МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВА НА СВОБОДУ ПЕРЕСУВАННЯ І ВИБІР МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ :

Краткое описание

ЗМІСТ
Стор.
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………………………………………………….4
ВСТУП…………………..……………………………………………………………………………………………………6

РОЗДІЛ I. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ
ПРАВА ЛЮДИНИ НА ВІЛЬНЕ ПЕРЕСУВАННЯ…………………………………………………..19

1.1. Нормативно-правове визначення та зміст права на свободу
пересування в основних документах ООН: історико-правовий аналіз і
тенденції розвитку…………………………………………………………………………………………….19
1.2. Свобода пересування громадянина в межах території держави:
порівняльно-правовий аналіз міжнародного і національного регулювання………………………………………………………………………………………………………29
1.3. Правовий статус особи і практичні аспекти оформлення
документів на право виїзду в процесі реалізації права залишати країну…………..39
1.4. Значення громадянства, висилки і репатріації: докази громадянства
в контексті права повертатися у «свою власну країну» ………….………………………...49
1.5. Дискримінація, сфера застосування й обмеження права
людини і громадянина на вільне пересування…………………………………………………..59

РОЗДІЛ II. ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ПРАВА НА СВОБОДУ
ПЕРЕСУВАННЯ І «ШЕНГЕНСЬКЕ ПРАВО»…… …………………………………………………..68

2.1. Правове регулювання і судовий захист права на свободу
пересування в законодавстві Ради Європи………………………………………………………..68
2.2. Маастрихтське оформлення і правова природа «європейського простору свободи, безпеки і правового захисту» ……………………………………………………………..78
2.3. Шенгенський простір вільного пересування: шенгенська
інформаційна система і шенгенська віза …………………………………………………………..89
2.4. Співдружність незалежних держав і еволюція європейської
інтеграції: проблема транзитного проїзду через територію ЄС
громадян РФ у Калінінградську область…………………………………………………………..99
2.5. Міжнародні інтеграційні процеси і національна безпека України:
імплементація європейських стандартів права на свободу пересування………...110

РОЗДІЛ III. СФЕРИ МІЖНАРОДНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ І НАЦІОНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ВІЛЬНЕ ПЕРЕСУВАННЯ……………………………………………………………………………………………………..120

3.1. Правове регулювання свободи пересування трудящих-мігрантів
і членів їхніх родин: захист від безпідставного арешту, утримання
під вартою і висилки…………………………………………………………………………..................…120
3.2. Міжнародно-правовий захист мігруючих біженців (“Дублінське
право”), переміщених осіб і проблема возз’єднання родин…………………………….130
3.3. Право на туризм і свободу туристських подорожей у процесі
реалізації права на відпочинок і свободу пересування…………………………………...140
3.4. Свобода пересування науково-дослідних працівників і проблема
«відпливу умів»: відплив кваліфікованих кадрів із країн, що
розвиваються………...........................................................................................................................................148
3.5. Реформування інституту «прописки» в Україні в контексті реалізації
свободи вибору місця проживання: списки виборців і реєстри
персональних даних………………………………………………………………………………………...158

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………....………………………………………171СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………………………………178
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Наукові уявлення про загальну Європу як особливий світ і родину роду людського почали формуватися ще в раннім середньовіччі. У своїх «Перських листах» Ш. Монтеск’є писав: «…ніщо так не притягує іноземців, як свобода і незмінно супутній їй достаток: свободу ми шукаємо в силу самої її суті, а наші потреби призводять нас у ті країни, де ми знаходимо достаток» (лист CXXII) [345, с.275].
У даний час у міжнародно-правовій доктрині право людини на вільне пересування (свобода пересування) розглядається як природне і невідчужуване право людини, що складається з декількох чітко сформульованих і взаємозалежних особистих прав і свобод. Насамперед, це право на свободу пересування, тобто можливість за власним розсудом індивіда переміщатися в просторі і без одержання дозволу («прописки») каральних органів необмежено змінювати місця тимчасового перебування в адміністративно-територіальних одиницях, крім випадків перебування іноземців і відвідування закритих територій, а також право на свободу вибору місця проживання, що припускає можливість мати і змінювати одне чи декілька МПЖ – жител (будинків чи квартир, інших приміщень, придатних для проживання) в адміністративно-територіальних одиницях, у яких фізична особа має право власності на частину чи все приміщення, одну з декількох домашніх адрес, яку фізична особа має право вказувати в паспортному документі. У тому числі, це стосується права громадянина залишати свою країну і повертатися до неї назад, а також права на туризм і свободу туристських подорожей. Власне кажучи, це стосується й інших міграційних аспектів, а також проблеми примусового вигнання, масової висилки, депортації, «етнічного чищення», геноциду й інших форм насильницького переміщення, що торкаються надання притулку і практики неправомірного позбавлення громадянства [234, с.3].
Уперше дослідження в даній галузі проводилися КООН. Діючи відповідно до Статуту ООН від 26 червня 1945 р. [1], КООН здійснила аналіз міграційних тенденцій, проблем нелегального працевлаштування працівників, запобігання «відтоку умів» і збереження мобільності науково-дослідного персоналу. З урахуванням отриманих результатів була розроблена ст.13, що увійшла до ЗД від 10 грудня 1948 р. [2], у якій знайшла своє відображення свобода пересування.
У ході розпочатого в 1960 р. міжнародного обговорення перспектив подальшого удосконалювання права людини на свободу пересування у 1972 р. на колоквіумі була прийнята Декларація про право залишати країну і повертатися до неї [28]. Потім у 1986 р. відбулася нарада експертів, організована Міжнародним інститутом прав людини у Страсбурзі [29]. На ній було висловлене прохання до міжнародного співтовариства про те, що в умовах створення нових «інтеграційних об’єднань», де свобода пересування виступає однією з чотирьох «інтеграційних» свобод – разом зі свободами переміщення товарів, послуг і капіталу (зараз виділяють також свободу інформації), необхідно невідкладно розглянути питання про компенсацію витрат країнам, що розвиваються, які зазнали значного збитку у результаті довільного здійснення зазначених прав.
Відносно колишнього Радянського Союзу, то тут до 1990 – 1991 р. права людини істотно обмежувалися у зв’язку з існуванням у паспортній системі так званого інституту дозвільної реєстрації – «прописки», наприклад за місцем тимчасового перебування, який наприкінці 90-х рр. ККН СРСР був визнаний таким, що не відповідає міжнародному праву.
Після проголошення Акта про державний суверенітет України і прийняття Конституції України, що закріпила свободу пересування (ст.33), в успадковане адміністративне, трудове і житлове законодавство в 1995 – 2000 рр. були внесені значні зміни, а в 1997 р. ВР була ратифікована ЄКПЛ. У 2001 р. КС України прийняв рішення про визнання «прописки» неконституційною, котру незабаром замінили на повідомну реєстрацію («прописку») – за МПЖ (місцем тимчасового перебування). Нарешті, у 2003 р. ВР України був прийнятий Закон України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання», а в 2004 р. набрали сили нові ЦК і Сімейний кодекс України. Однак, через те, що з інститутом «прописки» було пов’язане здійснення інших прав і свобод людини, стале необхідним принципово реформувати понад 1000 нормативно-правових актів, з метою приведення їх у відповідність з міжнародними стандартами прав людини.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося як складова частина тематики робіт, проведених Одеською національною юридичною академією «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави» (державний реєстраційний номер 0101U001195).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розкриття міжнародно-правового змісту і сутності гарантій забезпечення права людини на свободу пересування, а також виявлення загальних специфіки, закономірностей і особливостей у правозастосувальній діяльності; у тому числі створення світоглядної науково-теоретичної моделі як цілісної концепції з механізмом трансформації міжнародно-правових норм у національні правові системи, а також удосконалювання пан’європейських інтеграційних підходів впливу на правові стандарти.
