ДОБРОВІЛЬНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ :



  • Название:
  • ДОБРОВІЛЬНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
  • Кол-во страниц:
  • 226
  • ВУЗ:
  • ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
  • Год защиты:
  • 2005
  • Краткое описание:
  • ЗМІСТ
    ВСТУП................................................................................................................................3

    РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВЧЕННЯ ПРО ПРЕДСТАВНИЦТВО У
    ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
    1.1 Огляд літератури за темою та вибір напрямків дослідження ………………........11
    1.2. Формування засад інституту представництва у цивільному процесі.................. 20
    1.3. Розвиток інституту представництва у цивільному процесі на території
    сучасної України…………………………………………………………………….......27

    РОЗДІЛ ІІ. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРЕДСТАВНИЦТВА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
    2.1. Поняття цивільно-процесуального представництва..............................................35
    2.2. Цивільно-процесуальне представництво як інститут цивільного
    процесуального права України.................................................................................. .....55
    2.3. Процесуальне становище представника у цивільному процесі............................69
    2.4. Об’єкт та зміст процесуальних відносин за участю представника .............. ...... 90

    РОЗДІЛ ІІІ. ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
    3.1. Передумови виникнення представництва у цивільному процесі....................... 101
    3.2. Класифікація процесуального представництва.................................................... 111
    3.3. Поняття та характерні ознаки добровільного представництва у
    цивільному процесі..........................................................................................................128
    3.4. Документи, що підтверджують повноваження добровільного представника....137

    РОЗДІЛ ІV. ОКРЕМІ РІЗНОВИДИ ДОБРОВІЛЬНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА
    У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕССІ
    4.1. Представництво адвокатами................................................................................... 149
    4.2. Представництво працівниками юридичної особи її прав та інтересів у суді.... 159
    4.3. Об’єднання громадян та інші організації як представники своїх членів у
    цивільному процесі ........................................................................................................ 167
    4.4. Представництво від імені органів і осіб, яким законом надано право
    захищати права, свободи та інтереси інших осіб.........................................................174
    4.5. Інші різновиди цивільно-процесуального добровільного представництва ...... 183
    ВИСНОВКИ ................................................................................................................... 190
    СПИСОК ВИКОРИСТНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................................................ 198
    ВСТУП

    Актуальність теми. Оновлення процесуального права та реформування судово-правової системи України вимагає всебічного дослідження як нових інститутів права, так і тих, що існували раніше та отримали нового змісту.
    Інститут представництва відіграє значну роль у системі процесуально-правових відносин щодо захисту і представництва прав і законних інтересів інших осіб. Більшість спорів розглядаються судом за участю представників однієї чи обох сторін. Так, у практиці місцевих судів м. Одеси в середньому 70 % справ розглядається за участю представників осіб, які беруть участь у справі. Це значною мірою й обумовлює актуальність обраної теми.
    На сучасному етапі в нашій країні все більшого значення набуває добровільне представництво, особливо представництво кваліфікованими юристами, що зумовлюється багатьма факторами.
    Так, відповідно до Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом і кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55 Конституції України) . Представництво в цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров’я, на особисту свободу і майно, гарантований Конституцією України.
    Стаття 59 Конституції України також закріплює право кожного на одержання правової допомоги. Саме добровільне представництво є однією з форм реалізації у цивільному судочинстві правової допомоги, гарантованою Конституцією України.
    Крім того, оновлення існуючих галузей права зумовлює складнощі у їх застосуванні, особливо зацікавленими особами, які не можуть і не зобов’язані знати тонкощі прийнятих нормативних актів. У цих умовах необхідність у кваліфікованому представництві є особливо помітною, оскільки з’являються нові категорії справ і ускладнюються існуючі спори.
    Разом з тим, залучення до охорони та захисту цивільних прав та інтересів учасників цивільного процесу інших осіб (представників) вимагає чіткого законодавчого регулювання та забезпечення належного застосування норм про представництво у цивільному процесі, без чого є неможливим додержання принципу неприпустимості свавільного втручання в особисте та сімейне життя приватної особи (ст. 32 Конституції України).
    Саме добровільне представництво у цивільному процесі є таким, що найбільш швидко розвивається. Якщо законне представництво у цивільному процесі у тому чи іншому вигляді існує на протязі багатьох століть, в силу об’єктивної неможливості взагалі деяким категоріям суб’єктів виступати в суді самостійно, то добровільне – певною мірою залежить від ступеню демократичності та розвитку держави.
    Не дивлячись на тривалу та ретельну розробку проблем представництва у цивільно-процесуальному праві, низка його проблем залишаються до кінця не розв’язаними, зокрема, класифікація представництва, видова приналежність деяких її підвидів, межі застосування інституту представництва, відмежування представництва у суді від суміжних інститутів, особливості окремих різновидів добровільного представництва. Ці питання часто повстають у судовій практиці, тому потребують теоретичного та законодавчого уточнення, що посилює актуальність теми.
    Крім того, попередні дослідження цивільно-процесуального представництва були виконані на іншому законодавчому та фактичному матеріалі.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає напрямкам досліджень Одеської національної юридичної академії „Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер 0101U001195), а також безпосередньо пов’язана з планом науково-дослідницької роботи кафедри цивільного процесуального права на 2001-2005 роки за темою „Правове регулювання відносин приватної та спільної власності за законами України. Позовне провадження за законодавством України”.
    Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз проблемних питань добровільного представництва у цивільному процесі; обґрунтування теоретичних висновків та розробка пропозицій, які спрямовані на вдосконалення добровільного представництва у цивільному процесі України та усунення колізій у законодавстві з цих питань.
    Для досягнення поставленої мети були сформульовані такі основні завдання:
    – виявити характерні ознаки та цілі представництва у цивільному процесі;
    – з’ясувати підстави виникнення представництва у цивільному процесі;
    – класифікувати види представництва у цивільному процесі;
    – виявити характерні ознаки добровільного представництва;
    – розглянути питання, пов’язані з належним оформленням повноважень добровільного представника;
    – відмежувати інститут представництва у цивільному процесі від інших суміжних цивільно-процесуальних інститутів та інституту представництва у цивільному праві;
    – проаналізувати особливості здійснення окремих видів добровільного представництва у цивільному процесі;
    – виробити пропозиції щодо вдосконалення норм чинного ЦПК України, що був прийнятий 18 березня 2004 року (далі – ЦПК України).
    Об’єктом дослідження є цивільно-процесуальне добровільне представництво як одна із форм надання правової допомоги фізичним та юридичним особам, державі, територіальним громадам та іншим суб’єктам публічного права у цивільному процесі.
    Предметом дослідження є система правових норм, які регламентують цивільно-процесуальні відносини добровільного представництва в Україні; законодавства інших країн у цій галузі, проблеми, що виникають при тлумаченні та застосуванні зазначених норм, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела; українська та зарубіжна практика застосування норм законодавства щодо добровільного представництва у цивільному процесі.
