ВПЛИВ ДІЯЛЬНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ НА ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОЗАХИСНИХ СИСТЕМ І ДОТРИМАННЯ ДЕРЖАВАМИ СТАНДАРТІВ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ : ВЛИЯНИЕ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ЕВРОПЕЙСКОГО СУДА ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА НА ФОРМИРОВАНИЕ НАЦИОНАЛЬНЫХ ПРАВОЗАЩИТНЫХ СИСТЕМ И соблюдения государствами СТАНДАРТОВ ЗАЩИТЫ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………… 3-14

РОЗДІЛ
І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ОДНА ІЗ ОСНОВНИХ МІЖНАРОДНИХ ПРАВОЗАХИСНИХ ІНСТИТУЦІЙ ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ..................................................... 15-18

1.1. Історія створення Європейського суду з прав людини як наддержавного судового і контрольного органу в галузі захисту прав людини.................................................................. 18-37
1.2. Новий Європейський суд з прав людини як єдиний у Європі наддержавний консультативний орган та орган судового захисту прав та свобод людини................................ 37-71
1.3. Висновок до розділу I…………………………………………. 71-74

РОЗДІЛ II РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ……………………………………. 75

2.1. Правовий зміст складу, структури та юрисдикції Європейського суду з прав людини………………………….. 75-102
2.2. Правові процедури Європейського суду з прав людини……... 102-136
2.3. Висновок до розділу II ………………………………………... 137-140

РОЗДІЛ
ІІІ НОРМОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ У КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОЗАХИСНИХ СИСТЕМ...……..… 141-143

3.1. Поняття та характер судового прецеденту Європейського суду з прав людини....................................................................... 144-162
3.2. Роль правозахисної діяльності Європейського суду з прав людини для розбудови національної демократичної правозахисної системи України.....………………………….. 162-176
3.3. Висновок до розділу III ……………………………………….. 176-178

ВИСНОВКИ……...…………………………………………….. 179-183

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ……...……………………………….. 184-216

ДОДАТКИ …………..……...……………………………….. 217-263

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Загальновизнано, що права і свободи людини давно вже перестали бути суто внутрішньою справою держави. Кожне демократичне суспільство сьогодні створює належні умови для застосування норм міжнародного права з питань захисту прав людини, керуючись відповідними принципами і правилами, які закріплені в документах міжнародних та європейських організацій. Тому не випадково в Основний Закон України [144; 145, с. 114-339], як і в конституції інших європейських країн [48, с. 88; 143], було імплементовано усі провідні положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) [141].
Однією із найважливіших конституційних гарантій є судовий захист прав та свобод людини і громадянина. Право на судовий захист не може бути обмежене ні за яких обставин, навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану. Конституція України поширила компетенцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, з одного боку, що особа може звернутися до суду для відновлення порушеного права, якщо вважає, що воно порушено будь-ким або чиняться перешкоди у його здійсненні, а з іншого – що особа може для вирішення такого питання звернутися безпосередньо до суду, минаючи усі позасудові процедури. При цьому звернення до інших органів влади, використання позасудових механізмів захисту не позбавляють особу права одночасно звернутися й до суду. Динаміка звернень громадян до суду для захисту своїх порушених прав свідчить, що кількість таких звернень постійно зростає в усіх країнах, а в Україні на сьогодні становить приблизно два мільйони [366].
Крім того, що кожна особа в нашій державі може скористатися можливістю захисту своїх прав у національних судах загальної юрисдикції, існує також право звертатися (в разі, якщо усі національні засоби захисту вичерпано) за захистом порушених прав до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд; Суд) [39, с. 56-59; 62, с. 7-8]. На сьогодні це єдиний у світі наддержавний судовий орган, який приймає заяви безпосередньо від фізичних осіб і захищає права та свободи людини, а держави – члени Ради Європи, які ратифікували Конвенцію, визнають усі його рішення обов’язковими для себе. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала (зробила частиною власного законодавства) Конвенцію, тобто визнала для себе також обов’язковими рішення Суду [108, с. 2].
Створення і функціонування такого важливого органу як Європейський суд, є важливим надбанням загальноєвропейської правової системи захисту прав людини. Побудований на системі прецедентного права, яке вже давно діє, наприклад у Канаді, США [19, с. 246] й ряді інших країн, Суд став однією із найважливіших міжнародних інституцій судового захисту прав людини на території майже усіх європейських країн: як тих, що мають систему прецедентого права (Великобританія) [71, с. 104; 351, с. 125]., так і країн континентального права (Німеччина, Франція, Італія тощо) [17, с. 338; 18, с. 97-111], у тому числі й України [325, с. 120-123]. При цьому слід зазначити, що Суд з кожним роком стає дедалі авторитетнішим у Європі, про що яскраво свідчать відсутність за всі роки існування Суду жодної відмови з боку держав із приводу винесених ним рішень і необхідності їх виконання, а також постійно зростаюча кількість заяв. Адже, використавши усі національні засоби захисту своїх прав, кожна фізична особа може звернутися саме до цієї міжнародної установи, і в разі прийняття Судом позитивного рішення на користь заявника держава-відповідач зобов’язана це рішення виконувати [376, с. 63-66].
Дослідження діяльності Європейського суду свідчить про те, що тільки за 2005 рік Судом постановлено 1 105 рішень щодо суті заяв, при цьому неприйнятними були визнані 26 852 заяви та ще 752 заяви було вилучено зі списку справ з різних підстав. Крім того, у 2005 році Судом було доведено до відома урядів 2 842 заяви. При цьому до Секретаріату Суду надійшло ще більше нових заяв, ніж за попередні роки: всього до Суду надійшло приблизно 41 510 заяв, із яких 35 402 були на початковій стадії розгляду, тобто очікували на рішення. Всього у 2005 році Суд розглянув та виніс рішення щодо прийнятності та/або суті 28 648 заяв. При цьому кількість рішень стосовно України збільшилася та становила 120 рішень, винесених щодо суті звернень заявників, які були переважно фізичними особами. При цьому в 119 справах було виявлено порушення норм Конвенції [366].
Аналіз, проведений дисертантом щодо кількості заяв та рішень стосовно України за 2005 рік, можна представити таким чином:

Рік Подані заяви Заяви, готові до розгляду Заяви, визнані неприйнятними або вилучені зі списку справ Заяви, доведені до відома Уряду Заяви, визнані прийнятними Рішення щодо суті
2005 2 457 1 870 1 698 269 133 120

За кількістю рішень Суду, винесених по суті, Україна у 2005 році посіла друге місце серед держав-учасниць Конвенції (10,86% загальної кількості рішень). Дослідження показали також, що за кількістю заяв, що надійшли до Суду проти України у 2005 році, вона залишилася серед п’яти країн з найбільшою кількістю справ (заяви українських заявників становлять 6% від усіх заяв, що знаходилися на розгляді в Суді, заяви проти Росії – 17%, проти Туреччини – 13%, проти Румунії – 12%, проти Польщі – 11%).
Приблизно 600 (54%) від усіх рішень щодо суті заяв, винесених стосовно держав – членів Ради Європи, можна віднести в основному до п’яти найбільш значних категорій справ, пов’язаних із: тривалістю судового розгляду (включаючи питання наявності ефективних національних засобів захисту, що охоплюють 272 справи); невиконанням судових рішень, що вступили в законну силу; затримкою виплати компенсації за експропрійовану власність та незалежність і неупередженість державних судів безпеки (у Туреччині); застосуванням так званої "непрямої експропріації" (у Італії).
