ПРАВОВА ПРИРОДА ПРЕДСТАВНИЦТВА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ :



  • Название:
  • ПРАВОВА ПРИРОДА ПРЕДСТАВНИЦТВА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
  • Кол-во страниц:
  • 191
  • ВУЗ:
  • АКАДЕМІЯ ПРАЦІ І СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН ФЕДЕРАЦІЇ ПРОФЕСІЙНИХ СПІЛОК УКРАЇНИ
  • Год защиты:
  • 2006
  • Краткое описание:
  • ЗМІСТ
    ВСТУП 3
    РОЗДІЛ I.
    Історично – правовий розвиток інституту цивільного
    процесуального представництва
    1.1. Виникнення процесуального представництва
    у римському праві 11
    1.2. Вплив англосаксонської системи права
    на формування процесуального представництва 28
    1.3. Основні етапи становлення інституту
    процесуального представництва у радянській правовій
    доктрині 42
    1.4. Особливості правового регулювання
    процесуального представництва на сучасному етапі 53

    РОЗДІЛ II.
    Особливості інституту цивільного процесуального
    представництва на сучасному етапі
    2.1. Поняття цивільного процесуального представництва 81
    2.2. Класифікація цивільного процесуального представництва 97
    2.3. Підстави виникнення цивільного процесуального
    представництва 133
    2.4. Порівняльний аналіз способів реалізації цивільного
    процесуального представництва 144

    ВИСНОВКИ 167

    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 178

    ВСТУП
    Актуальність теми дослідження. Проведення в Україні системних та ефективних правових реформ зумовлює необхідність поглибленого дослідження проблем удосконалення механізмів реалізації та захисту цивільних прав та інтересів особи у цивільному процесі, та, у зв’язку з цим, переосмислення деяких підходів до правової природи процесуального представництва.
    Зростання ролі представництва у цивільному процесуальному праві зумовлене конституційними гарантіями реалізації прав громадян, а також зобов’язаннями України перед міжнародними та європейськими установами щодо реалізації та захисту прав людини. Проте практика застосування чинного законодавства України дозволяє визначити низку протиріч, колізій, що унеможливлюють забезпечення ефективного захисту прав громадян, а таким чином, негативно впливають на функціонування приватноправових відносин. У цьому контексті варто відзначити, що поза увагою положень цивільного процесуального законодавства залишилась низка питань щодо забезпечення трактування понятійного апарату цивільного процесуального представництва, підстав його виникнення, класифікації. Недостатнім є врегулювання питань функціонування інституту цивільного процесуального представництва у кримінальному та господарському процесі, визначення ролі органів прокуратури, Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини, органів державної влади та місцевого самоврядування. Саме тому важливим завданням держави є формування цивілізованих відносин між державою та громадянином завдяки реалізації прав громадянина на захист. Усе це вимагає створення найбільш оптимальної моделі цивільного судочинства як однієї з головних умов розбудови в Україні громадянського суспільства. Безумовно, позитивним є прийняття у 2005 році нового Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України), в якому законодавець надав можливість громадянам якомога повніше реалізувати своє право на захист їх прав та законних інтересів, зокрема, й за допомогою цивільного процесуального представництва.
    Питання дослідження правових проблем інституту процесуального представництва у цивільному процесі у правовій науці розглядались у наукових працях Л.М. Баранової, Д.В. Бобрової, Т.В. Варфоломеєвої, А.М. Васильєва, Д.П. Ватмана, О.М. Вінник, В.С. Гопанчука, М.А. Гурвича, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, Є.Г. Дріжчаної, В.І. Кисіля, К.І. Комісарова, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, Р.А. Майданика, І.І. Мельникова, О.А. Підопригори, Я.А. Розенберга, З.В. Ромовської, І.В. Спасибо-Фатєєвої, А.Л. Ткачука, М.К. Треушнікова, С.Я. Фурси, О.Є. Харитонова, Н.М. Хуторян, Д.М. Чечота, М.С. Шакарян, Я.М. Шевченко, В.М. Шерстюка, М.Й. Штефана, В.С. Щербини та ін.
    Варто зазначити, що на монографічному питання цивільного процесуального представництва досліджувались у дисертаційних дослідженнях таких науковців, як І.А. Павлуник, Є.С. Сєверова, А.Р. Погосян, проте комплексного теоретико-правового дослідження природи та значення процесуального представництва в цивільному процесі до цього часу не здійснювалось.
    Під час підготовки дисертаційного дослідження поряд з теоретико-правовими працями українських та зарубіжних науковців було проаналізовано близько 200 судових справ, розглянутих впродовж 1995-2005 рр. місцевими (районними) судами міста Києва, Львівської області, Апеляційним судом м. Києва та Верховним Судом України. Їх аналіз дозволив виявити, що у кожній п’ятій із досліджуваних справ допускались певні помилки щодо застосування цивільно-процесуальних норм, які регулюють відносини стосовно процесуального представництва. Такі помилки зумовлені недостатньою законодавчою регламентацією цих питань та виступають закономірним наслідком відсутності системних підходів до розуміння правової природи цивільного процесуального представництва, а, звідси й прогалинами у національному цивільному процесуальному законодавстві і праві.
    Зважаючи на те, що дослідники не мають єдиних підходів до розуміння історико-правових підвалин поняття, формування та становлення цивільного процесуального представництва, його класифікації, підстав виникнення та способів реалізації, питання щодо правової природи процесуального представництва залишаються найбільш дискусійними у науці цивільного процесуального права. Таким чином, дослідження правової природи інституту цивільного процесуального представництва у цивільному процесі України сприятиме удосконаленню правового статусу учасників правовідносин, процесуального становища представника, визначенню специфіки існуючих правовідносин, удосконаленню способів реалізації процесуального представництва підчас здійснення судочинства у цивільному, господарському та кримінальному процесах.
    Все це зумовило актуальність та важливість обраної дисертанткою теми дослідження.
    Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до основних напрямів наукових досліджень, пов’язаних з проблемами інституту цивільного процесуального представництва, затверджених Академією правових наук України, а також планів наукових досліджень кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету Академії праці та соціальних відносин Федерації професійних спілок України.
    Мета і задачі дослідження. Метою даної дисертаційної роботи є проведення комплексного, системного дослідження правової природи процесуального представництва, розробка теоретико-правових засад, подальшого їх розвитку та науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на удосконалення правового регулювання процесуального представництва.