Зазначені цілі обумовлюють наступні завдання:
• ідентифікувати основні соціальні й економічні елементи, що впливають на процес становлення і розвитку свободи пересування, а також її міжнародно-правову регламентацію;
• узагальнити практику складання міжнародних договорів у сфері захисту прав людини і правового статусу особи, регламентуючи форми і методи їхньої реалізації в рамках світового співтовариства, а також імплементацію в національне законодавство;
• концептуально обґрунтувати необхідність міжнародно-правового захисту свободи пересування в контексті реформування спеціальних інститутів у національних правових системах;
• виявити особливості виникнення міграційних тенденцій і схарактеризувати їхні основні риси як об’єктів міжнародно-правового регулювання свободи пересування;
• визначити цілісний стан і функціональну ефективність інституційних структур, а також механізмів міжнародного захисту прав людини;
• позначити місце і роль правових стандартів захисту прав людини, закріплених в універсальному і регіональному міжнародних договорах, у становленні національних правових систем закордонних країн;
• розробити науково-практичні рекомендації, спрямовані на удосконалення міжнародних і національних нормативно-правових актів у сфері права людини на свободу пересування, а також пов’язаних з ними інших прав і свобод людини.
Об’єктом дослідження є міжнародні і національні правові відносини, що виникають у процесі реалізації права людини на свободу пересування, у тому числі внаслідок його обмеження іншими галузями права.
Предметом дослідження є результат правотворчої, а також правозастосувальної діяльності держав як суб’єктів міжнародного права в рамках світового співтовариства і міжнародних організацій, у тому числі в процесі імплементації норм міжнародного права в національне законодавство і гарантування його захисту.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційної роботи складає комплекс загальнонаукових і спеціальних методів пізнання, що базуються на вимогах об’єктивного і всебічного аналізу правових суспільних явищ міжнародного характеру, визнання верховенства права як головного обов’язку держави.
З цією метою було застосовано ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання, таких як аналіз, синтез, дедукція, індукція тощо, у тому числі діалектико-матеріалістичний підхід, використаний при розгляді різних теоретичних і практичних проблем міжнародно-правового і державного регулювання. У процесі періодизації етапів історико-правового розвитку і розробки дефінітивної характеристики структурних елементів свободи пересування користувалися конкретно-історичним і формально-логічним методами наукового пізнання. Порівняльно-правовий (компаративний) метод пізнання застосовувався для проведення класифікації об’єктного складу, а також співвідношення норм міжнародного права і національних законодавств різних держав. За допомогою системного і структурно-функціонального методів здійснено аналіз статутарного і динамічного стану норм, що регулюють правовий статус особи, а також різновидів і механізмів міжнародно-правового захисту.
Нарешті, для розгляду нормативно-правового масиву і з’ясування ефективності міжнародних положень, що регулюють обов’язки держав, було використано методи кількісного і якісного аналізу, а також спеціально-юридичні підходи. Це саме стосується статистичного методу і соціально-політологічного аналізу, що надали можливість простежити систему гарантій і ступінь реалізації свободи пересування. Методи багатофакторності, моделювання, абстракції і прогнозу враховувалися при розробці правових стандартів, науково-практичних рекомендацій і пропозицій щодо розвитку механізму імплементації міжнародних норм і законодавчої бази у сфері захисту прав людини.
Стан наукової розробленості теми. У радянській юриспруденції [267] і юриспруденції країн СНД на загальнотеоретичному і галузевому рівнях дослідження проблем правового статусу особи, розгляд питань правовідносин між особою і державою, демократизації правоохоронної системи, забезпечення законності в роботі державних органів і посадових осіб, підвищення ефективності їхньої правозастосувальної діяльності, що впливають на здійснення прав і свобод людини проводили: С. Алексєєв, І. Арцибасов, Н. Блатова, І. Блищенко, А. Братко, С. Братусь, Н. Вітрук, Л. Воєводін, В. Горшеньов, І. Дюрягін, О. Єжова, Н. Іконніков, В. Іонцев, В. Карташов, С. Кашкін, М. Колосов, Є. Красинець, В. Кудрявцев, В. Кузнєцов, Ю. Кукушкін, О. Кутафін, В. Лазарев, Є. Лукашова, І. Лукашук, Г. Лук’янцев, Г. Мальцев, В. Масленніков, М. Матузов, О. Міцкевич, О. Мордовцев, Р. Мюллерсон, П. Недбайло, В. Нерсесянц, В. Пустагаров, Б. Топорнін, Г. Тункін, Д. Фельдман, О. Чистяков, В. Чолканська, В. Чхиквадзе, В. Шевцов, В. Юсупов і ін.
Проблематика правового регулювання міжнародних тенденцій у сфері вільного пересування і захисту пов’язаних з ним основних прав людини і громадянина, підвищення професіоналізму і правової культури працівників внутрішніх справ, всебічно розглянута в монографічних дослідженнях, колективних роботах, збірках статей, матеріалах наукових конференцій. Тут можна назвати наступних авторів: Ю. Архипов, Д. Бекяшев, Я. Бельсон, К. Борисов, В. Граєвський, Т. Желудкова, В. Ілларіонов, С. Калашніков, О. Кононов, І. Левченко, Г. Литвинова, І. Малаха, О. Мінгес, Н. Михальова, О. Мордовцев, В. Подшивалов, В. Сальников, К. Толкачов, Н. Тоцький, О. Уткін, І.Ушкалов, О. Чернишова, Х. Шейнін, М. Шенгелія, Б. Шумилін і ін.
Крім того, окремим правовим аспектам глобальних інтеграційних тенденцій присвячені наукові статті: Я. Бурляя, О. Геворкяна, С. Глотова, О. Давиденка, Г. Іванця, С. Караганова, В. Кириленка, А. Клемина, Ю. Комарова, С. Кортунова, І. Крилової, В. Лихачова, Ю. Мишальченка, О. Моісеєвої, В. Субботенка, Д. Третьякової, В.Червонюка, О. Шибаєвої, А. Юревича й ін.
Однак, незважаючи на значний внесок авторів радянського періоду в розробку теоретичних основ міжнародно-правового захисту [289], більшість з них розглядали його як соціально-класове явище, обумовлене і нерозривно пов’язане винятково з протиріччями, що характеризуються як «залізна завіса». Після проголошення незалежності України і становлення в юридичній науці національної школи міжнародного права почався процес формування сучасних поглядів на міжнародно-правову проблематику прав людини, зокрема, у працях таких українських вчених і практиків: М. Анісімової, О. Аносенкова, М. Баймуратова, В. Баштанника, С. Бритченка, М. Буроменського, А. Георгіци, В. Головченка, В. Денисова, С. Добрянського, В. Дяченка, М. Жулинського, С. Ісаковича, Н. Климовської, Л. Луця, С. Максимова, П. Маланчука, О. Малиновської, П. Мартиненка, Г. Москаля, О. Моцика, Р. Муді, В. Новика, В. Опришка, М.Орзіха, І. Прибиткова, С. Пиріжкова, А. Піскуна, П. Рабіновича, В. Репецького, Ю. Римаренка, О. Романюка, М. Рудька, В. Симковича, С. Сухорукова, Ю. Тодики, Г. Удовенка, С. Уфімцева, В. Фелика, М. Хавронюка, М. Цюрупи, П. Чалого, М. Черкеса, С. Чеховича, І. Чижа, П. Шахова, К. Шкумбатюка, М. Шульги, В. Євінтова та ін.
При розгляді окремих практичних аспектів міжнародного права використовувалися доповіді спеціальних представників ООН, ОБСЄ, РЄ і ЄС, а також уповноважених з прав людини РФ і України: А.-Х. Садруддина, Э. Рена, Мубанги-Чипойя, Х. Інглеса, В. Буткевича, В. Миронова, Н. Карпачової і ін, а також історико-правові праці «західних» юристів-міжнародників, у яких велика увага приділялася захисту основних прав і свобод людини, зокрема: М. Араха, А. Ачермана, Ж. Бодьє, О. Блоіда, Є. Бредлі, Е. Броулі, Ж. Бхагваті, К. Васака, П. Вас-Золтана, П. Вейса, В. Глазера, Д. Гом’єна, Т. Градєва, А. Грахл-Мадсена, Г. Гудвін-Гілла, Я. Дедмана, М. Дженіса, О. Доуті, Л. Звака, Р. Кея, В. Кернза, О. Кісса, М. Кренстона, Г. Ларі, С. Лисковського, К. Мауріса, С. Махмуда, В. Мьошеля, К. Нанца, І. Плавича, Р. Плендера, О. Ранделзхоффера, К. Стахла, В. Страссера, Д. Суллівана, А. Татама, Ф. Тоді, Ф. Фабриціуса, К. Флінтермана, М. Флорі, М. Хамаленгви, Х. Ханнума, Д. Харріса, Т. Хартлі, О. Хеффе, Р. Хиггінса, Р. Хоффмана, Т. Хугенбума, В. Четеіла, М. Швейцера, М. Ентіна, Я. Ягергскольда та ін.
