ГУМАНІТАРНА ІНТЕРВЕНЦІЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ :

Краткое описание

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ………………………………………………
1.1. Суть та ознаки гуманітарної інтервенції………………………
1.2.Структура гуманітарної інтервенції…......……………………...
1.2.1. Суб’єкти гуманітарної інтервенції…………………….
1.2.2. Об’єкт гуманітарної інтервенції та мінімальний гуманітарний стандарт………………………………………..
1.3. Розмежування гуманітарної інтервенції від суміжних інститутів………………………………………………………
1.3.1. Гуманітарні інтерцесії………………………………….
1.3.2. Операції з надання гуманітарної допомоги…………...
1.3.3. Гуманітарні операції з порятунку власних громадян за кордоном.................................................................................
1.3.4. Операції з підтримання миру…………………………..
РОЗДІЛ 2. ОДНОСТОРОННЯ ГУМАНІТАРНА ІНТЕРВЕНЦІЯ В СУЧАСНОМУ МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ ТА ПРАКТИЦІ ДЕРЖАВ………………………………….…………………………………
2.1. Одностороння гуманітарна інтервенція у сучасній практиці держав…………………………………………………………………
2.1.1. Інтервенція США у Домініканську Республіку 1965 р..
2.1.2. Інтервенція Індії у Східний Пакистан (Бангладеш) 1971 р…………………………………………………………….
2.1.3. Інтервенція В’єтнаму у Камбоджу 1979 р……………...
2.1.4. Інтервенція Танзанії в Уганду 1979 р…………………...
2.1.5. Заходи з метою захисту курдів в північному Іраці у 1991 р…………………………………………………………...
2.2. Одностороння гуманітарна інтервенція та сучасне міжнародне право…………………………………………………….
2.2.1. Гуманітарна інтервенція та принцип заборони втручання у внутрішні справи..................................................
2.2.2. Гуманітарна інтервенція та принцип заборони застосування сили чи погрози силою……………..................
2.2.3. Гуманітарна інтервенція та принцип поваги прав людини…………………………………………………………
2.2.4. Право на односторонню гуманітарну інтервенцію як звичаєва норма міжнародного права…………………………
2.2.5. Гуманітарна інтервенція та інститут крайньої необхідності…………………………………………………....
2.2.7. Моральні аспекти гуманітарної інтервенції…..............
РОЗДІЛ 3. КОЛЕКТИВНА ГУМАНІТАРНА ІНТЕРВЕНЦІЯ ПІД ЕГІДОЮ ООН……………………………………………………………..
3.1. Порушення мінімального гуманітарного стандарту як загроза міжнародному миру…………………………………………
3.1.1. Загроза міжнародному миру як підстава здійснення примусових заходів в рамках ООН……………..……………
3.1.2. Поняття загрози миру у сучасному міжнародному праві……………………………………………………………
3.1.3 Практика Ради Безпеки ООН щодо тлумачення терміну загроза міжнародному миру………………………...
3.2. Гуманітарні інтервенції під егідою ООН………………………
3.2.1. Інтервенція в Югославію у 1993-1993 рр……………..
3.2.2. Інтервенція у Сомалі 1992-1994 рр……………………
3.2.3. Інтервенція у Руанду 1994 р………….......................…
3.2.3. Інтервенція у Гаїті 1993 р……………………………...
3.2.4. Інтервенція у Східний Тимор 1999 р………………….
РОЗДІЛ 4. ГУМАНІТАРНА ІНТЕРВЕНЦІЯ ПІД ЕГІДОЮ РЕГІОНАЛЬНИХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ…………..........
4.1. Практика гуманітарних інтервенцій під егідою регіональних міжнародних організацій…………………………………………….
4.1.1. Інтервенція ЕКОВАС у Ліберію ……………………...
4.1.2. Інтервенція НАТО у Косово 1999 р…………………..
4.2. Правові підстави гуманітарної інтервенції під егідою регіональних міжнародних організацій.............................................
4.2.1. ООН та регіональні організації колективної безпеки..
4.2.2. Організація Американських держав…………………...
4.2.3 Африканський Союз…………………………………….
4.2.4. Економічний Союз Західноафриканських Держав…...
4.2.5. Ліга Арабських Держав………………………………...
4.2.6. Західноєвропейський Союз…………………………….
4.2.7. Європейський Союз…………………………………….
4.2.8. Організація з безпеки та співробітництва в Європі…..
4.2.9. Співдружність Незалежних Держав…………………...
4.2.10. Організація Договору Колективної Безпеки………...
4.2.11. Північноатлантичний Альянс………………………...

ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Після набрання чинності Статутом ООН, який поклав початок універсальному закріпленню принципу поваги прав людини та основних свобод, міжнародне право прав людини зазнало стрімкого розвитку. Було здійснено широкомасштабну кодифікацію, як на універсальному, так і на регіональному рівні, створено цілу низку механізмів захисту прав людини. Незважаючи на це, міжнародне співтовариство неодноразово ставало свідком масових грубих порушень прав людини. Проведення переговорів, офіційні звернення та інші заходи несилового характеру досить часто не давали бажаного результату, а Рада Безпеки ООН залишалась бездіяльною.
Після закінчення холодної війни РБ ООН активізує свою діяльність у сфері колективної безпеки та у відповідь на масові грубі порушення прав людини, які виникають внаслідок неміжнародних збройних конфліктів (Сомалі, Руанда) чи державної політики (Ірак) приймає рішення про здійснення примусових збройних заходів. Проте, сподівання, які покладались на РБ ООН у сфері силового захисту прав людини не виправдались. Підтвердженням цього стала її бездіяльність у ситуації в Косово. Інтервенція НАТО у цю провінцію поставила на порядок денний необхідність перегляду концепції неавторизованої гуманітарної інтервенції та її аналізу на предмет відповідності сучасному міжнародному праву. Постало питання про існування правових підстав для запобігання чи усунення масових грубих порушень прав людини шляхом неавторизованого збройного втручання у випадку, якщо РБ ООН залишається бездіяльною.
Кількість збройних конфліктів, особливо неміжнародного характеру, та пов’язаних з ними масових грубих прав людини на сучасному етапі не зменшується. Досить поширеними є повідомлення правозахисних груп та органів міжнародних організацій про грубі, масові та систематичні порушення прав людини у різних регіонах світу. Тому однією з найбільш актуальних проблем сучасного міжнародного права є проблема розробки механізмів запобігання масових грубих порушень прав людини та адекватного реагування ситуації, пов’язані з такими порушеннями. Для України, яка на сучасному етапі активно інтегрується в євроатлантичну та світову системи колективної безпеки, беручи активну участь зокрема в операціях з підтримання миру, вивчення цієї проблематики є також важливим оскільки наша країна може розглядатись потенційним учасником операцій із здійснення гуманітарної інтервенції.
У вітчизняній науці міжнародного права проблематика гуманітарної інтервенції довгий час залишалось поза увагою вчених. В радянський період гуманітарна інтервенція згадувалась лише в контексті тлумачення принципу заборони застосування сили чи погрози силою, та характеризувалась як одна з грубих форм його порушення. Основна заслуга серед радянських вчених у дослідженні проблеми правомірного застосування сили у міжнародних відносинах належить Г. М. Данілєнку, В.Н. Денисову, Б. М. Кліменку, Д. Б. Лєвіну, В. І. Кузнєцову, В. І. Менжинському, Є. І. Скакунову, Г. І. Тункіну, М. О. Ушакову та В. Н. Федорову. Після закінчення «холодної війни» проблематика гуманітарної інтервенції починає розглядатись також в контексті міжнародно-правового захисту прав людини. Це чітко прослідковується зокрема у працях В. А. Гусейнова, І. І. Карташкіна, А. П. Мовчана та Р. А. Мюллерсона.
