному
порядку, на відміну від Закону, який пов’язує виникнення права власності з моменту
прийняття об’єкта до експлуатації, якщо таке прийняття передбачено лише
законодавством. Однак уважаємо, що це положення не відповідає дійсності, адже
введення в експлуатацію є адміністративним актом, який здійснюється лише у
випадках, встановлених законом. Відтак, частина 2 статті 331 ЦК України потребує
змін.
Оскільки законодавство не містить єдиного поняття «споруда» та не
встановлює її правовий статус, хоча законодавством і передбачено обов’язок
уведення в експлуатацію лише у випадку безпосередньої вказівки закону, однак
зазначається, що споруди будь-якого призначення є об’єктами будівництва, а
експлуатація закінчених будівництвом об’єктів, не прийнятих в експлуатацію,
забороняється, такі норми законодавства дають підстави стверджувати, що
196
законодавство виходить із принципу обов’язкового введення нерухомого об'єкта, у
тому числі споруди, в експлуатацію.
Відзначається, що в законодавстві України вживаються поняття «мала
архітектурна форма», «мала архітектурна форма для провадження підприємницької
діяльності», «тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного
чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності», однак не
встановлюється їх співвідношення або розмежування, що призводить до складнощів
при здійсненні підприємницької діяльності з обранням таких форм.
Відзначається, що в чинному цивільному законодавстві відсутні положення,
які б безпосередньо визначали момент виникнення права власності на самочинно
збудований об’єкт. Тому можна припустити, що таким моментом може бути момент
набрання законної сили рішенням суду, якщо в судовому рішенні не встановлено
інше.
Не вирішує питання визначення моменту набуття права власності на
перероблену річ ст. 332 ЦК України, яка лише визначає коло осіб, для яких таке
право може виникнути за певних умов. Відтак, така законодавча прогалина має бути
заповнена, зокрема, шляхом уведення відсилочної норми до ст.ст. 331 та 334 ЦК.
Щодо моменту виникнення права власності у володільця майна за
набувальною давністю, то ним слід вважати момент набрання законної сили
рішенням суду, якщо інше не передбачено цим судовим рішенням.
Слід розмежовувати момент набуття права власності на конфісковані товари та
грошові кошти, одержані від їх реалізації. Момент набуття права власності на
конфісковані товари пов’язується з моментом придбання товарів набувачем з
прилюдних торгів або з іншим моментом, залежно від способу його реалізації. А
момент виникнення в держави права власності на грошові кошти, конфісковані в
особи або ґердані від реалізації конфіскованого в неї майна пов’язується, по-перше, з
набранням законної сили рішенням суду; по-друге, з моментом зарахування коштів
до державного бюджету в разі їх реалізації.
У разі, коли конфісковане та інше майно, на яке поширюється дія цього
197
Порядку обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить
у власність держави, і розпорядження ним, затверджено постановою КМУ від
25.08.1998 р. № 1340, переходить у державну власність, моментом набуття права
власності буде надходження грошових коштів до державного бюджету, а в разі
передання майна – момент зарахування майна на баланс відповідних державних
підприємств або установ.
Право власності на пам’ятки культурної спадщини в разі прийняття судом
рішення про їх викуп відповідно до ст. 352 ЦК України має перейти у власність
держави. Проте, оскільки ані в ЦК, ані в ЗУ «Про охорону культурної спадщини» не
вказано порядок такого переходу то зроблено висновок, що такий перехід можливий,
по-перше, шляхом добровільної передачі власником пам’ятки відповідним
державним органам, по-друге, шляхом виконання судового рішення виконавчою
службою.
Набуття права власності на спадкове майно посідає особливе місце. Це
пояснюється тим виключним правостворюючим фактом, яким є факт смерті особи
(спадкодавця) як головний елемент виникнення спадкових відносин.
