ПРАВОНАСТУПНИЦТВО УКРАЇНИ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 Правонаступництво держав у сучасному міжнародному праві 12
1.1. Традиційні та новітні підходи до правонаступництва держав 12
1.2. Міжнародно-правові засади правонаступництва держав щодо території та кордону 31
1.3. Міжнародно-правові засади правонаступництва держав щодо договорів 36
1.4. Міжнародно-правові засади правонаступництва держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 51
1.5. Міжнародно-правові засади регулювання наслідків правонаступництва держав для громадянства і прав приватних осіб 65
Висновки до Розділу 1 82
РОЗДІЛ 2 Практика України в сфері правонаступництва внаслідок розпаду СРСР 86
2.1. Кваліфікація територіальних змін, що стались на терені СРСР 86
2.2. Визначення державної території та кордону України в результаті правонаступництва 97
2.3. Реалізація правонаступництва України щодо договорів 116
2.4. Правонаступництво України щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 130
2.5. Правові наслідки правонаступництва України для громадянства і прав приватних осіб 163
Висновки до Розділу 2 184
ВИСНОВКИ 189
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 201
ДОДАТКИ 242

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Територіальні зміни в державі, виникнення та зникнення держав – явище не повсякденне, але періодичне. Історія минулого сторіччя знала декілька хвиль правонаступництва держав: після першої і другої Світових війн, у 60-х та 90-х роках ХХ сторіччя. Майбутнє також стане свідком територіальних трансформацій і змін на політичній карті світу. За сучасних умов, коли, з одного боку, посилюються сепаратистські релігійно-етнічні рухи, а з іншого – набирають обертів інтеграційні процеси, проблема правонаступництва не втрачає своєї актуальності. Визначення міжнародно-правових принципів та норм, що регулюють правонаступництво держав, є нагальною потребою держав-учасниць правонаступництва і світового співтовариства в цілому, які часто виявляються неготовими до врегулювання наслідків правонаступництва.
Актуальність дослідження міжнародно-правового регулювання правонаступництва держав обумовлена тим, що від ефективності такого регулювання безпосередньо залежить стабільність міжнародного правопорядку, зокрема в таких важливих сферах, як роззброєння і обмеження озброєнь, забезпечення прав людини, в тому числі національних меншин, поводження під час збройних конфліктів тощо. Коло міжнародних зобов’язань, що не повинні перериватися при правонаступництві, постійно розширюється, і тому необхідна нова доктринальна база, новий теоретичний підхід до правонаступництва, які стануть запорукою забезпечення стабільності та безпеки міжнародних відносин.
Інститут правонаступництва держав вважається порівняно добре врегульованим у конвенційному плані. Дві Віденські конвенції – про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року і про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 року – регулюють основні міжнародно-правові аспекти правонаступництва держав. Проте, слід визнати, що обидві Віденські конвенції не отримали загального схвалення – перша з них набула чинності лише через 18 років після прийняття, а друга так і не вступила в силу. За таких умов, основою при вирішенні проблем правонаступництва є практика держав, в т.ч. України, яка сама була учасницею правонаступництва. Вивчення досвіду України в сфері правонаступництва дозволяє сформулювати оптимальні варіанти вирішення окремих проблем правонаступництва, визначити норми позитивного права, що діють у сфері правонаступництва, та виробити рекомендації щодо врегулювання питань правонаступництва, які залишаються на порядку денному України. Ті механізми, які були імплементовані Україною і довели свою ефективність на практиці, можуть бути в подальшому використані у схожих випадках правонаступництва. Зокрема, вони є актуальними в світлі подальших інтеграційних (або дезінтеграційних) процесів у рамках ЄС.
Проблема правонаступництва України є актуальною не лише в контексті науки міжнародного права, але й у контексті забезпечення національних інтересів України. Такі питання, як визначення позиції України щодо ратифікації угоди за “нульовим варіантом”, визнання прав України на частку власності колишнього СРСР за кордоном та нерухомої власності, розташованої на території інших колишніх радянських республік, виплата та обслуговування української частки державного боргу колишнього СРСР, врегулювання територіальних питань з Російською Федерацією (РФ) і Румунією, розмежування Азовського і Чорного морів та Керченської протоки, демаркація державного кордону та вирішення пов’язаних з цим прикордонних питань, повернення валютних вкладів українських юридичних осіб з рахунків у Зовнішекономбанку, виплата пенсій резидентам України, що за радянських часів працювали в районах Крайньої Півночі, – усі ці та інші питання потребують вирішення, яке б ґрунтувалось на нормах міжнародного права і враховувало інтереси України.
Розпад СРСР привернув увагу вітчизняних дослідників до проблем правонаступництва держав, у зв’язку з чим в Україні з’явився ряд праць, що висвітлюють різні аспекти правонаступництва. Зокрема, дослідження з питань правонаступництва України (здебільшого правонаступництва України щодо договорів) містяться у роботах та публікаціях М.О. Баймуратова, В.Н. Денисова, В.І. Євінтова, А.Я. Мельника, О.О. Мережка, В.В. Мицика, О.Ю. Перевезенцева, Л.Д. Тимченка, О.О. Чалого. Вагомим внеском до вивчення проблеми правонаступництва держав щодо договорів стали дисертаційні дослідження вітчизняних науковців А.Я. Мельника “Правонаступництво України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР” та О.Ю. Перевезенцева “Міжнародно-правове регулювання інституту правонаступництва держав щодо міжнародних договорів”. Окремі аспекти правонаступництва держав розглядаються в роботах російських вчених І.П. Бліщенка, В.В. Цибукова, С.В. Черниченка, Г.Г. Шинкарецької, які, втім, зосереджуються на питаннях статусу і особливостях правонаступництва (континуїтету) Російської Федерації і лише принагідно звертаються до досвіду України. Серед західних вчених до проблеми правонаступництва, у т.ч. правонаступництва України, звертались Є. Блюм, Б. Бошесн, К. Бюлер, П. Вільямс, І. Клаппас, Д.П. О’Конел, М. Коскенніємі, М. Кравен, М. Лехто, Т. Ляхтайнен, Р. Мюлерсон, Ш. Отер, Б. Стерн, Дж. Харріс, В. Чапліньскі, Р. Шафарц, Т. Швайсфурт, М. Шоу.