    Методологічною основою дисертаційного дослідження є загальнонауковий діалектичний метод із системно-функціональним підходом до аналізу досліджуваних явищ. Це дозволило розглянути цивільно-процесуальне представництво як елемент правової системи, що знаходиться у процесі постійного розвитку, і визначити його місце в системі цивільно-процесуальних відносин. У рамках зазначеного методологічного підходу використано також формально-логічний метод, за допомогою якого досліджувалося законодавство щодо цивільно-процесуального представництва, практика його застосування; історичний метод, що дозволив дослідити специфіку досліджуваного явища в конкретних історичних умовах, динаміку його розвитку; метод порівняльного аналізу, за допомогою якого порівнювалися поняття та юридична природа процесуального представництва, підстави виникнення та суб’єктний склад відповідних правовідносин за різних часів та у різних правових системах, що дозволило виявити історичну послідовність розвитку відносин у зв’язку з процесуальним представництвом. На цих методологічних основах здійснювалися збір, обробка й аналіз емпіричного матеріалу.
    Сформульовані в дисертації теоретичні висновки засновані на загальних досягненнях юридичної науки, в тому числі на результатах досліджень вітчизняних та зарубіжних процесуалістів та цивілістів, фахівців інших галузей правової науки.
    До теми представництва в цивільному процесуальному праві зверталися видатні вчені-юристи радянського періоду, такі як С.Н. Абрамов, Б.С. Антімонов, Г.Д. Васильєва, Д.П. Ватман, М.А. Викут, Е.В. Гусєв, А.В. Добровольський, О.Г. Дріжчаная, В.А. Єлізаров, В.Н. Івакін, І.М. Ільїнська, І. Зайцев, А.Ф. Клейман, Є.Б. Клейн, А.Ф. Козлов, Л.Ф. Лесницька, А.А. Мельников, В.К. Невзгодіна, Я.А. Розенберг, Ю.С. Червоний, Н.А. Чечина, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, В.М. Шерстюк, М.Й. Штефан та ін. За останній час (з 1991 року) до теми представництва у цивільному процесі з українських та російських вчених звертались: А.А. Власов, В.В. Комаров, Л.Ю. Міхєєва, І.А. Павлунік, М.К. Треушников, Л. Фединяк, С.Я. Фурса.
    Для з’ясування сутності інституту представництва у суді та його самостійного характеру в рамках дисертаційного дослідження використані праці цивілістів: В.К. Андрєєва, Ю.С. Гамбарова, А. Гордона, Л. Казанцева, А.А. Кузьмішина, П.М. Красько, Н.О. Нерсесова, Л. Онуляк, В.А. Рясєнцева, Є.О. Харитонова, Б.Б. Черепахіна та останні дослідження добровільного представництва у цивільному праві А.І. Дрішлюка, В.М. Зубара, П.М. Крупко та ін.
    Аналіз праць зазначених вчених дає змогу визначити, які проблеми процесуального представництва залишилися недослідженими.
    Емпіричною базою дослідження є чинне законодавство України, а також законодавства низки країн. У ході дослідження опрацьовувалися також монографічна та навчальна література, практика місцевих судів м. Одеси.
    Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним дослідженням проблем, що виникають при здійсненні добровільного процесуального представництва, виконаним на основі ЦПК України 2004 року.
    У дисертаційному дослідженні вперше у вітчизняній літературі зроблено спробу сформулювати єдину концепцію добровільного процесуального представництва, яка давала б змогу зробити цей різновид представництва у цивільному процесі максимально ефективним у контексті загального розвитку цивільного процесуального права України.
    На підставі одержаних у процесі дисертаційного дослідження результатів на захист виносяться такі положення:
    1. Отримав подальшого розвитку висновок про те, що правовідносини, які складаються між особою, яку представляють, і представником є передумовою участі представника у цивільному процесі. Вони разом з юридичними процесуальними діями, які здійснюються представником, що спрямовані на легітимацію його як суб’єкта правовідносин із судом, є передумовою процесуального правовідношення, суб’єктами якого є представник і суд.
    2. Уточнено межі застосування інституту представництва: не тільки суб’єктивні, але й об’єктивні межі, які залежать від суб’єктивних матеріальних прав, що є предметом цивільно-правового спору, але існує лише одна категорія справ за якими неможливе представництво – справи про усиновлення. При цьому установлення об’єктивних меж представництва не суперечить ст. 59 Конституції, яка передбачає право на правову допомогу. По-перше, ЦПК України встановлює тільки одну категорію справ, з яких неможливе представництво, по-друге, в осіб, які беруть участь у справі по справах про усиновлення, є можливість отримати правову допомогу в межах, передбачених ст. 56 ЦПК України, тобто отримати юридичне консультування по справі від особи, яка не буде виступати у суді від її імені.
    3. Вперше запропоновано вважати допуск до процесу представника осіб, указаних у ст. 38 ЦПК України, обов’язком, а не правом суду, у разі наявності належним чином оформлених повноважень, оскільки особи, яких представляють, мають конституційне право на правову допомогу (у широкому значенні) та цивільно-процесуальне право брати участь у процесі через представника.
    4. Додатково обґрунтовується висновок про те, що представник у відносинах із судом виступає як самостійна особа, яка переслідує певний правовий результат. Тому той факт, що представник самостійно вирішує питання про здійснення тих чи інших процесуальних дій, не може означати дій від його імені, він завжди виступає від імені особи, яку представляє.
    5. По-новому обґрунтовується висновок про те, що представництво у цивільному і цивільно-процесуальному праві – це самостійні інститути, однак звертається увага на існуючий взаємозв’язок їх, а іноді й обумовленість.
    6. Додатково обґрунтовується висновок про те, що через представника можуть діяти всі особи, які беруть участь у справі, крім прокурора.
    7. Вперше запропонована удосконалена класифікація представництва у цивільному процесі за такими критеріями: за суб’єктивним, за ступенем заміщення особи, яку представляють, за способом виникнення представництва.
    8. Вперше запропоновано висновок про те, що характерною ознакою офіційного представництва, яке є різновидом необхідного представництва, є те, що особою, яку представляють, може бути дієздатна особа, однак її воля стосовно представництва її інтересів невідома і не може бути виявлена, тому держава у законодавчих актах передбачає можливість призначення представника її інтересів, які потребують негайного захисту. Якщо ця особа стане відомою, то вона вільна визначати собі добровільного представника. Офіційним представництвом пропонується вважати представництво безвісно відсутньої особи, спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, представництво консулом інтересів дієздатної особи, яка через свою відсутність чи з інших поважних причин не в змозі своєчасно захистити свої інтереси у суді, та представництво виконавцем твору, якщо твір опубліковано анонімно чи під псевдонімом.
