ACQUIS РАДИ ЄВРОПИ У СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА

Краткое описание

На правах рукопису

УДК 341.176.2

Санченко Алевтина Євгенівна

ACQUIS РАДИ ЄВРОПИ
У СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Національної академії
правових наук України,
Заслужений юрист України
О.В. Зайчук

Київ – 2011

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ...........................................................
ВСТУП ................................................................................................................

РОЗДІЛ 1. МІСЦЕ ACQUIS РАДИ ЄВРОПИ В АРХІТЕКТУРІ
МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ............................................................................
1.1. Теоретичні основи розвитку acquis Ради Європи у системі кореляцій міжнародного універсального та міжнародного регіонального права.........
1.2. Парадигма розвитку європейського права у контексті правотворчої
діяльності Ради Європи та Європейського Союзу.........................................
Висновки до Розділу 1......................................................................................

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМНО-ПРАВОВІ ТА ІНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ
СТВОРЕННЯ І РОЗВИТКУ ACQUIS РАДИ ЄВРОПИ .............................
2.1. Правотворення у Раді Європи: правові основи та інституційний
механізм..............................................................................................................
2.2. Система acquis Ради Європи та її специфічні властивості ....................
2.3. Договори як стрижень acquis та основне джерело права Ради Європи: загальна характеристика, класифікація та процедура укладання.....................
Висновки до Розділу 2 ............................................................................................

РОЗДІЛ 3. РОЛЬ ACQUIS РАДИ ЄВРОПИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ
ПРАВОІНТЕГРАЦІЙНОМУ ПРОЦЕСІ ......................................................
3.1. Діяльність Ради Європи із зміцнення ролі acquis як основи гармонізації законодавств держав – членів ...................................................
3.2. Теоретико-практична матриця гармонізації законодавств держав–членів Ради Європи на основі acquis та її український контекст ................
Висновки до Розділу 3 .....................................................................................

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………..…….

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………..
3
4

14

14

35
57

61

61
83

106
119

124

124

141
168

173

188
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

РЄ Рада Європи
КМРЄ Комітет міністрів Ради Європи
ПАРЄ Парламентська асамблея Ради Європи
КМРВЄ Конгрес місцевих і регіональних влад Європи
КМНУО Конференція міжнародних неурядових організацій
ЄКПЛ Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
ЄСПЛ Європейський суд з прав людини
ЄС Європейський Союз
ООН Організація Об’єднаних Націй
ОЕСР Організація економічного співробітництва і розвитку
ОБСЄ Організація з безпеки та співробітництва в Європі
ЦЄІ Центрально-Європейська ініціатива