    Визначена мета обумовила наступні завдання наукового дослідження:
    - дослідити історико-правові аспекти виникнення та розвитку процесуального представництва, зокрема, у римському праві, англосаксонській правовій сім’ї та у радянській правовій доктрині;
    - встановити особливості регулювання правовідносин у сфері процесуального представництва;
    - визначити поняття цивільного процесуального представництва;
    - проаналізувати види цивільного процесуального представництва;
    - здійснити порівняльний аналіз способів реалізації цивільного процесуального представництва у господарському та кримінальному процесах та визначити їх характерні риси;
    - визначити шляхи удосконалення інституту цивільного процесуального представництва;
    - сформулювати пропозиції по удосконаленню цивільного процесуального законодавства у частині, що стосується регулювання відносин щодо здійснення цивільного процесуального представництва.
    Об’єктом дисертаційного дослідження є правовідносини між процесуальним представником та іншими учасниками цивільних процесуальних правовідносин, що виникають у зв’язку із захистом цивільних прав та охоронюваних законом інтересів.
    Предметом дисертаційного дослідження виступає система правових норм, що регулює цивільне процесуальне представництво; особлива увага приділена теоретико-правовому аналізу інституту цивільного процесуального представництва та вирішенню колізій, що виникають під час тлумачення та реалізації прав громадян на захист у цивільному, господарському та кримінальному процесі.
    Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження складають окремі наукові методи пізнання соціально-правових явищ і досягнення науки цивільного процесуального права й чинного законодавства. Зокрема, у роботі використовувалися такі наукові методи: історико-правовий, що дозволив розглянути та проаналізувати аспекти виникнення та поступового розвитку інституту представництва; порівняльно-правовий, який був застосований під час проведення правового аналізу законодавства щодо інституту представництва в цивільному процесі різних країн; формально-юридичний, за допомогою якого був проведений аналіз співвідношення норм як матеріального, так і процесуального права, а також були досліджені наукові джерела, що містять суб’єктивні погляди на подальший розвиток та вдосконалення інституту представництва; статистичний, що застосовувався під час узагальнення матеріалів опублікованої судової практики та статистичних даних та ін.
    Наукова новизна полягає у розробці і формулюванні в дисертаційній роботі положень, які виносяться на захист:
    1. Доведено історичну обумовленість правової природи процесуального представництва у цивільному процесі, з огляду на те, що воно невіддільне від розвитку ринкових, торгово-економічних відносин, принципів та засад правової доктрини, що була вироблена у процесі розвитку римського права, західноєвропейських шкіл права та радянської правової науки.
    2. Вперше застосовано підхід, за яким цивільне процесуальне представництво розглядається у двох правових аспектах: як інститут цивільного процесуального права і як правова категорія даної галузі права. Зокрема, цивільне процесуальне представництво як правова категорія, являє собою систему процесуальних дій, що вчиняються представником від імені особи або іншого учасника суспільних відносин шляхом участі у судовому процесі і забезпеченням реалізації та захисту їх законних прав та інтересів з метою винесення судом об’єктивного, неупередженого та правомірного рішення. Інститутом цивільного процесуального права слід вважати відокремлену групу юридичних норм вказаної галузі права, об’єднаних за специфічними властивостями цивільних процесуальних правовідносин, що виникають під час проходження окремих стадій цивільного судочинства.
    3. Обґрунтовано необхідність гарантування оптимального співвідношення імперативних та диспозитивних засад виникнення цивільного процесуального представництва як такого, що найбільш повно відповідатиме формуванню в Україні соціальної та правової держави, соціально орієнтованої ринкової економіки.
    4. На основі порівняльного та науково-теоретичного аналізу норм процесуального законодавства, норм та принципів права держав-членів ЄС, доведено, що цивільне процесуальне представництво є однією із найбільш ефективних моделей реалізації особою права на правову допомогу та судовий захист.
    5. Виходячи із змісту та положень підходів до розуміння цивільного процесуального представництва, тенденцій його розвитку наведено та обґрунтовано найбільш прийнятні критерії класифікації процесуального представництва, а саме: специфічні підстави виникнення цивільного процесуального представництва; цивільно-процесуальний статус осіб – ініціаторів цивільного процесуального представництва; цивільно-процесуальний статус процесуальних представників; способи виникнення цивільного процесуального представництва.
    6. Конкретизовано перелік підстав виникнення цивільного процесуального представництва з точки зору найбільш оптимального врахування інтересів учасників процесуальних відносин, а саме: наявність матеріальної та процесуальної норми права; довіритель (особа, права та охоронювані законом інтереси якої представляють) повинен мати статус суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин; наявність юридичного факту.
    7. Наведено додаткові аргументи щодо необхідності запровадження чіткої законодавчої процедури здійснення органами прокуратури повноважень за процесуальним представництвом інвалідів та деяких інших соціально незахищених категорій громадян у судах, виключно, за наявності фактів порушення цивільних, трудових, сімейних, екологічних та інших прав та свобод особи.
    8. Конкретизовано особливості здійснення цивільного процесуального представництва Уповноваженим Верховної Ради з прав людини через механізми розмежування адекватних повноважень з органами прокуратури, представництв у регіонах та безкоштовного надання правової допомоги інвалідам та іншим соціально незахищеним категоріям громадян.
    9. Обґрунтовано тезу про необхідність посилення ролі органів державної влади та місцевого самоврядування у здійсненні цивільного процесуального представництва.
    10. На основі порівняльного аналізу способів реалізації цивільного процесуального представництва наведено додаткові аргументи щодо комплексності та міжгалузевості інституту цивільного процесуального представництва.
    11. Обґрунтовано необхідність підвищення ролі цивільних процесуальних представників у кримінальному та господарському процесах як необхідну умову захисту цивільних прав особи.
    Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення проведеного дисертаційного дослідження полягає у розробці нових підходів до вирішення актуальних проблем участі процесуального представника у цивільному, господарському та кримінальному процесі, що сприятиме розвитку науки цивільного процесу, а також визначається можливістю використання його напрацювань для викладення цивільного процесуального права.
    Теоретичні положення, обґрунтовані автором в дисертаційному дослідженні, були використані дисертанткою у навчальному процесі при проведені лекційних та практичних занять із дисципліни «Цивільне процесуальне право».