Слід зазначити, що в українській юридичній науці проблема захисту прав і свобод людини є недостатньо розробленою. Окремі теоретичні висновки і рекомендації із зазначеної проблематики містяться в працях українських та зарубіжних вчених, таких як Антонович М., Антонюк З., Апперс Е., Бахін С., Безлепкін Б., Буроменський М., Буткевич В., Висоцький О., Вільдхабер Л., Гаєва Н., Гіждіван Л., Головатий С., Головченко В., Гом’єн Д., Дженіс М., Донеллі Д., Дроздов С., Євінтов В., Козюбра, Копєйчиков В., Куц Г., Маляренко В., Онопенко В., Рабінович П., Шевчук С. та інших.
Незважаючи на значну кількість публікацій, проблема захисту прав людини в Україні всебічно не досліджена, існує багато прогалин щодо вирішення питань підвищення професійного рівня суддів та представників інших правоохоронних органів, поглиблення правової культури населення. Зазначена проблема на дисертаційному рівні в Україні системно не вивчалася. Особливої актуальності дане дослідження набуває за умов проведення судової реформи, а також у зв’язку із євроінтеграційними прагненнями України.
Відсутність в Україні вичерпної і доступної інформації про діяльність Суду [44, с. 38-47; 47, с. 96-101], постійне зростання кількості звернень до нього заявників від України вимагають більш уважного ставлення до діяльності цього унікального регіонального міжнародного органу наддержавного контролю та судового захисту прав людини. Досліджень діяльності Суду, практики розгляду і прийняття судових рішень у вітчизняній юридичній науці дуже мало [29, с. 2; 146, с. 38-39; 155, с. 18-23], що й зумовило вибір теми та основні напрями дисертаційного дослідження.
Емпіричною базою роботи є документальні джерела, статистичні матеріали, результати соціологічних досліджень. Істотно розширили джерелознавчу основу праці науковців та фахівців-практиків, документи Ради Європи [74; 89; 115; 183; 282], Європейського суду [90; 91; 356; 360; 365; 369; 370; 391], матеріали та документи міжнародних конгресів, форумів, асамблей [23; 73; 102; 103; 182; 190; 382; 383] стосовно розвитку і функціонування системи прецедентного права Суду [7; 90; 91; 160; 161], що були й залишаються основними джерелами права для формування національної правозахисної системи, зокрема інституту судового захисту прав людини, його нормативно-правової бази, реформування національної судової системи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження обрана автором з урахуванням високого рівня її актуальності та недостатньої наукової дослідженості. Дисертація виконана як частина загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України. Зокрема, тема дисертаційного дослідження є основною частиною програми "Стратегія розвитку законодавства України" (державний реєстраційний № 0103U008723).
Мета і завдання дослідження. Метою цієї роботи є комплексне системне дослідження ролі та місця Європейського суду у формуванні сучасної міжнародної та національної правозахисних систем, зокрема інституту судового захисту прав людини, обґрунтування правових та організаційних засад їх удосконалення.
Відповідно до поставленої мети в роботі зосереджується увага на вирішенні таких завдань:
1) дослідження напрямів та змісту діяльності Європейського суду та механізмів впливу його рішень цього на формування та функціонування національних судових систем держав-членів Ради Європи, які ратифікували Конвенцію, на реформування судової системи України;
2) аналіз нормативно-правової бази у сфері діяльності Суду та європейського судочинства;
3) визначення рівня ефективності контролюючої діяльності Суду як наддержавного контролюючого органу в частині дотримання європейськими державами, в тому числі й Україною, європейських стандартів та нормативів у сфері захисту прав людини;
4) з’ясування змістовної сутності інституту прецедентного права Ради Європи, становлення міжнародно-правового інституту "страсбурзького" прецедентного права;
5) визначення проблем функціонування національної правозахисної системи, зокрема механізмів судового захисту конституційних прав та свобод людини;
6) визначення концептуальних основ удосконалення національної правозахисної системи, її нормативно-правової бази та інтеграції цієї системи у міжнародний правовий простір;
7) обґрунтування пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання інституту судового захисту прав людини та імплементацію в національну правозахисну систему європейських стандартів захисту прав людини та судочинства;
8) формулювання засад систематизації та кодифікації внутрішнього судового та пенітенціарного законодавства на основі імплементованих у національне законодавство міжнародних норм та стандартів у сфері захисту прав людини та прецедентної практики Суду.
Об’єктом дослідження є діалектичний взаємозв’язок процесів становлення національної правозахисної системи як складової частини системи міжнародного та європейського права в частині захисту прав людини, формування національного інституту судового захисту прав людини з урахуванням прецедентної практики Європейського суду, систематизації та кодифікації національного судового та пенітенціарного законодавства.
Предмет дослідження становлять засади правової діяльності Європейського суду, механізми впливу рішень цього Суду на формування і функціонування національних правозахисних систем, на реформування судової системи в Україні; вдосконалення європейської та вітчизняної нормативно-правових баз, що визначають засади формування міжнародних та національних правозахисних систем, зокрема судового захисту конституційних прав і свобод людини.
Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження в роботі використано сукупність методів наукового пізнання. Методологічна основа дослідження представлена історико-правовим (вивчення правової діяльності Суду, процесу формування і розвитку його прецедентної системи, а також сформованих під його впливом національних правозахисних систем), системно-структурним (визначення місця та значення Суду у правозахисних міжнародних, європейських та національних системах захисту прав людини), діалектичним (при дослідженні функціонування інституту прецедентного права Ради Європи, основних засад правової діяльності Європейського суду в цій сфері, а також впливу його рішень на процес реформування судової системи України), порівняльно-правовим (дослідження механізмів впливу діяльності Суду на національні правозахисні системи), формально-юридичним (дослідження змісту прецедентних рішень Суду і процесу перетворення їх на міжнародно-правові та національно-правові норми), формально-догматичним (здійснено тлумачення окремих термінів, понять та формулювань), соціологічним (проведено аналіз емпіричної інформації, яка стосується теми дослідження), статистичним (при дослідженні судової практики із зазначеної тематики) методами.
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що воно є одним із перших в Україні комплексних досліджень моделі та механізму функціонування єдиного у світі наддержавного судового органу у сфері захисту прав людини – Європейського суду, узагальнень його прецедентної практики, кореляції судових рішень із нормами Конвенції, розробок загальноєвропейських стандартів судового захисту прав та свобод людини, їх імплементації у національну правозахисну та судову системи. В роботі досліджується вплив нормотворчої діяльності Суду на демократизацію українського суспільства, на виховання у населення України правосвідомості та правової культури, а також культури виконання судових рішень; визначається місце Суду, його діяльності у процесі розбудови України як демократичної, правової держави, в процесі імплементації у правозахисну систему України європейських стандартів судового захисту прав та свобод людини.
На захист виносяться такі положення, які, на думку дисертанта, є новими у теоретичному плані та важливими для практичного застосування. Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в таких основних положеннях та висновках:
1. Пропонується посилити відповідальність правозахисних органів держави за дотримання проголошених Конвенцією [141] та Конституцією України [144] прав та свобод людини.
2. Обґрунтовується важливість вивчення та застосування у правовій системі України прецедентної судової практики та консультативних висновків Європейського суду.
3. Зроблено висновок про важливість удосконалення механізмів правового захисту прав та свобод людини, виходячи із правозахисної практики Суду, зокрема стосовно заяв проти України та рішень щодо їх суті.
