Міжнародно-правові зобов’язання України з Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП .............................................................................................……….. 3
РОЗДІЛ 1. Міжнародні та регіональні стандарти в галузі прав людини та національне законодавство
1.1. Універсальність прав людини та правова природа зобов’язань України згідно з Конвенцією про захист прав людини та основних свобод.........................................................................................10
1.2. Проблема імплементації в Україні норм міжнародних
договорів про права людини ...................................................……….....26
1.3. Протиріччя норм Конвенції про захист прав людини та
основних свобод 1950 року з українським законодавством ………....41

РОЗДІЛ 2. Реалізація органами судової влади України норм Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року
2.1. Загальнотеоретичні проблеми судової імплементації міжнародно- правових норм про права людини............................................................54
2.2. Вплив міжнародного права на рішення Конституційного
суду України щодо дотримання прав і свобод людини …………….....69
2.3. Вплив рішень Європейського Суду з прав людини на
практику судів загальної юрисдикції України ....................………........87
2.4. Виконання рішень Європейського суду з прав людини Україною
як форма імплементаційних процесів.....................................................105

РОЗДІЛ 3. Реалізація норм Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод як необхідна умова вступу України до Європейського Союзу
3.1.Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року в правовій системі Європейського Союзу...............................................118
3.2 Організаційно-правові питання імплементації норм про права людини на шляху інтеграції України до ЄС............................................................137

ВИСНОВКИ ......................................................................................... …........153

Список використаних джерел .......................................................................162

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Ратифікація Україною 17 червня 1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод стала важливим етапом на шляху входження нашої держави у європейський політико-правовий простір. Виконання Україною Резолюції Ради Європи №190 щодо вступу України створило принципово нову ситуацію щодо забезпечення в державі прав і свобод людини. Конвенція згідно з Конституцією України набула статусу частини національного законодавства. Україна визнала також обов’язковою без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини, даючи, таким чином, можливість кожної особі, що знаходиться під юрисдикцією України, звертатися за захистом своїх прав у випадку порушення Україною положень, закріплених в Конвенції, до Європейського суду. Відповідно до прийнятих Україною зобов’язань у зв’язку з вступом до Ради Європи і підписанням Конвенції про захист прав людини та основних свобод останнім часом відбувається правова і судова реформи. Зовнішньополітичний курс України, спрямований на вступ до Європейського Союзу, також визначає питання про ефективність створених в державі правових процедур захисту прав людини.
Майже сім років участі України в Конвенції про захист прав людини та основних свобод дає змогу проаналізувати реальні досягнення та зрозуміти проблеми, які виникли за цей час, що обумовлює актуальність цього дослідження на сучасному етапі. Крім того, в сучасній доктрині існує декілька підходів щодо місця Конвенції про захист прав людини та основних свобод в системі українського національного законодавства. Виникли протиріччя норм Конвенції з українським законодавством, що потребує додаткового вивчення шляхів їх розв’язання, існує також необхідність подальшого правового аналізу можливості застосування у судовій практиці рішень Європейського суду з прав людини. У зв’язку з цим залишається необхідність подальшої національної імплементації в Україні норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод та дослідження особливостей правових заходів, пов’язаних з такою імплементацією, а також використання положень Конвенції в правозастосовчий практиці.
В умовах становлення демократичної держави необхідність глибокого дослідження проблеми виконання Україною прийнятих зобов’язань щодо захисту прав людини визначає актуальність теми дисертації та її важливість з точки зору доктрини міжнародного права та практики.
В українській правовій літературі дослідженню міжнародно-правових зобов’язань з Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод раніше не приділялося належної уваги. Хоча останнім часом дослідження правових питань участі України у Раді Європи та у Конвенції про захист прав людини та основних свобод привертають все більшої уваги вітчизняних юристів. Окремі питання цієї проблеми з позицій міжнародного права досліджували В.Н. Денисов (співвідношення міжнародного права і українського законодавства), В.І. Євінтов, М.В. Буроменський (акти тлумачення Конвенції Європейським Судом з прав людини). З позицій загальної теорії права питання національної імплементації Конвенції про захист прав людини та основних свобод вивчали П.М. Рабінович, І.М.Панкевич, Н.М. Раданович, В.Є. Мармазов, І.С. Піляєв, А.С.Мацко, С.Федик, А.Супрун. Між іншим в іноземній міжнародно-правовій доктрині досить ретельно вивчаються питання міжнародно-правових зобов’язань згідно Конвенції про захист прав людини та основних свобод. (Э. Брэдли, Д. Гом’єн, М. Дженис, Л. Зваак, Р. Кэй, Ф. Ліч, Д.Харріс та ін.).
В дисертації проаналізовані вітчизняні міжнародно-правові дослідження (В.Г. Буткевич, А.С. Гавердовський, В.Н. Денисов, В.І. Євінтов, Л.Д. Тимченко) і спеціальні роботи українських юристів, що присвячені міжнародно-правовому захисту прав людини (М.В. Буроменський, В.Г. Буткевич, Л.Г. Заблоцька, С.В. Ісакович, П.О. Недбайло).
У роботі використані міжнародно-правові дослідження зарубіжних юристів (Л.П. Ануфриева, Е.Х. Аречага, Г. Дрост, С.Девідсон, Г.В. Ігнатенко, В.А. Карташкін, Ю.М. Колосов, І.І.Лукашук, П.Маланчук, Р.А.Мюллерсон, М.Л.Ентін, М.Ейкхерст та ін.)
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконана в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова міжнародних, правових, політичних та економічних основ державності України” №97128, теми наукового дослідження Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Правові основи і механізм забезпечення суверенітету України” № 97132 та відповідно до плану науково-дослідницької роботи кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Інтеграція України у світовий та Європейський простір” № 011БФ048-01.
Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є виявлення та аналіз основних міжнародно-правових зобов’язань України, що випливають з Конвенції про захист прав людини та основних свобод та актів її тлумачення Європейським судом з прав людини, визначення особливостей подальшої імплементації норм Конвенції у законодавство України, а також дослідження основних напрямків підвищення ефективності реалізації конвенційних норм на національному рівні. У відповідності з цим, в дисертації визначені наступні завдання:
 дослідити процес реалізації в Україні норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року;
 визначити сфери виникнення суперечностей норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року з українським законодавством та з’ясувати шляхи їх розв’язання;
 дослідити особливості реалізації норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод у національній судовій практиці (у практиці Конституційного суду України, у практиці загальних судів);
 проаналізувати правові підстави використання у національній правовій практиці актів тлумачення Європейським судом з прав людини Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року та можливості впливу цих актів на законодавство і судову практику;
 розкрити зв’язок дотримання в Україні норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року з стратегією підписання Україною Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом.
Об’єктом дисертаційного дослідження є міжнародно-правові відносини, що виникли у України в зв’язку з участю у Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Предметом дисертаційного дослідження є імплементація в Україні Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, а також питання, пов’язані з судовою практикою України щодо захисту прав і свобод людини, закріплених в ЄКПЛ.
Методи дослідження. Вибір методів та методології дослідження обумовлені науковою і прикладною доцільністю. В основу дисертаційного дослідження покладено наукові методи та принципи, властиві як загальній теорії права, так і науці міжнародного права з притаманними їй специфічними особливостями. В роботі використані порівняльно-правовий, формально-юридичний, структурний методи дослідження, а також метод системного аналізу. Методологічною основою дослідження обрані принципи системності, об’єктивності та формальної логіки.
Емпіричною базою дослідження є найважливіші міжнародно-правові акти з прав людини, прийняті Радою Європи, рішення Європейського суду з прав людини, що вплинули на тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод. В роботі також проаналізовані національно правові акти та судові рішення держав-учасниць Конвенції про захист прав людини та основних свобод, що характеризують особливості національної імплементації цього міжнародного договору. Досліджені акти законодавства України що мають спільний з Європейською конвенцією прав людини предмет регулювання.
Наукова новизна дисертації. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що автором вперше в українській міжнародно-правовій науці здійснена спроба системного комплексного дослідження міжнародно-правових зобов’язань України, що випливають з Конвенції про захист прав людини та основних свобод та актів її тлумачення Європейським судом з прав людини, а також особливостей подальшої імплементації норм Конвенції у законодавство України з метою підвищення рівня ефективності реалізації конвенційних норм на національному рівні. Результати дослідження, що характеризують його наукову новизну і виносяться на захист, наступні:
 досліджено процес реалізації в Україні міжнародно-правових норм про права людини і запропоновані рекомендації щодо вдосконалення законодавства у цій області;
 проведено порівняльний аналіз українського законодавства і Конвенції про захист прав людини і основних свобод та визначені основні області протиріч та суперечностей норм Конвенції з українським законодавством; розглянуто шляхи їх розв’язання;
 досліджено особливості реалізації норм Європейської конвенції з прав людини в судовій практиці України;
 проаналізовано правові підстави використання у національній правовій практиці актів тлумачення Європейським судом з прав людини Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року та можливості впливу цих актів на законодавство і судову практику;
 доведено, що вступ України до Європейського Союзу пов’язаній з виконанням Україною зобов’язань з Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Одержані в ході дисертаційного дослідження результати мають теоретичну цінність, тому що вони по-новому розглядають особливості виконання Україною зобов’язань з Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Дослідження має практичне значення, його результати можуть мати значення для процесу гармонізації українського законодавства з нормами права Європейського Союзу. Такі результати можуть бути, також, покладеними в основу діяльності національних органів, які займаються імплементацією Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Результати дослідження можуть бути корисними в роботі українських органів державної влади, судових органів, а також в практиці правозахисних організацій. Висновки і положення дисертації можуть бути використаними в навчальному процесі по таким предметам, як “Міжнародне право”, “європейська система захисту прав людини”, “забезпечення захисту прав людини в Європейському союзі”, “захист прав людини в Україні”.
Апробація результатів дисертації.
Положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка та були оприлюднені на наступних наукових конференціях: VI Всеукраїнських читаннях з прав людини, присвячених 50-річчю Загальної декларації прав людини(Київ, 10-11 грудня 1998 року), Науково-теоретичній конференції аспірантів і студентів Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 18 жовтня 2001р.), Науково-теоретичній конференції аспірантів і студентів Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 30 квітня 2000р.).
Основні положення та результати дослідження викладено у 6 наукових публікаціях, 5 з яких містяться у наукових фахових виданнях.

Структура дисертаційної роботи
Відповідно до мети, задач, предмету та логіки дослідження обрано структуру дисертації, яка містить вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел, який нараховує 270 позиції і займає 25 сторінок. Загальний обсяг дисертації –187 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

На підставі проведеного дослідження та аналізу розглянутих в дисертації проблем, ми дійшли висновку що, зобов’язання України, які виникли в зв’язку з ратифікацією Конвенції про захист прав людини та основних свобод, мають специфічну природу, яка обумовлюється двома групами чинників. З одного боку, ці зобов’язання мають міжнародно-правову договірну природу і на них поширюється принцип добросовісного виконання державою своїх зобов’язань; з іншого боку, мають бути враховані особливості Конвенції про захист прав людини та основних свобод, що пов’язані з її метою та предметом регулювання.