    Пропозиції, наведені в роботі, можуть бути використані під час внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України з метою вдосконалення законодавчого механізму реалізації процесуального представництва. На основі результатів дисертаційного дослідження зроблено такі пропозиції:
    1. необхідно надати легальне визначення цивільного процесуального представництва, доповнивши відповідною нормою ст. 38 ЦПК України;
    2. доцільно посилити юридичну відповідальність процесуальних представників за неналежне здійснення покладених на них повноважень;
    3. доцільно забезпечити чіткий правовий механізм здійснення цивільного процесуального представництва органами прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, у тому числі через регіональні представництва та органів місцевого самоврядування. При цьому варто було б запровадити механізми публічного звітування органів прокуратури та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини щодо виконання ними цих функцій, юридичну відповідальність за невмотивовану відмову особі виступити у цивільному процесі у якості процесуального представника.
    Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати наукової роботи були обговорені на засіданнях кафедри цивільно-правових дисциплін Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України, а також доповідалися на міжнародних науково-практичних конференціях: “Україна шляхами віків” (17 травня 2002р.) присвячена 175-річчю від дня народження Г.Андрузького; “Розвиток і зміцнення громадянського суспільства, забезпечення основних прав людини і громадських свобод” (13-14 квітня 2004р.); “Юридичні читання молодих вчених” (23 квітня 2004р.); “Другі юридичні читання” (18 травня 2005р.).
    Структура роботи та обсяг дисертації визначається предметом, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, що включають вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел (181 найменування). Загальний обсяг дисертації складає 191 сторінку друкованого тексту, у тому числі список використаних джерел – 14 сторінок.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    У перше проведене в умовах розвитку в Україні соціально-орієнтованої ринкової економіки дослідження правової природи процесуального представництва у цивільному процесі дало змогу сформулювати такі науково-теоретичні висновки:
    1. Закономірним результатом розвитку товарно-грошових відносин, з історично-правової точки зору, стало формування інституту процесуального представництва, як однієї з передумов впровадження правових механізмів реалізації та захисту цивільних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб.
    2. Історично-правовий аналіз формування інституту процесуального представництва, у своєму становленні дозволяє визначити наступні його етапи:
    2.1. Етап зародження – формування інституту процесуального представництва у період панування римського права, коли були закладені правові основи процесуального представництва. Характерною рисою інституту процесуального представництва у римському праві стало те, що воно базувалось на засадах непрямого представництва, сутність якого зводилась до того, що представник діяв від свого імені.
    2.2. Етап становлення – розвиток інституту процесуального представництва в континентальній та англосаксонській системі права, що характеризується формуванням науково - обґрунтованої доктрини процесуального представництва; поширенням застосування процесуального представництва учасників цивільного обороту у судових та позасудових органах; формуванням окремого інституту процесуальних представників; посиленням вимог щодо правової освіти у їх підготовці.
    2.3. Етап розвитку – доктринальний розвиток процесуального представництва; поширення сфери застосування процесуального представництва на всі аспекти правовідносин; використання процесуального представництва в цивільному, господарському та кримінальному процесах, як обов’язкової передумови належного захисту учасників правовідносин.
    3. Передумовами формування інституту процесуального представництва в Україні став період розвитку радянсько-правової доктрини процесуального представництва, який характеризується трьома основними етапами:
    3.1. Перший етап – 1924 -1929 р.р., що характеризується посиленням ролі держави у здійсненні цивільного судочинства; звуженням сфери застосування договірного представництва; посиленням ролі держави у забезпеченні представництва громадян в судах.
    3.2. Другий етап - 1929-1963р.р., характеризується теоретико-правовим опрацюванням та законодавчим закріпленням інституту процесуального представництва в суді, а також вдосконаленням судочинства в цивільних справах та забезпеченням якості роботи судових органів при збереженні значного впливу держави у цивільному судочинстві.
    3.3. Третій етап - 1963-2005р.р., що характеризується прийняттям у 1963 році нового Цивільного процесуального кодексу УРСР, що розширив межі участі цивільного процесуального представника у цивільному процесі; чітко визначив його статус та повноваження; надав гарантії реалізації його прав.
    4. Система нормативно-правового регулювання цивільного процесуального представництва - це система правових норм, засад та принципів, які забезпечують монолітність інституту цивільного процесуального представництва, що проявляється через функціонування відповідних правових джерел.
    5. Центральне місце у системі актів правового регулювання відносин щодо функціонування інституту цивільного процесуального представництва посідає Конституція України, яка визначає та окреслює найбільш важливі соціально-економічні права і свободи людини та гарантії їх здійснення, зокрема за допомогою цивільного процесуального представництва. Основний Закон України закладає правове підґрунтя для становлення системи спеціальних інституцій, які покликані забезпечити ефективні механізми впровадження цивільного процесуального представництва, зокрема, органи адвокатури, суди, органи прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, органи місцевого самоврядування тощо.
    6. Особливе значення у контексті сучасного реформування інституту цивільного процесуального представництва відіграють міжнародні договори, значимість яких полягає у тому, що вони мають максимально наблизити національне законодавство на міжнародних стандартів у захисті прав та свобод особи. Основними тенденціями удосконалення правового регулювання процесуального представництва є поглиблення законодавчої реґламентації у цій сфері, систематизація норм щодо законного цивільного представництва у ЦПК України, врахування досвіду та практики країн ЄС у справі ефективного захисту цивільних прав та інтересів особи.
    7. Визначальне місце, з точки зору, належного функціонування інституту цивільного процесуального представництва мають норми Цивільного процесуального кодексу України та інших кодифікованих актів. Їх специфіка, як основних джерел інституту цивільного процесуального представництва, полягає у тому, що вони передбачають моделі здійснення процесуального представництва у цивільному процесі, зокрема, визначають умови та підстави процесуального представництва, обсяг прав та обов'язків представника, його роль та місце у системі учасників судового процесу.
    8. До основних особливостей правового регулювання інституту процесуального представництва варто віднести:
    - пріоритетність положень та норм Конституції України, міжнародних договорів та Цивільного процесуального кодексу України, з точки зору, визначення принципів та засад функціонування інституту процесуального представництва;
    - оптимальне поєднання принципів обов’язковості та добровільності процесуального представництва;
    - розширення сфери залучення процесуальних представників до захисту цивільних прав та інтересів особи;
    - запровадження гарантій виконання процесуальним представником своїх повноважень у напрямку, що є адекватним інтересам та побажанням особи, яку представляють у межах та відповідно до Конституції та законів України.
