ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕДСТАВНИКА ТА ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЯ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ :



  • Название:
  • ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕДСТАВНИКА ТА ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЯ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
  • Кол-во страниц:
  • 209
  • ВУЗ:
  • ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
  • Год защиты:
  • 2005
  • Краткое описание:
  • ЗМІСТ

    ВСТУП....................................................................................................………3

    РОЗДІЛ І. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ЗА ТЕМОЮ І ВИБІР НАПРЯМІВ ДОСЛІДЖЕННЯ............................………..…………………………….........10
    Висновки до розділу..............................................................................…….....34

    РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕДСТАВНИЦТВА ТА ПОВНОВАЖЕННЯ.................................………………………….................36
    2.1. Формування засад інституту представництва........………......................36
    2.2. Поняття та характерні риси представництва за цивільним законодавством України.........................................………………………………………...........52
    Висновки до розділу...............................................................................………71

    РОЗДІЛ ІІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОВНОВАЖЕННЯ…73
    3.1. Поняття повноваження у відносинах представництва.................………73
    3.2. Підстави виникнення та припинення повноваження..........………........86
    3.3. Вимоги до здійснення повноваження...................……….........................110
    Висновки до розділу.................................................................………..............127

    РОЗДІЛ ІV. НАСЛІДКИ НЕНАЛЕЖНОГО ЗДІЙСНЕННЯ ПОВНОВАЖЕННЯ………………………………………….………………128
    4.1. Наслідки вчинення правочинів з перевищенням повноважень ……....128
    4.2. Представництво без повноваження і ведення чужих справ без доручення……....................................................................................................142
    4.3. Передоручення з перевищенням повноважень ..............……….............156
    4.4. Відшкодування збитків, завданих у результаті вчинення правочинів
    з перевищенням повноваження або без повноваження…….……………….169
    Висновки до розділу ................................................………..............................182
    ВИСНОВКИ........................................................................………...................183
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..................................………........189


