МІЖНАРОДНО–ПРАВОВІ ЗАСАДИ Й ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП………………………………………………….……..………….…5
РОЗДІЛ 1
Проблема визначення поняття “національна меншина” та
теоретико-правові засади її вирішення………………………………..19
1.1. Визначення поняття “меншина” і “національна меншина” в
документах міжнародних організацій…………………..……………..…19
1.2. Сучасна доктрина міжнародного права про визначення
поняття “меншина”…………..…………………….………………..……..30
1.3. Поняття “релігійних”, “мовних”, “расових” та “етнічних”
меншин………………………………………………………………..…….37
1.4. Національно-правові концепції визначення поняття
“національна меншина” та осіб, які до неї належать………….…………46
1.5. Робоча дефініція поняття “національна меншина” та основна
термінологічна база дослідження……………...……………………..…...61
РОЗДІЛ 2
Історико-правові передумови виникнення та етапи становлення
міжнародних універсальних і регіональних організаційних
механізмів захисту меншин …………………………………….……….71
2.1. Історичні аспекти проблеми визнання національних меншин……..71
2.2. Національна політика держав щодо існування меншин …………..84
2.3. Становлення інституту міжнародного захисту прав
меншин.………………………………………………………..…………….93
2.4. Система захисту національних меншин Ліги Націй.…….………....104
2.5. Захист прав осіб, які належать до меншин, у рамках ООН………...113
2.6. Європейська регіональна система захисту прав людини та
національних меншин……………………………….……………………..128
2.6.1. Діяльність ОБСЄ у сфері визначення міжнародних стандартів
та захисту національних меншин…………………..…………………..132
2.6.2. Політика ЄС у сфері захисту національних меншин………….….143
2.6.3. Правовий захист національних меншин і їхніх мов у рамках
РЄ…………………………………………………………………………….148
2.6.4. Новітні ініціативи РЄ щодо захисту прав національних
меншин………………………………………………………………………165
РОЗДІЛ 3
Загальні і спеціальні права національних меншин та осіб, які до
них належать, у міжнародному праві …………………………………..179
3.1. Універсальні міжнародно-правові джерела про загальні (основні)
і спеціальні (особливі) права меншин……………….……..……………...179
3.1.1. Право осіб, які належать до меншин, користуватися своєю
культурою……………………………………………….….……………..197
3.1.2. Право осіб, які належать до релігійних меншин, сповідувати
свою релігію і виконувати її обряди…………..…………..…..…….…….200
3.1.3. Право осіб, які належать до меншин, користуватися рідною
мовою……………………………………..……….……………………..….204
3.2. Європейські регіональні міжнародно-правові джерела про
основні і спеціальні права національних меншин, їх систематизація та
класифікація……………………………………….……………………....209
3.3. Колективні права меншин у міжнародному праві……..…………..227
3.3.1. Національні меншини і право народів на самовизначення……..235
3.3.2. Право національних меншин на культурну автономію,
самоврядування і самоорганізацію ……………………………………..241
3.3.3. Політичні і представницькі права національних меншин ……...249
РОЗДІЛ 4
Універсальні і регіональні судові та наглядові інституційні
механізми забезпечення і захисту прав меншин……………….…….259
4.1. Діяльність Постійної палати міжнародного правосуддя…………..259
4.2. Практика Комітету ООН із прав людини………………….………..266
4.3. Судочинство Європейського суду з прав людини……….………....279
4.4. Контроль за дотриманням положень Рамкової конвенції Ради
Європи про захист національних меншин.…………………………..299
РОЗДІЛ 5
Захист прав меншин у двосторонніх угодах і національному
законодавстві європейських країн………………………..………..321
5.1. Правовий захист національних меншин у двосторонніх
договорах……………………………………………………………..…...321
5.2. Конституційне право щодо правового статусу національних
меншин…………………………………………………………………….329
5.3. Спеціальне національне законодавство країн походження
національних меншин щодо захисту їхніх прав і інтересів у країнах
проживання…………………………………………………….………….338
РОЗДІЛ 6
Правовий статус національних меншин в Україні та його
відповідність чинним міжнародно-правовим стандартам…………355
6.1. Політико-правові засади та нормативно-правові джерела
забезпечення прав національних меншин в Україні …………………...355
6.2. Виконання Україною міжнародно-правових зобов’язань за
Рамковою конвенцією про захист національних меншин….…...….…..382
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….401
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………417

В С Т У П
Актуальність теми дослідження. Сучасні загальносвітові процеси інтеграції та глобалізації вимагають вдосконалення правового забезпечення в усіх сферах міжнародних відносин. Глобалізація має різні виміри, вона ставить перед людством нові запитання щодо способів оберігання самобутності регіональних і національних спільнот та їхніх культур, збереження скарбниці людської різноманітності, духовного й національного відродження великих і малих етносів, народів, націй, визнання національної чи етнічної ідентичності індивіда, тощо. В цьому універсальному процесі розвитку світового співтовариства залишається не розв’язаною одна з найважливіших проблем – забезпечення цивілізованого існування національних меншин та їх правовий захист.
Протягом майже двохсот років різні країни, спираючись на концепції розмаїтих ідейних течій щодо національної держави і виходячи з потреб забезпечення державної безпеки та добробуту своїх громадян, робили спроби втілити в життя принцип створення національно однорідної держави – тобто такої, що має один народ, єдину мову і навіть релігією. Однак практичні спроби досягти цього досі не увінчались успіхом. Натомість жахливі події в різних куточках земної кулі, пов’язані з депортацією народів, “етнічними чистками”, актами геноциду і релігійними війнами, що завершувалися багатьма мільйонами людських жертв, назавжди залишаться ганебними фактами історії і вічними докорами людству.
Сьогодні проблема захисту прав національних меншин є актуальною для більшості країн світу, в яких через різні об'єктивні обставини сформувався багатонаціональний склад населення. Фахівці зазначають, що в сучасних незалежних країнах налічується понад 5000 етнічних та 2500 мовних груп. Щодо європейського континенту, то останні дослідження свідчать, що між Атлантичним океаном і Уральським хребтом проживає 757 млн. європейців, чиє етнічне походження не збігається з політичними кордонами країн. Науковці підрахували, що вісімдесят великих і малих народів проживають лише в тридцяти шести країнах (з населенням до 1 млн. осіб; щодо країн з меншою чисельністю населення такі дані майже відсутні). Отже, офіційно визнаних народів у Європі більше ніж вдвічі від загальновизнаної кількості держав.
Майже кожна з цих країн має власні міжетнічні проблеми. Боротьба народів за політичну незалежність, розвиток взаємозалежних, проте неврегульованих та суперечливих відцентрових і доцентрових тенденцій у напрямку до інтеграції і регіоналізму, до єднання і децентралізації та поглиблення пов’язаних із цими процесами нових і наявних застарілих проблем національних меншин створили в країнах нову загрозу втіленню в життя історично обумовленої ідеї щодо збереження миру, безпеки і справедливості на континенті. Найактуальнішим сьогодні напрямком процесу розвитку дружніх відносин і співробітництва для майже всіх без винятку країн Європи, включаючи Україну, стали спроби правового врегулювання міжнаціональних відносин, зняття міжетнічної напруженості, залагодження міжнаціональних конфліктів, що відвіку становили і становлять загрозу миру та стабільності в регіоні. Проте практика доводить, що й дотепер ні на універсальному, ні на регіональних рівнях не усунуто тих глибинних причин, котрі й породжують проблеми національних меншин.