Необхідно констатувати, що в дисертаційних дослідженнях проблема розроблена явно недостатньо. У радянські часи дослідження стосувалися тільки адміністративного права: Г. Гусаків (Паспортна система в СРСР і її роль в охороні суспільного порядку // Дис...к.ю.н. - М., 1972), С. Парфьонов (Організаційно-правові основи паспортної системи в СРСР (за матеріалами органів внутрішніх справ) // Дис...к.ю.н.- М., 1987). Причому, практична цінність багатьох наявних праць значно знизилася через концептуально застарілі підходи і законодавство.
Однак до 2000 р. розробка адміністративних аспектів проблеми продовжувала знаходити своє відображення в дисертаційних роботах російських авторів: І. Килясханова (Правове забезпечення прав і свобод громадян у сфері адміністративної діяльності міліції // Дис...д.ю.н.- М., 1997), І. Кардашова (Правові й організаційні основи діяльності Паспортно-візової служби органів внутрішніх справ Російської Федерації // Дис...к.ю.н.- М., 1996), але загальнотеоретичних проектів не було.
Нарешті, ґрунтуючись на сучасних методологічних концепціях, у РФ були здійснені науково-правові дослідження конституційних проблем теорії держави і права Н. Лимоновою (Право громадян Російської Федерації на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання і діяльність органів внутрішніх справ по його забезпеченню (питання теорії) // Дис...к.ю.н.- М., 2000), О. Ростовщиковою (Свобода пересування і вибору місця проживання і гарантії її забезпечення і захисту в Російській Федерації // Дис...к.ю.н.- Волгоград, 2000), А. Туз (Правові гарантії свободи пересування в Російській Федерації // Дис...к.ю.н.- М., 2000), А. Кировим (Правове регулювання свободи пересування: історичний досвід і російська дійсність // Дис...к.ю.н.- М., 2003).
Іншим специфічним науково-практичним проблемам, пов’язаним з нелегальною міграцією, запобіганням «відпливу умів», захистом біженців і переміщених осіб у канві світових інтеграційних процесів, присвячено понад 100 дисертаційних досліджень російських і українських вчених-юристів і економістів. Можна відзначити і розробки політологів, наприклад, Т. Кидирова (Проблеми міжнародного співробітництва європейських країн у рамках Шенгенської системи // Дис...к.п.н.- Бішкек, 2002), що торкається політичних питань європейських взаємовідносин.
Крім того, у деяких дисертаціях українських авторів проводиться вибірковий аналіз міграційних процесів у рамках адміністративного і конституційного правового регулювання свободи пересування в Україні без урахування світових тенденцій. Зокрема, можна вказати роботу О. Динька (Зміст і гарантії забезпечення реалізації свободи пересування людини і громадянина в Україні // Дис…к.ю.н.- К., 2002). Однак згадані праці не містять комплексного науково-практичного аналізу детермінації розвитку сучасної міжнародної доктрини прав людини і найважливіших проблем їхньої імплементації в національне законодавство України. Тому дане дисертаційне дослідження органічно їх доповнює, а наявність зазначених доробок не позбавляє його актуальності.
Наукова новизна отриманих результатів відповідає поставленим завданням і методам їхнього вирішення. Дисертаційна робота є першим комплексним науково-практичним дослідженням, у рамках якого були розглянуті новітні міжнародні інтеграційні доктрини і проблеми їхньої імплементації в законодавство України й інших держав.
Робота відрізняється системністю постановки актуальних проблем з позиції пан’європейської інтеграції і багатополярної системи стримування в міжнародному співтоваристві, а також формування в нашій країні правової держави з розвинутим цивільним суспільством, що враховує історичні традиції, які ніколи раніше не досліджувалися в Україні.
У дисертаційному дослідженні на базі синтезованих науково-практичних підходів доктринального моделювання вироблені нові пропозиції і рекомендації щодо створення цілісного правового механізму забезпечення прав людини, що відповідають прогнозованим тенденціям розвитку міжнародно-правових поглядів:
1. На основі комплексного історико-правового аналізу виникнення, розвитку і правової регламентації свободи пересування в міжнародно-правових документах підтверджена гіпотеза про змістовну відповідність соціально-економічного поняття «міграція» його системному нормативно-правовому змісту, що за елементним складом характерно для права людини на вільне пересування.
2. У міжнародній доктрині нормативний зміст свободи пересування, що містить у собі внутрішні і зовнішні елементи, погоджується зі структурними одиницями інших визнаних у міжнародному праві первинних і вторинних прав, реалізація яких безпосередньо впливає на їхню сутність і характер міжгалузевих взаємовідносин.
3. З позиції сучасних принципів проаналізована міжнародно-правова і регіональна регламентація зазначених прав, що дало можливість виділити в елементній (суб’єктно-об’єктній) базі предметно-нормативні блоки й інститути їх універсального і національного регулювання.
4. Концептуально по-новому обґрунтовано, що «право людини на свободу пересування» і «свобода пересування» взаємно не виключаються через загальну теоретичну тезу про те, що «право є свобода, яка у певних випадках може бути обмежена законом». Закон виступає як спосіб захисту свободи пересування, а право на вільне пересування – як можливість досягти рівноваги між свободою пересування одного і свободою пересування іншого.
5. У перехідний період існування адміністративного інституту повідомної реєстрації («прописки») аж до його переходу у сферу приватних майново-правових відносин, регульованих цивільним і житловим законодавством, висунута науково-практична концепція, відповідно до якої поняття «місце проживання» здобуває інші функції і призначення.
Виходячи з загальновизнаної теоретичної тези про те, що «свобода пересування» – це закріплена в міжнародному праві і гарантована державою невідчужувана сукупність повноважень індивіда діяти і право вимагати від держави, усіх юридичних і фізичних осіб виконання обов’язків по її дотриманню, а також звертатися за міжнародним, державним чи суспільним захистом у випадку її порушення, формулюється поняттям МПЖ.
6. Визначено систему міжнародно-правових гарантій реалізації й умови обмеження свободи пересування, що складають розгалужений механізм організаційно-правового і нормативного захисту. Саме поняття «гарантії» необхідно розуміти як встановлені законом матеріальні й організаційні умови виконання обов’язків людини і забезпечення охорони від незаконних обмежень і зазіхань, реально спрямованих на здійснення свободи пересування. Тому систему нормативно-правових гарантій реалізації свободи пересування й обмеження цих гарантій складають положення матеріального і процесуального права, обов’язки і юридична відповідальність.
7. Уперше у вітчизняній науці міжнародного права зроблено висновок про те, що поряд з розробкою нових положень про свободу пересування існує об’єктивна необхідність у кодифікації норм, що вже містяться в численних правових актах, за допомогою їхньої системності, предметності, зведення однорідних норм у єдиний універсальний документ, що відповідає сучасним реаліям.
8. У контексті нових підходів світового співтовариства до різних проблем гуманітарного характеру – об’єктивна вимога національної адаптації і компенсація принципів, що складають свободу пересування, сформульовано таким чином, щоб встановлювані обмеження були зведені до мінімуму.
9. Нормативно підтверджений і доповнений висновок про те, що в результаті двостороннього і багатостороннього співробітництва держав сформувався механізм міжнародного захисту права людини на вільне пересування, що містить принципи і норми, а також міжнародні контролюючі інститути. Він здійснюється як на глобальному рівні – КООН, так і регіональному, наприклад Європейським судом і ОБСЄ.
10. Внесено пропозиції про короткострокові заходи в перехідний період до розробки міжнародного договору і національної концепції України про свободу пересування, у канві чотирьох інтеграційних свобод. Причому результатом ужитих заходів повинна стати система ефективного міграційного, податкового, пенсійного, виборчого і військового обліку, що відповідає міжнародним стандартам прав людини. У перспективі це потребуватиме нового етапу реформування цивільного, адміністративного, трудового, сімейного і житлового законодавства, у частині, що стосується свободи пересування. У такому разі, кінцевим результатом бачиться зміна зобов’язуючого характеру інституту реєстрації («прописки») на право фізичної особи повідомити про одне з МПЖ, яким фізична особа цілком чи частково володіє на праві приватної власності.