    ВСТУП

    Актуальність теми. Представництво в умовах розширення кількості учасників економічних відносин, посилення їх автономії є ефективним засобом здійснення прав та реалізації обов’язків учасниками економічного обігу.
    Сформувавшись у головних рисах ще в римському приватному праві, представництво дало життя різним правовим інститутам. З розвитком суспільства сфера застосування представництва охопила широке коло як майнових, так і немайнових відносин.
    Зокрема, представництво істотно розширює можливості здобуття та реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, особливо для недієздатних та обмежено дієздатних осіб, оскільки за допомогою представництва можливі здобуття і реалізація більшості цивільних прав і обов’язків.
    Разом із тим залучення до захисту цивільних прав та інтересів учасників цивільного обігу інших осіб (представників, опікунів, піклувальників, помічників тощо) вимагає чіткого законодавчого регулювання та забезпечення належного застосування, без чого неможливо додержання принципу неприпустимості свавільного втручання в особисте життя приватної особи та ін.
    Актуальність теми посилюється тим, що в судовій практиці виникає чимало питань, які потребують теоретичного та законодавчого уточнення. Зокрема, це питання встановлення меж повноваження та наслідків їх неналежного здійснення, у тому числі визначення наслідків перевищення меж повноважень представником, дії за відсутності таких повноважень, неналежне передоручення повноваження тощо.
    Хоча загальні проблеми представництва свого часу були предметом спеціальних досліджень (А. Гордон, О.Л. Невзгодіна, В.О. Рясенцев, С.О. Халатов, І.В. Шерешевський), однак вони були виконані на іншому законодавчому та фактичному матеріалі.
    В Україні в останнє десятиліття існували лише деякі дослідження загальних проблем представництва, а також окремих видів представництва та пов’язаних з цим питань: поняття та підстави добровільного представництва досліджував П.М. Крупко, рецепцію давньоримського інституту представництва в сучасному цивільному праві України – О.М. Сєверова, процесуальне представництво та окремі питання представництва на підставі довіреності – С. Фурса, правові наслідки представництва без повноважень та з перевищенням повноважень – Є.О. Харитонов та П.М. Крупко, відносини представництва, що виникають при вчиненні дій в інтересах іншої особи без її доручення, – Є.О. Харитонов та В.М. Зубар.
    Однак при цьому визначення сутності повноваження та правові наслідки неналежного здійснення повноваження як комплексну проблему, а також колізійні питання застосування відповідних норм цивільного законодавства в судовій практиці вітчизняні правознавці практично не досліджували.
    Така ситуація, на нашу думку, свідчить про недостатню увагу науковців до вивчення проблемних питань забезпечення належного використання інституту представництва в цивільному законодавстві України та практиці його застосування і, таким чином, про необхідність спеціального дослідження категорії „повноваження представника”, порядку реалізації повноваження відповідно до встановлених договором або законом його меж та цивільно–правових наслідків порушення цих вимог.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямів досліджень Одеської національної юридичної академії на 2001 – 2005 роки „Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер 0101U001195).
    Тема дисертаційного дослідження безпосередньо відповідає плану наукових досліджень кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії в межах теми „Традиція приватного права в Україні”, затвердженої на засіданні кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії 9 вересня 2002 р., протокол № 2.
    Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з’ясування поняття та сутності представництва, визначення вимог до здійснення суб’єктивних прав і обов’язків через представника, а також, і головним чином, наслідків здійснення представництва з перевищенням повноважень.
    Для досягнення мети були поставлені такі завдання:
    дослідити теоретичне підґрунтя визначення поняття представництва та вимог до його реалізації;
    сформулювати єдину концепцію повноваження як категорії, іманентно властивої інституту представництва;
    здійснити аналіз законодавства України з відповідних питань;
    проаналізувати різні аспекти тлумачення належного здійснення представництва в судовій та нотаріальній практиці;
    проаналізувати систему правових засобів забезпечення його належної реалізації;
    окремо і поглиблено дослідити наслідки представництва у випадках вад повноваження представника, порушень вимог про передовіру, зловживання представником своїми повноваженнями, його недодержання вказівок особи, яку він представляє;
    узагальнити та систематизувати наслідки неналежного здійснення повноваження з формулюванням відповідних рекомендацій з уточнення та вдосконалення низки норм Цивільного кодексу України.
    Об’єктом дослідження є єдина концепція повноваження як категорії, іманентно властивої інституту представництва, а також наслідків його реалізації та засобів забезпечення такої реалізації, взятих у діалектичному взаємозв’язку.
    Предметом дослідження є акти цивільного законодавства, які регулюють відносини представництва і визначають характер і зміст повноваження та правові наслідки здійснення представництва з перевищенням повноважень, а також практика застосування зазначених законодавчих актів.
    Методологічною основою дослідження був загальнонауковий діалектичний метод, а також спеціальні наукові методи логічного, системно–структурного та порівняльного аналізу, які в сукупності були застосовані для з’ясування поняття та ознак представництва в цивільному законодавстві України, визначення його характеру, вимог до реалізації прав і обов'язків у відносинах представництва та наслідків порушення цих вимог.
    Теоретичною основою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних фахівців у галузі цивільного права, загальної теорії права, порівняльного правознавства тощо.
    Поміж них, передусім, треба згадати твори Ч.Н. Азімова, С.С. Алексєєва, В.К. Андрєєва, Д.В. Бобрової, С.І. Вільнянського, Ю.С. Гамбарова, А. Гордона, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, Л. Казанцева, О.О. Красавчикова, П.М. Крупка, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, О.Л. Нєвзгодіної, Н.О. Нерсесова, І.Б. Новицького, О.А. Підопригори, В.О. Рясенцева, Н.О. Саніахметової, О.С. Сєверової, К.І. Соколовського, Є.О. Харитонова, Ю.С. Червоного, Б.Б. Черепахіна, Я.М. Шевченко, І.В. Шерешевського та ін.
    Деякі з них присвячені аналізу інституту представництва в цілому (праці А. Гордона, О.Л. Нєвзгодіної, В.О. Рясенцева, О.С. Сєверової, К.І. Соколовського). Проте більшість наукових праць згаданих авторів присвячена аналізу лише окремих аспектів проблеми, котра є предметом даного дисертаційного дослідження, і лише деякі з них торкалися тих чи інших питань представництва з перевищенням повноважень (П.М. Крупко, О.Л. Нєвзгодіна, В.О. Рясенцев, В.Д. Фролов, Є.О. Харитонов).
    Емпіричним підґрунтям дослідження було цивільне законодавство України, законодавство зарубіжних країн та судова практика з питань представництва.
    Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим спеціальним комплексним дослідженням “категорії повноваження представника і представницьких правовідносин” за цивільним законодавством України та наслідків неналежного здійснення повноважень представником у відносинах представництва, виконаним на матеріалах нового Цивільного кодексу України.
    У межах проведеного дослідження одержано результати, що мають наукову новизну:
    вперше у вітчизняній літературі зроблено спробу сформулювати єдину концепцію повноваження як категорії, іманентно властивої інституту представництва;
    вперше обґрунтовано позицію про те, що розвиток інституту представництва відбиває змагання прагнення не допустити втручання у справи приватної особи і бажання забезпечити в необхідних випадках можливість допомогти в реалізації цивільних прав і обов’язків неповністю дієздатній (або недієздатній) особі іншим суб’єктом права;
    вперше робиться висновок про те, що виникнення інституту добровільного представництва є результатом існування двох типів відносин, де виникає необхідність дій однієї особи від імені і в інтересах іншої особи: обов’язкове представництво пов’язане із заміщенням юридичної особистості однієї особи іншою незалежно від волі представника і волі того, кого представляють, а добровільне представництво встановлювалося на підставі угоди сторін, тобто є результатом їхнього вільного волевиявлення;
    з урахуванням авторського бачення визначення категорії представництва пропонується уточнення його поняття, яке міститься у ст. 237 Цивільного кодексу України, зокрема способом заміни терміна „правовідношення” терміном „відносини” та введення у визначення категорії „повноваження”, котра необґрунтовано була втрачена при доопрацюванні проекту ЦК України;
    запропоноване авторське визначення повноваження як суб’єктивного права представника вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, а також обґрунтування доцільності закріплення відповідної дефініції в ЦК України;
    вперше обґрунтовано висновок про те, що вимоги до належного здійснення повноваження встановлюються як нормами закону (ст.ст. 237, 238, 240, 241 ЦК України), так і договором сторін, якщо йдеться про добровільне представництво;
    додатково обґрунтовано тезу про те, що неналежне здійснення повноваження представника може відбуватися в кількох типових випадках: перевищення меж повноваження; неналежне передоручення повноважень і подальше неналежне їх здійснення особою, котра передала повноваження, та її представником; привласнення представником неіснуючих у нього повноважень;
    вперше здійснене узагальнення та систематизацію наслідків неналежного представництва з формулюванням відповідних рекомендацій із вдосконалення низки норм Цивільного кодексу України;
    вперше обґрунтовано тезу про необхідність вдосконалення цивільного законодавства України за допомогою спеціального передбачення так званого „представництва без повноважень”, котре не передбачається в чинному ЦК України, але що існує на практиці.
    Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:
    - у науково-дослідній сфері – висновки дисертаційного дослідження можуть бути основою для подальшого аналізу проблем представництва, категорії повноваження представника і представницьких правовідносин за цивільним законодавством України та наслідків неналежного здійснення повноважень представником у відносинах представництва;
    - у сфері правотворчості – висновки, пропозиції та дефініції, сформульовані в дисертації, можуть бути використані в законотворчій діяльності: у процесі підготовки та удосконалення низки законодавчих та підзаконних актів, зокрема норм Цивільного кодексу України, що регулюють відносини представництва;
    - у навчально-методичній роботі – матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та підручників з курсу цивільного права, при читанні лекцій з курсу цивільного права та підприємницького права, у розробленні відповідних спецкурсів.
    Апробація результатів дослідження. Дисертація по частинах і в цілому обговорювалася на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії.
    Результати дисертаційного дослідження доповідались також на міжнародній науковій конференції „Римське право і сучасність” у травні 2004 р. (м. Одеса).
    Публікації. Основні теоретичні та практичні висновки, положення та пропозиції дисертаційного дослідження викладені у 3 публікаціях, опублікованих у журналах та збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань, затвердженому ВАК України.
    Структура дисертації. Дослідження будується за принципом поступального розгляду окремих питань, які пов’язані з її проблематикою.
    Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на 9 підрозділів, кожен з яких присвячено висвітленню тих чи інших аспектів забезпечення належної реалізації представництва та наслідків недотримання вимог законодавства в цій галузі. Наприкінці роботи узагальнено висновки, а також пропозиції з вдосконалення законодавства, наведено список використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 212 сторінок.
    Список використаних джерел складає 264 найменувань, займає 24 сторінки і охоплює законодавчі акти, що використав автор дисертації, а також спеціальні праці з проблематики дисертаційного дослідження, виконані українською, російською та німецькою мовами.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ


    У цивільному обігу суб'єкти цивільного права беруть участь або безпосередньо, або використовуючи інститут представництва.
    На нашу думку, представництво можна визначити як діяльність однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (особи, яку представляють), що відбувається в рамках визначеного правового відношення між представником і особою, яку представляють, внаслідок чого юридичні права й обов'язки виникають безпосередньо у того, кого представляють (особи, яку представляють).
    Для того, щоб дії представника створили права й обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб у того, хто його представляє, було повноваження.
    Повноваження може бути визначене як суб'єктивне немайнове право представника на здійснення певних угод та інших юридичних дій від імені й за рахунок особи, яку представляють, що породжують правові наслідки безпосередньо для того, кого представляють, у його відносинах із третіми особами.
    Виникнення повноваження, тобто права на здійснення угод від імені іншої особи, при добровільному представництві має підґрунтям волевиявлення особи, яку представляють.
    Здійснення повноваження представником має відбуватися з дотриманням низки вимог, недотримання яких тягне настання одного з таких видів правопорушень:
    1) неналежне передоручення;
    2) представництво з перевищенням повноважень;
    3) представництво без повноважень.
    Хоча ст. 241 ЦК України стосується лише випадків вчинення правочинів з перевищенням повноважень, проте комплексне тлумачення норм глави 17 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в чинному цивільному законодавстві припускається також існування і представництва без повноважень.
    При цьому останнє може бути двох видів.
    По-перше, це „представництво”, що передбачає ст. 238 ЦК України, яке полягає у вчиненні правочинів, які забороняє закон. Тут виникнення повноваження неможливе взагалі, а тому всі такі правочини є нікчемними (ст. 216 ЦК України).
    По-друге, це вчинення правочинів без повноваження в інтересах іншої особи.
    Можна зробити висновок, що в чинному ЦК України фактично йдеться про два види представництва без належних повноважень:
    1) представництво за відсутності повноважень взагалі;
    2) представництво при “недостатності” повноважень, тобто тоді, коли вони є, але використовуються неналежним чином (не за призначенням, з перевищенням щодо чогось припустимих меж, що їх встановлює договір про представництво, тощо).
    У залежності від суб'єктивного ставлення представника до дій, які він вчинив від імені іншої особи без повноважень, можна виокремити такі види його діяльності (неналежного або ж “безпідставного” представництва):
    1) навмисне здійснення представницької діяльності в інтересах іншої особи без повноважень у сподіванні одержати схвалення особи, яку представляють (довірителя), стосовно вчинених дій;
    2) представницька діяльність від імені іншої особи без повноважень з боку останньої в результаті помилкового припущення з боку “представника” про їх існування;
    3) навмисна діяльність від імені іншої особи без повноважень з метою одержати вигоду для себе.



    У першому випадку (коли “представник” діє від імені й в інтересах іншої особи, сподіваючись на схвалення своїх дій у майбутньому) існує одночасно і представництво без повноважень, і діяльність у чужому інтересі без доручення, які характеризуються навмисною діяльністю в чужих інтересах з метою захистити їх, надати допомогу іншій особі, зобов’язати її своїми корисними для неї діями тощо.
    При визначенні наслідків таких дій мають враховуватися норми, що застосовуються до регулювання і представництва, і ведення чужих справ без доручення.
    Враховуючи такі особливості суб’єктивного ставлення представника до того, що відбувається, на нашу думку, слід вважати, що, хоча його дії і можуть бути визнані неправомірними, але вони не тягнуть відповідальності представника за умови, що вони не завдають шкоди тому, у чиїх інтересах помилково діяв такий “представник”.
    Разом з тим дії такої особи не можна вважати діями представника у відносинах добровільного представництва, оскільки повноваження на момент вчинення дій від імені іншої особи було відсутнє.
    При цьому такий “представник” може розглядатися як такий, що діяв без повноважень, і в тому разі, коли повноваження в нього взагалі відсутнє, і тоді, коли повноваження в нього існувало раніше, але на момент вчинення угоди вже припинилося (про що представник міг і не знати).
    Таким чином, випадки “представництва без повноважень” об’єднують декілька ситуацій, котрі в залежності від обставин та суб’єктивного ставлення “представника” можуть створити різні правові наслідки як для нього, так і для того, кого він намагався представляти.
    Оскільки ст. 238 ЦК України не містить спеціальної вказівки стосовно наслідків такого неналежного представництва, слід виходити з того, що тут мають діяти загальні правила щодо недійсності правочинів.
    Зокрема, правові наслідки недійсності правочину визначає ст. 216 ЦК України, яка встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.
    Натомість у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
    Крім того, якщо у зв’язку з вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, винна сторона має їх відшкодувати.
    У випадках відсутності вини сторін майно, що вони отримали за такими правочинами, має бути поверненим як безпідставно придбане або збережене за рахунок іншої особи.
    Крім того, згідно із частиною 2 ст. 232 ЦК України довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завданні йому у зв’язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
    Тут, насамперед, слід відзначити, що йдеться про визнання судом правочину недійсним без вказівки на те, хто має право звернутися до суду, тобто чия ініціатива такому визнанню має передувати.
    Як випливає із смислу частини 1 ст. 232 ЦК України, це може бути як сторона договору так і будь–яка зацікавлена особа.
    Крім того, варто зазначити, що досить вдало вирішене питання про відшкодування шкоди особі, яку представляють, котра в даній нормі іменується „довіритель” (очевидно, для того, щоб підкреслити, що дана норма стосується лише добровільного представництва, оскільки при представництві за законом воля особи, яку представляють, правового значення не має).
    Є справедливим, що таке відшкодування має проводитися як за рахунок іншої сторони, так і представника, котрий виступає тут як солідарний боржник у зобов’язанні відшкодування збитків та компенсації моральної шкоди: адже підставою визнання правочину недійсним є саме зловмисна домовленість згаданих осіб, а не лише вина однієї з них – контрагента за договором, укладеним із особою, яку представляють.
    Це цілком відповідає сутності правовідносин, що тут виникають, і, уявляється, сприятиме більш повному захисту інтересів особи, яку представляють.
    Разом із тим зазначену норму варто було б доповнити вказівкою на те, що до солідарної відповідальності може притягуватися в разі передоручення і замісник представника, котрий брав участь у зловмисній домовленості.
    Питання про те, котрий з двох дублюючих один одного правочинів, не пов’язаних з передачею індивідуальної речі, що уклав з різними особами „основний представник” та його замісник, підлягає виконанню, у загальному вигляді не одержало вирішення в законі.
    Варто віддавати перевагу, на нашу думку, тому правочину, котрий до моменту виникнення суперечки є виконаним (цілком або в частині). Якщо жоден з правочинів не виконаний, то виконанню підлягає правочин, укладений раніше інших.
    Інтереси третіх осіб, укладені з якими правочини не підлягають виконанню, охороняються тим, що вони одержують право вимагати від особи, яку представляють, відшкодування збитків, завданих невиконанням укладених з ними правочинів.
    Вина особи, яку представляють, полягає тут у відсутності належної дбайливості й передбачливості, а також у порушенні обов’язку передбачати і враховувати можливість дублювання правочинів та запобігати такому дублюванню.