    9. Цивільне процесуальне представництво доцільно розглядати у двох правових аспектах: як інститут цивільного процесуального права і як правову категорію цивільного процесуального права.
    10. Цивільне процесуальне представництво як правова категорія, являє собою систему процесуальних дій, що вчиняються представником від імені особи або іншого учасника суспільних відносин, шляхом участі у судовому процесі і забезпеченням реалізації та захисту їх законних прав та інтересів з метою винесення судом об’єктивного, неупередженого та правомірного рішення.
    11. Інститутом цивільного процесуального права слід вважати відокремлену групу юридичних норм цивільного процесуального права, об’єднаних за специфічними властивостями цивільних процесуальних правовідносин, що виникають під час проходження окремих стадій цивільного судочинства.
    12. Важливе значення для подальшого розвитку інституту цивільного процесуального представництва має належна та обґрунтована класифікація видів та форм процесуального представництва. Основними критеріями класифікації цивільного процесуального представництва є:
    • специфічні підстави виникнення цивільного процесуального представництва;
    • цивільно-процесуальний статус осіб – ініціаторів цивільного процесуального представництва;
    • цивільно-процесуальний статус процесуальних представників;
    • способи виникнення цивільного процесуального представництва.
    13. Класифікація цивільного процесуального представництва є одним із механізмів забезпечення ефективного функціонування їх видів, які можна виділити, виходячи із наступного:
    - по-перше, за специфічними підставами виникнення: законне (офіційне) та договірне;
    - по-друге, за цивільно-процесуальним статусом учасників – ініціаторів цивільного процесуального представництва: представництво сторін; представництво третіх осіб; представництво юридичних осіб; представництво держави;
    - по-третє, за цивільно-процесуальним статусом процесуальних представників: представництво адвокатами та фахівцями у галузі права; представництво співучасниками; представництво батьками, піклувальниками, опікунами; представництво працівниками підприємств, установ, організацій; представництво, представництво органами прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, органами державної влади та місцевого самоврядування та іншими особами, які допущені судом для цієї мети по конкретній справі.
    14. Оптимальними моделями цивільного процесуального представництва є законне та договірне, які найбільш повно відповідають сучасним тенденціям побудови в Україні демократичної, соціальної та правової держави та визнання принципу верховенства права та прав і свобод особи як фундаментальних принципів функціонування громадянського суспільства.
    15. Законне цивільне процесуальне представництво – це самостійний вид цивільного процесуального представництва, який ґрунтується, виключно на нормах закону, що визначає умови, підстави та цивільно-процесуальні механізми участі цивільного процесуального представника у забезпеченні та захисті цивільних прав особи.
    16. У здійсненні законного цивільного процесуального представництва особлива роль належить спеціально створеним у державі інституціям – основне призначення яких здійснення процесуального представництва і, у зв'язку з цим, захисту прав та інтересів особи. До таких органів можна віднести органи прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, органів державної влади та місцевого самоврядування. Найбільш прийнятною моделлю співробітництва цих органів є чітке законодавче розмежування їх повноважень у здійсненні цивільного процесуального представництва, у контексті вироблення практичних механізмів посилення гарантій з боку держави у реалізації особою права на правовому допомогу та права на судовий захист.
    17. Договірне цивільне процесуальне представництво – це самостійний вид цивільного процесуального представництва, що ґрунтується на підставі взаємного волевиявлення щодо обсягу повноважень, прав та меж дії процесуального представника у цивільному процесі щодо захисту цивільних прав та інтересів довірителя.
    18. Підставами виникнення цивільного процесуального представництва є система суб’єктів, норм права та юридичних фактів, з якими законодавець пов’язує можливість участі представника у цивільному процесі.
    До основних підстав виникнення цивільного процесуального представництва можна віднести:
    18.1.Наявність матеріальної та процесуальної норми права, наявність яких надає можливість брати участь представнику у цивільну процесі, окреслити його правове становище, межі поведінки тощо.
    18.2. Наявність належного суб’єктного складу правовідносин у сфері процесуального представництва, тобто осіб, які мають повноваження, по-перше, доручати ведення справ довірителю у суді, а також вчиняти інші процесуальні дії; по-друге, можливість професійного та кваліфікованого здійснення представництва уповноваженою особою.
    18.3. Наявність юридичних фактів, з яким норма пов’язує виникнення, зміну чи припинення правових наслідків.
    19. Дослідження правової природи процесуального представництва, дає підстави вказати, що воно є невід’ємною складовою ефективного функціонування не лише цивільного, а також кримінального та господарського процесів, що підпорядковується меті забезпечення правових механізмів захисту цивільних прав особи. Здійснення цивільного процесуального представництва особи у кримінальному та господарському процесі є однією із необхідних умов забезпечення ефективних процесуально – правових механізмів захисту цивільних прав та законних інтересів особи.
    20. Цивільне процесуальне представництво у кримінальному процесі являє собою систему правових відносин між учасниками кримінального процесу та уповноваженими представниками, які відповідно до закону або договору, від їх імені провадять реалізацію та захист закріплених за ними цивільних прав та інтересів.
    Цивільне процесуальне представництво у кримінальному процесі характеризується наступними особливостями. По-перше, здійсненням правового регулювання цивільного процесуального представництва у кримінальному процесі нормами кримінального та цивільного процесуального законодавства. По-друге, специфічним суб'єктним складом цивільних процесуальних правовідносин у кримінальному процесі, оскільки цивільний процесуальний представник в межах кримінального процесу здійснює представництво цивільного позивача або відповідача, які є учасниками кримінального процесу. По-третє, змістом повноважень цивільного процесуального представника у кримінальному процесі, що є похідним від обсягу цивільної процесуальної правосуб'єктності учасника кримінального процесу права та законні інтереси якого він представляє. По-четверте, спеціально-визначеною законом процедурою надання цивільному процесуальному представнику у кримінальному процесі права на представництво інтересів учасника кримінального процесу (договір, доручення). По-п'яте, як правило, договірним регулюванням відносин між цивільним процесуальним представником у кримінальному процесі та учасником кримінального процесу, права та законні інтереси якого він представляє. По-шосте, метою цивільного процесуального представництва у кримінальному процесі, що полягає у здійсненні кваліфікованої та ефективної реалізації цивільних прав учасника кримінального процесу інтереси якого він представляє. По-сьоме, адекватністю дій цивільного процесуального представника, цивільним інтересам учасника кримінального процесу, права та законні інтереси якого він представляє. По-восьме, задоволенням майнових інтересів учасника кримінального процесу представництво прав та законних інтересів якого здійснює цивільний процесуальний представник. По-дев’яте восьме, меншим обсягом процесуальних прав цивільного процесуального представника у кримінальному процесі, порівняно з процесуальними правами кримінального представника (адвоката). По-дев’яте, відсутністю чітких законодавчо визначених кваліфікаційних вимог до осіб, які виступають цивільними процесуальними представниками у кримінальному процесі.