Першим дослідженням гуманітарної інтервенції на пострадянському просторі стала монографія О. О. Мережка. Проблема привернула увагу також інших українських та російських вчених, серед яких слід виділити В. С. Бруза, О. А. Жірнова, Я. С. Кургузової, І. І. Лукашука, В. А. Романова, М. О. Ушакова., С. В. Черніченка, Р. Т. Шамсона.
Значно більшу увагу вивченню проблеми гуманітарної інтервенції приділено в західній літературі. Було опубліковано цілу низку статей, а також фундаментальні праці, присв’ячені як проблематиці гуманітарної інтервенції в цілому, так і окремим випадкам їх здійснення. Передусім слід виділити американських та німецьких вчених (М. Паппе, М. Вельгаузен, К. Генке, К. Ебок). Не слід забувати також монографії швейцарця А. Пауера, канадця А. Абієва, британця С. Честермана, сомалійки Н. Рецваніан-Амірі. Важливим науковим доробком можна вважати результат роботи Міжнародної комісії з питань інтервенції та державного суверенітету, який оформився у доповіді представленій у грудні 2002 р. ГА ООН «Обов’язок із захисту». Проблематика регулярно обговорювалась на різноманітних форумах та конференціях.
Особливої актуальності проблема гуманітарної інтервенції набула після інтервенції НАТО в Косово у 1999 р. Саме після операції Північноатлантичного альянсу наукова дискусія набула особливої гостроти. Кількість публікацій, яка з’явилась за цей період з цього питання є мабуть більшою, ніж за увесь попередній період разом узятий. Українські юристи у цьому контексті, на жаль не долучились до загальної наукової дискусії по цій проблематиці.
Отже, в українській юридичній науці не з’явилось комплексного монографічного дослідження, у якому б містився аналіз новітніх випадків здійснення гуманітарної інтервенції, зокрема НАТО у Косово у 1999 р. та ООН у Східний Тимор в 1999 р, а також сучасних аргументів прихильників неавторизованої гуманітарної інтервенції.
Ці обставини зумовили необхідність міжнародно-правового аналізу проблем, пов’язаних зі здійсненням гуманітарної інтервенції. Їх вирішення, як видається сприятиме розвитку в Україні міжнародного права прав людини (зокрема уточненню та розширенню його поняттєво-термінологічного апарату), а також сприятиме її успішній інтеграції у європейське та міжнародне співтовариство.
Все це визначає актуальність дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планового наукового дослідження кафедри міжнародного права Львівського національного університету імені Івана Франка „Міжнародно-правові проблеми входження України до світового та європейського співтовариства” (реєстраційний номер 0102U0035723).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є аналіз процесу становлення концепції гуманітарної інтервенції та з’ясування питання її правомірності у сучасному міжнародному праві.
Зазначена мета визначила необхідність виконання наступних завдань:
- Обґрунтувати новий концептуальний підхід до поняття «гуманітарна інтервенція», з’ясувати її зміст та визначити основні ознаки;
- визначити співвідношення гуманітарної інтервенції з гуманітарною інтерцесією, операцією з підтримання миру, операцією з надання гуманітарної допомоги та операцією з порятунку власних громадян за кордоном;
- визначити сутність та зміст мінімального гуманітарного стандарту;
- проаналізувати практику односторонніх гуманітарних інтервенцій та інтервенцій під егідою регіональних міжнародних організацій у період після прийняття Статуту ООН;
- дослідити питання наявності у сучасному міжнародному праві правових підстав для здійснення односторонньої гуманітарної інтервенції;
- проаналізувати та узагальнити практику колективних гуманітарних інтервенцій у сучасний період;
- проаналізувати статути основних регіональних міжнародних організацій щодо їх відповідності ознакам системи колективної безпеки на наявності правових підстав для здійснення гуманітарної інтервенції;
- сформулювати наукові висновки щодо підвищення дієвості ООН у сфері силового захисту прав людини;
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини у сфері силового захисту прав людини.
Предметом дослідження є закономірності функціонування та розвитку міжнародно-правового інституту гуманітарної інтервенції.
Методи дослідження. Методологічна основа дисертації визначалась предметом і об’єктом дослідження, а також характером поставлених завдань. З метою отримання найбільш достовірних наукових результатів, в дисертаційному дослідженні використано ряд загальнонаукових та спеціальних юридичних теоретичних та емпіричних методів пізнання, які доповнювались принципами діалектики. Використання цих методів здебільшого мало комплексний характер.
Формально-юридичний метод використовувався для того, щоб зосередити увагу на юридичних аспектах проблематики гуманітарної інтервенції. Водночас застосування принципів діалектики дало змогу розглядати юридичні питання у їх взаємозв’язку з політичними та моральними чинниками.
Серед загальнонаукових методів пізнання важливе значення мало використання методу аналізу, індукції, аналогії, абстрагування, сходження від конкретного до абстрактного. Їх використання в ході теоретичного аналізу положень науки міжнародного права та практики держав дало змогу сформулювати поняття гуманітарної інтервенції, визначити її суб’єктний склад тощо. Для розмежування гуманітарної інтервенції від суміжних інститутів та визначення складових мінімального гуманітарного стандарту важливе значення мало використання прийомів методу порівняння.
Використання методу тлумачення права дало змогу з’ясувати зміст актів та установчих документів міжнародних організацій, визначити компетенцію ООН, регіональних міжнародних організацій та окремих держав у сфері силового захисту прав людини. Значною мірою цей метод доповнювався порівняльно-правовим методом, який дав змогу порівняти нормативний зміст міжнародно-правових актів та практику держав і міжнародних організацій у сфері силового захисту прав людини.
З’ясування факторів, які визначають ефективність здійснення гуманітарної інтервенції в рамках ООН та регіональних міжнародних організацій, а також формулювання пропозицій щодо можливостей підвищення дієвості цих інструментів значною мірою було можливим завдяки застосуванню методів наукового пояснення та прийомів методу прогнозування.
Важливе значення при аналізі аргументів прихильників правомірності неавторизованої гуманітарної інтервенції мало застосування методу дедукції в контексті загальновизнаних положень міжнародного права. Метод індукції мав особливо важливе значення при аналізі окремих випадків здійснення гуманітарної інтервенції і з’ясуванні можливості утворення opinio iuris, яке є визначальним для формування звичаєвих норм міжнародного права.
Крім цього, при аналізі практики здійснення гуманітарних інтервенцій окремими державами, регіональними організаціями та ООН застосовувались прийоми узагальнення практики.
Теоретичною основою дослідження стали критично осмислені положення загально-теоретичних та спеціальних праць вітчизняних та зарубіжних науковців, зокрема В. Н. Денисова, В. А. Карташкіна, Д. Б. Левіна, І.І. Лукашука, О. О. Мережка, А. П. Мовчана, Р.А. Мюллерсна, В. М. Репецького, Г. І. Тункіна, М. О. Ушакова, С. В. Черніченка.
Джерела дослідження. В дисертаційній роботі досліджено значну кількість міжнародно-правових документів: Статут ООН, резолюції Генеральної Асамблеї та Ради безпеки ООН, рішення Міжнародного Суду ООН, доповіді Генерального Секретаря ООН, установчі документи та акти регіональних міжнародних організацій, універсальні та регіональні конвенції у сфері міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини а також матеріали міжнародних конференцій.