Конвенція про захист прав людини та основних свобод з формально-юридичних позицій побудована як міжнародний багатосторонній договір, що створює права та обов’язки для її учасників. Однак, виконання договірних (конвенційних) обов’язків держав не може бути “розщеплене” на ряди білатеральних зобов’язань. Воно є цілісним та базується на системі колективних гарантій. Суть цих гарантій полягає не стільки в тому, що порушення договірних зобов’язань викликає реакцію всіх держав-учасників, скільки в тому, що реакція на це порушення базується на спільній волі і спільних цінностях.
Наявність системи колективних гарантій є також одним з опосередкованих підтверджень того, що конвенційні зобов’язання можуть визначатись як зобов’язання erga omnes, що мають наступні атрибути: універсальність, тобто залежність до всіх держав в межах певного політико-правового поля, солідарність, тобто наявність юридичної зацікавленості всіх держав, locus standi в захисті цих зобов’язань, неможливість розщеплення відповідних зобов’язань на двосторонні правовідносини.
Всі права людини є “природними” зобов’язаннями erga omnes, що є юридичним вираженням універсальності прав людини. Зміст міжнародно-правових зобов’язань визначається їх онтологічним та генетичним зв’язком з міжнародно-правовими стандартами.
Про наявність “міжнародного стандарту прав людини” свідчать: існування рамкового міжнародно-правового акту, який містить “консенсуальне визначення певних прав людини”, імплементацію цих положень в державах-учасниках договору, систему юридичних зобов’язань учасників, а також механізм контролю за їх виконанням.
Джерелом міжнародних стандартів (норм) про права людини можуть бути не лише міжнародно-правові акти універсального характеру (наприклад, Загальна Декларація прав людини), але й регіональні документи. На наш погляд, основу підходу в даному випадку мають визначати не формальні ознаки, а природа та ціннісні засади відповідних документів. Сам факт визнання принципу універсальності людської природи та людської гідності як найвищої цінності робить такі регіональні стандарти однотиповими з універсальними. Хоча юридичний зміст відповідних норм може мати відмінності в рівні захисту, регіональний документ не може містити положень, що “знижують” рівень захисту в порівнянні з універсальними.
Імплементація міжнародних стандартів визначається тим, що вони мають обов’язкову силу для держав, але залишають на їхній розсуд вирішення питання про застосування норм міжнародного права в рамках національних правових систем. Тому, в сучасній доктрині міжнародного права домінуючим стає підхід, згідно з яким немає необхідності визнавати примат міжнародного права по відношенню до національного законодавства. Держави повинні додержуватися норм міжнародного права, але тими шляхами, які самі оберуть. Взаємодія двох систем права – міжнародного і національного – на нашу думку повністю узгоджується з основними принципами міжнародного права та його загальновизнаними нормами.
Дисертант доходить висновку, що належний рівень взаємодії міжнародного права з національним законодавством в сфері захисту прав людини може бути забезпеченим наступними заходами:
а) попередньою перевіркою відповідності міжнародних договорів конституції держави. У випадку протиріччя окремих положень конституційним, необхідно внесення відповідних змін до конституції, але договір не може бути укладеним до внесення таких змін. Повноваження з перевірки конституційності міжнародного договору покладається на органи конституційного нагляду (в Україні згідно з Законом України “Про Конституційний Суд України” такі повноваження має Конституційний Суд України);
б) включенням до національних законодавчих актів норм, які передбачають розв’язання можливих протиріч з міжнародними договорами про права людини шляхом санкціювання застосування у такому випадку норми міжнародного договору;
в) тлумаченням нормативних актів таким чином, щоб вони не суперечили міжнародним договорам. Частіше за все, це означає тлумачення національних нормативно-правових актів на основі міжнародних договорів. Можливим шляхом може бути також попередня підготовка законопроекту з урахуванням норм міжнародного договору, а потім, його ратифікація;
г) перевіркою проектів національних нормативно-правових актів щодо їх відповідності чинному міжнародному договору. Така перевірка може здійснюватися адміністративними чи судовими органами.
Практика міжнародних судових органів захисту прав людини доводить, що ці органи прикладають чимало зусиль задля ініціювання широкого застосування національними судами норм міжнародних конвенцій з прав людини. Зокрема, Європейський суд з прав людини неодноразово наполягав на застосуванні такого принципу: якщо Конвенція про захист прав людини та основних свобод є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді, або навіть сам національний суд повинен звернутися до необхідної норми Конвенції. В Україні для цього немає юридичних перепон. У відповідності з Конституцією України (частина 1 статті 9) “чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною радою України, є частиною національного законодавства України”. Таким чином, проблема може виникати лише на рівні правозастосовчої практики і пов’язана з діяльністю судів. Тому, особливе значення в внутрішньодержавній імплементації належить приведенню судової практики у відповідність до міжнародно-правових зобов’язань держави. Для нашого дослідження це має значення перш за все у зв’язку з впливом практики міжнародних судових органів з прав людини на національну судову практику.
Національна імплементація міжнародно-правових норм про права людини відноситься до надзвичайно складних тому, що захист прав людини – це складне соціальне явище, в основі якого знаходяться чимало чинників. Тому виникає необхідність не лише закріплення у законодавстві гарантій поваги до прав людини, а і питання усунення загальних умов (культура, традиції, виховання, тощо), які впливають на відношення до прав людини у державі. Саме з цього приводу важливим засобом здійснення міжнародних правових норм про права людини є інформування населення про міжнародні зобов’язання України в цій сфері.
Українське законодавство не позбавлене суперечностей з Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. На думку автора, такі суперечності за їх походженням можна поділити на три групи.
Перша – це протиріччя, які виникли в наслідок слабкої експертизи або відсутності експертизи законодавства на відповідність нормам Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Враховуючи досвід інших європейських держав, протиріччя цієї групи можна було передбачити ще на етапі приєднання України до Конвенції. Таким чином, до першої групи ми відносимо суперечності Конвенції з Конституцією України та з окремими законами України.
Друга – це, так би мовити протиріччя “розвитку”. Існування цих суперечностей між міжнародними договорами про права людини і національним законодавством є природнім і пов’язане з тим, що міжнародні організаційно-правові контрольні органи з прав людини (перш за все міжнародні судові органи – Європейський суд з прав людини, Американський суд з прав людини), які наділені правом тлумачити відповідні міжнародні договори про права людини, постійно підвищують встановлений конвенційний стандарт з урахуванням принципу ефективності захисту прав людини.
Третя – це протиріччя, що можуть виникати з нормами Конвенції як наслідок національної правозастосовчої практики.
Суперечності Конвенції про захист прав людини та основних свобод з Конституцією України пов’язані з відсутністю у тексті Конституції положень, які закріплено у Конвенції. Тобто мова може йти про своєрідні “прогалини” у тексті українського Основного закону. Причому в одних випадках такі прогалини мають характер пропуску окремої норми з Конвенції. У інших випадках у Конституції України відсутні окремі положення з Конвенції, що може впливати на практику реалізації конституційних норм. В Конституції України також зустрічаються термінологічні розбіжності з текстом Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Розв’язання протиріч Конвенції та Конституції має відбуватися на підставі Конституції України. Згідно з частиною 2 статті 9 Конституції України “Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”. З цього можна зробити висновок, що лише ті міжнародні договори, які суперечать Конституції України, не можуть діяти у сфері українського права. Якщо договір про права людини не суперечить Конституції, то його положення можна застосувати, спираючись на саму Конституцію України, зокрема на її ст. 22.
Суперечності Конвенції про захист прав людини та основних свобод з законами України можуть виникати частіше, ніж з Конституцією України. Це пов’язане з існуванням у законотворчості більшої динаміки, ніж у конституційної нормотворчості. Сфера протиріч норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод з нормами законів України майже ті самі, що і з нормами Конституції. Тому, в одних випадках, може виникати ситуація прямого протиріччя закону нормі Конвенції. В інших випадках, протиріччя можуть бути наслідком застарілості українського законодавства, яке чекає на зміни. Розв’язання суперечностей національного законодавства з Конвенцією має відбуватися, на нашу думку, перш за все, з допомогою судового контролю, тобто шляхом прямого застосування національними судами норм Конвенції з метою усунення недосконалостей українського законодавства.
Протиріччя норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод з правозастосовчою практикою в Україні досить поширені. В багатьох з сучасних незалежних досліджень співвідношення національного законодавства та Конвенції відмічається саме проблема правозастосування. Вирішення таких протиріч можливе, на нашу думку, виключно у судовій практиці.
В українському законодавстві є такі сфери, в яких протиріччя з нормами Конвенції про захист прав людини та основних свобод неможливі, або обмежені. Існують такі правовідносини, які могли б бути в сфері правового регулювання Конвенції про захист прав людини та основних свобод тому, що мають відношення до реалізації прав, закріплених у розділі Першому Конвенції, але Європейський суд з прав людини чітко визначився відносно того, що на даний момент дія Конвенції на них не розповсюджується.
В роботі доведено, що існує об’єктивна обумовленість застосування міжнародного права в національних судах – існування міжнародно-правових зобов’язань держави в галузі прав людини, які базуються на відповідних міжнародних договорах, учасником яких вона є, та міжнародному звичаєвому праві. Сучасна доктрина міжнародного права виходить з загального принципу – застосуванню в судових процедурах підлягає лише та норма, яка передбачає обов’язки, а не дозвіл. Це в повній мірі повинно відноситися і до української національної судової практики.
Суттєві відмінності в засобах та механізмах судової імплементації міжнародно-правових норм з прав людини в національних судах обумовлені чинниками, які не можуть зводитись виключно до інституційних особливостей правової системи. Має бути враховано більш широкий суспільний контекст функціонування судової системи шляхом виділення наступних чинників:
 чинники, що є похідними від типу правової системи (джерела права, особливості системи законодавства, функції конституції, організація судової влади та її співвідношення з іншими гілками влади, тощо);
 особливості міжнародно-правових актів в галузі прав людини;
 існуючий підхід в вирішенні питання про спосіб імплементації відповідних договірних та звичаєвих норм;
 поєднання формальної (інституційної) незалежності судової системи та фактичного зв’язку всіх елементів інституційної системи влади;
 загальна соціально-політична ситуація в країні (рівень розвитку демократії, соціальна диференціація суспільства, тощо);
 рівень “міжнародно-правової культури” судочинства (знання суддями відповідних норм, орієнтація на їх застосування, ціннісне відношення, тощо);
 належність процесів імплементації до більш загального процесу “глобалізації” правових систем, який вносить проблему гармонізації ціннісних засад національного правопорядку та тих цінностей, на яких базується сучасна юриспруденція прав людин.
Статус Конституційного Суду України дозволяє йому активно впливати на процеси імплементації міжнародно-правових договорів про права людини. Однак проблемою є те, що при аналізі практики Конституційного Суду України щодо оцінки національного законодавства виявляється, що підстави для визнання неконституційності цих актів він частіше знаходить в площині не ціннісних засад та загальних принципів права, а юридичної техніки та “політичної доцільності”. Така ситуація є типовою для діяльності органів конституційного судочинства в тих країнах, де відбувається процес “трансплантації норм про права людини” в середовище, де вони не є природно органічними в силу особливостей соціокультурного розвитку таких країн (наприклад, наявність традиції авторитаризму, домінування соціального (позаправового) регулювання, тощо).