4. Обґрунтовується потреба удосконалення порядку виконання судових рішень з питань захисту прав та свобод людини.
5. Робиться висновок про необхідність створення належних правових умов для участі у судових процесах – як цивільних, так і кримінальних – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також представників громадських правозахисних організацій, так званого третього сектору.
6. Обґрунтовуються потреба у розробленні і прийнятті Судового та Пенітенціарного кодексів України.
7. Зроблено висновок про те, що сукупність нормативно-правових актів, які гарантують захист прав і свобод людини в Україні, вимагає забезпечення їх належними практикозастосовчими механізмами, що дозволило б максимально реалізувати захист усіх, гарантованих Конституцією України та міжнародними договорами України прав людини, в тому числі політичних і цивільних, соціальних та економічних.
8. Пропонується розвинути й законодавчо закріпити існування та формування системи органів несудового захисту прав і свобод людини, надання підтримки громадським організаціям у цій сфері.
Теоретичне значення роботи. В роботі проаналізовано та узагальнено міжнародно-правові акти з питань захисту прав людини, висвітлено в ретроспективі процеси виникнення і розвитку міжнародної та європейської інституційних систем захисту прав людини, особливості формування їх нормативно-правової основи.
Розглядаються особливості різних міжнародних та європейських організацій з прав людини як основних складових у загальносвітовій та регіональній системах захисту прав людини.
Відслідковується механізм формування міжнародної та європейської нормативно-правових баз захисту прав людини, їх зміст та спрямованість.
Висвітлюється роль європейських організацій (інституцій) з прав людини та їх документів у створенні національних правозахисних систем і внутрішнього правозахисного законодавства.
Досліджується місце Суду в нагляді за дотриманням країнами міжнародних та європейських стандартів захисту прав людини, значення національних конституційних судів для контролю за дотриманням у кожній країні гарантованих кожній людині, яка проживає або перебуває на її території, конституційних прав та свобод.
Вивчається таке важливе соціально-правове явище, як участь омбудсмена у процесі судового захисту прав та свобод людини і його вплив на становлення національних систем нагляду за дотриманням прав та свобод людини в Україні, що здійснюється за міжнародними та європейськими стандартами захисту прав людини.
Конвенція [141], рішення Європейського суду [90; 91; 356; 360; 365; 369; 370; 391; 395], інші акти Ради Європи [74; 89; 115; 183; 282] та Суду [259; 388] розглядаються як основні джерела права для України, а імплементація їх основних положень у національне право України – як запорука інтеграції нашої держави до загальносвітової і, в першу чергу, загальноєвропейської системи захисту прав людини.
У роботі дається оцінка впливу зазначених документів на процес формування громадянського суспільства в Україні та розбудови її як правової держави, де визнається і поважається верховенство права, підкреслюється значення правозахисної практики у процесі виховання у населення України правосвідомості та правової культури саме в галузі захисту прав людини.
Автором зроблено висновок про те, що однією з основних умов успішного розвитку національної правозахисної системи і реформування національної судової системи є імплементація в національне законодавство та правозастосовчу практику міжнародних та європейських стандартів судового захисту прав людини, зокрема рішень Європейського суду.
Практичне значення роботи полягає в тому, що дослідження дозволило сформулювати та висвітлити теоретико-методологічні та концептуальні основи удосконалення національної правозахисної системи, зокрема механізму судового захисту конституційних прав та свобод людини, удосконалення, систематизації і кодифікації відповідного законодавства, імплементації норм та стандартів, сформованих внаслідок правової діяльності Європейського суду і може бути використано:
– в реалізації концепції судової та пенітенціарної реформ, концепції становлення галузі захисту прав людини в системі права України;
– при систематизації і кодифікації судового та пенітенціарного законодавства, а також законодавства в галузі прав людини;
– при імплементації норм прецедентного права Ради Європи [139] в систему національного права України;
– в процесі гармонізації національного законодавства із законодавством інших європейських країн у сфері судового захисту прав та свобод людини і гармонізації та уніфікації української правозахисної системи із відповідними системами інших країн – членів Ради Європи;
– при викладанні навчальних дисциплін, пов’язаних із вивченням судової практики Європейського суду з прав людини та прецедентного права Ради Європи, у навчальному процесі юридичних навчальних закладів та факультетів.
Особливий внесок здобувача полягає в обґрунтуванні концептуальних і прикладних проблем проведення судової реформи в Україні, в розробці проектів Судового та Пенітенціарного кодексів України.
Пропозиції щодо удосконалення законодавства у сфері захисту прав людини, вдосконалення національної правозахисної системи, зокрема діяльності системи та механізмів судового захисту конституційних прав людини, підготовлено на базі аналізу теоретичної літератури, міжнародних та національних нормативних актів, правозастосовчої практики і направлено для вивчення до Верховної Ради України, її профільних комітетів.
Основні положення роботи можуть бути використані також при підготовці підручників, навчальних посібників та методичних рекомендацій для студентів юридичних вузів та факультетів.
Апробація результатів дослідження. Основні результати та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися і були схвалені на засіданні відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України.
Окремі положення дисертації знайшли відображення в доповідях та виступах здобувача на наукових і науково-практичних конференціях, семінарах, а саме:
1. на семінарі "Європейська система захисту прав людини" (19-24 липня 2003 року, м. Київ);
2. на семінарі "Як підготувати і провести моніторинг з дотримання прав людини і свобод: перший досвід" (22-23 серпня 2003 року, м. Ворзель Київської області);
3. на науково-практичній конференції "Європейський суд з прав людини: рішення Європейського суду як санкція і гарантія захисту прав людини" (5 листопада 2004 року, м. Київ);
4. на науково-практичній конференції "Моніторинг прав людини" (19-25 березня 2005 року, м. Луганськ);
5. на міжнародному семінарі "Виконання та наслідки рішень Європейського суду з прав людини: роль судової влади" (19-22 січня 2006 року, м. Страсбург, Франція);
6. на міжнародному семінарі "Права людини в правоохоронній діяльності" (13 квітня 2006 року, м. Київ);
7. на науково-практичному семінарі "Міжнародні механізми захисту прав людини" (28 квітня 2006 року, м. Харків).
Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в семи статтях, які опубліковано у фахових наукових виданнях.
Структура дисертації. Специфіка теми дослідження, сформульовані його мета і завдання визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладу матеріалу. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (400 найменувань), двох додатків. Загальний обсяг роботи становить 219 сторінок, з яких обсяг основного тексту – 181 сторінка.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації здійснено комплексне дослідження моделі та механізму функціонування Європейського суду, проведено узагальнення його прецедентної практики, досліджено розробки загальноєвропейських стандартів судового захисту прав та свобод людини, вивчено питання їх імплементації у національну правозахисну та судову системи.
Головні наукові результати і висновки полягають у такому:
1. Дисертант пропонує власне визначення "стразбурзького прецеденту", як "винесене Європейським судом з прав людини рішення по конкретній справі, обґрунтування якого стає правилом, обов’язковим для застосування національними судами усіх інстанцій країн-членів Ради Європи при розгляді і прийнятті рішення по аналогічній справі".
2. Автором дослідження сформульовано визначення "стразбурзького прецедентного права", як "правової системи, в якій основним джерелом права" є "стразбурзький судовий прецедент", тобто рішення, винесене Європейським судом з прав людини по конкретній справі, яке є обов’язковим для застосування національними судами усіх інстанцій країн-членів Ради Європи при розгляді і прийнятті рішення по аналогічній справі".