Наукова новизна дисертаційного дослідження. За результатами проведеного дослідження сформульовано наступні положення та висновки, які містять елементи наукової новизни та виносяться на захист:
- сформульоване нове альтернативне наукове поняття гуманітарної інтервенції;
- здійснено науково обґрунтоване розмежування гуманітарної інтервенції та гуманітарних інтерцесій, гуманітарних операцій з порятунку власних громадян за кордоном, операцій з підтримання миру та надання гуманітарної допомоги і зроблено висновок, що ці інститути за своєю юридичною природою відрізняються від гуманітарної інтервенції;
- вперше у вітчизняній юридичній науці дається наукове поняття мінімального гуманітарного стандарту та визначаються його складові;
- положення про те, що суверенітет держави обмежений обов’язком дотримуватись основних прав та свобод людини, що входять до мінімального гуманітарного стандарту;
- вперше у вітчизняній науці сформульовано висновок про те, що практика здійснення односторонньої гуманітарної інтервенції без уповноваження Ради Безпеки не свідчить про утворення opinio iuris, яке є невід’ємним елементом формування відповідної звичаєвої норми щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію;
- обґрунтовано висновок про те, що одностороння гуманітарна інтервенція без уповноваження РБ ООН не може бути виправдана в рамках інституту крайньої необхідності;
- обґрунтовано тезу про те, що неавторизована гуманітарна інтервенція не суперечить принципу заборони втручання у внутрішні справи, оскільки імперативні норми міжнародного права прав людини не належить до виключної внутрішньої компетенції держави і у випадку порушення таких норм окремі держави зобов’язані здійснювати заходи з метою усунення таких порушень.
- наводяться додаткові аргументи щодо необхідності кваліфікації масових грубих порушень прав людини, які відбуваються в межах однієї держави як загрози міжнародному миру в сенсі ст. 39 Статуту ООН, навіть за відсутності транскордонних наслідків;
- сформульовано висновок про те, що суттєвим чинником підвищення дієвості ООН у сфері силового захисту прав людини могло б стати запровадження процедури конструктивного утримання від голосування постійних членів РБ ООН.
- Обґрунтовано положення про те, що звичаєва норма щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію в рамках регіональних міжнародних організацій перебуває на стадії формування.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення дисертації полягає у тому її що положення та висновки можуть використовуватись для подальших наукових досліджень у сфері міжнародно-правового захисту прав людини, правомірного застосування збройної сили та концепції гуманітарної інтервенції зокрема.
Практична значимість отриманих результатів може проявитись у наступних аспектах:
- науково-освітній (у навчальному процесі в ході підготовки та викладання курсів з «міжнародного права», «міжнародного права прав людини», «міжнародного гуманітарного права»);
- правотворчий (під час розробки міжнародно-правових документів у сфері міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права);
- інформаційно-аналітичний (в ході поширення міжнародно-правових знань);
- практичний (в роботі органів зовнішніх зносин України при формуванні зовнішньополітичної позиції нашої держави щодо гуманітарних питань в міжнародних відносинах та діяльності ООН і регіональних міжнародних організацій).
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Положення і висновки дослідження доповідалися на міжнародній науково-методичній конференції „Міжнародне право після 11 вересня 2001 року” (23-24 квітня 2004 року, Одеса, Одеська національна юридична академія, тези опубліковано), звітній науковій конференції факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка (24 лютого 2004 р., тези опубліковано) та міжнародній конференції Федерального центру політичної освіти «Німеччина та нові незалежні держави в міжнародних відносинах» (16-23 березня 2003 р., Брюль, Німеччина, тези не публікувались). Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у 5 наукових публікаціях у фахових виданнях з юридичних наук.
Структура та обсяг дисертації. Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Загальний обсяг роботи становить 195 сторінок. Перелік використаної літератури становить 371 джерело.

Список литературы

ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:

1. Проаналізовані ознаки та особливості гуманітарної інтервенції вказують на необхідність розширення змісту поняття гуманітарна інтервенція, під якою пропонуємо розуміти збройне втручання однієї держави, групи держав або міжнародної організації на територію іншої держави, без її згоди або всупереч її волі, з метою забезпечення дотримання мінімального гуманітарного стандарту по відношенню до осіб, які знаходяться на її території.
2. Питання про здійснення гуманітарної інтервенції може поставати у випадку масового, грубого та систематичного порушення основоположних прав людини, які належать до мінімального гуманітарного стандарту. Грубим може вважатись порушення лише певної категорії прав людини, зокрема тих, що є основоположними для забезпечення її існування. Масовий характер передбачає наявність значної кількості порушень, а систематичність – їх повторюваність або тривалість протягом певного періоду часу. Такі порушення можуть бути результатом дій, бездіяльності держави або ж наслідком краху державних структур, а також здійснюватись як в мирний час, так і під час збройного конфлікту.
3. Під мінімальним гуманітарним стандартом слід розуміти сукупність імперативних норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, які мають характер erga omnes, спрямовані на забезпечення основоположних невідчужуваних прав людини, та є обов’язковими для всіх держав. Аналіз основних міжнародно-правових актів у галузі міжнародного права прав людини, міжнародного гуманітарного права та основних доктринальних підходів дає підстави зарахувати до мінімального гуманітарного стандарту щонайменше наступні елементи: 1) право на життя; 2) право на фізичну недоторканість, в тому числі заборону тортур; 3) заборону геноциду; 4) заборону рабства; 5) заборону дискримінації та переслідувань за ознакою раси (в тому числі апартеїд як найгрубшу форму расової дискримінації), релігії, мови, культури, національності, статі, політичних переконань чи з інших загальновизнаних міжнародним правом мотивів; 6) заборону депортацій.
Дотримання норм, які належать до мінімального гуманітарного стандарту є обов’язковим для усіх членів міжнародного співтовариства незалежно від договірних зобов’язань. До того ж усі держави є зацікавленими та мають правовий інтерес у їх забезпеченні.
3. Потенційними суб’єктами гуманітарної інтервенції можуть виступати окремі держави, групи держав, регіональні міжнародні організації та ООН.
4. Гуманітарну інтервенцію слід відмежовувати від гуманітарних інтерцесій, гуманітарної допомоги, гуманітарних рятувальних операцій та операцій з підтримання миру, оскільки останні мають іншу юридичну природу. Основною відмінністю від гуманітарної інтерцесії є наявність силового елементу. Відсутність застосування збройної сили властива також і для операцій із надання гуманітарної допомоги (яка може однак застосовуватись з метою самооборони), які водночас на відміну від гуманітарних інтервенції здійснюються без згоди держави перебування. Остання ознака характерна і для операція з підтримання миру. Проте останні мають також і інші відмінності від гуманітарної інтервенції: правові підстави, принципи, функції та масштаби здійснення операцій. Інтенсивністю порушення державного суверенітету, масштабами операції та громадянством осіб на користь яких здійснюється збройне втручання відрізняється гуманітарна інтервенція також і від операцій з порятунку власних громадян.
5. Обсяг внутрішньої компетенції, тобто сукупність зовнішніх та внутрішніх справ, які входять до неї не є статичним, оскільки він може визначатись як міжнародно-правовими зобов’язаннями держави договірного чи звичаєвого характеру, так і змінюватись в ході розвитку міжнародних відносин. До того ж зміст внутрішньої компетенції конкретної держави слід визначати в кожному випадку окремо.
6. Норми міжнародного права прав людини, які за своїм характером відносяться до імперативних норм міжнародного права ius cogens, не належать до виключної внутрішньої компетенції держав, а отже не перебувають у „сфері захисту” державного суверенітету. Тобто суверенітет держави обмежується обов’язком дотримання мінімального гуманітарного стандарту. Саме тому гуманітарна інтервенція, яка здійснюється у випадку масових, грубих та систематичних порушень основних прав людини не суперечить принципу заборони втручання у внутрішні справи.
