СТАТУС ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ ЛЮДСТВА В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ :

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП ………………………………...………………………………………….... 3

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ОСНОВНИХ ЗАСАД
МІЖНАРОДНОГО ПРАВА У СФЕРІ ОХОРОНИ ВСЕСВІТНЬОЇ
КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ

1.1. Виникнення та розвиток концепції всесвітньої культурної та
природної спадщини в міжнародному праві ………………….……………….... 16
1.2. Характеристика всесвітньої культурної та природної спадщини як
особливого об’єкту концепції загальної спадщини людства ……….................. 39

РОЗДІЛ 2. ПРИРОДА ТА ЗМІСТ ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ
ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

2.1. Загальна характеристика правового статусу культурної та природної
спадщини в Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної
та природної спадщини 1972 р. ……………………………………………….…. 63
2.2. Принципи та критерії формування Списку всесвітньої культурної
та природної спадщини …………………………..………………………………. 89
2.3. Правова природа періодичних доповідей держав-сторін Конвенції
щодо охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини ........ 106
2.4. Імплементація міжнародно-правових норм охорони всесвітньої
культурної та природної спадщини в національне законодавство
держав ……….....………………………………………………………………… 122

РОЗДІЛ 3. ХАРАКТЕРИСТИКА СТАТУСУ НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ
КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

3.1. Міжнародно-правова охорона нематеріальної культурної спадщини
як складової частини всесвітньої спадщини …………………..………………. 140
3.2. Визначення поняття, складових та правового механізму охорони
нематеріальної культурної спадщини в Конвенції про охорону
нематеріальної культурної спадщини ……………………………………….… 158
3.3 Національні правові та інституційні механізми у сфері
охорони нематеріальної культурної спадщини ………………………..…..….. 172

ВИСНОВКИ ………………………………………………………….…………. 183

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................………..... 191

