АСІРЯН СЮЗАННА РАФІКІВНА Рада ООН з прав людини (інституційно-організаційний аспект)

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП......................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. КОМІСІЯ ТА РАДА З ПРАВ ЛЮДИНИ В СИСТЕМІ
ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ............12
1.1. Повноваження Генеральної Асамблеї ООН з прав людини
як основа її контрольних повноважень у цій сфері.................................12
1.2. Комісія ООН з прав людини
та її інституційно-правова реорганізація у Раду з прав людини............35
Висновки до Розділу...................................................................................58
РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ РАДИ З ПРАВ ЛЮДИНИ
В ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІЙ СТРУКТУРІ ООН.......................................61
2.1. Рада з прав людини у системі допоміжних органів
Генеральної Асамблеї ООН з дотримання прав людини........................61
2.2. Компетенція Ради ООН з прав людини.............................................81
2.3. Акти та рішення, що приймає Рада з прав людини,
її допоміжні органи та їх юридична сила...............................................109
2.4. Взаємодія Ради ООН з прав людини з Верховним комісаром
ООН з прав людини і Управлінням Верховного комісара
з прав людини...........................................................................................128
Висновки до Розділу................................................................................137
РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕДУРИ І МЕХАНІЗМИ РАДИ ООН
З ПРАВ ЛЮДИНИ.............................................................................................143
3.1. Універсальний періодичний огляд..................................................143
3.2. Консультативний комітет, Спеціальні процедури
та інші механізми Ради з прав людини..................................................160
Висновки до Розділу................................................................................186
ВИСНОВКИ........................................................................................................192
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..........................................................198

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВКПЛ, Комісар Верховний комісар ООН з прав людини
ЕКОСОР Економічна і соціальна рада ООН
КПЛ, Комісія Комісія ООН з прав людини
РПЛ, Рада Рада ООН з прав людини
УВКПЛ Управління Верховного комісара ООН з прав
людини
УПО Універсальний періодичний огляд

ВСТУП
Актуальність теми. В умовах світової глобалізації важливого значення набуває створення та функціонування ефективних механізмів співробітництва держав у різних сферах. Це повною мірою стосується і питань захисту прав людини, оскільки їх вирішення давно вийшло за межі виключної компетенції держав і є одним із пріоритетних напрямів розвитку міжнародних відносин та міжнародного права.
За 70 років, що минули з часу створення ООН, міжнародна спільнота доклала значних зусиль для вирішення багатьох питань у галузі захисту прав людини як шляхом прийняття міжнародно-правових актів, так і через формування різноманітних органів на універсальному і регіональних рівнях. Існує ціла система міжнародних договорів та міжнародних органів з прав людини. Одним із них є Рада ООН з прав людини (далі РПЛ), покликана вирішувати в сфері своїх повноважень проблеми захисту прав людини як у всьому світі, так і в окремих державах. У жовтні 2012 року Україна вдруге успішно пройшла Універсальний періодичний огляд (далі УПО) Ради з прав людини. Підсумки проходження Україною УПО були затверджені під час 22-ї сесії Ради ООН з прав людини 14 березня 2013 року.
Актуальність цього дослідження обумовлена низкою обставин. По-перше, Рада ООН з прав людини належить до найбільш помітних політичних органів з обговорення та формування світової політики з прав людини, що зумовлює потребу у визначенні її функцій у цій сфері. По-друге, Україна є активною учасницею міжнародного співробітництва з прав людини і двічі обиралася до Ради ООН з прав людини (останній раз на період 20082011 років). По-третє, в українській міжнародно-правовій доктрині відсутні комплексні дослідження правового статусу та повноважень Ради ООН з прав людини як одного з найбільш авторитетних допоміжних органів Генеральної Асамблеї ООН.
Серед вітчизняних науковців, які займалися дослідженням питань діяльності органів ООН або окремих її аспектів, слід виокремити О. В. Буткевич, В. Г. Буткевича, С. В. Ісаковича, І. І. Лукашука, С. О. Мельник, В. В. Мицика, В. С. Семенова, М. В. Яновського. Зарубіжні юристи-міжнародники також приділяли увагу дослідженню інституційного механізму ООН, його ролі у захисті прав людини. Це, зокрема, А. Х. Абашидзе, Д. Бернстофф, О. О. Гольтяєв, Д. Донеллі, С. Девідсон, В. Енгстром, Р. А. Каламкарян, В. О. Карташкін, Б. С. Крилов, С. Лемей, О. А. Лукашова, А. П. Мовчан, М. Новак, А. Ю. Олійник, Я. А. Островський, А. Робертсон, Н. Родлі, Р. Фрідман, Г. А. Хауамда, Х. Ханнум, О. Г. Шульц та ін.