Крім того, у перспективі обґрунтованим виглядає пропозиція про заміну раніше виданих для закордонних і внутрішніх поїздок посвідчень особи старого зразка на єдиний паспорт, наприклад у вигляді паспортної книжечки з електромагнітними наклейками (марками) ідентифікаційних біометричних даних власника й органів, що роблять відповідні позначки (МПЖ, медичного і соціального страхування, військового обліку, про сплату податків і інших платежів).
Для цього необхідно створити кілька автономних державних реєстрів персональних даних фізичних осіб правоохоронних органів, органів пенсійного і медичного страхування, а також актів цивільного стану без уведення єдиного персонального довічного незмінного ідентифікаційного номера. Так, зараз у Єдину державну автоматизовану паспортну систему вносяться дані про фізичних осіб, котрі одержали посвідчення особи – паспорти. Повинні існувати «чорні списки» міграційних і правоохоронних органів, які можливо було б оскаржити у суді.
Що стосується пропорційної виборчої системи, то необхідно проводити облік з ініціативи самого громадянина, котрий звернувся з проханням про реєстрацію як виборця в найближчу виборчу комісію. У такому разі, система повинна виконувати функції по недопущенню подвійного голосування, а також ручного й автоматизованого підрахунку голосів.
Практичне значення отриманих результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що сформульовані в ньому положення створюють концептуальне науково-практичне впровадження правової регламентації права людини на свободу пересування.
Можна виділити наступні сфери застосування результатів дослідження: а) науково-дослідну – для поглиблення наукових знань і виявлення особливостей суспільних відносин у процесі міжнародно-правової і національної реалізації свободи пересування; б) науково-освітню – для сприяння викладанню навчальних курсів з правових питань міграції, економічних аспектів туризму і глобалізації, а також підготовки учбових видань; в) інформаційно-аналітичну – для поширення знань в організаціях і установах, пов’язаних з вивченням конкретних аспектів свободи пересування; г) правотворчу – для юридичного аналізу обґрунтованості свободи пересування при побудові демократичної правової держави і цивільного суспільства; д) правозастосувальну – для діяльності органів державної і місцевої влади по забезпеченню свободи пересування; е) зовнішньополітичну – для Міністерства зовнішних справ України у формуванні зовнішньополітичного курсу держави в питаннях співробітництва по захисту прав людини і міжнародної безпеки.
Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана на кафедрі міжнародного права і міжнародних відносин Одеської національної юридичної академії, а результати обговорювалися автором у виступах на декількох науково-практичних заходах, зокрема, на міжнародній науково-практичній конференції, що проходила 19 квітня 2001 р. в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України (Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України), 26 червня 2001 р. у ВР України (Парламентаризм в Україні: теорія і практика), 13-14 лютого 2002 р. в юридичному інституті Львовського національного університета ім.І.Франка (Проблеми державотворення і захисту прав людини в України) та ін.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в 7 наукових публікаціях (обсяг 2,1 др. арк.), опублікованих у спеціальних наукових виданнях, включених у перелік ВАК України.
1. Максименко С.В. Шенгенська конвенція і право людини на вільне пересування та вибір місця проживання // Право України.- 2000.- № 5.- С. 14-16, 36.
2. Максименко С.В. Інститут прописки в Україні і права людини // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ.- 2001.- № 2.- С. 92-97.
3. Максименко С.В. Питання щодо громадянства в міждержавних договорах України та право на вільне пересування і вибір місця проживання: досвід європейських країн // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. Вип.12.- Одеса: Юрид. літ., 2001.- С. 148-153.
4. Максименко С.В. Європейські стандарти свободи пересування і вибору місця проживання // Юридический вестник.- 2002.- № 2.- С. 84-90.
5. Максименко С.В. Списки “Шенгена” та Шенгенська інформаційна система // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. Вип.12.- Одеса: Юрид. літ., 2001.- С. 359-363.
6. Максименко С.В. Європейські стандарти і судовий захист свободи пересування та вибору місця проживання // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. Вип.13-14.- Одеса: Юрид. літ., 2002.- С. 286-291.
7. Максименко С.В. Питання щодо свободи пересування та вибору місця проживання в Україні та Російській Федерації: від інституту прописки до реєстрації // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. Вип.15.- Одеса: Юрид. літ., 2002.- С. 221-226.
Структура й обсяг дисертації обумовлені цілями і завданнями, відповідно до яких основні напрямки дослідження викладені у вступі, 3 розділах, що складаються з 15 підрозділів, висновках. Загальний обсяг дисертації складає 177 сторінок, список використаних джерел і літератури представлений на 35 сторінках (369 найменувань).

Список литературы

ВИСНОВКИ

Міжнародно-правове співробітництво і національна безпека, за більш ніж піввіковий термін з моменту прийняття ВД, у рамках ООН призвели до загального розуміння права людини на свободу пересування. Обговорення питань, що стосуються низького рівня народжуваності і старіння населення, безробіття, «відтоку умів» і їхнього припливу, грошових переказів мігрантів, соціальної інтеграції, ксенофобії, незаконного провозу людей через кордони, сприяло перегляду політики в галузі міграції країн походження, що приймаючих країн і країн транзиту.
1. У міжнародному праві відбулися зміни, пов’язані з прийняттям і набуттям чинності МП і регіональних конвенцій, у яких визнається право індивіда залишати свою країну і безперешкодно повертатися в неї. Це саме стосується і законодавства ряду держав, що активно виражають прагнення і прихильність до дотримання даного права.
2. Право залишати країну має системний характер, а також велике значення для здійснення інших прав людини й основних свобод. Сприятлива політична атмосфера в цій галузі, що призводить до зростання довіри між державами, може бути створена не стільки завдяки добрим побажанням і намірам (якими би необхідними вони не були), скільки в результаті прийнятих державами конкретних заходів. Насамперед, ці заходи повинні свідчити про відсутність ворожості, щирості і доброї волі кожної окремої держави стосовно держав, що межують з нею. Здійснення свободи пересування буде об’єктивно вважатися одним з таких заходів.
3. Стосовно здійснення свободи пересування всередині країни відбуваються значні зміни. Причому навіть у тих державах, у яких свобода пересування всередині країни є, як і раніше, обмеженою, існують політичні, економічні і соціальні причини, що спонукають уряди враховувати загальне визнання даної свободи.
4. Хоча реальне здійснення права громадян держави залишати свою країну поки ще є незадовільним, у цій галузі помітні позитивні зрушення. З одного боку, значно збільшилося число поїздок між країнами, а з іншого боку, багато аспектів права залишати країну поки ще залишаються невирішеними, що важливо забезпечити на міжнародному, регіональному і національному рівнях. В даний час певна кількість людей, як і раніше, не можуть виїхати за межі своїх національних кордонів. Це обумовлено різними причинами, нібито пов’язаними з державними інтересами, включаючи прагнення деяких урядів обмежити своїх громадян від впливу протиборчих ідеологій, розповсюджених в інших країнах.
5. Багато випадків порушення права на свободи пересування і вибір МПЖ. Часто відмовляють у праві на виїзд із країни особам, які знаходяться в несприятливому стані (старим батькам, які сподіваються знову зустрітися зі своїми дітьми, хворим особам, котрі прагнуть возз’єднатися зі своїми родинами й одержати належне лікування, а також дітям, які бажають побачитися зі своїми батьками).
6. Дотепер не були спрощені процедури одержання проїзних документів, тому що, як і раніше, потрібна наявність дозволів на виїзд. Дана процедура формально ускладнюється в результаті існування податків, вимог до заповнення певних документів і навіть необхідності відмовлення від свого громадянства, а іноді просто позбавлення громадянства.
7. У багатьох державах при здійсненні даного права, як і раніше, спостерігається дискримінація стосовно представників расових і релігійних груп.
8. Хоча за останні роки національне положення більшості європейських країн було приведено у відповідність з міжнародними стандартами, Україна і більшість учасників СНД перебувають у стадії реформування свого законодавства. Загальні і розпливчасті причини, охоплювані поняттями «державні інтереси», «державні розуміння», «соціальні причини», «суспільний добробут» чи «неналежне ведення іноземних справ», заміняються посиланнями на реальні економічні труднощі.