    Таким чином, передоручення є не лише підставою припинення чи зміни обсягу повноважень представника при представництві, але може також бути підставою виникнення інших правовідносин, змістом яких є відповідальність представника за неналежне використання повноважень при передорученні та в результаті такого передоручення.


    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


    1. Конституція України. – К., 2001.
    2. Про державний нотаріат: Закон Української РСР від 25 грудня 1974 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1975. – № 1. – Ст. 4.
    3. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20. – Ст. 249. (із змінами, внесеними згідно із Законами № 2544-XII від 07.07.92 р. // ВВР. – 1992. – № 38. – Ст. 562; № 2690-XII від 14.10.92 р. // ВВР. – 1992. – № 48. – Ст. 660; № 3180-XII від 05.05.93 р. // ВВР. – 1993. – № 26. – Ст. 277; № 318/94-ВР від 22.12.94 р. // ВВР. – 1995. – № 3. – Ст. 22; № 75/95-ВР від 28.02.95 р. // ВВР. – 1995. – № 13. – Ст. 85; Постановою Верховної Ради України № 158/94-ВР від 29.07.94 р. // ВВР. – 1994. – № 38. – Ст. 353; Декретами № 10-92 від 15.12.92 р. // ВВР. – 1993. – № 7. – Ст. 54; № 23-92 від 31.12.92 р. // ВВР. – 1993. – № 11. – Ст. 93; № 9-93 від 21.01.93 р. // ВВР. – 1993. – № 13. – Ст. 115).
    4. Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 49. – Ст. 682.
    5. Про нотаріат: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.
    6. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 зі змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду № 5 від 25 травня 2001 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972 – 2002 рр. / За заг. ред. В.Т. Маляренка. – К.: А.С.К., 2003. – С. 66-73. – (Офіц. вид.).


    7. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди від 27 березня 1992 р.: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 // Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972 – 2002 рр. / За заг. ред. В.Т. Маляренка. – К.: А.С.К., 2003. – С. 110-127. – (Офіц. вид.).
    8. Про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР: Інструкція, затв. наказом Міністра юстиції УРСР від 31 жовтня 1975 р. № 45/5. – К., 1977. – 102 с.
    9. Про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей: Інструкція, затв. наказом МФ України від 16 травня 1996 р. // Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств України. – 1996. – № 8. – С. 12.
    10. Лист Державного арбітражу СРСР від 2 лютого 1978 р. № С–7/27 // Хозяйство и право. – 1978. – № 6. – С. 100;
    11. Лист Державного арбітражу СРСР від 7 липня 1982 р. № Д–11/32 // Хозяйство и право. – 1982. – № 6. – С. 84.
    12. Гражданский кодекс УССР (офиц. текст с изм. на 1 июля 1950 г.). – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – 135 с.
    13. Цивільний кодекс України: Від 18 липня 1963 р. зі змінами та доп. – К., 2001.
    14. Гражданский кодекс Грузии. – Тбилиси: Самартали, 1998. – 543 с.
    15. Гражданский кодекс Российской Федерации. Части первая и вторая. С постат. материалами из практики Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – М.: НОРМА – ИНФРА, 1999. – 832 с.
    16. Гражданский кодекс Квебека. – М.: СТАТУТ, 1999. – 472 с.
    17. Гражданский кодекс Республики Молдова. – К., 2000. – 122 с.
    18. Комментарий к Гражданскому кодексу РСФСР. – 3-е изд., испр. и доп. / Под. ред. С.Н. Братуся, О.Н. Садикова. – М.: Юрид. лит., 1982. – 680 с.
    19. Гражданский кодекс Украины: Науч.–практ. коммент. – Х.: Одиссей, 1999. – 847 с.
    20. Кодекс о браке и семье Украины: Науч.–практ. коммент. – Х.: Одиссей, 2000. – 480 с.
    21. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. комент. – Х.: Одіссей, 2001. – 800 с.
    22. Гражданский кодекс Украины: Коммент. (с изм. и доп. по состоянию на 1 сентября 2003 г.) / Под общ. ред. Е.О. Харитонова, О.М. Калитенко. – Х.: Одиссей, 2003. – Т. 1. – 832 с.
    23. Науково–практичний коментар Сімейного кодексу України / За ред. Ю.С. Червоного. – К.: Істина, 2003. – 464 с.
    24. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – Х.: Одіссей, 2003. – 856 с.
    25. Цивільний кодекс України: Комент. (із змінами та доп. станом на 18 лютого 2004 р.) / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – О.: Юрид. літ., 2004. – 1112 с.
    26. Алексеев С.С. Односторонние сделки в механизме гражданско-правового регулирования.– Свердловск, 1970. – 112 с.
    27. Алексеев С.С. Самое святое, что есть у Бога на земле. Иммануил Кант и проблемы права в современную эпоху. – М.: НОРМА, 1998.
    28. Алексеев С.С. Частное право: Науч.–публицист. очерк. – М., 1999.


    29. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия. Опыт комплексного исследования. – М., 1999. – 712 с.
    30. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М., 2001. – 748 с.
    31. Андреев В.К. Представительство в гражданском праве: Учеб. пособие. – Калинин, 1978. – 156 с.
    32. Андреев В.К. Применение института представительства в деятельности производственного объединения // Сов. гос. и право. – 1978. – № 78. – С. 62.
    33. Ансон В. Договорное право: Пер. с англ. – М., 1984.
    34. Барон И. Система римского гражданского права / Пер. Л. Петражицкого. – К., 1988 – 1989. – 175 с.
    35. Бартошек М. Римское право: Пер. с чешск. – М.: Юрид. лит., 1988. – 448 с.
    36. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. – К.: Наук. думка, 2000. – 304 с.
    37. Боброва Д. Недоговірні зобов’язання у проекті Цивільного кодексу України // Укр. право. – 1997. – № 1. – С. 93-100.
    38. Богданов Е. Правовое положение органа юридического лица // Журн. российского права. – 2001. – С. 108-113.
    39. Борисова В.І. Органи юридичної особи // Проблеми законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. академія України, 2002. – Вип. 53. – С. 33-40.
    40. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. – М.: Статут, 1997. – 682 с.
    41. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. – М.: Госюриздат, 1963.
    42. Братусь С.Н. Советское гражданское право: субъекты гражданского права. – М.: Юрид. лит., 1984. – 287 с.