Спеціальне дослідження діяльності РПЛ, яке частково охоплювало питання інституційно-організаційної побудови Ради, проводилося лише Р. Фрідман у 2011 р.
Теоретичним підґрунтям дисертації стали праці таких представників української науки міжнародного права, як М.В. Буроменський, В.Г. Буткевич, А.С. Гавердовський, В.Н. Денисов, О.В. Задорожній, О.В. Київець, П. Маланчук, О.О. Мережко, В.В. Мицик, М.М. Микієвич, О.В. Тарасов, Л.Д. Тимченко, М.В. Яновський та ін. Крім того, проаналізовано дослідження, присвячені міжнародним міжурядовим організаціям, проведені Н. Блоккером, М. Віреллі, М.М. Гнатовським, Д. Клебберсом, З.М. Клепацьким, К. Кольяром, М.Б. Криловим, Л.В. Лисицькою, І.І. Лукашуком, В. І. Маргієвим, В. Моравецьким, Т.М. Нешатаєвою, М. Поточним, Г.І. Тункіним, О.А. Шибаєвою, Г. Шермерсом та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого згідно з цільовою комплексною програмою «Теоретичні та практичні проблеми сучасного міжнародного права та іноземного конституційного права» (державна реєстрація № 0111U000954). Тема дисертаційної роботи затверджена та перезатверджена на засіданнях вченої ради Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого відповідно (протокол № 4 від 20.12.2013 р., протокол № 3 від 20.11.2015 р.).
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у визначенні ролі та місця Ради з прав людини у системі органів ООН, виявлення особливостей компетенції цього органу і з’ясування правової природи та юридичної сили його актів.
Відповідно до мети дослідження в дисертації зосереджена увага на вирішенні таких завдань:
- з’ясувати повноваження Генеральної Асамблеї ООН зі створення допоміжних органів з питань прав людини;
- визначити умови та міжнародно-правові підстави створення РПЛ;
- розкрити ґенезу повноважень РПЛ від її створення до цього часу;
- встановити міжнародно-правову природу РПЛ;
- оцінити місце РПЛ у системі органів ООН;
- з’ясувати компетенцію, процедури і механізми РПЛ;
- надати міжнародно-правову характеристику УПО як центральній процедурі РПЛ;
- розкрити особливості внутрішньої організації та функціонування РПЛ;
- надати міжнародно-правову характеристику актам РПЛ та визначити їх юридичну силу;
- дослідити питання розширення компетенції РПЛ та дати міжнародно-правову оцінку таким рішенням;
- з’ясувати взаємодію РПЛ з іншими органами системи ООН.
Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, пов’язані з функціонуванням Ради з прав людини в системі органів ООН.
Предметом дослідження є Рада ООН з прав людини (інституційно-організаційний аспект).
Методи дослідження. Для досягнення наукової об’єктивності результатів дисертантом використовується весь комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження, які широко застосовуються у сучасній науці міжнародного публічного права.
Методологічну основу дисертації становлять такі загальновизнані у правовій науці методи: об’єктивності, діалектичний, формально-логічний, спеціально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, а також інші загальнонаукові та спеціальні методи дослідження.
Метод об’єктивності використано для встановлення достовірності та повноти інформації, що аналізується у процесі дослідження. Діалектичний метод застосовано для дослідження розвитку організаційної структури та повноважень РПЛ, а також встановлення зв’язку між її діяльністю та забезпеченням основних цілей ООН у галузі прав людини. Формально-логічний метод використано для з’ясування юридичної природи актів РПЛ та її допоміжних органів. За допомогою спеціально-юридичного методу проаналізовано положення резолюцій та рішень, прийнятих РПЛ. Системно-структурний метод дозволив визначити місце РПЛ у системі органів ООН. Порівняльно-правовий метод дав змогу дослідити особливості організаційної структури РПЛ як органу системи допоміжних органів Генеральної Асамблеї ООН та співвідношення її повноважень з повноваженнями інших органів ООН.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота є першим у вітчизняній доктрині міжнародного права науковим комплексним дослідженням правового статусу та повноважень Ради з прав людини як одного з головних допоміжних органів Генеральної Асамблеї ООН в обговоренні та формуванні світової політики з прав людини. Основні теоретичні та практичні результати, що характеризують особистий внесок дисертанта і виносяться на захист, конкретизуються в таких положеннях.