Аналіз сучасних вітчизняних, російських і західних досліджень правонаступництва держав свідчить про те, що на сьогодні, на жаль, відсутні комплексні дослідження цього міжнародно-правового інституту і історично-правового явища, які б охопили, з одного боку, сучасні теоретичні концепції в сфері правонаступництва, а, з іншого – практику вирішення окремих питань, що постають внаслідок правонаступництва. Крім того, поза сферою досліджень залишаються, як правило, питання співвідношення правонаступництва і континуїтету, континуїтету й ідентичності, ідентичності і правосуб’єктності держав, які можуть відігравати ключову роль при визначенні режиму і врегулюванні наслідків правонаступництва. Необхідність поглянути ширше на інститут правонаступництва держав, визначити взаємовплив практики України і норм, що формують інститут правонаступництва, спонукали автора провести системний аналіз зазначеної проблематики, результати якого викладені в даному дослідженні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане в рамках наукового проекту Комплексної державної програми науково-дослідної роботи Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України 1996 – 2005 рр.”, планової наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розробка міжнародних правових, політичних та економічних основ розбудови Української Держави” № 97128, а також наукової теми відділення міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародно-правові основи зміцнення державності України” № 97132.
Мета і завдання дослідження. Головною метою даного дослідження є визначення юридичних засад основних міжнародно-правових аспектів правонаступництва держав, аналіз сучасних тенденцій розвитку інституту правонаступництва держав, визначення міжнародно-правових принципів і норм, які застовувались при врегулюванні наслідків правонаступництва України, вироблення рекомендацій щодо врегулювання окремих питань правонаступництва України внаслідок розпаду СРСР.
Відповідно до цього в дисертації зосереджується увага на вирішенні наступних завдань:
- визначити доктринальні підходи до правонаступництва держав та конвенційні моделі його міжнародно-правового регулювання;
- проаналізувати ефективність норм інституту правонаступництва держав та визначити основні напрями її підвищення;
- розробити новий підхід до правонаступництва держав, який би відповідав вимогам сучасного міжнародного правопорядку та інтересам держав;
- визначити конвенційні і звичаєві принципи та норми, які регулюють правонаступництво держав щодо території, кордону, договорів, членства в міжнародних організаціях, державної власності, архівів, боргів, громадянства і прав приватних осіб;
- визначити міжнародно-правові наслідки різних підходів до кваліфікації територіальних змін, що мали місце на терені СРСР;
- узагальнити практику України в сфері правонаступництва щодо державної території і кордону, міжнародних договорів і членства в міжнародних організаціях, державної власності і боргів, державних архівів і культурних цінностей, наслідків правонаступництва України для громадянства і прав приватних осіб;
- визначити на підставі досвіду України нові тенденції розвитку інституту правонаступництва держав.
Об’єкт дослідження. Об’єктом цього дослідження є правонаступництво держав як загальносистемний міжнародно-правовий інститут і як юридичний факт, що має комплексні наслідки для міжнародно-правових відносин держав.
Предмет дослідження. Предметом дослідження є міжнародно-правові аспекти правонаступництва України в контексті сучасних тенденцій розвитку інституту правонаступництва держав, зокрема юридична кваліфікація територіальних змін, що стались на терені СРСР, правонаступництво України щодо території і кордонів, міжнародних договорів, власності і боргів, а також міжнародно-правові аспекти регулювання громадянства і прав приватних осіб при правонаступництві.
Методи дослідження. Це дослідження проведено шляхом застосування загальнонаукових методів пізнання, а також історико-правового, нормативного, формально-юридичного та порівняльно-правового методів. У роботі використані загальні положення теорії міжнародного права, а також окремих інститутів та галузей міжнародного права, що вивчаються наукою міжнародного права. За допомогою загальнонаукових методів пізнання систематизовано і узагальнено значний фактичний матеріал щодо розпаду СРСР і правонаступництва України. Шляхом застосування порівняльно-правового методу проведено аналіз міжнародно-правового регулювання сучасних випадків правонаступництва держав з метою визначення відповідності практики України тенденціям розвитку інституту правонаступництва. За допомогою історико-правового методу виявлено динаміку та закономірності розвитку як самого інституту правонаступництва держав, так і процесу врегулювання наслідків правонаступництва України. Застосування нормативного та формально-юридичного методів дозволило визначити норми та принципи, що складають інститут правонаступництва держав і були використані Україною при врегулюванні наслідків правонаступництва, а також проаналізувати положення Віденських конвенцій 1978 і 1983 років на відповідність сучасній практиці держав.
Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна результатів дисертаційної роботи полягає насамперед у тому, що вона є першим комплексним дослідженням у сучасній науці міжнародного права, яке містить аналіз міжнародно-правових аспектів правонаступництва України щодо державної території і кордонів, міжнародних договорів, членства в міжнародних організаціях, власності колишнього СРСР, у т.ч. ядерної зброї і Чорноморського флоту, архівів, боргів, наслідків правонаступництва для громадянства фізичних осіб і прав приватних осіб.
Результати, які були одержані здобувачем у ході дослідження та найповніше визначають його наукову новизну, полягають у наступному:
1. Вперше у вітчизняній науці на підставі аналізу нормативної бази інституту правонаступництва держав (у т.ч. поза рамками Віденських конвенцій 1978 і 1983 років) доведено відсутність чітко визначених та узгоджених підходів до вихідних засад правонаступництва, а також сформульовано основну проблему ефективності норм інституту правонаступництва держав, яка полягає у їхній спірній обов’язковості для нових держав, що утворились в результаті правонаступництва.
2. Доведено необхідність визначення єдиного уніфікованого правового підходу до правонаступництва держав, який би сприяв стабільності міжнародних відносин шляхом забезпечення континуїтету (безперервності) міжнародно-правових зобов’язань держави-попередниці, а також мінімізації впливу політичних чинників на визначення правових наслідків фактичного правонаступництва.
3. Вперше у вітчизняній науці міжнародного права введено в науковий обіг термін “ступінь ідентичності держав”, який означає комплексний покажчик схожості/відмінності держави-наступниці і держави-попередниці, що ґрунтується на порівняльній оцінці матеріальних і нематеріальних рис, які характеризують відповідні держави.
4. Запропоновано новий науковий підхід до правонаступництва держав, в рамках якого ступінь континуїтету міжнародних зобов’язань держави-попередниці залежить від ступеня ідентичності держави-наступниці та держави-попередниці і забезпечується шляхом застосування принципу pacta sunt servanda, виключення з якого допускаються в силу клаузули rebus sic stantibus.
5. Вперше у вітчизняній науці доведено, що такі типи правонаступництва, як відокремлення частин території держави і поділ держави, не мають об’єктивних відмінних ознак (про що свідчить досвід СРСР), внаслідок чого виправданою є відмова від жорсткої типологізації випадків правонаступництва і залежності правового режиму правонаступництва від типу правонаступництва.
6. Вперше в рамках правонаступництва України доведено правомірність, необхідність і практичну можливість застосування принципу uti possidetis при визначенні державного кордону України з колишніми радянськими республіками.
7. Визначено, що в результаті розпаду СРСР Україна постала у подвійному статусі: як держава-наступниця СРСР і як держава-продовжувач УРСР, що особливо явно простежується у таких сферах, як участь у міжнародних договорах і членство в міжнародних організаціях; на підставі аналізу договірної практики України зроблено висновок про те, що Україна в порядку континуїтету продовжила участь у багатосторонніх договорах, учасницею яких була УРСР, і в порядку правонаступництва стала учасницею тих багатосторонніх договорів, учасником яких був СРСР.