9. Економічні труднощі, такі як контроль за обміном валюти, є перешкодою на шляху здійснення права залишати країну. Коли такі обмеження можуть бути законними стосовно комерційних чи туристських поїздок, чомусь вони не схвалюються у випадку заборони остаточного виїзду з країни. Країни «третього світу», що зіштовхуються з проблемами «відпливу умів» і недостачі іноземної валюти, взагалі не прагнуть ліквідувати еміграцію, що виникла в результаті цих проблем.
10. Серед дозволених обмежень, що є найбільш розповсюдженими – «розуміння державної безпеки» чи «суспільного порядку». Існує необхідність більш точного визначення даних понять, причому при формулюванні і застосуванні таких обмежень варто керуватися об’єктивними критеріями, а також застосовності зазначених норм у випадках збройних конфліктів чи спорадичних актів насильства.
11. Практичне ж здійснення права повертатися в країну поки ще має місце не у всіх державах, і в цьому зв’язку виникають соціальні і юридичні проблеми. Тому варто було б прийняти норми, що стосуються права повертатися в країну, яке повинне бути також застосовне до осіб, які постійно проживають на території тієї чи іншої країни.
12. Прогрес у забезпеченні права на виїзд може бути досягнутий тільки в тому випадку, якщо зусилля будуть зосереджені на міжнародному, регіональному і національному рівнях. З огляду на те, що право залишати країну безпосередньо залежить від можливості в’їжджати в іншу країну, для ефективного здійснення цих двох аспектів свободи пересування між країнами необхідно розглядати їх одночасно.
13. Варто заохочувати держави до прийняття міжнародних і регіональних договорів по зменшенню прикордонних формальностей, зв’язаних з наявністю в’їзних віз для тимчасових поїздок. Будь-які форми дискримінації в даній галузі повинні бути ліквідовані, у тому числі стосовно працівників і членів їхніх родин.
14. Міжнародному співтовариству необхідно, не обмежуючи реального здійснення індивідом права залишати країну і повертатися в неї, розглянути питання про сприяння прийняттю двосторонніх і багасторонніх заходів з метою захисту і компенсації тим країнам, що розвиваються, які зазнали шкоди в результаті здійснення даних прав.
15. Країни, що розвиваються, змушені трохи стримано використовувати обмежувальні міри з метою рішення проблеми «відпливу умів», оскільки вони суперечили б положенням, що стосуються права залишати країну, до того ж їхня ефективність поки є досить сумнівною. Прагнучи встановити справедливі стосунки з розвинутими країнами, країнами, що розвиваються, вимагають лише надання додаткової допомоги в галузі розвитку, що відповідає інтересам усього міжнародного співтовариства. Тому рішення проблеми «відпливу умів» вимагає участі всіх зацікавлених учасників для розробки відповідних заходів у рамках міжнародних організацій.
16. Варто приділяти більшу увагу питанню возз’єднання родин працівників, скорочуючи тимчасові обмеження і виключаючи дискримінацію, а також створюючи можливість для в’їзду дітей і одержання ними освіти. Членам їхніх родин повинна бути надана можливість працевлаштування, а також виділення коштів, необхідних їм для проживання і розміщення.
17. Важливо розробити більш конкретизоване визначення права притулку в міжнародному праві, щоб поширити дію на всіх членів родини.
18. Питання про використання процедур оскарження, передбачених у національному законодавстві, повинне виносится на розсуд незалежних судових чи несудових органів.
Враховуючи на висновки, що стосуються реалізації права людини на вільне пересування, представляється необхідним запропонувати для здійснення організаційно-правові заходи, що можуть бути проведені на регіональному і міжнародному рівнях:
1. Національне законодавство повинне містити в собі положення, відносно права громадян і іноземців залишати країну, а також права громадян і осіб, які постійно проживають у країні, повертатися в неї. Такі положення повинні бути включені в конституцію і детально закріплені в законах, до яких повинен бути забезпечений вільний доступ. Держава повинна визнавати право своїх громадян на своєчасне одержання паспорта чи проїзних документів, при цьому відмова в здійсненні даного права можлива тільки у випадках, коли це прямо передбачається законом чи міжнародними зобов’язаннями.
2. Необхідно підтримувати здійснення міжнародних, а також регіональних програм, щоб виключити будь-які заходи, що можуть призвести до зміни або заборони вищезгаданих прав, зокрема: а) виключити будь-які форми дискримінації; б) дозволити тільки припустимі міжнародним правом обмеження; в) проводити моніторинг національного законодавства на його відповідність згаданим вимогам; г) не використовувати зовнішнє чи внутрішнє посилання як покарання за здійснення злочинів, а також політичного покарання.
3. Для більш повного здійснення права залишати країну, а також повертатися в неї слід: а) ліквідувати чи обмежити дискреційні повноваження і можливість довільного прийняття рішень у цій сфері; б) виключити з законодавства і практики його застосування репресивні міри і зловживання; в) забезпечити вільний доступ до відповідних ясних і зрозумілих нормативно-правових актів; г) приймати рішення в розумний термін; д) мати у своєму розпорядженні належні кошти для оскарження в судових органах, у тому числі у випадку розгляду справи про позбавлення громадянства; е) сприяти возз’єднанню родин; ж) надавати першочергове право літнім і хворим заявникам; з) дозволити іноземним громадянам здобувати достатню кількість іноземної валюти; і) припинити практику позбавлення громадянства, коли особа перебуває за межами своєї країни, тому що в цьому випадку вона стає апатридом; к) не допускати колізії законів, що виникають у результаті подвійного громадянства.
4. Що стосується проїзних документів, то можна запропонувати вжити наступних заходів: а) сприяти скасуванню віз на основі двосторонніх і багатосторонніх угод; б) максимально спростити відповідні формальності і процедури; в) упроваджити дійсні для необмеженого числа поїздок у будь-яку країну світу візи і паспорти; г) мінімізувати збори за видачу віз і паспортів, при цьому вони не повинні бути джерелом доходу для держави; д) скасувати в’їздні і виїзні візи для громадян своєї країни, а виїзні – для іноземців, вимагаючи їх тільки у випадку військового чи НС; е) повідомлення повинне направлятися заявнику в писемній формі.
5. Ефективні заходи стосовно проблеми «відпливу умів» варто приймати спільно розвинутими і країнами, що розвиваються. Для цього на двосторонній основі необхідно взаємодіяти з освітніми установами, за участю представників державної влади в галузі економіки і трудових відносин, науки й освіти, а також іноземних справ, наприклад, як це робиться в рамках ШЗ.
6. Слід зазначити, що реалізація цих прав вимагає відкритості і надання сприяння зусиллям по поширенню знань через спеціалізовані установи, неурядові організації і науково-дослідні центри. Крім того, необхідно створити координаційний центр для контролю за здійсненням прав і свобод людини.
7. Благом свободи пересування, що охороняється, є, на відміну від основного права на свободу особи, що захищає від обмежень, можливість залишати місце в просторі, предмет свободи пересування полягає в можливості перебування в будь-якому місці чи його відвідування або вибору його в якості МПЖ. Спрямованість захисту являє собою чисто охоронне право від державних обмежень, тобто з неї не випливає ні можливість висування претензій з боку іноземних громадян на надання ПП, ні вимога на одержання житла й основ для життя в бажаному місці.
8. Для розвитку чотирьох інтеграційних свобод (свобода пересування товарів, послуг, капіталу і робочої сили) внесені пропозиції про прийняття організаційно-правових заходів щодо розробки міжнародного договору і національної концепції України про свободу пересування. Причому результатом цих реформ повинен стати ефективний інститут реєстрації («прописки»), що змінює його зобов’язуючий характер на право фізичної особи повідомити про одне з МПЖ, яким фізична особа цілком чи частково володіє на праві приватної власності.
9. Доцільним бачиться ідея про заміну раніше виданих для закордонних і внутрішніх поїздок посвідчень особи старого зразка на єдиний паспорт-книжечку ідентифікаційних біометричних даних з використанням електромагнітних наклейок (марок). Для цього необхідно створити кілька автономних державних систем («чорних списків», реєстрів і реєстраторів), у яких би містилися персональні дані фізичних осіб для правоохоронних органів, органів пенсійного і медичного страхування, а також актів цивільного стану без уведення єдиного персонального довічного незмінного ідентифікаційного номера.