3. Запропоновано дефініцію предмета регулювання галузі "стразбурзького прецедентного права", а саме як: "фактичні суспільні правовідносини, які складаються з процесуальних дій і процесуальних відносин, що виникають в країнах-членах Ради Європи під впливом судових прецедентних рішень Європейського суду з прав людини".
4. Дисертант дає визначення методу правового регулювання галузі "стразбурзького прецедентного права" як "способу впливу судових прецедентних рішень Європейського суду з прав людини на національні системи судочинства і процесуальні правовідносини в країнах-членах Ради Європи".
5. Робиться висновок про те, що Протокол № 11 до Конвенції, який було підписано 11 травня 1994 року, передбачив реорганізацію судового органу Ради Європи і трансформацію його у новий єдиний Суд, започаткував широкомасштабну перебудову страсбурзьких установ захисту прав людини. Зокрема, було передбачено перебудову усього контрольного механізму, реорганізацію розгляду заяв Європейською комісією та Європейським судом новим єдиним Судом. Саме це було головним нововведенням і дало змогу кардинально вдосконалити і значно прискорити процедуру розгляду справ, допомогло уникнути дублювання в роботі, спростити дворівневу систему розгляду заяв, зменшити судові витрати, і, що не менш важливо, відкрило прямий доступ до Суду позивачів. Проте авторитет Суду призводить до значного збільшення кількості звернень, а тому регламентація його роботи потребує постійної оптимізації. Тому Протокол № 14 до Конвенції, прийнятий у травні 2004 року, як раз і має на меті внести зміни до Конвенції для того, щоб тимчасово вирішити питання перенавантаження Суду та подальшого реформування. Отже судові органи України мають пристосувати свою практику до вимог і нових процедур Суду.
6. Приписи Конвенції та інших європейських міжнародно-правових актів, містять у собі в концентрованому вигляді основні загальноприйняті положення щодо забезпечення і подальшого здійснення прав людини та основних свобод, до яких, наприклад, можна віднести: право на життя; право на свободу та особисту недоторканність; право на справедливий і відкритий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом; право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції; право на ефективний засіб правового захисту; презумпція невинуватості; право на апеляцію тощо. Ці положення прийнято називати "європейськими стандартами демократії" та "європейськими стандартами прав людини". Процес додержання цих стандартів тісно переплітається з діяльністю Європейського суду та його впливом на національні правозахисні інституції. Адже "стразбурзький прецедент" також запроваджує "європейські стандарти" судового захисту прав людини, яких мають дотримуватися національні суди при розгляді аналогічних справ.
7. Ратифікація Україною у 1997 році Конвенції стала важливим чинником для адаптації національного законодавства з прав людини до норм європейського права та європейських стандартів захисту прав людини, включаючи й судовий захист. Проте національна правозахисна система, зокрема судова, ще не спроможна належно забезпечити своїм громадянам захист прав та свобод, гарантованих Конституцією України. Вирішення зазначеного можливе за умов відповідного законодавчого забезпечення та створення ефективного механізму його реалізації. Зокрема, для оптимізації національної судової системи захисту прав людини автором запропоновано розробити та прийняти такі кодифіковані акти, як Кодекс законів про судовий захист прав і свобод людини, а також Судовий кодекс України.
8. Для забезпечення неухильного дотримання національними судами України стандартів Ради Європи, прецедентної практики Європейського суду, Конституції, кодексів та законів України, пропонується створити належний дієвий правовий механізм. Також слід контролювати дотримання усіх рішень Європейського суду і не допускати порушень із тих питань, щодо яких Судом стосовно України вже були винесені рішення, наприклад, як це має місце у справах про відшкодування моральної шкоди, щодо бездіяльності виконавчої служби тощо.
9. Кількість заяв фізичних осіб проти України в Європейському суді постійно зростає, саме тому нагальною потребою є оптимізація національної системи судового і позасудового захисту прав людини. З цією метою слід широко залучати громадські правозахисні організації.
10. Підготовка суддів уже декілька років є пріоритетним напрямом діяльності Ради Європи, місія якої, як твердженням Генерального директора Департаменту з юридичних питань РЄ Гі Де Веля, – пропагувати і зміцнювати принципи демократичного суспільства, заснованого на верховенстві права та захисті прав людини, в якому основна роль відводиться суддям як охоронцям прав та свобод особи, гарантованих Конвенцією. У зв’язку з цим, на думку дисертанта, варто застосовувати при доборі суддів для національних судів критерії добору, які встановлені для суддів Європейського суду (стаття 21 Протоколу № 11), а саме: суддею може бути лише висококваліфікована особа, якій притаманні високі моральні якості, чесність та об’єктивність. Також доцільно переглянути положення про граничний вік українських суддів шляхом внесення до Конституції України відповідних зміни, піднявши віковий "ценз" роботи суддею для громадян України відповідно до вікової "планки" суддів Європейського суду, тобто граничний вік українських суддів доцільно підняти до "70 років".
11. Зважаючи на те, що значна кількість скарг, що надходять до Європейського суду з України, стосуються питань, пов’язаних із пенітенціарною системою (неналежні умови утримання підозрюваних або засуджених осіб у пенітенціарних закладах, ставлення до ув’язнених, захист їх прав), вбачається доцільним розробити Пенітенціарний кодекс України, який би враховував вимоги Конвенції, відповідні рішення Європейського суду, вимоги інших міжнародних актів щодо правил поводження з ув’язненими, стосовно умов їх утримання тощо.
12. Для посилення ефективності національної системи правового захисту прав і основних свобод людини важливим є внесення доповнення у Кримінально-процесуальний кодекс України, зокрема, щодо права на участь в кримінальному процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або його представників.
13. Оскільки в усьому цивілізованому світі система громадського захисту відіграє велику роль, з метою демократизації інституту національного судочинства, зокрема кримінального, пропонується повернути положення про участь у судовому кримінальному процесі представників громадських організацій шляхом доповнення КПК відповідною статтею.
14. Для того, щоб прецедентна практика Європейського суду належним чином застосовувалася в судовій практиці України, слід широко оприлюднювати рішення Суду на території України, а також здійснювати постійний аналіз прецедентної практики та узагальнення рішень Європейського суду, практики використання ним власних рішень за аналогією. Крім того, для уніфікації судових систем країн-членів Ради Європи вбачається корисним узагальнювати та оприлюднювати випадки застосування національними судами при розгляді аналогічних справ прецедентної практики Суду.
15. З метою підвищення правової культури населення варто популяризувати діяльність Європейського суду, організовувати доступні для кожного громадянина юридичні консультації, зокрема й через канали телебачення, радіомовлення. Доцільно забезпечити випуск великим тиражем масових видань з рішеннями та консультативними висновками Суду, відповідними коментарями до них фахівців-юристів. Слід також зробити доступними для усього населення держави матеріали практичного розгляду Судом справ за заявами українських громадян з роз’ясненнями Суду.
Проведене багатоаспектне дисертаційне дослідження дає підстави сподіватися, що отримані при цьому результати сприятимуть наближенню національної судової системи захисту прав людини, кожна норма якого повинна відповідати приписам Конституції України, міжнародним правовим актам в цілому та європейським стандартам зокрема.

С П И С О К Л І Т Е Р А Т У Р И :

1. Абдулаев М.И. Права человека и закон: историко-теоретические аспекты. – СПб., 2004. – 276 с.
2. Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблемы теории государства и права / Учебник. – СПб., 2003. – С. 213.
3. Агеев А.В. Ограничение прав и свобод граждан по Конституции Российской Федерации: дис… канд. юрид. наук. – М., 2000. – С. 52-56.
4. Айвазян Ю. Людські права в українському дзеркалі: (Права людини в Україні) // Независимость. – 1992. – 30 окт. – С. 4–5.
5. Алексєєв С.С. Право. Опыт комплексного исследования. — М.: Статут, 1999. — 704 с.
6. Акуленко В., Денисов В. Право українського народу на культурні цінності // Укр. часопис прав людини. – 1994. – № 1. – С. 55-58.
7. Андрусяк Т. Права людини і процес державотворення в Україні // Нотаріат для вас. – 1996. – № 12. – С. 5.
8. Антонович М. Конвенція про захист прав і основних свобод у судах європейських держав та перспективи її заснування в Україні // Право України. – 2000. – № 8. – С. 42–46.
9. Антонюк З. Права людини у відкритому суспільстві // Вітчизна. – 1996. – № 9–10. – С. 13–16.
10. Антонюк З. Правозахист в Україні (Погляд Українсько-Американського бюро захисту прав людини, виголошений на перших Всеукр. читаннях з прав людини 10 груд. 1993 року) // Права людини в Україні: Інформ. аналіт. бюл. Укр.-амер. бюро захисту прав людини. – К.; Х., 1994. – Вип. 4. – С. 28–34.
11. Антонюк З., Маринович М. Щодо питання прав людини в Україні // Право України. – 1995. – № 2. – С. 44–48.
12. Апперс Э. История Европейского права: Пер. со шведского / Ин-т Европы. – М.: Наука, 1996. – 365 с.
13. Батыр К.И. Декларация прав человека и гражданина 1789 г. // Сов. государство и право. – 1980. – № 2. – 240 с.
14. Батюшко С. У сфері людського виміру: Законодавству з прав людини – міжнародний стандарт // Політика і час. – 1994. – № 1. – С. 8– 14.
15. Бахин С.В. О классификации прав человека, провозглашенных в международных соглашениях // Правоведение. – 1991. – № 2. – С. 46.
16. Безлепкин Б.Т. Судебно-правовая защита прав и свобод граждан в отношениях с государственными органами и должностными лицами. – М., 1997. – С. 7–10.
17. Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Под общей редакцией права В.И. Даниленко: Пер. с фр. – М., 2000. – 460 с.
18. Берман І. Западная традиция права: эпоха формирования. – М., 1994. – 372 с.
19. Берхем В. Вступ до права і правової системи США. Пер. з англ. – К., 1999. – 405 с.
20. Богданова Н.А. Система науки конституционного права. – М., 2001. – 279 с.
21. Бойко В., Бобешко Н. Щодо деяких положень нового кримінально-процесуального законодавства України // Право України. – 2003. – № 1. – С. 99–102.
22. Большой юридический словарь / Под ред. А. Сухарева, В. Зорькина, В. Крутских. – М., 1998. – VІ. 790 с.
23. Будуємо Україну на засадах верховенства права і європейських цінностей. Додаток до послання парламентської асамблеї Ради Європи стосовно роз’яснень з деяких питань судово-правової реформи та забезпечення прав людини в Україні // Час-Time. – 1995. – 6 жовт. – С. 5; 13 жовт. – С. 4.
24. Буроменський М. Політика на полях. Стара концепція в новому проекті // Права людини в Україні: інформ.-аналіт. бюл. Укр.-Амер. бюро захисту прав людини. – К.; Х., 1993. – Вип. 2. – С. 9–10.
25. Буроменський М. Україна. Закон “Про свободу мирних зборів”: плюси та мінуси // Права людини в Україні: інформ.-аналіт. бюл. Українсько-амер. бюро захисту людини. – К.; Х., 1993. – Вип. 3. – С. 20–24.
26. Бурчак Ф. Забезпечення прав людини – пріоритетний напрям правової реформи // Нар. газета – 1997. – № 37. – С. 4.
27. Буткевич В. "С правами человека у нас далеко не все в порядке" (Пресс-конф.) // Всеукр. ведомости. – 1994. – 9 июня. – С. 3.
28. Буткевич В. "В Україні з правами людини все гірше і гірше": (Бесіда з експертом ООН з Коміс. з прав людини) // Республіка. – 1993. – 14–20 серп. – С. 10.
29. Буткевич В. Європейський суд з прав людини та українське судочинство: питання взаємодії // Вісн. Верхов. Суду України. – 2004. – № 4. – С. 2.
30. Буткевич В. Какой предстанет Украина перед Европейским судом?: Интервью о том, действует ли Европ. конвенция о защите прав человека в Украине // Зеркало недели. – 1998. – 31 окт. – С. 6.
31. Буткевич В. Права людини - над усе // Голос України. – 1995. – 3 січ. – С. 4.
32. Буткевич В. Права людини в Україні з погляду творення нової правової бази // Політ. думка. – 1993. – № 1. – С. 79–92.
33. Буткевич В., Головатий С. Що нам заважає стати цивілізованими?: (Права людини в Україні) // Голос України. – 1993. – 10 груд. – С. 12.
34. Валко В. Право на життя: (в законодавстві України) // Юрид. вісн. України. – 1997. – 27 берез. – 2 квіт. – С. 4.
35. Ваттель Э. Право народов или принципы естественного права, применяемые к поведению и делам наций и суверенов. – М., 1960. – 217 с.
36. Визер Б. Защита прав человека в Австрии // Защита прав человека в современном мире. – М., 1993. – С. 39.
37. Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачової Н. на представленні у Верховній Раді України щорічної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні (18 квітня 2003 року) // Голос України – 2003 – 10 червня.
38. Віденська конвенція про право міжнародних договорів // Указ Президії Верховної Ради УРСР, N 2077-XI ( 2077-11 ) від 14.04.86 ).
39. Вільдхабер Л. Місце Європейського Суду з прав людини у європейському конституційному контексті // Вісн. Конституц. Суду України. – 2002. – № 1. – С. 56–59.
40. Власюк О., Парахонський Б., Пирожков С. Людський вимір: реалії і перспективи України: (Права людини в Україні) // Політика і час. – 1995. – № 2. – С. 34 – 45.
41. Волинка К. Забезпечення прав і свобод особи в Україні: теоретичні та практичні аспекти // Право України. – 2000. – № 11. – С. 30–34.
42. Волинка К. Поділ влад і конституційно-правова відповідальність як гарантії реалізації прав і свобод людини в Україні // Нова політика. – 1998. – № 4. – С. 57.
43. Волинка К. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні // Людина і політика. – 2000. – № 1. – С. 64–68.
44. Волинка К. Проблеми становлення єдиного механізму забезпечення прав і свобод особи // Вісн. Запоріз. юрид. ін-ту. – 2000. – № 3. – С. 38–47.
45. Волова Л. Забезпечення прав людини на власність: (Україна) // Ноосфера. – 1994. – № 1. – С. 11.
46. Гаєва Н. Міркування щодо закріплення прав і свобод людини і громадянина // Право України. – 1992. – № 11. – С. 3.
47. Гараджаев Д. Правовая информация – гарантия реализации конституционных прав и свобод человека // Юрид. вісн. України. – 1997. – № 1. – С. 96–101.
48. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – Чернівці, 2001. – 297 с.
49. Гіда Є. Правовий статус особи // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. – 1998. – № 4. – С. 196.