7. Гуманітарна інтервенція, яка здійснюється у випадку масових, грубих та систематичних порушень основних прав людини не суперечить принципу заборони втручання у внутрішні справи, оскільки порушення імперативних норм, що мають характер erga omnes не належить до виключної внутрішньої компетенції окремих держав, а є справою усього міжнародного співтовариства.
8. Гуманітарна інтервенція без мандату РБ ООН суперечить принципу заборони застосування сили чи погрози силою, закріпленому у п. 4 ст. 2 Статуту ООН, оскільки останній має загальний характер та охоплює будь-яке застосування сили, незалежно від тривалості, інтенсивності та намірів. Це підтверджує буквальне, системне та телеологічне тлумачення цього положення. Неавторизована гуманітарна інтервенція не може бути виправдана також в рамках винятків передбачених Статутом ООН.
9. Наступні документи та договори, які були прийняті під егідою ООН та стосувались тлумачення принципу незастосування сили, не лише підтвердили принцип заборони застосування сили чи погрози силою, закріплений у п. 4 ст. 2 Статуту ООН, але й розширили сферу його дії. Їх аналіз свідчить, що вони не містять норми, яка б уповноважувала на здійснення збройного втручання з метою захисту прав людини при відсутності відповідного уповноваження РБ ООН.
10. Стрімкий розвиток міжнародного права прав людини та міжнародного права прав людини значною мірою зумовили звуження сфери виключної внутрішньої компетенції держав у сфері основних прав та свобод людини, однак, як свідчить аналіз документів у цій сфері, не призвів до утворення правових основ для захисту прав людини шляхом збройного втручання.
11. Гуманітарне збройне втручання не може розглядатись, ані як виняток з міжнародної нормативної системи в цілому, ані як виняток з принципу незастосування сили.
12. У сучасному міжнародному праві не сформувалось міжнародної звичаєвої норми щодо права на односторонню гуманітарну інтервенцію без уповноваження Радою Безпеки ООН оскільки незважаючи на наявність певного обсягу практики наразі не сформувалось необхідного для утворення міжнародного звичаю opinio iuris.
13. Гуманітарна інтервенція без мандату РБ ООН не може бути виправдана в рамках інституту крайньої необхідності, оскільки порушення імперативних норм міжнародного права неминуче тягне за собою міжнародно-правову відповідальність.
14. Моральне виправдання гуманітарної інтервенції не означає її правомірності з точки зору міжнародного права. До того ж категорія морального вибачення не належить до сфери міжнародного права.
15. Правовою підставою для здійснення гуманітарної інтервенції в рамках ООН є ст. 42 Статуту, яка передбачає можливість застосування примусових заходів воєнного характеру у випадку встановлення РБ ООН факту загрози міжнародного миру в сенсі ст. 39, якщо невоєнні заходи передбачені ст. 41 виявились або можуть виявитись неефективними. Збройному втручанню можуть також передувати тимчасові заходи, передбачені ст. 40 Статуту ООН.
16. В основу Розділу VII Статуту ООН було покладене вузьке розуміння миру, яке пов’язувалось з відсутністю організованого застосування сили. Такої позиції Рада Безпеки дотримувалась у своїй практиці практично протягом усього періоду холодної війни.
17. Новітня практика Ради Безпеки після закінчення холодної війни однозначно свідчить про зміну концепції міжнародного миру, який пов’язується не лише з відсутністю збройних конфліктів між державами, але й та дотриманням певних соціальних цінностей і зокрема основних прав людини. Таким чином Рада Безпеки суттєво розширила її нормативний зміст та підтвердила свою готовність кваліфікувати масові грубі порушення прав людини як загрозу міжнародному миру, незалежно від їх міжнародних наслідків, а також реагувати на них шляхом здійснення збройних примусових заходів, тобто здійснення гуманітарної інтервенції.
18. Така позиція РБ пройшла окремі етапи еволюції. Спочатку РБ кваліфікувала лише транскордонні наслідки масових грубих порушень прав людини – здебільшого потоки біженців як загрозу міжнародному миру та безпеці (резолюція 688). Пізніше РБ ООН ще більше розширила нормативний зміст поняття загрози міжнародному миру, охопивши ним не лише транскордонні наслідки масових, грубих та систематичних порушень прав людини, але й безпосередньо самі порушення.
19. Аналіз практики ООН свідчить про те, що підставою для прийняття рішення РБ ООН про здійснення збройного втручання ставало в основному здійснення геноциду, масові порушення права на життя та порушення міжнародного гуманітарного права. У всіх випадках, крім Гаїті, такі порушення мали місце під час збройного конфлікту.
20. З метою усунення таких порушень РБ посилаючись на Главу VII вдавалась спочатку до м’яких форм воєнної інтервенції – створення так званих зон безпеки, як наприклад у Югославії та Руанді, а пізніше здійснювала і власне збройну інтервенцію шляхом застосування збройних сил.
21. Застосування примусових заходів, пов’язаних із застосуванням збройних сил, тобто здійснення гуманітарної інтервенції у відповідь на грубі масові порушення прав людини які становлять загрозу міжнародному миру, може мати місце лише у крайньому випадку і її слід розглядати як крайній засіб.
22. Аналіз практики ООН у період після закінчення холодної війни свідчить, що гуманітарна інтервенція рідко здійснювалась у «чистому вигляді» і здебільшого була лише одним з широкого комплексу заходів із врегулювання криз.
23. Рада Безпеки повинна вживати заходи проти загрози миру, пов’язаної з порушенням прав людини у її первинній стадії, коли вона знаходиться у зародковому стані та її можна усунути простіше, оскільки в іншому випадку, як свідчить практика ООН може опинитись в ситуації, яку буде досить важко контролювати.
24. Створення РБ ООН спеціалізованих міжнародних трибуналів по колишній Югославії та Руанді засвідчила готовність міжнародного співтовариства не лише усувати та запобігати масовим грубим порушенням прав людини, але й притягувати до відповідальності винних у їх здійсненні. Підтвердженням цього стало створення постійного Міжнародного кримінального суду.
25. Суттєвим чинником підвищення ефективності гуманітарної інтервенції в рамках ООН могло б стати створення власних збройних сил в результаті підписання угод з державами-членами ООН відповідно до ст. 43. Звадаючи на те, що прийняття змін до Статуту ООН найближчим часом очікувати не слід, дієздатність міжнародної організації значною мірою вдалося б посилити шляхом запровадження процедури конструктивного утримання від голосування постійних членів РБ ООН у випадку гуманітарних криз, якщо життєво важливі інтереси таких держав не порушені. Слід було б також приділити більше уваги превентивним заходам, спрямованим на запобігання збройних конфліктів та масових грубих порушень прав людини. До таких заходів можна зарахувати систему раннього попередження, превентивне рогортання сил, створення регіональних інформаційних центрів ООН та посилення співробітництва з неурядовими правозахисними міжнародними організаціями та регіональними міждержавними організаціями.
26. Гуманітарна інтервенція ЕСЗД стала прикладом збройного втручання регіональної організації з гуманітарних міркувань без відповідного уповноваження Ради Безпеки була схвалена цим органом post ex facto. Проте вона не стала прецедентом, оскільки відповідна акція НАТО не була наступно схвалена Радою Безпеки. Водночас вона отримала більшу підтримку міжнародного співтовариства, ніж односторонні неавторизовані гуманітарні інтервенції що дає підстави вести мову про початок формування нової звичаєвої норми щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію в рамках регіональних організацій яка може здійснюватись як ultima ratio.
27. У статуті ООН термін «регіональні угоди» використовується для позначення міжнародних договорів, а «регіональні органи» - для регіональних міжнародних організацій. Разом з тим межа між ними не є непорушною, оскільки, як свідчить практика, міжнародні договори часто можуть ставати статутами міжнародних організацій, і звичайні «регіональні угоди» можуть трансформуватись у «регіональні органи» в сенсі Статуту ООН.