    9. Вперше обґрунтовується висновок про те, що процесуальним законодавством не визначено статус учасників юридичної особи, які згідно з цивільним законодавством можуть вести справи юридичної особи (у випадках створення повного і командитного товариств), та пропонується внести зміни до ЦПК України, які повинні аналогічно нормам цивільного права, встановлювати можливість ведення в суді справ юридичних осіб їх органами, учасниками або представниками.
    10. Вперше проводиться розмежування добровільного представництва і надання правової допомоги у цивільному процесі та визначена видова приналежність процесуального представництва, що може виникнути на підставі ст. 78 ЦК України (вибір помічника фізичною особою).
    11. Обґрунтовується висновок про те, що застосування у Конституції України та інших нормативно-правових актах терміна „представництво прокурором” є помилковим, оскільки не відповідає змісту діяльності прокурора, не відображує ні сутності, ні характерних рис участі прокурора у цивільному процесі. Тому пропонується замінити термін „представництво прокурором” на термін „правозаступництво прокурором”.
    12. Обґрунтовується висновок про необхідність вдосконалення низки норм законодавчих актів України, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку з добровільним процесуальним представництвом.
    Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення дисертації полягає в її спрямованості на усунення прогалин у законодавстві та науці цивільного процесуального права. Дисертаційне дослідження має також практичну спрямованість, яка полягає у внесенні пропозицій і формулюванні висновків, що можуть бути використані для удосконалення цивільно-процесуального законодавства України. Реалізація запропонованих пропозицій у ЦПК України дозволить зробити добровільне процесуальне представництво таким, що буде ефективніше захищати його учасників правовідносин, що виникають на його основі. Окремі теоретичні положення дисертації можуть бути застосовані у навчальному процесі, при вивчені курсів „Цивільний процес України”.
    Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі цивільного процесу Одеської національної юридичної академії, на якій проведено її обговорення по частинах та в цілому.
    Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, доповідалися та обговорювалися на 7-й, 8-й звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу й аспірантів Одеської національної юридичної академії (квітень 2004 р., квітень 2005 р., м. Одеса); на науково-практичній конференції „Представництво в судовому процесі за новим Цивільним процесуальним кодексом України і проектом Господарського процесуального кодексу України” у Київському Інституті підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників Академії прокуратури України (квітень 2005 р., м. Київ), а також використовувалися при підготовці навчального посібника „Цивільне процесуальне право України ”.
    Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у трьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, що входять до переліку наукових видань, затвердженого ВАК України, у тезах виступів на наукових конференціях.
    Структура роботи відображує логіку і послідовність наукового дослідження і обумовлена його предметом і метою. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які включають 16 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (377 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 226 сторінок, з них основний текст – 197 сторінок, список використаних джерел – 29 сторінок.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    В результаті здійсненого дослідження зроблено такі висновки:
    1. Можна виокремити три етапи досліджень процесуального представництва: 1) в „дореволюційний” період; 2) в період розвитку радянського цивільного процесу; 3) у межах вітчизняного цивільного процесуального права після 1991 року, тобто після набуття Україною незалежності.
    2. За багатовікову історію інститут представництва еволюціонував, розширились масштаби його застосування. Особливо це помітно зараз, оскільки представництво є демократичним способом охорони та захисту осіб, права яких порушені, тому є вкрай актуальним на даному етапі розвитку всієї правової системи в державі.
    3. Представництво у цивільному процесі – це процесуальна діяльність представника, що здійснюється від імені осіб, які беруть участь у справі та відбувається в межах правовідносин представника і суду. Діяльність представника спрямована на реалізацію представницьких повноважень, що здійснюється у межах повноважень і полягає у здійсненні процесуальних дій від імені й в інтересах осіб, яких представляють.
    4. Судове представництво – самостійний інститут цивільного процесуального права, а судовий представник – самостійний суб’єкт цивільного процесу. Представники мають, як правило, процесуальну зацікавленість у кінцевому результаті розглянутої цивільної справи; мають ряд процесуальних прав, що забезпечують здійснення представницьких функцій і дають можливість впливати на розвиток процесу, а також мають процесуальні обов’язки, і несуть відповідальність за їхнє невиконання. Тому той факт, що представник самостійно вирішує питання про здійснення тих чи інших процесуальних дій не може означати дії від свого імені, він завжди виступає від імені особи, яку представляє.
    Цивільно-процесуальне представництво як інститут цивільного процесуального права являє собою сукупність процесуальних правових норм, що регулюють процесуальні відносини суду та судового представника, який виступає з метою охорони та захисту прав, свобод і охоронюваних законом інтересів у суді особи, яку представляє, і з метою надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі.
    5. Існують не тільки суб’єктивні, але й об’єктивні межі застосування інституту представництва, які залежать від суб’єктивних матеріальних прав, що є предметом цивільно-правового спору, але існує лише одна категорія справ, за якими неможливе представництво – справи про усиновлення. При цьому установлення об’єктивних меж представництва не суперечить ст. 59 Конституції, яка передбачає право на правову допомогу. По-перше, ЦПК України встановлює тільки одну категорію справ, по яких неможливе представництво, по-друге, в осіб, які беруть участь у справі по цих справах є можливість отримати правову допомогу від особи, яка є фахівцем у галузі права, тобто отримати юридичне консультування по справі від особи, яка не буде виступати у суді від її імені (це підтверджує аналіз ст. 47, 56 ЦК України).
    6. Допуск до процесу представника осіб, указаних у ст. 38 ЦПК України, це обов’язок, а не право суду, у разі наявності належним чином оформлених повноважень, оскільки особи, яких представляють, мають конституційне право на правову допомогу та цивільно-процесуальне право брати участь у процесі через представника.
    7. Через представника можуть діяти всі особи, які беруть участь у справі, крім прокурора.
    8. Класифікацію представництва у цивільному процесі необхідно здійснювати за такими критеріями: суб’єктивним – за процесуальними ознаками осіб, яких представляють; за ознаками осіб, які здійснюють представництво: професійне та непрофесійне представництво; за ступенем заміщення особи, яку представляють: ведення справ у суді через представників, що передбачає заміну особи, яку представляють, спільна участь у судовому засіданні особи, яку представляють, і представника; субпредставництво, за якого законні представники доручають вести справи у суді добровільним представникам; за способом виникнення представництва: добровільне (факультативне) та необхідне (обов’язкове), в залежності від юридичної значущості волевиявлення осіб, яких представляють, для виникнення представництва. У свою чергу необхідне представництво можна поділити на законне представництво недієздатних та обмежено дієздатних осіб, офіційне представництво, законне представництво юридичних осіб (статутне).
    9. Різновидом необхідного представництва є офіційне представництво, характерною ознакою якого є те, що особою, яку представляють, може бути і повнолітня і дієздатна у повному обсязі особа, однак її воля стосовно представництва її інтересів невідома і не може бути виявлена, тому держава у законодавчих актах передбачає можливість призначення представника її інтересів, які потребують негайного захисту, адже, якщо ця особа стане відомою, то вона вільна визначати собі добровільного представника.