Уперше:
- доведено, що Рада з прав людини суттєво відрізняється від решти допоміжних органів Генеральної Асамблеї ООН як за обсягом повноважень, включаючи високий рівень автономії, так і за організаційно-інституційною побудовою, що спричиняє тенденцію до поступового перетворення РПЛ на «м’яку» міжнародну організацію, яка, з одного боку, зберігає політико-правову залежність від Генеральної Асамблеї ООН, а з другого має високий рівень самостійності у формуванні напрямів діяльності і прийнятті рішень;
- визначено, що нормативні акти РПЛ можуть мати юридичну силу у сфері внутрішнього права ООН, а в загальному міжнародному праві вони мають характер рекомендацій, однак можуть бути етапом у міжнародно-правовому нормотворенні, якщо відображають opinio jurіs, або пов’язані з підготовкою проектів міжнародних договорів та резолюцій Генеральної Асамблеї ООН з прав людини;
- встановлено, що рекомендаційні акти РПЛ та її допоміжних органів можуть набувати для держав-членів ООН ознак «м’якого права», що не створює для них міжнародно-правових зобов’язань, проте держави нерідко враховують такі норми, чому можуть суттєво заважати випадки політизації у прийнятті рішень;
- доведено, що резолюція Генеральної Асамблеї ООН 60/251 «Рада з прав людини» у частині запровадження УПО є актом тлумачення Статуту ООН, оскільки запроваджує в Організації механізм внутрішнього контролю за дотриманням її членами резолюції Генеральної Асамблеї ООН 217/ІІІ «Загальна декларація прав людини» та прийнятих на її основі міжнародних договорів і односторонніх заяв держав-членів;
- встановлено, що незважаючи на юридичну обов’язковість участі держав ООН у проведенні УПО, рішення РПЛ, прийняте за результатами Універсального періодичного огляду, є внутрішнім актом ООН і не створює для держави, яка його пройшла, зобов’язань за загальним міжнародним правом, що не забороняє використовувати такі результати міжнародними контрольними органами з прав людини;
- з’ясовано, що процедура УПО є за своєю правовою природою скоріше міждержавною, а не міжнародною, зважаючи на обмеження участі міжнародних міжурядових організацій і повне виключення з процесу остаточного обговорення неурядових організацій;
- доведено існування позитивних та негативних факторів, що впливають на функціонуванні Процедури подання і розгляду скарг РПЛ та з’ясовано їх співвідношення, що має значення для збереження міжнародного авторитету Процедури;
- доведено, що Спеціальні процедури політично і юридично мають найбільший рівень незалежності серед органів РПЛ, що пояснюється особливими умовами формування їх складу та прийняттям спеціальних регламентів їх діяльності.
Удосконалено:
- висновок щодо процедурного правонаступництва Ради з прав людини Комісії з прав людини, що виявилося спершу в максимальному збереженні Радою механізмів і процедур Комісії, а потім в еволюційному їх реформуванні;
- твердження про визначальну роль РПЛ у створенні єдиного світового політико-правового простору захисту прав людини, яка спирається на обов’язкову юридичну силу норм про права людини в Статуті ООН та їх тлумачення у Загальній декларації прав людини;
- висновок про збереження невиправдано високого рівня політизованості в діяльності РПЛ, що виникає внаслідок впливу держав, що мають спільні регіональні або ідеологічні пріоритети або користуються статусом «впливової» держави, або пов’язаний із використанням статусу постійного члена Ради Безпеки ООН;
- висновок про політичний, а не правовий характер доповідей Консультативного комітету РПЛ, що пов’язано з особливостями його повноважень.
Набули подальшого розвитку:
- висновок про те, що концепцію захисту прав людини в Статуті ООН слід розглядати як динамічну, а не статичну, на що впливають тлумачення поняття прав людини статутними органами ООН та органами ООН з контролю за дотриманням прав людини;
- висновок про віднесення повноважень Генеральної Асамблеї ООН у галузі прав людини в широкому розумінні до правотворчих та імплементаційних, з особливим наголосом на імплементаційних повноваженнях, які передбачають право сприяти міжнародно-правовими засобами реалізації міжнародно-правових норм про права людини;
- висновок про статутне повноваження Генеральної Асамблеї ООН створювати допоміжні органи з міжнародного контролю за дотриманням прав людини та наділяти їх правом приймати міжнародно-значущі рішення;
- висновки про співвідношення повноважень РПЛ та Верховного комісара з прав людини і його Управління як і пропозиції щодо шляхів вирішення конфлікту компетенції цих органів ООН.
Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, результати і висновки можуть бути використані:
- у науково-дослідницькій сфері як основа для подальших наукових досліджень інституційної системи ООН, зокрема тих, що мають безпосереднє відношення для обговорення та формування світової політики з питань прав людини;
- у науково-освітній діяльності під час викладання навчальних курсів «Міжнародне публічне право», «Право міжнародних організацій», «Міжнародне право прав людини»;
- у науково-методичній практиці для вдосконалення навчальних програм, при підготовці відповідних розділів підручників і навчально-методичних посібників з міжнародного публічного права та права міжнародних організацій;
- у практичній діяльності органів влади України, відповідальних за формування міжнародно-правової позиції України в галузі прав людини.
Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення, висновки та пропозиції, що містяться у дисертації, обговорені та рекомендовані до захисту кафедрою міжнародного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Основні положення дисертації оприлюднені на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Актуальні питання правової теорії та юридичної практики» (м. Ужгород, 11-12 жовтня 2013 р.); «Пріоритетні напрями розвитку сучасної юридичної науки» (м. Харків, 5-6 жовтня 2013 р.); «Юридична наука України: історія, сучасність, майбутнє» (м. Донецьк, 18-19 жовтня 2013 р.); «Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Запоріжжя, 22-23 листопада 2013 р.); «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (м. Одеса, 12-13 лютого 2016 р.).
Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення в 10 наукових публікаціях, з яких 5 наукових статей опубліковано в наукових фахових періодичних виданнях з юридичних наук, а також у тезах 5 доповідей на науково-практичних конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та подається вирішення конкретного наукового завдання, яке полягає у визначенні ролі та місця Ради з прав людини в системі захисту прав людини Організації Об’єднаних Націй, з’ясуванні правової природи актів Ради ООН з прав людини, а також виявленні особливостей основних повноважень цього органу.
Отримані в процесі дослідження важливі теоретичні та практичні результати конкретизуються в наведених нижче положеннях.
1. Повноваження Генеральної Асамблеї ООН у галузі прав людини є загальновизнаними і ґрунтуються на нормах Преамбули Статуту ООН та п. 3 ст. 1 Статуту ООН, а також ст. 13, 55 і 56. Здійснений аналіз цих норм свідчить про те, що концепція захисту прав людини у Статуті ООН є динамічною і охоплює, з одного боку, заохочення і розвиток прав людини, а з другого боку їх захист. «Захист прав людини» виступає складовою політико-правового примусу до поваги прав людини. Водночас їх «заохочення і розвиток» є динамічною складовою, забезпечують існування у головних органів ООН прогностичних функцій, що дають можливість формувати світову політику з прав людини. Здійснення цих повноважень потребує постійного їх вдосконалення та наближення до нагальних потреб сучасних міжнародних відносин.
2. Повноваження Генеральної Асамблеї ООН створювати допоміжні органи обмежене виключно нормами Статуту ООН, на підставі якого їх створюють. Міжнародно-правова природа допоміжних органів ООН полягає в їх субсидіарному характері. Хоча в Статуті ООН і не надано поняття та правового статусу допоміжних органів, слід погодитися з поширеним доктринальним підходом про обов’язок допоміжних органів ООН діяти в межах повноважень, наданих їм головними органами. Таким чином, допоміжні органи повинні мати повноваження вужчі за повноваження головного органу ООН, оскільки система головних органів і їх повноваження визначені Статутом міжнародної організації, отже, вони є договірними (визначеними міжнародним договором), на відміну від допоміжних органів.
3. Останньою найбільш значущою реформою в сфері прав людини є створення в структурі Генеральної Асамблеї ООН РПЛ замість КПЛ. Незважаючи на політичну, а не правову спрямованість повноважень цього органу, він мав значні досягнення в утвердженні універсального розуміння і значення прав людини, маючи безпосереднє відношення до підготовки проекту Загальної декларації прав людини 1948 р. та Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Діяльність КПЛ закріпила у міжнародному праві розуміння правомірності міжнародного контролю з боку ООН за дотриманням прав людини в окремих державах.