ДОДАТОК ….…………………………………………...………………………. 213

В С Т У П

Актуальність теми. Збереження культурної спадщини людства та вирішення глобальних екологічних проблем є обов'язковими умовами існування та розвитку людської цивілізації. Внаслідок цього міжнародна охорона пам’яток культури та екологічна безпека навколишнього середовища перетворилися в гострі проблеми, що все більшою мірою хвилюють людство.
Значна увага держав та міжнародних організацій до проблем збереження культурної спадщини та охорони навколишнього середовища за останні десятиріччя стала суттєвим чинником укладення численних міжнародних документів, проведення міжнародних кампаній, спрямованих на відновлення пам’яток культури, на популяризацію та поширення знань про охорону і збереження культури та природи, проявляючись в активній співпраці міжнародних організацій та держав в цій сфері. Так, за закликом Генерального директора ЮНЕСКО були проведені міжнародні кампанії зі збереження та відновлення всесвітньо відомих історичних пам’яток – історичного центру Венеції (Італія, 1966 р.), Акрополя (Греція, 1977 р.), Олександрійської бібліотеки (Єгипет, 1987 р.) та багатьох інших [1, с. 258]. В даний час проводяться переговори між ЮНЕСКО та урядом Афганістану по відновленню статуй Будди, які були так цинічно зруйновані на початку ХХІ ст. [2, р. 66]. Протягом останніх десятиріч постійно проводяться численні міжурядові конференції (Конференція ООН з навколишнього середовища 1972 р. в Стокгольмі, Міжурядова конференція з питань культурної політики та розвитку (Швеція, 1998 р.)), міжнародні форуми (Всесвітній форум по охороні фольклору за підтримки ЮНЕСКО та ВОІВ (Таїланд, 1997 р.), Паризький та Венеціанський конгреси архітекторів і технічних спеціалістів по історичним пам’яткам відповідно у 1957 та 1964 рр., міжнародний форум «Утакі та священні місця Азії» (Японія, 2004 р.)) тощо, предметом обговорення яких є проблеми захисту, відродження та популяризації пам’яток культури та збереження і відтворення екологічно чистого середовища.
Поширена практика міжнародного співробітництва в сфері охорони пам’яток культури та природи свідчить про існування міжнародних культурних відносин, що базуються на принципах міжнародного права, таких як повага прав людини, суверенної рівності держав, принцип сумлінного виконання міжнародно-правових зобов’язань тощо. На сьогодні нараховується близько 500 міжнародних багатосторонніх договорів прийнятих під егідою ЮНЕСКО та більше 800 двосторонніх договорів, зареєстрованих в Секретаріаті ООН, які охоплюють охоронні аспекти різноманітних видів об’єктів культури та природи.
Так, Резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 21 листопада 2001 р. прийнятою на її 56-й сесії 2002 рік був оголошений Роком охорони культурної спадщини Об'єднаних Націй [3]. Універсальна декларація про культурне різноманіття 2001 р., прийнята під егідою ЮНЕСКО, підкреслила важливість існування культурного різноманіття поряд з біологічним різноманіттям в природі. Конвенція ЮНЕСКО про охорону культурних цінностей у випадку збройних конфліктів 1954 р. (далі – Конвенція ЮНЕСКО 1954 р.) та два Протоколи 1954 р. та 1999 р. встановили режим охорони культурних цінностей під час збройного конфлікту.
У мирний час, за відсутності злочинних посягань об'єкти культурної спадщини також піддаються постійній небезпеці. Серед головних складових останньої можна назвати фактор часу, природні чинники (ерозію, стихійні лиха), антропогенні чинники – зростання міського та промислового будівництва, активізацію землекористування, експлуатації родовищ корисних копалин, погіршення екологічних умов тощо [4, c. 97]. Однією з найбільших проблем постають крадіжки об’єктів культури, археологічних пам’яток, а також так звана “чорна археологія” [5, c. 160]. Прийняття в 1970 р. Конвенції ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного ввезення, вивезення та передачі права власності на культурну спадщину (далі – Конвенція ЮНЕСКО 1970 р.), мало на меті забезпечити належну національну охорону рухомих культурних цінностей.
Руйнування статуй Будди в Баміані (Афганістан) в 2000 р. було названо «злочином проти світової культури» [6, c. 12]. В Декларації про навмисне руйнування культурної спадщини від 17.10.2003 р., прийнятій на 32-й сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО в Парижі [7], нагадується про цю трагедію та висловлюється занепокоєння “частими актами навмисного руйнування культурної спадщини”. В цьому документі держави закликаються до застосування дієвих заходів з метою попередження, уникнення, припинення актів навмисного руйнування культурної спадщини, незалежно від місця її знаходження. Декларація покликана слугувати орієнтиром для прийняття державних рішень, вона охоплює події в мирний час та ситуації під час збройного конфлікту, міжнародні та національні заходи, включаючи випадки окупації. В документі звертається увага держав на необхідність співробітництва з ЮНЕСКО та між собою, а також привернення уваги громадськості до проблем в цій сфері.
Стокгольмська конференція ООН з проблем навколишнього середовища 1972 р. схвалила принципи, згідно з якими природні ресурси Землі, включаючи повітря, води, поверхню, флору та фауну, повинні охоронятися в інтересах сучасного і майбутнього покоління шляхом ретельного планування та управління в тих сферах, де це є необхідним [8].
На Конференції ООН з питань навколишнього середовища та розвитку, що відбулася в 1992 р., були підведені підсумки двадцятирічної діяльності, спрямованої на охорону навколишнього природного середовища. На цьому міжнародному форумі була прийнята Декларація Ріо-де-Жанейро з навколищнього середовища та розвитку (далі – Декларація Ріо 1992 р.) [9], в якій були сформульовані основні принципи охорони навколишнього природного середовища, а також Порядок денний – ХХІ ст., що передбачав широку програму дій по охороні природи в наступному столітті.
Однією з суттєвих особливостей охорони навколишнього середовища є те, що часто ті чи інші проблеми, які виникають в цій сфері, неможливо вирішити в рамках однієї держави. Усвідомлення необхідності узгоджених дій всього міжнародного співтовариства в сфері охорони природної спадщини є характерною рисою сучасних міжнародних відносин. Проблема охорони навколишнього середовища від забруднення і організації раціонального природокористування за своїм характером є проблемою загальною, оскільки вона зачіпає інтереси всіх країн світу [10, c. 4]. Так, в середині ХХ ст. отримала розвиток нова галузь – міжнародне право охорони навколишнього середовища – спрямована на регулювання діяльності суб’єктів міжнародного права по попередженню та усуненню шкоди, нанесеної навколишньому середовищу від різних джерел, а також на раціональне використання природних ресурсів. Свої дослідження в сфері міжнародної правової охорони природного середовища присвятили як вітчизняні, так і зарубіжні вчені Р. Білдер, Буассон де Шазурне, С.В. Віноградов, А. Кісс, О.С. Колбасов, Н.Р. Малишева, В.Л. Мунтян, А.С. Тимошенко, В.А. Чичварин, Ю.С. Шемшученко, Ц. Флейшер та інші.
В той же час сьогодні в доктрині міжнародного права науковцями – В.І. Акуленком, Є. Александровим, М.М. Богуславським, В.Н. Денисовим, В.В. Максимовим, С.М. Молчановим звертається увага на факт появи та становлення нової галузі – міжнародно-правова охорона культурної спадщини. Формування нової галузі на сьогоднішній день ставить ряд нових завдань, в тому числі і розробку проблематики правового режиму пам’яток культури та природи, що володіють визначною універсальною цінністю.
Внаслідок інтеграційних процесів, глобалізації та наявності схожих проблем, на зміну правовим традиціям щодо виключної внутрішньо-правової національної охорони та захисту культурних цінностей та навколишнього середовищ, виникала ідея об'єднання зусиль всього міжнародного співтовариства в цих надзвичайно важливих для людства та уразливих внаслідок дії багатьох факторів сферах. Успішна реалізація такої ідеї в 60–70-ті роки ХХ ст. засвідчила про готовність міжнародного співтовариства до правового оформлення основних принципів міжнародного співробітництва в сфері охорони культурних та природних цінностей. Так, під егідою ЮНЕСКО в 1972 р. була прийнята Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (далі – Конвенція 1972 р.) [11].