    10. Повноваження представника є відносним суб’єктивним правом представника здійснювати від імені особи, яку представляють визначені процесуальні дії, які породжують правові наслідки безпосередньо для особи, яку представляють в його відносинах із судом, і одночасно як обов’язок здійснити указані дії для законного представника. Обов’язки добровільного представника випливають з договірних відносин між представником та довірителем.
    Представник має право на здійснення всіх процесуальних дій від імені особи, яку він представляє, у тому числі тих, що пов’язані з розпорядженням матеріальним правом довірителя. Частина 2 ст. 44 ЦПК України дає право довірителю лише обмежити повноваження представника на певні процесуальні дії. Цей підхід законодавця здається невиправданим з огляду на необхідність захисту інтересів особи, яку представляють, від, можливо, несумлінного представника. За ЦПК УРСР 1963 року особа, яку представляють, залишала за собою вирішення всіх найважливіших для неї питань і, при цьому, завжди могла розширити повноваження представника. Особливо це є важливим у випадках, якщо особою, яку представляють, є особа, яка не вдається до тонкощів процесу та її незнання не стає їй на заваді, тому що у будь-якому випадку представник не може здійснити ні однієї процесуальної дії, щодо якої було застереження у ст. 115 ЦПК 1963 року. У разі зворотної необхідності вона могла розширити повноваження представника, а така активна дія вимагає від цієї особи осмисленного прийняття рішення.
    11. Добровільне представництво у цивільному процесі – діяльність, що відбувається в межах правовідношення між представником та судом, однієї особи (представника), яка обирається за власним волевиявленням особи, яку представляють, від імені й в інтересах іншої особи, в межах наявних у неї повноважень, з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів у суді особи, яку представляють, і надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі.
    12. Добровільне процесуальне представництво можна класифікувати, наприклад, за підставами – на договірне та громадське; за суб’єктами, які його здійснюють: адвокатами; юрисконсультами й іншими працівниками юридичних осіб – по справах цих осіб; представниками об’єднань громадян та інших організацій, яким законом надано право представляти права та інтереси своїх членів – по справах їх членів; представниками осіб, яким надане право захищати права й інтереси інших осіб; одним із співучасників з дорученням іншого співучасника; іншими представники за довіреністю. А також в залежності від професійності представника на професійне, яке здійснюють адвокати, юрисконсульти та інші представники-юристи, та непрофесійне, яке здійснюють всі інші представники за довіреністю.
    13. Діапазон застосування на практиці добровільного представництва, особливо, професійного буде розширюватися. Це можна пояснити багатьма факторами: тенденціями світової практики, та спрямованістю на них розвитку національної системи права; зменшення активності суду і розвиток принципу змагальності; складнощі у застосуванні специфічних процесуальних інститутів для пересічних осіб; розвиток існуючих та поява нових матеріальних галузей права тощо.
    14. Довіреність, яка видається представникові, є юридичним актом, який підтверджує його повноваження. Зайвим є визначення цивільно-процесуальним законодавством порядку оформлення довіреності, адже довіреність це цивільно-правовий інститут. Відносини між представником і особою, яку представляють, в тій частині, у якій вони не порушують питань здійснення правосуддя, повністю повинні регулюватися матеріальними галузями права. При цьому норми, що пов’язані з видачею і припиненням довіреності, повинні мати відсильний характер до норм цивільного права. Власне з припиненням довіреності так і відбулося (ч. 3 ст. 44 ЦПК України), однак на її видачу це не поширюється.
    15. Набуває особливої гостроти проблема незалежності адвоката в його відносинах з клієнтом. Адвокат повинен бути зорієнтований не на пасивне виконання будь-яких вказівок клієнта, а на приведення їх у відповідність до вимог закону і конкретної цивільної справи. Виходячи з вимоги Конституції України про забезпечення кваліфікованої юридичної допомоги і принципів етики, орієнтуючої на високу свідомість професійного обов’язку, слід визнати, що тлумачення закону і оцінка доказів – прерогатива адвоката, а не його клієнта. Волею клієнта адвокат може бути пов’язаний у вирішенні питань, що тягнуть матеріально-правові наслідки.
    16. Відсутність у законодавстві України закріпленої адвокатської монополії на представництво в судах, можливість громадянам призначати своїми представниками практично будь-якого дієздатного громадянина може привести до зниження професійного і морального рівня судового представництва. Тому введення „часткової” монополії на здійснення представництва у судах виправдане з точки зору того, що, по-перше, всі дії адвоката охороняються адвокатською таємницею (професійна таємниця юристів-підприємців, співробітників консалтингових фірм українським законодавством не передбачена); по-друге, законодавство висуває жорсткіші умови вступу до адвокатури; по-третє, адвокатура несе публічно-правове зобов’язання надавати безоплатну правову допомогу фізичним особам, тобто адвокати мають більші обов’язки перед суспільством.
    17. Основними умовами можливості представляти права та інтереси своїх членів об’єднання громадян та інші організації мають тоді, коли: по-перше, така можливість передбачена у законі для даного виду організацій (указівки в статуті або положенні про організацію такої указівки не потребується, якщо в законі прямо не вказано на протилежне); по-друге, особою, яку представляють, повинний бути член відповідної організації; по-третє, необхідним є волевиявлення члена організації на представництво його інтересів.
    18. Застосування у Конституції України та інших нормативно-правових актах терміна „представництво прокурором” є помилковим, оскільки не відображує ні сутності, ні характерних рис участі прокурора у цивільному процесі. Тому необхідно замінити термін „представництво прокурором” на „правозаступництво прокурором”, з огляду на очевидну невідповідність вживаному в законодавстві терміну змісту діяльності прокурора у цивільному процесі, що не співпадає з власне представництвом у цивільному процесі майже ні з однією з характерних рис.
    19. На підставі дослідження добровільного представництва у цивільному процесі сформульовані такі пропозиції внесення змін та доповнень до законодавчих актів України:
    1) ч. 3 ст. 26 ЦПК України викласти у такій редакції: „У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб та їх представники”;
    2) ч. 3. ст. 32 ЦПК України викласти у такій редакції: „співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він підпадає під ознаки осіб, які можуть бути представниками, відповідно до ст. 40 цього Кодексу”;
    3) ч. 1 ст. 38 ЦПК України викласти у такій редакції: „Сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або/ та через представників. Одну особу в процесі можуть представляти декілька представників. У разі зловживання з боку представників процесуальними правами з метою затягування процесу, суд може обмежити кількість представників”;
    4) ч. 3 ст. 38 ЦПК України викласти у такій редакції: „Справи юридичних осіб ведуть: їх учасники у випадках, передбачених законом; їх органи, які діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, які підтверджуються документами, що посвідчують статус учасника юридичної особи, службове становище її керівника або їх представники”;
    5) необхідно вилучити з тексту ч. 1 ст. 40 ЦПК України указівку на вік представника та викласти її у такій редакції : „Представником у суді може бути адвокат або інша особа, має цивільну процесуальну дієздатність, яка має належно посвідчені повноваження на здійснення представництва у суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу;
    6) ч. 2 ст. 41 ЦПК України викласти у такій редакції: „ Судді, слідчі державних органів, що виконують функції досудового слідства, прокурори не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, який є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники”;
    7) п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК України викласти у такій редакції: „довіреністю юридичної особи”, тобто вилучити з тексту слова: „або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника”, оскільки керівник юридичної особи не є її представником;
    8) ч. 3 ст. 42 ЦПК України виключити, а ч. 2 викласти у такій редакції: „Довіреність від імені особи, яку представляють, повинна бути посвідчена нотаріально або у відповідності до ч. 4 ст. 245 та ст. 246 ЦК України”;
    9) замінити редакцію ч. 1 ст. 44 ЦПК України на таку: „Повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, всіх процесуальних дій, крім передачі справи в третейський суд, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Повноваження представника на вчинення кожної із зазначених у цій статті дій повинні бути спеціально обумовлені у виданій йому довіреності, а для адвоката-представника – в ордері, який виданий адвокатським об’єднанням, або договором”;
    10) ч. 1 ст. 45 ЦПК України доповнити у такий спосіб: „ ... особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб на їх прохання, або державних чи суспільних інтересів...”;
    11) доповнити Закон України „Про адвокатуру” нормою з таким змістом: „особа, яка уклала з приватним адвокатом чи адвокатським об’єднанням договір про надання юридичних послуг, договір доручення має право вимагати від контрагента за договором повного відшкодування завданих збитків у таких випадках: при помилковій оцінці суті справи, при відкритті провадження по справі; при неналежному виконанні зобов’язань, що випливають з мовчазної згоди у процесі, який розпочався, чи неналежному виконанні обов’язків з надання допомоги під час процесу; при неправильній підготовці документів, якщо не додержується правил обережності та обачності, які є необхідними для захисту інтересів довірителя”;
    12) п. 17 ст. 38 Закону України „Про професійні спілки, їхні права і гарантії діяльності” викласти у такому вигляді: „представництво інтересів працівників підприємства-боржника у ході процедури банкрутства за їх дорученням”;
    13) замінити у нормативно-правових актах України термін „представництво прокурором” на термін „правозаступництво прокурором” де він вживається у зв’язку з участю прокурора у цивільному процесі;
    14) виключити ст. 58 Кодексу торгівельного мореплавства України.
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
    2. Кодекс законів про працю Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року // Відомості Верховної Ради України. – 1971. – Додаток до № 50. – Ст. 375.
    3. Кодекс про шлюб та сім’ю України від 20 червня 1969 року // Відомості Верховної Ради УРСР – 1969. – Додаток до № 26. – Ст. 204.
    4. Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 47. – Ст. 349.
    5. Сімейний кодекс від 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – Ст. 135.
    6. Цивільний процесуальний кодекс України (положення на 1 вересня 2001 р.) – К.: Юринком Інтер, 2001. – 352 с.
    7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
    8. Абрамов С.Н. Гражданский процесс. – М.: Юрид. изд–во Министерства юстиции СССР, 1946. – 231 с.
    9. Абрамов С.Н. Советский гражданский процесс. – М.: Госюриздат, 1952. – 420 с.
    10. Авдеенко Н.И. Механизм и пределы регулирующего воздействия гражданского процессуального права. – Ленинград: ЛГУ имени Жданова, 1969. – 72 с.
    11. Адвокатура в Украине: Сборник нормативных актов. – К, 2000. – 78 с.
    12. Андреев В.К. Соотношение материального и процессуального в представительстве / Юридические гарантии применения права и режим социалистической законности. – Ярославль, 1976. – С. 111-113.
    13. Андреев В.К. Представительство в гражданском праве. – Калинин, Изд-во Калинин. госуд. ун-та, 1978. – 156 с.
    14. Андреев В.К. Рецензія на книгу Я.А. Розенберга „Представительство в советском гражданском процессе” // Правоведение. – 1976. – № 5. – С. 129-140.
    15. Антимонов Б.С., Герзон С.Л. Адвокат в судебном заседании по гражданскому делу / Под ред. проф. Г.Н. Амфитеатрова. – М., 1946. – 80 с.
    16. Антимонов Б.С., Герзон С.Л. Адвокат в советском гражданском процессе. – М.: Госюриздат, 1954. – 243 с.
    17. Антонов В. В., Антонова Н.А. Арбитражный процесс: Курс лекций. Учебное пособие для вузов. – М.: „Издательство ПРИОР”. 2001. – 336 с.
    18. Аргунов В.Н. Участие прокурора в гражданском процессе. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 134 с.
    19. Арбитражный процесс: Учебник для юридических вузов. – 4-е изд., испр. и доп. / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстюка. – М.: Горец, 2000. – 480 с.
    20. Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.М. Яркова. – М.: Юристъ, 2002. – 480 с.
    21. Арбитражный процесс: Учебник для вузов / Под общ. ред. Я. Фархтдинова. – СПб.: Питер, 2003. – 480 с.
    22. Атамась Т. Функції адвоката у цивільному судочинстві // Право України. – 1997. – № 6. – С. 63-64.
    23. Афанасьев С.Ф., Зайцев А.И. Гражданский процесс. – М.: Норма, 2004. – 464 с.
    24. Бартошек М. Римское право. – М., 1996. – 431 с.
    25. Барщевский М.Ю. Бізнес-адвокатура в США и Германии: Учеб. пособие. – М.: Белые альвы, 1995. – 64 с.
    26. Барщевский М.Ю. Адвокатская этика. – 2-е изд., испр. – М.: Профобразование, 2000. – 312 с.
    27. Бобренко Я., Скловский К. Вопросы гражданского представительства в судебной практике // Советская юстиция. – 1982. – № 9. – С. 14-15.
    28. Богданов Е. Правовое положение органа юридического лица // Журнал
    российского права. – 2001. – № 5 – С. 108-113.
    29. Бородін М. Участь прокурора в цивільному процесі: окремі аспекти // Право України. – 1999. – № 1. – С. 52-54.
    30. Боннер А.Т. Принцип законности в советском гражданском процессе: Учеб. пособие / Всесоюз. юрид. заочн. ин-т. – М.: ВЮЗИ, 1989. – 80 с.
    31. Бойков А.Д., Капинус Н.И., Тарло Е.Г. Адвокатура России: Учебное пособие. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИКФ Омега; ИМПЭ им. А.С. Грибоедова, 2002. – 432 с.
    32. Бойков А.Д. Принципы адвокатской этики // Адвокатская практика. – 2003. – № 1. – С. 9-11.
    33. Борисова В. Органи юридичної особи // Проблеми законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я Тацій – Харків: Нац. юрид. академія України, 2002. – Вип. 53. – С. 33-40.
    34. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Юридгиз, 1950. – 367 с.
    35. Валюх В. Інтереси держави як предмет представництва прокурором у суді // Право України. – 2001. – № 2. – С. 112-114.
    36. Валюх В. Актуальні проблеми представництва прокурором інтересів громадянина або держави у господарському суді // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 4. – С. 92-95.
    37. Ванеева Л.А. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуаль¬ного права // Вопросы развития и защиты прав граждан. – Калинин, 1977. – С. 105.
    38. Варфоломеева Т.В., Русанов Б.В. Советская адвокатура: задачи и формы деятельности. – К.: Основы правовых знаний, 1983. – 43 с.
    39. Васильева Г.Д. К вопросу о законном представительстве в гражданском судопроизводстве / Актуальные проблемы правоведения в современный период: Сб. статей / Отв. ред. В.Ф. Волович. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1991. – С. 108-111.
    40. Васькин В.В., Харитонов Е.О. Дифференциация гражданской правосубъектности: Правовое положение несовершеннолетних // Сб. Науч. трудов. – Краснодар: 1985. – С. 12-15.
    41. Васьковский Е.В. Організація адвокатури. – Ч. 1. : Очерк всеобщей истории адвокатуры. – СПб.: Юридический кн. магазин, 1893. – 213 с.
    42. Васьковский Е.В. Основные вопросы адвокатской этики. – СПб.: Мартынов, 1895. – 46 с.
    43. Васьковский Е.В. Учебник гражданскаго процесса. – М.: Изд. Бр. Башмаковых, 1913. – Т. 1. – 691 с.
    44. Ватман Д. Судебное представительство по гражданским делам // Советская юстиция. – 1974. – № 19. – С. 18-19.
    45. Ватман Д.П., Елизаров В.А. Адвокат в гражданском процессе. – М., 1969. – 243 с.
    46. Ватман Д.П. Адвокатская этика (нравственные основы судебного представительства по гражданским делам). – М., 1977. – 95 с.
    47. Вільнянський С.І. Радянське цивільне право. – Ч. І. – Харьків: Вид-во Харків. ун-ту, 1966. – 320 с.
    48. Викут М.А., Зайцев И.М. Гражданский процесс России: Учебник. – М.; Юристъ, 1999. – 384 с.
    49. Викут М.А. О правовой природе участия судебных представителей по гражданским делам / Основы гражданского законодательства и Основы гражданского судопороизводства. – Саратов, 1981. – С. 142-149.
    50. Власов А.А. Адвокат как субъект доказывания в гражданском и арбитражном процессе. – М.: ООО Изд-во „Юрлитинформ”, 2000. – 240 с.
    51. Взгляд адвокатов на решение Конституционного Суда «О праве свободного выбора защитника» // Адвокат. – 2000. – № 4-5. – С. 47-51.
    52. Воробьев А.В., Поляков А.Л., Тихонравов Ю.В. Теория адвокатуры. – М.: Изд-во „Грантъ”, 2002. – 496 с.
    53. Гай. Институции / Под ред. Л.Л. Кофанова, В.А. Савельева. М.: „Юрист”, 1997. – 360 с.
    54. Гамбаров Ю.С. Добровольная и безвозмездная деятельность в чужом интересе. – Вып. 2. – Социальное основание института negotiorum gestio. – М., 1880 – 160 с.
    55. Гапеев В.И. О процессуальном положении представителя общественности в советском гражданском процессе / Совершение организации и усиления воспитательно-предупредительного воздействия судебных процессов. – М., 1974. – С. 157–158.
    56. Гельфанд Л. Участие адвоката в пересмотре гражданских дел кассационной и надзорной инстанциями // Советская юстиция. – 1979. – № 2. – С. 13-14.
    57. Герасимова Е.С. Участие профсоюзов в гражданском судопроизводстве. Профсоюзы России в Интернете // http//www/ trud.org/index9-br.htm.
    58. Гетманцев О.В. Цивільний процес як система цивільних процесуальних відносин / Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 16. – К., 2002. – С. 195-198.
    59. Гетманцев О.В. Громадяни як сторони у цивільному процесі України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03. / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – К., 1997. – 23 с.
    60. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі. Навч. посібник. – К.: Атака, 2003. – 352 с.
    61. Головченко В. Критерии интересов государства должны определяться законом // Юридическая практика. – 1999. – № 14. – С. 12.
    62. Гордон А. Представительство в гражданском праве. – СПб.: Тип. Шредера, 1879. – 434 с.
    63. Гордон М.В. Радянське цивільне право: Ч. ІІ. – 2-е вид. – Харків, 1966.– 316 с.
    64. Горячева І. Питання реалізації прокуратурою функції представництва // Вісник прокуратури. – 2002. – № 6 (18). – С. 73-75.
    65. Голубєва Н.Ю. Институт представительства в римском частном праве // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць / Відп. ред. Є.О. Харитонов. – Одеса, 2002. – Вип. 13. – С.182-188.
    66. Гольмстен А.Х. Учебник русского гражданского судопроизводства. – 3-е изд., испр. и доп. – СПб.: Тип. Чичинадзе, 1899. – 362 с.
    67. Гражданский кодекс Российской Федерации. Ч. 1. Научно-практический комментарий / Под ред. Т.Е. Абовой, А.Ю. Кабалкина, В.П. Мозолина. – М: Издательство БЕК, 1996. – 714 с.
    68. Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий). - Х.: ООО „Одиссей”, 1999. – 848 с.
    69. Гражданский кодекс Украины. Комментарий (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 сентября 2003 года). / Под общей ред. Е.О. Харитонова, О.М. Калитенко. – Т. 1. – Х.: ООО „Одиссей”, 2003. – 832 с.
    70. Гражданский процесс / Под общ. ред. С.Н. Абрамова. – М.: Юрид. Изд-во Министерства юстиции СССР, 1948. – 483 с.
    71. Гражданский процесс / Отв. ред. д-р юрид. наук Н.А. Чечина, канд. юрид. наук Д.М. Чечот. – М.: Юрид. лит., 1968. – 456 с.
    72. Гражданский процесс / Под общ. ред. проф. К.С. Юдельсона. – М.: Юрид. лит., 1972. – 439 с.
    73. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.С. Шакарян – М., 1993.
    74. Гражданский процесс: Учебник для студентов юридических вузов и факультетов / В.П. Воложанин, В.Д. Кайгородов, А.К. Кац; Отв. ред. Ю.К. Осипов. – М.: БЕК, 1995. – 462 с.
    75. Гражданский процесс / Под ред. проф. М.К. Треушникова. – 2-е изд. – М.: Изд-во „Спарк”, юридическое бюро „Городец”, 1998. – 384 с.
    76. Гражданский процесс: Учебник. Издание второе, переработанное, дополненное / Под. ред. В.А. Мусина, И.А. Чечиной, Д.М. Чечота. – М.: ПРОСПЕКТ, 1999. – 472 с.
    77. Гражданский процесс : Учебник. 3-е изд., испр. и доп. / Под ред. проф. М.К. Треушникова. – М.: ООО „Городец-издат”, 2000. – 672 с.
    78. Гражданский процесс: Учебник / Под. ред. проф. В.В. Комарова – Х.: „Одиссей”, 2001. – 704 с.
    79. Гражданский процесс Украины: Учеб. пособие / Отв. ред. Ю.С. Червоный. – Х.: Одиссей, 2003. – 352 с.
    80. Гражданский процесс в социалистических странах–членах СЭВ / Под ред. проф. А. Добровольского и проф. Л. Неваи. – М., 1977. – 335 с.
    81. Гражданское право. – Т.1 / Под ред. Е.А.Суханова. – М.: Бек, 1998. – 816 с.
    82. Гражданское право России: Учебник. – Ч. І / Н.П. Антонов, Н.А. Баринов, Т.А. Быков и др.; Под ред. З.И. Цыбуленко. – М.: Юристъ, 2000. – 459 с.
    83. Гражданское право: Учебник / Под. ред. С.П. Гришаева. – М.: Юристъ, 1999. – 355с.
    84. Гражданское право / Под ред. А.П. Сергеева и Ю.К.Толстого. Т.1. – М.: Проспект, 2000. – 624 с.
    85. Гражданское процессуальное право Украинской ССР / М.И. Штефан, Е.Г. Дрижчаная, Л.К. Радзиевская и др. – К: Выща школа, 1989. – 320 с.
    86. Гражданский процессуальный кодекс УССР: Научно-практический комментарий / И.А. Беленчук, И.С. Будзлювич, М.М. Васильченко и др.; Отв. ред. И.П. Кононенко, А.М. Фельдман. – К.: Политиздат Украины, 1979. – 608 с.
    87. Гражданский процессуальный кодекс Украины: научно-практический комментарий / ( Тертышников В.И.). – Харьков: Консум, 1999. – 416 с.
    88. Гражданское судопроизводство: Учеб. пособие / Под ред. В.И. Семенова. – Свердловск, 1974. – 323 с.
    89. Гранберг В.Г. Учебник гражданского процесса. – М.: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1940. – 87 с.
    90. Гранін В.Л. Повноваження представника та його реалізація за цивільним законодавством України: Дис. ... канд.. юрид. наук. – Рукопис. – К., 2005. – 212 с.
    91. Грешников И.П. Субъекты гражданского права: юридическое лицо в
    праве и законодательстве. – СПб.: Изд-во „Юридический центр Пресс”, 2002. – 331 с.
    92. Гузь Л., Юрков Б. Визначення судом кола осіб, що беруть участь у правах про захист прав неповнолітніх // Право України. – 1992. – № 4. – С. 21-23.
    93. Гукасян Р. Е. Соотношение материального и процессуального права – важная методологическая проблема юридической науки / Юридические гарантии применения права. – Ярославль, 1976. – С. 87-89.
    94. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве. – Сара¬тов: Приволж. кн. Изд-во, 1970. – 185 с.
    95. Гурвич М. А. Лекции по советскому гражданскому процессу. – М.: ВЮЗИ, 1950. – 234 с.
    96. Гуреев П.П. Судебное разбирательство граждан¬ских дел. – М.: Госюриздат, 1958. – 156 с.
    97. Гусаров К.В. Проблеми цивільної процесуальної правосуб’єктності: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 – Харків, 2000. – 19 с.
    98. Гуценко К.С. Новое законодательство союзных республик об адвокатуре // Советское государство и право. – 1962 . – № 3. – С. 56-65.
    99. Давтян А.Г. Гражданское процессуальное право Германии. – М.: Городец-издат, 2000. – 320 с.
    100. Данилов Е.П. Настольная книга адвоката. – М.: Кнорус, 2004. – 608 с.
    101. Джалилов Д.Р. Гражданское процессуальное правоотношение и его субъекты. – Душанбе, 1962. – 41 с.
    102. Дигесты Юстиниана / Перевод с лат.; Отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2002. – 584 с.
    103. Долежан В., Косюта М. Конституційна реформа і функції прокуратури // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 12. – С. 27-32.
    104. Дождев Д.В. Римское частное право / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М., 1996 – 704 с.
    105. Дрішлюк А.І. Комерційне представництво в цивільному та господарському кодексі України // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць – Одеса, 2004. – Вип. 22. – С.537-532.
    106. Дрішлюк А.І. Агентський договір. Цивільно-правовий аспект: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Одеса, 2003. – 20 с.
    107. Дунас Т. Правові основи участі прокурора в цивільному процесі // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 4. – С. 90-94.
    108. Жилинкова И.В. Договор о предоставлении услуг доступа в Интернет (договор интернет-провайдинга) // Підприємництво, господарство, право. – 2002. – № 11. – С. 3.
    109. Жилинкова И.В. Услуги по дистанционному обучению как объект гражданских прав // Юридический вестник. – 2002. – №. 2. – С. 99.
    110. Заворотько П.П. Штефан М.Й. Особи, які беруть участь у справі: Учбовий посібник з радянського цивільного процесуального права. – Вип. 2. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1967. – 107 с.
    111. Загальні принципи етики юристів, затверджені Міжнародною асоціацією адвокатів (ІВА) і схвалених Спілкою адвокатів України в 1995 році // Адвокат. – 1996. – № 1. – С. 95.
    112. Задніпровський А. Права прокурора у світлі нової Конституції України // Право України. – 1997. – № 1. – С. 72-74.
    113. Зайцев И. Полномочия представителя в гражданском процессе // Советская юстиция. – 1988. – № 21. – С. 21-23.
    114. Захарова О.С. Проблеми реформування інституту представництва у цивільному судочинстві // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. – Ч. 2. – Харків, 2000. – С. 32-34.
    115. Зейдер Н.Б. Гражданские процессуальные правоотношения. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1965. – 74 с.
    116. Зейкан Я. Представництво адвоката у суді // Закон и бізнес. – 2002. – № 5. – С. 4.
    117. Зейкан Я. Адвокатські проблеми і закон „Про адвокатуру” // Адвокат. – 2003. – № 6. – С. 22-23.
    118. Зильберштейн П.Л. Прокуратура и гражданский процесс // Вестник советской юстиции. – 1923. – № 7. – С. 179.
    119. 3убар В.М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення. Автореф. Дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2001. – 22 с.
    120. Зуєва І. Представництво органами прокуратури інтересів держави в господарському судочинстві // Закон и бізнес. – 2002. – № 4. – С. 4.
    121. Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посіб. / За ред. О.В. Дзери. – К., 1998. – 912 с.
    122. Ивакин В.Н. О законном представительстве в гражданском процессе // Советская юстиция. – 1980. – № 22. – 23-24.
    123. Ивакин В.Н. Представительство в советском гражданском процессе: Вопросы теории и практики: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1981. – 24 с.
    124. Ивакин В.Н. Процессуальное положение судебных представителей // Правоведение. – 1985. – № 5. – С. 62–65.
    125. Ивакин В.Н. О некоторых особенностях гражданских процессуальных правоотношений / Актуальные проблемы защиты субъективных прав. – М., 1985. – С. 30-37.
    126. Ивакин В.Н. Представительство несовершеннолетних в возрасте от 15 до 18 лет и ограниченно дееспособных лиц // Основы гражданского судопроизводства / Основы гражданского судопроизводства и развития гражданского процессуального законодательства и теории: Сб. науч. трудов. – М., 1982. – С. 99-105.
    127. Івашина Е. Представительство адвоката по делам об установлении отцовства // Советская юстиция. – 1979. – № 2. – 19-20.
    128. Ильинская И. М., Лесницкая Л. Ф. Судебное представительство в гражданском процессе. – М., 1964. – 164 с.
    129. Иоффе О.С. Советское гражданское право. – М.: Юрид. лит., 1967. – 880 с.
    130. Історія адвокатури України / Т.В. Варфоломеєва, О.Д. Святоцький, В.С. Кульчинський та ін.; за ред. Т.В. Варфоломеєвої та О.Д. Святоцького. – К.: Либідь, 1992. – 418 с.
    131. История образования и развития системы русскаго гражданскаго судопроизводства до уложения 1649 г. – Спб., 1848. – 124 с.
    132. История русской адвокатуры. – Т. І. Гессен И.В. Адвокатура, общество и государство (1864 – 1914) / Сост. С.И. Гаврилов. – М.: Юристъ, 1997. – 376 с.
    133. Казанцев В.И., Казанцев С. Я. Гражданский процесс: Учеб. для студ. учрежд. сред. проф. образ. – М.: Издат. центр „Академия”, 2003. – 240 с.
    134. Казанцев Л. Свободное представительство в римском гражданском праве. – К., 1884. – 119 с.
    135. Казанцев Л. Учение о представительстве в гражданском праве: Кандидатское рассуждение. – Ярославль, 1878. – 147 с.
    136. Калачева С.А. Калачев Е.С. Адвокат в арбитражном суде (рассмотрение экономических споров). – М.: „Издательство ПРИОР”, 2001. – 256 с.
    137. Карева Т.Ю. Принцип диспозитивности и институт защиты „чужих” интересов в гражданском процессе // Правовая политика и правовая жизнь. – 2003. – № 3. – С. 204-211.
    138. Клейман А.Ф., Советский гражданский процесс. – М.: Изд-во МГУ, 1954. – 543 с.
    139. Клейман А.Ф., Советский гражданский процесс. – М.: Юрид. лит, 1958. – 223 с.
    140. Клейн Е.Б. Совершенствование правовой помощи адвоката по гражданским делам // Проблемы совершенствования правовой основы государственной и общественной жизни: Тез. докл. науч. конф. проф.-препод. состава юрид. ф-та БГУ им. В.И. Ленина. – Минск, 1986. – С. 76.
    141. Клейн Е.Б. Некоторые предложения по совершенствованию законодательства об адвокатуре / Тенденции и перспективы развития права и укрепления социалистической законности.: Тез. докл. науч. конф. проф.-препод. состава юрид. ф-та БГУ им. В.И. Ленина. – Минск, 1987. – С. 151-152.
    142. Клейн Е.Б. Участие адвоката в доказывании по гражданским делам: Автореф. ... канд. юрид. наук. – Минск, 1988. – 17 с.
    143. Климкин С.И. Реализации правоспособности юридического лица
    через его органы // Цивилистические записки: Межвузовский сборник
    науч. трудов. – М.: Статут, 2001. – С. 158-176.
    144. Князев Д. Представительство от имени предприятия // Хозяйство и право. – 1994. – № 11. – С. 13-15.
    145. Ковальова С.Г. Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 – Одеса, 2004. – 20 с.
    146. Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический комментарий – Х.: ООО „Одиссей”, 2000. – 480 с.
    147. Козлов А. Ф. Место суда среди других субъектов советского гражданского процессуального права / Сб. уч. трудов Свердлов. юрид. ин-та. – Вып. 6. – Свердловск, 1966. – С. 145-152.
    148. Козлов А. Ф. Судебное представительство и его правовая регламентация в гражданском процессе. – Межвуз. сб. науч. тр. / Свердл. юрид. ин-т, 1978. – Вып. 65. – С. 28-34.
    149. Козлов А. Ф. Судебный представитель как субъект гражданского процессуального права // Цивилистические проблемы правового статуса личности в социалистическом обществе. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1982. – С. 125-128.
    150. Козлов А. Ф. Суд первой инстанции как субъект советского гражданского процессуального права. – Томск, 1983. – 241 с.
    151. Козлов А. Ф. Участие органов опеки и попечительства в гражданском процессе // Советская юстиция. – 1974. – № 7. – С. 20-22.
    152. Колоколова Е. Є. Представительство в гражданском процессе: виды, субъекты, основания и формы // Арбитражный и гражданский процесс. – 2003. – № 1. – С. 2-7.
    153. Комаров В.В., Радченко П.І. Цивільні процесуальні відносини та їх суб’єкти: Навч. посібник. – К., 1991. – С. 22.
    154. Комментарий к Гражданскому процессуальному ко¬дексу Российской Федерации / Под общ. ред. Первого заместителя Председателя Верховного Суда РФ В.И. Радченко. – М.: Изд-во „НОРМА”, 2003. – 752 с.
    155. Королев А.И. Правовое положение представителя колхоза. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1954.
    156. Кострова Н.М. Судебное разбирательство брачных и семейных дел: Учебное пособие. – Махачкала, 1988. – 75 с.
    157. Косюта М. Інтереси громадян і держави як предмет прокурорсько-судового представництва // Юридический весник. – 2001. – № 1. – С. 144-148.
    158. Красько И. Спірні проблеми представництва // Право України. – 1998. – № 1. – С. 11-14.
    159. Кройтор В.А. Защита прав и интересов в суде: Научно-практическое пособие. – Харьков: Эспада, 2000. – 448 с.
    160. Крупко П. Суб’єкти добровільного представництва за цивільним правом // Право України. – 2002. – № 5. – С. 105-109.
    161. Крупко П. Договір доручення як форма надання повноважень при добровільному представництві // Право України. – 2002. – № 9. – С. 104-109.
    162. Крупко П. Інститут добровільного представництва у цивільному законодавс
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины