ПРАВОНАСТУПНИЦТВО УКРАЇНИ ЩОДО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ КОЛИШНЬОГО СРСР

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. Особливості розвитку правонаступництва держав у
сучасному міжнародному праві
11
1.1. Юридичний зміст правонаступництва держав 11
1.2. Правова сутність категорій правонаступництва держав 36
1.3. Правонаступництво держав як загальносистемний міжгалузевий
інститут міжнародного права 54

РОЗДІЛ 2. Характеристика правонаступництва держав щодо
міжнародних договорів

65
2.1. Зміст інституту правонаступництва держав у його співвідношенні з
принципами міжнародного договірного права 65
2.2. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо
міжнародних договорів 1978 р. у співвідношенні з міжнародним
звичаєвим правом 76
2.3. Юридичний зміст статті 34 Віденської конвенції 1978 р.:
континуїтет чи дисконтинуїтет? 89
2.4. Особливості міжнародно-правового регулювання
правонаступництва держав стосовно правовстановлюючих
багатосторонніх договорів 100
2.5 Значення “презумпції континуїтету” у сфері правонаступництва 105
2.6. Принцип визначення юридичних наслідків правонаступництва
держав шляхом добросовісних переговорів 109

РОЗДІЛ 3. Практика України у сфері правонаступництва
щодо міжнародних договорів колишнього СРСР

118
3.1. Проголошення незалежності України у світлі категоризації
правонаступництва держав 118
3.2. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва України
щодо міжнародних договорів колишнього СРСР 123
3.3. Правонаступництво України щодо двосторонніх договорів СРСР 130
3.4. Правонаступництво України щодо територіальних договорів СРСР 156
3.5. Правонаступництво України щодо багатосторонніх договорів
колишнього СРСР 166
3.6. Міжнародні договори колишнього СРСР і національне
законодавство України
170
ВИСНОВКИ 185
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 193
ДОДАТКИ 245

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Із завершенням процесу деколонізації науковий інтерес до проблематики правонаступництва дещо знизився, що дало привід в алегоричному сенсі віднести її дослідників до категорії тих, хто “перебуває під загрозою вимирання” [1, с.74]. Утім, бурхливі геополітичні події на євразійському просторі початку 90-х років ХХ ст., у вирі яких відбулося об’єднання Німеччини та Йємену, припинили своє існування СРСР, СФРЮ та ЧСФР, і внаслідок чого виникли нові держави, надали тематиці правонаступництва якісно нового теоретико-практичного звучання.
Серед низки проблем правонаступництва, з якими довелося стикнутися цим новоутвореним суб’єктам міжнародного права, включаючи й Україну, а саме щодо вирішення долі державних активів, боргів, архівів, громадянства тощо, особливе значення набуло з’ясування статусу міжнародних договорів, укладених державами-попередницями. Значні складнощі при розв’язанні цієї проблеми зумовлюються фактичною відсутністю у міжнародному праві уніфікованих принципів та норм, які б чітко регламентували юридичні наслідки правонаступництва. Попри завершену кодифікацію цієї правової матерії з прийняттям Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 р. (далі - Віденська конвенція 1978 р.), а також незважаючи на чималу кількість присвяченої цій тематиці літератури, правонаступництво продовжує відноситися до найбільш суперечливих та складних інститутів сучасного міжнародного права. Відтак, є нагальною потреба у внесенні ясності в окреслену сферу, передовсім, шляхом ідентифікації тих міжнародно-правових приписів, котрі набули загальновизнаного звичаєвого характеру і широко застосовуються на практиці.
Виходячи з цього, крім актуальності в теоретичному плані, аналіз правонаступництва стосовно міжнародних договорів колишнього СРСР має для України й важливу практичну значимість. Навіть через 13 років незалежності проблема обов’язковості для України договірних інструментів колишнього СРСР залишається без належного розв’язання. Незважаючи на певні кроки, зроблені за цей час компетентними органами влади України, на адресу Міністерства закордонних справ (МЗС) продовжують надходити запити, у тому числі й від іноземних держав, щодо надання роз’яснень на предмет чинності для України того чи іншого договору, стороною якого був СРСР. Такий стан справ є наочним індикатором недосконалості існуючого внутрішньо-правового механізму встановлення обов’язковості договорів колишнього СРСР, а також визначення їх місця у правопорядку України.
Ухвалення спеціального Закону України “Про правонаступництво України” (далі – Закон про правонаступництво), а також укладання відповідних домовленостей у рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД), хоча й певною мірою сприяли з’ясуванню статусу міжнародних договорів колишнього СРСР, утім, як свідчить практика, ці акти навряд чи можуть розглядатися достатньою підставою автоматичного визнання Україною їх чинності. Доволі суперечлива практика у сфері правонаступництва стосовно дво- та багатосторонніх договорів колишнього СРСР так само не дозволяє з належною впевненістю зробити висновок про зобов’язальну силу зазначених договорів, особливо тих, стосовно яких не було вжито формальних кроків для підтвердження або припинення їх чинності.
Доводиться констатувати, що проблема правонаступництва України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР досі не знайшла належного висвітлення у вітчизняній літературі. Вибрані аспекти цієї тематики заторкувалися у роботах Г.В.Галущенка, В.Н.Денисова, В.І.Євінтова, О.О.Мережка, В.В.Мицика, О.Ф.Моцика, Ю.О.Ноговіциної, О.Ю.Перевезенцева, Л.Д.Тимченка, О.О.Чалого та ін. Певний інтерес до правонаступництва України спостерігається й у розробках західних юристів-міжнародників. Серед них можна згадати праці М.Коскенніємі, У.Фастенрата, А.Циммерманна, Т.Швайсфурта та ін. Крім того, в тій чи іншій мірі українську тематику у контексті правонаступництва заторкували Г.Беемельманнс, К.Баттерворт, К.Бюлер, Д.Вагтс, Я.Клабберс, М.Крейвен, Р.Мюллерсон, С.Отер, М.Сілагі, П.Таларі, К.Тум, П.Уїлльямс, Е.Уїлльямсон і Дж.Осборн, О.Шахтер, М.Шоу та ін.
Хоча в роботах згаданих вчених й висвітлюються окремі аспекти практики України в області правонаступництва, низка принципових питань залишається недостатньо дослідженою. Досі немає й жодної монографічної праці, присвяченої правонаступництву України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР. Саме зростаюча теоретична і практична значимість правонаступництва спонукали автора дати його системний аналіз та, виходячи з новітньої практики держав, переосмислити деякі традиційні підходи до вирішення цієї проблеми.
Зв’язок роботи з науковими програмами та плановими темами. Дисертація виконана як складова науково-дослідної роботи Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, а саме теми “Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України”, що здійснюється у рамках вивчення проблеми “Україна у системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика” (№ державної реєстрації RK 0100U000800).
Мета та завдання дисертаційного дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в: узагальненні теорії та практики правонаступництва держав щодо міжнародних договорів з врахуванням новітніх тенденцій розвитку цього інституту міжнародного права; аналізі набутого досвіду незалежної України у сфері правонаступництва стосовно міжнародних договорів колишнього СРСР; встановленні прогалин у внутрішньо-правовому механізмі правонаступництва України щодо зазначених договорів і виробленні рекомендацій стосовно його удосконалення.
Поставлена мета зумовила необхідність зосередження основної уваги на вирішенні таких завдань:
- сформулювати визначення поняття та категорій правонаступництва держав;
- виявити особливості правової природи інституту правонаступництва держав та дати його дефініцію;
- визначити місце інституту правонаступництва у системі міжнародного права, розкривши специфіку його співвідношення з правом міжнародних договорів;
- кваліфікувати статус Віденської конвенції 1978 р. у сучасному міжнародному праві;
- ідентифікувати загальновизнані принципи de lege lata у сфері правонаступництва стосовно міжнародних договорів у випадках відокремлення частини території держави або її розпаду;
- встановити особливості юридичного факту припинення існування СРСР та виникнення суверенної Української держави з точки зору категоризації правонаступництва;
- узагальнити практику України в сфері правонаступництва щодо міжнародних договорів колишнього СРСР;
- визначити статус договорів колишнього СРСР у внутрішньому правопорядку України та розробити пропозиції щодо вдосконалення існуючого механізму підтвердження або припинення їх чинності.