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Важливість визначення та науково-теоретичного обґрунтування місця і ролі аcquis (правового надбання) Ради Європи випливає з його вагомого внеску у створення і розвиток європейського права. Аcquis, як синергія масиву знань, морально-політичних цінностей, міжнародно-правових принципів і норм, визнаних суб’єктами права РЄ як загально прийнятні, й легітимізовані у Статуті РЄ та її праві, посідає авторитетне місце в архітектурі міжнародного права. Воно становить міцне та надійне підґрунтя для економічної й безпекової співпраці та інтеграції держав Європи у рамках ряду міжнародних регіональних організацій – ЄС, ОЕСР, ОБСЄ та ін.
Нині аcquis Ради Європи є джерельною матерією, яка пронизує законодавства її 47-ми держав–членів через послідовну гармонізацію їхніх правових систем та сприяє формуванню єдиного європейського права. Проте доводиться констатувати, що українська правова наука ще занадто мало приділяє увагу феномену аcquis РЄ як цілісного науково-правового явища.
Будучи членом РЄ, наша держава рухається у руслі європейської правової інтеграції шляхом поступового зближення національних правових традицій, норм і стандартів із тими, що належать, зокрема, Раді Європи та Європейському Союзу. Можливість і потреба брати безпосередню участь у розробленні норм сучасного міжнародного права зумовлює необхідність розвитку національних теоретико-правових концепцій, що стосуються питань міжнародної правотворчості у рамках інтеграційних об’єднань, та вибір стратегічних підходів до впровадження норм міжнародного права у вітчизняне законодавство.
Актуальність теми даного дослідження значною мірою визначається також і фактом головування України у Комітеті міністрів РЄ, що відбувається протягом другого півріччя 2011 р. Ця подія створює момент найвищої відповідальності українських політиків, законотворців, науковців і суспільства, адже Україна має довести свою цивілізаційну ідентичність і політичну зрілість, у т.ч. і шляхом завершення виконання зобов’язань, взятих нею при вступі до Ради Європи, та висування далекоглядних ініціатив загальноєвропейського масштабу.
Логіка розкриття теми даної дисертаційної роботи передбачає аналіз теоретичних основ розвитку аcquis РЄ у системі кореляцій міжнародного універсального та міжнародного регіонального права, окреслення парадигми еволюції європейського права у контексті правотворчої діяльності РЄ та ЄС, узагальнення системно-правових та інституційних засад створення і розвитку аcquis РЄ, доведення його значущості у процесі європейської правової інтеграції.
Під час наукових пошуків автор спирався на багаточисельні міжнародні акти, документи і праці вітчизняних та зарубіжних вчених, які досліджували як проблематику права РЄ, так і загальнотеоретичні проблеми у сфері права. Серед них: Ф. Албанезе, Л. Ануфрієва, М. Антонович, М. Баймуратов, К. Бекяшев, Ф. Бенуа-Ромер, К. Бенедітто, О. Богачова, Дж.-Л. Бурбан, М. Буроменський, В. Буткевич, Г. Де Вел, Ю. Волошин, А. Гавердовський, М. Гнатовський, Д. Гом’єн, М. Гуренко-Вайцман, Е. Деко, З. Демічева, В. Денисов, А. Джемчевскі, А. Дмитрієв, Дж. Доннелі, В. Євінтов, А. Єгоров, М. Еванс, К. Економідес, Л. Ентін, Л. Заблоцька, О. Задорожній, О. Зайчук, П.-Х. Імбер, А. Капустін, В. Карташкін, А. Кассезе, Г. Кельзен, О. Київець, Г. Клебес, Ю. Колосов, С. Комаров, О. Копиленко, Е. Корну, Е. Кривчикова, Х. Крюгер, І. Лукашук, Л. Луць, Я. Маленовскі, Н. Малишева, Т. Маркерт, А. Мельник, В. Мицик, В. Муравйов, Р. Мюллерсон, М. Недюха, Н. Нижник, В. Нікітюк, Н. Оніщенко, Я. Полякевич, П. Рабинович, А. Робертсон, А. Романо, А. Ройер, К. Савчук, А. Селіванов, М. Суксі, Д. Таршис, Л. Тимченко, Б. Топорнін, В. Третьякова, Г. Тункін, С. Тускоз, А. Федорова, Е. Хаас, Б. Халлер, Р. Ханскі, Е. Харремос, Т. Хартлі, М. Хесселінк, Дж. Херш, У. Хофельд, С. Черниченко, В. Шаповал, С. Шевчук, Ю. Шемшученко, П. Шідер, У. Швіммер, Д. Юбер та ін.
Окремі питання, пов’язані з діяльністю РЄ, відображені також у дисертаціях, що протягом останніх років захищені українськими і російськими науковцями, зокрема такими, як: М. Анісімова (2001 р.), Л. Гідждіван (2001 р.), М. Феськов (2002 р.), С. Федик (2002 р.), К. Андріанов (2003 р.), Н. Сидоренко (2003 р.), С. Теуш (2003 р.), Є. Алісієвич (2006 р.), З. Демічева (2006 р.), В. Капустинський (2006 р.), В. Кавун (2008 р.), І. Кузнєцов (2008 р.), С. Нуруллаєв (2008 р.), Е. Шишкіна (2009 р.), А. Яковлєв (2009 р.), О. Климович (2010 р.), Ю. Мовчан (2010 р.), М. Лимонникова (2010 р.), Р. Дроздов (2010 р.) та ін.
Віддаючи належне ґрунтовному науковому доробку згаданих учених, слід зазначити, що попри достатню наукову розробленість загальнотеоретичних понять у площині основоположних засад міжнародного права, права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, окремих аспектів діяльності РЄ, проблематика внеску РЄ у формування і розвиток системи європейського права не знайшла належного відображення у наукових працях, що додатково актуалізує тему.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено відповідно до плану наукових досліджень відділу європейського права та міжнародної інтеграції Інституту законодавства Верховної Ради України і є складовою комплексних науково-дослідних тем Інституту законодавства: «Правові механізми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (державний реєстраційний номер 0104U007245), «Правові механізми інтеграції України до європейського правового простору» (державний реєстраційний номер 0111U000579), «Проблеми правового забезпечення виконання Україною міжнародних зобов’язань» (державний реєстраційний номер 0111U000578).
Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є визначення правової природи acquis РЄ, його місця у системі міжнародного та європейського права, а також його ролі у європейському правоінтеграційному процесі.
Відповідно до поставленої мети у дисертаційній роботі вирішуються такі основні завдання:
 сформулювати авторське визначення поняття «acquis Ради Європи» та окреслити його співвідношення з поняттям «право Ради Європи»;
 визначити теоретичні основи розвитку acquis та права РЄ у системі кореляцій міжнародного універсального та міжнародного регіонального права;
 надати загальнотеоретичну характеристику права РЄ як міжнародного регіонального права, визначивши його особливості;
 охарактеризувати парадигму розвитку європейського права як міжнародного регіонального права, яка визначається координованою взаємодією міжнародних регіональних організацій, зокрема РЄ та ЄС;
 дослідити правові основи, моделі діяльності та взаємовідносин інституцій РЄ у процесі правотворення і розвитку acquis;
 визначити сутність системи acquis РЄ, здійснити його загальну систематизацію і класифікацію;
 вивчити природу особливого елемента системи acquis – «часткової угоди» та сформулювати її авторське визначення;
 проаналізувати характеристики багатосторонніх договорів РЄ, запропонувати їх класифікацію та дослідити процес договірної правотворчості РЄ;
 здійснити аналіз стратегії, тактики та практичної діяльності РЄ із забезпечення гармонізації законодавств її держав-членів на основі acquis та створення інтегрованого європейського права;
 виявити риси європейського правоінтеграційного процесу, визначити гармонізацію законодавств європейських країн як його основний шлях та окреслити засадничі параметри теоретико-практичної матриці гармонізації національних законодавств держав–членів РЄ на основі acquis;
 встановити особливості та стан зближення норм вітчизняного законодавства із нормами і стандартами, що містяться в acquis РЄ, на підставі аналізу виконання Україною зобов‘язань, що випливають із її членства в цій міжнародній організації.
Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, що обумовлюються формуванням, розвитком та застосуванням acquis РЄ.
Предметом дослідження є фактори та процеси забезпечення розвитку acquis РЄ як політико-правового засобу формування гармонізованої системи європейського права.
Методи дослідження. З метою одержання достовірних результатів наукового пошуку дисертаційне дослідження здійснене на теоретико-методологічній основі, що включає систему загальнонаукових, спеціально-наукових і філософсько-світоглядних методів та підходів.
Так, застосування загальнонаукового діалектико-матеріалістичного методу пізнання дозволило визначити сутність базових понять «acquis РЄ», «система acquis РЄ», «європейське право», «право РЄ», «часткова угода», особливості їх (понять) генезису, а також з’ясувати особливості їх кореляції із сучасним станом правової науки (підрозділи 1.1., 2.2.).
Основними спеціально-науковими методами відповідно до сформульованих мети і завдань дослідження є: структурно-функціональний метод – дозволив з’ясувати місце, роль та призначення acquis РЄ як правового надбання, його співвідношення з аналогами різних правових систем (підрозділи 1.1., 3.1., 3.2.); історико-правовий метод – сприяв висвітленню процесу становлення та зміцнення ролі acquis як основи гармонізації законодавства держав–членів, розпочинаючи з другої половини XХ до першої декади XXІ століття включно, періодизації зазначеного процесу на окремі етапи як його (процесу) складової (підрозділи 2.1., 3.1.); формально-догматичний метод у поєднанні з пізнавальними прийомами опису та аналізу, інтерпретації та пояснення, виявлення юридичних ознак і класифікації – дозволив охарактеризувати та класифікувати acquis РЄ в цілому й договори РЄ як стрижень acquis, основне джерело права РЄ (підрозділи 2.2., 2.3.); порівняльно-правовий метод – сприяв розкриттю особливостей взаємодії міжнародних субрегіональних правових систем на прикладі правових систем РЄ та ЄС (підрозділ 1.2.).
Філософсько-світоглядні та формально-логічні методи – аналіз, синтез, індукція та дедукція, абстрагування – послугували теоретико-методологічним підґрунтям опрацювання емпіричного матеріалу, вироблення наукових узагальнень і формулювання висновків відповідно до отриманих результатів наукового дослідження (підрозділи 2.1., 3.1., 3.2.).