Тому головний напрям дослідження, сформульований у назві дисертації, полягає в тому, щоб, спираючись на наявну теоретичну і юридичну базу, дослідити еволюцію становлення міжнародно-правових засад захисту прав національних меншин, визначити чинні в цій сфері норми, проаналізувати ефективність реалізації міжнародних інституційних механізмів, створених для контролю за їх здійсненням, виявити тенденції розвитку нормативного комплексу міжнародного захисту прав національних меншин.
Важливість і значущість дослідження проблем національних меншин зумовлюють також уважне ставлення до них протягом ХХ ст., а починаючи з другої його половини і до цього часу – й підвищений інтерес з боку багатьох учених різних країн: юристів, соціологів, політологів, істориків, етнологів, інших фахівців – теоретиків та практиків.
Для з'ясування окремих аспектів цієї проблеми велике значення мають роботи українських учених-правників В. Буткевича, М. Буроменського, М. Баймуратова, В. Денисова, В. Євінтова, О. Копиленка, О. Мартиненка, В. Нікітюка, І. Піляєва, П. Рабіновича, М. Товта та ін.
В останні роки різні аспекти історичного і сучасного правового становища національних меншин в Україні досліджувались у публікаціях М. Антонович, О. Антонюка, О. Бикова, Ю. Волошина, В. Колісника, П. Муцького, С. Пєткова, Ю. Шемшученка, М. Шульги, К. Рушковської, в монографічних працях В. Євтуха, І. Кураса, Л. Місінкевича, О. Рафальського, Л. Рябошапка та ін.
Різні аспекти проблеми захисту і правового статусу національних меншин висвітлювали правники із країн-членів СНД А. Абашидзе, І. Бліщенко, Т. Васильєва, Л. Гусейнов, Г. Жванія, О. Карпович, В. Карташкін, С. Пунжин, М. Смислов, Р. Тузмухамедов, С. Черниченко, С. Юр’єв та ін.
Проблемам міжнародно-правового захисту національних меншин присвятили праці західноєвропейські науковці: Г. Альфредссон, Дж. Анайя, О. Андрисек, А. Балог, Ф. Бенуа-Ромер, Б. Вукас, Г. Гілберт, Е.-І. Даес, В. ван Дайк, Й. Динстейн, Ж. Дюпарк, А. Ейде, Ф. Ермакора, М. Естебанез, Ф. Капоторті, В. Кимлічка, І. Л. Клауд, Г. Лаутерпахт, Н. Лернер, К. Мінтті, Т. Мусгрейв, М. Новак, Дж. Пакер, Г. Пентассулья, А. Росс, А. Спілопулу-Акермарк, Р. Ставенхаген, С. Томушат, П. Торнберpі, Д. Турк, Р. Хофманн, М. Шоу, Дж. Якоб та ін.
Результати досліджень та висновки згаданих фахівців були враховані під час написання цієї дисертаційної роботи.
У той же час важливі напрями дослідження зазначеної проблеми ще не стали об’єктом вивчення вітчизняних фахівців і лише частково розкриті зарубіжними фахівцями.
Обрання теми цієї дисертації зумовлено наступними чинниками: відсутністю комплексного дослідження її теоретичних і практичних аспектів; нагальністю аналізу і узагальнення наукової інформації та систематизації і класифікації чинних норм міжнародного права, щодо захисту національних меншин; встановлення онтологічної і гносеологічної цінності наявних наукових концепцій, пов’язаних з предметом дисертаційного дослідження, які в юридичній літературі ще не проаналізовані; потребою визначення місця в сучасному міжнародному публічному праві окремого нормативного комплексу із забезпечення і захисту прав національних меншин та осіб, які до них належать; актуальністю дослідження діяльності заснованих у рамках низки універсальних і регіональних міжнародних угод та наділених моніторинговою, судовою чи квазісудовою компетенцією щодо контролю за дотриманням державами прийнятих ними зобов’язань стосовно захисту прав національних меншин міжнародних інституційних органів і механізмів, які існували в минулому та функціонують сьогодні; доцільністю спеціального дослідження проблем визначення і тлумачення колективних прав національних меншин та осіб, які до них належать, і механізмів забезпечення їх ефективної участі у державних справах, зокрема тих, що стосуються їх безпосередньо; необхідністю міжнародно-правового аналізу питань стандартів національного законодавства в цій сфері. Особливо важливо дослідити діяльність контрольного органу Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, зокрема Консультативного комітету – єдиного спеціального моніторингового механізму нагляду за імплементацією і виконанням спільних для 35 країн-учасниць конвенції міжнародних правових зобов’язань у цій сфері та ін.
Комплексне дослідження міжнародних засад і інституційних механізмів захисту прав національних меншин є важливим як для вітчизняної правової науки, так і для міжнародно-правової практики України. Вивчення цих питань є необхідним для правозахисної практики та правотворчої діяльності в Україні, яка зобов’язалась сприяти “розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України” (ст. 11 Конституції України).
Усі зазначені вище чинники обумовили актуальність та вибір теми дисертаційного дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер держреєстрації 01U015204), програми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (тема № 01БФ048-01), наукової програми кафедри міжнародного права “Інтеграція України у світовий та європейський правовий простір”.
Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням вагомості наукової проблематики, актуальності обраної теми та стану її наукового осмислення. Оскільки в сучасній міжнародно-правовій науці зазначена тема комплексно й усебічно не розглядалась, автор поставив на меті на основі аналізу доктрини, чинної нормативної бази, діяльності міжнародних організацій, судової, квазісудової та наглядової практики міжнародних інституційних механізмів універсального і регіонального захисту прав та свобод національних меншин, а також національного законодавства і практики різних держав з’ясувати теоретичні і правові засади встановлення статусу та сучасного захисту національних меншин і визначити шляхи їх удосконалення.
Ця мета визначила необхідність виконання таких завдань:
– дослідити феномен "національна меншина” в теорії і практиці міжнародного права як правову категорію, здійснити її теоретико-правовий аналіз і сформулювати науково обґрунтоване міжнародно-правове визначення цього терміна;
– з’ясувати відмінності між “релігійними”, “мовними”, “расовими” та “етнічними” меншинами і запропонувати дефініції відповідних понять;
– розкрити особливість етапів розвитку процесу міжнародно-правового регулювання статусу і захисту національних меншин;
– розглянути історико-правові передумови виникнення та становлення міжнародних універсальних організаційних механізмів захисту національних меншин (Ліга Націй, ООН);
– визначити специфіку міжнародного захисту національних меншин у міжнародних актах неправового, політичного характеру регіональних організацій (ОБСЄ, ЄС, РЄ);
– проаналізувати, систематизувати та класифікувати загальні і спеціальні права національних меншин, кодифіковані в чинних універсальних конвенціях ООН та Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин;
– на основі науково обґрунтованих критеріїв встановити місце нормативно-правового комплексу міжнародного захисту національних меншин у системі сучасного міжнародного публічного права;
– розглянути основні доктринальні підходи та проаналізувати чинні норми міжнародного права і відповідні положення міжнародних документів щодо проблеми існування колективних прав меншин у міжнародному праві. Показати сутність визначених автором основних таких прав, а саме: права національних меншин на культурну автономію, самоврядування та самоорганізацію, їхні політичні і представницькі права, окреслити співвідношення прав національних меншин і права народів на самовизначення;
– дослідити особливості та ефективність діяльності судових, квазісудових і наглядових інституційних механізмів забезпечення і захисту прав меншин Ліги Націй, ООН і Ради Європи;
– розкрити специфіку правового захисту національних меншин і осіб, які до них належать, у двосторонніх договорах європейських країн;
– визначити межу правомірності застосування країнами походження національних меншин свого спеціального національного законодавства щодо захисту прав та інтересів осіб, які до них належать у країнах проживання, щоб запобігти як порушенню цих прав так і неправомірному втручанню у внутрішні справи останніх;
– проаналізувати політико-правові засади та нормативно-правові джерела забезпечення прав національних меншин в Україні та визначити рівень виконання країною її міжнародно-правових зобов’язань за Рамковою конвенцією про захист національних меншин;
– на підставі теоретичних розробок виробити рекомендації щодо вдосконалення законодавства і практики України в царині захисту прав національних меншин.