50. Гіждіван Л. Про деякі питання адаптації законодавства України з громадянських прав людини до норм Ради Європи // Право України. – 1999. – № 11. – С. 27–29.
51. Гладун З. Право людини на життя і проблеми його юридичного забезпечення в Україні // Укр. часопис прав людини. – 1994. – № 1. – С. 47–54.
52. Глотов С.А., Петренко Е.Г. Права человека и их защита в Европейском суде / Ин-т нац. стратегии реформ.- М.; Краснодар: Изд. Дом “Юг”, 2000. – 139 с.
53. Глузман С. Критерії оцінки ситуації в галузі прав людини // Права людини в Україні: Інформ.-аналіт. бюл. Укр.-Амер. Бюро захисту прав людини. – К.; Х., 1993. – Вип. 3. – С. 36–40.
54. Глузман С. Права людини в Україні // Вісті з України. – 1993. – № 49. – С. 6.
55. Головатий С.П. Нові можливості щодо захисту прав людини в Україні // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – № 1. – С. 11.
56. Головатый Сергей: Украина как государство не готова к соблюдению прав человека // Киевские ведомости. – 2003. – 10 дек. – С. 3.
57. Головченко В. Конституційні гарантії прав людини та громадянина // Юрид. вісн. України. – 1997. – 30 лип. – С. 30–32.
58. Головченко В. Право в житті людини. – К.: Оріони, 2005. – 336 с.
59. Головченко В. Соціально-правова сутність конституційних прав та свобод людини і громадянина // Юрид. вісн. України. – 1997. – 6–12 берез. – С. 24–26.
60. Головченко В. Хто забезпечить права людини в Україні? // Демокр. Україна. – 1995. – 8 черв. – С. 2–3.
61. Голодницкий Э. Судиться по-европейски: Как обжаловать проигранное дело в Европейском суде по правам человека // Власть и политика. – 2005. – 28 янв. – 3 февр. (№ 4). – С. 11.
62. Гомьен Д. Путеводитель по Европейской Конвенции о защите прав человека. – Страсбург, 1994. – 136 с.
63. Гончаренко С.В. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод: український вимір // Адвокат. – 1996. – № 3. – С. 28–31.
64. Государственное право Германии: в 7 т. – Т. 2. – М., 1994. – 349 с.
65. Графский В.Г. Веймарская Конституция / Юридическая энциклопедия / Под ред. Б. Топорнина. – М., 2001. – С. 115.
66. Гребенюк І. Відшкодування шкоди: Дослідження практики (судові позови) європейського суду щодо захисту прав і свобод громадян України, обговорення питання щодо довготривалості судових розглядів вітчизняних судів // Соціальна політика. – 2005. – № 21. – С. 5.
67. Гребенюк І. Деякі аспекти участі України в Європейській системі захисту прав людини // Адвокат. – 1998. – № 1. – С. 28.
68. Григор’єва Л. Принцип незалежності судової влади та гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина // Вісн. Верховного Суду України. – 1999. – № 4. – С. 5–10.
69. Гринева Е. Высшая справедливость. Защита прав собственности в Европейском суде по правам человека – прецедент для Украины // Юрид. практика. – 2001. – 21 нояб. – С. 1, 12.
70. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М., 1999. – 490 с.
71. Дайси А.В. Основы государственного права Англии. Введение в изучение английской конституции. Пер. с англ. О.В. Посторацкой. М., 1997. – 671 с.
72. Даниленко В.Н. Декларация прав и реальность. К 200-летию Декларации прав человека и гражданина. – М.: Междунар. отношения, 1989. – 208 с.
73. Декларация о праве и обязанности отдельных лиц, групп и органов общества поощрять и защищать общепризнанные права человека и основные свободы: 53 –я сесія Генеральної Асамблеї – A/RES/53/144.
74. Декларація Комітету Міністрів Ради Європи про підтримку прав людини та верховенства права в інформаційному суспільстві, прийнята 13 травня 2005// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
75. Демиденко В. Права і свободи людини і громадянина в Україні: проблеми сьогодення і перспективи // Наук. вісн. Нац. Акад. внутр. справ України. – 2000. – № 2. – С. 36–41.
76. Демиденко Г.Г. История учений о праве и государстве. – Х., 2001. – С. 19–20.
77. Демченко О.В. Правові шляхи застосування європейських норм з прав людини під час винесення рішень українськими судами / Правовий посібник. – Чернігів. – 2004. – 215 с.
78. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. Пер. з англ.: “АртЕк”, 1997. – 624 с.
79. Дзейко Ж. Особа й держава. Обмеження заради взаємовигоди: (Пробл. Гарантій прав і свобод особи в Україні) // Віче. – 1994. – № 4. – С. 42–45.
80. Дмитренко І. Право без гарантій – фікція: (Прес-конф. на тему "Стан захисту прав і свобод людини в Україні та заходи щодо його поліпшення") // Голос України. – 1995. – 28 листоп. – С. 10.
81. Дмітрієв А.І., Мацько А.С., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Практикум. – К., 2001. – 340 с.
82. Добрянський С.П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини// Автореф… канд. юрид. наук – Одеса, 2003. – 20 с.
83. Довгорук Л. Про організацію, що контролює фінансову діяльність Європейського суду // Економіка. Фінанси. Право. – 2003. – № 10. – С. 34 – 35.
84. Додонов В.Н., Панов В.П., Румянцев О.Г. Международное право. Словарь-справочник / Под общей ред. Акад. МАИ, д.ю.н. В.Н. Трофимова. – М.: ИНФРА. – М., 1998. – 368 с.
85. Донеллі Джек. Права людини у міжнародній політиці: Пер. з англ. – Львів, 2004. – 280 с.
86. Дроздов С. Окремі аспекти інтегрування України в Європейське та світове співтовариство (у світлі проблем прав людини) // Право України. – 1998. – № 9. – С. 10.
87. Дурденевский В.Н. Послевоенные конституции Запада. – Вып. 2. – Л., 1924. – С. 36.
88. Дурдинець Василь: "Захист особи та інтересів держави є складовою реформування суспільного організму" // Уряд. кур’єр. – 1995. – 7 жовт. – С. 3.
89. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод. Сборник международных документов. – "Права человека". – М., 1990.
90. Европейский суд по правам человека. Избранные решения: в 2-х томах: Т. 1 – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 856 с.
91. Европейский суд по правам человека. Избранные решения: в 2-х томах: Т. 2 – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 808 с.
92. Еллинек Г. Декларация прав человека и гражданина. – М., 1995. – 208 с.
93. Ерицян А.Г. Конституционное регулирование прав и свобод человека и гражданина в Республике Армения: Дис. д-ра юрид. наук. – М., 1999. – 397 с.
94. Євінтов В. Від декларації до справ: здійсненя прав людини в Україні: Новий проект британсько-укр. співробітництва в галузі прав людини // Вісн. укр. центур прав людини. – 1998. – № 2. – С. 2.
95. Євінтов В. Можете скаржитись хоч в ООН // Україна молода. – 1996. – 7 серп. – С. 6.
96. Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини у внутрішньому правопорядку України // Вісн. укр. центру прав людини. – 1998. – № 1. – С. 2.
97. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л. Жуковської. – К.: ЗАТ “ВІПОЛ”, 2004. – 960 с.
98. Єфременко І. Права громадянина – обов’язок держави // Юрид. вісн. України. – 1996. – 5–11 груд.
99. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. – М., 2001. – С. 701, 705, 728, 739–740.