10. Нарешті, щодо інших прав і свобод, раніше зв’язаних з інститутом реєстрації («прописки»), зокрема, пропорційної виборчої системи, то тут пропонується реєструвати виборців з їхньої власної ініціативи. У цьому випадку,державна система повинна виконувати функції по обліку виборців – попередньому і (чи) у день виборів, недопущенню подвійного голосування, а також паралельного (автоматизованого і ручного) підрахунку голосів.
11. Таким чином, для ефективного функціонування держави і суспільства необхідно визначити і значимість кожної зі стадій вже не економічної, а правової інтеграції, місце в правовому механізмі взаємодії, а також розробити систему заходів для їхнього забезпечення. Так, стосовно гармонізації й уніфікації така система повинна включати: 1) систематизацію правових матеріалів ООН, ОБСЄ, РЄ, ЄС, СНД, України, РФ і ін.; 2) порівняльно-правове, тобто компаративне дослідження зазначених правових систем і виявлення їхніх особливостей; 3) визначення оптимальних форм здійснення уніфікації чи гармонізації і найбільш ефективних засобів їхнього здійснення; 4) визначення видів гармонізації, уніфікації, а також їхніх рівнів; 5) установлення меж, оптимальних умов проведення, а також факторів, що позитивно чи негативно впливають на гармонізацію чи уніфікацію; 6) створення ідентичної (спільної) системи основних правових термінів і понять.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Статут ООН: підписаний від 26 червня 1945 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 35-37.
2. Загальна декларація прав людини: прийнята резолюцією № 217 А (III) ГА ООН від 10 грудня 1948 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів. – М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 38-42.
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: прийнятий резолюцією № 2200 А (XXI) ГА ООН від 16 грудня 1966 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 52-74. Див.також: The Human Rights Committee adopted in 2 November, 1999 General Comment 27 on Freedom of movement which provides an authoritative interpretation of the relevant provisions of the International Covenant on Civil and Political Rights // CCPR/C/21/Rev.1/Add.9.
4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права: прийнята резолюцією № 2200 A (XXI) ГА ООН від 16 грудня 1966 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 43-51.
5. Міжнародна конвенція про примусову чи обов’язкову працю: прийнятий МОП № 29 від 28 червня 1930 р. // Конвенції і рекомендації, прийняті МОП.1919-1956. T.I.- C. 197-208.
6. Міжнародна конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. // IL, Vol.IX., 1942-1945, pp.174, 177, 184 and 185.
7. Міжнародна конвенція про трудящих-мігрантів (переглянута): прийнята МОП № 97 (рекомендації № 86) від 1 липня 1949 р. // Конвенції і рекомендації, прийняті МОП. 1919-1956. T.I.- C.965-981.
8. Міжнародна конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами: схвалена резолюцією № 317 (IV) ГА ООН від 2 грудня 1949 р. // Збірник діючих договорів СРСР. Вип. XVI.- М., 1957.- С. 280-289.
9. Міжнародна конвенція про статус біженців: прийнята на Конференції повноважних представників по питанню про статус біженців і апатридів від 28 липня 1951 р., скликаній відповідно до резолюції №429 (V) ГА ООН від 14 грудня 1950 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 455-465; Протокол, що стосується статусу біженців: прийнятий до відома зі схвалення ЕКОСОР у резолюції №1186 (XLI) від 18 листопада 1966 р., а також ГА ООН у резолюції 2198 (XVI) від 16 грудня 1966 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 468-470.
10. Міжнародна конвенція про тимчасовий увіз приватних дорожніх перевізних коштів: прийнята від 4 червня 1954 р. // Всесвітня мережа Internet http://www.world-tourism.org.
11. Міжнародна конвенція про митні пільги для туристів: прийнята від 4 червня 1954 р. і додатковий протокол до неї // Всесвітня мережа Internet http://www.world-tourism.org.
12. Міжнародна конвенція про статус апатридів: прийнята на Конференції повноважних представників від 28 вересня 1954 р., скликаній ЕКОСОР відповідно до резолюції № 526 А (XVII) // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 445-454.
13. Міжнародна конвенція про громадянство замужньої жінки: прийнята резолюцією № 1040 (XI) ГА ООН від 29 січня 1957 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 434-437.
14. Міжнародна конвенція про скасування примусової праці: прийнятий МОП №105 від 25 червня 1957 р. // Конвенції і рекомендації, прийняті МОП. 1919-1956. T.II.- C. 1161-1164.
15. Міжнародні мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими: схвалені резолюціями №663 С (XXIV) і № 2076 (LXII) ЕКОСОР від 31 липня 1957 р. і від 13 травня 1977 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С.194-209.
16. Міжнародна угода про моряків-біженців: прийнята 24 листопада 1957 р. і протокол до нього від 12 червня 1973 р. // Всесвітня мережа Internet http://www.un.org.
17. Міжнародна конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти: прийнята Генеральною конференцією ООН з питань освіти, науки і культури від 14 грудня 1960 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Инфра, 2002.- С. 163-168, а також рекомендації до неї // Міжнародні нормативні акти ЮНЕСКО.- М., 1993.- С. 117-120.
18. Міжнародна (Віденська) конвенція про дипломатичні зносини: прийнята на Конференції ООН по питанню про дипломатичні зносини і дипломатичний імунітет від 18 квітня 1961 р. // A/Conf.20/13.
19. Міжнародна конвенція про скорочення безгромадянства: прийнята на Конференції повноважних представників від 30 серпня 1961 р., скликаній відповідно до резолюції № 896 (IX) ГА ООН від 4 грудня 1954 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С.438-444.
20. Міжнародна конвенція про рівноправність громадян країни й іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення: прийнятий МОП № 118 від 28 червня 1962 р. // ILOLEX C118.
21. Міжнародна (Віденська) конвенція про консульські зносини: прийнята від 24 квітня 1963 р. // Сучасне міжнародне право: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 1964.- С. 315-356.
22. Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації: прийнята резолюцією № 2106 А (XX) ГА ООН від 21 грудня 1965 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 142-152.
23. Міжнародна декларація про ліквідацію дискримінації стосовно жінок: прийнята резолюцією № 2263 (XXII) ГА ООН від 7 листопада 1967 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 245-248; Див.також: Міжнародну конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок: прийнята резолюцією № 34/180 ГА ООН від 18 грудня 1979 р. і факультативний протокол до неї від 6 жовтня 1999 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 249-265.
24. Міжнародна декларація про територіальний притулок: прийнята резолюцією № 2312 (XXII) ГА ООН від 14 грудня 1967 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 428-429.
25. Міжнародна декларація про права науковців: прийнята ГА Всесвітнього фонду науковців ЮНЕСКО від 6 квітня 1969 р. // Міжнародні нормативні акти ЮНЕСКО.- М.: Логос, 1993.
26. Міжнародна (Віденська) конвенція про право міжнародних договорів: прийнята від 23 травня 1969 р. // Збірник міжнародних договорів СРСР. Вип.XLII.- М., 1988.- С. 171-197.
27. Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього: прийнята резолюцією № 3068 (XXVIII) ГА ООН від 30 листопада 1973 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 153-158.
28. Міжнародна декларація про право залишати країну і повертатися в неї: проект від 19 червня 1972 р. // Israel Yearbook on Human Rights, Uppsala Colloquium,Vol.4, 1974, pp. 432-435.
29. Міжнародна декларація про право залишати країну і повертатися до неї: проект від 1 листопада 1986 р. // Hannum H. The Strasbourg Declaration on the Right to Leave and Return // AJIL, vol.81, 1987, pp. 432-438.
30. Міжнародна резолюція про вільне пересування вчених: прийнята ГА МСНС від 21 вересня 1972 р. // Міжнародні нормативні акти ЮНЕСКО.- М.: Логос, 1993.
31. Міжнародні рекомендації про виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння, співробітництва і миру і виховання в дусі поваги прав людини й основних свобод: прийняті на Конференції ООН з питань освіти, науки і культури від 19 листопада 1974 р. // Збірник документів, що стосуються міжнародних аспектів вищої освіти.- СПб., 2000.- С. 167-180.
32. Міжнародні рекомендації про статус науково-дослідних працівників: прийняті ЮНЕСКО від 20 листопада 1974 р. // Міжнародні нормативні акти ЮНЕСКО.-М., 1993.- С. 119-212.