Наведені методи використовувались автором в їх органічній єдності та взаємодоповненості, що дало змогу забезпечити цілісність та системність їх застосування як вихідної бази дослідження.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою в Україні науковою роботою, де представлене комплексне теоретико-практичне дослідження місця acquis Ради Європи в архітектурі міжнародного універсального та європейського права, місії цієї міжнародної міжурядової організації у процесі міжнародної правотворчості та правоінтеграції, а також гармонізації законодавств її держав-членів у сфері прав людини, демократії та верховенства права шляхом спільної правотворчості та правореалізації. Постановка наукових завдань і зміст результатів дисертаційного дослідження визначили його наукову новизну.
Так, дисертантом сформульовано ряд понять, положень і висновків, які відображають його особистий внесок:
уперше:
 сформульовано авторську дефініцію визначальних понять «acquis Ради Європи» та «система acquis Ради Європи»;
 окреслено співвідношення понять «acquis РЄ» та «право РЄ»;
 установлено системно-правові, інституційні засади створення і розвитку acquis РЄ;
 розроблено концептуальний підхід до систематизації та класифікації acquis і багатосторонніх договорів РЄ;
 сформульовано авторське визначення особливого виду правового акта РЄ – «часткової угоди»;
 ідентифіковано теоретико-практичну матрицю гармонізації законодавств держав-членів РЄ на основі acquis;
удосконалено:
 науково-теоретичне уявлення про ланцюг кореляцій між міжнародним універсальним, міжнародним регіональним правом та правом РЄ;
 загальнотеоретичну характеристику права РЄ як міжнародного європейського права, окреслено його особливості;
 наукові розробки, що стосуються процесу договірної правотворчості РЄ;
 обґрунтування впливу стратегії, тактики та практичної діяльності РЄ із забезпечення гармонізації законодавств її держав-членів на основі acquis на процес створення інтегрованого європейського права;
 характеристику особливостей та стану зближення норм законодавства України із нормами і стандартами, що містяться в acquis РЄ, на підставі аналізу виконання нею зобов’язань перед РЄ;
дістало подальшого розвитку:
 визначення характерних ознак міжнародного універсального і міжнародного регіонального права;
 дослідження правової природи співвідношення та взаємодії міжнародного універсального і міжнародного регіонального права;
 аналіз парадигми взаємодії Ради Європи та Європейського Союзу в процесі становлення та розвитку європейського права.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисертації висновки і теоретичні положення сприятимуть подальшому розвитку науки міжнародного права, насамперед, тих її розділів, які вивчають право міжнародних організацій, право міжнародних договорів, взаємодію міжнародного і внутрішньодержавного права, теорію і практику міжнародної правотворчості.
Теоретичні висновки і концептуальні підходи, викладені у дослідженні, сприятимуть науковій обґрунтованості та ефективності законотворчої діяльності Верховної Ради України, нормотворчої та правозастосовної роботи інших органів державної влади України з урахуванням перспектив розвитку європейського права. Дане дослідження буде корисним для представників органів влади та експертів України, які беруть участь у роботі органів та агенцій РЄ, для просування українських політико-правових ініціатив і правових традицій у процесі загальноєвропейської правотворчості.
Крім того, матеріали дослідження можуть бути використані Радою Європи у процесі реформування її діяльності, а також для забезпечення доступності та популяризації знань про її роботу, що сприятиме зміцненню її авторитету і впливовості у процесі створення гармонізованого європейського правового поля.
Положення та висновки дисертації можуть знайти застосування у навчальному процесі, зокрема, під час викладання курсів з права міжнародних організацій, права Ради Європи, європейського права, спецкурсів з питань законотворчості та легіспруденції, а також при написанні підручників, навчальних посібників, довідкової та методичної літератури для студентів вищих юридичних навчальних закладів та слухачів курсів підвищення кваліфікації.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем особисто. Сформульовані в ньому положення, висновки та рекомендації дістали обґрунтування на основі особистих досліджень автора.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження обговорювалися у відділі європейського права та міжнародної інтеграції Інституту законодавства Верховної Ради України, а також оприлюднені на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Україна – Німеччина: погляд на законодавство, шляхи його вдосконалення та зближення в рамках європейського права» (м. Київ, 21–22 вересня 2005 р., тези опубліковано), «Необхідність конституційних реформ у балканських та причорноморських країнах» (м. Комотіні, Греція, 20–21 квітня 2007 р.), «Трансформація політичної системи: соціальні перетворення та законодавчий процес» (м. Київ, 22 травня 2007 р., тези опубліковано), «Долаючи європейські кордони: ЄС та його сусіди» (Регіональний європейський конгрес м. Берлін, 2–4 серпня 2007 р., тези опубліковано), «Україна на шляху до ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення та Конвенції МОП № 102» (м. Київ, 25 червня 2008 р.), «Політика у сфері трудової міграції. Національне законодавство та міжнародні стандарти, практика зарубіжних країн» (м. Київ, 13 жовтня 2008 р., тези опубліковано), «Законодавче та регуляторне забезпечення іноземних інвестицій: досвід України та Німеччини» (м. Київ, 18–19 червня 2009 р.), «Соціально-правові реформи в незалежній Україні: досягнення, проблеми, перспективи» (м. Київ, 21 серпня 2009 р., тези опубліковано), «Актуальні проблеми реалізації та удосконалення Конституції України» (м. Київ, 25 червня 2009 р., тези опубліковано), «Планування законодавчої діяльності парламенту» (м. Київ, 22 червня 2010 р., тези опубліковано), «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» (м. Київ, 28 квітня 2011 р.), «Правові аспекти боротьби з корупцією: досвід України, Німеччини та Польщі» (м. Київ, 1–3 червня 2011 р.), «Новітні державотворчі процеси в Україні: виклики і перспективи» (м. Київ, 24 червня 2011 р.). Результати науково-практичних досліджень автора апробовані на багатьох інших конференціях, «круглих столах», семінарах, теоретичних диспутах в Україні та за кордоном.
Додатково основні наукові напрацювання автора було використано у виданні за редакцією О. Копиленка та В. Богачової «Курс лекцій з питань законотворчості», рекомендованому Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Також автор є членом колективів фахівців Інституту законодавства Верховної Ради України із підготовки інформаційно-методичної літератури для забезпечення законодавчої діяльності парламенту України, зокрема щоквартальних збірників серії «Реферативний огляд європейського права» (з 2006 р.), «Законодавча діяльність в Україні: стан, пріоритети, шляхи вдосконалення» (2007 р.), «Актуальні питання кодифікації законодавства України» (2009 р.), «Шляхи забезпечення відкритості роботи Верховної Ради України: досвід, проблеми, перспективи» (2009 р.), «Законодавча діяльність Верховної Ради України V та VI скликань: пріоритети, досвід парламентської практики, актуальні проблеми» (2009 р.), «Проблеми законодавчого забезпечення пріоритетних сфер суспільних відносин» (2009, 2010 рр.) та ін.
Деякі дисертаційні матеріали вже використовувалися здобувачем при проведенні практичних занять з окремих тем курсу «Законотворчій процес» на базі Української школи законотворчості Інституту законодавства Верховної Ради України.
Емпірична база дисертаційного дослідження накопичена завдяки п’ятирічному досвіду практичної роботи у департаменті міжнародного права Міністерства юстиції України, у т.ч. у якості працівника секретаріату Державної міжвідомчої комісії з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів РЄ (1997–1999 рр.) та представника України в Європейському керівному комітеті експертів з питань правового співробітництва (CDCJ) (1998 – 2002 рр.).
Крім того, продуктивній роботі над дослідженням сприяли наукові стажування автора безпосередньо у Парламентській асамблеї та Генеральному секретаріаті РЄ (2008 р.), Генеральному директораті Європейської Комісії з розвитку та співробітництва EuropeAid (2010 р.), стажування в рамках програми Венеціанської комісії UNIDEM у м. Трієст, Італія (2003, 2004, 2005 рр.), у Європейській організації публічного права у м. Афіни, Греція (2006 – 2010 рр.), Інституті прав людини та гуманітарного права ім. Р. Валленберга Університету м. Лунд, Швеція (2006 р.) Інституті міжнародного права ім. У. Шюкінга та Інституті права країн Східної Європи Університету ім. К. Альбрехтса м. Кіль, Німеччина (2007 р.), Мюнхенському Інституті східноєвропейського права (2009, 2010 рр.), Міжнародному інституті гуманітарного права м. Санремо, Італія (2008, 2010 рр.) та ін.
При підготовці дисертаційного дослідження використовувалися матеріали бібліотеки Європейського суду з прав людини, Інституту прав людини та гуманітарного права ім. Р. Валленберга Університету м. Лунд, Інституту міжнародного права ім. У. Шюкінга Університету ім. К. Альбрехтса м. Кіль, Інституту а також Бюро інформації та документації Ради Європи в Україні, Міжнародного інституту гуманітарного права м. Санремо, Інституту законодавства і Української школи законотворчості Інституту законодавства Верховної Ради України тощо.
Публікації. За темою дисертації та відповідно до її змісту опубліковано вісім статей у фахових наукових виданнях, дві з яких – у зарубіжних фахових журналах. Ще чотири статті та тези десяти доповідей на науково-практичних конференціях додатково відображають результати наукових пошуків у рамках теми дисертації.
Структура та обсяг дисертації. Структура, послідовність і логіка викладення матеріалу зумовлені метою і завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 220 сторінок. Список використаних джерел включає 367 найменувань (33 сторінки).