ЦК України передбачає, що незалежно від часу прийняття спадщини вона
належить спадкоємцеві від часу відкриття спадщини. Право на спадщину – це
самостійне майнове право – яке хоча і виникає в спадкоємця з часу прийняття
спадщини, однак із зворотною дією на момент відкриття спадщини. Відповідно у
випадках, коли спадкове майно перейшло до неуповноважених на те осіб в проміжку
між моментом відкриття та моментом прийняття спадщини, спадкоємець у силу цієї
норми набуває право витребування цього майна з чужого незаконного володіння, а
також право на пред’явлення позову про відшкодування збитків, заподіяних
унаслідок незаконного володіння, користування або розпорядження зазначеним
майном. Більше того, таким чином законодавець намагався не допустити часу,
впродовж якого б майно, яке належить до спадкової маси, перебувало б у статусі
«безхазяйного майна» з відповідними правовими наслідками, у тому числі щодо
набуття права власності на таку річ за набувальною давністю.
198
За загальним правилом, яке не стосується нерухомого майна, одержання
Свідоцтва про право на спадщину є правом, а не обов’язком спадкоємця
(спадкоємців). У разі набуття права власності на спадщину, у складі якої є нерухоме
майно, спадкоємець зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому
Свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте ані строки, ані наслідки
на звернення такого спадкоємця до нотаріуса за видачею йому Свідоцтва про право
на спадщину на нерухоме майно законом не передбачені.
У разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно в
спадкоємця виникає вужчий спектр прав, зокрема: він може захищати лише своє
право на спадщину, а також право добросовісного законного володіння, але не право
власності; у нього відсутні права на отримання прибутків від такого майна, адже
відповідно до ч. 2 ст. 189 ЦК України продукція, плоди та доходи належать
власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
На підставі викладеного, слід підтримати позицію, висловлену в Постанові
пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних
справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових
прав» № 5 від 07.02.2014 р., що незалежно від часу прийняття спадщини вона
належить спадкоємцеві від часу відкриття спадщини, проте право власності на
нерухоме майно в разі прийняття спадщини виникає в спадкоємця з моменту
державної реєстрації речового права на нерухоме майно. Таким чином, варто
розмежовувати право на спадщину як майнове право (об’єкт спадкування) та
виникнення права власності на спадкове майно як на об’єкт нерухомого майна.
При цьому, наприклад, спадкоємець має право звернутися із заявою про
державну реєстрацію переходу права власності до органу, що здійснює державну
реєстрацію прав на нерухоме майно, після прийняття спадщини в порядку,
передбаченому законом. Якщо право власності спадкодавця не було зареєстровано в
Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, правовстановлюючими є
документи, що підтверджують підставу для переходу права власності в порядку
правонаступництва, а також документи спадкодавця, що підтверджують виникнення
199
в нього права власності на нерухоме майно. Відповідно до п. 3 п. 36 «Порядку
державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» такими документами є
Свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом або консульською установою
України, чи його дублікат.
На нашу думку, визнання таких документів правовстановлюючими не
спростовує необхідність проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно,
яка є завершальним етапом в механізмі виникнення права власності. Такі документи
є підставами (встановлюють права) на проведення державної реєстрації прав.
Таким чином, момент набуття права власності нерозривно пов’язаний з актом
прийняття спадщини та загальними законодавчими вимогами щодо порядку набуття
майна, яке є в спадковій масі, у разі дотримання яких в часовому просторі
вважається таким, що настав з моменту відкриття спадщини.
Аргументується недосконалість первісної редакції норми ч. 2 ст. 1299 ЦК,
згідно з якою право власності на нерухоме майно виникає в спадкоємця з моменту
державної реєстрації цього майна, адже за ст. 182 ЦК реєструється не саме майно, а
право на майно. І незважаючи на те що ст. 1299 було виключено з ЦК у зв’язку з
прийняттям ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав», у судовій практиці буде
залишатися проблема тлумачення цієї статті як правильної за своїм змістом і яка
повинна застосовуватися до відповідних правовідносин до моменту вилучення цієї
статті.
Унаслідок тлумачення норми ч. 5 ст. 1268 ЦК зроблено висновок про те, що
незалежно від часу прийняття спадщини, вона належить спадкоємцеві від часу
відкриття спадщини, у такій редакції вона не дає підстав стверджувати про
приналежність майна спадкоємцеві на праві власності, а тому її текст вимагає змін.