33. Міжнародна (Віденська) конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру: прийнята ГА ООН від 14 березня 1975 р. // Всесвітня мережа Internet http://www.un.org. Див.також: Міжнародну конвенцію про правовий статус, привілеї і імунітети міждержавних економічних організацій, що діють у певних областях співробітництва: прийнята ГА ООН від 5 грудня 1980 р. // Збірник міжнародних договорів СРСР. Вип.XXXVIII.- М., 1984.; Міжнародну конвенцію (Віденську) про право договорів між державами і міжнародними чи організаціями між міжнародними організаціями: прийнята ГА ООН від 21 березня 1986 р. // Діюче міжнародне право. Т.1.- М.: МНИМП, 1996.- С. 372-409.
34. Міжнародна конвенція про зловживання в галузі міграції і про забезпечення трудящим-мігрантам рівності можливостей і поводження: прийнятий МОП №143 від 24 червня 1975 р. // Конвенції і рекомендації, прийняті МОП. 1957-1990. T.II.- C. 1779-1786.
35. Міжнародна конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту і вчених ступенів у державах Регіону Європи: прийнята ЮНЕСКО від 21 грудня 1979 р. // Збірник міжнародних договорів СРСР. Вип.VIII.- М., 1984.- С. 360-368.
36. Міжнародна декларація про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії чи переконань: прийнята резолюцією №36/55 ГА ООН від 25 листопада 1981 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 136-138.
37. Міжнародна конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів поводження і покарання: прийняте резолюцією № 39/46 ГА ООН від 10 грудня 1984 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 230-241.
38. Міжнародна декларація про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, у якій вони проживають: прийнята резолюцією № 40/144 ГА ООН від 13 грудня 1985 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 430-433.
39. Міжнародна конвенція про права дитини: прийнята резолюцією № 44/25 ГА ООН від 20 листопада 1989 р., а також факультативні протоколи до неї від 25 травня 2000 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 317-346.
40. Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх родин: прийнята резолюцією № 45/158 ГА ООН від 18 грудня 1990 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 383-414.
41. Міжнародна (Віденська) декларація і програма дій: прийнята на Всесвітній конференції з прав людини від 25 червня 1993 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 78-93.
42. Міжнародна конвенція про безпеку персоналу ООН і зв’язаного з нею персоналу: прийнята резолюцією № 45/59 ГА ООН від 9 грудня 1994 р. // A/RES/49/59.
43. Міжнародна декларація про співробітництво в дослідженні і використанні космічного простору на благо й в інтересах усіх держав, з особливим врахуванням потреб країн, що розвиваються: прийнята резолюцією № 51/122 ГА ООН від 13 грудня 1996 р. // A/RES/51/122.
44. Міжнародні керівні принципи по переміщенню усередині країни: прийняті ГА ООН від 17 квітня 1998 р. // E/CN.4/1998/53/Add.2.
45. Міжнародна конвенція проти транснаціональної організованої злочинності і Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю до неї: прийнятий резолюцією № 55/25 ГА ООН від 15 листопада 2000 р. // A/55/383, para.121.
46. Повідомлення КООН: No.106/1981, Монтеро проти Уругваю // UN Doc. A/38/40 (1983), додаток XVII, пункт 10. Див.також повідомлення: No.31/1978, Уаксман проти Уругваю і No.57/1979, Мартинс проти Уругваю // UN Doc. A/37/40 (1982), додаток XIII, пункт 9; No.108/1981: Нуньєс проти Уругваю і No.77.1980: Ліхтенштейн проти Уругваю // UN Doc. A/38/40 (1983), додатка XXIII, XIV, пп. 10, 9.
47. Американська декларація про права й обов’язки людини: прийнята від 2 травня 1948 р. // OEA Doc.21 Ser.L/V/II.23, rev.6.
48. Американська конвенція про права людини: прийнята на Міжамериканській конференції по правах людини від 22 листопада 1969 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 867-886.
49. Африканська хартія прав людини і народів: прийнята ОАЕ від 26 червня 1981 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 887-905 і протокол до неї від 9 червня 1998 р. // OAS Doc. CAB/LEG/67/3, rev.6.
50. Арабська хартія прав людини 1994 р. // reprinted in 18 Hum. Rts. L. J. 151 (1997).
51. Манільська декларація зі світового туризму: прийнята Всесвітньою конференцією по туризму від 10 жовтня 1980 р. // Міжнародний туризм: Правові акти.- М., 2000.- С. 186-202.
52. Білль про права туристів: Хартія туризму і Кодекс туриста: схвалені резолюцією №1 (VI) ГА ВТО від 22 вересня 1985 р. // Міжнародний туризм: Правові акти.- М., 2000.- С. 213-218.
53. Глобальний етичний кодекс туризму: прийнятий ГА ВТО від 1 жовтня 1999 р. // Туризм в Україні: Збірник нормативно-правових актів у п’яти томах (офіційне видання). Т.5.- Ужгород, 2000. Див.також: Гаазьку декларацію по туризму, прийняту на міжпарламентській конференції по туризму від 14 квітня 1989 р. // Міжнародний туризм: Правові акти.- М., 2000.- С. 219-243, Декларацію по туризму, прийняту на Всесвітній конференції міністрів по туризму від 4 листопада 1994 р. // Міжнародний туризм: Правові акти.- М., 2000.- С. 251-255.
54. Документ Акапулько: прийнятий Всесвітньою радою по туризму від 27 серпня 1982 р. // Міжнародний туризм: Правові акти.- М., 2000.- С. 203-212.
55. Заява і діяльність Всесвітньої туристської організації в галузі запобігання організованого секс-туризму: виконавчий комітет ВТО, 1995 р. // Міжнародний туризм: Правові акти.- М., 2000.- С. 255-260.
56. Заключний акт НБСЄ: прийнятий від 1 серпня 1975 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 753-758.
57. Підсумковий документ НБСЄ: прийнятий від 15 січня 1989 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 763-769.
58. Паризька Хартія для Нової Європи: прийнята НБСЄ від 21 листопада 1990 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 784-786.
59. Декларація Хельсинської зустрічі НБСЄ на вищому рівні – «Виклик часу змін»: прийнята від 10 липня 1992 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 802-806.
60. Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ: прийнятий від 29 червня 1990 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 770-783.
61. Документ Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ: прийнятий від 3 жовтня 1991 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 787-798. Див.також: Документ Стокгольмської зустрічі з людського виміру НБСЄ від 15 грудня 1992 р.
62. Статут РЄ: підписаний від 5 травня 1949 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 559-561.
63. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод: прийнята РЄ від 4 листопада 1950 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 562-576, а також Протокол № 4 від 16 вересня 1963 р. і Протокол № 7 від 22 листопада 1984 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 579-585.
64. Європейська конвенція про встановлення загальних правил повадження з громадянами однієї держави-учасниці на території інших держав-учасниць: прийнята РЄ від 13 грудня 1955 р. // Збірник міжнародних правових документів, що регулюють питання міграції.- М.: Норма-Інфра, 1994.- С. 242-254.
65. Європейська конвенція про видачу: прийнята РЄ від 13 грудня 1957 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 628-636.
66. Європейська угода про правила, що регулюють пересування осіб між державами-членами Ради Європи: прийнята РЄ від 13 грудня 1957 р. // ETS No.025.
67. Європейська угода про скасування віз для біженців: прийнята РЄ від 20 квітня 1959 р. // Збірник документів РЄ в галузі захисту прав людини і боротьби зі злочинністю.- М., 1998.- С. 31-33.
68. Європейська угода про подорож молодих осіб по колективних паспортах між державами-членами Ради Європи: прийнята РЄ від 16 грудня 1961 р. // ETS No.037.
69. Європейська конвенція про скорочення випадків множинності громадянства і про військову повинність у випадку множинного громадянства: прийнята РЄ від 6 травня 1963 р. і додаткові протокол до неї // ETS No.43.
70. Європейська угода про продовження виплати стипендій учня, які навчаються за рубежем: прийнята РЄ від 12 грудня 1969 р. // Збірник документів, що стосуються міжнародних аспектів вищої освіти.- СПб., 2000.- С. 297-301.
71. Європейська конвенція про правовий статус робітників-мігрантів: прийнята РЄ від 24 листопада 1977 р. // Збірник міжнародних правових документів, що регулюють питання міграції.- М., 1994.- С. 265-284.