28. Регіональні організації колективної самооборони та регіональні організації колективної безпеки відрізняються не лише за правовими підставами їх створення, але й мають ряд функціональних та технічних відмінностей. Водночас ці поняття не є взаємовиключними, оскільки більшість систем колективної безпеки містять положення щодо колективної самооборони, а оборонні блоки можуть трансформуватись у організації колективної безпеки.
29. Аналіз статутів гегіональних міжнародних організацій свідчить, що більшість з них володіють рисами систем колективної безпеки та можуть розглядатись як потенційні суб’єкти гуманітарної інтервенції.
30. Право на гуманітарну інтервенцію чітко закріплено в Установчому акті Африканського Союзу та у Протоколі щодо запобігання, менеджменту та вирішення конфліктів, підтримання миру та безпеки від 10 грудня 1999 р., укладеному державами-членами ЕСЗД.
31. Організація Американських держав, Ліга Арабських Держав, та Європейський Союз, НАТО можуть розглядатись як потенційні суб’єкти гуманітарної інтервенції, оскільки вони є регіональними системами колективної безпеки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Наукова література:

1. Александрова Э.С. ООН: Объединенные действия по поддержанию мира. — М.: Международ. отношения, 1978. — 190 с.
2. Анискин А. А. К вопросу об универсальности прав человека // Исследования международных отношений. / Отв. ред. С. В. Лобачев. СПб.: Изд-во С. - Петерб. ун-та, 2004. – С. 112-117.
3. Антонович М.М. Міжнародне публічне право. – К.: „КМ Академія”, 2003. – 308 с.
4. Баймуратов М. А., Делинский А. А. Международно-правовые аспекты становления и развития европейской системы безопасности на пороге XXI века. – Одесса: Юридична література, 2004. – 184 с.
5. Базов В. П. Відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права // Воєнні аспекти міжнародного права / В.П. Базов та ін.; за ред. В. Б. Толубка. – К.: Азимут-Україна, 2004. – С. 204-222.
6. Беннис Ф. Империя против ООН: Соединенные Штаты подрывают международное право // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 96-102.
7. Билдер Р.Б. Косово и „новый интервенционизм”: Надежда или опасность? // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 103-107.
8. Бруз В. С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. — К.: Либідь, 1995. — 111 с.
9. Буткевич В. Г. Международное сотрудничество государств в области прав человека. - К., 1987.
10. Буткевич В. Г. Джерела міжнародного права // Буткевич В. Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії. / За ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2002. – С.108-144.
11. Буткевич В.Г. Право міжнародної безпеки // Міжнародне право: основні галузі: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2004. – С. 259-291.
12. Василенко В. А. Международно-правовые санкции. К.: Вища школа, 1982. – 230 с.
13. Василенко В. А. Основы теории международного права. – К.: Вища школа, 1988. – 288 с.
14. Василенко В. А. Ответственность государства за международное правонарушение. – К.: Вища школа, 1976. — 267 с.
15. Дипломатический словарь: Т. 2. / Под ред. А.А.Громыко – М.: Наука, 1986.
16. Гроций Г. О праве войны и мира: три книги, в которых объясняется естественное право и право народов. – М.: Ладомир, 1994. – 868 с.
17. Гудби Д., Бувальда П., Тренин Д. Стратегия стабильного мира. Навстречу Євроатлантическому сообществу безопасности. – М.: Международные отношения, 2003. – 208 с.
18. Гусаров Ю. А. Гуманитарное вмешательство: К новому международному праву? // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 108-123.
19. Гусейнов Л. Г. Международная ответственность государств за нарушения прав человека. – К.: Ин-т государства и права НАН Украины, 2000. – 316 с.
20. Даниленко Г. М. Вопросы международного обычая в практике Международного Суда ООН // Международное право и международный правопорядок. – М.: Академия Наук СССР, Институт государства и права, 1981. – С. 79-93.
21. Даниленко Г. М., Менжинский В.И. Процесс образования и действия международного обычного права // Международное право и международный правопорядок. – М.: Академия Наук СССР, Институт государства и права, 1981. – С. 53-66.
22. Даниленко Г. М. Чарни Дж. И. Создание международного права и согласие государств // Вне конфронтации. Международное право в период после холодной войны. Сборник статей. – М.: Спарк, 1996. – С. 35-72.
23. Дейвіс Н. Європа: Історія. – Київ: Основи, 2001. – 1463 С.
24. Действующее междунанародное право. В 3-х томах. Составители Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. Том 2. – М.: Изд-во МНИМП, 1997. – 832 с.
25. Денисов В.Н. Внутрішня юрисдикція. // Юридична енциклопедія: в 6 т. – К.: „Українська енциклопедія”, 1999. - Т. 1 . – С. 498.
26. Денисов В. Н. Международное сотрудничество государств в области прав человека. — К.: Наук, думка, 1987. — 261 с.
27. Денисов В. Н. Проблеми створення публічного порядку в зовнішньополітичній діяльності України // Суверенітет України і міжнародне право. — К.: "Манускрипт", 1995. — С. 7—36.
28. Де Сальвіа М. Европейская конвенция по правам человека. – СПб: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – С. 267.
29. Деханов С. А. Право и сила в межгосударственных отношениях // Моск. журнал международ. права. – 2003. — № 4. — С. 38-48.
30. Дипломатический словарь, В 3 т. — М., 1984.
31. Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 640 с.
32. Договір про Європейський Союз // Опришко В. Ф., Омельченко А. В., Фастовець А. С. Право Європейського Союзу. – Київ.: КНЕУ, 2002. – С.177-204.
33. Донеллі Д. Права людини у міжнародній політиці. – Львів: Кальварія, 2004. – 280 с.
34. Егер О. Всемирная история: в 4 т. Т.4: Новейшая история. – М.: Полигон. – 2002. – 624 c.
35. Ефимов Г. К. Устав ООН – инструмент мира. – М.: Наука, 1986. – 136 С.
36. Жирнов О. А. „Гуманитарная интервенция” НАТО в Косово и ее последствия для мирового сообщества: Взгляд из России. (Обзор) // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 8-41.
37. Заблоцька Л. Г. Виникнення та формування міжнародних стандартів у галузі прав людини // Укр. часоп. прав людини, 1995. – № 1. — С. 37—42.
38. Заявление конференции „Интервенция и права человека” в рамках І Европейского конвента мира по случаю второй годовщины вторжения НАТО в Югославию // Діалог цивілізацій: нові принципи організації світу: Матер. Всесвіт. Конф. Київ 24 трав. 2002 р. – К.: МАУП, 2002. – С. 225-227.
39. Зубрилин В. И. Суверенитет государств и сотрудничество в области прав человека // Международное право в современном мире. — М.: Междунар. отношения, 1991. – С. 74-83.
40. Ивлева Т. В. „Гуманитарное вмешательство” и внешняя политика Германии. (Обзор) // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 42-70.
41. Интервенция // Большая совецкая энциклопедия. / Гл. ред. Прохоров А. М.:. – М.: Совецкая энциклопедия, 1972. – Т. 10. – С. 318-319.
42. Кавтарадзе С. Д. Этнополитические конфликты на постсоветском пространстве. – М.: Изд-во «Экзамен», 2005. – 224 с.
43. Каламарян Р. А. Господство права в международных отношениях. – М.: Наука, 2004. – 494 с.
44. Карпенко М. І. Застосування міжнародного гуманітарного права в миротворчих операціях // Воєнні аспекти міжнародного права / В.П. Базов та ін.; за ред. В. Б. Толубка. – К.: Азимут-Україна, 2004. – С.179 –188.