Список литературы

ВИСНОВКИ

У даній дисертаційній роботі наукового розкриття дістало питання про місце і роль acquis Ради Європи у системі європейського права та процесі правової інтеграції.
Найсуттєвішими висновками дослідження є наступні положення:
1. Рада Європи втілила статутні цілі у потужне правове надбання – acquis. Теоретики європейського права визначають acquis як усталений масив знань і досвіду, що лежать в основі розуміння явищ та процесів у певній сфері.
На погляд автора цього дисертаційного дослідження, acquis РЄ консолідував масив знань, правових принципів і норм, котрі визнані суб’єктами її права як загальноприйнятні та такі, що не піддаються сумніву, й легітимізовані у Статуті РЄ та її праві. Відповідно, автор пропонує наступну розгорнуту дефініцію: «acquis Ради Європи є синергичною матерією європейського політико-правового досвіду, загально сприйнятих ідей і поглядів, морально-етичних цінностей, легітимізованих у Статуті РЄ та її праві, форм їх реалізації у правотворчості та діяльності РЄ і суб’єктів її права, щодо впровадження зазначених надбань у національні право, законодавство та практику у сферах прав людини, демократії та верховенства права на засадах доктрини міжнародного права.
Джерельна база acquis РЄ є дуже обширною та розгалуженою. Найбільш вагомими його джерелами є правові акти, до яких відносяться багатосторонні договори (конвенції, угоди, кодекс, хартії з протоколами), рекомендації КМРЄ державам–членам, рекомендації, резолюції та висновки ПАРЄ і КМРВЄ, рішення Європейського суду з прав людини та ін. Водночас acquis охоплює документи, які є інструментами, що супроводжують процес розробки, ухвалення та імплементації вищезазначених правових актів – правила процедури, порядки денні, наукові дослідження, посібники, офіційні та неофіційні звіти, декларації самітів тощо.
Правові акти є одночасно джерелами acquis і права РЄ, адже базуються на основних міжнародно-правових принципах, створюють норми права, які входять до правових інститутів і галузей права, що є елементами системи права РЄ. Суб’єктами створення acquis та права РЄ, а також їх «споживачами» є держави–члени цієї міжнародної організації безпосередньо або через своїх представників різного статусу, держави та міжнародні організації, що співпрацюють з РЄ, поділяючи її інтереси та статутні цінності. Предметом acquis та права РЄ є міжнародні відносини співпраці, що складаються з приводу окреслених цією організацією спільних цінностей, окреслених Статутом.
Враховуючи вищезазначене, правомірно стверджувати, що поняття «acquis Ради Європи» є ширшим за поняття «право Ради Європи», утім безспірною є його правова природа і значення у формуванні та розвитку європейського і міжнародного правопорядків, заснованих на людиноцентристській ідеології.
2. Теоретичні основи розвитку acquis та права РЄ полягають у системі кореляцій – співвідношення та взаємовідносин, теоретичних засад міжнародного універсального права і міжнародного регіонального, а саме - європейського права.
У цьому контексті принципово важливим е те, що міжнародне універсальне право виконує місію регулятора комплексу відносин загальносвітового порядку, а також забезпечення існування та розвитку окремих держав або їх груп в умовах мирного співробітництва, незважаючи на їхні політико-економічні та соціально-культурні розбіжності. Відтак сучасна наука міжнародного права констатує, що міжнародне універсальне право не є статичним і однорідним, адже йому одночасно притаманні явища універсалізації, регіоналізації, диференціації та фрагментації. При цьому регіоналізація спричиняється різнорівневими інтеграційними процесами у сфері відносин між суб’єктами міжнародного права; диференціація проявляється у ході вирішення конкретних проблем; фрагментація виникає у зв’язку із розширенням сфер міжнародної діяльності та, відповідно, сфер міжнародно-правового регулювання і формуванням галузей спеціалізованого права lex specialis.
Ґрунтуючись на класифікації норм і принципів міжнародного права за ознакою сфери їх дії, доктрина міжнародного права оперує поняттями міжнародного універсального, міжнародного регіонального, міжнародного локального та міжнародного партикулярного права. Вони мають ідентичні системи, структурними елементами яких є принципи, норми, інститути і галузі; їх джерелами здебільшого є міжнародні договори; їх потужною частиною є міжнародно-правовий звичай.
Міжнародне універсальне, міжнародне регіональне, міжнародне локальне та міжнародне партикулярне право, з нашої точки зору, корелюються на вертикальному та горизонтальному рівнях. Їх «вертикальна» кореляція виражається у тому, що універсальні норми і принципи є засадничими для всіх суб’єктів міжнародного права і викликають зобов’язання erga omnes, регіональні визнаються такими, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права здебільшого на рівні певного географічного або культурно-цивілізаційного регіону, а локальні та партикулярні притаманні системам права, що складаються з метою регулювання відносин між декількома суб’єктами міжнародного права (частіше двома), які не обов’язково пов’язані ознакою географічного регіону. Особливістю їх «горизонтальної» кореляції є ієрархічний взаємозв’язок, який виражається у тому, що партикулярні принципи і норми залежать від регіональних та універсальних, а регіональні — від універсальних. Універсальні норми і принципи є висхідними для врегулювання конкретної проблеми регіонального, партикулярного або локального рівня.
Міжнародне універсальне, міжнародне регіональне та міжнародне партикулярне право конструктивно доповнюють один одного і кожне з них справляє вплив на інше. Міжнародне універсальне право є регулятором комплексу відносин глобального порядку та визнаною основою регулювання міжнародних відносин на різних інтеграційних рівнях, а також у середині держав. Міжнародне регіональне та партикулярне право, які, базуючись на нормах і принципах міжнародного універсального права, регулюють міжнародні відносини у більш вузькому середовищі, оперативно сприймають суспільні та моментально-історичні потреби і генерують інноваційні ідеї та напрацьовують практичні підходи до розв’язання конкретних проблем, які оформлюються у правові акти – найчастіше договори. Нерідко ці динамічні напрацювання становляться методологічним надбанням, яким послуговується міжнародне універсальне право і таким чином розвивається.
На основі здійсненого дослідження дисертант запропонував характеристику міжнародного універсального права як системи права, що динамічно розвивається, базуючись на загальновизнаних правових принципах jus cogens, складається із галузей, інститутів, а також звичаїв і норм, останні з яких розробляються та ухвалюються його повноважними суб’єктами найчастіше у форматі договорів і якими вони добровільно користуються для регулювання міжнародних відносин на різних інтеграційних рівнях (універсальному/ глобальному, регіональному, субрегіональному, партикулярному, локальному) з метою реалізації спільних інтересів у сфері забезпечення миру, прав людини і співробітництва задля стабільного розвитку.
Європейське право автор дослідження пропонує розуміти як систему норм і принципів, які, узгоджуючись із нормами та принципами міжнародного універсального права, складаються в інститути і галузі права та регулюють сукупність міжнародних відносин в Європі (економічних, соціальних, політичних, правових, адміністративних, наукових, культурних та ін.) відповідно до воль і потреб європейських держав і народів; воно охоплює засади створення та діяльність усіх міжнародних європейських організацій.
Acquis РЄ має вагому правову складову і в цілому правову природу, розвиваючись на засадах міжнародного права з огляду на особливості кореляцій міжнародного універсального та міжнародного регіонального права.