100. Жеков В. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина // Вісн. Одес. ін-ту внутр. справ. – 1999. – № 1. – С. 126.
101. Жуковська О. Захист людини – проблема неплинна: (Адвокатура як гарант прав людини в Україні) // Адвокат. – 1996. – № 1. – С. 27–32.
102. Загальна декларація прав людини: прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року / Док. ООН / PES / 217 А.
103. Загальноукраїнська декларація основних прав і свобод людини та громадянина // Віче. – 1993. – № 7. – С. 28–37.
104. Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 № 3477-15 // ВВР. – 2006. – № 30. – Ст. 260.
105. Закон України "Про внесення змін до статті 56 Конституції України": Прийнятий 31 жовт. 1995 р. № 405 // Голос України. – 1995. – 1 грудня.
106. Закон України "Про доступ до судових рішень // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2006. – № 15. – Ст. 128 .
107. Закон України "Про ратифікацію Європейської конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню": Прийнятий 24 січ. 1997 р. № 33/97 // Уряд. кур’єр. – 1997. – 30 січ. – С. 7.
108. Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції": Прийнятий 17 лип. 1997 р. № 475/97-ВР // Голос України. – 1997. – 24 лип.
109. Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. // ВВР. – № 27–28. – Ст. 180.
110. Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" / Відомості Верховної Ради, – 1998. – № 20. – С. 99.
111. Закон України “Про прокуратуру” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53.
112. Захаров Є. Права людини в Україні і Загальна декларація. Точка зору // Права людини. – 1998. – № 29. – С. 6.
113. Захаров Є. Режим, який порушує права людини, приречений на поразку // День. – 1998. – 10 груд. – С. 4.
114. Захищаючи права людини // Уряд. кур’єр. – 1996. – 28 верес. – С. 6.
115. Збірка договорів Ради Європи: Парламентське видавництво, Київ. – 2000.
116. Зібрання законодавства України. Офіційне видання. – Т. 4. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре". – 2000. – 4 (ПВР) 6. – С. 3–13.
117. Іваненко В. Свобода слова і проблеми функціонування засобів масової інформації в Україні // Ноосфера. – 1994. – № 1. – С. 14–15.
118. Ісакович С. До шляхів забезпечення правової політики у галузі прав людини в Україні // Проблеми міграції. – 1999. – № 2. – С. 27–32.
119. Кант И. Соч. в 6 т. – Т. 5. – М., 1996. – С. 469
120. Капелюшний В. Права людини в Україні: історична ретроспектива та сучасність у світовому контексті // Вісн. Акад. Праці і соц. відносин Федерації профспілок України. – 2000. – № 2. – С. 67–69.
121. Капицын В.М. Права человека и механизмы их защиты: Учебное пособие. – М., 2003. – С. 64.
122. Карпачова Н. Людське життя – найвища цінність: Виступ під час представлення першої щоріч. Доповіді Уповноваженого з прав людини у ВРУ // Людина і політика. – 2000. – № 9–10. – С. 26-34.
123. Карпачова Н. Національна ідея: реальний захист прав і свобод людини: Інтерв’ю Уповноваженого з прав людини // Голос України. – 2000. – 7 берез. – С. 6.
124. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Вид. 2-е – Харків, 2001. – С. 64, 128.
125. Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. – М.: ИГП РАН, 1995. – 136 с.
126. Кашкин С.Ю. Гарантии конституционных прав и свобод // Конституционное право: Словарь. – М., 2000. – 180 с.
127. Кириченко С. Захистити громадянина України зможе тільки спеціальний державний орган (інтерв’ю) // Іменем закону. – 1995. – 13 жовт. – С. 12.
128. Кириченко С. Конституція і права: (Осн. Закон України повинен містити дійовий механізм захисту прав і свобод кожного члена суспільства) // Голос України. – 1995. – 7 груд. – С. 10.
129. Кленнер Г. От права природы к природе права. — М.: Прогресс, 1988. – С. 202–203.
130. Климович О. Система національних засобів захисту прав людини: У контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Право України. – 2001. – № 1. – С. 34-37.
131. Князєв В. Конституційні гарантії прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні // Право України. – 1998. – № 11. – С. 29.
132. Ковальський В.С., Козінцев І.П. Правотворчість: теоретичні та логічні засади. – К., 2005. – 192 с.
133. Козюбра М. Права і свободи людини і громадянина у новій Конституції України // Адвокат. – 1996. – № 2. – С. 3–6.
134. Козюбра М.І. Тенденції розвитку джерел права України в контексті європейських правоінтеграційних процесів // Наукові записки Національного Університету "Києво-Могилянська Академія", Юридичні науки. – К., 2004. – Т. 26. – С.7–8.
135. Колесова Н.С. Личные (гражданские) права и свободы. В книге: Права человека. / Отв. ред. А.Е. Лукашева. М., 1999. – С. 144.
136. Колисниченко З. Узгодження законодавства України з вимогами Конвенції ООН про права людини – вимога часу // Право України. – 1997. – № 6. – С. 38–39.
137. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. – К., 2003. – 332 с.
138. Колосов Н.М. Конституционное право граждан на обращение в международные организации по защите прав и свобод человека // Право и экономика. – М., 1997. – № 7–8. – С. 6–11.
139. Колот А. Соціальні стандарти і реалізація конституційних прав громадян // Профспілк. газета. – 1997. – 26 лют. – С. 3.
140. Комаров С.А., Малько А.В. Теория государства и права.– М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. – 448 с.
141. Конвенція про захист прав людини та основних свобод: Вчинено в Страсбурзі 22 листоп. 1984 р.: Офіц. переклад із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Голос України. – 2001. – 10 січ. – С. 6–8.
142. Кононов В.А. Правовые основы ограничения политических прав и свобод граждан по зарубежному и российскому законодательству (сравнительно-правовой анализ): Дис. канд. юрид. наук. – М., 2001. – С. 2.
143. Конституции государств Европы: в 3 т. / Под ред. Л.А. Окунькова. – М., 2001; Т. 1 – 824 с.; Т. 2 – 840 с.; Т. 3 – 792 с.
144. Конституція України // ВВР. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
145. Конституція України: Науково-практичний коментар / Ред. кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевий та ін. – X.: Право; Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. – 808 с.
146. Климович О. Застосування прецедентної практики Європейського суду з прав людини судами України // Адвокат. – 2002. – № 2 – 3. – С. 38–39.
147. Копейчиков В. Реалізація прав і свобод людини // Уряд. кур’єр. – 1994. – 14 трав. – С. 4.
148. Корнієнко О. Скільки ступенів свободи в Україні: (Дотримання прав людини в Україні) // Демос. – 1996. – № 1. – С. 11–15.
149. Косарєв В. Закон і влада, або Хто є найбільшим порушником Конституції: (Порушення прав громадян в Україні) // Робітн. газета. – 1993. – 14 лип. – С. 4.
150. Костицький В. Соціально-економічні права людини // Право України. – 1996. – № 6. – С. 16–17.
151. Крижанівський С. Питання співвідношення Конституції України з міжнародними документами про права людини // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. – 1998. – № 4. – С. 31.
152. Крижанівський С. Про деякі концептуальні положення конституційної регламентації прав і свобод людини і громадянина України. Деякі аспекти проблеми // Право України. – 1998. – № 7. – С. 30.
153. Кримінальний процес України: Підруч. для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – X.: Право, 2000. – 494 с.