8. Доведено, що в основу врегулювання наслідків правонаступництва України щодо двосторонніх договорів, укладених СРСР з іншими державами, було покладено принципи континуїтету та прагматичного застосування, а також правило переговорів.
9. Виявлено та зафіксовано тенденцію до становлення норми щодо континуїтету окремих категорій договорів, зобов’язання за якими мають особливе значення для цілей забезпечення миру і стабільності, а саме: договорів про роззброєння, обмеження озброєнь і нерозповсюдження ядерної зброї, а також договорів про права людини і гуманітарних конвенцій.
10. Вперше доведено, що при врегулюванні правонаступництва щодо державної власності та боргів колишнього СРСР відбувся перехід від ідеї пропорційного розподілу власності і боргів між державами-наступницями колишнього СРСР до юридичного обгрунтування концентрації активів і пасивів СРСР у Російської Федерації в рамках концепції континуїтету.
11. На підставі міжнародно-правових норм, доктрини і практики держав зроблено висновок про те, що Україна як держава-наступниця СРСР має достатні юридичні підстави претендувати на свою частку власності колишнього СРСР за кордоном, золотого запасу, алмазного фонду, інвестицій, дебіторської заборгованості СРСР тощо; запропоновано можливі механізми врегулювання зовнішнього державного боргу СРСР, 16,37% якого припадає на Україну, за допомогою (часткового) списання боргу в силу історичних, ідеологічних чи політичних причин, реструктуризації боргу та інших механізмів боргового менеджменту.
12. Вперше доведено, що Україна та інші колишні радянські республіки (за деякими виключеннями) в основу врегулювання наслідків правонаступництва для громадянства фізичних осіб поклали принципи запобігання випадкам безгромадянства і забезпечення права оптації.
13. На прикладі співробітництва держав-учасниць СНД у сфері пенсійного забезпечення і внутрішнього боргу колишнього СРСР обґрунтовано тезу про те, що на сучасному етапі розвитку міжнародного права необхідним і можливим є міжнародно-правове регулювання наслідків правонаступництва для прав приватних осіб.
14. Запропоновано план дій державних органів України щодо подальшого врегулювання питань, що постали перед Україною внаслідок розпаду СРСР, а також проект Постанови Верховної Ради України “Про врегулювання наслідків правонаступництва України”.
Наукове і практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані при перегляді Віденських конвенцій 1978 і 1983 років і визначенні правових норм, що складають на сьогодні інститут правонаступництва держав чи перебувають у стадії формування. Узагальнений досвід України, викладений у дослідженні, може служити підтвердженням існування і становлення звичаєвих норм у сфері правонаступництва. Механізми врегулювання проблем правонаступництва, запропоновані в дослідженні та/або реалізовані Україною, можуть бути використані в майбутніх випадках правонаступництва держав. Практичні рекомендації, викладені в дослідженні, можуть бути враховані органами державної влади України при розв’язанні питань, пов’язаних з врегулюванням наслідків правонаступництва України.
Це дисертаційне дослідження може бути використане в якості навчального посібника при викладанні відповідної теми в рамках курсів “Міжнародне публічне право”, “Теорія міжнародного права”, “Історія української держави і права”, а також як основа спецкурсу “Правонаступництво держав”.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження, викладеного в дисертації, оприлюднено на Конференції молодих вчених “Актуальні проблеми міжнародних відносин” (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ, 14 жовтня 2004 р.) і Третій міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів і молодих вчених “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ, 10 березня 2005 р.). Проект Постанови Верховної Ради України “Про врегулювання наслідків правонаступництва України”, розроблений автором, отримав схвальний відгук від Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і був визнаний таким, що може буде використаний у подальшій роботі Комітету.
Публікації. Основні результати дослідження опубліковано в сьоми наукових статтях, чотири з яких надруковано у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.
Структура і обсяг дисертації. Структура дисертації побудована відповідно до викладених вище цілей та завдань і включає вступ, два розділи, десять підрозділів, висновки, список використаних джерел і додатки. Основний зміст дисертації викладений на 200 сторінках, загальний обсяг, включаючи список використаних джерел і додатки, складає 248 сторінок. Використано 301 джерело, в тому числі 95 іноземною мовою.

Список литературы

ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дисертаційного дослідження в сфері міжнародно-правових аспектів правонаступництва держав, яке охопило теоретичні питання сучасного стану інституту правонаступництва держав та їх практичне втілення Україною при правонаступництві, можуть будуть зроблені наступні висновки і узагальнення, а також рекомендації щодо їх практичного застосування:
1. Сучасний інститут правонаступництва держав містить дуже небагато норм, які були б обов’язковими для всіх держав-учасниць правонаступництва. З одного боку, договірні норми даного інституту, що містяться у Віденських конвенціях 1978 і 1983 років, не можуть вважатись обов’язковими для нових держав-наступниць в силу принципів pacta tertiis nec nocent nec prosunt і res inter alios acta. З іншого боку, кількість звичаєвих норм інституту правонаступництва (навіть якщо припустити їх обов’язкову силу для новостворених держав) є надзвичайно обмеженою, оскільки практика держав у цій сфері є непослідовною і неузгодженою внаслідок особливих історичних обставини, за яких відбувається кожний окремий випадок правонаступництва.
2. У науці міжнародного права спроби подолання необов’язковості норм інституту правонаступництва держав для нових держав-наступниць зводились до двох основних напрямів: 1) обґрунтування обов’язковості норм інституту правонаступництва для всіх держав, у т.ч. нових, в силу переважаючих інтересів і найвищого суверенітету міжнародного правопорядку (Д.П. О’Конел); 2) визнання держав-наступниць не новими державами, а державами, що є частково ідентичними державі-попередниці, в силу чого вони зберігають її певні права і обов’язки (М. Кравен).
3. Правонаступництво України та інші сучасні випадки правонаступництва продемонстрували, що разом з закінченням періоду деколонізації відбувся перехід від принципу розриву і свободи від зобов’язань держави-попередниці до принципу континуїтету (продовження) її міжнародних прав і обов’язків. Якщо в 60-70-ті роки ХХ ст. пріоритет надавався інтересам колишніх колоній, їх праву самостійно визначати власний економічний і політичний устрій, брати на себе ті або інші міжнародні зобов’язання, то у 90-ті роки на перший план виходять інтереси світового співтовариства, інтереси третіх держав та інтереси держав-наступниць, які на відміну від попередніх періодів полягають не в свободі від зобов’язань, а в повноцінній участі в міжнародних відносинах. Одним з завдань даного дослідження було розроблення нової доктринальної концепції, яка б дозволила забезпечити необхідний континуїтет і стабільність міжнародних правовідносин.