72. Європейська декларація про територіальний притулок: прийнята РЄ від 1977 р. // Міжнародне публічне право. Збірник документів. Т.1.- М., 1996.- С. 546-547.
73. Європейська (рамкова) конвенція про прикордонне співробітництво територіальних співтовариств і влади: прийнята РЄ від 21 травня 1980 р. // ETS No.106.
74. Європейська угода про передачу відповідальності за біженців: прийнята РЄ 16 жовтня 1980 р. // ETS No.107.
75. Європейська конвенція про захист фізичних осіб при автоматизованій обробці персональних даних: прийнята РЄ від 28 січня 1981 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 665-672.
76. Європейська соціальна хартія (переглянута): прийнята РЄ від 3 травня 1996 р. // Міжнародні акти про права людини: Збірник документів.- М.: Норма-Інфра, 2002.- С. 601-624.
77. Європейська (Будапештська) декларація за велику Європу без розділових ліній: прийнята РЄ від 7 травня 1999 р. // Дипломатичний вісник.- 1999.- № 6.- С. 36-37.
78. Резолюція КМ РЄ № 76 від 9 березня 1976 р. «Про деякі міри покарання, альтернативних позбавленню свободи» // Збірник документів Ради Європи в галузі захисту прав людини і боротьби зі злочинністю.- М.: СПАРК, 1998.- С. 264-265.
79. Європейські рекомендації про узгодження національних процедур, що стосуються притулку: прийняті РЄ від 1981 р., про захист осіб, формально не визнаних біженцями: прийняті РЄ від 1984 р., про право на притулок: прийняті РЄ від 1977 р. і про де-факто біженців: прийняті РЄ від 1976 р. // Добірка текстів, т.II, Рада Європи, Спеціальний комітет експертів з юридичних аспектів територіального притулку, біженців та осіб без громадянства.- Страсбург, 1998.
80. Європейська рекомендація державам-членам РЄ, що стосується ситуації з іноземними учнями: прийнята Комітетом міністрів РЄ № R(84)13 від 21 червня 1984 р. // Збірник документів, що стосуються міжнародних аспектів вищої освіти.- СПб., 2000.- С. 302-306.
81. Європейська рекомендація державам-членам РЄ по мобільності академічного персоналу: прийнята Комітетом міністрів РЄ №R(85)21 від 25 жовтня 1985 р. // Збірник документів, що стосуються міжнародних аспектів вищої освіти.- СПб., 2000.- С. 307-309.
82. Європейська рекомендація державам-членам РЄ по заохоченню мобільності дослідників: прийнята Комітетом міністрів РЄ №R(90)15 від 21 червня 1990 р. // Збірник документів, що стосуються міжнародних аспектів вищої освіти.- СПб., 2000.- С. 310-312.
83. Європейська рекомендація державам-членам РЄ по академічній мобільності: прийнята Комітетом міністрів РЄ № R(95)8 від 2 березня 1995 р. // Збірник документів, що стосуються міжнародних аспектів вищої освіти.- СПб., 2000.- С. 312-321
84. Договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі: прийнятий 18 квітня 1951 р. // Договори, що засновують європейські співтовариства.- М., 1994.- С. 19-94.
85. Договір про заснування Європейського співтовариства по атомній енергії: прийнятий 25 березня 1957 р. // Договори, що засновують європейські співтовариства.- М., 1994.- С. 289-390.
86. Договір про заснування Європейського економічного співтовариства: прийнятий 25 березня 1957 р. // Договори, що засновують європейські співтовариства.- М., 1994.- С. 95-288.
87. Європейський (Брюссельський) договір про заснування єдиної Комісії і єдиної Ради Європейських співтовариств: прийнятий ЄЕС від 8 квітня 1965 р. // OJ. June 13, 1967. C. 152.
88. Європейська угода між урядами держав Економічного союзу Бенілюкс, Федеративною Республікою Німеччина і Французькою Республікою про поступове скасування контролю на загальних границях: прийнята 14 червня 1985 р. // Шенгенські угоди.- М., 2000.- С. 43-56.
89. Єдиний європейський акт: прийнятий ЄЕС від 17/28 лютого 1986 р. // Єдиний європейський акт. Договір про Європейський Союз.- М., 1994.- С. 7-43.
90. Європейська декларація основних прав і свобод: затверджена резолюцією Європейського парламенту ЄЕС від 12 квітня 1989 р. // Право Європейського Союзу: Документи і коментарі.- М., 1999.- С. 585-589.
91. Європейська конвенція застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 р. між урядами держав Економічного союзу Бенілюкс, Федеративною Республікою Німеччина і Французькою Республікою про поступове скасування контролю на спільних кордонах: прийнята 19 червня 1990 р. // Шенгенські угоди.- М., 2000.- С. 57-188.
92. Європейська (Дублінська) конвенція, що визначає державу, котра відповідальна за розгляд клопотань про надання притулку, поданих в одній з держав – членів Європейського Співтовариства 1990 р. // Всесвітня мережа Internet http://www.eu.int.
93. Європейський (Маастрихтський) договір про Європейський Союз: прийнятий ЄЕС від 7 лютого 1992 р. // Єдиний європейський акт. Договір про Європейський Союз.- М., 1994.- С. 45-246.
94. Декларація про Західноєвропейський союз (додаток до Маастрихтського договору від 7 лютого 1992 р.): прийнята 7 лютого 1992 р. // Єдиний європейський акт. Договір про Європейський Союз.- М., 1994.- С. 241-245.
95. Європейський (Амстердамський) договір, що доповнює Договір про Європейський Союз, Договори, що засновують Європейські Співтовариства і зв’язані з ними акти: прийнятий ЄЕС від 2 жовтня 1997 р. і протокол «Про інтеграцію Шенгенських угод в Амстердамський договір 1997 р.» до нього // OJ. November 10, 1997. C 340. Див.також: Європейський (Ницкий) договір про перегляд Договору про ЄС і договорів, що засновують усі три співтовариства: прийняте ЄС від 26 лютого 2001 р. // Шевчук С., Кравчук І. Ніццький договір та розширення ЄС.- К., 2001.- 196 с.
96. Європейська конвенція про громадянство: прийнята РЄ від 7 листопада 1997 р.
// Всесвітня мережа Internet http://www.coe.fr.
97. Європейський (Римський) договір про надання притулку для громадян держав-членів Європейського Союзу: прийнятий ЄЕС від 1997 р. // Всесвітня мережа Internet http://www.eu.int.
98. Віденський план дій ЄС 1998 р. // The ministry for Foreign Affairs. Northern Dimension. Working Paper. Helsinki, 1998.
99. Європейська хартія основних прав громадян Європейського Союзу: прийнята 7 грудня 2000 р. // OJ. December 18, 2000, C.364/19 і Московський журнал міжнародного права. 2003. №2. С.302-314. Див.також: Європейська конвенція про майбутнє Європи: прийнята ЄС від 16 квітня 2003 р. (Конституція ЄС) // Всесвітня мережа Internet http://www.eu.int.
100. Директива Ради ЄЕС № 15/61 від 16 серпня 1961 р. «Про первісні заходи для забезпечення вільного пересування трудящих у рамках Співтовариства» // OJ. August 26, 1961. No.057. Р.1073.
101. Директива Ради ЄЕС № 221/64 від 25 лютого 1964 р. «Про координацію спеціальних заходів, що стосуються пересування і проживання іноземних громадян, що є правомірними на підставах публічної політики, суспільної безпеки чи суспільного здоров’я» // Право Європейського Союзу: Документи і коментарі.- М., 1999.- С. 420-423.
102. Директива Ради ЄЕС № 360/68 від 15 жовтня 1968 р. «Про скасування обмежень на пересування і проживання працівників з держав-членів і їхніх родин» і Регламент Ради ЄЕС № 1612/68 «Про свободу пересування працівників у Співтоваристві» // OJ (Special edition), 1968(II).
103. Директива Ради ЄЕС № 1251/70 від 29 червня 1970 р. «Про право працівників залишатися на території держави-члена після припинення трудової діяльності в даній державі» // Право Європейського Союзу: Документи і коментарі.- М., 1999.- С. 415-417.
104. Директива Ради ЄЕС № 148/73 від 21 травня 1973 р. «Про скасування обмежень на п