45. Карташкин В. А. Защита прав человека в однополярном мире и преодоление двойных стандартов в этой области // Права человека: итоги века, тенденции, перспективы. – М.: Норма, 2002. – С. 199-211.
46. Карташкин В. А. Международная защита прав человека и процессы шлобализации // Права человека и процессы глобализации современного мира / Отв. ред. Е. А. Лукашеві. – М.: Норма, 2005. – С. 281-327.
47. Карташкин В.А. Повышение еффективности механизмов и процедур международной защиты прав человека // Права человека: итоги века, тенденции, перспективы. – М.: Норма, 2002. – С. 211-214.
48. Карташкин В. А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. – М.: Международ, отношения, 1995. — 132 с.
49. Карташкин В. А. Правовые основы создания ВСМБ в гуманитарной области // Всеобъемлющая система международной безопасности и международное право. – М., 1987. – С. 61-66.
50. Карташкин В. А Укрепление международного мира и права человека // Международное право на службе мира и сотрудничества государств / Отв. ред. В. Копал, Н. А. Ушаков. – М.: Международные отношения, 1981. – С.117-132.
51. Кашкин С.Ю., Четвериков А. О. Общая оборонная политика Європейського Союза // Кашкин С. Ю., Калениченко П. А., Четвериков А. О. Европейское оборонное сотрудничество: Документы и комментарии // Под ред. проф. С. Ю. Кашкина. – М.: ООО «Профобразование», 2004. – С. 7-12.
52. Кельзен Г. Чисте правознавство: З дод.: Пробл. справедливості / Пер. З нім. О. Мокровольського. – К.: «Юніверс», 2004. – 496 с.
53. Козырев А. В. Мы в заркале ООН. – М.: Междунар. отношения, 1990. – 176 с.
54. Колесник В. В. Московский юридический форум «Глобализация, государство, право, XXI век» // Международное публичное и частное право. – 2003. – № 2. – С. 49-57.
55. Коровин Е. А. Устав ООН и мирное сосуществование // Сов ежегодник международного права. Изд-во АН СССР. – 1961. – С. 28-52.
56. Кривчикова Э. С. Международно-правовые основы европейской безопасности // Европейское ме
57. Кузнецов В.И. Отказ от применения силы – закон международной жизни. – М.: международные отношения, 1973.
58. Кургузова Я. С. Правовые проблемы обеспечения безопасности персонала при проведении операций по восстановлению или поддержанию международного мира и безопасности // Международное публичное и частное право. – 2003. – № 6. – С. 52-59.
59. Курс международного права. В 7 т. — М.; Наука, 1989. — Т. 2. 239 с.
60. Левин Д. Б. Международное право и сохранение мира.— М.: Междунар.отношения, 1971. — 231 с
61. Лукашук И. И. Глобализация, государство, право, XXI век. – М.: Спарк, 2000. – 279 с.
62. Лукашук И.И. Международное право.Общая часть. – М.: Издательство БЕК, 2001. – 432 с.
63. Лукашук И. И. Право международной ответственности // Международное публичное и частное право. – 2002. – № 2. – С. 30-43.
64. Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе. – М.: Спарк, 1997. – 322 с.
65. Лукашук И. И. Принцип демократии в международном праве // Московский журнал международного права. Специальный выпуск. – декабрь 1998. – С. 50-72.
66. Луттвак Э. Дайте войне шанс // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 124-131.
67. Луць Л.А. Сучасні правові системи. – Л.: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – 247 с
68. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом. – Х.: Консум, 2000. – 592 с.
69. Малевич Ю. И. Права человека в глобальном мире. – М.: АСТ, 2004. – 368 с.
70. Малеев Ю. Н. Суверенитет и международное право // Международное право в современном мире. – М.: Международные Отношения, 1991. — С. 51—64.
71. Манов Б. Г. ООН и содействие осуществлению соглашений о правах человека. – М.: „Наука”, 1986. – 111 с.
72. Международное право в документах: Учеб. Пособие / Сост.: Н. Т. Блатова, Г. М. Мелков. 3-е изд. – М.: МЦУПЛ, 2000. – 824 с.
73. Международное право / Отв.ред. Ю.М.Колосов, В.И.Кузнецов – М.: Междунар. Отношения, 1995. – 608 c.
74. Мелков Г. М. Гуманитарное вмешательство: международно-правовые аспекты //Моск. Журнал междунар. права. – 2000. – № 3. – С. 177-184.
75. Мережко О. О. Колективна безпека // Юридична енциклопедія: В 6 т.: Т. 3 / Шемчушенко Ю. С. (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. енцикл.”, 2001. – С. 151-152.
76. Мовчан Л. П. Международная защита прав человека. – М.: Госюриздат, 1958. — 167 с.
77. Мовчан Л. П. Международное сотрудничество государств в области прав человека. – К.: Наукова думка, 1987. – 264 с.
78. Мовчан А. П. Права человека и международные отношения. Наука, 1982. — 144 С.
79. Мотиль В. І. Гуманітарна інтервенція та суверенітет держави // Вісник ЛНУ імені Івана Франка, серія: міжнародні відносини. – 2004. – № 13. – С.140-147.
80. Мотиль В. І. До питання утворення звичаєвої норми міжнародного права щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію // Держава і право. – 2005. – № 27. – С. 584-587.
81. Мотиль В. І. Концепція гуманітарної інтервенції в доктрині справедливої війни // Український часопис міжнародного права. – 2004. – № 4.
82. Мотиль В. І. Нова стратегічна конценція НАТО та міжнародне право // Науковий вісник Львівського юридичного інституту, серія юридична. – 2005. - Вип. 1. – С. 242-247.
83. Мотиль В. І. Поняття гуманітарної інтервенції // Вісник ЛНУ імені Івана Франка, серія: міжнародні відносини. – 2003. – № 12. – С. 169-176.
84. Мотиль В. І. Порушення прав людини як загроза міжнародному миру // Международное право после 11 сентября 201 года: Сб. науч. статей / Под ред. М. Ф. Орзіха, М. Е. Черкеса. – Библиотека журнала «Юридический вестник». – Одеса: Фенікс, 2004. – С. 167-174
85. Муравйов В. І. Право міжнародних організацій // Міжнародне право: основні галузі: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2004. – С. 110-163.
86. Мюллерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М.: Юрид. литература, 1991. — 156 с.
87. Мюллерсон Р. А., Шеффер Д. Дж. Правовое регулирование применения силы // Вне конфронтации. Международное право в период после холодной войны. Сборник статей. – М.: Спарк, 1996. – С. 108-154.
88. Неліп М. І., Мережко О. О. Силовий захист прав людини: Питання легітимності у сучасному міжнародному праві. – К: Наукова думка, 1999. – 189 с.
89. Нешатаева Т. Н. Международные организации и право: новые тенденции правового регулирования. – М.: Дело, 1999. – 272 с.
90. Омісоре С. Р. А. Современные тенденции международно-правового регулирования законного применения силы: Дис. канд. юр. наук: 12.00.11. – К., 1998. – 196 с.
91. Переписуючи історію: Етнічні чистки у Косові. Звіт Державного Департаменту США. – Б. М., 1999. – 30 с.
92. Пикте Ж. Развитие и принципы международного гуманитарного права. — МККК, Женева, 1993. — 127 с.
93. Права человека: Сборник международных договоров / Управление Верховного комиссара ООН по правах человека. – Нью-Йорк и Женева, 2002. – 1032 с.
94. Прадетто А. НАТО, гуманитарная интервенция и международное право: Урегулирование конфликтов посредством военного вмешательства? Диллема политики Запада в отношении Косово // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 148-166.