    У сучасних умовах реформування кримінального процесу на засадах принципів верховенства права, прав та свобод особи, у тому числі і майнових та особистих прав, видається за необхідне вказати на потребу у розширенні повноважень цивільного представника у кримінальному провадженні. У зв'язку з цим, особливу увагу варто звернути на необхідність безкоштовного представництва інтересів інвалідів, непрацездатних та інших соціально незахищених категорій населення, які не мають самостійного доходу через покладання цих повноважень на органи прокуратури шляхом удосконалення наявних представницьких повноважень цих органів, а також законодавчого визначення умов та підстав виконання ними таких повноважень.
    21. Цивільне процесуальне представництво у господарському процесі можна визначити, як систему правових відносин між учасниками господарського процесу та уповноваженими ними представниками відповідно до договору, за якими уповноважені представники від їх імені провадять реалізацію та захист закріплених за ними господарських прав та інтересів. Теоретико-правове дослідження позицій та підходів вироблених правовою доктриною, практикою реалізації повноважень процесуального представника у господарському процесі дозволяє вказати, що інститут цивільного процесуального представництва у господарському процесі характеризується наступними особливостями. По-перше, цивільне процесуальне представництво, здійснюється від імені учасників господарського процесу. По-друге, за своїм змістом повноваження цивільного процесуального представника визначаються обсягом процесуальної правосуб'єктності учасника господарського процесу, якого він представляє і є похідним від останнього та визначається відповідно до договору або закону По-третє, цивільне процесуальне представництво спрямоване на забезпечення ефективної та кваліфікованої реалізації та захисту господарських прав та інтересів господарюючих суб'єктів. По-четверте, субсидіарний підхід до застосування до процесуального представництва у господарському процесі норм цивільного процесуального законодавства. По – п'яте, адекватність дій цивільного процесуального представника господарським інтересам учасників господарського процесу, права якого він представляє. По-шосте, відсутністю чітких вимог до рівня правової кваліфікації цивільного процесуального представника у господарському процесі. По-сьоме, як правило договірним характером відносин між учасником господарського процесу та його цивільним процесуальним представником.
    Здійснене дослідження дає підстави визначити наступні пропозиції щодо вдосконалення законодавчого механізму реалізації процесуального представництва:
    1. З метою вдосконалення норми чинного ЦПК щодо забезпечення реалізації прав учасників правовідносин з застосуванням інституту цивільного процесуального представництва необхідно надати легальне визначення цивільного процесуального представництва доповнивши відповідною нормою ст.38 ЦПК України.
    2. Необхідно посилити інститут процесуального представництва, закріплений у новому ЦПК України шляхом законодавчого визначення кола прав довірителів та представників
    3. Обов’язковою умовою вдосконалення інституту цивільного процесуального представництва є посилення юридичної відповідальності представників за неналежне здійснення покладених на нього повноважень.
    4. З метою захисту інтересів представників варто на законодавчому рівні встановити обов’язок представників щодо обов’язкового страхування представників на випадок неможливості реалізації їх повноважень або юридичних помилок при правозастосуванні.
    5 На законодавчому рівні на основі норм прямої дії доцільно забезпечити чіткий правовий механізм здійснення цивільного процесуального представництва органами прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, у тому числі через регіональні представництва та органів місцевого самоврядування. При цьому варто було запровадити механізми публічного звітування органів прокуратури та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини щодо виконання ними цих функцій, юридичну відповідальність за невмотивовану відмову особі виступити у цивільному процесі у якості процесуального представника.
    6. Необхідно пришвидшити прийняття Трудового кодексу України у якому доцільно більш повно та чітко врегулювати правовий режим професійних спілок як одного із найбільш ефективних інституцій захисту трудових прав та інтересів особи, захист яких здійснюється у порядку цивільного судочинства.
    7. Необхідно посилити роль та значення міжнародного співробітництва та міжнародних договорів у захисті цивільних прав та інтересів громадян України за кордоном. Зокрема, шляхом вдосконалення процесу адаптації цивільного процесуального законодавства до вимог права ЄС у сфері правового режиму інституту процесуального представництва.
    Підсумовуючи, варто зазначити, процес побудови цивілізованого громадянського суспільства безумовно впливатиме на розвиток інституту процесуального представництва. Беззаперечним є той факт, що належний рівень захисту учасників правовідносин визначає і рівень цивілізованості суспільства в цілому. В своєму дослідженні ми намагалися відтворити складну іноді неузгоджену систему правового забезпечення процесуального представництва, що існує сьогодні в законодавстві України. Проте це дослідження є однією з перших ластівок в цій сфері.
















    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права.-Учебник для вузов. Лекции. М.: Зерцало,2000. - 400с.
    2. Гутьєва В.В. Емфітевзис у римському праві та його рецепція у праві України . Автореф. дис. к.ю.н./ Львівський національний університет ім. І.Франка. – Л., 2003. – 19с.
    3. Підопригора О.А. Римське право: Підручник.-К.: Юрінком Інтер,2003.- 252с.
    4. Косарев Л.И. Римское право: Учебное пособие. - М.: Юрид. лит-ра - 1986.-157с.
    5. Графский. В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для студентов вузов. – М.: Норма, 2000. – 744с.
    6. Харитонов Є.О. Основы римского частного права: Учебн. пособие. - Ростов – на – Дону: Феникс, 1999. – 416с.
    7. Дождев Д.В. Римскоме частное право. – М.:Учебн. Пособие, 1997.- 704с.; Карабущенко П.Л. Римская аристократия и римское право. - Астрахань: Учебн. Пособие, 1999. – 121с.; Никонова Е.Г. Римское право. – Новосибирск, 2001. – 116с.; Перетерский И.С., Красноутский В.А., Новицкий И.Б., Розенталь И.С., Флешиц Е.А. Римское частное право. – М., 1997. – 512с.