В Україні визначились наступні моделі (способи) застосування міжнародно-правових актів з прав людини в конституційному судочинстві:
а) Конституційний Суд України досить часто, аналізуючи відповідні приписи міжнародних документів, керується наміром обґрунтувати конституційність законодавства шляхом застосування критерію перевірки його на відповідність міжнародно-правовим зобов’язанням України;
б) модель імплементаційного правозастосування пов’язана з використанням міжнародного права Конституційним Судом України для усунення прогалин в національному законодавстві;
в) досить поширеним є застосування Конституційним Судом України міжнародного права (міжнародно-правових договорів, звичаєвого права, “прецедентів” міжнародних судових та квазісудових органів) при тлумаченні тих чи інших елементів права – норм, принципів права, законодавчих термінів.
Аналіз місця Конвенції про захист прав людини та основних свобод в системі Українського законодавства приводить до висновку, що в Україні Конвенція інтегрована у внутрішнє законодавство і стоїть вище закону, однак не може змінювати Конституцію України або діяти в супереч з нею.
Розглядаючи вплив рішень Європейського суду на національні суди, автор зазначає, що природа рішень Європейського суду з прав людини не прецедентна. У крайньому разі, такі рішення не мають ознак класичного прецеденту. За своєю правовою природою рішення Європейського суду з прав людини є актами застосування норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод і Протоколів до Конвенції та тлумачення цих норм. Таке тлумачення Конвенції вважається автентичним. З урахуванням статті 19 Конвенції про захист прав людини та основних свобод Європейський Суд з прав людини є єдиним органом такого тлумачення.
На нашу думку, можна підтримати ту точку зору, згідно з якою в Україні суди повинні користуватися актами тлумачення Конвенції Європейським судом з прав людини. З огляду на те, що Європейський суд з прав людини згідно з Конвенцією уповноважений тлумачити її норми, держави погодилися розуміти Конвенцію так, як її розуміє Суд. Сам Суд неодноразово нагадував, що Конвенція повинна розглядатися як живий інструмент, який необхідно читати в світлі понять, що існують в даний момент в демократичних державах. Практика свідчить, що ефективне дотримання Конвенції було б неможливе без застосування тлумачень її норм Європейським судом з прав людини.
У формуванні єдиної послідовної політики у галузі прав людини одним з головних завдань є дійти згоди у поглядах на місце прав людини в системі інститутів Європейського Союзу та його стосунках з третіми державами, а також, як співвідносяться дві європейські системи захисту прав людини.
Стандарти Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод розповсюджуються на країни-члени Ради Європи, які в той же є державами-членами Європейського Союзу. Добросовісне виконання Україною, прийнятих міжнародно-правових зобов’язань з Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод та реалізація її норм є одним з кроків на шляху підписання Угоди про Асоціацію з Європейським союзом і, далі, набуття повноправного членства. Таким чином, при адаптації українського законодавства до права Європейського Союзу необхідно враховувати стандарти Європейської конвенції з прав людини.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Алкема Е.А. Правовые последствия ратификации Россией ЕКПЧ // Российский ежегодник международного права, 1995. – С.Пб., 1996. – С. 112-132.
2. Алексеева Л.Б., Жуйкою В.М., Лукашук И.И. Международные нормы о правах человека и применение их судами Российской Федерации:Практическое пособие.-Москва:Норма, 1996.-283с.
3. Аметистов Э.М. Актуальные задачи развития советского законодательства о порядке исполнения международных договоров СССР. // Вестник Киевского Университета. – Междунар. Отношения. – 1989. – Вып. 28. – 51-78с.
4. Анісімова М.Ф. Зобов’язання України щодо прав людини у зв’язку зі вступом до Ради Європи: Автореф.дис...кан.ю.н.:12.00.11//Київський національний університет ім.Т.Шевченка.- Київ, 2001.- 16с.
5. Аречага Э.Х. Современное международное право. М.: Прогресс, 1983. –480с.
6. Андріанов К. До питання про юрисдикцію Європейського суду з прав людини.- Право України.- 2000.- № 8.- С.46-48
7. Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини.- Київ: Видавничий дім “КМ Академія”, 2000.- 128с.
8. Антонович М. Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах європейських держав та перспективи її застосування в Україні.- Право України.- 2000.- №8.- С.48-59
9. Ануфриева Л.П. Развитие теории и практики взаимодействия международного и внутреннего права. В кн. Международное публичное право. Учебник – Москва: Проспект, 1998. – С.75-76.
10. Авоян Арташес Совет Европы: Новое мышление и перспективы сотрудничества.-Ереван:Мхитар Гош, 1998.- 96с.
11. Бернхардт Р. Европейский суд по правам человека в Страсбурге: новый этап, новые проблемы // Государство и право.- 1999.- №7.- С.57-62
12. Блищенко И.П. Международное и внутригосударственное право.- Москва: Госюриздат.- 1970.-239с.
13. Блищенко И.П., Дориа Ж. Прецеденты в международном публичном и частном праве.-Москва:Мнимп, 1999.-470с.
14. Бобин М. Европейский интеграционный процесс:правовые аспекты деятельности Европейского Союза и Совета Европы. Роль высших судебных учреждений // Правозащитник.- М.: 1998. - № 3, С.23-39
15. Бобровник С.В., Онищенко Н.М. Правова система та джерела права України. // Державотворення і правотворення в Україні. Досвід, проблеми, перспективи. /За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Інститут держави і права НАН України, 2001. – С. 310-358.
16. Борко Ю.А. Отношения России с Европейским Союзом и их перспективы.- М.: Экслибрис-Пресс»,1999.- 58с.
17. Бортко Ю.А. Десять лет после Маастрихта. Что дальше //Европейский союз после Маастрихта. М.: МИМП.- 2001.- С.129-180
18. Бредли А.У. Право на свободу и безопасность личности согласно Европейской конвенции по правам человека // Российский бюллетень по правам человека.-Москва.- 1996.- Вып.8.- С.156-167
19. Броунли Я. Международное право.- Кн.1.- Москва:Прогресс, 1977.- 536с.
20. Броунли Я. Международное право.- Кн.2.- Москва:Прогресс, 1977.- 511с.
21. Буроменський М.В. Міжнародний захист прав людини та права біженців. – Київ: ВАІТЕ, - 2002. –160с.
22. Буроменский М.В. Про відповідність проекту Кримінального кодексу України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів, міжнародно-правовим нормам про захист прав і основних свобод людини / Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини. - Вип. 10. - Київ-Харків, - 1994. - С.28.
23. Буроменський М.В. Застосування міжнародно-правових норм про права людини у внутришньому правопорядку України. // Вісник Академії правових наук України. – № 1(16). – 1999. – С.86-94.
24. Буроменський M.В. Звернення до Європейського Суду з прав людини: практика Суду і особливості українського законодавства. – Харків: Фоліо, -2000. – 32 с.
25. Буткевич В.Г. Права людини в Україні з погляду творення нової правової бази// Політична думка.- 1993.- №1, С.79-93
26. Буткевич В.Г Соотнношение международного и внутригосударственного права. – Киев: Высшая Школа, 1981.-311с.
27. Бущенко А.П. Практика Европейского Суда по правам человека.- Москва:Ін-т ЕП, 2001.- 83с.
28. Василенко В.А. Основы теории международного права.- Киев:Выща шк., 1988.- 288с.
29. Венская конвенция о праве международных договоров. Действующее международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Т.1 Москва: Из-во Московского независимого института международного права. –1996. - С.352.
30. Верещетин В.С., Даниленко Г.М., Мюллерсон Р.А. Конституционная реформа в СССР и международное право. // Советское государство и право. – 1990. - № 5. – С. 15.
31. Власенко В. Рада Європи екзаменує Україну й Росію // Урядовий кур’єр.- 2000.- 26 січня.- С.4
32. Висновок Суду ЄС 2/94 від 28 березня 1996 року щодо приєднання ЄС до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод /Recueil de jurisprudence.- 1996
33. Гавердрвский А.С. Имплементация норм международного права. Киев: Высшая Школа, 1980. 320 с.
34. Гаврилов В.В. Международный механизм контроля за имплементацией универсальных актов о правах человека// Моск.журнал международного права.- 1995.-№4.- С.24-37
35. Геро У. Конституция для Европы. Новые правила для старого континента?// Международная политика. - 2001.- №2.-С.12-21
36. Глоссарий по европейской интеграции. Термины договоров и соглашений Европейского Союза./ Редкол.: Борко Ю.А. и др.-М.: Интердилект,1999.- 75с.
37. Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия. Право и практика. – М.: Моск. независимый ин-т междунар. права, 1998. – 598 с.
38. Гом’єн Д. Короткий путівник до Європейської конвенції з прав людини.-Рада Європи, Страсбург, 1991.- 83с.
39. Готрон Ж.К. Отношения между ЕС и Россией:исторический и теоретический аспект/ Конференция «Сорок лет Римского Договора:Европейская интеграция и Россия». СпБ,-2000.- С120
40. Горшкова А. Российское законодательство и Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод // Государство и право – 1997 - № 5, С.94
41. Горшкова А.С. Стандарты Совета Европы по правам человека и российское законодательство. Москва:НИМП, 2001.-348с.
42. Гусейнов Л.Г. Международная ответственность государств за нарушения прав человека. – Киев: Институт государства и права НАН Украины, 2000. – 316 с.
43. Даниленко Г.М. Международная защита прав человека.- Москва:Юрист, 2000.-255с.
44. Даниленко Г.М. Применение международного права во внутренней правовой системе России:практика Конституционного суда// Государство и право .- 1995, №11.- С.118-131
45. Данвитц Т. Фон Между символізмом и реалізмом. Хартія основних прав граждан Европейского Союза // Международная политика.- 2001.- №2.- С.21-28
46. Даффи П. Европейская конвенция о правах человека и эффективность судебной защиты// Судебный контроль и права человека. –Москва:Юрист, 1996.-С. 141-172
47. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений между государствами в соответствии с Уставом ООН. Резолюция ГА ООН 2625 (XXV) от 24 октября 1970 г. Действующее международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Т.1 Москва: Из-во Московского независимого института международного права. –1996,– С. 78-86
48. Декларація “ Про державний суверенітет України” № 55-12 від 16.07.1990.// Відомості Верховної Ради Української РСР .- 1990.- № 31.- Ст.429
49. Денисов В.Н. Статус міжнародних договорів в Конституції України. Вісник Академії правових наук України. – № 1. – 1997. – С. 27-36
50. Денисов В.Н. Развитие теории и практики взаимодействия международного и внутреннего права. В кн. Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве. – Киев: Наукова думка, 1992- С. 7.
51. Денисов В.Н. Роль міжнародного права у зовнішній і внутрішній політиці України // Державотворення і правотворення в Україні. Досвід, проблеми, перспективи. /За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Інститут держави і права НАН України, 2001. – С. 596-612.
52. Джемчевскі А. Європейська система захисту прав людини сьогодні і завтра// Український часопис прав людини.- 1998.-№1
53. Дженіс М., Кей Р., Бредли Э. Європейське право у галузі прав людини. Джерела і практика застосування. -Київ:АртЕк, 1997.– 624с.