Попри значні досягнення КПЛ накопичила в своїх процедурах і у практиці багато недоліків. Це призвело до втрати Комісією міжнародного авторитету і її де-факто нездатності здійснювати повноваження. Основні недоліки були пов’язані із формуванням складу, надмірною політизацією в діяльності і прийнятті рішень, з юридично необґрунтованою вибірковістю у проведенні оглядів в обмеженому колі країн, з дублюванням діяльності інших органів, зловживанням процедурами.
4. РПЛ створена як політичний орган, яким була і КПЛ, та значною мірою зберегла процедури і механізми Комісії з прав людини, хоча до них і було внесено зміни Генеральною Асамблеєю ООН та самою Радою з прав людини. РПЛ не ставила за мету створення нової системи власних допоміжних органів, натомість вона провела ревізію існуючих. Все це забезпечило процесуальне наступництво РПЛ щодо КПЛ, але також зберегло умови існування окремих недоліків попередниці.
5. Дослідження актів Генеральної Асамблеї ООН, що визначають правові підстави діяльності РПЛ, актів самої РПЛ та її практики, аналіз міжнародно-правової доктрини дозволяють зробити загальний висновок про обсяг та зміст повноважень РПЛ. При цьому слід враховувати, що РПЛ, як правонаступниця КПЛ, перебрала на себе і її повноваження отже, резолюція Генеральної Асамблеї ООН 60/251 не є вичерпним джерелом визначення повноважень Ради. Таким чином, повноваження РПЛ де-факто є ширшими, ніж вони закріплені в керівних документах Генеральної Асамблеї ООН, і можуть бути об’єднаними за чотирма напрямами: 1) формування міжнародних стандартів із сприяння розвитку міжнародного права прав людини (включаючи підготовку проектів резолюцій Генеральної Асамблеї ООН); 2) здійснення моніторингових повноважень (включаючи надання рекомендацій державам); 3) здійснення організаційно-інституційних повноважень; 4) розгляд скарг про грубі і масові порушення прав людини.
6. Повноваження РПЛ не можна назвати чіткими, оскільки вони мають високий рівень дискреції. Генеральна Асамблея ООН у резолюції про заснування Ради не надала чіткого уявлення про можливі напрями її діяльності і тому визначала їх надзвичайно широко, створюючи саме дипломатичний орган, скоріше, з обговорення проблеми, а не з її розв’язання. РПЛ не наділена правом приймати юридично значущі рішення у загальному міжнародному праві, але має такі повноваження у сфері внутрішнього права ООН. Таким чином, на практиці з’ясування меж повноважень РПЛ може виникати ситуативно, під впливом рішень самої Ради, розстановки в ній політичних сил, а також залежно від гостроти обговорюваних проблем та прийнятих рішень.
Як наслідок, у РПЛ існують нормативні та політичні підстави виходу за межі повноважень, що призводить на практиці до виникнення ситуацій домислюваної та іманентної компетенції Ради. Такі ситуації, що можуть мати різний рівень гостроти, залишаються юридично невирішеними, що потребує їх регулярної міжнародно-правової оцінки.
7. РПЛ, що створена як допоміжний орган Генеральної Асамблеї ООН, виглядає все-таки більш складним утворенням. Дослідження її міжнародно-правової природи свідчить про те, що де-факто вона є одним з найбільш значущих світових міжнародних форумів з обговорення питань прав людини. А отже, хоча РПЛ є допоміжним органом Асамблеї, вона має широкі повноваження з нормотворення і міжнародної імплементації норм про права людини (деякими із цих повноважень Генеральна Асамблея ООН ніколи безпосередньо не користувалася) і значним рівнем автономії у внутрішньоорганізаційних питаннях та у прийнятті рішень. Ретельний аналіз цих повноважень та місця РПЛ в системі органів ООН дає можливість говорити про наявність у РПЛ основних доктринальних ознак «м’яких» міжнародних організацій утворення з важливого питання міжнародних відносин на невизначений час, діяльність на основі міжнародного права, наявність координаційних структур, утворення власної структури із власними допоміжними органами, продовження діяльності між основними засіданнями, проведення публічних міжнародних заходів. На цій підставі в дисертації пропонується віднести РПЛ до «м’яких» міжнародних організацій. Водночас наразі важко собі уявити перетворення Ради на повноцінну міжнародну організацію.