3. Право Ради Європи є інтегральною складовою європейського (міжнародного регіонального) права та міжнародного універсального права. Воно становить правову частину acquis РЄ і характеризується усіма системними ознаками міжнародного права: базується на універсально-правових принципах jus cogens, складається з норм і звичаїв, інститутів і галузей. Воно створюється повноважними суб’єктами міжнародного права, має чітко визначений предмет та об’єкти. Водночас воно має свої особливості, що пояснюються об’єктною сферою його регулювання, визначеною Статутом цієї організації.
Предметом права РЄ є міжнародні відносини співпраці, що складаються з приводу окреслених цією організацією спільних статутних цінностей. Об’єктами є права людини, верховенство права, плюралістична парламентська демократія, соціальна злагодженість. Суб’єктами є держави–члени РЄ, що розташовані на території Європи та за її межами, держав–не членів і міжнародних організацій через їх участь у договорах РЄ.
Аналіз теоретичних основ міжнародного універсального права та його кореляції з міжнародним регіональним, зокрема європейським, правом доводить природу права Ради Європи як регіональної системи права, яку створює за класичними канонами міжнародного універсального права та якою оперує інтеграційне об’єднання суб’єктів міжнародного права, що здебільшого розташовані в Європі та поділяють європейські цінності, об’єдналися для реалізації спільних інтересів у сфері зміцнення миру на засадах справедливості та міжнародного співробітництва, збереження та подальшого втілення в життя демократичних ідеалів, а також з метою сприяння економічному та соціальному прогресу.
При цьому РЄ відіграє автономну і потужну роль у процесах формування європейського права та права її держав–членів завдяки масштабу її діяльності та динамічному розширенню сфери предметної компетенції.
4. Парадигма розвитку європейського права визначається економічними, політичними та соціальними чинниками, які формуються у інтегративному руслі через діяльність міжнародних регіональних міждержавних організацій – Ради Європи та Європейського Союзу.
Дослідження діяльності РЄ та ЄС у процесі становлення і сучасного розвитку європейського права дало можливість виконати наступне: 1) охарактеризувати правосуб’єктність і договірну правоздатність РЄ та ЄС як суб’єктів міжнародного права на основі порівняння норм їхніх установчих документів; 2) здійснити загальний аналіз системи міжнародно-правових актів, що ними виробляються для регулювання відносин у рамках європейської політико-правової системи; 3) визначити, що кожна з цих міжнародних організацій має властиву їй правову систему, кожна з яких є субрегіональною правовою системою у рамках системи європейського права; 4) виявити правові засади, форми і методи співробітництва РЄ та ЄС з метою спільного розвитку європейського права; 5) окреслити форми і засоби забезпечення взаємопроникнення норм права РЄ та ЄС і визначити, що вони знаходяться в стані розвитку та вдосконалення.
Встановлено, що РЄ та ЄС є повноцінними суб’єктами міжнародного права, що регулюють відносини в європейському регіоні на основі своєрідних систем правових актів, які відображають їх статутні цілі та сприяють постійному і конструктивному генезису європейського права. Він відбувається за наявності тісної інституціолізованої та координованої взаємодії РЄ та ЄС, яка закріплена двосторонніми міжнародними договорами, практики взаємного запозичення досвіду та безпосередньої співпраці під час розробки міжнародно-правових документів регіонального характеру, явищ очевидної схожості багатьох принципів, норм і стандартів, що містяться у їх правових актах. Єдина стратегічна мета РЄ та ЄС щодо створення гармонізованого законодавчого та правового поля для забезпечення ефективної та багатосторонньої інтеграції європейських держав обумовлює взаємопроникнення та взаємодоповнюваність їх правових норм. При цьому правові акти ЄС посилаються на джерела acquis РЄ та відповідним чином трансформують закладені в них норми, а акти РЄ – на джерела acquis ЄС у сферах їх спільного регулювання.
5. Рада Європи реалізує правотворчу функцію на основі положень її Статуту та засадничого методу, що передбачає сукупність її організаційно-правових дій, націлених на створення норм права.
Ці дії реалізуються через визначену Статутом РЄ інституційну структуру, яка передбачає безперервну та злагоджену роботу головних статутних органів – Комітету міністрів (орган прийняття рішень від імені РЄ) і Парламентської асамблеї (дорадчий орган), які уповноважені забезпечувати розвиток правових норм, що відображають стандарти бажаної поведінки держав–членів РЄ у різних сферах міжнародних відносин. Їх діяльність має певну специфіку в залежності від статутних повноважень, але є взаємопов’язаною.
Органи РЄ працюють у спосіб, врегульований демократичним шляхом через загальне ухвалення відповідних правил процедур та резолюцій стосовно організації їх роботи, що надає їм та їхнім рішенням легітимного статусу, адже дозволяє віддзеркалити узгоджену волю суверенних держав–членів.
Діяльність статутних органів РЄ щодо створення acquis реалізується у двох функціональних вимірах – міжурядовому і міжпарламентському, та, щонайменш, у трьох змістових напрямах, а саме:
1) у виробленні і ухваленні стратегії й тактики діяльності організації на основі аналізу політико-правової ситуації у державах–членах, європейському регіоні та світі;
2) у безпосередній правотворчості, що проявляється у договірній практиці (розробці та укладенні конвенцій, угод, хартій тощо), практиці ухвалення рекомендаційних актів і актів з приводу внутрішньоорганізаційної діяльності;
3) у наданні допомоги державам–членам у процесі розробки норм національного права і законодавства, що узгоджуються з нормами і стандартами, виробленими ними в якості членів РЄ та суб’єктів міжнародного права.
На різних етапах і стадіях правотворчого процесу РЄ використовує діяльність підзвітних Комітету міністрів або Парламентській асамблеї робочих органів, спеціалізованих агенцій організації та міжнародної громадськості, які відіграють допоміжну роль у створенні норм права РЄ та acquis в цілому. Найвпливовішими та найбільш авторитетними серед них є Конгрес місцевих і регіональних влад Європи, Європейська комісія проти расизму та нетерпимості, Комісар Ради Європи з прав людини, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) та ін. Окремий визначний внесок у розвиток загальноєвропейських правових норм, правотлумачну та правозастосовну практику щодо забезпечення прав людини здійснює Європейський суд з прав людини, який водночас не є складовою інституційної структури Ради Європи.
5. Acquis РЄ є системою, що має низку рис, які є його діалектичними ознаками, зокрема: 1) внутрішня узгодженість і водночас розгалуженість; 2) класичність та інноваційність; 3) динамічність, але й інерційність.
Такі риси спонукають до аналізу та систематизації масиву acquis РЄ. Він складається з таких документів, як багатосторонні та двосторонні договори і угоди, рекомендації КМРЄ державам–членам, його резолюції та рішення, рекомендації та резолюції ПАРЄ та КМРВЄ, рішення ЄСПЛ, висновки та рекомендації спеціальних агенцій і робочих органів РЄ, правила процедури та порядки денні, декларації самітів голів держав і урядів, програмні промови керівництва статутних органів, плани та програми дій, доповіді дослідження та публікації видатних європейських експертів з права РЄ тощо. Зазначені та інші документи, які є елементами системи acquis, мають притаманну їм специфіку.
Тому автор цієї дисертації зробив першу в Україні спробу систематизувати та класифікувати їх за низкою критеріїв, в основі яких є ознаки суб’єкта їх створення, нормативної природи, юридичної сили, юридико-технічної форми і виду, сфери регулювання, цільового призначення та ін.
Так, за критерієм суб’єкта виділяється acquis КМРЄ, ПАРЄ, КМРВЄ, Європейського суду з прав людини тощо. За сферою регулювання – acquis з питань демократії, верховенства права, біоетики та ін. За юридичною силою – договірний (юридично-зобов’язуючий), недоговірний (нормативний), а також ненормативний acquis. За юридико-технічною формою і видами – конвенції (у т.ч. рамкові, контурні), угоди (у т.ч. двосторонні, часткові, розширені, часткові розширені), хартії, протоколи, рекомендації, резолюції та рішення (у т.ч. судові, адміністративні) тощо. За цільовим призначенням – з метою гармонізації європейських правових норм і стандартів, вирішення адміністративних питань, з питань співробітництва і т.п.
За результатами дослідження встановлено, що до договірного acquis РЄ відносяться юридично обов’язкові акти у формі договорів – багатосторонні договори (Статут, конвенції, угоди, хартії тощо) та двосторонні договори; до недоговірного (нормативного) – юридично обов’язкові рішення керівних органів РЄ внутрішньоорганізаційного статусу (резолюції, накази тощо) та рекомендації КМРЄ державам–членам тощо. При цьому рішення Європейського суду з прав людини стосовно держав, щодо яких вони винесені, відносяться до юридично обов’язкових актів, проте не до договірного acquis, а до юриспруденційного.
Виявлено, що більшість документів РЄ відносяться до недоговірного acquis. Вони мають рекомендаційний характер і доповнюють договори або на певний час «підміняють» їх, адже виконання норм більшості документів РЄ забезпечене механізмом контролю. Найбільш вагомими серед них є рекомендації Комітету міністрів державам–членам РЄ. Їх застосування має ряд переваг у порівнянні з договорами у контексті конкретизованості проблематики та оперативності забезпечення гармонізації законодавств держав–членів РЄ.
Характерним є те, що складовим елементам системи acquis РЄ – різним за багатьма параметрами документам, притаманні взаємопов’язаність та взаємодоповнюваність, проте вони відрізняються також і з точки зору їх ролі у генезисі європейського права та міжнародного універсального права.
Аналіз матерії acquis РЄ довів, що систему acquis РЄ варто визначати як таку, що складається з комплексу взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих документів, що базуються на основних принципах міжнародного універсального права і розвивають його норми, мають різний правовий статус за ознаками суб’єкта, об’єкта та юридичної обов’язковості, юридико-технічної форми, цільовим призначенням, які набувають чинності та імплементуються або використовуються у різний спосіб, діють у різних часових рамках або одночасно та знаходяться у певній ієрархії.
6. Поряд із класичними міжнародно-правовими актами acquis РЄ включає такі, що їх можна вважати унікальними за своєю правовою природою. Це, зокрема, часткові, часткові розширені та розширені угоди.
Форма часткових та розширених угод запроваджена статутною резолюцією Комітету міністрів (93)28 від 14 травня 1993 р., проте кожна з таких угод запроваджується окремою резолюцією Комітету міністрів. Ці угоди у трактуванні теорії міжнародного права, що міститься у Віденській конвенції 1969 р., не є міжнародними договорами, а лише особливою формою домовленості про співробітництво між їх учасниками, якими поряд із державами–членами РЄ можуть бути і держави–не члени РЄ та міжнародні організації. Водночас характерно, що таке співробітництво здійснюється на організаційній базі РЄ. Часткові та розширені угоди є формами діяльності РЄ на кшталт її діяльності у рамках програм співробітництва, однак ці угоди мають свій бюджет, що складається із внесків їх учасників, та робочі методи, які визначаються виключно їх сторонами. Більшість з цих угод передбачає створення та функціонування спеціальних агенцій для реалізації встановлених ними цілей. Дані угоди відрізняються колом учасників, а тому і сферою розповсюдження їх положень. Найвідомішими з них є розширені угоди, адже на їх основі працює більша кількість сторін. Прикладом такого співробітництва є Венеціанська комісія, яка від початку була створена у форматі часткової угоди, а нині працює як розширена, об’єднуючи 57 учасників, включно ЄС, 19 з них є державами – не членами РЄ.
Феномен часткових угод вартий уважного вивчення, й автор дисертаційної роботи за результатами дослідження сформулював власне визначення часткової угоди як специфічної правової форми домовленості про співробітництво суб’єктів міжнародного права (держав–членів РЄ, держав-не членів РЄ, міжнародних організацій), яке засновується на підставі резолюції Комітету міністрів РЄ, направлене на певну сферу правового регулювання та відбувається на організаційно-правовій основі РЄ за рахунок внесків учасників цієї угоди.
Стратегічне значення часткових угод з позиції правової інтеграції полягає у забезпеченні економічно ефективного поширення принципів, норм і стандартів права РЄ на простір поза її межами.
7. Рада Європи реалізує свою міжнародну правосуб’єктність у т.ч. і через право укладати договори з державами та міжнародними організаціями. Її договори згідно із нормою ст. 52 Статуту ООН, є регіональними договорами, адже ухвалюються регіональною міжнародною організацією для вирішення питань, що стосуються підтримки міжнародного миру в європейському регіоні.
Договори РЄ є стрижнем acquis, основним джерелом права РЄ і складають його найвагомішу частину, адже мають юридичні наслідки у вигляді новоприйнятих правових норм у національних законодавствах держав–членів та міжнародних зобов’язань, що ними (договорами) формуються.
Діяльність РЄ з укладання договорів, які за колом учасників є здебільшого багатосторонніми, здійснюється у відповідності з політико-правовими принципами міжнародного правотворчого процесу. Договори РЄ укладаються у письмовій формі і створюються у легітимний поетапний спосіб у процесі співпраці держав–членів – суб’єктів європейського права, що інституціолізована шляхом їх участі в роботі статутних органів – КМРЄ та ПАРЄ. Сторонами договору РЄ можуть бути держави–члени організації, а також і інші зацікавлені держави або міжнародні організації, які брали участь у їх розробці. Договори РЄ у сукупності становлять право міжнародних договорів РЄ, яке de facto є частиною європейського (міжнародного регіонального) та міжнародного універсального права.
Автор дисертаційного дослідження вперше у вітчизняній правовій науці підійшов до теоретико-методологічного питання класифікації масиву договорів РЄ за низкою ознак, які включають, зокрема, такі: юридико-технічна форма, цільове призначення, об’єкт регулювання, природа зобов’язань, що ними створюються, природа механізмів контролю за їх виконанням, відкритість для участі в них.
Аналіз багатосторонніх договорів РЄ дозволив переконатися, що вони встановлюють широкий спектр правових норм і стандартів для значного поля діяльності РЄ і складають унікальну інтегровану та упорядковану систему, що може бути класифікована, яка створена спільними та добровільними зусиллями держав–членів, які є первинними суб’єктами європейського права. Договори РЄ є потужним джерелом нових норм національного, європейського та міжнародного універсального права у більшості його галузей.
Водночас дослідження виявило проблему наявності в арсеналі РЄ ряду договорів, які втратили актуальність або мають недоліки. У зв’язку з цим вартими уваги є зусилля РЄ оптимізувати зміст Серії європейських договорів, що сприятиме спрощенню «освоєння» норм і стандартів чинних та майбутніх договорів державами–не членами РЄ та Європейським Союзом і запобігатиме дублюванню і встановленню подвійних стандартів у сферах прав людини, верховенства права та демократії.
8. Рада Європи зацікавлена у зміцненні гармонізаційної ролі acquis і своєї впливовості у ході європейського правоінтеграційного процесу. Вона працює у цьому напрямі, керуючись статутною метою досягнення найбільшого єднання між членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, що є їх спільним надбанням. Для досягнення мети РЄ використовує комплексний стратегічний підхід, що передбачає систему заходів організаційно-правового, експертно-аналітичного, інформаційно-технічного та адміністративно-фінансового характеру.
Стратегічні рішення щодо діяльності РЄ були прийняті під час трьох самітів голів держав та урядів держав–членів організації (1993 р. – м. Відень, 1997 р. – м. Страсбург, 2005 р. – м. Варшава) і втілені у підсумкові декларації та плани дій РЄ. Їх загальний аналіз свідчить, що РЄ зосереджувала увагу на вдосконаленні інституційно-правової основи своєї діяльності, пріоритетних напрямах розвитку правового acquis та забезпеченні гармонізації законодавств її держав–членів.
Ця діяльність відбувається завдяки скоординованій взаємодії органів і агенцій, що працюють у рамках інституційної структури РЄ і приймають узгоджені рішення, що оформлюються у міжнародно-правові акти юридично обов’язкового (договори) або рекомендаційного (рекомендації, висновки та ін.) характеру. Вони є найвагомішою частиною acquis РЄ, адже відображають зміст права РЄ і становлять правову основу діяльності із створення інтегрованого європейського права.
Крім того, органи та агенції РЄ надають адміністративну підтримку державам–членам у процесі гармонізації законодавств і їх інтеграції у європейське правове поле шляхом:
- розробки та реалізації комплексних проектів, які спираються на діяльність відразу декількох органів і агенцій РЄ та охоплюють усі держави–члени;
- розробки та реалізації тематичних програм, прикладом яких є Спільні програми РЄ та ЄС, направлені на допомогу окремим або одночасно декільком державам–членам;
- інформаційної підтримки, у т.ч. через бюро інформації та документації РЄ в державах Центральної та Східної Європи;
- здійснення контролю/моніторингу виконання зобов’язань держав, взятих при вступі до РЄ, та обов’язків за ратифікованими договорами.
9. Загальними рисами європейської правової інтеграції є те, що вона відбувається у площині європейського права, яке створюється одночасно рядом інтеграційних об’єднань - РЄ, ЄС, ОБСЄ, ОЕСР, ЦЄІ та ін., які є її суб’єктами і визначають її напрями і зміст, та здійснюється здебільшого шляхом гармонізації (узгодження), що дозволяє враховувати міжнародні і національні інтереси і правові традиції, сприяти взаємопроникненню та паралельному розвитку, системній сумісності правових систем держав, які є членами вищезазначених об’єднань. Європейська правова інтеграція відбувається одночасно із глобальною правовою інтеграцією і є її впливовою складовою.
Гармонізація законодавств держав–членів РЄ, яка поряд з ЄС відіграє ключову роль у здійсненні правової інтеграції на теренах європейського регіону, відбувається з використанням юридичного інструментарію, який є комплексом формально-юридичних та процедурних засобів зближення національних правопорядків, що постійно розвиваються.
Процес зближення національних законодавств здійснюється за декількома напрямами, а саме: 1) формування загального курсу правового розвитку; 2) здійснення заходів із подолання відмінностей; 3) формування спільних, сумісних або єдиних юридичних правил; 4) вироблення загальноприйнятних дефініцій.
Acquis РЄ відіграє роль основи гармонізації законодавств її держав–членів у статутно-пріоритетних сферах, що забезпечує мінімізацію та усунення невиправданих відмінностей між їх законодавчо-правовими нормами, досягнення узгодженості й відповідності між останніми.
Досліджуючи процес гармонізації національних законодавств держав–членів РЄ на основі її acquis, автор визначає ряд засадничих параметрів теоретико-практичної матриці гармонізації, до яких відносить наступні:
- дотримання принципу примату норм міжнародного права над внутрішньодержавним правом;
- забезпечення оптимального врахування інтересів держав–учасниць гармонізаційного процесу та особливостей притаманного їм правового регулювання під час розробки правових норм і стандартів РЄ;
- сприяння конструктивному впливу розвитку внутрішнього права окремих країн на право РЄ, за умов, якщо це призведе до усунення з міжнародного права застарілих інститутів і норм, що не відповідають певному етапу розвитку міждержавних відносин;
- використання принципу субсидіарності у ході забезпечення виконання міжнародних зобов’язань шляхом перенесення договірних норм РЄ у національне законодавство та практику найбільш прийнятним для держав–членів способом;
- забезпечення імлементованості – входження, норм права РЄ у національні законодавство та практику у процесі а) законотворчості, через їх трансформацію, яка здійснюється шляхом рецепції (загальної або часткової), відсилання, уніфікації, паралельної правотворчості тощо; б) реалізації владних дій, що передбачають налагоджену діяльність внутрішньодержавного організаційно-правового механізму виконання норм міжнародного права; в) врахування фактору коеволюції права РЄ і права інших інтеграційних об’єднань регіонального та універсального масштабу.
10. Україна є учасницею діяльності РЄ з 1995 р. і набула досвіду не тільки політичної, але й законодавчої роботи, що відбувається на основі принципів, норм і доктрини міжнародного універсального і європейського права, відображених у acquis РЄ.
Наша держава, взявши зобов’язання внаслідок вступу до РЄ, нині має помітні надбання у контексті європейської правової інтеграції. Вони оформлені у потужне законодавче поле, що станом на перше півріччя 2011 р. увібрало норми 77-ми договорів РЄ. Україна має розвинуте конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне законодавство, яке враховує традиції європейського права. Вітчизняна наука міжнародного права розвивається на базі сучасного міжнародного права і орієнтується на тенденції генезису європейського права, створюючи ґрунт для законодавчої та нормативно-правової бази регулювання суспільних відносин у країні.
Проте робота над гармонізацією вітчизняного права та законодавства із нормами і стандартами РЄ, законодавствами її держав–членів та інших європейських інтеграційних об’єднань, продовжується з огляду на особливості трансформаційних процесів, які мали місце і тривають у політичному, соціально-економічному, науково-культурному житті нашої держави. Ще не завершений процес виконання зобов’язань, що випливають із членства України в РЄ.
Зокрема, ретельної уваги вимагає реформування законодавства про адвокатуру, прокуратуру, кримінальне судочинство. Серед інших зобов’язань, які викликають стурбованість українського суспільства та РЄ, є неналежне виконання державою вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також невчасне виконання рішень Європейського суду з прав людини.
За для вдосконалення та прискорення гармонізації українського законодавства з нормами і стандартами acquis РЄ необхідне поєднання зусиль усіх органів державної влади України, і, в першу чергу, Уряду та Парламенту, на засадах планованої та координованої співпраці.
Безперечно, не менш важливим у цьому процесі є науково-правове та інформаційно-методичне забезпечення процесу прийняття законодавчих і нормативних рішень. Наука міжнародного права повинна і надалі активно долучатися до правореалізаційної практики шляхом здійснення тематичних прикладних досліджень. Так, вважаємо, що утвердженню ролі України у процесі розвитку європейського права в цілому, acquis і права РЄ, зокрема, сприятиме публікація науково-методичного видання з питань правотворчості Ради Європи, а також глосарію термінів права РЄ. На наше переконання, вони стануть у нагоді парламентарям та урядовцям, які беруть участь у роботі статутних та інших органів і агенцій РЄ та займаються законотворчістю і нормотворчістю в Україні, адвокатів, суддів, практикуючих юристів, викладачів юридичних вузів і факультетів, представників неурядових правозахисних організацій та ін.
Об’єктивним є те, що багатогранні та багаторічні зусилля РЄ і України щодо прийняття в нашій країні якісних та ефективних законодавчих актів не є самоціллю, а лише інструментом для забезпечення становлення України в якості правової, демократичної та соціальної держави, яка є органічно інтегрованим членом загальноєвропейського простору миру, безпеки та розвитку.
Підвищенню межі відповідальності України у цьому процесі сприятиме її головування у Комітеті міністрів РЄ, що відбувається протягом другого півріччя поточного року на тлі завершення другого етапу реформування діяльності Ради Європи у цілому. Україна повинна та прагне скористатися цією подією задля доведення своєї політичної зрілості та здатності висувати і реалізовувати ініціативи загальноєвропейського масштабу за для забезпечення високого рівня дотримання прав людини, верховенства права та демократії в своїй державі та в колі держав, що є суб’єктами цивілізованого європейського правопорядку.