    43. Вагацума С., Ариидзуми Т. Гражданское право Японии: В 2 кн. / Пер. с япон. В.В. Батуренко; Под ред. Р.О. Халфиной. – М.: Прогресс, 1983. – Кн. 1. – 352 с.
    44. Васькин В.В., Харитонов Е.О. Дифференциация гражданской правосубъектности: Правовое положение несовершеннолетних: Сборник научных трудов. – Краснодар, 1985. – С. 12–15.
    45. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. – М.: Статут, 2003. – 382 с. – (Сер.: Классика российской цивилистики).
    46. Вільнянський С.І. Радянське цивільне право: Навч. посібник. – Х.: Вид-во Харківського державного університету, 1966. – Ч. 1. – 320 с.
    47. Власова А.Г. Сделки. Представительство. Исковая давность. – М., 1970. – 187 с.
    48. Гамбаров Ю.С. Добровольная и безвозмездная деятельность в чужом интересе. – М., 1879. – Вып. 1. – 196 с.
    49. Гамбаров Ю.С. Добровольная и безвозмездная деятельность в чужом интересе. – М., 1880. – Вып. 2. – 160 с.
    50. Генкин Д.М. Великая отечественная война и вопросы гражданского права // Ученые записки Всесоюзного института юридических наук. – 1944. – Вып. 3. – С. 22-23.
    51. Генкин Д. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону // Ученые записки Всесоюзного института юридических наук. – М.: Юрид. издат. Мин ва юстиции СССР, 1947. – Вып. V. – С. 40-57.
    52. Герасименко Є. Форми та види вини // Право України. – 1998. – № 7. – С. 80.
    53. Германское право. Часть І. Гражданское уложение: Пер с нем. – М.: Междунар. центр финансово–экономического развития, 1996. – 552 с. – (Сер.: Современное зарубежное и международное частное право).
    54. Годэмэ Е. Общая теория обязательств: Пер. с франц. И.Б. Новицкого // Ученые труды Всесоюзного института юридических наук. – 1948. – Вып. ХІІІ. – 512 с.
    55. Големинов Ч. Неосновательно обогатяване (гражданско-правни аспекти). – София: Фенея, 1998. – 218 с.
    56. Голубева Н.Ю. Институт представительства в римском частном праве // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. – О.: Юрид. літ., 2002. – Вип. 13. – С. 82-88.
    57. Гордієнко А., Харитонов Є. Відшкодування витрат, здійснених в інтересах інших осіб без доручення // Рад. право. – 1977. – № 2.– С. 66-68.
    58. Гордон А. Представительство в гражданском праве. – СПб., 1879. – 434 с.
    59. Гордон М.В. Радянське цивільне право. – 2-е вид. – Х.: Видавництво Харківського державного університету, 1966. – Ч. 2. – 316 с.
    60. Граве К. Договор трудового поручения // Ученые записки Всесоюзного института юридических наук. – М.: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1947. – Вып. V. –
    С. 58–74.
    61. Гражданское законодательство КНР: Пер. с кит. – М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1997. – 336 с. – (Сер.: Современное зарубежное и международное частное право).
    62. Гражданское законодательство Народной Республики Болгария. – М.: Иностр. лит., 1952. – 276 с.
    63. Гражданское право: Учебник: В 2 т. / Под ред. Е.А. Суханова. – М.: БЕК, 1994. – Т. 2. – 432 с.
    64. Гражданское право: Учебник / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. – М.: ТЕИС, 1996. – Ч. 1. – 784 с.
    65. Гражданское право: Учебник / Под ред. Т.И. Илларионовой, Б.М. Гонгало, В.А. Плетнева. – М., 1998. – Ч. 1. – 464 с.
    66. Гражданское право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. / Отв. ред. Е.А. Суханов. – М.: БЕК, 1998. – Т. 1. – 816 с.
    67. Гражданское право. – 3-е изд., перераб. и доп. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1998. – Ч. 1. – 632 с.
    68. Гражданское право: Учебник: В 2 т. – 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. Е.А. Суханова. – М.: БЕК, 2000. – Т. ІІ, полутом 1. – 544 с.
    69. Гражданское и семейное право Украины / Под ред. Е.О. Харитонова. – Х.: Одиссей, 1999. – С. 142.
    70. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник М.: Междунар. отношения, 1993. – 560 с.
    71. Гражданское право в вопросах и ответах: Учеб. пособие / Под ред. Е.О. Харитонова. – Х.: Одиссей, 2001. – 416 с.
    72. Гражданское право России. Общая часть: Курс лекций / Отв. ред. О.Н. Садиков. – М.: Юристъ, 2001. – 776 с.
    73. Гражданское право Украины: Учебник: В 2 ч. / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – Ч. 1. – 438 с.
    74. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сб. нормат. актов – М.: Юрид. лит., 1986. – 320 с.
    75. Гражданское уложение. Проект. – СПб.: Законоведение, 1910. – 1319 с.
    76. Гражданское уложение. Кн. 1. – Ст. 1–124. – 465 с.
    77. Гранін В. Зобов’язання з безпідставного збагачення за римським правом // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. – О.: Юрид. літ., 2004. – Вип. 23. – С. 201-205.
    78. Грешников И.П. Субъекты гражданского права: юридическое лицо в праве и законодательстве. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 331 с.
    79. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М.: Издательство Московского государственного университета, 1972. – 284 с.
    80. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. – М.: Статут, 2000. – 411 с.
    81. Гуев А.Н. Гражданское право России: Учебник: В 3 т. – М.: ИНФРА–М, 2003. – Т. 1. – 457 с.
    82. Давид Р., Жоффре–Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с франц. – М.: Междунар. отношения, 1996. – 400 с.
    83. Домбругова А. Договір доручення за новим Цивільним кодексом України // Юрид. вісник України. – 2003. – № 45 (8 – 14 листоп.). – С. 14.
    84. Довгерт А. Новий Цивільний кодекс України у світлі тен-денції розвитку приватного права // Закон і бізнес. – 1996. – 27 листоп.
    85. Довідник нотаріуса. – К.: Істина, 2000. – Вип. 2. – 111 с.
    86. Единообразный торговый кодекс США. – М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1996. – 427 с.
    87. Емельянов В.И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами. – М.: Лекс–Книга, 2002. – 160 с.
    88. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2001. – 767 с.
    89. Завидов Б.Д., Гусев О.Б. Гражданско–правовая ответственность: Справ. практикующего юриста. – М.: Р–центр, 2000.– 768 с.
    90. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник / За ред. В.В. Копейчикова. – К., 1997. – С. 190.
    91. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 320 с.
    92. Загорулько А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права. – Х.: Консум, 1996.