54. Добрянський С. Застосування Конвенції як вияв діалектики загального і одиничного у право розумінні.// Право України.- 2000.- №11.- С.38-40
55. Євінтов В.І. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (Коментар до ст.9 Конституції України) //Укр. часопис прав людини. – №1. – 1998. – С.26 – 28;
56. Євінтов В.І. Здійснення рішень Європейського суду з прав людини у внутрішньому правопорядку держав // Державотворення і правотворення в Україні. Досвід, проблеми, перспективи. /За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Інститут держави і права НАН України, 2001. – С. 624.
57. Евинтов В.И. Международный и внутренний правопорядок в структуре международного сообщества. // Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве. – К.: Наукова Думка, 1992. – С. 37.
58. Евменов Л. Проблемы международной идеологии прав человека:принципы и императивы.// Белорусский журнал международного права.- 1998.- №5.- С.42-51
59. Европейская конвенция прав человека и судебная реформа в Украине. Материалы семинаров: в Трускавце 6-8 марта и в Донецке 15-16 мая 1997 года.-Донецк: Лебедь, 1998.- 94с.
60. Європейський Союз: консолідовані договори.- Київ:Port-Royal, 1999.- 206с.
61. Забигайло В. Европейское право: мифический постулат или объективный ориентир развития законодательства Украины?// Український часопис міжнародного права.- 2001.- №1
62. Заключительный Акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе. Действующее международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Т.1 Москва: Из-во Московского независимого института международного права. –1996, - С. 74-75
63. Закон України Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року, №475/97-ВР.
64. Закон України “Про міжнародні договори України” № 3767-XII від 22.12.1993// Відомості Верховної Ради України.- 1994.-№ 10.- Ст.45
65. Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10.12 1991, № 1953-12// Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 10.- Ст137
66. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996, 422/96-ВР // Відомості Верховної Ради України.-1996.- № 49.- Ст.272
67. Закон України “Про ратифікацію Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами” від 10 листопада 1994 року № 237/94-ВР // Відомості Верховної Ради України .- 1994.- № 46.- Ст.415
68. Закон України “Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” № 776/97-ВР від 23.12.1997р. // Відомості Верховної Ради України.- 1998.- № 20.- Ст.99
69. Заблоцька Л.Г. Виникнення та формування міжнародних стандартів в галузі прав людини// Український часопис прав людини, 1995.- №1, С.37-43
70. Збірка договорів Ради Європи. Українська версія..- Київ:Парламентське видавництво, 2000.- 654с.
71. Игитова И.В. Механизм реализации Европейской конвенции “О защите прав человека и основних свобод” // Государство и право.- 1997.- №1.- С.76-82
72. Игнатенко Г.В. Международное право и внутригосударственное право. В кн. Международное право. Учебник для вузов.- Москва: Норма-Инфра, 1999, -С. 152
73. Исторический аспект соотношения и взаимодействия международного и внутригосударственного права // История государства и права, - 1999, - № 1 – С.37.
74. Каблова Л.В Правовые аспекты европейской интеграции. Проблеммы коммунитаризации в региональных составляющих Европейского Союза.- Н.Новгород: ИФ ИСИ ННГУ,2000.- 147с.
75. Капіца Ю. Наближення законодавства України до законодавства ЄС відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною: цілі та методи// Український правовий часопис, 1998.- Спеціальний випуск №2.- С.18-25
76. Карпачова Н. Європейська конвенція з прав і основних свобод людини в українському законодавстві // Віче - 1998 - №10, С.47.
77. Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. М.:Норма, 1995. С.5-126.
78. Карташкин В.А. Как подать жалобу в Европейский суд пр правам человека.-Москва:Норма, 1998.-91с.
79. Клепицкий И.А. Преступление, административное правонарушение и наказание в России в свете Европейской конвенции о правах человека // Государство и право, 2000, № 3, с.65-74.
80. Кияниця І. Внутрішньодержавне значення джерел міжнародного публічного права. // Український часопис міжнародного права. – 2001. – № 1. – С. 19-24.
81. Коментар до Конституції України. – К., 1996. – С. 42;
82. Колосов Ю.М. Понятие международного права, его сущность и роль в международных отношениях, политике и дипломатии. В кн.: Международное права / Под.ред. Ю.М.Колосова, В.И.Кузнецова. М.: Междунар.отношения, 1998. С.12.
83. Колосов Ю.М., Кривчикова Э.С. Действующее международное право. Избранные документы.-Москва:МАМП, 2002, 992с.
84. Ковалев С. Сны политического идеалиста, или Как нам обустроить Европу и мир // Новое время. 2000.- N 10.- С.12.
85. Ковлер А.И. Комментарий к статье 4 Конвенции. В кн.: Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия. Право и практика. - Москва: Московский независимый институт международного права. - 1998. - С.159.
86. Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики.- Київ, 1996.- 259с.
87. Комментарий к Конвенции о защите прав человека и основных свобод и практике ее применения. Под ред. Туманова В., Энтина Л.- Москва:норма.- 2002.- 336с.
88. Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11.// Вісник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.- 1999.- №1.- С.71-91
89. Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України.- 1996.- № 30.- Ст.141
90. Конституції нових держав Європи і Азії. - К.: Українська правнича фундація. – 1996.-544с.
91. Конституція Республіки Македонія // Конституції нових держав Європи та Азії. – Київ: Українська Правнича Фундація. – 1996..- С.157-191
92. Конституція України — основа реформування суспільства. - Харків: “Право”, -96 с.
93. Конвенція про захист прав людини та основних свобод// Голос України – 2001. – 10 січ.
94. Коффи Анан Партнерство во имя всемирного сообщества. Годовой доклад о работе организации. 1998 год. Русская версия- ООН, Нью-Йорк.- 1999.- 101с.