Об’єктом дослідження є комплекс правовідносин у сфері міжнародного захисту прав національних меншин.
Предметом дослідження є міжнародно-правові принципи та норми, які містяться в універсальних та регіональних договорах, проекти й чинні акти міжнародних організацій у сфері міжнародного захисту прав національних меншин, діяльність міжнародних інституційних механізмів з питань захисту прав національних меншин, вітчизняна і зарубіжня доктрина міжнародного права щодо концептуальних питань міжнародно-правового захисту національних меншин.
Методи дослідження визначаються його провідною метою і завданнями. Дослідження проведене із застосуванням широкого спектру загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів пізнання та підходів до вивчення міжнародних засад й інституційних механізмів захисту прав національних меншин. При висвітленні питання про періодизацію досліджуваного явища в основу було покладено історико-правовий метод. Аналіз міжнародно-правових принципів і норм, міжнародних актів, рішень інституційних установ здійснювався за допомогою формально-юридичного методу. Порівняльно-правовий метод застосовувався для з’ясування питання про співвідношення міжнародного і національного права різних країн щодо захисту національних меншин та відповідність норм останнього визнаним міжнародно-правовим стандартам. Формально-логічний метод застосовувався для виявлення прогалин і суперечностей у чинному міжнародному й національному законодавстві в досліджуваній сфері, для вироблення пропозицій щодо його вдосконалення та для формулювання дефініцій. Метод аналізу застосовувався при дослідженні доктрини міжнародного права та наукових концепцій окремих вітчизняних і зарубіжних учених. При обґрунтуванні теоретичних висновків дисертації здобувач керувався положеннями загальної теорії права і теорії та практики міжнародного права. Широко використовувалися прикладні міждисциплінарні методи, розвинуті на базі загальнонаукових підходів (контент-аналіз, івент-аналіз та ін.).
Наукова новизна одержаних результатів дослідження визначається тим, що воно є першим в такому напрямі у вітчизняній та зарубіжній науці комплексним дослідженням міжнародних засад та діяльності міжнародних контрольних інституційних механізмів їх забезпечення, здійсненим на основі ретельного аналізу широкого кола чинних міжнародних актів правового і політичного характеру, досягнень вітчизняної та зарубіжної літератури, значна частина яких раніше не була об’єктом спеціального наукового дослідження. У рамках проведеного дослідження одержані наступні результати, що мають наукову новизну, виносяться на захист і запропоновані автором вперше:
1. На основі аналізу підходів до визначення поняття “національна меншина” в документах міжнародних організацій, сучасній доктрині міжнародного права та національних концепціях із цього питання запропонована авторська універсальна дефініція цього поняття, придатна для цілей міжнародного права, яка суттєво доповнює та вдосконалює робочі визначення, що містяться в них.
2. Розкрито сутність і запропоновано визначення понять “релігійні”, “мовні”, “расові” та “етнічні” меншини.
3. Запропонована періодизація процесу захисту меншин у міжнародному праві. Обґрунтовано виокремлення чотирьох його основних етапів.
4. Досліджено універсальні системи захисту національних меншин (Ліги Націй, ООН) та окреслено досягнення та недоліки цих універсальних міжнародних організаційних механізмів, які впливають на становлення регіональних і національних сиcтем захисту меншин.
5. Аргументовано висновок щодо конструктивної ролі Європейського Союзу та Організації з безпеки і співробітництва в Європі в забезпеченні запобігання виникнення найнебезпечніших для миру в Європі конфліктних ситуацій, пов’язаних із міжнаціональною та етнічною напруженістю, та їх урегулювання. Розкрито ефективність засобів і правових основ такої їх діяльності.
6. Обґрунтовано ідею становлення нового етапу правового забезпечення захисту прав національних меншин на європейському рівні. Показано, що хоч Рекомендації РЄ є політичними нормами і не мають юридично обов’язкової сили, але розроблені на основі їхніх вимог проекти юридичних документів, на які дають згоду держави, створюють і зміцнюють унікальну на сьогодні міжнародно-правову базу в сфері захисту прав національних меншин.
7. Зроблено висновок про те, що в цій галузі міжнародних правовідносин відсутній єдиний універсальний кодифікаційний акт. Юридичні норми, що стосуються забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, містяться в багатьох універсальних, регіональних та двосторонніх договорах, інших міжнародних актах. Об’єднуючою основою для них є основні права рівності й недискримінації та спеціальні права на існування і самобутність, на яких базуються інші чинні спеціальні права, що дають представникам меншин можливість захищати і зберігати свої культурні, релігійні та мовні особливості.
8. Здійснено систематизацію та запропоновано класифікацію визначених в універсальних конвенціях ООН і регіональній Рамковій конвенції про захист національних меншин прав меншин та осіб, які до них належать.
9. Розроблено й запроваджено в науковий обіг концепцію про становлення в рамках міжнародного права в галузі захисту прав людини та основних свобод окремого нормативного комплексу (підгалузі) із забезпечення та захисту прав національних меншин та осіб, які до них належать. Структурними елементами цього комплексу є норми інститутів міжнародного права захисту прав людини і основних свобод та імперативні норми, які передбачають виняткові спеціальні права меншин і осіб, які до них належать (право на самоідентифікацію; мовні права; право зберігати та розвивати самобутність і культуру меншини; освітні права; право на захист від примусової асиміляції тощо).
10. Дістала подальший розвиток концепція колективних прав національних меншин. Розкрито сутність визначених автором основних таких прав, а саме: права національних меншин на культурну автономію, самоврядування та самоорганізацію, їхніх політичних і представницьких прав, та по-новому окреслено співвідношення прав національних меншин і права народів на самовизначення.
11. Уперше у вітчизняній літературі проаналізовано діяльність контрольних (судових, квазісудових та наглядових) інституційних механізмів: Постійної палати міжнародного правосуддя, Комітету ООН із прав людини, Європейського суду із прав людини, Консультативного комітету Рамкової конвенції Ради Європи щодо захисту прав національних меншин, визначено ефективність та способи виконання їх рішень, запропоновано заходи для удосконалення їх діяльності.
12. На підставі аналізу чинних нормативних джерел у сфері захисту національних меншин розкрито особливості сучасного двостороннього співробітництва європейських держав у цій сфері правовідносин. Обґрунтовано висновок про необхідність, доцільність та ефективність двосторонніх договорів за умови відповідності їх чинним багатостороннім міжнародним угодам, з’ясовано їхнє місце та роль у європейській системі захисту прав меншин, визначено їх зміст, механізми контролю за виконанням.
13. Щодо новітньої тенденції, а саме прагнення держав походження національних меншин, тобто їх етнічної чи історичної батьківщини, захищати права та інтереси своїх співвітчизників, які проживають в інших країнах і є громадянами останніх, то автором доведено висновок про те, що загальноприйняті принципи та норми міжнародного договірного і звичаєвого права не передбачають прямої дії законів одної держави в межах іншого територіального суверена, зокрема й щодо співвітчизників, які в іншій державі є представниками національної меншини. Екстериторіальна дія національного закону можлива лише на підставі договору зацікавлених держав про поширення дії такого закону або її наслідків на територію іншого суверена.