    8. Крашенникова Н.А., Жидков О.А. Римское право: Учебное пособие – М.,2001. – 185с.
    9. Сєвєрова Є.С. Представництво за римським приватним правом та його рецепція у сучасному цивільному праві України. Автореферат дис. канд. юрид. наук. – О., 2004. – 19с.
    10. Черниловский З.М. Лекции по римському частому праву. – М.: Юристь, 1991.– 208с.
    11. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: Підручник. - К.: Вентурі, 1997.-336с.
    12. Сліпченко С.О., Шишка Р.Б. Римське приватне право в таблицях: Навч. посіб. – Х.: Національний університет внутр. справ, 2001.– 252с.
    13. Кузнецов А.В., Алексеев В.И. Римское право: Учебно-мет. комплекс – Тюмень: Изд-во Тюменского гос. Университета, 2000. –152с.
    14. Дождев Д.В. Римское частное право: Учебн. для вузов. 2-е изд. – М.: Изд-во НОРМА, 2003. –784с.
    15. Орач ЄМ., Тищик Б.Й. Основи римського права: Курс лекцій.: Юрінком Інтер,2000.-272с.
    16. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закладів / Л.М. Бостан, С.К. Бостан; Запоріз. юр. інст-т. – К., 2004. – 672 с.
    17. Ємельянова Л.В. Система забезпечення зобов’язань у римському праві. Автореферат дис. к.ю.н. – Львівський національний ун-т. – Л., 2003. – 19с.
    18. Васильченко В.В. Римське спадкове право на тлі права сучасного – Запоріжжя: Верже, 1999. – 130с.
    19. Перетерский И.С., Красноутский В.А., Фленшец Е.А., Розенталь И.С., Новицкий И.Б., Римское частное право: Учебник. – М.: Юристь. - 1996. – 544с.
    20. Тараненко В.Ф. Принципы диспозитивности и состязательности в советском гражданском процессе. – М., 1990. – 105с.
    21. Сагач Г.М. Похвальне красномовство: Практичний посібник для вчителів, студентів – К.: ІЗМН, 1996. – 156с.
    22. Савельев В.А. Римское частное право: проблемы истории и теории. – М., 1995. – 164с.
    23. Капустин М.Н. Институции римского права. М., 1980. – 392 с.
    24. Підопригора О.А., Харитонов О.Є. Римське право. – К.,2003. – 372 с.
    25. Цивільне право України: Підручник: У 2-х томах/ О.В.Дзера (кер. авт.кол) Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С.Кузнєцової.-2-е вид. допов. і перероб.-К.-Юрінком Інтер,2004. – 736с.
    26. Дранніков В.К. Римське приватне право. – К., 1962. – 302с.
    27. Фукс Мандро. Обязательственное право. – М., 1876. – …..с.
    28. Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. – СПб., 1893. – Ч.1 – С.164
    29. Голяк Л.В. Порівняльне правознавство: Курс лекцій / Л.В.Голяк, А.С.Мацко, О.В.Тюрінеа.ь – К.: МАУП, 2004. – 200с.
    30. Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. – К.: «Ін Юре», 1997.- 315с.
    31. Організація адвокатури у зарубіжних країнах. - М., 1972.- С. 44.
    32. Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение частного права. В 2 т./ Ю.М. Юмашев (пер. с англ.) – М.: Междунар. Отношения, 1998. – 480с.
    33. Решетникова И.В. Доказательственное право Англии и США.- М.: Горец. - 1999.- 284с.
    34. Історія держави і права Української РСР (1917-1960). Ред. кол. В.М.Корецький, Б.М.Бабій, І.М.Разнатовський, А.П.Таранов, В.М.Терлецький: Вид-во АН України РСР. – К., 1961. – 730 с.
    35. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – 2-ге видання, виправлене і доповнене. – К.: Товариство “Знання”, К., 2000. – 662 с.
    36. Ведомости Верховного Совета СССР.-1961.-№50.-Ст.526.
    37. Про затвердження Цивільного процесуального кодексу Української РСР.- Закон Української РСР від 18 липня 1963 року.-Відомості Верховної Ради Української РСР.-1963.- №30.-Ст. 464.
    38. Комиссаров К.И., Семенов В.С. Советский гражданский процесс. – М.: Юр. лит-ра, 1978. – 431с.
    39. Гражданський процессуальный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. – К., Из-во полит. лит-ры Украины, 1979. – 302с.
    40. Джалилов Д.Р. Гражданское процессуальное правоотношение и его субъекты. Душанбе., 1962. – 41с.
    41. Заворотько П.П., Штефан М.Й. Особи, які беруть участь у справах позовного провадження. – Видавник. Київ. університету – К., 1967. – 105с.
    42. Шерстюк В.М. Судебное представительство по гражданским делам. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 113с.
    43. Гапеев В.Н. Участники гражданского и арбитражного процесса. Ростов на Дону: Изд. Ростов. Унив ер, 1988. – 123с.
    44. Ильинская И.М.. Лесницкая Л.Ф. Судебное представительство в гражданском процессе. – М.: Изд-во “Юрид. лит-ра”, 1964. – 163с.
    45. Чечот Д.М. Участники гражданского процесса. – М.: Госюриздат, 1960. – 190с.
    46. Сульженко Ю. Правове становище цивільного процесуального представника як самостійного суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин: його повноваження / Право України, 2002, №9 , С. 77-81
    47. Ватман Д.П., Елизаров В.А. Адвокат в гражданском процессе, “Юридическая литература”, М., 1969 – 199с.
    48. Ивакин В.Н. Представительство в советском гражданском процессе. Вопросы теории и практики. Автореферат дис. к.ю.н. – М.,1981. – 24с.
    49. Розенберг Я.А. Представительство в советском гражданском процессе. –Учебник. – Рига: ЛГУ им. Петра Стучки, 1990. – 131с.
    50. Шакарян М.С. Гражданский процесс. – М., 1970
    51. Александров Н.Г. Понятие источника права. - Ученые труды ВИЮН. М.: 1946.-№8.-С.13  21
    52. Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое право. Ред. совет В.Е.Тулиев и др.- М: Юридическая література, 1973.- 647с.
    53. Голунский С.А. и Строгович М.С. Теория государства и права. М.: Юридиздат, 1940.- С. 173
    54. Шебанов А.Ф. Форма советского права - М.: Юридическая література, 1968.  215с.