95. Ревель Ж.-Ф. Відживлення демократії. – К.: Критика, 2004. – 590 с.
96. Репецький В. Співвідношення гуманітарного права і права прав людини як стандарт гуманізації сучасного міжнародного права // Международное право после 11 сентября 2001 года: Сб. науч.статей / Под ред. М. Ф. Орзиха, М. Е. Черкеса. – Одеса: Фенікс, 2004. – С. 191-197.
97. Римский Статут Международного Уголовного Суда // Український часопис міжнародного права. – 2002. – № 1. – С. 73-121.
98. Риникер А. Позиция МККК по вопросу „гуманитарной интервенции” // Международный журнал красного креста. Сборник статей. – 2000. – С. 275-281.
99. Ріяка В. О. Інтерцесія // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Шемчушенко Ю. С. (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. енцикл.”, 1998. – Т. 2: Д-Й. – 1999. – С. 711.
100. Робертс А. Натоовская „гуманитарная война” над Косово // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 167-172.
101. Родман П. У. Разногласия из-за Косово // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 173-181.
102. Рыбаков Ю.М. Вооруженная агрессия – тягчайшая международное преступление. – М.: Юрид. Лит., 1980. – 216 с.
103. Савчук К. О. Організація з безпеки та співробітництва в Європі // Юридична енциклопедія: В 6 т.: Т. 4 / Шемчушенко Ю. С. (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. енцикл.”, 2002. – С. 297-299.
104. Семенов В. С. Вооруженные силы ООН. – М.: МО, 1976. – 174 с.
105. Словарь международного права. — М., 1986, — 245 с.
106. Смирнова И. С. Международные отношения и война в британских и американских средствах масовой информации // Исследования международных отношений. Сборник статей / Отв. ред. С. В. Лобачев. – СПб.: Изд.-во С.-Петерб. ун.-та, 2004. – С. 118-124.
107. Собакин В. А. Коллективная безопасность – гарантия мирного сосуществования. – М.: ИМО, 1962.
108. Софайер А. Международное право и Косово // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С. 196-207.
109. Тарасюк Б. У нас реалістична позиція // Голос України. – 26 травня 1999. – № 94. – С. 8.
110. Тункин Г.И. Международное право. – М.: Юрид. лит., 1982. – 568 с.
111. Тункин Г. И. Право и сила в международной системе. — М.: Meждународ. отношения, 1983. — 199 с.
112. Тункин Г. И. Теория международного права. — М.: Международ. отношения, 1970. — 512 с.
113. Ушаков В. С. Государственный суверенитет (вопросы теории). – М.: Наука, 1979
114. Ушаков Н.А Невмешательство во внутренние дела государств. – М: Международные Отношения, 1971. – 168 с.
115. Ушаков Н. А. Правовое регулирование использования силы в международных отношениях. – М.: Ин-т госуд-ва и права Рос. АН, 1997. – 96 с.
116. Ушаков Н.А. Суверенитет в современном международном праве. – М.: Издательство ИМО, М., 1963. – 272c.
117. Федоров В. Н. Отказ государств от войны друг против друга // Всеобъемлющая международная безопасность. Международно-правовые принципы и нормы / отв. ред. Б. М. Клименко. – М.: Междунар. Отношения, 1990. – С. 15-27.
118. Фердросс А. Международное право.— М.: Юрид. Литература, 1959. — 652 с.
119. Фрейзер Х. М. Международный форум в Осаке «Центр XXI столетия» «Безопасность и международный гуманитарный закон» (26 сентября 2000 г.) // Международное публичное и частное право. – 2002. – № 3. – С. 36-41.
120. Хлестов О. Н. Удастся ли США изменить систему международной безопасности // Московский журнал международного права. – 2003. – №4 – С. 26-37.
121. Циганкова Т. М., Гордєєва Т. Ф. Міжнародні організації: Навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 340 с.
122. Челлини К. Г. Формирование конценции внешней политики США после конфликта вокруг Косово (Обзор публикаций в журнале „Foreign affairs”) // Мир после Косово: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глобал. и регионал. пробл. – М., 2001. – С.82-95.
123. Черниченко С. В. Права человека и гуманитарная проблематика в современной дипломатии // МЖМП. — 1992. — № 3.
124. Черниченко С. В. Теория международного права. В 2-х томах. Т. 1. М.: НИМП, 1999. – 336 с.
125. Черниченко С.В. Теория международного права. В 2-х томах. Том 2: старые и новые теоретические проблемы. – М.: Издательство „НИМП”, 1999. – 531 с.
126. Чоссудовски М. НАТО установило правление террора в Косово// Діалог цивілізацій: нові принципи організації світу: Матер. Всесвіт. Конф. Київ 24 трав. 2002 р. – К.: МАУП, 2002. – С. 180-188.
127. Шамсон Р. Т. Права человека и внутренняя компетенция государства // Моск. журнал международ. права. – 2003. — № 2. — С. 58-81.
128. Шевцов В.С. Государственный суверенитет (вопросы теории). – М.: Наука, 1979. – 300 с.
129. Шенгелия М. М. Этническая чистка (международно-правовые вопросы) // Моск. журнал международ. права. – 2003. — № 2. — С. 82-90.
130. Штраус А. Мифы и мистификации о НАТО и международном праве // Моск. журнал международ. права. – 2002. — № 2. — С. 86-106.
131. Шубин В.В. Кампучия: суд народа. – М.: Юр. лит., 1980. – 176 с.
132. Шумилов В. М. Международное право и глобальная правовая система // Московский журнал международного права. – 2003. – №1. – С. 3-19.
133. Эмин В.Г. Региональные конфликты и международные организации. – М.: Феникс, 1991. – 73 с.
134. Юртаєва Е. А. Проблемы суверенитета в условиях злобализации государств // Глобализация и развитие законодательства: Очерки / Отв. ред. Ю. А. Тихомиров, А. С. Пиголкин. М.: ОАО „Издательский дом „Городец””, 2004. – С. 125-133.
135. Abiew F. К. The Evolution of the doctrine and practice of Humanitarian Intervention. – The Hague; London;Boston: Kluwer law international, 1999. – 325 p.
136. Abeyratne R. Relief Flights and Humanitarian Intervention // Zeitschrift für Luft- und Weltraumrecht. – 1995. – № 1. – S. 3-20.
137. Albrecht U. Intervention: Geschichte, das Souveränitätsproblem und die humanitäre Einmischung // Peripherie: Zeitschrift für Politik und Ökonomie in der dritten Welt. – 2000. – № 79. – S. 11-21.
138. Al-Nauimi N. The right of/to Humanitarian Intervention // Al-Nauimi N., Meese R. International legal Issues arising under the United Nations decade of international law. – The Hague; Boston; London: Martinus Nijhoff Publishers, 1995. – P. 931-934.
139. Annan A. K. Peacekeeping, Military Intervention and National Sovereignty in Internal Armed Conflict // Moore J. Hard Choices. Moral Dilemmas in Humanitarian Intervention. – Lanham; Boulder; New York; Oxford: Rowman & Littlefield Publishers, 1998. – P. 55-69.
140. Annan A. K. The effectiveness of the International Rule of Law in Maintaining International Peace and Security // Müller E. Schneider P. Thony C. Menschenrechtsschutz. – Baden-Baden: Nomos Verlagsgesellschaft, 2002. – P. 31-34.
141. Annan A. K. The Question of Intervention: Statements by the Secretary-General. – New York: United Nations, 1999. – 58 p.
142. Abeyratne R. Relief Flights and Humanitarian Intervention // Zeitschrift für Luft- und Weltraumrecht. – 1995. – N 1. – P. 3-20.