14. Проведено порівняльний аналіз відповідності чинного законодавства України положенням Рамкової конвенції про захист національних меншин. Сформульовано висновок про те, що наразі існує нагальна необхідність спрямувати національну правотворчість і практичну діяльність на вдосконалення національного законодавства та усунення його недоліків і розходжень з європейськими міжнародно-правовими стандартами захисту прав меншин, визначеними в резолюції Комітету міністрів РЄ від 5 лютого 2003 р. та висновках Консультативного комітету РЄ від 1 березня 2002 р.
15. Запропоновано практичні рекомендації щодо заходів, спрямованих на імплементацію норм РК та інших міжнародно-правових стандартів у національне законодавство та відповідної державної політики України в цій сфері, та щодо їх подальшого вдосконалення.
Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації суттєво доповнюють сучасні дослідження з проблем міжнародного захисту та національного забезпечення прав національних меншин, дозволяють простежити закономірності розвитку інституту міжнародного захисту прав національних меншин та становлення підгалузі міжнародного захисту прав меншин у царині міжнародного права захисту прав людини та основних свобод упродовж тривалого періоду, а відтак виявити тенденції і можливі перспективи врегулювання цих проблем у майбутньому. Отримані автором теоретичні результати можуть бути використані для подальшого розвитку вітчизняної науки міжнародного права, вдосконалення термінологічної бази в цій сфері правовідносин, а також можуть стати методологічною основою та теоретичним підгрунтям для здійснення подальших наукових міжнародно-правових і національно-правових досліджень із цієї тематики.
Практичне значення одержаних результатів обумовлюється можливістю їх використання для підготовки та викладання загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, а також для написання підручників і навчальних посібників з міжнародного права та права Європейського Союзу. Вони можуть бути використані також органами державної влади України в процесі формування та реалізації державної політики у сфері захисту національних меншин, у нормотворчій роботі над удосконаленням законодавчої бази з питань забезпечення прав національних меншин в Україні, зокрема при опрацюванні нової редакції Закону України “Про національні меншини в Україні” і розробленні Закону України “Про національно-культурну автономію національних меншин України”. Положення, викладені в праці, важливі для органів місцевого самоврядування та громадських організацій національних меншин, а насамперед загальнодержавних дорадчих органів – Ради представників всеукраїнських громадських організацій національних меншин при Державному комітеті України у справах національностей та міграції і Ради представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України та загалом усіх представників національних меншин, які переймаються цими питаннями. Аналіз нормативного матеріалу може бути корисним у практиці юристів, адвокатів, що здійснюють захист прав людини в Україні.
Положення і результати дослідження отримали практичне застосування в діяльності Консультативного комітету Ради Європи протягом 1998–2004 рр. при виконанні здобувачем обов’язків члена Консультативного комітету Рамкової конвенції про захист національних меншин (експерта від України). Автор дисертаційного дослідження брав участь у 19 засіданнях Консультативного комітету (м. Страсбург) та в роботі 8 робочих груп комітету, які займалися проведенням моніторингу імплементації принципів РК у Сан-Марино, Хорватії, Чехії, Вірменії, Норвегії, Швеції, Ірландії та Македонії.
Отримані результати використані при написанні гл. XVI “Права меншин у міжнародному праві” (Міжнародне право. Основні галузі. / За ред. В.Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2004) та гл. VII “Міжнародне і внутрішньодержавне право” (Міжнародне право. Основи теорії. / За ред. В.Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2002) підручників з міжнародного права для вищих навчальних закладів.
Починаючи з 1999 р. результати цього дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі при викладанні нормативного курсу “Міжнародне публічне право”. На їх основі автором була складена в 2003 р. програма з навчальної дисципліни “Міжнародний захист прав національних меншин”, яка викладається студентам п’ятого курсу Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були висвітлені у виступах на міжнародних, всеукраїнських і регіональних конференціях та семінарах: міжнародній конференції “Міжетнічні відносини у Закарпатській Україні” (Ужгород, 4–7 вересня 1998 р.), науковому семінарі “Національний та міжнародний захист прав людини (засоби і механізми)” (Київ, 19–23 жовтня 1998 р.), науково-практичній конференції “50-річчя Ради Європи” (Київ, 17 червня 1999 р.), науково-практичній конференції “Європейський суд з прав людини: захист прав людини чи втручання у справи держави” (Київ, 20–21 травня 1999 р.), загальноєвропейській конференції “Всі різні – всі рівні: від принципу до практики” (Страсбург, 11–13 жовтня 2000 р.), міжнародній науковій конференції “Український зовнішньополітичний інтерес: політичні, економічні та правові механізми реалізації” (Львів, 10–11 жовтня 2002 р.), міжнародному семінарі “Імплементація положень Рамкової конвенції про захист національних меншин в Україні” (Київ, 16–17 вересня 2003 р.), міжнародній конференції “Filing the Frame”, присвяченій 5-ій річниці набуття чинності Рамкової конвенції про захист національних меншин (Страсбург, 30–31 жовтня 2003 р.), регіональному семінарі для представників органів місцевого самоврядування, місцевих органів влади та громадських організацій національних меншин України з обговорення проекту нової редакції Закону України “Про національні меншини в Україні” “Права людини в поліетнічному українському суспільстві у контексті європейських стандартів” (Харків, 21–22 червня 2004 р.), а також щорічних наукових конференціях Інституту міжнародних відносин.
Дисертант виступив із науковою доповіддю “Актуальні проблеми правового регулювання статусу національних меншин і міжнаціональних відносин” перед Вченою радою Інституту міжнародних відносин (Київ, 6 квітня 2001 р.).
Положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. За темою дисертації опубліковано: індивідуальну монографію; розділи 2-х підручників, двадцять п’ять статей у наукових журналах та збірниках наукових праць, з них двадцять чотири – у фахових наукових виданнях.
Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, шести розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (585 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить – 469 сторінок друкованого тексту, обсяг використаних джерел – 53 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ
На підставі проведеного дисертаційного дослідження можна зробити наукове узагальнення напрацьованих в доктрині міжнародного права теоретичних і практичних здобутків в сфері міжнародного захисту національних меншин та запропонувати нові наукові рішення актуальної проблеми сучасного міжнародного права щодо особливостей становлення і формування міжнародних засад захисту прав національних меншин та ефективності діяльності міжнародних інституційних механізмів контролю за їх реалізацією. Автор виходив з ідеї про те, що одним із вагомих досягнень сучасної доктрини і практики міжнародного права є визнання того, що захист національних меншин є невід’ємною складовою захисту прав людини. Генеральна Асамблея ООН визначила універсальний напрям діяльності в цій сфері, проголосивши в Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, згоду держав захищати на своїх територіях існування та самобутність таких меншин, заохочувати створення умов для такої самобутності та робити належні законодавчі та інші кроки для досягнення цих цілей (ст. 1).
У дисертаційній роботі розглянуто найбільш актуальні і дискусійні питання в сфері захисту національних меншин. Головні науково-теоретичні, методологічні та практичні результати дослідження викладені у наступних висновках, котрі характеризуються теоретичною новизною та практичним значенням:
1. Процес становлення інституту міжнародного захисту прав меншин має майже чотиривікову історію. Одна із найболючіших людських хвороб – негативне ставлення до не таких, як усі, до “інших”, “чужинців” – вразила суспільство від часу його виникнення і прогресує в сучасному світі. Історія свідчить, що причини виникнення проблем меншин та наслідки їх розв’язання завжди виходили за межі виключно внутрішніх справ держав та виплескувалися за їхні національні кордони і потребували міжнародного врегулювання. Змінювалися державні устрої та політичні режими в країнах, правові форми і засоби захисту меншин, але міжнародне право всіх часів послідовно реагувало на ці проблеми.
2. В міжнародному праві має існувати автономне визначення поняття “національна меншина” як у загальнодоктринальних цілях, так і з практичною метою визнання загального, узгодженого напрямку для ухвалення, розвитку і здійснення міжнародного і національного законодавства, щодо бенефіціаріїв визнаних у міжнародному праві прав і свобод. Пропонується авторська універсальна дефініція цього поняття, придатна для цілей міжнародного права. Національною меншиною є група осіб іншого етнонаціонального походження і чисельно менша, ніж титульна нація країни, де така група, що проживає на законних підставах під юрисдикцією цієї країни, є недомінуючою, відрізняється від решти населення комплексом об’єктивних ознак, а саме культурою, релігією та мовою, виявляє почуття національного самоусвідомлення і виражає прагнення до самоідентифікації як представники такої групи.
3. Опрацьовування робочих формулювань термінів “релігійні”, “мовні”, “расові” та “етнічні” меншини, необхідні для окреслення об’єктивних наукових підходів до виокремлення таких груп населення та забезпечення їх певними правами, передбаченими міжнародним і національним правом. Релігійною меншиною може вважатися група осіб, які сповідують релігію, відмінну від державної чи домінуючої традиційної в країні, де вони проживають, і не порушують прав решти населення. Традиційною “мовною меншиною” можна вважати чисельно меншу за решту населення групу осіб, які проживають у країні і тривалий час традиційно вживають і свідомо заохочують уживання на її території історичної мови своєї групи, що відрізняється від державної (офіційної) мови і мов інших груп населення або визнана такою в національному законодавстві країни. Термін “етнічна група/меншина” є цілком прийнятним при визначенні спільноти, до якої належить група осіб-громадян країни іншого, ніж титульна нація, етнічного походження, яка за історичних обставин проживає на її території тривалий час, є недомінуючою і чисельно меншою від решти населення та прагне самоідентифікації як така за об’єктивними ознаками мови, релігії, культури. Але, зважаючи на усталену термінологію, прийняту універсальними й регіональними міжнародними організаціями, передусім ООН, ОБСЄ, Радою Європи, Європейським Союзом, треба зазначити, що термін “національна меншина” – найбільш поширений у чинних багатосторонніх і двосторонніх міжнародних договорах з питань захисту прав людини та основних свобод осіб, які належать до меншин.
4. Найбільш обґрунтованим з теоретичного й практичного погляду видається виокремлення чотирьох найважливіших етапів розвитку процесу захисту меншин у міжнародному праві. На універсальному рівні варто розрізняти: 1) ранній період несистематичного захисту меншин, у першу чергу релігійних і мовних, завдяки включенню до певних міжнародних договорів окремих положень про окремі їхні права (середина XVІІ ст. – початок ХХ ст.); 2) період усталення міжнародно-правового захисту меншин як груп осіб у рамках Ліги Націй та за її сприяння, заснованого на спеціальних міжнародних угодах, спеціальних пунктах у міжнародних угодах або односторонніх актах держав про їх правовий статус (з 1919 р., від завершення Першої світової війни та створення Ліги Націй, до 1936 р., із застереженням до 1946 р. – дати її формального розпуску); 3) створення універсальної системи захисту прав осіб, які належать до меншин, на рівні Організації Об'єднаних Націй. На регіональному рівні найважливішим етапом розвитку правового статусу і захисту національних меншин стало 4) створення сучасної системи захисту національних меншин у Європі в рамках регіональних міжнародних європейських організацій та двосторонніх міжнародних угод.
5. Міжнародні угоди середини XVІІ ст. – початку ХХ ст. містили юридичні настанови про захист прав меншин, проте тогочасна доктрина міжнародного права ще не визначилася ні в питанні його змісту, ні форм та методів здійснення такого захисту. Однією з найважливіших вад цього процесу була відсутність правових та організаційних інструментів контролю за виконанням таких міжнародних норм і реального міжнародного механізму їх поновлення в разі порушення державами своїх зобов’язань. В цей період у міжнародному праві не склався універсальний або навіть регіональний загальний принцип захисту прав меншин і не існували якісь загальні або спеціальні норми з цього питання. Однак у багатьох дво- та багатосторонніх міжнародних угодах набували поширення локальні і партикулярні норми спеціального напряму дії щодо захисту прав релігійних меншин, а після ухвалення головного акта Віденського конгресу 1815 р. об'єктом таких договорів стають національні меншини.
6. Підсумовуючи дані про рівень розвитку міжнародно-правової теорії і практики захисту прав меншин за часів Ліги Націй, необхідно відзначити, що міжнародний захист меншин не став частиною загального міжнародного права, яке б використовувалося всіма державами і, відповідно, мало партикулярний (строго обмежений державами та меншинами, визначеними в певних договорах і деклараціях), а не універсальний або регіональний характер. Договори про меншини укладалися відповідно до вимог союзницьких держав, тоді як самі союзницькі держави будь-яких подібних договірних зобов’язань на себе не брали. Система договірних і організаційних заходів Ліги Націй, спрямованих на захист прав меншин, визначила першорядні цілі такого захисту: гарантія рівності й недискримінації, відмова від примусової асиміляції, надання рівних громадянських, деяких політичних і певних спеціальних соціальних прав для збереження ідентичності меншин. Уперше в історії міжнародних відносин у рамках Ліги Націй був створений міжнародний судовий орган – ППМП, до якого проблеми щодо захисту прав меншин могли бути передані для винесення судового рішення або отримання консультативного висновку.
7. Прийняті ООН і в рамках ООН політичні та правові документи стосовно питання, що розглядається, ґрунтуються в основному на концепції універсальних принципів рівності і недискримінації та захисту індивідуальних прав людини. Такі права, що складають мінімальний міжнародний стандарт, у відношенні яких була досягнута широка конвенційна згода, гарантуються всім індивідам незалежно від їх належності до національної, етнічної, релігійної або мовної меншини. Майже в усіх документах йдеться про індивідуальні права представників меншин, проте розглянутий у дисертації зміст ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права неоднозначно розв’язує це питання і формально передбачає здійснення колективних прав меншин (наприклад мовних, освітніх, культурних). Історія увиразнення даного питання в рамках ООН свідчить про постійне коливання держав між універсальним розумінням проблеми існування таких меншин на їхніх територіях і необхідності вироблення спеціальних міжнародних механізмів для забезпечення та захисту їхніх прав і побоюваннями, пов'язаними з можливістю виникнення внутрішньодержавних етнічних конфліктів, розвитку націоналізму, сепаратизму, іредентизму, що криє в собі загрозу дотриманню принципів суверенної рівності, територіальної цілісності держав, невтручання та непорушності державних кордонів. Враховуючи ситуацію, за якої прийняття спеціального універсального міжнародно-правового акта з питань захисту прав меншин уявлялося неможливим, держави погодилися ухвалити Декларацію ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. Права, що містяться в ній мають декларативний, а не юридично обов’язковий характер, але Генеральна Асамблея ООН, ухваливши цю декларацію як універсальний політичний документ, об'єднує світове співтовариство в справі захисту національних меншин і закладає основи прийняття ними нових звичаєвих і договірних норм міжнародного права. Декларація найважливіших політичних принципів може стати проектом універсального міжнародно-правового договору у цій сфері.