154. Кульпінов В. Європа судить Україну: Українську Феміду можна примусити рівнятися на євростандарти. Для цього треба частіше писати до Страсбурга: Дослідження процесів подання позову до Європейського суду // Галицькі контракти. – 2005. – 31 січ. – С. 56–57.
155. Куц Г. Застосування норм Європейської конвенції та прецедентної практики Європейського суду з прав людини судами України: Захист прав людини і громадянина // Право України. – 2002. – № 2. – С. 18-23.
156. Лінецький С. Український та європейський досвід захисту конституційних прав і свобод людини // Підтекст. – 1997. – № 21. – С. 13-17.
157. Ліщина І. Регулювання реалізації рішень Європейського суду з прав людини // Право України. – 2001. – № 5. – С. 42–43.
158. Ліщина І. Секретаріат Європейського суду з прав людини: зміни у процедурі та їх вплив на заявників / Стажер Секретаріату Європейського суду з прав людини // Юрид. вісн. України. – 2002. – № 7. – 13 верес. – С. 11.
159. Лукашева О.А. Права человека и правовое государство // Общая теория прав человека / Под ред. О.А. Лукашевой. – М., 1996. – С. 70.
160. Лутковська В.В. Європейський суд з прав людини: організація, діяльність, процес. – К., 2005. – 166 с.
161. Люшер Ф. Конституционная защита прав и свобод личности: Пер. с франц. – М., 1993. – 384 с.
162. Майданник О.О. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина в Україні // Юридична енциклопедія. – Т. 3 – С. 284–285.
163. Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К., 2000. – С. 93, 243.
164. Маклаков В.В. Эволюция конституционных прав и свобод в странах Западной Европы. – М., 1991. – 427 с.
165. Максимов В. Міжнародно-правова охорона пам’яток і реалізація прав людини у сфері культури // Вісн. укр. центру прав людини. – 1998. – № 1. – С. 17.
166. Малевич Ю.И. Права человека в глобальном мире. – М., 2004. – 368 с.
167. Малишко М.І. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина // Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К., 1999. – С. 125–126.
168. Мальцев Г.В. Права и свободы человека // Теория права и государства: Учебник. – М., 1995. – С. 217–219.
169. Маляренко В. Європейський суд з прав людини та українське судочинство: питання взаємодії: Ст. Голови Верховного Суду України // Вісн. Верховного Суду України. – 2004. – № 4. – С. 2-8.
170. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. – К.: Юрінком Інтер, 1999. –320 с.
171. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика / Автореф. дис... докт. юр. наук. – Х., 2004.
172. Манов Б., Манов А., Москаленко К. Обращение в международно-правовые органы, как средство защиты прав и свобод человека. – // Законность. – 1996. – № 6.
173. Маритен Ж. Человек и государство: Пер. с англ. – М., 2000. – С. 75.
174. Маркус Эльмонс С. Права человека в национальной и международной перспективе // Права человека в истории человечества и в современном мире / Отв. ред. Е.А. Лукашева. – М., 1989. – С. 127.
175. Мармазов В. Європейський Суд з прав людини: деякі проблеми перегляду судової практики // Актуальні проблеми держави і права. – Одеса, 2003. – Вип. 18. – С. 451–455.
176. Мармазов В. Принцип stare decisis та динамічність практики Європейського суду з прав людини // Право України. – 2003. – № 2. – С. 140 – 142.
177. Мартиненко П. Конституційна імплементація норм міжнародного права – об’єкт судового контролю в Україні: Доповідь на міжнародній конференції. – Львів, 1998.
178. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмена: теорія і практика. – Х., 2004. – 450 с.
179. Марцинкевич А. Права людини та громадянина і судово-правова реформа // Право України. – 1999. – № 6. – С. 32.
180. Мацко А. Деякі питання щодо захисту прав особи відповідно до нового Кримінально-процесуального кодексу України // Укр. часопис прав людини. – 1995. – № 2. – С. 24–28.
181. Мацко А. Україна справді не виконує жодної міжнародної конвенції з прав людини: (Права людини в Україні) // Лібер. газета. – 1994. – 13–19 січ. – С. 10.
182. Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов. – М., 1990. – С. 219–220.
183. Международные акты о правах человека: сб. документов (Сост. В.А. Карташкин, Е.А.Лукашева. – 2-е изд. доп.) – М., 2002. – С. 547.
184. Международные нормы о правах человека и применение их судами Российской Федерации: Практическое пособие. – М. 1996. – С. 225–230; С. 230–240;. С. 249; С. 259–263; С. 285–289.
185. Мережко О. Міжнародний захист прав людини і "гуманітарна інтервенція" // Укр. часопис прав людини. – 1995. – № 1. – С. 70-73.
186. Милославський С. Права людини і мафія: (Ст. Голови ради гром. правозахисного об’єднання "Антимафія") // Голос України. – 1995. – 27 лип. – С. 3.
187. Мирошникова В.А. Комментарии к Конституции Российской Федерации. – М.: Ассоциация авторов и издателей "ТАНДЕМ". Издательство ЭКМОС, 2000. – 176 с.
188. Мицик В. Практика Європейського суду з прав людини стосовно забезпечення прав національних меншин: (Питання діяльності Європейського суду з прав людини у сфері захисту прав національних меншин та осіб, які до них належать) // Укр. часопис міжнар. права. – 2003. – № 1. – С. 36-46.
189. Міжнародний день прав людини в Україні // Ноосфера. – 1994. – № 1. – С. 10.
190. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: прийнято 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН; ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148-08), 1973. – Вісник ВР УРСР. – № 12. – С. 56.
191. Музика А. Права людини в площині правозахисної діяльності: (Україна) // Право України. – 1995. – № 9–10. – С. 23–27.
192. Мурашин Г. Найвища цінність. Прийняття Декларації прав і свобод людини – веління часу // Політика і час. – 1991. – № 16. – С. 7.
193. Мусієнко Г. Про права людини та безправність нації // Хрещатик. – 1992. – 2 листоп. – С. 7.
194. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М., 1991. – 160 с.
195. Мяловицька Н.А. Політичні права і свободи громадян України // Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. – К., – С. 276, 283 –284.
196. Нібак В. Права людини: погляд із Женеви // Профспілки України. – 2000. – № 3. – С. 52–55.
197. Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України: Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. Ю.М. Грошевого. – Х., 2002. – С. 3, 10.
198. Новіцький М. Неурядові організації перед обличчям Європейської комісії з прав людини // Вісн. Укр. центру прав людини. – 1996. – № 2–3. – С. 5.
199. Оборотов Ю.М. Євразійська правова сім’я: перетворення нашого права //Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Ужгород: Закарпаття, 2000. – С. 195-198.
200. Олійник А. Недоторканість особи – Інститут права України // Право України. – 1992. – № 12. – С. 7–8.
201. Олийник А. Об усилении судебной защиты прав и свобод человека и гражданина: законодательные материалы // Право и практика. – 1998. – № 12. – С. 45.
202. Омельяненко Г. Питання захисту конституційних прав людини у кримінальному судочинстві України // Право України. – 1997. – № 3. – С. 15–19, 61.
203. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. — К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. – 352 с.
204. Онопенко В. Права людини: бажані і дійсні // Юрид. вісн. України. – 1995. – 17 серп. – С. 2.
205. Онопенко В. Якою має бути політика України у сфері захисту прав людини // Закон і бізнес. – 1995. – 2 серп. – С. 1.
206. Орзіх М.Ф. Міжнародно-правові стандарти