4. Автором даного дослідження запропоновано власну концепцію, яка враховує сучасний стан розвитку міжнародного права і інтереси держав при правонаступництві. Зокрема, пропонується виходити з того, що держави-наступниці є новими державами, які мають власну правосуб’єктність, але є частково ідентичними державі-попередниці. В силу принципу pacta sunt servanda вони мають дотримуватись прав та обов’язків держави-попередниці в тому ступені, в якому вони зберегли ідентичність з державою-попередницею, яка визначається як сукупність відмітних ознак держави-попередниці, характерних тільки для неї. Визначення ступеню ідентичності відбувається на основі порівняльного аналізу матеріальних та нематеріальних чинників, що характеризують державу-наступницю і державу-попередницю. Обсяг застосування принципу континуїтету прав і обов’язків держави-попередниці залежить від ступеню ідентичності держави-наступниці і держави-попередниці.
5. Застосування запропонованого в даному дослідженні підходу до правонаступництва дозволяє зняти проблему кваліфікації територіальних змін, що стались на терені СРСР. Погляди вчених з цього приводу розподілились: деякі вважають, що мав місце поділ держави, за якого СРСР припинив своє існування, а решта відстоює варіант відокремлення частин території держави, за якого РФ виступає як держава-продовжувач СРСР. Спори з даного приводу тривають тому, що за звичаєвими та конвенційними нормами від типу правонаступництва залежить режим правонаступництва, зокрема, перехід прав і обов’язків у відносинах відповідальності, членства в міжнародних організаціях, нерухомої власності за кордоном, політичних договорів тощо. Застосування запропонованого критерію ідентичності дозволяє примирити дві наведені вище точки зору і виходити не з ознаки збереження чи припинення правосуб’єктності держави-попередниці, а з ознаки збереження певного ступеню ідентичності з державою-попередницею.
6. Врегулювання наслідків правонаступництва в результаті розпаду СРСР (термін “розпад” іноді використовується в роботі, щоб уникнути використання термінів “поділ держави” або “відокремлення частин території держави”) мало свої особливості. РФ, яка на початку виступала як одна з держав-наступниць СРСР, згодом проголосила себе державою-продовжувачем СРСР. Це не відповідало положенням Угоди про створення СНД від 8 грудня 1991 року, де було зазначено, що СРСР припинив своє існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність, проте на практиці позиція РФ була підтримана більшістю держав світу. Україна зайняла активну позицію невизнання за РФ статусу держави-продовжувача СРСР, оскільки, по-перше, це не відповідає багатьом багатостороннім угодам, укладеним між колишніми радянськими республіками, а, по-друге, обмежує права України на частку нерухомої власності колишнього СРСР за кордоном.
7. Правонаступництво України щодо території і кордонів відбувалось за принципами територіальної цілісності, недоторканності державного кордону, договірної зміни кордону і принципу uti possidetis. Принципи недоторканності і договірної зміни державного кордону було застосовано щодо державного кордону колишнього СРСР з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною та Румунією. Принцип uti possidetis було застосовано щодо ліній розмежування, які існували за часів СРСР між УРСР і РРФСР, БРСР і МРСР. Основні територіальні суперечки виникли при розмежуванні морських просторів, визначенні приналежності островів і півострову Крим, демаркації державного кордону з РФ, Румунією і Молдовою. Причиною цих суперечок була, як правило, відсутність договору, укладеного за радянських часів, який би визначав приналежність території та закріплював лінію проходження державного кордону. За наявності такого договору суперечок між сторонами виникало значно менше, тому що на договори про кордон ніяким чином не впливає сам факт правонаступництва, вони не можуть бути припинені в силу посилання на клаузулу rebus sic stantibus, а кордони, закріплені договорами, зберігаються в силі незалежно від дії самого договору.
8. Відразу після розпаду СРСР держави-наступниці колективно гарантували виконання зобов’язань СРСР за міжнародними договорами. Проте після того, як РФ визнала себе правонаступницею за всіма багатосторонніми і двосторонніми договорами колишнього СРСР, кожна держава-наступниця самостійно визначала свій підхід до відповідних договорів. Україна постала в подвійному статусі – як держава-продовжувач УРСР (за договорами, укладеними УРСР) та як держава-наступниця СРСР (за договорами, укладеними СРСР). В результаті Україна продовжила участь УРСР у багатосторонніх договорах та в порядку правонаступництва стала учасницею більшості багатосторонніх договорів, укладених СРСР. До двосторонніх договорів, укладених СРСР, були застосовані принципи континуїтету і прагматичного застосування, а також правило переговорів. У ході двосторонніх переговорів та консультацій визначались ті договори колишнього СРСР, які мали залишитись у силі, бути переукладеними або припиненими в силу їх застарілості, невідповідності новим обставинам або відсутності зв’язку з українською територією. Правонаступництво в результаті розпаду СРСР довело, що поступово стверджується особливий режим континуїтету щодо договорів про нерозповсюдження ядерної зброї, роззброєння і обмеження озброєнь. З боку міжнародного співтовариства відчувається також тиск щодо визнання особливого статусу договорів про права людини і гуманітарних конвенцій.
9. Як довів досвід СРСР та інших держав, що зазнали територіальних змін на початку 90-х років, загальні правила правонаступництва щодо договорів не застосовуються до установчих договорів міжнародних організацій. Права та обов’язки держави-попередниці як члена міжнародної організації не переходять до держави-наступниці, оскільки вони вважаються особистими, тобто такими, що нерозривно пов’язані з конкретною державою. Перехід членських прав та обов’язків від держави-попередниці до держав-наступниць допускається лише в рамках фінансових організацій. Для запобігання припинення членства СРСР в ООН та інших міжнародних організаціях була використана концепція держави-продовжувача, внаслідок чого всі зміни звелись до заміни назви “СРСР” на “Російська Федерація”. Україна продовжила участь в установчих договорах і відповідно членство УРСР у міжнародних організаціях. У тих міжнародних організаціях, де членом був СРСР, а не УРСР, Україна набула членство в загальному порядку.
10. Правонаступництво щодо власності і боргів колишнього СРСР стало одним з найбільш довготривалих і суперечливих процесів. У ході цього процесу відбувся перехід від принципу солідарної відповідальності за боргами СРСР до принципу роздільної відповідальності і врешті-решт до акумулювання РФ всієї суми державного боргу і власності СРСР за кордоном. Україна залишилась єдиною державою-наступницею, яка підписала, але не ратифікувала угоду за “нульовим варіантом” з РФ. Передумовою ратифікації Україна висунула вимогу надання з боку РФ переліку та опису всієї власності колишнього СРСР за кордоном, рахунків в іноземних банках, дебіторської заборгованості, золотого запасу, алмазного фонду тощо. Без цієї інформації не можна оцінити співвідношення частки власності і боргу колишнього СРСР, що припадає на Україну (16,37%), і прийняти рішення щодо ратифікації угоди за “нульовим варіантом”. За попередніми підрахунками, вартість власності колишнього СРСР перевищує суму радянського боргу, особливо враховуючи той факт, що відповідний борг може бути списаний, обміняний чи реструктурований.