Основними ідеями Конвенції 1972 р. є те, що об’єкти, які становлять всесвітню культурну і природну спадщину мають величезне значення не тільки для держави, на території якої знаходиться цей об’єкт, а й для всього людства в цілому. Традиційно кожна держава забезпечувала в силу своїх можливостей та волевиявлення збереження своєї культурної та природної спадщини, проводячи певну політику по організації і підтримці музеїв, реєстрації об’єктів культури, фінансуванню реставраційних робіт, захисту природних пам’яток тощо, проте з прийняттям Конвенції 1972 р. справа щодо захисту об’єктів, занесених до Списку всесвітньої спадщини, стала міжнародною. Відповідно до Конвенції 1972 р. об’єкти, визнані унікальними та незамінними, включаються в Список всесвітньої спадщини, який є віддзеркаленням багатства і розмаїття культури та природи світу.
Приблизно в 50–60-ті рр. ХХ ст. в доктрині міжнародного права виникла концепція загальної спадщини людства, яка полягає у науковому обґрунтуванні охорони та раціонального використання ресурсів та об’єктів (Місяць, Міжнародний район морського дна, відкрите море, Антарктика тощо), що мають цінність для сучасного та майбутніх поколінь людства. Схожість основних ідей цієї концепції та положень Конвенції 1972 р. дає можливість зробити висновок про те, що об’єкти всесвітньої спадщини можуть бути визнані особливою складовою загальної спадщини людства.
В останній час міжнародними інституціями, особливо ЮНЕСКО, підкреслюється необхідність міжнародно-правового захисту культури, що має нематеріальну форму і проявляється у народних піснях, легендах, міфах, обрядах, традиціях, народній медицині, віруваннях тощо. На відміну від матеріальних пам’яток культури, цей вид культурної спадщини є більш уразливий, оскільки залежить від її носіїв та середовища, в якому вони існують. Тому в 2003 р. на 32-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО була схвалена Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини [12], в преамбулі якої відзначається загальний інтерес людства у справі охорони нематеріальної культурної спадщини, визнається загроза зникнення та знищення нематеріальної культурної спадщини через недостатність заходів по охороні такої спадщини, підтверджується необхідність усвідомлення важливості нематеріальної культурної спадщини, особливо серед молодого покоління. Її захист є справою не менш важливою для усього людства і повинна здійснюватись об’єднаними зусиллями всіх або майже всіх держав. Тенденції, що існують в сфері міжнародно-правової регламентації відносин держав з приводу збереження культурної спадщини засвідчують, що нематеріальна культурна спадщина може отримати (de lege ferenda) статус всесвітньої спадщини.
Проблеми охорони пам’яток культури та навколишнього середовища досліджувалися багатьма вітчизняними та зарубіжними науковцями, проте міжнародно-правовий аспект збереження об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини залишається не дослідженим.
В українській юридичній науці, насамперед, слід відзначити праці В.І. Акуленка, В.І. Андрєйцева, Г.О. Анцелевича, В.Н. Денисова, О.Ф. Висоцького, В.В. Максимова, Н.Р. Малишевої, А.С. Мацка, В.Л. Мунтяна, М.І. Настюка, О.А. Радзівіла, Ю.С. Шемшученка, в російській та білоруській – М.М. Богуславського, Ю.А. Вєдєніна, С.В. Віноградова, Л.Н. Галенської, І.Е. Мартиненка, С.М. Молчанова, О.С. Колбасова, Н.А. Потапової, в європейській та американській – В.А. Сольфа, В. Бжезинського, Дж. Меррімана, С. Нахліка, Л. Прессуйра, Л. Протт, Я. Прушинського, Б. Дросте, Б. Хофмана, Ф. Шайлона, Дж. Хайя, Б. Боера, Р.Дж. Фоулера, С. Матінглі, А. Флемінга, В. Фідлера, Дж. Байтса, Дж. Беддінга, Л. Уолта та ін.
В більшості з цих праць значна увага зосереджується на проблемах реституції культурних цінностей, регламентації охорони культурної спадщини під час збройних конфліктів, проблемах збереження навколишнього середовища, екологічних аспектах життєдіяльності людини тощо. При цьому акцент робиться на проблемах, що існують або в сфері охорони культурної спадщини або на природоохоронних напрямках, оскільки юридична наука традиційно відокремлювала проблеми охорони культурних цінностей від екологічних проблем, в тому числі від охорони пам’яток природи.
Крім правознавців, цю тематику в Україні та за кордоном розробляли археологи, історики, мистецтвознавці, архітектори, екологи, філософи серед яких можна назвати такі імена – І.А. Ігнаткін, Л.В. Прибєга, В.В. Вечерський, В.І. Вернадський, Д.І. Лихачов, О.Л. Рибалко, О.М. Титова, П.Т. Тронько, П.П. Толочко, О.К. Федорук, П. Гримстед, A. Кассіс, M. Картс, Ф.Майор та ін. Наукова спадщина громадських діячів та вчених – М.К. Реріха, М.С. Грушевського, Г. Шклявера, Г. Лапраделя стосовно охорони об’єктів культури й до сьогоднішнього дня зберігає значення як важливе джерело для історико-правового та порівняльного аналізу.
Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною науково-дослідницької роботи відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, а саме теми «Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України», що здійснюється в рамках розроблення проблеми «Україна в системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика» (номер державної реєстрації 0100U000800).
Мета та основні завдання дисертаційного дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є комплексний аналіз міжнародно-правового статусу об’єктів культури та природи, включених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та об’єктів нематеріальної культурної спадщини в міжнародному праві.
Досягнення поставленої мети пов’язується з вирішенням наступних завдань:
– проаналізувати міжнародно-правові принципи і норми, що стосуються проблем охорони культурної спадщини і навколишнього середовища;
– розкрити сутність концепції загальної спадщини людства та концепції всесвітньої культурної та природної спадщини;
– визначити співвідношення концепції загальної спадщини людства та концепції всесвітньої культурної і природної спадщини людства;
– проаналізувати тенденції розвитку концепції всесвітньої культурної і природної спадщини людства в аспекті de lege ferenda;
– визначити міжнародно-правовий режим об’єктів культури та природи, включених до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО;
– проаналізувати зобов’язання держав-учасниць Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., а також розробити практичні рекомендації щодо імплементації її положень у внутрішнє право України;
– визначити особливості міжнародно-правових принципів та норм Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., а також розробити практичні рекомендаціі щодо їх імплементації у внутрішнє право України
– визначити місце принципів і норм, що регулюють охорону всесвітньої культурної і природної спадщини в системі міжнародного права.
Об'єкт дослідження становлять міжнародно-правові відносини держав-учасниць Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. з міжнародними органами, створеними згідно з цією Конвенцією, які регулюють охорону, вивчення та популяризацію об’єктів всесвітньої спадщини, а також міжнародно-правові відносини, що виникають у зв’язку з прийняттям Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р.
Предметом дослідження є міжнародно-правові принципи та норми, що регулюють охорону, використання та популяризацію об’єктів культури і природи, встановлюють міжнародно-правові і внутрішньо-правові механізми їх забезпечення, в яких відображається природа і сутність сучасної концепції всесвітньої спадщини людства.
Методи дослідження. При підготовці дисертації використовувалася система загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних методів, які забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки мети і завдань дослідження, автор застосовував наступні методи:
філософський метод матеріалістичної діалектики (використовувався при визначені співвідношення концепції загальної спадщини та концепції всесвітньої спадщини людства);