8. Реалізація повноважень РПЛ вимагає прийняття великої кількості документів. Допоміжні органи РПЛ також приймають акти, адресовані не лише до самої Ради, а і до держав ООН. Але Генеральна Асамблея ООН надала РПЛ право приймати лише рекомендації УПО. Право приймати решту актів резолюції, рішення, рекомендації, висновки, резюме обговорень, заяви Голови Рада з прав людини надала собі на підставі п. 118 власних Правил процедури. Одночасно РПЛ зазначила, що такі акти можуть мати «правові наслідки», хоча на практиці це стосується лише актів внутрішнього права ООН.
9. Резолюції є одним з основних актів, що приймає РПЛ на сесіях. Залежно від предмета регулювання резолюції можуть мати процесуальне значення (резолюції, адресовані Генеральній Асамблеї ООН з пропозицією прийняти документ з прав людини), регулювати питання внутрішнього права ООН (резолюції про створення допоміжних органів Ради або про продовження їх повноважень, резолюції з фінансових питань, резолюції, що скеровують діяльність допоміжних органів, резолюції, якими РПЛ скеровує діяльність ВКПЛ), мати морально-політичне або політико-правове значення у сфері міжнародних або міжнародно-правових відносин. Резолюції можуть бути етапом у міжнародно-правовому нормотворенні, зокрема, у разі внесення до Генеральної Асамблеї ООН підготовлених РПЛ проектів міжнародних договорів про права людини.
10. Відповідно до резолюції 5/1 Ради з прав людини «Інституційне будівництво РПЛ ООН» її основними процедурами і механізмами було визначено Універсальний періодичний огляд, у рамках якого проводиться оцінка ситуацій у сфері прав людини в кожній із держав-членів ООН, Консультативний комітет, який є головним експертним центром Ради з прав людини і Процедура подання і розгляду скарг, що дає можливість приватним особам і організаціям повідомляти ВКПЛ про порушення прав людини. Окрім того, РПЛ зберегла Спеціальні процедури ООН, що були засновані КПЛ і проводять дослідження і консультації з тематичних питань, визначених Радою.
11. Дослідження природи УПО як засобу сучасного міжнародного контролю у галузі прав людини приводить до висновку, що РПЛ можна вважати органом такого контролю з певною умовністю. Обмеження участі міжурядових організацій і повне виключення з процесу остаточного обговорення Огляду неурядових організацій робить процедуру УПО переважно міждержавною. Це цілком відповідає концепції участі виключно держав у процедурі імплементації міжнародно-правових норм, яка, на мою думку є дещо архаїчною.
12. Найбільш дискусійним у міжнародно-правовій доктрині є питання обов’язковості рекомендацій УПО, як одного з найважливіших рішень у сфері повноважень РПЛ. На підставі проведеного дослідження можна зробити висновок про їх неправовий характер. Стан виконання рекомендацій на практиці також жодним чином не пов’язується з їхньою юридичною силою вони залишаються політичними, а не юридичними за своєю природою.
13. РПЛ і УВКПЛ є найбільш відомими правозахисними органами ООН, що мають різні повноваження. Однак акти Генеральної Асамблеї ООН про їх заснування закладають конкуренцію повноважень. Дослідження реального співвідношення компетенції РПЛ і УВКПЛ свідчить, що структура відносин цих органів значною мірою побудована на загальному і організаційно-технічному керуванні Управлінням з боку Ради. При цьому мають значення неодноразові намагання РПЛ, а не Генасамблеї ООН, визначити повноваження УВКПЛ в світлі загального мандата, наданого Раді Генеральною Асамблеєю ООН. Одним з важливих документів у цьому сенсі є Резолюція РПЛ 4/6 «Зміцнення Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини» від 30 березня 2007 року.
14. Процедура подання і розгляду скарг РПЛ замінила собою процедуру 1503, що діяла в КПЛ, але в загальних рисах зберігає її основні ознаки. В останній час Процедура має стрімку тенденцію до втрати авторитету через закладені до неї організаційні і правові недоліки, що призводять до нездатності ефективно впливати на порушення прав людини. У дослідженні виявлені позитивні і негативні риси Процедури подання і розгляду скарг РПЛ і на підставі їх аналізу зроблено висновок про збереження у Процедурі ознак політико-дипломатичного засобу контролю, хоча юридично вона вже тяжіє до механізмів політико-правового захисту.