8. Оцінюючи діяльність ОБСЄ в зазначеній сфері, необхідно підкреслити, що її специфіка полягає в тому, що організація приймає політично обов’язкові, а не юридично зобов'язальні рішення. Документи розробляються й ухвалюються на основі спільної політичної волі, а положення про національні меншини приймаються в пакеті з іншими найважливішими політичними положеннями, що стосуються практичного співробітництва держав-учасниць. З огляду на часовий фактор прийняття таких рішень є динамічнішим, ніж підготовка й ухвалення подібних міжнародно-правових документів. І хоча деякі фахівці відносять основні документи ОБСЄ до сфери “м'якого права” або й навіть юридично обов’язкових угод, їхні положення є політичними нормами, а відтак невиконання їх окремою державою не спричиняє будь-яких юридичних наслідків і не може слугувати підставою для звернення країн, національних меншин та осіб, які до них належать, у національні або міжнародні судові установи. Основні програмні документи ОБСЄ, підписані главами держав і урядів більшості європейських країн, та їхні положення (політичні зобов'язання) є загальновизнаними європейськими політичними стандартами. Як показує практика, такі політичні норми можуть розглядатися і застосовуватися як високоавторитетні узгоджені допоміжні засоби при розробці як багатосторонніх, так і двосторонніх міжнародних договорів у галузі захисту прав національних меншин. Найчастіше це відбувається шляхом прямого включення тексту таких загальновизнаних політичних норм у юридичні документи. Про це свідчить, наприклад, сучасна правотворча діяльність Ради Європи в цій сфері.
9. Політичні норми, які застосовуються на всьому просторі Євросоюзу, суттєвою мірою визначають загальноєвропейські стандарти щодо захисту меншин. Проте слід зазначити, що політика ЄС у сфері захисту національних меншин не є однаковою щодо різних груп країн. Від країн-кандидатів Східної Європи організація вимагає створення інститутів, які гарантують захист прав національних меншин та забезпечення прав етнічних і національних груп та меншин відповідно до зобов'язань, узятих у рамках ОБСЄ, тоді як західноєвропейські держави-члени є вільними від таких зобов’язань. Наприклад, Франція, Туреччина, Іспанія, Італія проголошують національну однорідність і принципово не визнають на політичному та правовому рівнях існування національних меншин на своїх територіях; Бельгія лише підписала Рамкову конвенцію про захист національних меншин; Нідерланди, не визначивши поняття “національна меншина” на національному рівні, навіть не підписують РК. Республіку Латвія прийняли у нові члени Європейського Союзу без ратифікації Рамкової конвенції про захист національних меншин.
10. Новітній етап у політичному і правовому розв’язанні питань про забезпечення захисту прав національних меншин на регіональному рівні був започаткований наприкінці ХХ ст. політичною міжурядовою організацією – Радою Європи, головною сферою діяльності якої від моменту виникнення є захист прав людини та її основних свобод. Проаналізовані в роботі ухвалені Парламентською асамблеєю Ради Європи рекомендації (Рекомендація № 1201 (1993 р.), Рекомендація № 1492 (2001 р.), Рекомендація № 1623 (2003 р.)) присвячені виключно питанням захисту національних меншин. Рекомендації РЄ є політичними нормами і не мають юридично обов’язкової сили, але розроблені на основі їхніх вимог проекти юридичних документів, на які дають згоду держави, створюють і зміцнюють міжнародно-правову базу в сфері захисту прав національних меншин. Такою є затверджена Комітетом міністрів Ради Європи 10 листопада 1994 р., відкрита для підписання 1 лютого 1995 р. і чинна з 1 лютого 1998 р. Страсбурзька Рамкова конвенція про захист національних меншин. Ця конвенція є першим чинним спеціальним багатостороннім вельми дієвим міжнародно-правовим документом, присвяченим захистові прав національних меншин загалом, у якому наголошується, що такий захист становить невід’ємну складову міжнародного захисту прав людини. Іншим важливим міжнародно-правовим актом у сфері захисту умов існування меншин, який містить норми та принципи спеціального характеру, є ухвалена в рамках Ради Європи 5 листопада 1992 р. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, яка набула чинності 1 березня 1998 р.
11. Всі визначені і проаналізовані в дисертації права меншин та осіб, які до них належать, що містяться в універсальних конвенціях ООН та її спеціалізованих установ і регіональній Рамковій конвенції РЄ про захист національних меншин, дають підстави стверджувати, що в основу міжнародного права у галузі захисту прав меншин, покладено основні права рівності й недискримінації та спеціальні права на існування і самобутність, на яких базуються інші чинні спеціальні права, що дають представникам меншин можливість виявляти і зберігати свої культурні, релігійні та мовні особливості.
Права меншин можна також розділити на загальні (основні) і спеціальні (особливі) громадянські, політичні та культурні права.
Основними громадянськими правами осіб, які належать до національних меншин, є: право на життя; право рівності перед законом та право на рівний правовий захист; право недискримінації; право на свободу виявлення поглядів, думки, совісті й релігії; право на громадянство; право на свободу мирних зборів та асоціацій. До громадянських спеціальних прав можна віднести право вільно вирішувати питання про належність до національної меншини, право на захист від примусової асиміляції.
Основними політичними правами є: право брати участь у виборах – голосувати і висувати свою кандидатуру на основі загального й рівного виборчого права; право брати участь в управлінні країною й державними справами, право рівного доступу до державної служби. До кола економічних прав належить лише право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими. Гарантіям представництва національних меншин в економічному житті країни в міжнародному праві приділяється занадто мало уваги, на що справедливо вказують сучасні дослідники цього питання.
До основних культурних прав належать: право користуватися своєю культурою, право осіб, які належать до релігійних меншин, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, право користуватися рідною мовою.
Усі інші визначені права осіб, які належать до національних меншин, є спеціальними культурними правами: право на вивчення рідної мови і навчання рідною мовою; право створювати свої релігійні установи, організації та асоціації; право на культурну спадщину; інформаційні права; право брати участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і на міжнародному рівні; право встановлювати та підтримувати вільні та мирні транскордонні контакти з особами, з якими представників меншин об’єднують спільні етнічні, культурні, мовні або релігійні ознаки чи спільна культурна спадщина, та інші права, які разом з основними правами складають право на самобутність кожної особи, що належить до національної меншини. Необхідно наголосити, що відповідно до чинних норм міжнародного права спеціальні права національних меншин не можуть бути привілеями. Спеціальні права – це одна з форм позитивних дій, спрямованих на те, щоб меншини могли зберегти свої особливості й традиції, причому ці права так само важливі для забезпечення рівного ставлення, як і права рівності й недискримінації та інші основні права людини.
12. На підставі науково обгрунтованих критеріїв у роботі визначено, що в межах міжнародного права у галузі захисту прав людини та основних свобод відбувається становлення окремого нормативного комплексу (підгалузі) із забезпечення та захисту прав національних меншин та осіб, які до них належать. Структурними елементами цього комплексу (міжнародного захисту прав меншин) є принципи і норми інститутів міжнародного права захисту прав людини та основних свобод (інститут громадянських та політичних прав людини; інститут економічних, соціальних та культурних прав людини; інститут ліквідації всіх форм дискримінації та ін.) і принципи і норми, які передбачають виключно спеціальні права меншин та осіб, що до них належать (право на самоідентифікацію; мовні права; право зберігати та розвивати самобутність і культуру меншини; освітні права; захист від примусової асиміляції тощо). Наступним важливим етапом процесу становлення цього нормативного комплексу може стати, як зазначалося, прийняття під егідою ООН універсального кодифікаційного акта з питань прав меншин та осіб, які належать до них, на основі Декларації ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин.