11. Правонаступництво держав впливає не лише на відносини з державами, але й безпосередньо зачіпає відносини за участю приватних осіб. Зокрема, за сучасних умов, окремі аспекти відносин громадянства виступають об’єктом міжнародно-правового регулювання, принципи якого викладені в обов’язкових та рекомендаційних міжнародно-правових актах. Основним принципом регулювання впливу правонаступництва на громадянство є запобігання поширенню випадків апатризму внаслідок правонаступництва. З цією метою держави-наступниці мають надавати своє громадянство всім громадянам держави-попередниці, які проживають на їх території. Більшість держав-наступниць СРСР дотримувались даного принципу, хоча спостерігались і відходження від нього як в бік розширення (РФ), так і в бік звуження (Прибалтійські держави). Україна визнала своїми громадянами осіб, які постійно проживали на її території на момент проголошення незалежності України, а також надала право позитивної оптації деяким іншим категоріям осіб.
12. Окремим об’єктом міжнародно-правового регулювання при правонаступництві держав іноді виступають права приватних осіб. У міжнародному праві існують щонайменше три правові конструкції, які розповсюджують сферу міжнародно-правового регулювання на права приватних осіб. Це, зокрема, концепція основних прав людини, доктрина набутих прав і мінімальний стандарт поводження з іноземцями. Дві останні конструкції стосуються виключно іноземців. Гарантування зобов’язань держави-попередниці перед власними громадянами майже повністю віднесено на розсуд держав-наступниць. Після розпаду СРСР держави-наступниці визнали свої зобов’язання за внутрішнім державним боргом колишнього СРСР у частині залишків вкладів у ощадних банках на території відповідних держав-учасниць СНД. В силу взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань Україна частково відшкодувала громадянам України, іноземним громадянам та особам без громадянства вклади до установ Ощадбанку, що були розміщені на території України. В результаті двосторонніх домовленостей з РФ громадянам України були також частково відшкодовані їх валютні вклади до Зовнішекономбанку СРСР. У відношенні пенсійного забезпечення кожна держава-наступниця СРСР взяла на себе зобов’язання забезпечити виплату пенсій особам, що проживають на її території. Україна не змогла отримати згоду РФ виплачувати або компенсувати пенсії тим особам, які до 1991 р. працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до них.
З огляду на вищевикладені висновки, зроблені на підставі аналізу міжнародно-правових норм і сучасної практики держав, зокрема досвіду правонаступництва України в результаті розпаду СРСР, можна сформулювати наступні рекомендації, що можуть бути враховані при формулюванні нових і перегляді існуючих норм, які складають інститут правонаступництва держав:
1. Визнати принцип континуїтету міжнародних прав і обов’язків при правонаступництві держав складовою принципу pacta sunt servanda і передбачити можливість відходу від нього в залежності від ступеню ідентичності держави-наступниці і держави-попередниці.
2. Відмовитись від залежності режиму правонаступництва від типу правонаступництва, оскільки такі типи правонаступництва як поділ і відокремлення, об’єднання і поглинання держав важко розрізнити на практиці. Замість цього використовувати показник ступеню ідентичності держави-наступниці і держави-попередниці як основу визначення обсягу континуїтету прав і обов’язків держави-попередниці.
3. Конвенційно закріпити існування і застосування звичаєвого принципу uti possidetis щодо колишніх адміністративних кордонів держав, які утворились в результаті отримання незалежності. Загальний та звичаєвий характер цього принципу був підтверджений у рішенні Міжнародного суду в спорі між Буркіно Фасо і Малі, у Висновку № 3 Арбітражної комісії з Югославії, проте бажано було б отримати підтвердження нормативності цього принципу з боку самих держав. Принцип uti possidetis є певною запорукою стабільності в регіоні, де відбуваються територіальні зміни, проте не виключає подальшого оскарження лінії проходження кордону в рамках міжнародного права.
4. Конкретизувати норму про те, що кожна прибережна держава, у тому числі та, що утворилась в результаті відокремлення, має право на територіальне море та інші водні простори. У випадку відокремлення частини території держави, що має вихід до моря, не може бути застосований принцип uti possidetis, оскільки держави, як правило, не розмежовують територіальне море між територіально-адміністративними одиницями чи суб’єктами федерації. Це викликає необхідність окремо закріпити норму про те, що держави, які утворились в результаті відокремлення, мають право на власне територіальне море та інші морські простори, розмежування яких відбувається у відповідності до міжнародного права.
5. Конвенційно закріпити норму, згідно якої правонаступництво держав як таке не зачіпає дії договорів про роззброєння, обмеження озброєнь та нерозповсюдження ядерної зброї. Віднести цю категорію договорів до договорів з особливим режимом на зразок тих, що встановлюють кордон, режим кордону та інші територіальні режими (ст.ст. 11-12 Віденської конвенції 1978 року)
6. Конвенційно закріпити норму, згідно якої правонаступництво держав як таке не зачіпає дії договорів про права людини і гуманітарних конвенцій. Дану категорію договорів можна віднести до договорів з особливим режимом, тобто таких, що закріплюють “об’єктивну ситуацію”. Вони забезпечують права населення певної території і переходять до держави-наступниці разом з цією територією. Зміна суверенітету над певною територією не повинна мати наслідком позбавлення населення прав і свобод, а також гарантій їх забезпечення, охорони та захисту.
7. Покласти на державу (держави), у фактичному володінні та на території якої (яких) залишились державні установи, органи влади, фонди і архіви, обов’язок скласти інвентарний опис власності і боргів держави-попередниці, який би містив їх перелік, балансову і ринкову вартість. Витрати на складання опису розподілити між державами-наступницями в тій самій пропорції, що і загальнодержавний борг.
8. Конвенційно закріпити класифікацію державного зовнішнього боргу на національний (загальнодержавний), територіальний (локалізований) і місцевий (локальний) [301, c. 617-618]. Національний (загальнодержавний) борг – це борг, який позичається урядом держави на загальнодержавні цілі (наприклад, зменшення дефіциту іноземної валюти). Територіальні (локалізовані) борги – це борги, які позичаються урядом держави на потреби (або під проект) окремої територіальної одиниці (наприклад, будівництво дамби для запобігання повеням у певному регіоні). Місцеві борги – це борги, які позичаються місцевими державними органами.
9. Встановити наступний режим правонаступництва щодо державного боргу: усі борги зберігаються, а права кредиторів залишаються незмінними за принципом pacta sunt servanda, якщо держави-наступниці і кредитори не домовились про інше. При цьому: 1) національний (загальнодержавний) борг підлягає розподілу між усіма державами-наступницями в пропорції, що визначається з урахуванням кількості населення, площі території, частки у валовому внутрішньому продукті, так званої “податкоспроможності” території (потенційної або визначеної за попередні періоди частки податків та зборів, які надходили до державного бюджету з даної території). Пропорція розподілу визначається сторонами в ході переговорів або спільною комісією, де можуть приймати участь також представники кредиторів; 2) територіальний (локалізований) борг переходить до тієї держави, чиєю власністю стає об’єкт, під який позичався цей борг, або територія якої отримала найбільше вигоди від цього боргу. Якщо така територія розподілена між двома чи більше державами, то територіальний борг підлягає відповідному розподілу; 3) місцевий (локальний) борг продовжує обтяжувати ту територіальну одиницю, органами якої він позичався. В разі розподілу територіальної одиниці між двома чи більше державами місцевий борг також розподіляється. Угода про розподіл боргу між державами-наступницями (чи державою-попередницею і державою(-ами)-наступницею(-ями)) підлягає схваленню з боку кредиторів, оскільки передбачає зміну боржника.
10. Після визначення часток боргу, які переходять до держав-наступниць, починає діяти принцип індивідуальної (роздільної) відповідальності держав-наступниць за виплату та обслуговування відповідних часток боргу. Тимчасово, до того, як держави-наступниці визначать пропорцію розподілу і конкретну частку боргу, що переходить до кожної з них, можна застосовувати принцип солідарної відповідальності за боргами держави-попередниці. За умов солідарної відповідальності кредитор може звернути стягнення на всю суму боргу до будь-якої з держав-наступниць. Така держава-наступниця після виплати боргу може вимагати від інших держав-наступниць у порядку регресу повернення їй коштів, що були сплачені нею понад її частку.
11. Зрівняти режими правонаступництва щодо державної власності за кордоном у випадках поділу держави і відокремлення частин території держави. Оскільки ці випадки не підлягають однозначній ідентифікації, про що свідчать приклади СРСР та СФРЮ, то небезпечно передбачати, як це зроблено у Віденській конвенції 1983 року, що у випадку поділу держави державна власність за кордоном підлягає розподілу, а у випадку відокремлення частини (частин) території держави - ні. Частини території держави, що відокремлюються, також приймали участь у створенні цієї власності і тому мають право на свою частку. В протилежному випадку можливі зловживання з боку однієї з держав-наступниць, яка проголосить себе державою-продовжувачем і претендуватиме на всю нерухому власність держави-попередниці за кордоном.
12. Вивести в окрему категорію власності ядерну зброю. У Віденській конвенції 1983 року не зазначено, що існує власність, яка не підпадає під загальний режим правонаступництва, встановлений цією конвенцією. Проте саме таким видом власності є ядерна зброя, яка в силу Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року не підлягає передачі з боку ядерної держави неядерній. З урахуванням цих положень має бути закріплена норма, яка б гарантувала належний контроль за ядерною зброєю держави-попередниці і забезпечувала безпеку і стабільність у світі в разі розпаду ядерної держави. Це може бути обов’язкове знищення ядерної зброї всіма державами-наступницями або передача ядерної зброї одній з цих держав.
13. Вивести в окрему категорію власності культурні та історичні цінності, які мають бути повернені на територію їх походження. Культурні та історичні цінності лише частково підпадають під визначення архівів і окремо не передбачені Віденською конвенцією 1983 року. Проте на підставі Конвенції про заходи по забороні та попередженню ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 року можна зробити висновки про особливий режим правонаступництва щодо цієї власності.
14. Закріпити в універсальній конвенції і сприяти становленню звичаєвої норми, яка б зобов’язувала держави-наступниці, а також держави, що відновили свою державність, надавати своє громадянство всім громадянам держави-попередниці, які проживають на їх території і не мають іншого громадянства. Це дозволило б уникнути ситуації, яка склалась з Прибалтійськими державами, які поновили в силі закони про громадянство, що діяли в 1940 р., і відмовили в автоматичному набутті громадянства особам, які прибули на постійне проживання після 1940 р.
15. В рамках концепцій основних прав людини, мінімального стандарту поводження з іноземцями і доктрини набутих прав закріпити обов’язок держави-наступниці поважати економічні права, набуті громадянами, іноземними громадянами та особами без громадянства на підставі законів держави-попередниці.
З огляду на сучасну практику держав і схвалені нещодавно проекти статей і резолюції міжнародних органів та наукових інституцій державним органам України було б доречно схвалити наступний план дій:
1. Підтвердити відмову від ратифікації Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР від 9 грудня 1994 року (угода за “нульовим варіантом”) до складення РФ інвентарного опису активів СРСР, як вони визначені в Постанові Верховної Ради України № 86/97-ВР від 19 лютого 1997 року “Про порядок ратифікації Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР”.
2. Не відкликати ноти МЗС України з тих держав, де було заблоковано процес перереєстрації закордонної власності СРСР на РФ.
3. Оскаржити рішення про перереєстрацію нерухомої власності СРСР на РФ у тих державах, де воно було прийнято без урахування того, що Угода між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР від 9 грудня 1994 року не набула сили.
4. У переговорах з російською делегацією з приводу нерухомої власності СРСР за кордоном виходити з засад, викладених в Угоді про подальший розвиток міждержавних відносин від 23 червня 1992 року та Угоді про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР для цілей дипломатичних, консульських і торгових представництв від 3 серпня 1992 року, якими передбачалось виділення та передача Україні у власність окремих будівель, приміщень та прилеглих земельних ділянок для розташування і нормального функціонування представництв. Щодо Протоколу про передачу Україні до 1 червня 1995 року у користування для розміщення і нормального функціонування дипломатичних, консульських та торгових представництв та їх персоналу будівель та приміщень від 9 грудня 1994 року зайняти наступну позицію: 1) даний Протокол був укладений з припущенням, що питання правонаступництва щодо власності та боргів колишнього СРСР є врегульованими угодою за “нульовим варіантом” (див. преамбулу Протоколу), а оскільки це припущення не реалізувалось (угода за “нульовим варіантом” не була ратифікована ВР України), то він є недійсним; 2) навіть якщо припустити, що Протокол є дійсним, у ньому відсутні положення, які б заперечували передачу Україні у власність її частки нерухомого майна колишнього СРСР за кордоном. Передача певних приміщень у користування Україні не заперечує передачі інших приміщень у власність; 3) РФ порушила свої зобов’язання за даним Протоколом, оскільки передача мала бути здійснена до 1 червня 1995 року.
5. Паралельно вести переговори з кредиторами з приводу списання та реструктуризації боргу колишнього СРСР. Найбільш вигідний момент для цього вже упущений, проте можна домовитись про зменшення боргової маси, посилаючись на геополітичні зміни і зникнення радянського режиму, або узгодити механізм погашення боргу, який би був прийнятним для України за умов її низької платоспроможності.
6. З метою просування процесу врегулювання наслідків правонаступництва України та усунення недоліків, які були допущені на законодавчому та дипломатичному рівнях, розробити і прийняти Постанову Верховної Ради України “Про врегулювання наслідків правонаступництва України” (текст проекту Постанови додається, додаток А).
Питання, що стали предметом даного дослідження, мають актуальне значення для світової і вітчизняної науки міжнародного права, а також для визначення Україною своєї позиції при врегулюванні наслідків розпаду СРСР. Тема даного дисертаційного дослідження є перспективною для подальшого аналізу та вивчення.

Список використаних джерел
1. Ильин Ю.Д. Международное публичное право: Лекции. – М.: Юристъ, 2004. – 206 с.
2. Мережко О.О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії та практики . — К.: Таксон, 2002. — 344 с.
3. Oeter S. State Succession and the Struggle over Equity: Some Observations on the Laws of State Succession with Respect to State Property and Debts in Cases of Separation and Dissolution of States // German Yearbook of International Law (GYIL). – 1995. – Vol. 38. – S. 71-84. Як зазначає Ш. Отер, “[в останні роки] система держав знов стала нестабільною: деякі держави розпадаються, деякі об’єднуються, нові держави відокремлюються від старих, інші опиняються у стані повної анархії. Як результат, міжнародно-правова доктрина була змушена знов звернутись до старих концепцій правонаступництва держав” (тут і надалі переклад наш – Н.Ю.).
4. Як зазначає професор Іл’їн Ю.Д., “к 1975 г., по крайней мере в Европе, было похоже, что проблема правопреемства себя исчерпала [...] Вслед за этим утихли споры ученых, и этот раздел международного права был как бы предан забвению и изъят из учебных курсов вузов. Это оказалось ошибкой. Спустя всего 15 лет проблема правопреемства государств заговорила о себе в связи с распадом системы социалистических государств. А в научно-практических кругах к этому оказались неготовы”. [1, c. 155].
5. Тимченко Л.Д. Проблема правопреемства государств в современном международном праве и Украина // Российский ежегодник международного права. – 2001. - С. 291-304.
6. Bühler K. State Succession, Identity/Continuity and Membership in the United Nations // Final Report. - State Succession: Codification Tested against Facts. - The Hague: Centre for Studies and Research in International Law and International Relations, 1996. - P. 1-99. Як влучно зазначає К. Бюлер, “[у] надмір суперечливій сфері правонаступництва держав існує безліч теорій та визначень”.
7. Захарова Н.В. Правопреемство государств. - М.: Изд-во “Международные отношения”, 1973. - 188 с.
8. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом: Пер. з англ. – Х.: Консум, 2000. – 592 с.
9. Oeter S. German Unification and State Succession // ZaöRV. – 1991. – Vol. 51. – P. 349-383.
10. Resolution on State Succession in Matters of Property and Debts. – Adopted by the Institute of International Law at the Vancouver session on August 26, 2001 // Archiv des Völkerrechts. – 2002. – Bd. 40. – S. 355-364. http://www.idi-iil.org/idiE/resolutionsE/2001_van_01_en.PDF
11. Rapport Final sur la Succession en Matière de Traités. - Adopted by the Committee on Aspects of the Law of State Succession. International Law Association. - New Delhi Conference. - 2002. - http://www.ila-hq.org/pdf/Aspects%20of%20State%20Succession/Aspects%20of%20State%20Succession%202002.pdf
12. Craven M. The Problem of State Succession and the Identity of States under International Law // EJIL. – 1998. – Vol. 9, No. 1. – P. 142-162.
13. У більшості підручників з міжнародного права тема “Правонаступництво держав”, як правило, зводиться до аналізу норм Віденських конвенцій 1978 і 1983 років.
14. Мельник А.Я. Правонаступництво України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР: Дис. … канд. юр. наук: 12.00.11 / Національна академія наук України. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2004. – 244 c.
15. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / під ред. Буткевича В.Г. – К.: Либідь, 2002. – 608 с.
16. Докладно це питання розглянуто в дисертаційному дослідженні А.Я. Мельника [14, c. 15-36].
17. Венская конвенция о правопреемстве государств в отношении договоров от 23 августа 1978 г. // Действующее международное право: В 3 т. - М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1999. – Т. 1. - С. 433-457.
18. Венская конвенция о правопреемстве государств в отношении государственной собственности, государственных архивов и государственных долгов от 8 апреля 1983 г. // Действующее международное право: В 3 т. - М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1999. – Т. 1. - С. 457-474.
19. Нгуен Куок Динь, Дайе П., Пелле А. Международное публичное право: В 2 т.: Пер. с фр. – К.: Сфера, 2000. – Т.1. – 440 с.
20. Теорії правонаступництва наведені в порядку зростання обсягу прав та обов’язків, які переходять від держави-попередниці до держави-наступниці. Згідно негативної теорії правонаступництва (доктрина tabula rasa) переходу прав та обов’язків від держави-попередниці до держави-наступниці взагалі не відбувається, і держава-наступниця розпочинає своє існування з “чистого аркушу”. За теорією часткового правонаступництва до держави-наступниці переходить певний обсяг прав та обов’язків держави-попередниці, а за теорією універсального правонаступництва – всі права та обов’язки держави-попередниці, за виключенням тих, що нерозривно пов’язані з особою держави-попередниці (т.зв. “особисті” права та обов’язки).
21. Новицкий И. Основы римского гражданского права. - М., 1960. – 230 с.
22. Гражданское право: Учебник: В 3 т. / Под ред. Сергеева А.П., Толстого Ю.К. - М.: Проспект, 1999. – 592 c.
23. Гроций Г. О праве войны и мира. - М.: Госюриздат, 1956. - 868 с.
24. Crawford J. The Сreation of States in International Law. – Oxford: Clarendon Press, 1979. – 498 p.
25. Keith A. The Theory of State Succession, with special Reference to English and Colonial Law. - London, 1907. - 106 p. На думку А. Кейта, при заміщенні однієї держави іншою міжнародні договори держави-попередниці “йдуть за борт”, тобто автоматично припиняються.
26. O'Connell D.P. Independence and Problems of State Succession // The New Nations in International Law and Diplomacy. - W. O’Brien (ed.), 1965. Як з цього приводу також зазначає К. Бюлер, “у традиційному міжнародному праві чітко встановлено, що не може бути правонаступництва у відносинах міжнародної відповідальності та членства в міжнародних організаціях”. Bühler K. [6, с. 4].
27. Задорожній О.В, Буткевич В.Г., Мицик В.В. Конспект лекцій з основ теорії міжнародного права. – К.: АТ “Миронівська друкарня”, 2001. – 155 с. “Згідно з нормами міжнародного звичаєвого права правонаступництво держав не поширюється автоматично на договори, які мають переважно політичний характер і визначену політичну окрасу (союзницькі договори, договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, договори про нейтралітет)”.
28. Castren E.J. Obligations of States Arising from the Dismemberment of Another State // ZaöRV. – 1951. - No. 13.
29. Дежарден Д., Жандрон К. Некоторые юридические аспекты раздела активов и долгов при решении вопроса о правопреемстве государства (рассматриваемый случай: Квебек - Канада) // Московский журнал международного права (МЖМП). - 1993. - № 3. - С. 3-21.
30. Correspondents’ Agora: UN Membership of the Former Yugoslavia // American Journal of International Law (AJIL). – 1993. – Vol. 87, No. 2. – P. 240-251. Як зазначає професор О. Брінг, “з правової точки зору, не існує діючого принципу для розрізняння випадків континуїтету і правонаступництва. Це питання має бути врегульоване за допомогою державної практики та opinio juris, що перебуває у стадії становлення”.
31. Jennings R., Watts A. Oppenheim’s International Law, 9th ed. – 1992. Як зазначають Р. Дженінгс та А. Уотс, “кваліфікація певних випадків як поділу держави (dismembratio), за якого держава-попередниця повністю розпадається, а декілька нових виникають, або відокремлення (secession), за якого держава-попередниця, хоч і в менших розмірах, але продовжує існувати, часто є дуже контроверсійною”.
32. Müllerson R. The Continuity and Succession of States, by Reference to the Former USSR and Yugoslavia // International and Comparative Law Quarterly. – 1993. – Vol. 42. - P. 473-493. Відповідно до Мюлерсона, самоідентифікація (self-conception) держави – це те, як вона себе поводить та сприймає.
33. Зокрема, на думку К. Бюлера, “і самосприйняття зацікавленої держави, тобто те, яким чином вона себе поводить і сприймає, і реакція з боку третіх держав можуть виступати важливим фактором при визначенні ідентичності і континуїтету міжнародної особи”. Bühler K. [6, c. 32].
34. Вельяминов Г.М. Правопреемство между Российской Федерацией и Российской империей, международные и внутренние аспекты // МЖМП. - 1998. - № 3. - С. 22-26.
35. Brownlie I. Principles of Public International Law. - Oxford: Clarendon Press, 1990. – 4th ed. – 748 p.
36. O’Connell D.P. Reflections on the State Succession Convention // ZaöRV. –1979. - Vol. 39. – P. 725-740.
37. O’Connell D.P. State Succession in Municipal Law and International Law. – Cambridge: Cambridge University Press, 1967. - Vol. 1. – 592 p.
38. Цитовано за Craven M. [12, c. 161-162].
39. О критериях ЕС для признания новых государств в Восточной Европе и на территории Советского Союза от 16 декабря 1991г. // Действующее международное право: В 3 т. - М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1999. – Т. 1. – С. 160-161.
40. Fisheries Jurisdiction Case // ICJ Reports. – 1973. – No. 3.
41. Класифікація на “об’єктивні” і “суб’єктивні” чинники запропонована К. Бюлером. До об’єктивних чинників К. Бюлер, з посиланням на Уіл’ямсона, відносить “такі фактори, як переважна частина території або населення держави, ресурси, збройні сили або місцезнаходження уряду”. До суб’єктивних чинників К. Бюлер, з посиланням на Мюлерсона, відносить “визнання з боку третіх держав і самосприйняття зацікавленої держави”. Всі вищезазначені чинники (і об’єктивні, і суб’єктивні) К. Бюлер кваліфікує як матеріальні, поруч з якими відокремлює ще і формальні чинники, такі, як (у даному конкретному випадку) історія створення СРСР, його конституційний розвиток і структура, а також факт розпуску Радянського Союзу в Алма-Аті 21 грудня 1991 року [6, c. 42].
42. Fiedler W. Das Kontinuitätsproblem im Völkerrecht. Zum funktionalen Zusammenhang zwischen Völkerrecht, Staatsrecht und Politik. - München/ Freiburg: Alber, 1978. – 148 S.
43. Ця думка знаходить своє підтвердження у Швайсфурта, який вважає, що у рамках ООН склалась нова практика, відповідно до якої: “у разі поділу одного з постійних членів Ради Безпеки одна з його держав-наступниць може набути його членство, не дотримуючись формальних процедур, просто у порядку правонаступництва, якщо всі інші держави-наступниці погоджуються з цим, а члени ООН відсутністю заперечень виявляють свою згоду”. Schweisfurth Th. Vom Einheitsstaat (UdSSR) zum Staatenbund (GUS) // ZaÖRV – 1992. – Band 52.
44. Czaplinski W. State Succession and State Responsibility // Can. Y.I.L. - 1990. – No. 38.
45. Rousseau Ch. Droit International Public. – Paris : Librairie du Recueil Sirey, 1977. – Vol III. – 505 p.
46. Verzijl J.H.M. International Law in Historical Perspective // Leiden: A.W. Sijthoff. - 1974. - Vol. VII: State Succession. – 378 p.
47. Проект статей про відповідальність держав за міжнародні правопорушення. A/RES/56/83. 28 January 2002.
48. Lighthouses Case (France/Greece) // P.C.I.J. – 1934. – Ser. A/B. – No 62; 1937. – Ser. A/B. – No 71.
49. Mrak M. Apportionment and Succession of External Debts: the Case of the SFR Yugoslavia. Опубліковано на сайті http://www.ef.uni-lj.si/predmeti/mf/cv/DEBT-%20PAPER.htm
50. Протокол про методику визначення часток суверенних держав у борзі та активах Союзу РСР і абсолютних величинах заборгованості від 4 грудня 1991 р. // Розміщено на сайті Верховної Ради України http://www.rada.kiev.ua/cgi-bin/putfile.cgi - 10.03.2002.
51. Beauchesne B. Les problèmes des biens publics de l’ex-URSS localisés à l’étranger // Revue Général de Droit International Public. – 1997. – No. 4. – P. 987-1010. На думку Б. Бошесн, “міжнародне право [...] не знає єдиної ефективної теорії [правонаступництва]. Як теорія універсального правонаступництва, так і теорія tabula rasa однозначно заперечуються”.
52. Наприклад, як зазначає О. Брінг у Correspondents’ Agora: UN Membership of the Former Yugoslavia, “Росія була визнана державою-продовжувачем колишнього Радянського Союзу на підставі факторів, пов’язаних з територією, населенням, політичною репрезентативністю і наявністю ядерної зброї, що дозволяло вести торг. Сербія-Черногорія не була визнана