Об’єктом дисертаційного дослідження є міжнародні правовідносини, що виникають у сфері правонаступництва держав. Предмет дослідження становить комплекс міжнародно-правових принципів та норм в області правонаступництва держав стосовно міжнародних договорів з особливим наголосом на вітчизняну практику правонаступництва щодо договорів колишнього СРСР.
Методологічну основу дисертації складають загальновизнані методи пізнання і розкриття змісту правових явищ, зокрема: історико-логічний та порівняльний, що були використані у процесі аналізу понять “правонаступництво держав” і “категорії правонаступництва”; нормативний метод, що застосовувався при визначенні в міжнародному праві статусу Віденської конвенції 1978 р., а також у процесі аналізу законодавства України, що регламентує наслідки правонаступництва стосовно міжнародних договорів колишнього СРСР; системно-структурний та системно-функціональний методи, які, серед іншого, покладені в основу розгляду інституту правонаступництва і встановлення його місця у системі міжнародного права.
Теоретичним підґрунтям дисертації слугували також праці юристів-міжнародників, що належать до різних наукових напрямів, а саме Е.Белло, Ф.Веллета, Я.Верзійля, У.Дженкса, М.Джоунса, Е.Кастрена, Д.П.О’Коннела, Г.-Д.Тревірануса, О.Удоканга, Х.Уолдока, К.Цеманека та ін. (західні школи); Х.Бокор-Сеге, І.Кірстена, Б.Майсснера, В.Пьоггеля, Х.Пьоггеля та ін. (школа соціалістичних країн); Ї.Маконнена, М.-М.К.Яссіна та ін. (представники країн, що розвиваються). Використані й праці з цієї проблематики радянських вчених - М.М.Авакова, Р.Л.Боброва, Л.В.Власової, В.М.Дурденевського, А.А.Єсаяна, Н.В.Захарової, Д.Б.Левіна, В.А.Марухяна, Д.І.Фельдмана, Н.М.Ульянової та ін. Дисертант звертався також до робіт Р.Віттковськи, Г.Гафнера, Д.Грасгоффа, Ф.Дрингаузена, К.Ебенрота, Б.Зімми, Е.Корнфайнд, М.Лехто, І.І.Лукашука, М.Мрака, Г.-П.Нойгольда, А.Райніша, Г.Тіхи, М.О.Ушакова, В.Фідлера та ін., в яких розглядається сучасна практика у сфері правонаступництва держав.
Емпіричну базу роботи становлять: прийняті під егідою ООН договірні інструменти, насамперед, Віденська конвенція 1978 р.; матеріали та документи з питань правонаступництва Комісії міжнародного права, Асоціації міжнародного права, Інституту міжнародного права, спеціалізованих органів Ради Європи, інших міжнародних інституцій; практика утворених на початку 90-х років ХХ ст. держав; укладені Україною міжнародні акти, які стосуються правонаступництва щодо міжнародних договорів колишнього СРСР; відповідні законодавчі акти України; офіційне листування МЗС України з іноземними державами та міжнародними організаціями; усталена практика відповідних органів державної влади України у сфері правонаступництва.
Наукова новизна одержаних результатів. Робота являється, по суті, першим в Україні комплексним дослідженням, в якому дано аналіз широкого кола теоретичних і практичних питань з правонаступництва України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР.
Найсуттєвіші результати дисертаційного дослідження, що були отримані пошукувачем особисто і характеризують його наукову новизну, полягають у наступному:
- правонаступництво держав може бути визначене як юридичний факт здійснюваної у відповідності до основоположних міжнародно-правових принципів заміни однієї держави (попередниці) іншою державою (наступницею) у несенні відповідальності за міжнародні відносини певної території, із якою (заміною) міжнародне право ipso facto пов’язує виникнення відповідних юридичних наслідків;
- категорії правонаступництва виступають як сукупність типових історичних подій і фактичних ситуацій, котрі слугують необхідною і достатньою юридичною підставою для виникнення міжнародно-правових відносин у сфері правонаступництва, а відтак і для застосування відповідних міжнародно-правових норм;
- інститут правонаступництва держав є загальносистемним міжгалузевим інститутом міжнародного права і може розглядатися як система взаємопов’язаних між собою принципів та норм, що регламентують комплекс правовідносин, які виникають між державою-попередницею, державою-наступницею і державами-контрагентами, визначаючи спосіб та обсяг прав і зобов’язань держави-попередниці, що можуть або повинні перейти до держави-наступниці, а також кореспондуючих прав і зобов’язань, що можуть або повинні виникнути для держав-контрагентів зокрема та міжнародного співтовариства в цілому;
- специфіка співвідношення між нормами права міжнародних договорів та інституту правонаступництва полягає у тому, що останні, будучи lex speciales, повинні мати переважну юридичну силу над постулатами договірного права, насамперед, pacta tertiis nec nocent nec prosunt (договір не може встановлювати прав і зобов’язань для третьої сторони без її на це згоди);
- констатовано вельми обмежену застосовність Віденської конвенції 1978 р., яка, представляючи головним чином акт прогресивного розвитку міжнародного права, лише частково кодифікувала загальновизнані звичаєві норми у цій сфері;
- важливим принципом в області правонаступництва, що набув статусу норми міжнародного звичаєвого права, є принцип обопільного зобов’язання держави-наступниці та держав-контрагентів вступати у переговори з метою з’ясування статусу договорів держави-попередниці у їх взаємних відносинах, причому такі переговори повинні ґрунтуватися на засадах добросовісності (bona fides), а необґрунтована відмова їх розпочати може призвести до виникнення міжнародно-правової відповідальності держави;
- “презумпція континуїтету” міжнародних договорів держави-попередниці виражається у збереженні їх чинності доти, поки не буде доведено протилежне;
- у сфері правонаступництва відсутня загальновизнана норма, яка б встановлювала автоматичний континуїтет правотворчих багатосторонніх договорів;
- тенденції розвитку інституту правонаступництва у сучасний період характеризуються тим, що держави застосовують не лише норми міжнародного права у цій сфері, а все більше керуються фактичними обставинами конкретної ситуації, перш за все, політичною доцільністю та дипломатичною зручністю;
- підтверджуючи загальноприйнятий характер принципу автоматичного континуїтету міжнародних договорів, якими встановлюються державні кордони, аналіз практики України, водночас, засвідчує певні відхилення у застосуванні даного принципу й стосовно інших територіальних договорів;
- критеріями чинності двосторонніх договорів колишнього СРСР, обов’язковість яких для України документально не підтверджена, є: досягнення цілі договору або його виконання; завершення строку дії договору; настання передбаченої договором відмінювальної умови; новація договору; зміна сфери територіальної дії договору; мовчазна (конклюдентна) згода сторін, у тому числі що випливає з їх фактичної поведінки або інших конклюдентних дій;
- удосконаленню внутрішньо-правового механізму встановлення для України наслідків правонаступництва стосовно міжнародних договорів колишнього СРСР має сприяти прийняття спеціального Закону щодо порядку набуття їх чинності у законодавстві України з метою: “легітимізації” фактичної практики підтвердження або припинення юридичної сили цих договорів; констатації обов’язковості вже укладених домовленостей, якими здійснено правонаступництво з окремими державами; регламентації статусу тих договорів колишнього СРСР, стосовно яких досі не вжито кроків для підтвердження або припинення їх чинності; забезпечення офіційного опублікування чинних для України договорів колишнього СРСР.
Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає у можливості застосування його положень при розв’язанні прикладних проблем у сфері правонаступництва України щодо договорів колишнього СРСР не лише органами зовнішніх зносин, але й представниками законодавчої та судової гілок влади, юристами-практиками в цілому. Зроблені висновки можуть сприяти вирішенню практичних питань, котрі виникають у процесі оформлення наслідків правонаступництва щодо договорів колишнього СРСР. Запропоновані підходи до вдосконалення національного законодавства, яке регулює порядок встановлення правових наслідків правонаступництва України, можуть бути використані при розробці відповідних законодавчих ініціатив. Зібрані автором та розміщені у чотирнадцяти додатках дисертації тексти раніше неопублікованих міжнародних актів у сфері правонаступництва є систематизованим джерелом інформації про чинні для України двосторонні договори колишнього СРСР.
Апробація і публікація результатів дослідження. Основні результати дисертації знайшли відображення у шести публікаціях, з них чотири оприлюднені у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України. Базові положення дисертації пройшли апробацію на Всеукраїнській науковій конференції “Юридичні читання молодих вчених” (м. Київ, 23-24 квітня 2004 р.).
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі: вступу; трьох розділів, поділених на п’ятнадцять підрозділів; висновків; переліку джерел; та чотирнадцяти додатків. Обсяг основного тексту - 192 сторінки, бібліографії – 52 сторінки (562 джерела), додатків – 63 сторінки. Загальний обсяг дослідження, включаючи список літератури і додатки, складає 307 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведений в дисертації системний аналіз широкого спектру загальнотеоретичних аспектів інституту правонаступництва держав, а також практики України у сфері правонаступництва щодо міжнародних договорів колишнього СРСР дає підстави зробити такі висновки та узагальнення:
1. Попри завершену кодифікацію, а також чималу кількість наукових праць правонаступництво держав продовжує належати до найбільш складних і суперечливих матерій сучасного міжнародного права.
Одна з головних причин цього полягає у наявності доктринальних розходжень щодо визначення поняття правонаступництва. Багато дослідників не зовсім виправдано кваліфікують його як перехід міжнародних прав і обов’язків держави-попередниці до держави-наступниці.
Натомість, аналіз сучасної практики держав і міжнародних юрисдикційних органів засвідчує, що більш адекватною є дефініція, котра міститься у Віденських конвенцій 1978 та 1983 рр., згідно з якою правонаступництво використовується для окреслення певної фактичної ситуації.
Базуючись на даному підході, дисертантом дано визначення правонаступництва держав як юридичного факту здійснюваної у відповідності до основоположних міжнародно-правових принципів заміни однієї держави (попередниці) іншою державою (наступницею) у несенні відповідальності за міжнародні відносини відповідної території, із якою (заміною) міжнародне право ipso facto пов’язує настання конкретних наслідків.
2. Важливе місце у контексті з’ясування юридичного змісту правонаступництва належить такому недостатньо дослідженому поняттю як “категорії правонаступництва”, які можуть бути визначені як сукупність типових фактичних ситуацій, що слугують підставою виникнення міжнародних правовідносин у сфері правонаступництва держав.
На основі запропонованих автором критеріїв вперше у вітчизняній теорії міжнародного права проведено систематизацію категорій правонаступництва, а також їх розмежування від споріднених (суміжних) подій.
3. Результати аналізу дають підстави стверджувати про існування в міжнародному праві автономного інституту правонаступництва держав, однією з важливих ознак якого є його загальносистемний міжгалузевий характер.
Юридичний зміст даного інституту полягає у регулюванні правовідносин, що виникають між їх суб’єктами, а саме державою-попередницею, державою-наступницею і державами-контрагентами з приводу визначення обсягу міжнародних прав та зобов’язань держави-попередниці, які можуть або повинні бути перейняті державою-наступницею, а також обсягу тих кореспондуючих прав та зобов’язань, що можуть або повинні виникнути для держав-контрагентів зокрема та міжнародного співтовариства в цілому.
4. Хоча правонаступництво держав є відносно самостійним міжнародно-правовим інститутом, він не може розглядатися відособлено від галузі міжнародного договірного права, з якою цей інститут тісно пов’язаний.
Характер співвідношення між зазначеними структурними елементами міжнародного права детермінується низкою факторів.
Юридичний зміст такого взаємозв’язку полягає, насамперед, у тому, що норми правонаступництва виступають спеціальними положеннями (lex speciales), володіючи переважною силою стосовно принципів права міжнародних договорів, насамперед, pacta tertiis (договір не може встановлювати прав і зобов’язань для третьої сторони без її на це згоди).
5. Аналіз сучасної практики держав, а також новітніх доктринальних поглядів свідчить про вельми обмежену практичну застосовність Віденської конвенції 1978 р.
Причина такої критичної оцінки криється не стільки у тому, що її сторонами є порівняно незначна кількість держав, скільки пояснюється тим, що зазначена Конвенція виступає в якості акту прогресивного розвитку міжнародного права, котрий лише частково кодифікував загальновизнані звичаєві принципи та норми у сфері правонаступництва стосовно міжнародних договорів.
6. Вивчення travaux preparatoires статті 34 Віденської конвенції 1978 р., а також новітньої практики держав і міжнародних юрисдикційних органів не дає достатніх підстав для висновку, що передбачений цією статтею принцип континуїтету міжнародних договорів держави-попередниці у випадках розпаду держави або відділення частини її території розглядається сьогодні як загальноприйнятий. Фактично засвідчується відсутність у сучасному міжнародному праві норми, котра б передбачала автоматичне збереження обов’язковості цих договорів.
Ідентифікована дисертантом тенденція de facto продовження їх чинності навряд чи, за умови відсутності opinio juris, здатна як така, ipso facto, породжувати юридичні наслідки як для самих держав-правонаступниць, так і для їх контрагентів.
7. Важливе значення у вищезгаданому контексті набуває принцип “презумпції континуїтету”, згідно з яким міжнародні договори держави-попередниці мають вважатися чинними у відносинах між державою-наступницею і державами-контрагентами до того часу, поки не буде доведено протилежне.
Хоча даний принцип має характер de lege ferenda, втім, відповідаючи духу і букві статті 34 Віденської конвенції 1978 р., а також враховуючи сучасні тенденції розвитку міжнародних договірних відносин щодо їх прогнозованості і стабільності, він без сумніву здатний набути статусу міжнародного права de lege lata.
8. Однією із найбільш важливих закріплених Віденською конвенцією 1978 р. звичаєвих норм міжнародного права може вважатися принцип автоматичного континуїтету міжнародних договорів, якими встановлюються територіальні режими, насамперед, державні кордони.
Попри об’єктивні складнощі у кваліфікації того чи іншого договору як територіального, згаданий принцип, у відповідності до якого правонаступництво держав як таке не заторкує чинності даної категорії міжнародних договорів, слід вважати загальновизнаним.
Водночас, всупереч вельми поширеним у доктрині поглядам, сучасна практика держав не дозволяє з належною впевненістю говорити про існування у сучасному міжнародному праві загальновизнаного принципу автоматичного континуїтету і щодо правовстановлюючих договорів багатостороннього характеру (law-making treaties)
9. Важливою нормою міжнародного звичаєвого права, що сформувалася поза рамками Віденської конвенції 1978 р., є принцип, що покладає на державу-наступницю і держави-контрагенти пряме зобов’язання вступати у переговори для визначення статусу договірної бази держави-попередниці.
При цьому суб’єкти цих правовідносин мають дотримуватися принципу добросовісності (bona fides), вести такі переговори не формально, а з метою досягнення справедливих результатів.
Грубе порушення зазначеного зобов’язання повинно тягти за собою міжнародно-правову відповідальність держави.
10. Незважаючи на певні об’єктивні обставини, а також висловлювані у літературі погляди, відсутні підстави для кваліфікації факту проголошення незалежності України як появи “нової незалежної держави” (ННД) у відповідності до підпункту f пункту 1 статті 2 Віденської конвенції 1978 р.
Таким чином, твердження про можливу застосовність до України принципу tabula rasa (“чиста дошка”), що регулює статус ННД, передбачаючи розрив договірних відносин, не має під собою достатнього підґрунтя.
Натомість, зроблено висновок, що правонаступництво України має розглядатися як категорія сецесії (відокремлення) частини території держави у контексті зникнення міжнародно-правової суб’єктності СРСР з усіма наслідками, що з цього випливають у відповідності до міжнародного права.
11. Аналіз міжнародно-правового регулювання правонаступництва України засвідчує його доволі обмежену ефективність.
Підписання нею низки інструментів у рамках СНД, а також її приєднання до Віденської конвенції 1978 р., хоча й певною мірою сприяли визначенню чинності міжнародних договорів колишнього СРСР, однак, ці кроки не змогли дати остаточної відповіді на питання їх обов’язковості для України.
Наголошено, що лише укладання додаткових домовленостей з тими чи іншими державами-контрагентами (щодо двосторонніх договорів), а також нотифікація депозитаріїв (багатосторонніх договорів) дозволяють з достатньою імовірністю дійти висновку про збереження або припинення чинності певної частини договірної бази колишнього СРСР.
12. Підписані Україною документи, якими врегульовано статус двосторонніх договорів колишнього СРСР з чотирнадцятьма державами-контрагентами, можуть бути поділені на дві умовні групи: ті, що укладені на рівні МЗС, та на рівні урядів.
Водночас, констатовано, що зазначені домовленості, незалежно від їх найменування (спільна заява, протокол, обмін нотами тощо), мають статус, аналогічний до статусу міжурядових договорів.
Так як двосторонні договори колишнього СРСР розглядаються в них як такі, що були чинними й до моменту їх укладення, зроблено висновок, що ці домовленості відіграють, швидше за все, суто комплементарну (допоміжну), а не правовстановлюючу роль, лише документально підтверджуючи факт їхньої чинності.
Аналіз кількісних показників в ході інвентаризації двосторонніх договорів колишнього СРСР засвідчує, що в середньому зберігають чинність не більше однієї шостої їх частини. Ця обставина дещо нівелює практичну цінність презумпції континуїтету щодо сукупного масиву цієї категорії договорів, адже майже 90 відсотків їх de facto визнаються нечинними.
Згідно з проведеними дисертантом підрахунками, у ході інвентаризації формально було підтверджено обов’язковість близько 160 договорів, що, беручи до уваги їх орієнтовну загальну кількість (за різними даними від 10 до 16 тис.), фактично складає не більше одного-півтора відсотка договірної бази.
Таким чином, проблема чинності переважної більшості двосторонніх договорів колишнього СРСР й досі залишається без належного розв’язання.
У контексті пошуку критеріїв, які б дозволили з більш-менш достатньою впевненістю встановлювати факт збереження або припинення чинності решти 98,5-99 відсотків договорів екс-СРСР, наголошено, що важливим інструментом є проведення їх перевірки з точки зору принципів міжнародного договірного права, насамперед, таких як: досягнення цілі договору або його виконання; завершення строку дії договору; настання передбаченої договором скасовуючої умови; новація договору; невідповідність територіальної сфери дії договору тощо.
У разі констатації потенційної застосовності того чи іншого договору колишнього СРСР згідно з вище окресленими параметрами ключовим чинником, за допомогою якого має бути визначена його чинність, виступає мовчазна згода сторін, що випливає з фактичної поведінки або інших конклюдентних дій України та відповідної держави-контрагента.
Що стосується чималої кількості так званих “забутих” договорів екс-СРСР, щодо яких взагалі відсутня будь-яка поведінка сторін, то в дисертації визнано за доцільне виходити з презумпції їх континуїтету, тобто припущення про збереження їхньої чинності до того моменту, поки не буде доведено протилежне.
13. Аналіз практики України у сфері правонаступництва щодо територіальних договорів колишнього СРСР дозволяє зробити такі висновки.
По-перше, вітчизняний досвід в цілому підтверджує застосовність загальновизнаної звичаєвої норми, яка встановлює автоматичний континуїтет договорів про державний кордон.
Одночасно, в більшості випадків здійснювалася їх новація з повторною делімітацією лінії проходження держкордону.
Що стосується колишніх адміністративних кордонів з сусідніми державами (екс-союзними республіками), то, хоча вони документально вони й не підтверджувалися, de facto процес їх делімітації базувався на існуючій на момент правонаступництва лінії міжреспубліканського кордону.
По-друге, практика України у сфері правонаступництва стосовно решти категорій договорів територіального характеру колишнього СРСР не дає належних підстав для такого ж однозначного висновку щодо застосовності до них згаданого принципу міжнародного права, згідно з яким правонаступництво як таке не заторкує їх чинності.
Мали місце випадки як декларативного підтвердження чинності одних, так і прямої відмови зацікавлених держав (у т.ч. й самої України) визнавати юридичну силу інших територіальних договорів.
14. У дисертації зафіксовано відсутність достатньо уніфікованої практики України у сфері правонаступництва й щодо багатосторонніх договорів колишнього СРСР.
Поряд з інформуванням депозитаріїв одних конвенцій про правонаступництво України (тобто декларативним підтвердженням їх чинності), мали місце й випадки приєднання України (шляхом висловлення згоди парламенту) до інших багатосторонніх договорів.
Зроблено висновок, що така неоднорідна практика певною мірою “вихолощує” юридичний зміст презумпції континуїтету більшості багатосторонніх договорів колишнього СРСР, стосовно яких поки не було вжито формальних кроків на предмет підтвердження або припинення їх чинності: з загальної кількості понад 500 договорів багатостороннього характеру Україною підтверджено обов’язковість лише близько двох десятків, тобто фактично не більше 5 відсотків.
Така незадовільна ситуація вимагає перегляду усталеної практики в області правонаступництва.
15. За підсумками аналізу внутрішньо-правового механізму визначення юридичних наслідків для України правонаступництва щодо міжнародних договорів колишнього СРСР в дисертації зроблено висновок про його недосконалість та необхідність виправлення існуючих прогалин та вад.
Констатовано, що прийнятий у вересні 1991 року Закон про правонаступництво мав, насамперед, на меті заручитися підтримкою міжнародного співтовариства для визнання незалежності України.
Саме у зв’язку його декларативною природою в Законі відсутні чіткі техніко-юридичні норми, які б регламентували порядок оформлення наслідків правонаступництва, а також імплементації міжнародних договорів колишнього СРСР у національне законодавство.
Вітчизняна практика правозастосування дає підстави стверджувати, що Закон про правонаступництво міг би розглядатися як свого роду загально-трансформаційний інструмент, за допомогою якого міжнародні договори екс-СРСР ipso jure здатні набувати чинності у внутрішньому правопорядку України.
Втім, це не обов’язково має означати, що всі ті договори колишнього СРСР, які відповідають Конституції і національним інтересам України, мають автоматично включатися в її національне законодавство.
При цьому, швидше за все, маються на увазі лише ті радянські договори, згода на обов’язковість яких була чітко виражена або шляхом укладання відповідних домовленостей між Україною і державами-контрагентами (щодо двосторонніх договорів), або шляхом нотифікації депозитаріїв (стосовно багатосторонніх договорів).
Водночас, дисертантом виявлена певна невідповідність між Законом про правонаступництво та Законом про міжнародні договори (причому, як його попередньою 1993 р., так і чинною редакцією 2004 р.), оскільки останній не передбачає такого способу набрання чинності міжнародних договорів у національному законодавстві як правонаступництво.
З формально-юридичної точки зору, всі міжнародні договори, у т.ч. й ті, стороною яких був колишній СРСР, що не пройшли закріпленої Законом про міжнародні договори імплементаційної процедури, не можуть вважатися частиною внутрішнього права України.
16. З метою усунення виявлених у дисертації недоліків у вітчизняному законодавстві зроблено висновок про необхідність розробки й прийняття спеціального Закону щодо порядку набуття чинності міжнародних договорів колишнього СРСР у національному законодавстві України.
Такий законодавчий акт, зокрема, мав би:
• по-перше, внормувати існуючу на сьогодні практику встановлення обов’язковості міжнародних договорів колишнього СРСР та припинення їх дії;
• по-друге, в документальному порядку підтвердити юридичну силу тих дво - і багатосторонніх договорів, щодо яких існує чітко виражена згода сторін;
• по-третє, чітко регламентувати статус договорів, стосовно яких не було вжито формальних кроків на предмет підтвердження або припинення їх чинності;
• по-четверте, передбачити обов’язкове опублікування у “Зібранні чинних міжнародних договорів України” та інших офіційних виданнях держави текстів як домовленостей, якими визначається статус окремих договорів колишнього СРСР, так і самих радянських договорів.

В цілому, проведений у дисертації аналіз теорії і практики України у сфері правонаступництва щодо міжнародних договорів колишнього СРСР, а також зроблені на його основі узагальнення дають підстави для висновку про актуальність зазначеної тематики і необхідність подальших наукових досліджень і розвідок на цьому напрямку.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Oeter S. State Succession and the Struggle over Equity: Some Observations on the Laws of State Succession with Respect to State Property and Debts in Cases of Separation and Dissolution of States // German Yearbook of International Law (GYIL). - 1995. - Vol. 38. – S.71-84.
2. Neuhold H., Simma B. Neues europäisches Völkerrecht? // Neues europäisches Völkerrecht nach dem Ende des Ost-West-Konfliktes? - Neuhold H., Simma B. (Hrsg.). - Baden-Baden, 1996. – S.1-23.
3. Vallat F. State Succession. - Report of International Law Conference held at Niblett Hall, the David Davies Memorial Institute of International Studies (June 1956). – 236 p.
4. Verdross A., Simma B. Universelles Völkerrecht. Theorie und Praxis. - 1 Aufl. – Berlin, 1976. – 633 S. За словами А.Фердросса і Б.Зімми, “вчення правонаступництва являється найбільш суперечливою частиною міжнародного права”. Цікаво відзначити, що й у другому виданні книги у 1984 р. – тобто через 6 років з часу прийняття кодифікуючого документа у цій сфері – Віденської конвенції 1978 р. – її автори ще раз підтвердили свою думку про вкрай суперечливий характер зазначеної матерії міжнародного права.
5. Streinz R. Succession of States in Assets and Liabilities - a New Regime? The 1983 Vienna Convention on Succession of States in Respect of State Property, Archives and Debts // GYIL. - 1983. - Vol. 26. – P.198-237.
6. Drinhausen F. Die Auswirkungen der Staatensukzession auf Verträge eines Staates mit privaten Partnern. Dargestellt mit besonderen Bezügen zur deutschen Wiedervereinigung. – Frankfurt am Main, Berlin, 1993. – 388 S.
7. Restatement of the Law. The Foreign Relations Law of the United States. As Adopted and Promulgated by the American Law Institute at Washington D.C. (Restatement of the Law). - St.Paul, Minn, 1987. - Vol. I. - para. 208 - Р.100. Згідно з Рістейтментом, “міжнародне право і практика держав стосовно правонаступництва є невизначеними і заплутаними”.
8. Jones M. State Succession in the Matter of Treaties // British Yearbook of International Law (BYIL). - 1947. - Vol. 24. – P.354-469. М.Джоунс зазначав: “State succession may be used in two senses: (a) denoting succession in fact and (b) denoting succession in law. Succession in fact takes place when one state follows another in possession of territory. Succession in law is the juridical substitution in such circumstances of the successor State for its predecessor”.
9. Williamson E., Osborn J. A U.S.Perspective on Treaty Succession and Related Issues in the Wake of the Breakup of the USSR and Yugoslavia // Virginia Journal of International Law (VaJIL) - 1992. - Vol. 33. – P.261-274.
10. Brownlie I. Principles of Public International Law. – Oxford: Clarendon Press, 1990. – 4th Ed. – 748 p.
11. Захарова Н.В. Правопреемство государств. - М., 1973. – 188 с.
12. Thum C. Die Kontinuitätsfrage im völkerrechtlichen Rahmen der Einigung Deutschlands. - Frankfurm am Main, Berlin, Bern, New York, Paris, Wien: Lang, 1993. – 386 S. На думку К.Тума, “доречним є значний скепсис, що (Віденські конвенції 1978 і 1983 рр.) взагалі коли-небудь стануть чинним міжнародним правом”.
13. Mrak M. Introduction // Succession of States. - Mrak. M. (ed.). - The Hаgue, London, Boston: Martinus Nijhoff Publishers, 1999. - P.xv-xxi.
14. Fiedler W. State Succession // Encyclopedia of Public International Law Published under the Auspices of the Max Planck Insitute for Comparative Public Law and International Law under the Direction of Rudolf Bernhardt (далі - EPIL). – Amsterdam, London, New York, Oxford, Paris, Shannon, Tokyo: North Holland Elsevier - 2000. - Vol. IV. - P.641-656.
15. Neuhold H. Das Recht der Staatensukzession nach der “Wende”: Verdichtung oder weitere Zersplitteung? (Bemerkungen zum Beitrag von Ulrich Fastenrath) // Neues europäisches Völkerrecht nach dem Ende des Ost-West-Konfliktes? - Neuhold H., Simma B. (Hrsg.). - Baden-Baden, 1996. – S. 80-98.
16. Fiedler W. Staatskontinuität und Verfassungsrechtssprechung. - München, 1970. – 169 S.
17. Ильин Ю.Д. Лекции по международному публичному праву. – Харьков, 1996. – 234 с.
18. Czaplinski W. Equity and Equitable Principles in the Lajw of State Succession // Succession of States. - Mrak. M. (ed.). - The Hаgue, London, Boston: Martinus Nijhoff Publishers, 1999. – Р.61-74.
19. Oeter S. German Unification and State Succession // ZaöRV. - 1991. – Vol. 51. – P.349-383.
20. Vali F.A. Servitudes of International Law. A Study of Rights in Foreign Territory. – London, 1958. – 376 p.
21. Udokang O. Succession of New States to International Treaties. – 1973. – 488 p.
22. Verzijl J.H.W. International Law in Historical Perspective. - Part VII. State Succession. – Leiden: A.W.Sijthoff, 1974. – 456 p.
23. Maluwu T. Succession to Treaties in Post-Independence Africa // African Journal of International and Comparative Law. – 1992. – P. 787-795.
24. Fiedler W. Diskussion zu den Referaten Fastenrath, Schweisfurth, Ebenroth // Das Recht der Staatensukzession. – Fastenrath U., Schweisfurth Th., Ebenroth C.Th. (Hrsg.). – Heidelberg: C.F.Müller Verlag, 1995. – S. 347-368. Завершуючи своє образне порівняння, В.Фідлер пише: “У той момент, коли він [пасажир] ступає на тверду землю, острів починає під ним зникати, бо, як відомо, чорт ховається у деталях”.
25. Craven M. The Problem of State Succession and the Identity of States Under International Law // European Journal of International Law (EJIL). – 1998. – Vol. 9. - No. 1. – Р.142-162.
26. Brüggemann B. Probleme der Staatensukzession. Erläutert am Beispiel Namibias (Inauguraldissertation zur Erlangung des akademischen Grades eines Doktors der Rechte). – Münster, 1992. – 376 S. Зазначений вираз запозичено Б.Брюггеманом у професора Б.Зімми (Simma B. Termination and Suspension of Treaties: Two Recent Austrian Cases // GYIL. – 1978. – Vol. 21. – S.74).
27. Udina La succession des Etats quant aux obligations internationales autres que les dettes publiques // Recueil de Cours (далі - RdC). - 1933 (II). - Vol. 44. – P.234-458.
28. Wilkinson H. American Doctrine of State Succession. - 1934. – 146 p.
29. Dahm G., Delbrück J., Wolfrum R. Völkerrecht. Begründet von Georg Dahm. – Band I/1. Die Grundlagen. Die Völkerrechtssubjekte. – 2., völlig neu bearbeitete Auflage. - Berlin, New York, 1989. – 469 S. На думку авторитетних німецьких вчених, “вже саме поняття правонаступництво держав є предметом багатьох суперечностей”.
30. Shaw M. State Succession Revisited // The Finnish Yearbook of International Law (FYIL). – 1994. – Vol. V. – P.34-98.
31. Caflisch L. Law of State Succession: Theoretical Observations // Netherlands International Law Review (NILR) - 1963. - Vol. 10. - P.337-366.
32. A/CN.4/278, Add.1-6. Первый доклад о правопреемстве государств в отношении договоров, подготовленный Специальным докладчиком сэром Френсисом Вэллэтом // Ежегодник Комиссии международного права. – 1974 год. – Т. II. – часть первая. – С.1-67.
33. de Muralt R.W.G. The Problem of State Succession with Regard to Treaties. – The Hague, 1954. – 369 p. На думку Р. де Мюральта, „слова “правонаступництво держав” викликатимуть заперечення з боку деяких дослідників, утім вони використовуватимуться цим автором у зв’язку з простою причиною відсутності іншого достатньо чіткого терміну для окреслення тієї ж проблеми”.
34. D.P.O’Connell. The Law of State Succession. – Cambridge: At the University Press, 1956. - 425 p. Як наголошує Д.П.О’Коннелл, “щодо терміну “правонаступництво держав” висловлювалися застереження, оскільки він (термін) заплутує питання, яке намагається вирішити кожне дослідження щодо наслідків зміни суверенітету”.
35. Brierly J.L. The Law of Nations. - 6th Ed. - New York, Oxford, 1963. – 388 p. На думку Дж.Брайєрлі, “правонаступництво - це, насамперед, принцип приватного права і передбачає, що зникнення держави у певному сенсі нагадує смерть особи. Проте держава жодним чином буквально не вмирає, її народ і територія не зникають, але лише зазнають політичних змін. Правонаступництво являється поняттям, запозиченим із права власності, і легко увійти в оману, гадаючи, що існує певна аналогія між передачею власності і тими випадками, коли народ і територія припиняють своє існування в одній формі і починають в іншій”.
36. Римское частное право: Учебник / Под ред. Новицкого И.Б., Перетерского И.С. – М.: Юристь, 1996. – 544 с. Поняття “правонаступництво” (спадкоємство) було запозичене міжнародно-правовою літературою з римського приватного права під виглядом “універсального правонаступництва”, в силу якого до наступника (спадкоємця) не лише переходять як єдиний комплекс всі майнові права і зобов’язання спадкодавця (hereditas nihil aluid est, quam successio in universum ius defunctus habuerit. – D.50, 17, 62), але й покладається відповідальність своїм майном за борги спадкодавця, створюється свого роду продовження в особі наступника (спадкоємця), юридичної особи спадкодавця (nostis videtur legibus una quodammodo persona heredis et illius qui hereditatem in eum transmittit. – Nov. 48 praef.).
37. Patel S. A Textboook of International Law. - Bombay, 1964. – 433 p.
38. UN Doc. A/CN.4/214 . Second Report on Succession in Respect of Treaties, by Sir Humphrey Waldock, Special Rapporteur // Yearbook of International Law Commission (YBILC). – 1969. – Vol. II. – 356 р.
39. Thirlway H. Concepts, Principles, Rules and Analogies: International and Municipal Legal Reasoning // RdC. – 2002. – Vol. 294. – P.269-405.
40. Starke J. An Introduction to International Law. – 1984. – 488 p. Замість терміну “правонаступництво держав” Дж.Старк пропонує використовувати описовий вираз - “перехід прав і обов’язків при зовнішній зміні суверенітету над територією”.
41. Berber F. Völkerrecht. Allgemeines Friedensrecht. – Band I. – München, 1960. – 504 S.
42. Fiedler W. Das Kontinuitätsproblem im Völkerrecht. Zum funktionalen Zusammenhang zwischen Völkerrecht, Staatsrecht und Politik. – Freiburg, München, 1978. – 179 S.
43. UN Doc. A/7209/REV.1. - p.217. Report of the International Law Commission to the General Assembly on the Work of its Twentieth Session, 27 May - 2 August 1968.
44. Poeggel W., Meissner R., Poeggel Ch. Staatennachfolge in Verträge. – Berlin, 1980. – 207 S. Колектив східнонімецьких авторів поділяє думку професора Г.Тункіна про те, що прийняті у рамках міжнародних інструментів поняття та норми відображають не ідентичність волі держав-учасниць, а лише координацію принципових або протилежних державних воль, а тому досягнуті домовленості представляють собою політико-міжнародно-правовий компроміс на основі мирного співіснування (Tunkin G.I. Das Völkerrecht der Gegenwart. - Berlin, 1963. – S.143).
45. Stöder R. International Law Association // EPIL. – 1995. – Vol. II. – P.1207-8.
46. The International Law Association: Report of the Fifty-Second Conference. – 665 p.
47. Schönborn W. Die Lehre von den Völkerrechtssubjekten. Staatensukzessionen. - Stuttgart, 1913. – 224 S. В.Шенборн виходив з того, що “правонаступництво держав є наступництвом однієї держави щодо прав та обов’язків іншої держави як наслідок поширення його повної державної влади на території, що перед цим були підпорядковані державній владі іншої держави”. Разом з тим, В.Шенборн зауважує, що при цьому мається на увазі лише “загальна характеристика випадків, які за звичаєм підпадають під категорію “правонаступництва держав”, а не сама дефініція цього поняття”.
48. Kelsen H. Theorie generale du droit international public: problemes choisis // RdC. - 1932 (IV). - Vol. 42. - P.314-532. З точки зору Г.Кельзена, “on entend ... par succession des Etats aussi bien la modification territoriale elle-meme ... que la succession de l’un de ces Etats aux droits et aux obligations de l’autre”.
49. Castren E. Aspects recents de la succession d’etats // RdC. - 1951(I). – Vol.78. - P.378-506.
50. Lester A. State Succession to Treaties in the Commonwealth // International and Comparative Law Quarterly (ICLQ). - 1963. – Vol. 12. - Р.463-479. А.Лестер вважає, що “in general, State succession consists of any change of sovereignty over given territory whose effect is recognised in international law. It includes both “succession in fact” and “succession in law”.
51. Aufricht H. State Succession Under the Law and Practice of the International Monetary Fund // ICLQ. - 1962. - Vol. 11. - Р.149-164. На думку Г.Ауфріхта, “questions of “State succession” (...) usually cover (1) the “fact” that all or parts of the terrirtory heretofore under the authority of State A is considererd, as of a certain date, to be under the authority of State B; and (2) the legal consequences resulting from such change of authority over the terrirory or territories concerned”.
52. Svarlien O. An Introduction to the Law of Nations. – N.Y., Toronto, 1955. – 411p.
53. Herbst L. Staatensukzession und Staatenservituten. – Berlin, 1962. – 322 S.
54. Dhokalia Р. International Law. – Delhi, 1963. – 465 p.
55. Whiteman М. Digest of International Law.– Washington D.C., 1963 – Vol. II. – 754 р.
56. Сaflisch L. The Law of State Succession: Theoretical Observations // NILR. – 1963. – P. 348-365.
57. Zemanek K. State Succession After Decolonization // RdC. – 1965 (III). – Vol. 116. - P.187-300.
58. Poulouse T.T. Succession in International Law: A Study of India, Pakistan, Ceylon and Burma. – 1974. - 344 p.
59. Ebenroth C., Grashoff D. Öffentliche Schulden im Prozess desintegrierender Staatensukzession: die Zuordnung von Staatsschulden auf Nachfolgestaaten // Zeitschrift für vergleichende Rechtswissenschaften. - 1993. – S.2-16.
60. Dictionnaire de la terminologie du droit international. – Paris, 1960. – 744 p. Автори словника називають “правонаступництво держав” часто вживаним терміном для позначення: 1) ситуації, що має місце, коли одна держава повністю замінює іншу державу на певній території і стосовно населення на ній внаслідок повного включення або часткової анексії, поділу або створення нової держав, незалежно від того, чи держава, якій раніше належала вказана територія, продовжує існувати чи зникає; 2) вступу держави у права та обов’язки іншої, який випливає зі згаданої ситуації.
61. Waldock H. Sir. First Report on Succession of States and Governments in Respect of Treaties // YBILC. - 1968.- Vol. II. – 433 p.
62. Zimmermann A. Staatennachfolge in völkerrechtliche Verträge. Zugleich ein Beitrag zu den Möglichkeiten und Grenzen völkerrechtlicher Kodifikation. – Berlin, 2000. – 911 S.
63. Кожевников Ф.И. Учебное пособие по международному публичному праву. – М., 1947. – 355 с.
64. O’Connel D.P. State Succession in Municipal Law and International Law. – 1967. – Vol. I. – 566 p.
65. Manual of Public International Law / ed. by Soerensen M. – London, Melbourne, Toronto: Macmillan; N.Y.: St. Martin’s Press, 1968. – 929 p.
66. Doehring K. Völkerrecht. Ein Lehrbuch. - Heidelberg, 1999. – 541 S.
67. Reinisch A., Hafner G. Staatensukzession und Schuldenübernahme beim „Zerfall“ der Sowjetunion. – Wien, 1995. – 280 S.
68. Hershey A.S. The Succession of States // AJIL. – Vol. 5. – P.279-290.
69. Baty Th. Division of States: Its Effects on Obligations // Grotius Transactions. Problems of Peace and War. – 1923. – Vol. 9. – P.102-137.
70. Castren Е. On State Succession in Practice and Theory // Nordisk Tidsskrift. – 1954. - Vol. 24. – p.37-60.
71. Oppenheim L. International Law / ed. by Lauterpacht H. – 8th Ed. - 1955. – Vol. 1. – 886 p.
72. Onory A.G.M. La Succession d’Etats de Traites. – Paris, 1968. – 339 p.
73. Mugerwa N. Subjects of International Law / Manual of Public International Law. – ed. by Soerensen M. – London, Melbourne, Toronto: Macmillan; N.Y.: St. Martin’s Press, 1968. – P. 247-310.
74. Bokor-Szego H. Succession of New States and International Treaties // Questions of International Law: Journal of the Hungarian Branch of the International Law Association. – Budapest, 1964. – 288 p.
75. Guggenheim P. Lehrbuch des Völkerrechts. – Band I. – 1948. – 566 S.
76. Pereira A.G. La succession d’Etats en matiere de traite. – 1969. – 255 p.
77. Reuter P. Droit International Public. - Paris, 1976. – 688 p.
78. Wilkinson H. American Doctrine of State Succession. - 1934. – 299 p.
79. Huber M. Die Staatensuccession. Völkerrechtliche und staatsrechtliche Praxis im 19. Jahrhundert. – Leipzig, 1898. – 178 S.
80. Sauer E. Grundlehre des Völkerrechts. – Köln, 1955. – 433 S.
81. Paech N., Stuby G. Völkerrecht und Machtpolitik in den internationalen Beziehungen. Ein Studienbuch. – Hamburg, 2001. – 967 S.
82. Guggenheim P. Beiträge zur völkerrechtlichen Lehre vom Staatenwechsel (Staatensukzession). Versuch theoretischer Grundlegung unter Hinzuziehunh neuerer Staatspraxis. – Berlin, 1925. – 145 S.
83. Ipsen K. Völkerrecht. – München, 1990. – 1158 S.
84. Menzel E. Staatensukzession // Wörterbuch des Völkerrechts. – Strupp K., Schlochauer H.-J. (Hrsg.). – Berlin: Verlag Walter de Gruyter, 1962. - Band. 3. - S.306-313.
85. Wittkowski R. Die Staatensukzession in völkerrechtliche Verträge unter besonderer Berücksichtigung der Herstellung der staatlichen Einheit Deutschlands. - Frankfurt am Main, Berlin, Bern, New York, Paris, Wien, 1992. – 419 S.
86. Seidl-Hohenveldern I. Völkerrecht. - 9., neubearbeitete Auflage. - Köln, Berlin, Bonn, München: Carl Heymanns Verlag KG, 1997. – 874 S.
87. Müller J.P., Wildhaber L. Praxis des Völkerrechts. – Bern: Stämpfli Verlag AG, 2001. – 1051 S. На думку швейцарських вчених, “правонаступництво держав є повним переходом територіального суверенітету та територіального верховенства від держави-попередниці до держави-наступниці”.
88. Schweitzer M. Staatsrecht III. Staatsrecht, Völkerrecht, Europarecht. - 6.,neubearbeitete Auflage. - Heidelberg, 1997. – 556 S.
89. Ross A. Lehrbuch des Völkerrechts. – Stuttgart und Köln: W.Kohlhammer Verlag, 1951. – 297 S.
90. Rousseau Ch. Droit international public. – Paris: Librairie du Recueil Sirey, 1953. - 752 p.
91. YBILC. – 1963. – Vol. II. – 421 p.
92. Deak F. Succession of States. Proceedings of the ASIL. – 1930. – 245 p.
93. Lissytzyn O. State Succession and Treaties. A General Survey. Working Paper Nr.1. - Study Panel of State Succession. - American Society of International Law. – N.Y., 1968. – 335 p.
94. Abi-Saab G. Peaceful Change and the Integration of the Newly Independent States in the International Community // Yearbook of the Hague Academy of International Law. – 1963. – P.178-204.
95. Jenks C.W. The Common Law of Mankind. – New York, 1958. – 576 p.
96. Bleckmann A. Völkerrecht. – Baden-Baden, 2001. – 487 S.
97. Goerdeler R. Die Staatennachfolge in multilaterale Verträge: eine Darstellung der Praxis der Gebietsnachfolger Frankreichs in Afrika. - Berlin, 1970. – 367 S.
98. Rauschning D. Das Schicksal völkerrechtlicher Verträge bei der Änderung des Status ihrer Partner. – Hamburg, 1964. – 378 S.
99. Zemanek K. Gegenwärtige Fragen der Staatensukzession // Berichte der Deutschen Gesellschaft für Völkerrecht (Ber DGVR). – 1964/65. – Band 5. – S.1-89.
100. Waldock H. Sir. First Report on Succession of States and Governments in Respect of Treaties // YBILC. - 1968. - Vol. II. – 332 p.
101. У ході обговорення внесеного Х.Уолдоком визначення “правонаступництва держав” членами Комісії міжнародного права ООН було висловлено думку про те, що концепція суверенітету є невід’ємною складовою будь-якої дефініції цього терміну (GAOR, 23rd Sess., Suppl., No.9 (A/7209/Rev.1). – p.25; ILC. – 1969. - Vol. 8. - p.172).
102. UN Doc. A/CN.4/224. - Draft Articles on Succession of States in Respect of Treaties.
103. A/CN.4/278, Add.1-6. - Первый доклад о правопреемстве государства в отношении договоров, подготовленный Специальным докладчиком сэром Фрэнсисом Вэллэтом // Ежегодник Комиссии международного права. – 1974 год. – Т. II. – часть первая. – 490 p. На думку Ф.Веллета, “такі слова, як “зобов’язання” (trust), “керівництво” (charge), “контроль” (command), “довіреність” (commission), “припис” (assignment) чи “мандат” (mandate), які в лінгвістичному плані можуть слугувати потенційними варіантами, зрозуміло, що не підходять до даного випадку”. П.Д.О’Коннелл “дійшов висновку, що термін “відповідальність” (responsibility) являється найбільш прийнятним англійським словом у даному контексті, хоча й було б бажаніше, аби для французького тексту було віднайдено якесь інше слово ніж “responsabilite”.
104. GA Off. Rec., 27th Sess., Annexes, Doc. A/8892, para.4 3 (див. також YBILC. - 1974. - Vol. II. - part I. - p. 6, para. 19). Разом з тим, треба відзначити, що деякі делегації (Куба, Сальвадор) висловилися за те, щоб поняття “правонаступництво держав” включало у себе також й передачу договірних прав і обов’язків.
105. Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів від 23 серпня 1978 року (Vienna Convention on Succession of States in Respect of Treaties. - UN Doc. A/CONF.80/31. - 22 August 1978) // ILM. – 1978. – Vol. I7. – Р. 1488-1517).
106. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державного майна, державних архівів і державних боргів від 9 квітня 1983 року (Vienna Convention on Succession of States in Respect of State Property, Archives and Debts. - UN Doc. A/CONF.117/14 (1983) // ILM. - 1983. – Vol. 22. - p. 306-329).
107. A/9610/Rev. 1. – Доклад Комиссии международного права о работе ее двадцать шестой сесии // Ежегодник Комиссии международного права. – 1974 год. – Т ІІ. – часть первая. – 211 c.
108. Ушаков Н.А. Международное право. Учебник. – М.: Юристь, 2003. – 304 с. На думку М.О.Ушакова, “применительно к международным отношениям и международному праву под правопреемством следует понимать переход в установленных междунароным правом случаях прав и обязанностей субъекта международного права к другому его субъекту”. Водночас, М.О.Ушаков додає: “Итак, правопреемство в международном праве – это юридические последствия правомерного юридического факта – смены одного государства другим в несении ответственности за международные отношения какой-либо территории” (C.115).
109. Fiedler W. Die Konventionen zum Recht der Staatensukzession. Ein Beitrag der ILC zur Entwicklung eines „modern international law“? // GYIL. – 1981. – Vol. 24. – P. 1-36.
110. UN Doc.A/52/10. – para.43. Draft Articles on Nationality of Natural Persons in Relation to the Succession of States (текст знайдено в мережі Інтернет: http://www.un.org/law/ilc/reports/1999/english/chap4.htm). Як вказується у коментарі до Проекту статей, Комісією міжнародного права ООН було прийнято рішення залишити незмінними дефініції, закріплені у Віденських конвенціях 1978 та 1983 рр., “з метою забезпечити послідовність у використанні термінології у своїй роботі над питаннями, які стосуються правонаступництва держав”. У цьому сенсі заслуговує на окрему увагу й аналогічного змісту коментар Комісії щодо терміну “правонаступництво держав” у контексті державної власності, архівів і боргів (див. YBILC. – 1981. – Vol. II (Part Two). – p.22 – A/36/10. – para. (4)).
111. DIR/JUR (97). – p.6 (Explanatory Report). – para.104 (цитовано за працею: Zimmermann A. [62, с.16]).
112. Іnstitut de Droit International. - La succession d’Etats en matiere de biens et de dettes. - Septieme Commission. Rapporteur M. Georg Ress. - Resolution adoptee lors de la Session de Vancouver. – Aout 2001 // Archiv des Völkerrechts (далі – ARV). – 2002. - Bd. 40. – S.355-364.
113. Münch F. Institut de Droit International // EPIL. - 1995. – Vol. II. – P.997-1000.
114. Summary of Practice of the Secretary-General as Depositary of Multilateral Treaties. – Chapter XII (Succession to Treaties). – p.85 (повний текст у мережі інтернет: http://untreaty.un.org/ola-internet/Assistance/Summary.htm).
115. Beemelmans H. Die Staatennachfolge in völkerrechtliche Verträge – Bemerkungen zur neueren Staatenpraxis // Osteuropa Recht. - 40. Jahrgang. - Heft 4. - Dezember 1994. – S.927-942.
116. Bühler K. State Succession, Identity/Continuity and Membership in the United Nations // State Succession: Codification Tested against the Facts. – ed. by Eisemann P.-M., Koskenniemi M. – Martinus Nijhoff Publishers, The Hague, Boston, London. – 2000. – P.1-243.
117. Droz G.A.L. Demembrement d’Etats et succession aux Conventions de la Haye. – L’internationalisation du droit // Melanges en honneur de Yvon Loussouarn. – Paris, 1994. – p.157-67.
118. Ebenroth C. Th. Staatensukzession und internationales Privatrecht // Das Recht der Staatensukzession. – Fastenrath U., Schweisfurth Th., Ebenroth C.Th. (Hrsg.). - Heidelberg: C.F.Müller Verlag, 1995. – S.235-346.
119. Hafner G., Kornfeind E. The Recent Austrian Practice of State Succession: Does the Clean Slate Still Exist? // Austrian Review of International and European Law (далі - ARIEL). – 1996. - No 1. – P.1-49.
120. Fiedler W. Entwicklungslinien im Recht der Staatennachfolge // Liber Amicorum Professor Seidl-Hohenveldern – in Honour of His 80th Birthday. – Hafner G., Loibl G., Rest A., Sucharipa-Behrmann L., Zemanek K. (eds.). – Kluwer, 1998. – S.133-155.
121. Fiedler W. Staatensukzession und Menschenrechte // Festschrift für Martin Kriele. – Ziemske B. u.a. (eds.). – München, 1997. – S. 1-21.
122. Treviranus H.-D. Vienna Convention on Succession of States in Respect of Treaties 1978 // EPIL. – 2000. – Vol. IV. – P.1306-1308.
123. Hailbronner K. Der Staat und der Einzelne als Völkerrechtssubjekte. – Völkerrecht. – Graf Vitzhum W. (Hrsg.). – Berlin, New York. – 1997. - Rn. 159. – 843 S.
124. Нгуен Куок Динь, Дайе П., Пелле А. Международное публичное право: в 2-х т. – Т 1.- Пер. с фр. - К.: Сфера, 2000 – 410 с.
125. Herdegen M. Völkerrecht. – München: Verlag C.H. Beck, 2000. – 477 S. На думку М.Хердегена, Віденська конвенція 1978 року пропонує “корисну (brauchbar) дефініцію для предмету правонаступництва держав“.
126. Fischer P., Köck H. Allgemeines Völkerrecht. – Wien, 1994. – 598 S.
127. Cahier Ph. Changements et continuite du droit international. Cours general de droit international public // RdC. – 1985. – Vol. 195 (VI). – P.9-374.
128. Pastor Ridruejo J.A. Le droit international a la veille du vingt et unieme siecle: normes, faits et valeurs. Cours general de droit international public // RdC. – 1998. – Vol. 274. – P. 9-308.
129. Berman N. Sovereignty in Abeyance: Self-Determination and International Law // Wisconsin International Law Journal. – 1988. – Vol. 7. - № 1.- P.68-82.
130. Bokor-Szegö H. Questions of State Identity and State Succession in Eastern and Central Europe // Succession of States. - Mrak. M. (ed.). - The Hague, London, Boston: Martinus Nijhoff Publishers, 1999. – P.95-108.
131. Müllerson R.A. International Law, Rights and Politics. Developments in Eastern Europe and the CIS. - London and New York: Routledge, 1994 – 322 p.
132. Papenfuss D. Note and Comment: The Fate of the International Treaties of the GDR Within the Framework of German Unification // AJIL. – 1998. – Vol. 92. – P.470-479.
133. Silagi M. Staatsuntergang und Staatennachfolge mit besonderer Berücksichtigung des Endes der DDR. – Frankfurt am Main, 1996. – 322 S.
134. Fastenrath U. Die Regelungen über die Staatennachfolge bei der Vereinigung der beiden deutschen Staaten // Verfassung und Recht in Übersee. Law and Politics in Africa, Asia and Latin America (VRÜ). – 25. Jahrgang. – 1. Quartal 1992. – S.68.
135. Skrk M. Recognition of States and Its (Non)-Implication on State Succession: The Case of Successor States to the Former Yugoslavia // Succession of States. - Mrak. M. (ed.). - The Hague, London, Boston: Martinus Nijhoff Publishers, 1999. – p.1-32.
136. Oppenheim’s International Law / ed. by Jennings R. and Watts A.– 9th Ed., - Vol.I. – 1990. – 1334 p.
137. Grashoff D. Staatensukzessionsbedingter Schuldnerwechsel. Die Teilung öffentlicher Schulden unter Nachfolgestaaten im Dismembrationsfall. – Frankfurt am Main, Berlin, Bern, N.Y., Paris, Wien, 1995. – 296 S.
138. Aust A. Modern Treaty Law and Practice. – Cambridge: Cambridge University Press, 2000. – 488 p. За словами Е.Оуста, “можуть виникнути проблеми, коли одна держава стає відповідальною за міжнародні відносини усієї або частини території іншої держави. Цей п