Узагальнюючи висновки, зазначимо, що Рада Європи є одним із суб’єктів міжнародних відносин, що розвиваються і трансформуються під впливом політичних, економічних, соціальних і природних чинників регіонального та світового масштабу. Втім, варто визнати її унікальну роль у створенні на основі свого acquis інтегрованого європейського права, яке є міжнародним регіональним правом, що імплементує міжнародне універсальне право на європейський ґрунт, доповнюючи його і розвиваючи завдяки об’єднаному вираженню воль держав–членів цієї організації, збагаченню їхніми правовими традиціями та правовими інноваціями, що виробляються ними у процесі міжнародного правотворення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдуллаев М. И. Проблемы теории государства и права / М. И. Абдуллаев, С. А. Комаров. – СПб. : Питер, 2003. – 576 с.
2. Актуальные проблемы европейского права. Учебное пособие / Л. М. Энтин, М. Л. Энтин, С. А.Трыканова, И. В. Орина. – М. : Флинта, 2008. – 168 с.
3. Алисиевич Е. С. Частичные соглашения как форма сотрудничества государств в рамках Совета Европы / Е. С. Алисиевич // Московский журнал международного права. – 2009. – № 29. – С. 228 – 243.
4. Ануфриева Л. П. Влияние международного права на формирование, функционирование и развитие внутригосударственного права // Международное публичное право: учебник / Под. ред. К. А. Бекяшева. – М. : Проспект, 1999. – 640 с.
5. Баймуратов М. А. Международное публичное право: Учебник / М. А. Баймуратов. – К. : Истина, 2004. – 552 с.
6. Баймуратов М. А. Международный правопорядок: концептуальные подходы к становлению понятийной характеристики / М. А. Баймуратов // Международное публичное и частное право. – 2010. – № 1 (52). – С. 2 – 10.
7. Бандурин А. В. Стратегический менеджмент организации /А. В. Бандурин, Б. А. Чуб. — М. : Изд–во «Финпресс», 2002. — 367 с.
8. Бахин С. В. Сотрудничество государств по сближению национальных правовых систем: Унификация и гармонизация права: дисс. ... доктора юр. наук: 12.00.10 / С. В. Бахин. – СПб, 2003.
9. Бекяшев К. А. Правотворчество в международном праве / К. А. Бекяшев // Lex Russica. Научные труды МГЮА. – 2008. – № 4. – С. 913 – 928.
10. Большой французско–русский и русско–французский словарь. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/fre_rus/782/acquis.
11. Броунли Я. Международное право: в двух книгах. Кн.1. / Я. Броунли ; [пер. с англ. С. Н. Андрианова]. – М. : Издательство «Прогресс», 1977. – 538 с.
12. Буткевич В. Г. Міжнародне право. Основи теорії: підруч. для студентів вищ. навч. закл. / [В. Г. Буткевич, В. В. Мицик, О. В. Задорожній] ; за ред. В. Г. Буткевича. – К. : Либідь, 2002. – 608 с.
13. Буткевич В. Г. Соотношение внутригосударственного и международного права / В. Г. Буткевич. – К. : «Вища школа», 1981. – 311 с.
14. Валеев Р. М. Контроль в современном международном праве / Р. М. Валеев. 2 – е допол. и перераб. издание. – Казань : Центр инновационнх технологий, 2003. – 231с.
15. Василенко В. А. Международно–правовые санкции / В. А. Василенко. – К. : «Вища школа», 1982. – 230 с.
16. Велижанина М. Ю. «Мягкое право»: его сущность и роль в регулировании международных отношений: дисс. ... кандидата юр. наук : 12.00.10 / М. Ю. Велижанина. – М. : Дипломат. акад. МИД РФ, 2007.
17. Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України / [за ред. В. Н. Денисова]. – К. : Юстініан, 2006. – 672 с.
18. Висновок щодо приєднання ЄС до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод : 2/94 від 28 березня 1996 р. Rec.p. I.6079 // Revue Universelle des Droits de l’Homme, 1996, – Р. 167.
19. Висновок ПАРЄ щодо заявки України на членство в Раді Європи : № 190 (1995) від 26 вересня 1995 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
20. Віденська кон