історико-правовий метод (використовувався в процесі аналізу розвитку міжнародно-правових принципів та норм у сфері охорони культурної спадщини та навколишнього природного середовища);
логічний метод (надав можливість визначити тенденції розвитку концепції загальної спадщини та концепції всесвітньої культурної та природної спадщини людства в міжнародному праві, а також внести пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України в сфері охорони культурної спадщини);
структурно-функціональний (дозволив проаналізувати міжнародно-правовий та внутрішньо-правовий механізми охорони всесвітньої культурної і природної спадщини);
формально-юридичний метод (застосовувався при визначенні в міжнародному праві таких концептуальних понять, як «всесвітня культурна спадщина», «всесвітня природна спадщина», «нематеріальна культурна спадщина», «загальна спадщина людства» та ін.);
порівняльно-правовий метод (використовувався при дослідженні національних законодавств держав світу у сфері охорони культурної спадщини).
Дана проблематика обумовила необхідність дослідження її також з широких культурологічних позицій.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що автор комплексно досліджує правовий статус об'єктів всесвітньої культурної та природної спадщини в міжнародному праві та визначає правовий режим об'єктів нематеріальної культурної спадщини. В ньому сформульовані висновки загальнотеоретичного характеру та розроблені конкретні пропозиції щодо імплементації Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. та Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. у внутрішнє право України.
Наукову новизну основних положень дисертації та особистий внесок автора у дослідженні проблеми становлять наступні висновки, положення та рекомендації:
– доведено, що міжнародно-правова доктрина збереження всесвітньої спадщини людства сформувалась і розвивається як єдина концепція, що охоплює охорону визначених в ній об’єктів, а саме об’єктів культури та природи унікального значення, що становлять спадщину для майбутніх поколінь людства, забезпечуючи тим самим їх збереження з боку міжнародного співтовариства без порушення суверенних прав держав, на території яких ці об’єкти знаходяться;
– визначено, що концепція всесвітньої культурної і природної спадщини людства є обмеженою, оскільки de lege lata вона поширюється лише на нерухомі об’єкти культури і природи, які включені конвенційним Комітетом всесвітньої спадщини в Список всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО;
– обгрунтовано, що сучасний розвиток міжнародно-правових норм у сфері охорони культурної спадщини в плані de lege ferenda свідчить про те, що концепція всесвітньої культурної та природної спадщини людства характеризується тенденцією включення до неї охорони рухомих культурних цінностей, нематеріальної культурної спадщини, археологічної, підводної культурної спадщини та інших об’єктів;
– доведено, що концепція всесвітньої спадщини та концепції загальної спадщини людства, хоча й співпадають у певних своїх характеристиках, але не є тотожними, оскільки статус об’єктів першої встановлюється міжнародним правом без обмеження суверенних прав держав на них, а об’єкти загальної спадщини перебувають поза національною юрисдикцією держав та належать всьому людству;
– обґрунтовано, що під правовим режимом всесвітньої спадщини слід вважати сукупність правовідносин з приводу виявлення, вивчення, збереження та популяризації об’єктів всесвітньої культурної і природної спадщини в рамках механізмів їх міжнародно-правової та внутрішньо-правової охорони;
– визначено, що конвенційний Комітет всесвітньої спадщини є інституційним органом міжнародного співтовариства, який діє на універсальному рівні, і здійснює повноваження, що характеризуються певними ознаками міжнародного управління об’єктами культури;
– обгрунтовано, що необхідною умовою збереження та популяризації в Україні нематеріальної культурної спадщини є ратифікація Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., що спрямована на досягнення зазначених цілей та створення достатніх правових гарантій щодо відродження, охорони та передачі майбутнім поколінням духовної спадщини;
– визначено, що міжнародно-правові принципи та норми, що регулюють охорону всесвітньої культурної та природної спадщини і нематеріальної культурної спадщини становлять інститути міжнародного права у складі нової галузі міжнародного права – міжнародного права охорони культурної спадщини.
Практичне значення дисертації полягає у розробці рекомендацій щодо імплементаційного процесу міжнародно-правових актів в Україні стосовно охорони пам'яток культури та природи всесвітнього значення. За результатами дисертаційного дослідження автором розроблено власний проект Закону «Про об’єкти культури та природи України, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО”, який подано в Комітет з питань культури та духовності Верховної Ради України (зареєстровано 20.01.2005 р. за № 8742).
У складі робочої групи Міністерства культури і мистецтва України автор брала участь у розробці Загальнодержавної програми щодо охорони нематеріальної культурної спадщини України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України № 1732 від 23.12.2004 р.
На запит Державної служби охорони культурної спадщини дисертантом розроблено пропозиції щодо внесення змін до законодавства України у зв’язку з прийняттям Закону «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Крім того, автор здійснила переклад з англійської на українську мову Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., опублікованої в часописі «Пам’ятки України: історія та культура» (2004, № 3).
Особистий внесок здобувача. Всі результати даної роботи, сформульовані в ній висновки, положення і рекомендації обгрунтовані на основі особистих досліджень автора.
У співавторстві опубліковано одну статтю (Акуленко В.І., Мельничук О.І. Міжнародне право охорони культурної спадщини // Пам’ятки України: історія та культура. – 2005. – № 1. – С. 144-153; (продовження) Акуленко В.І., Мельничук О.І. Міжнародне право охорони культурної спадщини // Пам’ятки України: історія та культура. – 2005. – № 2. – С. 140-147). Не менше половини обсягу цієї статті є науковим доробком дисертанта, внесок якого полягає в обґрунтуванні становлення і розвитку міжнародного права охорони культурної спадщини, визначенні міжнародно-правового режиму охорони всесвітньої спадщини, характеристиці міжнародних організацій у цій сфері, систематизації матеріалу, підготовці тексту та формулюванні висновків.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались у відділі міжнародного права і порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького.
Окремі результати дослідження оприлюднені у доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: «Перші всеукраїнські осінні юридичні читання студентів та аспірантів» (м. Хмельницький, 10-11 листопада 2002 р.; тези опубліковані), «Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України» (м. Дніпропетровськ, 18-19 лютого 2003 р., тези опубліковані), «Другі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.; тези опубліковані), «Юридичні читання молодих вчених» (м. Київ, 23-24 квітня 2004 р., тези опубліковані), «Треті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 5-6 листопада 2004; тези опубліковані), «International Humanitarian Law: An Ongoing Challenge or History?» (Київ, 2-4 грудня 2004; тези опубліковані), «Четверті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р.).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені у восьми статтях та п’яти тезах доповідей на науково-практичних конференціях. Три статті опубліковані у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.
Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, що мають дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (нараховує 227 найменувань) та додатку (текст запропонованого законопроекту). Загальний обсяг роботи – 221 сторінка, з них 22 сторінки займає список використаних джерел, 9 сторінок – додаток.