    93. Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посібник / За ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.
    94. Зубар В.М. Відсутність доручення як одна з умов виникнення зобов’язання з ведення чужих справ // Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно–правових систем: Матеріали міжнар. наук. конф. – К.: ІДП НАНУ, 2000. – С. 287–290.
    95. Зубарь В.М. Рецепция обязательств из ведения чужих дел без поручения (negotiorum gestio) в гражданское право Украины // Юрид. вестник. – 2000. – № 4. – С. 86–88.
    96. Зубар В.М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2001. – С. 10–11.
    97. Зубар В.М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення, у проекті Цивільного кодексу України // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. – О., 2000. – № 9. –С. 264–268.
    98. Іванівська О.П. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект: Навч. посібник. – К.: ТОВ „УВПК „ЕКСОб”, 2002. – 264 с.
    99. Історія українського права / За ред. О.О. Шевченка. – К.: Олан, 2001. – 214 с.
    100. Иванов С.А. Трудовое право переходного периода: некоторые проблемы // Гос. и право. – 1994. – № 4.
    101. Ильинская И.М., Лесницкая Л.Ф. Судебное представительство в гражданском процессе – М.: Юрид. лит., 1964. – 139 с.
    102. Инако Ц. Современное право Японии / Пер. с япон. В.В. Батуренко; Под. ред. В.Н. Еремина. – М.: Прогресс, 1981. – 269 с.
    103. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л.: Изд–во ЛГУ, 1949. – 141с.
    104. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М.: Юрид. лит., 1975. – 880 с.
    105. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4 т. Т. ІІ. Советское гражданское право. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 511 с.
    106. Иоффе О.С., Толстой Ю.К. Новый ГК РСФСР. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1965. – С. 23, 74.
    107. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. – М.: Юрид. лит., 1984. – 144 с.
    108. Казанцев Л. Учение о представительстве в гражданском праве. – Ярославль, 1878. – 147 с.
    109. Казанцев Л. Свободное представительство в римском гражданском праве: Ист.–юрид. исслед. – К., 1884. – 119 с.
    110. Каракаш І.І., Харитонов Є.О. Повноваження органів управління та представників колгоспу у цивільно-правових відносинах // Рад. право. – 1978. – № 9. –
    111. Кибак Г.А., Кирияк А.И. Гражданское право. Общая часть: Краткий курс лекций. Законодательство. – Кишинев: Молдавский гос. ун-т, 1998. – 296 с.
    112. Климкин С.И. Реализации правоспособности юридического лица через его органы // Цивилистические записки: Межвуз. сб. науч. тр. – М.: Статут, 2001. – С. 158–176.
    113. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгерта. – К.: Укр. центр правничих студій, 2000. – 336 с.
    114. Кот О.О. Перехід прав кредитора до третіх осіб в цивільному праві України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К.: 2002. – 20 с.
    115. Кох Х., Магнус У., Винклер Моренфельс П., фон. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. докт. юрид. наук Ю.М. Юмашева. – М.: Междунар. отношения, 2001. – 480 с.
    116. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
    117. Красавчиков О.А. Гражданские организационно–правовые отношения // Антология уральской цивилистики. 1925 – 1989: Сб. ст. – М.: Статут, 2001. – С. 156-165.
    118. Крупко П. Договір доручення як форма надання повноважень при добровільному представництві // Право України. – 2002. – № 9. – С. 104-109.
    119. Крупко П.М. Інститут добровільного представництва у цивільному законодавстві деяких зарубіжних країн // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. – О., 2002. – Вип. 13. – С. 182 186.
    120. Крупко П. Наслідки неналежного здійснення добровільного представництва // Право України. – 2002. – № 10. – С. 104-109.
    121. Лаасик Э. Советское гражданское право. Часть особенная. – Таллин: Валгус, 1980. – 572 с.
    122. Ландкоф С.Н. Основи цивільного права. – 2-е вид. – К.: Вища шк., 1948.– 424 с.
    123. Ласк Г. Гражданское право США (Право торгового оборота): Пер. с англ. / Под ред. Е.А. Фдейшиц. – М.: Изд-во иностр. лит., 1961. – 774 с.
    124. Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права. – К.: Україна, 1998. – 254 с.
    125. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 560 с.
    126. Марченко М.Н. Сравнительное правоведение. Общая часть: Учебник для юрид. вузов. – М.: Зерцало, 2001. – 560 с.
    127. Мейер Д.И. Русское гражданское право: В 2 ч. (Ч. 2. По испр. и доп. 8–му изд., 1902 г.). – М.: Статут, 1997. – 455 с.
    128. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М., 1962. – 213 с.
    129. Морандьер Ж., де ла. Гражданское право Франции: В 3 т.: Пер. с франц. – М.: Издательство иностранной литературы, 1960. – Т. 2. – 728 с.
    130. Невзгодина Е.Л. Основания возникновения представительства в советском гражданском праве // Докл. конф. правоведов / Свердлов. юрид. ин-т. – Свердловск, 1974. – С. 42-56.
    131. Невзгодина Е.Л. Полномочия представителя: Сб. аспирант. работ / Свердлов. юрид. ин-т. – Свердловск, 1974. – Вып. 17. – С. 17 19.
    132. Невзгодина Е.Л. Представительство по советскому гражданскому праву: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Свердловск, 1975. – 23 с.
    133. Невзгодина Е.Л. Представительство по гражданскому праву // Сов. гос. и право. – 1978. – № 3. – С. 121-123.
    134. Невзгодина Е.Л. Представительство по советскому гражданскому праву. – Томск: Изд–во Томск. ун–та, 1980. – 176 с.
    135. Нерсесов Н. Представительство в гражданском праве. Исследование А. Гордона, С–Петербург, 1879 // Юрид. вестник. – 1878. – № 11. – С. 712-721.
    136. Нерсесов Н.О. Понятие добровольного представительства в гражданском праве // Представительство и ценные бумаги в гражданском праве. – М.: Статут, 1998. – 286 с.
    137. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновление в правовой сфере: Вопросы теории (от познания к постижению права): Моногр. – О.: Юрид. лит., 2002. – 280 с.
    138. Общая теория государства и права: Академ. курс в 3 т. – 2-е изд., перераб. и доп. / Отв. ред. проф. М.И. Марченко. – М.: ИКД «Зерцало–М», 2001. – Т. 2. – 528 с.
    139. Оршанский И. О законных предположениях и их значениях // Журн. гражданского и уголовного права. – 1874. – Кн. 1. – С. 1-3.
    140. Павлов В.П. Проблемы теории собственности в российском гражданском праве: Моногр. – М., 2000. – 426 с.
    141. Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997. – 608 с.
    142. Пергамент А.И. Опекун как гражданско–правовой представитель несовершеннолетних // Учен. зап. ВНИИСЗ. – М., 1968. – Вып. 14. – С. 18.
    143. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закладів: 3-є вид., перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2001. – 440 с.
    144. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.
    145. Повышение роли гражданско–правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций: Моногр. / Я.Н. Шевченко, А.А. Собчак, В.В. Луць, Д.В. Боброва, М.И. Штефан. – К.: Наук. думка, 1988. – 262 с.
    146. Полковников Г.В. Английское право о компаниях: закон и практика: Учеб. пособие. – М.: Изд-во «НИМП», 2000. – 240 с.
    147. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 1998. – 353 с. – (Сер.: Классика российской цивилистики).
    148. Права, за якими судиться малоросійський народ. – К., 1997. – 547 с.
    149. Правовые системы стран мира: Энцикл. справ. / Отв. ред. А.Я. Сухарев. – М.: НОРМА, 2000. – 840 с.
    150. Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии: Пер. с нем. – М.: БЕК, 2001. – 336 с.
    151. Проект Цивільного Кодексу України // Укр. право. – 1996. – Число 2 (спецвип.).
    152. Проект нового Цивільного Кодексу України // Укр. право. –1999. – Число І.
    153. Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. – 172 с.
    154. Рабінович П., Панкевич І. Межі прав людини і Конституція України // Право України. – 1997. – № 5. – С. 19 .
    155. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. – 5–е вид. зі змінами. – К.: Атака, 2001. – 176 с.
    156. Радзієвська Л.К., Пасічник С.Г. Нотаріат в Україні: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000.
    157. Райхер В.К. Возложение исполнения обязательства на третье лицо // Правоведение. – 1971. – № 4. – С. 36–37.
    158. Римське право. Інституції / За заг. ред. Є.О. Харитонова. –Х.: Одіссей, 2001. – 288 с.
    159. Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні / Я.М. Шевченко, О.М. Малявко, А.Л. Салатко та ін. – Х.: Консум, 1999. – 272 с.
    160. Романец Ю.В. Система договоров в гражданском праве России. – М.: Юристъ, 2001. – 496 с.
    161. Романов А.К. Правовая система Англии: Учеб. пособие. – М.: Дело, 2000.– 344 с.
    162. Русу С.Д. Делікти в цивільному праві України: Навч. посібник. – Хмельницький: Вид-во НАПВУ, 2001.– 164 с.
    163. Рыженков А. Я. Компенсационная функция советского гражданского права. – Саратов: Изд–во Саратов. ун–та, 1983. – 96 с.
    164. Рясенцев В. Ведение чужих дел без поручения в условиях Отечественной войны // Соц. законность. – 1944. – № 2. – С. 23.
    165. Рясенцев В.А. Понятие и природа представительства в гражданском праве // Метод. материалы ВЮЗИ. –1948. – Вып. 2.
    166. Рясенцев В.А. Представительство в советском гражданском праве: Дис. … докт. юрид. наук: В 2 т. – М., 1948. – Т. 1. – С. 33–55.
    167. Рясенцев В.А. Представительство в советском гражданском праве: Дис. … докт. юрид. наук: В 2 т. – М., 1948. – Т. 2. – С. 4.
    168. Рясенцев В.А.Основания представительства в советском гражданском праве // Ученые записки Всесоюзного юридического заочного института. – М., 1948. – С. 87–102.
    169. Рясенцев В.А. Обязательства из так называемого неосновательного обогащения в советском гражданском праве // Ученые записки МГУ. Труды юрид. фак. – 1949. – Вып. 144, кн. 3. – С. 97.
    170. Рясенцев В.А. Деятельность от имени другого лица без полномочия // Ученые записки Всесоюзного юридического заочного института. – М., 1958. – Вып. 5. – С. 67–82.
    171. Рясенцев В.А. Вопросы представительства в гражданском праве // Сов. юстиция. – 1976. – № 6.– С. 15–23.
    172. Саватье Р. Теория обязательств: юридический и экономический очерк / Пер. с франц. и вступ. ст. Р.О. Халфиной. – М.: Прогресс, 1972. – 440 с.
    173. Садиков О.Н. Некоторые положения теории советского гражданского права // Сов. гос. и право. – 1966. – № 9. – С. 15–24.
    174. Санфилиппо Ч. Курс римского права: Учебник: Пер. с итал. / Под ред. Д.В. Дождева. – М.: БЕК, 2000. – 400 с.
    175. Сєверова Є.С. Інститут представництва у Стародавньому Римі // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. – О.: Юрид. літ., 2001. – С. 238–240.
    176. Сєверова Є.С. Представництво за римським приватним правом та його рецепція у сучасному цивільному праві України: Автореф. ... канд. юрид. наук. – О., 2004. – 19 с.
    177. Семейное право зарубежных европейских социалистических стран. / Сост.: Е.М. Ворожейкин. – М.: Прогресс, 1979. – 387с.
    178. Семчик В.И. Имущественные правоотношения в сельском хозяйстве. – К: Наук. думка, 1984. – 232 с.
    179. Сібільов М. До питання про правові засоби сфери приватного права // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 3 (26). – С. 135–146.
    180. Сімейне право України: Підручник / За ред. Ю.С. Червоного. – К.: Істина, 2004. – 400 с.
    181. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
    182. Скловский К.И. Собственность в гражданском праве: Учеб.–практ. пособие. – М.: Дело, 1999. – 512 с.
    183. Словник термінів і понять, що вживаються у чинних нормативно–правових актах України. – К.: Оріони, 1999. – 502 с.
    184. Слюсаревский Н.Н. Характеристика договора доверительного управления // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1997. – № 11.– С. 18–21.
    185. Слюсаревський М.М. Юридична природа інституту управління чужим майном //Довірче управління чужим майном в праві України: стан і перспективи ринку фідуціарних послуг: Матеріали круглого столу // Право України. – 1998. – № 4. – С. 22–23.
    186. Слюсаревский М.М. Теоретичні проблеми договірного управління чужим майном в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 1999. – 20 с.
    187. Советское гражданское право / Под ред. Д.М. Генкина. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – Т. 1. – 495 с.
    188. Советское гражданское право / Под ред. В.А. Рясенцева. –М.: Юрид. лит., 1965. – Т. 1. – 465 с.
    189. Советское гражданское право / Под ред. О.С. Иоффе, Ю.К. Толстого, Б.Б. Черепахина. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1971. – 472 с.
    190. Советское гражданское право: В 2 т. / Под ред. О.А. Красавчикова. – М.: Высш. шк., 1972. – Т. 1. – 448 с.
    191. Советское гражданское право / Под ред. В.А. Рясенцева. – М.: Юрид. лит., 1975. – Т. 1. – 528 с.
    192. Советское гражданское право. – 2–е изд., испр. и доп. / Под ред. В.Т. Смирнова, Ю.К. Толстого, А.К. Юрченко. – Л.: Изд–во ЛГУ, 1982. – Т. 1. – 414 с.
    193. Советское гражданское право / Под ред. В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина. – К.: Вища шк., 1983. – Ч. 1. – 407 с.
    194. Советское гражданское право: субъекты гражданского права / Под ред. С.Н. Братуся. – М.: Юрид. лит., 1984. – 288 с.
    195. Советское гражданское право: Учебник: В 2 т. / Под ред. О.А. Красавчикова. – М.: Высш. шк., 1985. – Т. 1. – 544 с.
    196. Советское гражданское право: В 2 ч. / Под ред. В.А. Ряшенцева. – М.: Юрид. лит., 1986. – Ч. 1. – 576 с.
    197. Советское гражданское право: Учебник: В 2 ч. / Под ред. В.А. Ряшенцева. – М.: Юрид. лит., 1987. – Ч. ІІ. – 576 с.
    198. Стависький П.Р., Харитонов Е.О. Рец. на кн.: Юридична відповідальність (цивілістичні аспекти) // Рад. право. – 1976. – № 10. –С. 107.
    199. Стависский П.Р., Харитонов Е.О. Обязательства из ведения дел без поручения и некоторые смежные обязательства в советском гражданском праве // Проблемы соц. законности. – Х., 1979. – Вып. 4. – С. 104-111.
    200. Становлення і розвиток цивільних і трудових правовідносин у сучасній Україні: Моногр. / Кол. авт.: Я.М. Шевченко, О.М. Малявко, Г.В. Єрьоменко та ін.; Кер. авт. кол., наук. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін–т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.
    201. Статути Великого Князівства Литовського: У 3 т. Т. І. Статут Великого Князівства Литовського 1529 р. / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – О.: Юрид. літ., 2002. – 464 с.
    202. Стучка П.И. Курс советского гражданского права. ІІ. Общая часть гражданского права. – М.: Изд-во коммуннист. академии, 1929. – 376 с.
    203. Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскому праву. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1973. – 455 с.
    204. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. – М., 1997. – 672 с.
    205. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М.: НОРМА, 1996. – 432 с.
    206. Ткачук А.Л. Значення вини у відносинах відповідальності за порушення договірних зобов’язань: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2002. – 22 с.
    207. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – СПб.: Лань, 1998. –560 с.
    208. Фальковский А.М. Мысли о существе представительства в гражданском праве по поводу исследования А. Гордона // Юрид. вестник. – 1878. – № 11. – С. 639-644.
    209. Флейшиц Е.А. Соотношение правоспособности и субъективных прав // Вопр. общей теории сов. права. – М., 1960. – С. 263 286.
    210. Французский гражданский кодекс 1804 года (с позднейшими изм.) / Пер. И.С. Перетерского. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1941. – 471 с.
    211. Фролов В.Д. Цивільний кодекс України: правові наслідки укладення особою правочину, якого вона не мала права вчиняти // Вісник господар. судочинства. – 2003. – № 4. – С. 186-188.
    212. Фролов В.Д. Правочиноздатність юридичної особи та її здійснення за цивільним законодавством України (цивілістичний аспект): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – О., 2004. – 20 с.
    213. Фурса С. Довіреність та інститут представництва у цивільному законодавстві, нотаріальному і цивільному процесах України // Право України. – 1999. – № 4. – С. 28–31.
    214. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика: Навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. – К.: А.С.К., 2001. – 976 с.
    215. Халатов С. А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. – М.: НОРМА, 2002. – 208 с.
    216. Харитонов Е.О. Обязательства, возникающие из ведения дел без поручения, в советском гражданском праве: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 1980. – 22 с.
    217. Харитонов Є.О. Приватне право у Стародавньому Римі. – О.: АО БАХВА, 1996. – 174 с.
    218. Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права. Теоретичні та історико–правові аспекти. – О., 1997. – 281 с.
    219. Харитонов Е.О. Основы римского частного права. – Х.: Одиссей, 1998. – 288 с.
    220. Харитонов Є.О. Історія приватного (цивільного) права Європи. Витоки. – О., 1999. – 292 с.
    221. Харитонов Є.О. Історія приватного права Європи: Західна традиція. – О.: АО БАХВА – Юрид. літ., 2001. – 328 с.
    222. Харитонов Є.О. Новий цивільний кодекс України – завершення кодифікації чи її початок // Суспільство. Держава. Право: Наук.-практ. журн. – О., 2002. – Вип. І. Цивільне право. С. 7-12.
    223. Харитонов Є.О. Друга кодифікація цивільного законодавства в УРСР // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – № 2. – С. 30-39.
    224. Харитонов Є., Конопліна Л. Наслідки укладення угоди неуповоноваженою особою або з перевищенням повноважень // Рад. право. – 1978. – № 9. – С. 85–89.
    225. Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навч.–практ. посібник. – 2-е вид., перероб. та доп. / За ред. Є.О. Харитонова, А.І. Дрішлюка. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2003. – 640 с.
    226. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещно
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Малахова, Татьяна Николаевна Совершенствование механизма экологизации производственной сферы экономики на основе повышения инвестиционной привлекательности: на примере Саратовской области
Зиньковская, Виктория Юрьевна Совершенствование механизмов обеспечения продовольственной безопасности в условиях кризиса
Искандаров Хофиз Хакимович СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ МОТИВАЦИОННОГО МЕХАНИЗМА КАДРОВОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЭКОНОМИКИ (на материалах Республики Таджикистан)
Зудочкина Татьяна Александровна Совершенствование организационно-экономического механизма функционирования рынка зерна (на примере Саратовской области)
Валеева Сабира Валиулловна Совершенствование организационных форм управления инновационной активностью в сфере рекреации и туризма на региональном уровне