    55. Васильев А.М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права.-М. // Юридическая література, 1976.-С. 169-173
    56. Большая Советская Энциклопедия.-Изд.3-е.-Т.10 - М., 1972.-С.579.
    57. Гусарєв С.Д.Теорія держави та права. К., 1995.- 120 с.
    58. Александрова Н.А. Теория государства и права: краткий словарь терминов Южноурал. гос.у-т.  Челябинск, 2000 .  99с.
    59. Зивс С.Л. Источники права. – М.: Наука, 1981. – 239с.
    60. Сухарев А.Я. Юридический энциклопедический словарь. – М.: «Советская энциклопедия», 1987. – 527с.
    61. Коваленко А.І. Краткий словарь справочник по теории государства и права. М.: Исток, 1994.- 96с.
    62. Штефан М.Й. Цивільний процес. Підручник – К.: Видавничий дім «Ін Юре» - 2001.– 694 с.
    63. Юдельсон К.С. Советский гражданский процесс. – М., 1956. – С. 91; Мозолін В.П. О гражданском процессуальном правоотношении. – М., 1955. – С. 62; Кривенко В.В., Ярема А.Г. Проблеми судово-правової реформи .- Вісник Верховного Суду. – 1997. - №2.-С.21-25
    64. Конституція України 28 червня 1996 року №254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України.-1996.- №30.-Ст.141.
    65. Цивільний процесуальний кодекс України. - Закон України від 18 березня 2004 року №1618 – IV. – Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 40, 41, 42 – ст. 492
    66. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002р. № 2447 – ІІІ // Голос України. – 2002. 28 лютого № 38
    67. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. -К.: Видавничий дім "Ін Юре",2003.- 532с.
    68. Кримінально - процесуальний кодекс України.-Закон України від 28 грудня 1960 року №1005 // Відомості Верховної Ради Української РСР.-1961.-№2.-Ст.15.
    69. Господарський процесуальний кодекс України, Закон України "Про господарські суди", Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж".-Збірник законодавчих актів.-К:Парламенське вид-во, 2001.-72с.
    70. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами .- Відп. ред. О.П.Товстенко.-К.: Юрінком Інтер,2000.-1024с.
    71. Про адвокатуру. Закон України від 19 грудня 1992 року №2887-ХІІ.-Відомості Верховної Ради України.- 1993.-№ 9.- Ст.62.
    72. Про прокуратуру. Закон України від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ .- Відомості Верховної Ради України,1991.-№53.- Ст.793.
    73. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності.- Закон України від 15 вересня 1999 року №1045-ХІV.- Відомості Верховної Ради України.-1999.-№45.-Ст.397.
    74. Тацій В.Я., Битяк Ю.П., Грошевой Ю.М. та ін. Конституція України. Науково-практичний коментар. Х., К. – С. 288
    75. Комиссаров К.И. Гражданский процесс. – М., 1996. – С. 100
    76. Баранкова В.В., Комаров В.В., Тертишніков В.І. Цивільне процесуальне право. – Х.: Право, 1999. – 592 с.
    77. Цивільне право України: Підручник: У 2-х томах/ О.В.Дзера (кер. авт.кол) Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін; За ред. О.В. Дзери, Н.С.Кузнєцової.-2-е вид. допов. і перероб.-К.-Юрінком Інтер,2004.-Кн.1-736с.
    78. Трудове право України: Академ. курс: Підруч. / А.Ю. Бабаскін, Ю.В. Баранюк, В.В. Дріжчана та ін.; За заг. ред. Н.М. Хуторян. – К.: Видавництво А.С.К., 2004. – 607с.
    79. Прокопенко В.І.Трудове право України: Підручник. Видання друге, стереотипне- Х.: Консум, 2000.-480с.
    80. Варфоломеєва Т.В. , Гончаренко С.В. та ін. Науково- практичний коментар до Закону України "Про адвокатуру".-К.-2003.
    81. Святоцький О.Д., Михеєнко М.М.. Адвокатура України: Навчальний посібник. – К., 1997. – 222 с.
    82. Цивільне право України. // Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. – Підручник. – Книга 1 – К.: Юрінком Інтер. – 2004.– 736с.
    83. Пушкин А.А. , Самойленко В.М., Шишка Р.Б. и др. Гражданское право Украины. Учебник. Часть 1. – Х.: Универ. внут.дел. “Основа”, 1996.– 440с.
    84. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. – К.: “Наукова думка”. – 2000. –304с.
    85. Цивільний процес: Навчальний посібник / А.В.Андрушко, Ю.В.Білоусов, Н.А. Бондаренко. – За Ю.В.Білоусова. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. – 262с.
    86. Цвік М.В. Загальна теорія держави і права. – Х., 2002. – 432 с.
    87. Шакарян М.С. Субъекты советского гражданского процессуального права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1970, - 221с.
    88. Грицяк І.А. Право та інституції ЄС. Навчальний посібник. – К.: «К.І.С.», 2004. – 260с.
    89. Мельников А.А. Курс советсткого гражданского процессуального права: В 2-х т.  М.: Наука, 1981.  т.1.  463с.
    90. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Тематичний словник термінів та визначень з курсу теорії держави і права: Навч.посіб. – К., 1996. – 99с.
    91. Варфоломеєва Т.В., Гончаренко В.Г., Пастухов В.П., Пеньківський В.Ф., Капелюшний В.П. Правознавство: Навч. посібник / Академія адвокатури України / В.Г.Гончаренко (ред.) - К.: Український інформаційно-правовий центр, 2002. – 388с.
    92. Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л., Пастухов В.В., Сумін В.О., Тихомиров О.Д. Теорія держави і права: Навч.посіб. – К.: Юрінформ, 1995. – 185с.
    93. Ковтун Л. Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми / Право України, 2004, №1 – С. 139-143
    94. Нерсесов Н.О. Понятие добровольного представительства в гражданском процессе - М.: Статут, 1998. – 203с.
    95. Козлов А.Ф. Суд первуй инстанции как субъкт советского прлоцессуального права. – Томск: Из-во Томського Университета, 1983. – 165с.
    96. Шерстюк В.М. Представительство в суде. – М. – 1999. – 153с.
    97. Павлуник І. А. Представництво в цивільному процесі України. Автореф. к.ю.н. К., 2002. – 19с.
    98. Штефан М.Й. и др. Представительство граждан в суде: Учебн. пособие для студ. юрид. вузов. – К.: Лыбидь, 1991. – 231с.