13. Аналіз змісту норм чинного міжнародного права дає підстави констатувати, що в сучасному міжнародному праві відсутні юридичні норми, які б визнавали право національних меншин на політичне самовизначення, хоча немає й таких, які б забороняли його. Автором доопрацьовано новітню концепцію “внутрішнього” самовизначення національних меншин. Зовнішнє самовизначення в більшості випадків асоціюється з правом на політичну самостійність і територіальне відділення. Внутрішнє самовизначення стосується проблеми відносин між меншинами та їхніми представниками і державою (урядом), у якій вони проживають. На нашу думку, право на таке самовизначення меншин передбачене принципом рівноправності й самовизначення народів, який сформульований в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співпраці між державами відповідно до Статуту ООН. Основна його ідея полягає в тому, що держави повинні мати “уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без відмінності за расою, віросповіданням або кольором шкіри”. “Народ”, що проживає в межах однієї держави, складається, як правило, з різних національних, релігійних і мовних груп. Відповідно до положення принципу, яке розглядається, уряд у державі має представляти інтереси всього народу, всіх людей і груп, зокрема незалежно від раси та віросповідання. Всі повинні мати рівне право на внутрішнє самовизначення, що сповна стосується національних меншин і осіб, які до них належать. Проте варто зазначити, що положення вказаного основного принципу сучасного міжнародного права, зокрема про те, що “створення суверенної й незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом” (абз. 4), передбачають право на самовизначення народу загалом, а не його складових елементів. Процес суверенізації національних меншин не визнається міжнародним правом, оскільки цілковито суперечить історичним реаліям і політичним інтересам держав – основних його суб'єктів і творців.
14. Права меншин і осіб, які до них належать, є невід’ємною складовою міжнародного права прав людини і що здебільшого вони мають індивідуальний характер. Водночас такі права, як право на існування, право на самобутність, на забезпечення ефективної участі осіб, які належать до національних меншин, у процесах ухвалення рішень та у виборних органах як на національному, так і місцевому рівнях, на впровадження форм місцевого самоврядування та певних видів автономії, на діяльність політичних партій національних меншин, на представництво в законодавчих і виконавчих органах мають колективний характер. Усі вони визначені в міжнародних документах, більшість визнані в міжнародному праві й у національному законодавстві низки держав. До того ж певну користь національні меншини можуть здобувати від здійснення колективних прав народів, “прав третього покоління”: права на мир, права на розвиток, права на довкілля. Права меншин і осіб, що належать до них, будучи водночас складовою й основних індивідуальних прав людини, і колективних прав певних груп, мають як індивідуальний, так і колективний характер і становлять окрему сукупність прав, специфічним суб’єктом яких є національні, культурні, релігійні й мовні меншини та особи, які до них належать. Але слід наголосити, що такі права є не сумою індивідуальних прав, а становлять якісно новий рівень захисту меншин. Меншини потребують спеціальних прав, пов’язаних радше з груповими, аніж з індивідуальними правами, але належить завжди пам’ятати, що хоча такі групові права й наголошують на ідентичності групи, в остаточному підсумку вони працюють на користь прав індивідуальних членів таких груп і в жодному разі не повинні їх порушувати. Таким чином, групові права меншин не можуть підпорядковувати собі індивідуальні права, якими б не були традиції тієї чи іншої спільноти.
15. Існування найпрогресивніших норм міжнародного права не гарантує їх виконання, якщо відсутні ефективні механізми контролю за їх здійсненням. Постійна палата міжнародного правосуддя мала обмежену практику здійснення судового розгляду у сфері захисту національних меншин передусім тому, що держави не були зацікавлені в її обов’язкових рішеннях з цих питань. Але результати її діяльності наклали значний відбиток на роботу всіх інших міжнародних установ, відповідальних за виконання державами своїх зобов’язань у цій галузі.
Аналіз квазісудової діяльності Комітету з прав людини свідчить про пильну увагу органу ООН до проблем урегулювання спорів про порушення прав національних меншин та індивідуальних прав осіб, які до них належать, незважаючи на обмежені ресурси й повноваження, надані йому державами-учасницями МПГПП і Факультативним протоколом до нього. Проте, його рішення сприймаються політиками і правниками як найважливіші допоміжні засоби для тлумачення міжнародно-правових норм та реалізації їх на внутрішньодержавному рівні.
Практика свідчить, що Європейський суд з прав людини порівняно рідко застосовує ст. 14 ЄКПЛ, яка гарантує здійснення визнаних у ній прав і свобод без будь-якої дискримінації, зокрема за ознакою національного або соціального походження та “належності до національних меншин”. Проте низка розглянутих Судом справ безпосередньо стосуються захисту прав меншин та осіб, які до них належать. Не зважаючи на обережність, з якою Європейський суд підходить до проблем національних меншин, та на побоювання зачепити державний суверенітет його діяльність набуває дедалі більше значення для захисту прав національних меншин на європейському континенті.
Оцінюючи дієвість наглядового механізму контролю за виконанням Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин загалом та роль Консультативного комітету як його виконавчого органу зокрема, слід ураховувати, що цей механізм лише нещодавно був введений у дію. Тож сьогодні головним його здобутком слід вважати те, що в більшості держав Європи проблема захисту національних меншин стала публічною (проаналізовано, прийнято і оприлюднено 34 висновки щодо імплементації конкретними державами-учасницями РК її положень та ухвалено 25 відповідних резолюцій КМ), широко обговорюваною темою, яка розглядається урядами держав як загальновизнане політичне і юридичне питання, від оптимального розв’язання якого залежать стабільність міжнаціональних відносин у країнах та створення умов миру і безпеки на континенті.
Визначаючи роль міжнародних судових, квазісудових та наглядових процедур контролю за виконанням узятих на себе державами міжнародних зобов’язань щодо забезпечення прав національних меншин, слід зауважити, що вони забезпечують узгодженість національного законодавства з чинними нормами міжнародного права, дають об’єктивну міжнародну оцінку політиці і практиці держав стосовно виконання ними взятих на себе зобов’язань. Посилити ефективність діяльності таких міжнародних механізмів може тільки визнання їх максимальною кількістю держав, які б дали згоду на їх повноцінне функціонування без застережень, що обмежують їх компетенцію чи сферу дії або є несумісними із завданнями (об’ємом і метою) договорів, за додержанням яких вони наглядають.
16. Міжнародні стандарти універсальних і регіональних міжнародних організацій, правові акти, які ухвалені під їх егідою, справляють значний вплив на закріплення і розвиток стандартів захисту прав національних меншин у двосторонніх угодах. Водночас тільки в двосторонніх угодах держави мають можливість урахувати конкретні міжнаціональні ситуації, специфіку виникнення й існування певних меншин, їхні конкретні труднощі та потреби. Норми таких договорів урегульовують спеціальні питання, актуальні тільки для певних держав і відповідних меншин. Базуючись на універсальних і регіональних міжнародних стандартах у сфері захисту прав національних меншин, двосторонні угоди доповнюють їх практичними рішеннями конкретних питань. Така взаємодія збагачує теорію і практику в цій галузі і дає підстави стверджувати, що двосторонні міжнародні договори поряд з універсальними і регіональними правовими та політичними актами є невід’ємним складником сучасної системи захисту прав національних меншин у Європі.
17. Ключовим індикатором наявності належного правового статусу в осіб, що відносяться до національних меншин, є включення їх у конкретні положення конституційного та іншого національного законодавства. Західноєвропейські держави, що мають розвинуті національно-правові інститути захисту прав людини й основних свобод, зазвичай вважають, що не мають потреби у відповідному конституційному або спеціальному законодавстві, і регулюють питання захисту національних меншин за допомогою включення окремих норм у законодавчі акти різних галузей права або обмежуються прийняттям конституційних та/чи галузевих норм про заборону дискримінації, зокрема за ознакою національного походження. Проте, положення про статус національних меншин з початку 1990-х років містяться в новому конституційному законодавстві майже всіх держав Центральної й Східної Європи, що ухвалювалося після відомих значних політичних і соціально-економічних зрушень у цих країнах. Низка держав, наприклад Австрія, Литва, Чехія, Угорщина, Україна, прийняла спеціальні національні закони для захисту прав національних меншин.
Зміст наведених конституційних положень свідчить про те, що держави проживання гарантують національним меншинам та особам, які до них належать (найчастіше громадянам цих держав), по-перше, загальновизнані, основні права і свободи людини, по-друге, певне коло, сказати б, “класичних” спеціальних прав, до яких належать права: на збереження самобутності; на розвиток своєї культури; мовні права (створювати навчальні заклади, навчатися і користуватися рідною мовою, отримувати і поширювати інформацію рідною мовою). Окремі держави конституційно гарантують національним меншинам певні спеціальні права в політичній та інших сферах суспільного життя: право на представництво у виборних органах влади; право на участь у вирішенні питань, що стосуються національних меншин; право на самоврядування; право на культурну автономію та ін. Термін “національна меншина” застосовується лише у нових конституціях країн Центральної і Східної Європи, у конституціях країн західноєвропейської демократії такий термін або будь-який його прямий еквівалент не вживається.
18. Новітня тенденція застосування країнами походження національних меншин свого спеціального національного законодавства щодо захисту їхніх прав та інтересів у країнах проживання розцінюється державами неоднозначно. Загальноприйняті принципи та норми міжнародного договірного і звичаєвого права не передбачають прямої дії національних законів держави, зокрема щодо співвітчизників, представників національних меншин, у межах іншого територіального суверена. Висновок Венеціанської комісії про те, що прийняття державами односторонніх заходів щодо захисту своїх меншин незалежно від того, проживають вони в сусідніх чи інших країнах, та офіційне надання переваг особам, які належать до таких національних меншин, не мають достатніх підстав, щоб стати міжнародним звичаєм, і є законними лише тоді, коли беруться до уваги такі принципи міжнародного права, як територіальний суверенітет держав, pacta sunt servanda, дружні відносини між державами та повага до прав людини і основних свобод, зокрема заборона дискримінації – є визначальним при вирішенні цього питання. З урахуванням висновку комісії та з погляду чинного міжнародного права не викликають заперечень національні закони країн походження щодо своїх меншин, представники яких є іноземними громадянами і проживають за їх межами, якщо результати дії цих законів мають місце виключно на території країни їх походження і не зачіпають внутрішньодержавних інтересів країни їх проживання. Екстериторіальна дія національного закону можлива лише на основі договору зацікавлених держав про поширення дії такого закону або її наслідків на територію іншого суверена.
19. Як і для більшості країн світу, проблема забезпечення прав національних меншин актуальна і для сучасної незалежної суверенної України. Підсумовуючи результати дослідження щодо виконання Україною принципів Рамкової конвенції, Комітет міністрів РЄ у своїй резолюції від 5 лютого 2003 р., наголосив, що: Україна доклала похвальних зусиль у питанні підготовки законодавства загального характеру для захисту національних меншин та продемонструвала повагу до зобов’язань щодо імплементації цього законодавства. Проте залишаються деякі недоліки та спостерігається певний відхід від правових рамок, що стосуються виконання Рамкової конвенції. Аналізуючи правове становище осіб, які належать до національних меншин в Україні, сучасні вимоги міжнародно-правових актів і зауваження моніторингового органу з цього приводу, можна дійти висновку, що, по-перше, Україна відіграє гідну роль у справі становлення національного і розвитку сучасного міжнародного права захисту прав меншин, а по-друге, існує нагальна необхідність спрямувати національну правотворчість та практичну діяльність на вдосконалення національного законодавства й усунення недоліків та невідповідностей щодо європейських міжнародно-правових стандартів захисту прав меншин, визначених у резолюції Комітету міністрів, висновках Консультативного комітету Ради Європи, зауваженнях вітчизняних фахівців.
Низка рекомендації, викладених у розділі 6 дисертаційного (с. 397–400) дослідження, спрямовані на розв’язання таких питань.
Проведене комплексне дослідження з проблем становлення і функціонування міжнародних засад і інституційних механізмів захисту прав національних меншин дає підстави робити загальний висновок про те, що ця сфера міжнародних правовідносин постійно знаходиться в центрі уваги міжнародного співтовариства, перебуває в процесі вдосконалення і вимагає від фахівців подальшого наукового аналізу, теоретичного обґрунтування та практичних висновків як на державному, так і на міжнародному рівні.
У Декларації ЮНЕСКО про расу і расові забобони, яка була ухвалена Генеральною конференцією в 1978 р., держави урочисто проголосили один із найважливіших принципів буття нашої цивілізації: “Всі люди належать до одного і того ж виду і мають спільне походження. Вони народжуються рівними в достоїнстві й у правах, і кожен із них становить невід'ємну складову людства. Всі люди і групи людей мають право відрізнятися один від одного, розглядати себе як таких і вважатися такими”. Ці найгуманніші принципи існування людей розумних повинні стати правовими нормами життя суспільства – і коли це станеться, проблема національних меншин стане минулою ерою в історії людства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Документи та матеріали
1. Акт проголошення незалежності України // ВВР України. – 1991. – № 38. – Ст. 502.
2. Венская Декларация и Программа действий, 25 июня 1993 г. // Действующее международное право. В 3-х тт. / Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. – М.: Изд-во Московского независимого ин-та междунар. права, 1999. – Т. 2. – С. 94–104.
3. Венская конвенция о праве международных договоров // Действующее международное право. В 3-х тт. / Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. – М.: Изд-во Московского независимого ин-та междунар. права, 1999. – Т. 1. – С. 343–372.
4. Висновок № 190 (1995) на заяву України про вступ до Ради Європи // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-американського бюро захисту прав людини. – 1998. – Вип. 21. – С. 182–186.
5. Гаазькі рекомендації щодо права національних меншин на освіту // Захист прав національних меншин в Україні: Збірник нормативно-правових актів. –К.: Держкомнацміграції, АНКАОУ, 2003. – С. 140–149.
6. Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту та пояснювальна записка. – Гаага: Фонд міжетнічних відносин, 1996. – 17 с.
7. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН, от 24 октября 1970 г. // Действующее международное право. В 3-х тт. / Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. – М.: Изд-во Московского независимого ин-та междунар. права, 1999. – Т. 1. – С. 65–73.
8. Декларация ЮНЕСКО о расе и расовых предрассудках от 27 ноября 1978 года // Международные нормативные акты ЮНЕСКО. – М., 1993. – С. 223–229.
9. Декларація прав національностей України // ВВР України. – 1991. – № 25. – Ст.799.
10. Декларація прав осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-американського бюро захисту прав людини. – 1998. – Вип. 21. – С. 79–82.
11. Декларация о правах лиц, принадлежащих к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам от 18 декабря 1992 г. // Действующее международное право. В 3-х тт. / Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. – М.: Изд-во Московского независимого ин-та междунар. права, 1999. – Т. 2. – С. 90–94.
12. Декларация Рио-де-Жанейро по окружающей среде и развитию // Действующее международное право. В 3-х тт. / Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. – М.: Изд-во Московского независимого ин-та междунар. права, 1999. – Т. 3. – С. 687-692.
13. Декларація принципів, якими держави-учасниці будуть керуватися у взаємних відносинах // Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. 2-е вид. / Упоряд. Ю.К. Кучеренко. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 181–192.
14