Список литературы

В И С Н О В К И

Згуртування зусиль міжнародного співтовариства з метою збереження видатних пам’яток людської цивілізації та успішного завершення таких міжнародних кампаній сприяло розробці та прийняттю під егідою ЮНЕСКО міжнародного документу – Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., яка відобразила основні ідеї доктринальної концепції всесвітньої культурної та природної спадщини людства в міжнародному праві.
Зокрема, з прийняттям Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. на міжнародному рівні було встановлено комплексний правовий порядок збереження та популяризації об’єктів культури та природи, які є унікальними та видатними не лише для народу країни, на території якої вони знаходяться, але й для людства в цілому. Велике значення цієї Конвенції полягає також у взаємодії міжнародно-правових (система колективної охорони) та внутрішньоправових заходів, з метою підвищення їх ефективності та досягнення цілей Конвенції.
В результаті проведеного аналізу зроблено висновок, що в міжнародному праві під об’єктом всесвітньої спадщини слід розуміти об’єкт культури або природи, який з точки зору науки, культури або мистецтва володіє видатною універсальною цінністю для всього людства, включений до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини, і відносно якого держава взяла зобов’язання щодо охорони, популяризації та передачі їх майбутнім поколінням.
Система колективної охорони функціонує за допомогою міжнародно-правового механізму охорони всесвітньої спадщини, який складається з ряду конвенційних органів: Генеральної Асамблеї держав-учасниць Конвенції, Міжурядового комітету з охорони всесвітньої культурної та природної спадщини, які наділені відповідними повноваженнями згідно з Конвенцією про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. Комітет всесвітньої культурної та природної спадщини діє від імені всього міжнародного співтовариства, основні функції якого спрямовані на забезпечення міжнародної охорони об’єктів всесвітньої спадщини та координації міжнародної діяльності держав-сторін Конвенції 1972 р., що може свідчити про наявність певних ознак міжнародного управління в сфері збереження культурної спадщини людства.
Відповідно до основних положень Конвенції 1972 р. Комітетом всесвітньої спадщини складаються, поновлюються й публікуються реєстри цінностей культури та природи, що мають назву Список всесвітньої спадщини та Список всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою. Список всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО та його внутрішня структура вимагають вдосконалення, а саме визначення більш чітких критеріїв класифікації об’єктів всесвітньої спадщини. Правовою основою для цього може слугувати, зокрема, ст. 1 та ст. 2 Конвенції ЮНЕСКО 1972 р., в якій визначено види культурної та природної спадщини. Врахування досвіду правового регулювання сфери охорони культурних об’єктів та навколишнього середовища різних держав є важливим при поділі їх на окремі категорії, виходячи з того, що ці об’єкти традиційно перебували під виключною юрисдикцією держав.
При здійсненні заходів моніторингу, збереження та популяризації об'єктів, занесених в Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО повинна враховуватись думка міжнародного співтовариства з цього приводу, оскільки ці об’єкти становлять значний інтерес для всього людства та визнані всесвітньою спадщиною.
На практиці питання співвідношення національного суверенітету держави та прав міжнародного співтовариства щодо об'єктів всесвітньої спадщини повинно бути вирішено за аналогією з міжнародним правом навколишнього середовища: кожна держава володіє суверенними правами над об’єктами всесвітньої спадщини, що розташовані на її території, але, якщо при здійсненні своїх прав в цій сфері держава зачіпає інтереси всього людства (тобто держава своїми діями створює загрозу для об’єктів, що може призвести до їх пошкодження або знищення, внаслідок чого вони можуть втратити видатну цінність для всього людства), то виникає необхідність обмежити принцип абсолютного суверенітету такої держави над цими об’єктами. Разом з тим, ця проблема вимагає ґрунтовного і досконального дослідження в науковій площині, оскільки вона є занадто складною для її застосування на практиці. На думку автора, для урегулювання цієї проблеми на практиці доцільно було б застосовувати не тільки міжнародно-правові, але й політичні (дипломатичні) засоби.
Зважаючи на відсутність чіткої міжнародно-правової регламентації відповідальності суб'єктів за недотримання обов’язків взятих відповідно до Конвенції ЮНЕСКО 1972 р., доцільно визначити порядок притягнення до відповідальності держав, зокрема, встановити додаткові санкції за порушення державами своїх конвенційних зобов’язань та процедуру їх застосування. В даний час згідно з Настановами, які регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, щодо належного довгострокового законодавчого, інституційного і традиційного захисту, а також довгострокового захисту на рівні підзаконних нормативно-правових актів Комітет всесвітньої спадщини має право виключити об'єкт зі Списку всесвітньої спадщини, якщо держава, на території якої він розташований, ефективно не здійснює заходів щодо його охорони.
Крім того, є зайвим підкреслювати в п. 3 ст. 6 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р. зобов'язання не вдаватися до яких-небудь навмисних дій, що могли б завдати прямо чи опосередковано шкоди культурній та природній спадщині, "яка перебуває на території інших держав-учасниць цієї Конвенції" (підкреслено нами). В цьому випадку культурна та природна спадщина держав, які не є сторонами Конвенції, не охороняється міжнародним правом, що не відповідає цілям Конвенції, оскільки в преамбулі цього документу підкреслюється, що "пошкодження чи зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу".
Особливо слід виділити в Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. обов’язок держав подання періодичних доповідей про виконання ними міжнародно-правових норм, який є важливою формою міжнародного контролю. Такі форми контролю, як відомо, використовуються ООН та іншими міжнародними організаціями, зокрема у таких сферах як захист прав людини та міжнародна безпека. Періодична звітність сприяє розвиткові інституційних механізмів співробітництва між Комітетом всесвітньої спадщини та державами-учасницями Конвенції, і це дозволяє більш ефективно використовувати кошти та узгоджувати діяльність міжнародного співтовариства стосовно збереження спадщини, що має виняткову цінність для нинішнього та майбутнього покоління людства. Крім того, міжнародно-правовий контроль шляхом подання періодичних доповідей позитивно впливає на дотримання державами-учасницями Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. міжнародно-правових зобов’язань.
Аналіз практики внутрішньо-правової імплементації норм міжнародного права стосовно охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини свідчить про те, що в національному законодавстві більшості держав забезпечується належний рівень охорони та збереження таких об’єктів. Держави зацікавлені у збереженні об’єктів, що становлять видатну універсальну цінність для всього людства. Але, внутрішнім законодавством більшості держав не передбачається надання особливого правового статусу таким об’єктам, внаслідок чого об’єкти всесвітньої спадщини охороняються загальним законодавством в сфері культурних цінностей та навколишнього середовища.
Україна як учасниця Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. з 1988 р. зобов’язалася забезпечити охорону об’єктів всесвітньої спадщини, розташованих на її території. Охоронні заходи базуються на нормах внутрішнього права, яке з загальних позицій регулює такі відносини, тобто не існують спеціальних норм, що стосуються охорони визначених у Списку всесвітньої спадщини об’єктів. Таким актом є Закон України «Про охорону культурної спадщини» 2000 р., який регулює правові, організаційні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини. Водночас Закон України «Про природно-заповідний фонд» 1992 р. поширюється на об’єкти природної спадщини, які потенційно можуть бути включені до Списку ЮНЕСКО.
Виходячи з стану пам’яткоохоронної справи та національного досвіду для встановлення найбільш повного та адекватного правового режиму таких об’єктів в Україні, слід забезпечити прийняття окремого закону, присвяченого охороні об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини.
Проаналізувавши норми Конвенції 1972 р., уявляється можливим сформулювати та конкретизувати юридичний зміст концепції всесвітньої спадщини.
1. Суб’єкт всесвітньої спадщини є подвійним: з одного боку ним виступає держава, на території якої розташований об’єкт, а з іншої – все людство. Це означає, що в цілому повноваження власника належить державі (право володіння, використання і розпорядження), але ці повноваження здійснюються в інтересах всього людства.
2. Об’єкти всесвітньої спадщини юридично належать державі, на території якої вони розташовані. В Конвенції 1972 р. підкреслюється, що держави-сторони Конвенції цілком поважають суверенітет держав і не обмежують прав, передбачених національним законодавством щодо зазначеної спадщини.
3. Держава бере на себе зобов’язання забезпечувати інтереси людства щодо цього об’єкту (тобто сприяють визнанню, збереженню й популяризації культурної та природної спадщини), а міжнародне співтовариство (людство) бере участь в охороні природної і культурної спадщини, “надаючи колективного сприяння”. Діяльність заінтересованої держави доповнюється “ефективною системою колективної охорони”.
4. Згідно з нормами міжнародного права суб’єкти (в даному випадку держави) можуть нести відповідальність за невиконання умов Конвенції. Зокрема, порушення державою умов збереження об’єкта всесвітньої спадщини можуть призвести до виключення його зі Списку, наслідком чого виступить відмова міжнародного співтовариства відносно прохання держави про надання міжнародної допомоги передбаченої Конвенцією.
Зважаючи на схожість в певних моментах концепція всесвітньої культурної і природної спадщини людства відрізняється від концепції загальної спадщини людства. Основною відмінністю у вказаних концепціях є те, що об’єкти всесвітньої спадщини юридично належать державі, об’єкти загальної спадщини належать всьому людству в цілому. Об’єкти загальної спадщини можуть надаватися окремим державам в тимчасове користування, таким правом інші держави не володіють щодо об’єктів всесвітньої спадщини. Суб’єктами всесвітньої спадщини є одночасно і держава і людство, суб’єктом загальної спадщини – є все людство.
З точки зору широкого розуміння концепції загальної спадщини людства в міжнародному праві об’єкти всесвітньої спадщини є її специфічними елементом, оскільки їх режим встановлюється здійснюється як нормами міжнародного права, так і нормами національного законодавства держав.
Сучасні тенденції в розвитку міжнародно-правових норм в сфері охорони культурної спадщини та навколишнього середовища свідчать про поступове наповнення об’єктивного складу концепції всесвітньої спадщини. Основне нововведення концепції в доктрині міжнародного права стосуються поширення статусу всесвітньої спадщини на інші об’єкти культури, такі як нематеріальна культурна спадщина, археологічна та підводна культурна спадщина, документальна спадщина та інші.
Незважаючи на постійно зростаючий інтерес міжнародного співтовариства до проблем охорони, збереження та відтворення нематеріальної культурної спадщини, з намаганням міжнародних організацій охопити в своїй діяльності основні сфери регулювання нематеріальної культурної спадщини в доктрині міжнародного права недостатньо звертається увага на практичне вирішення питань в цій сфері. Схвалення Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. сприятиме збереженню, популяризації, передачі наступним поколінням найбільш крихкої форми культурної спадщини. Відповідно до основних положень Конвенції 2003 р. заходи національної охорони ефективно доповнюватимуться міжнародною допомогою внаслідок скоординованого співробітництва держав під егідою Комітету нематеріальної культурної спадщини.
Механізм міжнародно-правової охорони нематеріальної культурної спадщини складається з Міжурядового Комітету нематеріальної культурної спадщини з розгалуженою мережею консультуючих та допоміжних органів, який укладає Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини, Список нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони, а також Фонду нематеріальної культурної спадщини. Аналогічні міжнародні інституції були засновані Конвенцією про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р.
Одним з пріоритетних завдань для України в цій сфері є ратифікація Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. Для ефективної імплементації цього документу, з метою забезпечення збереження, охорони та популяризації нематеріальної культурної спадщини в України доцільно вжити такі основні заходи:
– прийняти нормативно-правовий акт, який мав би силу закону, в якому передбачити основні правові, організаційні та інші заходи щодо збереження, відтворення та популяризації нематеріальної культурної спадщини;
– створити єдиний державний орган, у функції якого входитимуть організація та керівництво заходами щодо охорони та популяризації нематеріальної культурної спадщини.
Для вжиття необхідних заходів охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини в українському законодавстві слід прийняти спеціальний Закон «Про об’єкти культурної та природної спадщини України, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО».
Враховуючи тенденції розвитку міжнародного права, а саме формування нової галузі – міжнародного права охорони культурної спадщини, слід зазначити, що міжнародно-правові принципи та норми, які регулюють охорону всесвітньої культурної та природної спадщини і нематеріальної культурної спадщини становлять інститути міжнародного права у складі вищезазначеної нової галузі.
Належне забезпечення міжнародної та національної правової охорони всесвітньої культурної і природної спадщини та нематеріальної культурної спадщини має створити необхідні умови збереження тих цінностей, якими людство пишається сьогодні, і які є могутнім засобом зближення різних народів та культур, що є духовною основою для розвитку людської цивілізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Міжнародні кампанії зі збереження і врятування культурної та природної спадщини людства // Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 258.
2. World Heritage. – 2004. – № 34. – Madrid: UNESCO Publishing. – P. 66.
3. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/56/8 від 21.11.2001.
4. Максимов В.В. Правова охорона культурних цінностей у конвенціях ЮНЕСКО: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. – К., 1997. – С. 97.
5. Родионов К.С. Интерпол: вчера, сегодня, завтра. – М.: Международные отношения, 1990. – С. 160.
6. ЮНЕСКО и использование культурного наследия человечества на благо мира и согласия // Новый Курьер ЮНЕСКО. – 2002. – № 5. – С.12.
7. Declaration de l’UNESCO concernant la Destruction International del Patrimonio Cultural 2003. – UNESCO Publ., 2004. – 4 p.
8. Действующее международное право / Колосов Ю.М., Кривчикова Є.С. – М., 1997. – Т. 3. – С. 682.
9. Действующее международное право / Колосов Ю.М., Кривчикова Є.С. – М., 1997. – Т. 3. – С. 687.
10. Шемшученко Ю.С. Міжнародні аспекти охорони природи. – К., 1985. – С. 4.
11. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 128.
12. http://portal.unesco.org/culture/en/ev.php=URL&_10=13782&URL_DO=DO_TOPIC&URL_section=201.htm
13. http://use.narod.ru/chudo.htm
14. Плиний Старший, Гай Секунд. Естествознание. Об искусстве. Кн. 33–36. / Пер. с латин. – М., 1999. – 939 с.
15. Патури Р.Феликс. Величайшие чудеса и загадки нашего мира. / Пер. с нем. – М., 2004. – 69 с.
16. Щербина П.Ф. Історія політичних і правових вчень стародавнього світу: Курс лекцій. – Хмельницький: ХІУП, 2000. – С. 114.
17. Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. – М.: Международные отношения, 1990. – С. 23, 48.
18. Щербина П.Ф. Історія політичних і правових вчень стародавнього світу: Курс лекцій. – Хмельницький: ХІУП, 2000. – С. 272.
19. Культурна спадщина людства: збереження та використання: Навчальний посібник / Акуленко В.І. Магазинщикова І.П., Моздир М.І., Тарасенко О.О. – Львів: Істина, 2002. – С. 17.
20. Воробьев М.В. Японский кодекс «Тайхо Еро ре» (VIII в.) и право раннего средневековья. – М.: Наука, 1990. – С. 112, 230.
21. Воробьев М.В. Японский кодекс «Тайхо Еро ре» (VIII в.) и право раннего средневековья. – М.: Наука, 1990. – С. 286.
22. Воробьев М.В. Японский кодекс «Тайхо Еро ре» (VIII в.) и право раннего средневековья. – М.: Наука, 1990. – С. 218, 298, 254.
23. Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период / Под ред. Ю.П. Титова, О.И. Чистякова. – М.: Юридическая литература, 1990. – С. 26.
24. Эмер де Ваттель. Право народов или Принципы естественного права, применяемые к поведению и делам наций и суверенов / Пер. с лат. – М.: Госюриздат, 1960. – § 168.
25. Оттенсон А. Памятники культуры во все времена были объектом охраны государства // Советское право. – 1985. – № 3. – С. 192.
26. Максимов В.В. Правова охорона культурних цінностей у конвенціях ЮНЕСКО: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. – К., 1997. – С. 12.
27. Икоников А. О ценностях подлинных и мнимых // Наше наследие. – 1990. – № 3. – С. 2.
28. Максимов В.В. Правова охорона культурних цінностей у конвенціях ЮНЕСКО: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. – К., 1997. – С. 13.
29. http://www.smolchanov.narod.ru
30. Аки А.Д. Гаагская конвенция – первый международный документ в защиту памятников истории и культуры // Охрана наследия за рубежом: опыт прошлого и современные проблемы. – М., 1995. – С. 6–7.
31. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 437.
32. Аки А.Д. Гаагская конвенция – первый международный документ в защиту памятников истории и культуры // Охрана наследия за рубежом: опыт прошлого и современные проблемы. – М., 1995. – С. 7.
33. Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. – М.: Международные отношения, 1979. – С. 24–25.
34. Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. – М.: Международные отношения, 1979. – С. 85.
35. Игнаткин И.А. Охрана памятников истории и культуры. – К., 1990. – С. 168.
36. Игнаткин И.А. Охрана памятников истории и культуры. – К., 1990. – С. 168.
37. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 390.
38. Охорона культурної спадщини: Зб. Міжнародних документів. – К., 2002.
39. Ле Корбюзье Ш.-Э. Три формы расселения. Афинская хартия. – М., 1976. – С. 91–126.
40. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 453.
41. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – C. 457.
42. Roerich Banner of Peace. – New York, 1931. – P. 5.
43. Культурна спадщина людства: збереження та використання / Акуленко В.І. Магазинщикова І.П., Моздир М.І., Тарасенко О.О. – Львів: Істина, 2002. – С. 25.
44. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – C. 85.
45. Акуленко В.І. Охорона пам'яток культури в Україні (1917–1990): Монографія. – К.: Вища шк., 1991. – С. 251.
46. Акуленко В.І. Формування міжнародно-правової позиції України в охороні культурних цінностей // Суверенітет України і міжнародне право. – К.: Манускріпт, 1995. – С. 313.
47. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 73.
48. Лакс Манфред. Защита культуры // Museum. – 1985. – № 147. – С. 44.
49. http://www.unesco.org
50. Колбасов О.С. Международно-правовая охрана окружающей среды. – М.: Международные отношения, 1982. – С. 11.
51. Шемшученко Ю.С. Міжнародні аспекти охорони природи. – К., 1985. – С. 7.
52. Пресуйер Леон. Конвенція про всесвітню спадщину – через 20 років // Кур'єр ЮНЕСКО. – 2002. – № 1. – С. 43.
53. Пресуйер Леон. Конвенція про всесвітню спадщину – через 20 років // Кур'єр ЮНЕСКО. – 2002. – № 1. – С. 43.
54. Старжина Т.М. Экологические концепции и охрана морской среды // Советский ежегодник международного права. – М., 1984. – С. 245.
55. Старжина Т.М. Экологические концепции и охрана морской среды // Советский ежегодник международного права. – М., 1984. – С. 245.
56. Чичварин В.А. Международные соглашения по охране природы (сборник документов). – М., 1966. – С. 7.
57. Колбасов О.С. Международно-правовая охрана окружающей среды. – М.: Международные отношения, 1982. – С. 174.
58. Скалн В.Н. Охраняйте природу. – Иркутск, 1957. – С. 5–7.
59. Колбасов О.С. Международно-правовая охрана окружающей среды. – М.: Международные отношения, 1982. – С. 19.
60. Бородин И.П. Охрана памятников природы. – М, 1974. – С. 6.
61. Шапошников Л.К., Шкарбан Н.В. К вопросу о развитии деятельности по охране природы // Научные основы охраны природы. – 1974. – Вып. 1. –С. 116.
62. Чигаркин А.В. Памятники природы Казахстана. – Алма-Ата: Кайнар, 1980. – С. 6.
63. Куражсковский Ю.Н. Очерки природоиспользования. – М., 1969. – С. 274.
64. Жураев Ю.А. Проблемы правового режима и охраны государственных памятников природы. – Ташкент, 1990. – С. 7.
65. Колбасов О.С. Международно-правовая охрана окружающей среды. – М.: Международные отношения, 1982. – С. 21.
66. Жураев Ю.А. Проблемы правового режима и охраны государственных памятников природы. – Ташкент, 1990. – С. 26.
67. Шемшученко Ю.С. Міжнародні аспекти охорони природи. – К., 1985. – С. 8.
68. Международные соглашения по охране природы: Сборник документов. – М., 1966. – С. 133.
69. Конвенции и рекомендации ЮНЕСКО по вопросам охраны культурного наследия: Сборник. – М., 1990. – С. 65.
70. Многоязычный словарь терминов охраны природы. – Морж (Швейцария), 1976. – С. 133.
71. Шемшученко Ю.С. Міжнародні аспекти охорони природи. – К., 1985. – С. 10.
72. http://www.unesco.ru/heritage/other_doc/convention-ramsara.htm
73. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 260.
74. Майор Федерико. Память о будущем. – М., 1995. – С. 72.
75. http://www.international.icomos.org/hist_eng.htm
76. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 395.
77. Резолюція ЮНЕСКО № 3.3411.
78. Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право: В 2-х т. / Пер. с фр. – К., 2000. – Т. 2. – С. 348.
79. Природа и культура: наследие человечества // Курьер ЮНЕСКО. – 1980. – № 9. – С. 4.
80. Пресуйер Леон. Конвенція про всесвітню спадщину – через 20 років // Кур'єр ЮНЕСКО. – 2002. – № 1. – С. 44.
81. Мунтян В.Л. Правові проблеми раціонального природокористування. – К., 1973. – С. 145.
82. Дорст Ж. До того, как умрет природа. – М.: Прогрес, 1968. – С. 405.
83. Риккерт Генрих. Науки о природе и науки о культуре / Пер. с нем. А.Ф. Зотова. – М., 1998. – С. 55.
84. Лихачев Д.И. Экология – проблема нравственная // Наше наследие. – 1991. – № 1 (19). – С. 4.
85. Молчанов С. О двух концептуальных подходах к сохранению культурных ценностей в международном праве // http://smolchanov.narod.ru/2approaches.htm
86. Фрадье Жорж. Концепция всемирного наследия // Курьер ЮНЕСКО. – 1980. – № 9. – С. 33.
87. Фрадье Жорж. Концепция всемирного наследия // Курьер ЮНЕСКО. – 1980. – № 9. – С. 33.
88. Природа и культура: наследие человечества // Курьер ЮНЕСКО. – 1980. – № 9. – С. 4.
89. Болла Жерар. Международная конвенция // Курьер ЮНЕСКО. – 1980. – № 9. – С. 5.
90. Охорона культурної спадщини: Збірник міжнародних документів. – К., 2002. – С. 102.
91. Клименко Б.М. Общее наследие человечества (международно-правовые вопросы). – М., 1989. – С. 15.
92. Действующее международное право / Колосов Ю.М., Кривчикова Э.С. – М., 1997. – Т. 3. – С. 625.
93. Действующее международное право / Колосов Ю.М., Кривчикова Э.С. – М., 1997. – Т. 3. – С. 639.
94. Действующее международное право / Колосов Ю.М., Кривчикова Э.С. – М., 1997. – Т. 3. – С. 322.
95. Радзівілл О.А. Проблеми і перспективи концепції спільної спадщини людства в сучасному міжнародному праві: Автореф. дис. … канд. юрид.наук: 12.00.11 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2000. – С. 1.
96. Клименко Б.М. Общее наследие человечества (международно-правовые вопросы). – М., 1989. – С. 9.
97. Маланчук Пітер. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом / Пер. з англ. – Харків, 2000. – С. 290.
98. Евинтов В.И. Многоязычные договоры в современном международном праве. – К., 1981. – С. 44.
99. Алексидзе Л.А. Некоторые вопросы теории международного права. – Тбилиси, 1982. – С. 332.
100. Международный порядок: политико-правовые аспекты / Под ред. Г.Х. Шахназарова. – М., 1986. – С. 141.
101. Тускоз Жан. Международное право. – К., 1997. – С. 277.
102. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть. – М., 1997. – С. 132.
103. Маланчук Пітер. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом / Пер. з англ. – Харків, 2000. – С. 290.
104. Oda Sh. Possible Future Regime of the Sea-Bed Resources // Symposium of the International Regime of the Sea-Bed (Rome, June 30 – July 5). – 1969. – P. 8.
105. Тускоз Жан. Международное право. – К., 1997. – С. 277.
106. Fleisher C.A. The International Concern for the Environment: the Concept of Common Heritage // Trends in Environmental Policy and Law. IUCN and Law Paper. – 1980. – P. 324.
107. Радзівілл О.А. Проблеми і перспективи концепції спільної спадщини людства в сучасному міжнародному праві: Дис. … канд. юрид.наук: 12.00.11 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2000. – С. 10.
108. Док. ООН А / Conf. 62 / SR. 117. – Р. 5.
109. Радзівілл О.А. Проблеми і перспективи концепції спільної спадщини людства в сучасному міжнародному праві: Дис. … канд. юрид.наук: 12.00.11 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН УКраїни. – К., 2000. – С. 6.
110. Лукашук И.И. Международное право: Особенная часть. – М., 2001. – С. 101.
111. Виноградов С.В. Международное право и охрана атмосферы. – М., 1987. – С. 38.
112. Международный порядок: политико-правовые аспекты / Под ред. Г.Х. Шахназарова. – М., 1986. – С. 141.
113. Клименко Б.М. Общее наследие человечества (международно-правовые вопросы). – М., 1989. – С. 35.
114. Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право: В 2-х т. / Пер. с фр. – К., 2000. – Т. 2. – С. 322.
115. Анцелевич Г.А. Международно-правовой статус и режим использования морских объектов общего наследия человечества. Перспективы развития в порядке de lege ferenda: Монография. – К., 2002. – С. 356.
116. Действующее международное право / Колосов Ю.М., Кривчикова Э.С. – М., 1997. – Т. 3. – С. 664.
117. Анцелевич Г.А. Международно-правовой статус и режим использования морских объектов общего наследия человечества. Перспективы развития в порядке de lege ferenda: Монография. – К., 2002. – С. 356.
118. http://www.heritage-antarctica.org/index.cfm/news/Heritage12
119. http://www.antarctica.ac.uk/About_Antarctica/Heritage/
120. Радзівілл О.А. Етнічне розмаїття і етнічна історія як спільна спадщина людства // Держава і право. – 2000. – Bип. 6. – С. 351–358.
121. Lenoir N., Mathieu B. Les Normes Internationales de la Bioethique // Que sais-je? – 1998. – N. 3356.
122. Постышев В.М., Даниленко Г.М. Концепция общего наследия человечества в международном праве // Советское государство и право. – 1988. – № 6. – С. 90.
123. Тускоз Жан. Международное право. – К., 1997. – С. 277.
124. Kiss A.C. La Notion de Patrimoine Commun de l'Humanité // Recueil des Cours de l'Académie de Droit International. – The Hague. – 1982. – Vol. 175. – P. 153.
125. Bilder R. International Law and Natural Resources Policies // Natural Resources. – 1980. – Vol. 20. – P. 471.
126. Клименко Б.М. Общее наследие человечества (международно-правовые вопросы). – М., 1989. – С. 35.
127. Галенская А.Н. Музы и право: Правовые вопросы международного сотрудничества в области культуры. – Ленинград, 1987. – С. 15.
128. Kiss A.C. La Notion de Patrimoine Commun de l'Humanité // Recueil des Cours de l'Académie de Droit International. – The Hague. – 1982. – Vol. 175. – P. 201
129. Радзівілл О.А. Проблеми і перспективи концепції спільної спадщини людства в сучасному міжнародному праві: Дис. … канд. юрид.наук: 12.00.11 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2000. – С. 81.
130. Анцелевич Г.А. Международно-правовой статус и режим использования морских объектов общего наследия человечества. Перспективы развития в порядке de lege ferenda: Монография. – К., 2002. – С. 112.
131. Молчанов С.Н. К вопросу об использовании в законодательстве понятий «культурное наследие» и «культурное достояние» (информационно-аналитический обзор) // Охранные археологические исследования на Среднем урале. – 1999. – Вып. 3. – С. 235.
132. Акуленко В.І. Термінологічні колізії в законодавстві України про охорону культурної спадщини в контексті міжнародного права // Правова держава. – К., 2003. – Вип. 14. – С. 426.
133. Евинтов В.И. Mногоязычные договоры в современном международном праве. – К., 1981. – С. 39.
134. Клименко Б.М. Морское дно за пределами континентального шельфа как общее достояние человечества // Советский ежегодник международного права. – М., 1981. – С. 88.
135. Клименко Б.М. Морское дно за пределами континентального шельфа как общее достояние человечества // Советский ежегодник международного права. – М., 1981. – С. 88.
136. Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право: В 2-х т. / Пер. с фр. – К., 2000. – Т. 2. – С. 296.
137. Лукашук И.И. Международное право: Общая часть. – М., 2001. – С. 81.
138. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода) // http:// smolchanov.narod.ru/
139. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода // Охранные археологические исследования на Среднем Урале. – Екатеринбург, 2001. – Вып. 4 – С. 10.
140. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 353.
141. Акуленко В.І. Термінологічні колізії в законодавстві України про охорону культурної спадщини в контексті міжнародного права // Правова держава. – К., 2003. – Вип. 14. – С. 430.
142. Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. – М.: Международные отношения, 1979. – С. 23.
143. Молчанов С.Н. Об использовании понятий «культурные ценности» и «культурное наследие (достояние)» в международном праве (информационно-аналитический обзор) // Московский журнал международного права. – 2000. – № 2. – С. 20.
144. Молчанов С.Н. Об использовании понятий «культурные ценности» и «культурное наследие (достояние)» в международном праве (информационно-аналитический обзор) // http://smolchanov.narod.ru
145. Акуленко В.І. Термінологічні колізії в законодавстві України про охорону культурної спадщини в контексті міжнародного права // Правова держава. – К., 2003. – Вип. 14. – С. 434.
146. Литовченко Л.А. Становлення міжнародного права охорони культурних цінностей (кінець ХІХ – середина ХХ століть) // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. – 2002. – № 2. – С. 110.
147. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода) // http://smolchanov.narod.ru/
148. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода // Охранные археологические исследования на Среднем Урале. – Екатеринбург, 2001. – Вып. 4 – С. 11.
149. Радзівілл О.А. Проблеми і перспективи концепції спільної спадщини людства в сучасному міжнародному праві: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2000. – C. 149.
150. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода) // http:// smolchanov.narod.ru/
151. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода // Охранные археологические исследования на Среднем Урале. – Екатеринбург, 2001. – Вып. 4 – С. 12.
152. Мельничук О.І. Всесвітня культурна та природна спадщина як складова концепції загальної спадщини людства // Право України. – 2003. – № 12. – С. 97.
153. Галенская А.Н. Музы и право: Правовые вопросы международного сотрудничества в области культуры. – Ленинград, 1987. – С. 126.
154. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода) // http://smolchanov.narod.ru/
155. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода // Охранные археологические исследования на Среднем Урале. – Екатеринбург, 2001. – Вып. 4 – С. 11.
156. Молчанов С.Н. К вопросу об использовании в законодательстве понятий «культурное наследие» и «культурное достояние» // http://smolchanov.narod.ru/
157. Молчанов С.Н. К вопросу об использовании в законодательстве понятий «культурное наследие» и «культурное достояние» // Охранные археологические исследования на Среднем Урале. – Екатеринбург, 1999. – Вып. 4 – С. 12.
158. Мартыненко И.Э. Статус всемирного культурного наследия в международном праве // Культура: управление, экономика и право. – 2004. – № 2. – С. 29.
159. Александров Е. Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов. – София, 1978. – С. 72.
160. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода) // http:// smolchanov.narod.ru/
161. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода // Охранные археологические исследования на Среднем Урале. – Екатеринбург, 2001. – Вып. 4 – С. 9.
162. Пресуйер Леон. Конвенція про всесвітню спадщину – через 20 років // Кур'єр ЮНЕСКО. – 2002. – № 1. – С. 44.
163. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 233.
164. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 298, 321.
165. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 295.
166. Акуленко В.І., Шемшученко Ю.С. Культурна спадщина // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3. – С. 431.
167. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 144, 154, 164, 188, 210, 222.
168. The UNESCO Convention on the Рrotеction of the Underwater Cultural Heritage (2001). – Paris, 2002. – 15 p.
169. Мартыненко Игорь. Охрана подводного культурного наследия в конвенциях и рекомендациях ЮНЕСКО // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 8. – С. 130–134.
170. Delgado J. P. Encyclopedia of Underwater and Maritime Archaeology. – London: British Museum Press, 1997. – 493 p.
171. Prott L.V., Planche E., Roca-Hachenm R. Background Materials on the Protection of the Underwater Cultural Heritage. – Paris-Portsmouth, 1999. – 210 p.
172. Доусон Ф. Охрана подводного культурного наследия: новая проблема безопасности // Ежегодник морского права. – 1997. – Ч. 1. – С. 65–79.
173. Memory of the World, the Key to Diversity // The New Courier UNESCO. – 2003. – №. 2. – P. 28–31.
174. Охорона культурної спадщини: Збірник міжнародних документів. – К., 2002. – С. 100.
175. Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право: В 2-х т. / Пер. с фр. – К., 2000. – Т. 2. – С. 350.
176. http://araldialog.freenet.uz/nhart.htm
177. http://un.org/russian/document/convents/27_13ar.pdf
178. Александров Е. Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов. – София Пресс, 1978. – С. 130.
179. Александров Е. Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов. – София Пресс, 1978. – С. 130.
180. Александров Е. Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов. – София Пресс, 1978. – С. 130.
181. Виноградов С.В. Международное право и охрана атмосферы. – М., 1987. – С. 27.
182. Жураев Ю.А. Проблемы правового режима и охраны государственных памятников природы. – Ташкент, 1990. – С. 31.
183. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода) // http://smolchanov.narod.ru/
184. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода // Охранные археологические исследования на Среднем Урале. – Екатеринбург, 2001. – Вып. 4. – С. 6.
185. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода) // http://smolchanov.narod.ru/
186. Молчанов С.Н. К вопросу о правовом режиме культурных ценностей (опыт универсального подхода // Охранные археологические исследования на Среднем Урале. – Екатеринбург, 2001. – Вып. 4. – С. 5.
187. Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. – М., 1979. – С. 40.
188. Александров Е. Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов. – София Пресс, 1978. – С. 67.
189. Valentine Р. Richardson v Forestry Commission (1987-88). – № 164. – CLR. – Р. 278.
190. Галенская А.Н. Музы и право: Правовые вопро