143. Ankenbrand B. Kriterien einer humanitären Intervention // Müller E. Schneider P. Thony C. Menschenrechtsschutz. – Baden-Baden: Nomos Verlagsgesellschaft, 2002. – S. 185-199.
144. Arntz J. Der Begriff der Friedensbedrohung in Satzung und Praxis der Vereinten Nationen. – Berlin: Duncker u. H., 1975. – 198 S.
145. Baehr P.R. The Security Council and Human Rights // Lawson R.A., de Blois M. The Dynamics of the Protection of Human Rights in Europe. Liber Amicorum for Professor Henry G. Schermers. – 1994. – P. 15-33.
146. Beestermöller G. Die humanitäre Intervention – Kreuzzug im neuen Gewand? // Beestermöller G. Die humanitäre Intervention – Imperativ der Menschenrechtsidee. – Barsbüttel: Institut für Theologie und Frieden. – S. 141-169.
147. Blanke H.-J. Menschenrechte als völkerrechtlicher Interventionsmittel // Archiv des Völkerrechts. – 1998. – N 36. – S. 257-284.
148. Blumenwitz D. Die Humanitäre Intervention // Parlament. – 1994. - Beilage 47. – S. 3-10.
149. Bruha T., Krajewski M. Funktionswandel des Sicherheitsrats alsVerfassungsproblem // Vereinte Nationen. – 1998. – №1. – S. 13-16.
150. Busse C. Völkerrechtliche Fragen zur Rechtsmässigkeit des Kosovo-Krieges // Zeitschrift für Rechtspolitik. – 1999. – 32. Jg. – Heft 10. – S. 416-420.
151. Brenfors M., Petersen M. M. The Legality of Unilateral Humanitarian Intervention – A Defence // Nordic Journal of International Law. – 2000. – Vol. 69. – P. 449-499.
152. Bring O. International Humanitarian Law after Kosovo: Is lex lata Sufficient? // Nordic Journal of International Law. – 2002. – Vol. 71. – P. 39-54.
153. Bröhmer J. State immunity and the violation of human rights. – The Hague; Boston; London: Matinus Nijhoff Publishers, 1997.
154. Byers M. Conceptualising the Relationship between Jus Cogens and Erga Omnes Rules // Nordic Journal of International Law. – 1997. – Vol. 66. – P. 211-239.
155. Caminos H. Humanitarian Intervention and the inter-american system // Al-Nauimi N. Meese R. International legal Issues arising under the United Nations decade of international law. – The Hague; Boston; London: Martinus Nijhoff Publishers. – P. 963-998.
156. Carlson S. Humanitäre Intervention in Kosovo, die Auswertung der Daten über Menschenrechtsverletzungen und die Lektionen daraus // Osteuroparecht. – 2001. – Jg. 47. – S. 197-199.
157. Challenges for the New Peacekeepers / Ed. Findley T. – Oxford: Oxford University Press, 1996. – 170 p.
158. Charney J. I. Anticipatory Humanitarian Intervention in Kosovo // AJIL. – 1999. – Vol. 93. – P. 834-841.
159. Chesterman S. Just war or just peace? : Humanitarian intervention and international law. – Oxford: Oxford Univ. Press, 2001. – 295 p.
160. Chopra J. The obsolescence of Intervention under International Law // Heiberg M. Subduing sovereignty: sovereignty and the right to intervene. – London: Pinter, 1994 – P. 33-61.
161. Czempiel E.-O. Die Intervention. Politische Notwendigkeit und strategische Möglichkeiten // Politische Vierteljahresschrift. – 1994. – Heft 1. – S. 402-422.
162. Dallaire R. The end of Innoncence. Rwanda 1994 // Moore J. Hard Choices. Moral Dilemmas in Humanitarian Intervention. – Lanham; Boulder; New York; Oxford: Rowman & Littlefield Publishers, 1998. – P. 71-86.
163. Dallmeyer D.G. National Perspectives on International Intervention: From the Outside Looking In // Daniel D. Hayes B. Beyond Traditional Peacekeeping. – Houndmills; Basingstoke; Hampshire; London: Macmillan Press Ltd, 1995. – P. 20-39.
164. Deiseroth D. “Humanitäre Intervention” und Völkerrecht // NJW. – 1999. – Heft 42. – S. 3084-3088.
165. Denninger E. Menschenrechte, Menschenwürde und staatliche Souveränität // Zeitschrift für Rechtspolitik. – 2000. – Jg. 33. – S. 192-196.
166. Der Vertrag von Nizza: mit EU- und EG-Vertrag in konsolidierter fassung sowie EU-Charta der Grundrechte samt Erläuterungen / Red.: Waldemar Hummer, Walter Obwexer. – Wien: Manz, 2001. – 364 S.
167. Diessenbacher H. Bürgerkrieg und Völkermord in Ruanda // Parlament. – 1994. – Beilage 31. – S. 14-23.
168. Donovan J. B., McLaughlin R. P. United Nations Peacekeepers and International Humanitarian Law: Can there be an affirmative duty to prevent war crimes and crimes against humanity?// New England International and Comparative Law Annual – 1999. – Vol. 5. http://www.nesl.edu/intljournal/vol5/donovan.htm
169. Dupont P. La guerre et le droit: quel espoir pour le XXI sciecle? // Défence nat. – 2001 – № 1. – P. 56-65.
170. Ebock K. Der Schutz grundlegender Menschenrechte durch kollektive Zwangsmassnahmen der Staatengemeinschaft: vom Interventionsverbot zur Pflicht zur humanitären Intervention? – Frankfurt am Main; Berlin; Bern; Bruxelles; New York; Oxford; Wien: Lang, 2000. – 427 S.
171. Eknes Ǻ. The United Nations and Intra-State Conflict // Heiberg M. Subduing sovereignty: sovereignty and the right to intervene. – London: Pinter, 1994. – P. 96-115.
172. Elshtain J. B. The third annual grotius lecture: just war and humanitarian intervention // American University international law review. – 2001. – Vol. 17. – S. 1-25.
173. Endemann H. Kollektive Zwangsmassnahmen zur Durchsetzung humanitärer Normen: Ein Beitrag zum Recht der humanitären Intervention. – Frankfurt am Main: Peter Lang, 1997. – 507 S.
174. Epping V. Der Staat als die „Nullperson“ des Völkerrechts // K.Ipsen Völkerrecht. – München: Beck, 1999. – S.54-70.
175. Euröpäisches Parlament, Entschl. v. 20.04.1994. // Amtsblatt der Europäischen Gemeinschaften v. 20.05.94, C. 128. – S. 225-227.
176. Fischer H. Friedenssicherung und friedliche Streitbeilegung // Ipsen K. Völkerrecht. – München: C.H.Beck’sche Verlagsbuchhandlung, 1999. – S. 928-1037.
177. Falk R. Law in an emerging global village: a post-Westphalian perspective. – New York: Transnational Publishers, Inc., 1998. – 232 p.
178. Freeman M. The Challenge of Implementing International Human Rights Law: An Overview of the Role played by the United Nations System // Müller E. Schneider P. Thony C. Menschenrechtsschutz. – Baden-Baden: Nomos Verlagsgesellschaft. – 2002. – P. 79-113.
179. Frowein J. Kapitel VII. Massnahmen bei Bedrohung oder Bruch des Friedens und bei Angriffshandlungen // Simma B. Charta der Vereinten Nationen. Kommentar. – München: C.H.Beck’sche Verlagsbuchhandlung, 1991. – S. 559-595.
180. Frulli M. Are Crimes against Humanity more serious than War Crimes? // EJIL. – 2001. – Vol. 12. – № 2. – P. 329-350.
181. Fonk P. Krieg im Namen der Menschenrechte? // Gneisenau Blätter. – S.