95. Кохан Г.Л. Міжнародно-правове співробітництво у боротьбі з рабством і работоргівлею. Автореф. диссертації на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. – Харків: 2002. – 20 с.
96. Кримінальний Кодекс України .- Київ:Юрінком Інтер, 2002.- 352с.
97. Лукашева Е.А. Права человека как фактор стратегии устойчивого развития.- Москва: Норма, - 2000.- 320с.
98. Лукашева Е.А. Права человека: итоги века, тенденции, перспективы.- Москва:Норма.- 2002.- 438с.
99. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть. М.: БЕК, 1998. – С. 220-221.
100. Лукашук И.И. Международное право. Часть общая. М.: БЕК, - 1996. - С. 196.
101. Лукашук И.И. Международное право в судах государств. – Санкт-Питербург СПб.: СКФ «Россия – Нева». – 1993. –300с.
102. Лукашук И.И. О современой концепции прав человека // Российский юридический журнал .- 2000.- № 2.- С.46-53
103. Лукьянова В.А. Источники советского государственного права в период между двумя конституциями (1936 – 1977 гг.) // Сов. государство и право. – 1990. – №2. – С. 121-128.
104. Лукьянцев Г.Е. Сравнительная характеристика систем защиты прав человека: по Международному Пакту о гражданских и политических правах и по Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод (некоторые вопросы рассмотрения жалоб)// Моск.журнал междунардного права.- 1997.-№3.- С.114-132
105. Лукъянцев Г. Запрещение пыток и бесчеловечного или унижающего достоинство обращения или наказания по Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод // Правозащитник.-1998.-№ 3.- С. 59-65
106. Малевич Ю. Проблема общности прав человека в мировой политике.// Белорусский журнал международного права.-2001- № 2.- C.11-19
107. Мармазов В.Є. Методи динамічного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод в юриспруденції Європейського Суду у з прав людини.- Київ:Юридична книга, 2002.- 400с.
108. Мармазов В.Є. Піляєв І.С. Україна в політико-правовому просторі Ради Європи: досвід і проблеми. – Київ: Вентурі, 1999, - 400c.
109. Мармазов В.Є. Піляєв І.С Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції.- Київ:Юридична книга.- 2000.- 472с.
110. Марочкин С.Ю. Действие норм международного права в правовой системе Российской Федерации. – Тюмень: Тюменский Государственный университет. – 1998. 200 с.
111. Марочкін С.Ю., Суворова В.Я. Реализация норм международного права. В кн.: Международное право / под ред. Г.В.Игнатенко. М.: Юрид.литература. - 1995. С.131-134.
112. Микієвич М.М. Міжнародно-правові аспекти співробітництва Європейського Союзу з третіми країнами.- Львів:Видавн.Центр ЛНУ ім..Франка, 2001.- 200с.
113. Місьо М., Петрова Н. Українське законодавство і захист преси. // Свобода висловлювань і приватність. № 1-2. 2000. С.3-36
114. Моргос П. Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС та інтеграція України до Європи все ще викликають запитання. Київ.2000.- 96с.
115. Муравйов В.І.Правові засади регулювання економічних відносин Європейського Союзу з третіми країнами (теорія і практика). Київ:Академ-Прес, 2002.- 426с.
116. Муравйов В.І. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України як основа для нового механізму партнерству// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць.- Київ:ІМВ, Випю28.- Ч.1.- С.78-87
117. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность.- Москва, 1991.- 160с.
118. Наслідки реалізації судових рішень у 1995 і 1996 роках. // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Дослідження. Нормативні акти. Вип.2. 1998. С.15-24;
119. Наслідки реалізації рішень Європейського суду з прав людини 1997 і 1998 років // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Досліджкння. Нормативні акти. Вип.4. 2000. С.17-18.
120. Национальные учреждения по правам человека. Руководство по созданию и укреплению национальных учреждений, занимающихся поощрением и защитой прав человека.- ООН, Нью-Йорк и Женева, 1995.- 149с.
121. Нерсесянц В.С. Философия права. М.-Норма-2000.- 652с.
122. Нешатаева Т.Н. О компетенции Европейского суда по правам человека в отношении имущественных прав// Вестник Высшего Арбитражного Суда РФ.- Москва, 1999.- №4.- С.93-97
123. Общая теория прав человека/ Карташкин В.А., Колесова Н.С., Ларин А.М. и др./отв. ред. Лукашева Е.А..- Москва:Норма, 1996.- 509с.
124. Олійник О. Європейська інтеграція України м- стимул до дії чи плакатні гасла? // Юридичний вісник України.- 2000.- 21-27 вересня.- С.5
125. Омельяненко Г. Вопросы защиты конституционных прав человека в уголовном судопроизводстве Украины// Право України.- 1997.- №3.- С.15-19
126. Опришко В. Головний обов’язок держави. Проблеми реалізації принціпів та норм міжнародного прав щодо прав людини в Україні // Політика і час .-1999, № 7-8.- С.27-35
127. Опришко В. Проблеми і механізм гармонізації законодавства України з міжнародним правом// Правовий часопис Донецького Університету.- 1998.- №2.- С.3-7
128. Павлова Л.В. Международное право в правовой системе государств. // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 1999. – № 3. – С. 38-52
129. Поленина С.В. Законотворчество в Российской Федерации. – М.: Институ государства и права РАН. – 1996. – С. 36.
130. Полешко А. Рада Європи - на захисті прав людини// Право України.- 1999.- № 7.- С.36-38
131. Постанова Кабінету Міністрів України “Про організаційні заходи, спрямовані на виконання зобов’язань України, передбачених Висновком ПАРЄ № 190 щодо заявки України на вступ до Ради Європи” від 20.07.1996р. № 792
132. Постанова Верховної Ради України Про засади державної п