    99. Усенко В.Ф., Гарбовський Л.А., Минюк Д.І. Цивільний процес: Навчальний посібник. – Ірпінь: Національна академія ДПСУ, 2005. – 312с.
    100. Гражданский процесс РФ Под ред. А.А.Власова . – М.: Юрайт - Издат, 2003.-584с.
    101. Митракова І.Г. Цивільний процес. Конспект лекцій. – К.: НАУ, 2005. – 52с.
    102. Иванова С.А., Треушников М.К. Вопросы развития теории гражданского процессуального права. – М.: Из-во Моск. ун-та, 1981. – 151с.
    103. Добровольський А.О. Исковая форма защиты прав. – М., 1965. – 106с.
    104. Абрамов С.Н. Советский гражданский процесс. – М.: Гос. Из-во, 1952. – 300с.
    105. Селезнєв О. Деякі питання застосування нового ЦПК УРСР/ Радянське право, 1964. - №4. – С. 21-85
    106. Штефан М.Й., Кочер'янц Р.Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР. – К., 1982. – 215с.
    107. Чечина Н.А. Гражданские процессуальные правоотношения. – Л., 1996. – 188с.
    108. Чечина Н.А. Основные направления развития науки советского гражданского процессуального права: Монография. – Ленинград, 1987. – 103с.
    109. Гурвич М.А. Советское гражданское процессуальное право: Учебн. – М.: “Высшая школа”, 1964. – 321с.
    110. Щеглов В.Н. Гражданское процессуальное правоотношение. – М.: Юрид. лит-ра, 1966. – 164с.
    111. Арапов Н.Т. Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам. – Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та, 1984. – 126с.
    112. Закон України “Про судоустрій” від 7 лютого 2002р., № 3018 – ІІІ // Офіційний вісник України. – 2002. - № 10. – Ст. 441
    113. Чупрун В.Д. Підготовка цивільних справ до розгляду. – К., 1994. – 98с.
    114. Шакарян М.С. Вопросы науки советского гражданского процессуального права: Сборник статей. – М: ВЮЗИ, 1975. – 246с.
    115. Треушников М.К. Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе. – М., 1982. – 140с.
    116. Викут М.А. Стороны – основные лица искового производства. – Саратов, 1968. – 76с.
    117. Бойко М.Д. Основи правового самозахисту. Навч. посібник для вищих навч. закладів. – К.: Олан, 2001. – 356 с.
    118. Орлова Л.В. Права сторон в гражданском процессе. – Минск, 1973. – 76с.
    119. Фурса С.Я. Окреме провадження цивільному процесі України. Навч. посібник. – К., 1999. – 309с.
    120. Комаров В.В., Радченко П.І. Участь третіх осіб та прокурора в цивільному судочинстві: Текст лекцій. – Х., Юрид. інститут, 1994. – 64с.
    121. Шакарян М.С. Участие третих лиц в советском гражданском процессе: Лекция. – М., 1990 – 34с.
    122. Задніпровський О. Права прокурора в світлі нової Конституції України // Право України. – 1997. - №1. – С. 23-27
    123. Давидов В., Руденко М. Прокурор на захисті держави і громадянина // Голос України. – 1998. – 13 жовт. . – С. 11
    124. Костюк М. Правове регулювання представницької функції прокуратури / Право України. – 1997. - №12. – С. 53-57
    125. Щеглова В.Н. Вопросы совершенствования гражданско-правового регулирования: Сборник статей. – автор статьи Козлов А.Ф. Гражданские процессуальные провоотношения, возникающие без участия суда. – 176с.
    126. Гражданский процесс. Учебник. Отв. Ред. Проф. Осипов Ю.Н. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – 462с.
    127. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Конспект лекций. – Х.: Фирма «Консум», 2005. – 248с.
    128. Фурса С.Я. Довіреність та інститут представництва в цивільному законодавстві, нотаріальному і цивільному процесах України / Право України, 1999, №4. – 94-97с.
    129. Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі /Право України, 1999, №9. – С. 62-65
    130. Шумський П.В. Прокуратура України. Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1998. -
    131. Фурса С.Я. Теоретичні аспекти правового та процесуального становища прокурора в цивільному судочинстві // Право України. – 1998. - №12. – С.68 - 70
    132. Руденко М., Глаговський В. Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді (теоретичний і практичний аспекти) // Право України. – 1997. - №11. – С.60
    133. Михайленко О.Р. Представництво прокуратурою законних інтересів громадян в суді // Законність. – 2000. - №3(5). – С.29
    134. Косюта М. Правове регулювання представницької функції прокуратури // Право України. – 1997. - №12. – С.55
    135. Гусаров К.В. Проблеми цивільної процесуальної правосуб’єктності: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2000. – 18с.
    136. Радченко П.И. Участие прокурора в гражданском процессе // Гражданский процесс. – Харьков: ООО “Одиссей”, 2001. – С.115
    137. Чвакін С.А. Юридична природа представницької функції органів прокуратури за перспективним законодавством України / Часопис Київського університету права. - №3. – С. 129-133
    138. Закон України “Про прокуратуру” // rada.gov.ua
    139. Косюта М. Інтереси громадян і держави як предмет прокурорсько-судового представництва // Юридический весник. – 2001. - №1. – С. 114
    140. “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. Закон України від 23 грудня 1997 р. № 776/97 ВР. Відомості Верховної Ради України. – 1997.
    141. Закоморна К.О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини і громадянина (Порівняльно-правовий аналіз). : Автореферат. Дис. канд. юрид. наук. – Національна юридична академія ім. Я.Мудрого. – Х., 2000. – 16с.
    142. Правовые системы стран мира,: Энциклопедический справочник / Отв. ред. д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Из-во НОРМА, 2003. – 976с.
    143. Барабаш Ю.Г. Парламентський контроль в Україні : проблеми теорії та практики.: 12.00.02. – Автореферат дис. канд. юрид. наук. - Національна юридична академія ім. Я.Мудрого. – Х., 2004. – 19с.
    144. Марцеляк О.В. Конституційно-правовий статус інституту омбудсмана: світовий досвід та українська модель. – Автореф. дис.д.ю.н. – О., 2004. – 35с.
    145. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика / Відп. Ред. Член-кор. АПрН У О.Н.Ярмиш: Монографія. – Харків: Вид-во Нац. Ун-ту внутр. справ., 2004. – 450с.
    1
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины