ПРАВОВИЙ СТАТУС АРБІТРАЖНОГО КЕРУЮЧОГО :

Краткое описание

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..4
Розділ І. Загальна характеристика основних засад діяльності
арбітрпажного керуючого……………………………………………………..12
1.1. Виникнення та розвиток регламентації правового становища особливих учасників провадження справ про банкрутство, аналогічних арбітражному керуючому………………………………………………12
1.2. Поняття та ознаки банкруства…………………………………………25
1.3. Призначення інститут банкруства……………………………………..34
1.4. Місце арбітражного керуючого серед учасників провадження у справах про банкрутство……………………………………………………….44
1.5. Держела правового регулювання діяльності
арбітражного керуючого……………………………………………………..60

Висновки до розділ І……………………………….…………………………72
Розділ ІІ. Загальні положення правового статусу арбітражного керуючого……………………………………………………………………..78
2.1. Вимоги до арбітражного керуючого та його роль у судових процедурах банкрутства…………………………………………….……………………..78
2.2. Порядок ліцензування діяльності арбітражного керуючого…….…..92
2.3. Правове регулювання оплати послуг, відшкодування витрат та винагороди арбітражного керуючого………………………………………113
2.4. Правове регулювання страхування професійної відповідальності арбітражного керуючого…………………………………………………..121
2.5. Відповідальність арбітражного керуючого у судових процедурах банкрутства……………………………………………………………..…..127
Висновки до розділу ІІ………………………………………………….…137
Розділ ІІІ. Особливості правового статусу арбітражного керуючого у судових процедурах банкрутства…………………………………………………...144
3.1. Особливості правового статусу розпорядника майна……………....144
3.2. Правовий статус керуючого санацією…………………………………………………………………….163
3.3. Правовий статус ліквідатора…………………………………..……..185
Висновки до розділу ІІІ…………………………………………………..198
Висновки…………………………………………………………….…....201
Список використаних джерел……………………………………………215
ВСТУП
Актуальність теми дослідження обумовлена великим значенням інституту банкрутства для повноцінного функціонування економіки країни, недосконалістю правого регулювання діяльності арбітражного керуючого у судових процедурах розпорядження майном, санації та ліквідації.
Одним із пріоритетних напрямів розвитку законодавства в Україні є вдосконалення законодавства про банкрутство, зокрема, законодавства, що регулює діяльність арбітражного керуючого в процедурах банкрутства, яке має більш повно відповідати завданням та змісту інституту банкрутства та сприяти повноцінному функціонуванню економіки України. Основи законодавства про банкрутство були закладені ще в СРСР, проте, враховуючи відсутність необхідності в застосуванні ринкових інструментів у сфері регулювання відносин майнового характеру між учасниками торгового обороту, законодавча розробка цього інституту на довгий час була припинена. Після набуття Україною незалежності процес економічних перетворень викликав потребу у впровадженні інституту банкрутства, у зв’язку із чим у 1992 році було прийнято Закон України "Про банкрутство" [13], який із-за відсутності досвіду застосування інституту банкрутства на практиці не виконував необхідної для економіки України функції. В результаті цього у 1999 році Верховною Радою України було ухвалено Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яким фактично було закріплено відмінну від попередньої концепцію інституту банкрутства. Згідно з нею на перше місце було поставлено відновлення платоспроможності боржника, а не визнання його банкрутом та ліквідацію, введено нові процесуальні фігури, а саме, арбітражного керуючого. Проте враховуючи, що формування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" більшою мірою відбулось на основі чужого досвіду та уявлень, він не позбавлений недоліків та внутрішніх протиріч, які негативно позначаються на правозастосовчій діяльності. Це зумовлює потребу в проведенні наукового дослідження у цьому напрямі, зокрема, і у напрямі вивчення правового статусу арбітражного керуючого в процедурах банкрутства.
Вибір теми дослідження визначається також і тим, що в українській юридичній літературі недостатньо досліджуються питання правового регулювання діяльності арбітражного керуючого в процедурах банкрутства. Не приділено достатньої уваги специфіці призначення та ролі арбітражного керуючого у процедурах банкрутства. Залишаються поза увагою вчених питання порядку ліцензування діяльності арбітражного керуючого, відповідальності та страхування його діяльності.
Ця робота є спробою здійснення цілісного підходу до з’ясування правового статусу арбітражного керуючого у процедурах банкрутства. Крім того, наявність у чинному законодавстві України прогалин у регулюванні правового статусу арбітражного керуючого зумовлює потребу в дослідженні теоретичних питань правового регулювання діяльності арбітражного керуючого та розробленні відповідних науково обґрунтованих рекомендацій щодо розвитку і вдосконалення українського законодавства у цій сфері.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є виявлення та аналіз основних особливостей правового статусу арбітражного керуючого в судовій процедурі розпорядження майном, санації та ліквідації і розроблення конкретних пропозицій з удосконалення чинного законодавства України, що регулює правовий статус арбітражного керуючого. Дисертантка не ставить за мету розгляд всіх правовідносин, що можуть виникати в результаті діяльності арбітражного керуючого, а обмежується лише аналізом найбільш істотних і важливих.
У зв’язку з цим дисертанткою поставлено наступні основні завдання:
- на тлі інституту банкрутства дослідити роль арбітражного керуючого у судових процедурах банкрутства;
- визначити та дослідити правовий статус арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства;
- окреслити законодавство, що регулює діяльність арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства;
- дослідити порядок ліцензування діяльності арбітражного керуючого;
- дослідити правове регулювання оплати послуг, відшкодування витрат та винагороди арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства;
- розкрити зміст відповідальності арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства;
- дослідити питання страхування професійної відповідальності арбітражного керуючого під час виконання ним обов’язків в судових процедурах банкрутства;
- виявити особливості правового статусу арбітражного керуючого в судових процедурах розпорядження майном, санації та ліквідації.
Об’єктом дослідження виступає правовий статус арбітражного керуючого, його діяльність в судових процедурах банкрутства.
Предметом дослідження є нормативно-правові акти законодавства України, що регулюють діяльність арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства, а також теоретичні та практичні питання правового регулювання правового статусу арбітражного керуючого.
Методи дослідження. Дисертація побудована на застосуванні діалектичного методу пізнання та системного підходу. У роботі також застосовано історичний, логічний, порівняльно-правовий методи та метод аналізу.
Так, діалектичний та історичний методи використано в роботі для дослідження виникнення та розвитку регламентації правового становища особливих учасників провадження у справах про банкрутство, аналогічних арбітражному керуючому. З допомогою системного підходу безпосередньо досліджено правовий статус арбітражного керуючого у судових процедурах розпорядження майном, санації та ліквідації. Через призму порівняльно-правового методу аналізуються наукові пропозиції та погляди українських і зарубіжних вчених щодо правового регулювання діяльності арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства. Шляхом застосування методу аналізу досліджено сучасний стан законодавства щодо правового статусу арбітражного керуючого і відповідно внесено пропозиції для його удосконалення.
Теоретичну основу дисертації складають праці українських вчених, зокрема Р.Г. Афанасьєва, В.В. Джуня, Г.В. Пронської, М.І. Тітова, О.М. Бірюкова, В.В. Радзивилюк, А. Жукова, В.А. Малиги, Б.М. Полякова, Г.П. Литвинової, та інших, а також зарубіжних вчених, таких як: П.Д. Баренбойм, С. Брукс, В.С. Белих, Є.В. Вавілін, Е.А. Васил”єв, В.В. Вітрянський, В.В. Голубєв, А. Дубінчин, С.Е. Жилінський, О.Ф. Клейман, Є.А. Колініченко, Н.Г. Лівшиц, М.С. Малеїн, К.І. Малишев, В.Ф. Попондопуло, Т.П. Прудникова, В.В. Степанов, М. В. Телюкіна, А.Ф. Трайнін, М. Хоуман, Г.Ф. Шершеневич та інших.
Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дисертації полягає у комплексному дослідженні правового статусу арбітражного керуючого в судових процедурах розпорядження майном, санації та ліквідації.
Аналіз чинного законодавства України, спеціальної літератури присвяченої інституту банкрутства і, зокрема, діяльності арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства надав можливість сформулювати положення, які містять наукову новизну, та пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України, а саме:
Вперше:
- на підставі аналізу норм чинного законодавства України та практики зарубіжних країн обґрунтовано висновок про те, що одним із засобів розв’язання проблеми підвищення кваліфікації арбітражних керуючих може бути визнано створення саморегулівних професійних організацій арбітражних керуючих, для чого пропонується доповнити ст. 3-1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (п.16, п. 17) нормами, які б регулювали порядок створення, функціонування та ліквідації саморегулівних професійних організацій арбітражних керуючих;
- доведено, що підвищенню кваліфікації арбітражних керуючих буде сприяти встановлення додаткових вимог до претендентів на здобуття статусу арбітражного керуючого, а саме річного терміну стажування у якості помічника арбітражного керуючого;
- обґрунтовано висновок про те, що діяльність арбітражного керуючого є професійною, оскільки фізична особа-підприємець, що має ліцензію на право здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) при реалізації своїх повноважень у конкретній справі про банкрутство не вступає з боржником або кредиторами у трудові відносини;
- обґрунтовано доцільність включення до Кримінального кодексу України окремого суб’єкта – арбітражного керуючого, самостійно, а не у рамках поняття “службової особи”;
- досліджено та сформульовано перелік ненавмисних дій арбітражного керуючого, які можна віднести до страхових випадків;
- обґрунтовано створення ліквідаційної комісії лише у разі необхідності та очолення її саме арбітражним керуючим, що призначений ліквідатором у справі про банкрутство і наділений повноваженнями визначати компетенцію ліквідаційної комісії та погоджувати її з комітетом кредиторів.
Удосконалено:
- визначення поняття " банкрутство", під яким слід розуміти визнану господарським судом нездоланну неплатоспроможність боржника здійснити повні розрахунки із кредиторами за своїми зобов’язаннями не інакше як через застосування до нього ліквідаційної процедури;
- розмежування підстав для відмови в призначенні арбітражного керуючого в конкретній справі про банкрутство та підстав для відмови претенденту для отримання статусу арбітражного керуючого;
- висновок про необхідність зобов’язання комітету кредиторів після визначення розміру оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого в п’ятиденний термін подати на затвердження господарського суду своє рішення;
- перелік прав розпорядника майна, визначених у Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", і запропоновано доповнити його правом на звернення арбітражного керуючого до господарського суду з позовними заявами про визнання правочинів недійсними у разі укладення їх із порушенням вимог чинного законодавства України, зокрема, порушення керівником або органом управління боржника вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Дістали подальший розвиток:
- дослідження питання щодо співвідношення понять “банкрутство” та “неспроможність”, які не є тотожними і позначають різні стани суб’єкта господарювання як під час провадження у справі про банкрутство, так і до нього;
- дослідження питання розмежування видів відповідальності арбітражного керуючого у справах про банкрутство;
- обґрунтування доцільності чіткого визначення часових рамок здійснення розпорядником майна своїх повноважень;
- положення про надання керуючому санацією права відмовлятися від виконання правочинів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю або частково.
На підставі цих висновків до законодавства України, що регулює діяльність арбітражного керуючого в процедурах банкрутства, пропонуються відповідні зміни. Аргументація щодо необхідності запропонованих змін до законодавства, а також зміст пропозицій наводяться у дисертації.
Практичне значення одержаних результатів. Практична значущість дисертації полягає у тому, що теоретичні положення, сформульовані на підставі дослідження, та практичні рекомендації можуть сприяти удосконаленню українського законодавства щодо регулювання правового статусу арбітражного керуючого. Крім того, сформульовані в роботі висновки і пропозиції можуть бути використані як рекомендації судам при провадженні у справах про банкрутство.
Конкретні наукові висновки та пропозиції щодо удосконалення законодавства можуть також використовуватися у навчальному процесі при підготовці спеціалістів у галузі господарського права та процесу. Положення дисертації можуть бути використані у науково-дослідній роботі та у навчальному процесі при читанні лекцій з курсу "Господарське право". Окремі положення, сформульовані в дисертації, носять дискусійний характер і можуть слугувати базою для подальшого наукового дослідження проблем правового статусу арбітражного керуючого.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою. Автор формулює теоретичні положення, а також дає конкретні рекомендації з удосконалення чинного законодавства України про банкрутство, зокрема, щодо правового статусу арбітражного керуючого.
Автором визначено систему чинного законодавства України щодо правового статусу арбітражного керуючого, виявлені колізії та прогалини цього законодавства і запропоновані конкретні способи їх подолання.
Деякі питання, що висвітлюються в роботі, порушуються вперше, інші розглянуто з нових правових позицій, вирішення окремих спірних питань отримало в роботі додаткове обґрунтування.
Апробація результатів дисертації. За результатами дослідження було зроблено доповіді на кафедрі господарського права юридичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, на науково-практичному семінарі аспірантів юридичного факультету ( грудень 2004 року). Окремі положення дослідження доповідалися на Міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів "Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників" (10 - 11 квітня 2003 року, м. Київ), Х Регіональній науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (5 - 6 лютого 2004 року, Львівський національний університет ім. І. Франка, м. Львів), Всеукраїнській науковій конференції "Юридичні читання молодих вчених" (23 - 24 квітня 2004 року, Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, м. Київ), І Міжнародній науково-практичній конференції "Науковий потенціал світу 2004" (1 - 15 листопада 2004 року, м. Дніпропетровськ), ХІ Регіональній науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (3 - 4 лютого 2005 року, Львівський національний університет ім. І. Франка, м. Львів).
Публікації. Результати дисертації опубліковано в трьох наукових статтях, у тезах, включених до матеріалів науково-практичних конференцій.
Структура дисертації обумовлена об’ємом дослідження, відображає мету і завдання дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, які охоплюють тринадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел із 227 найменувань. Загальний обсяг дисертації - 235 сторінок, з них 20 сторінок – список використаних джерел.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У сучасних економічних умовах правовий інститут банкрутства покликаний вирішувати багато задач і є необхідним елементом права країн з ринковою економікою.
Поняття банкрутства являється основним поняттям вище названого інституту. На сьогодні існує як законодавче так і доктринальне визначення цього поняття. Виходячи із аналізу сучасного законодавства України та доктринальних визначень, автор робить висновок, що під “банкрутством” треба розуміти визнану господарським судом нездоланну неплатоспроможність боржника здійснити повні розрахунки із кредиторами за своїми зобов’язаннями не інакше, як через застосування до нього ліквідаційної процедури.
З поняттям банкрутства тісно пов’язані поняття “неспроможність” та “неплатоспроможність”. Так, виходячи із ч.1 ст. 209 Господарського кодексу України [7] та ст. 1 Закону законодавець ототожнює поняття “неспроможності” та “неплатоспроможності”. На підставі аналізу положень українського законодавства з цим погодитись не можна оскільки спираючись на законодавче визначення терміну “банкрутство” не можна ототожнювати стадію судового процесу та власне підставу порушення цього процесу. А отже, поняття “банкрутство” та “неспроможність” не тотожні, а позначають різні стани суб’єкта господарювання, як під час провадження у справі про банкрутство так і до нього.
Спираючись на термінологію українського законодавства про банкрутство можна виділити підстави порушення провадження у справі про банкрутство та критерії банкрутства.
Справа про банкрутство може бути порушена та розглянута з метою встановлення критеріїв банкрутства при наявності наступних зовнішніх ознак, які встановлені у ч. 3 ст.6, 51, 52 Закону:
• за умови припинення боржником платежів протягом 3 місяців після встановленого для їх погашення строку;
• якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати;
• якщо майна боржника, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
• якщо боржник фактично припинив свою діяльність та місцезнаходження його встановити неможливо.
Закон містить один критерій банкрутства :
• нездатність боржника повною мірою задовольнити вимоги кредиторів по грошовим зобов’язанням, зокрема по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків та зборів (обов’язкових платежів).
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 209 Господарського кодексу України [7] введено ще один критерій банкрутства, а саме критерій недостатності майна боржника для проведення розрахунків з кредиторами.
Отже, виходячи із положень Закону та Господарського кодексу України [7] критерієм банкрутства є нездоланна неплатоспроможність, тобто в результаті неоплатність, оскільки неможливість подолати неплатоспроможність якраз і пов’язана з тим, що пасиви боржника перевищують активи і застосування до такої особи будь-яких заходів по відновленню платоспроможності не дає позитивного результату. Негативною ознакою українського законодавства про банкрутство є відсутність вимог щодо здійснення ретельної оцінки майнового стану неспроможного боржника на початкових стадіях провадження у справі про банкрутство. Навіть ті статті Закону, в яких містяться вимоги про надання кредиторами доказів щодо фінансово-майнового стану боржника не визначають, якими саме документами він має бути підтверджений, що на практиці призводить до численних порушень під час провадження у справах про банкрутство.
Аналізуючи практику застосування законодавства про банкрутство, автор робить висновок, що основним призначенням цього інституту в українському законодавстві є:
• вивільнення ринку від суб'єктів, нездатних вести господарську діяльність ефективно;
• захист інтересів неплатоспроможного боржника шляхом здійснення досудових та судових процедур, передбачених законодавством про банкрутство;
• захист інтересів кредиторів шляхом здійснення провадження у справах про банкрутство;
• захист інтересів працівників боржника під час провадження у справах про банкрутство.
Звертається увага, що при зміні соціально-економічної ситуації в державі призначення цього інституту може також змінюватись. Проте не треба забувати, що окрім захисту інтересів учасників процесу банкрутства та звільнення ринку від потенційно "не життєздатних" підприємств, основною метою провадження у справах про банкрутство має залишатися саме відновлення платоспроможності боржника.
На підставі положень українського законодавства про банкрутство з урахуванням існуючих у літературі поглядів стосовно кола учасників, можна дати визначення поняття учасники у справі про банкрутство, як особи, що мають визначені чинним законодавством права та обов’язки у провадженні у справах про банкрутство і поділяються на основних, неосновних та інших осіб, що беруть участь у провадженні у справах про банкрутство.
Під основними учасниками провадження у справі про банкрутство потрібно розуміти тих учасників без яких проведення процедури банкрутства є неможливим за виключенням випадків чітко встановлених у законодавстві про банкрутство.
Під неосновними учасниками провадження у справі про банкрутство треба розуміти учасників які приймають участь у справі про банкрутство тільки за певних умов визначених чинним законодавством про банкрутство.
Поняття інші особи, що беруть участь у провадженні у справах про банкрутство потрібно визначити як осіб, що беруть участь у провадженні тільки у випадках прямого їх залучення в процесуальних документах господарським судом з його власної ініціативи або за клопотанням сторони.
Безперечно, недоліком Закону є відсутність чіткого регулювання правового положення учасників процедур банкрутства, чіткого визначення їх прав та обов’язків, відповідальності. Така невизначеність веде до невірного застосування положень Закону на практиці, що в результаті призводить до неможливості виконання ним (Законом) своєї основної функції – відновлення платоспроможності боржника.
Система законодавства України, що регулює діяльність арбітражного керуючого у судових процедурах банкрутства складається з 1) кодифікованих нормативних актів загальної сфери дії; 2) господарського законодавства, до системи якого входять нормативно-правові акти загальної сфери дії, що регулюють господарську діяльність і функціонування суб’єктів господарювання; 3) спеціального нормативного акту – Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; 4) підзаконних нормативних актів: указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства економіки та Фонду державного майна, тощо; 5) роз’яснень та інформаційних листів Вищого господарського суду України; 6) норм міжнародного приватного права.
В роботі обґрунтовується висновок про те, що новизна та недостатня дослідженість арбітражного управління породжує ряд нагальних проблем, серед яких можна виділити такі:
• забезпечення достатнього рівня кваліфікації арбітражних керуючих, при якому вони могли б швидко та ефективно розв"язувати проблеми відновлення платоспроможності боржника;
• слабкість реальних намірів арбітражних керуючих максимально результативно та повно вирішити покладені на них завдання згідно із вимогами закону проти прагнень використати свої повноваження для цілей, далеких від мети відновлення платоспроможності боржника.
Для призначення арбітражним керуючим у справі про банкрутство особі необхідно мати ліцензію на право здійснення діяльності арбітражного керуючого, яка видається Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України. У чинному законодавстві України не проведено диференціації видів ліцензій на право здійснення діяльності арбітражного керуючого, що на практиці призводить до невиконання законодавством про банкрутство одного із основних призначень – відновлення платоспроможності боржника. Це серед іншого пояснюється, і недостатністю кваліфікованих арбітражних керуючих, які здатні проводити діяльність з оздоровлення підприємства, а не його ліквідацію. Допомогти вирішити таку проблему можуть різноманітні з’їзди, конференції, семінари, на яких арбітражні керуючі могли б підвищувати свою кваліфікацію, обговорювати практичні проблеми та обмінюватися досвідом їх розв"язання, зустрічатися із фахівцями різних галузей економіки, тощо.
На думку автора, одним із засобів розв’язання проблеми підвищення кваліфікації арбітражних керуючих, може бути визнано створення саморегулівних професійних організацій арбітражних керуючих. Чинне законодавство про банкрутство не регулює діяльності таких організацій і не визначає їх статусу у зв’язку із чим автор пропонує доповнити ст. 3-1 Закону ч.16 ч. 17 нормами, які б регулювали порядок створення, функціонування та ліквідації саморегулівних професійних організацій арбітражних керуючих.
На підставі аналізу чинного законодавства та з урахуванням висловлених в науковій літературі думок, робиться висновок, що підвищенню кваліфікації арбітражний керуючих також сприятиме і встановлення додаткових вимог до претендентів на здобуття статусу арбітражного керуючого, а саме річного терміну стажування у якості помічника арбітражного керуючого. Пропонується внесення змін до чинного законодавства щодо зазначеного.
На думку автора, визначений у ч.3 ст. 3-1 Закону перелік випадків коли призначення арбітражного керуючого неможливе є не досить виваженим, адже законодавець чітко не розмежував де підстави для відмови у призначенні арбітражного керуючого у конкретній справі про банкрутство, а де підстави для відмови претенденту для отримання статусу арбітражного керуючого. У зв’язку з чим, пропонується чітко розрізнити ці підстави залишивши в Законі лише ті, що стосуються питань призначення арбітражного керуючого у конкретній справі. Що стосується перешкод для набуття статусу арбітражного керуючого, то ці питання мають бути належним чином врегульовані у нормативних актах з питань ліцензування діяльності арбітражного керуючого. Пропонується внесення змін до чинного законодавства щодо зазначеного.
Фундаментальними принципами діяльності арбітражного керуючого, на думку автора, є порядність та об’єктивність, які зокрема передбачають:
• відкритість та правдивість у відносинах з судом та ознайомлення його з усіма існуючими фактами, оскільки враховуючи, що суд призначає арбітражного керуючого, зокрема і для здійснення ряду квазісудових функцій (таких, як визначення правомірності вимог кредиторів);
• свободу від будь-яких впливів, які можуть зашкодити об’єктивності позиції арбітражного керуючого (наприклад, у разі запрошення арбітражного керуючого у процедуру банкрутства заінтересованою особою).
Робиться висновок, про те, що діяльність арбітражного керуючого є професійною, оскільки фізична особа - підприємець, що має ліцензію на право здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), при здійсненні своїх повноважень у конкретній справі про банкрутство не вступає з боржником або кредиторами у трудові відносини. Виділяються ознаки професійної особи такі, як: 1) набуття такого статусу в силу дозволу держави; 2) виконання певного кола функцій, що покладені на таку особу чинним законодавством України; 3) відповідальність такої особи визначена у чинному законодавстві України.
Стверджується, що для покращення рівня підготовки арбітражних керуючих необхідно запровадити стажування претендента на отримання ліцензії на провадження діяльності арбітражного керуючого як помічника арбітражного керуючого на менше одного року.
Автор наголошує на необхідності підвищення якості навчання та необхідності проведення щорічних курсів підвищення кваліфікації арбітражних керуючих. Щодо вищезазначеного пропонується внесення змін до чинного законодавства України.
Закон визначає, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) за здійснення своїх обов’язків у процедурах банкрутства має право на одержання оплати послуг, відшкодування витрат арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) у зв'язку з виконанням ним своїх обов'язків та додаткової винагороди, що виплачується за результатами його діяльності.
Обґрунтовується висновок про необхідність зобов’язати комітет кредиторів після визначення розміру оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого, у п’ятиденний термін подати на затвердження господарського суду своє рішення. Пропонується внесення відповідних змін у Закон.
Визначається, що виплата відшкодування витрат арбітражного керуючого здійснюється комітетом кредиторів після закінчення повноважень арбітражного керуючого.
Дисертанткою робиться висновок про те, що оскільки метою обов’язкового страхування професійної відповідальності арбітражного керуючого є гарантування його відповідальності перед боржником та кредиторами, то необхідно внести відповідні доповнення до ч.1 ст. 7 Закону України “Про страхування” щодо виділення окремого виду обов’язкового страхування відповідальності – страхування професійної відповідальності арбітражного керуючого на випадок заподіяння шкоди боржнику або кредиторам.
На підставі аналізу чинного законодавства та з урахуванням висловлених в науковій літературі думок, робиться висновок, що під страховими випадками треба розуміти, такі ненавмисні дії арбітражного керуючого:
• невиконання або неналежне виконанням обов’язків по складанню та веденню реєстру вимог кредиторів, що завдало шкоди для осіб, що беруть участь у справі про банкрутство;
• перевищення повноважень наданих арбітражному керуючому Законом, зборами або комітетом кредиторів, якщо це відбулось внаслідок необережності або проти волі арбітражного керуючого та завдало шкоди особам, що беруть участь у справі про банкрутство;
• невиконання або неналежне виконання обов’язку по наданню арбітражним керуючим звіту, зокрема ненавмисне перекручування або приховування інформації, що призвело до прийняття господарським судом невірного рішення;
• необґрунтоване затягування процедур банкрутства, у разі, якщо це відбулось у результаті помилки арбітражного керуючого та завдало шкоди боржнику або кредиторам;
• невиконання або неналежне виконання обов’язку щодо проведення аналізу фінансової, господарської та інвестиційної діяльності боржника, його становища на ринках, якщо це відбулось у наслідок обставин, що не залежали від арбітражного керуючого та завдало шкоди боржнику або кредиторам;
• необґрунтованість витрат при проведенні процедур банкрутства, якщо це відбулось незалежно від арбітражного керуючого;
• порушення встановленої Законом черговості задоволення вимог кредиторів, порядку розрахунку з кредиторами (неправомірне задоволення вимог кредиторів, непропорційне задоволення вимог кредиторів однієї черги), що відбулось у наслідок помилки арбітражного керуючого та призвело до завдання шкоди боржнику або кредиторам;
• ненавмисне недодержання арбітражним керуючим законодавства про працю, якщо це завдало шкоди боржнику або кредиторам.
Пропонується на законодавчому рівні закріпити можливість страхування арбітражним керуючим власного життя та здоров’я.
Обґрунтовується, що господарсько-правова відповідальність арбітражного керуючого полягає в:
• усуненні арбітражного керуючого у разі невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків у процедурі банкрутства за відсутності значної шкоди завданої боржнику чи кредиторам;
• анулюванні ліцензії арбітражного керуючого у разі невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків, що завдало значної шкоди боржнику чи кредиторам;
• відшкодуванні збитків завданих кредиторам діяльністю арбітражного керуючого.
Адміністративна відповідальність, як вид юридичної відповідальності застосовується у разі протиправних дій чи бездіяльності арбітражного керуючого за які Кодексом про адміністративні правопорушення України [3] встановлена адміністративна відповідальність. Робиться висновок про те, що не кожен арбітражний керуючий може бути притягнутий до адміністративної відповідальності.
Стверджується, що склади злочинів визначені у ст. 215 Господарського кодексу України та у Кримінальному кодексі України за порушення норм інституту банкрутства розподіляється на: 1) склади злочинів, за якими до відповідальності можуть притягатися засновники або власник суб'єкта господарської діяльності, а також службові особи суб'єкта господарської діяльності за дії, вчинені або до подання заяви про визнання банкрутом до господарського суду, або до призначення господарським судом конкретного арбітражного керуючого (ст.ст. 218-221 КК України); 2) склади злочинів, за якими до відповідальності можуть притягатися крім вищезазначених суб’єктів і арбітражні керуючі за дії, що були вчиненні після початку процедур банкрутства або надання конкретному арбітражному керуючому відповідних повноважень по справі (ст.ст. 221, 222 КК України).
Обґрунтовується доцільність уведення до Кримінального кодексу України [4] окремого суб’єкту – арбітражного керуючого, самостійно, а не у рамках поняття “службової особи”.
Автором обгрунтовується доцільність чіткого визначення часових рамок здійснення розпорядником майна своїх повноважень та пропонується внести до відповідної статті Закону зміни.
Робиться висновок про доцільність розмежування загальних та специфічних повноважень арбітражного керуючого у процедурах банкрутства, а саме: автор наголошує на необхідності чіткого визначення права арбітражного керуючого не тільки на оплату своїх послуг ,але й відшкодування витрат, понесених у зв'язку з виконанням ним своїх обов'язків, та на отримання винагороди за результати своєї діяльності.
Обгрунтовується висновок про те, що обов’язки арбітражного керуючого у судовій процедурі розпорядження майном боржника можна поділити на дві групи:
• обов’язки, що відображають направленість діяльності арбітражного керуючого. Реалізація цих обов’язків можлива лише через організацію конкретних заходів (вживання заходів по захисту майна боржників, аналізу фінансової, господарської та інвестиційної діяльності боржника). Особливістю цієї групи обов’язків є неможливість установлення у законодавстві їх вичерпного переліку.;
• обов’язки, які визначають проведення конкретних заходів арбітражним керуючим (наприклад, виявлення кредиторів, складення реєстру вимог кредиторів, тощо). Ця група обов’язків підпорядкована загальним обов’язкам арбітражного керуючого, призначеного розпорядником майна.
На підставі аналізу норм чинного законодавства та думок висловлених з цього приводу в науковій літературі, робиться висновок щодо доцільності внесення до переліку прав розпорядника майна визначених у Законі, права на звернення до господарського суду з позовними заявами про визнання угод недійсними у разі укладення їх з порушенням вимог чинного законодавства України та, зокрема, порушення керівником або органом управління боржника вимог Закону.
Особливість статусу арбітражного керуючого в судовій процедурі розпорядження майна передбачає, на нашу думку, подання звіту на затвердження господарському суду де мають відбиватися на тільки заходи, вчинені розпорядником майна на виконання свої повноважень у процедурі банкрутства, а й відомості про фінансово-господарський стан боржника тощо.
Обгунтовується доцільність надання керуючому санацією права відмовлятися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю або частково.
Крім того, автором доводиться необхідність розроблення та впровадження письмової форми та порядку щоквартального звітування керуючого санацією перед комітетом кредиторів. Пропонується внесення відповідних змін до Закону.
Керуючий санацією відповідно до ч. 6 ст. 17 Закону зобов’язаний розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, які виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації. У зв”язку із тим, що порядок і строки розгляду таких вимог Закон не встановлює (що на практиці значно ускладнює проведення процедури санації), пропонується включити до Закону статтю, яка регулювала б правовий статус поточних кредиторів у процедурах банкрутства, зокрема, питання розгляду та включення заяв таких кредиторів до вже затвердженого господарським судом реєстру кредиторів.
Крім того, автор пропонує визначити коло зобов”язань арбітражного керуючого шляхом внесення змін до відповідної статті Закону. А саме, керуючий санацією зобов'язаний:
- прийняти в господарське відання майно боржника та організувати проведення його інвентаризації;
- відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з кредиторами;
- розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника;
- організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової звітності;
- здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником; від імені боржника заявляти позови про стягнення заборгованості з дебіторів боржника, а також з осіб, які несуть з боржником відповідно до закону або договору субсидіарну (додаткову) чи солідарну відповідальність;
- розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, які виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації;
- заявляти в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника вимог кредиторів, зазначених в абзаці сьомому цієї частини;
- звітувати перед комітетом кредиторів щодо послідовної реалізації плану санації;
- здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.”
Обгрунтовується висновок про те, що процедура ліквідації не може бути продовжена господарським судом на підставі неможливості проведення продажу майна банкрута. В такому випадку воно визнається неліквідним, і після закриття реєстру вимог кредиторів передається власнику або уповноваженому органу банкрута.
На думку автора, створення ліквідаційної комісії може лише обтяжити та уповільнити процедуру ліквідації, крім того, законодавець чітко не визначив обов’язковість створення такої комісії. Тому пропонується визначити у Законі можливість створення такої комісії лише у разі необхідності. Крім того, визнається за доцільне встановити, що ліквідаційну комісію має очолювати арбітражний керуючий, який призначений ліквідатором у справі про банкрутство і який визначає повноваження ліквідаційної комісії та погоджує їх з комітетом кредиторів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативні акти
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст.141.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Cт. 15.
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – додаток до № 51. – Cт. 1122.
4. Кримінальний кодекс України // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Cт. 920.
5. Господарський процесуальний кодекс України в редакції Закону України від 21.06.2001 року "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" // Голос України. – 2001. – 5 липня.
6. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
7. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 462.
8. Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 року № 697-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 20. – Cт. 249.
9. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991 року № 1560-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 47. – Cт. 646.
10. Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 49.
11. Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” від 14 лютого 1992 року № 2114-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 20. – Cт. 272.
12. Закон України “Про споживчу кооперацію” 10 квітня 1992 року № 2265-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 30. – Cт. 414.
13. Закон України “Про банкрутство” від 14.05.1992 р. № 2343.-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 31. – Ст. 440.
14. Закон України “Про заставу” від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 47. – Ст. 642.
15. Закон України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” від 26 січня 1993 року № 2939-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 13. – Ст. 110.
16. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про банкрутство” Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.1999 р. № 784-ХIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 42– 43.
17. Закон України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16.07.99 року № 996-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 40. – Ст.365.
18. Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 року № 1775-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2000 – № 27. – Ст. 1109.
19. Закон України "Про державну статистику" від 13.07.2000 року № 1922-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 43. – Ст.362.
20. Закон України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 р. № 2181-III // Офіційний вісник України. – 2001. – № 7.
21. Закон України “Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльності в Україні” від 12.07.2001 року № 2658-III // Відомості Верховної Ради України – 2001. – № 47. – Ст.251.
22. Закон України "Про банки та банківську діяльність" 7 грудня 2000 року
№ 2121-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5-6. – Ст. 30.
23. Закон України “Про страхування” № 2745-ІІІ від 04.10.2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 7. – Ст.50.
24. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 07.03.2002р. № 3088-III // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 33. – Ст.235.
25. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 03.04.2003р. № 672-IV // Відомості Верховоної Ради. – 2003. – № 28. – Ст.210.
26. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” від 15.05.2003 року № 755-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 31. – Ст. 263.
27. Постанова Верховної Ради України "Тимчасове положення про Фонд державного майна України" від 07.07.1992 року № 2558-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 39. – Ст. 581.
28. Постанова Кабінету Міністрів України "Про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів" від 5 квітня 1994 року № 228 // Збірник постанов уряду. – 1994. – № 8. – Ст. 196.
29. Постанова Кабінету Міністрів України "Про ліцензування, атестацію та акредитацію навчальних закладів" від 12 лютого 1996 року № 200 // Збірник постанов уряду. – 1996. – № 7 – Ст. 216.
30. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств” від 17.03.2000 р. № 515 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 12. – С. 98-100.
31. Постанова Кабінету Міністрів України “Про реалізацію статей 31, 43. Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 06.05.2000 р. № 765 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 19. – Ст. 73.
32. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження положення про експертно-апеляційну раду при Державному комітеті з питань регуляторної політики та підприємництва” від 8 листопада 2000 р. № 1669 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 45. – Ст. 1944.
33. Постанова Кабінету Міністрів України “Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу” від 29 листопада 2000 р. № 1755 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 48. – Ст. 2093.
34. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності” від 4 липня 2001 р. № 756 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 27. – Ст. 1212.
35. Указ Президента України "Про утворення у арбітражних судах України спеціальних колегій щодо розгляду справ про банкрутство" від 21.04.1998 року № 333/98 // www. zakon.rada.gov.ua.
36. Указ Президента України "Про Міністерство економіки" від 23.10.2000 року № 1159/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 43. – Ст. 1826.
37. Указ Президента України "Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва" від 25.05.2000 року № 721/2000// Офіційний вісник України. – 2000. – № 22. – Ст. 888.
38. Постанова Національного банку України Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах від 12.11.2003 року № 492 // Офіційний вісник України – 2004. – № 51. – Т. 1. – Ст. 2707.
39. Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції "Про затвердження Положення про порядок навчання та підвищення кваліфікації арбітражних керуючих" від 17.03.2001 року № 57// Офіційний вісник України. – 2001. – № 14. – Ст. 638.
40. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції “Про затвердження Положення про порядок формування та ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство” від 11 квітня 2001 року № 77 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 9. – С. 298-309.
41. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції "Про затвердження методичних вказівок щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємств та ознак дій щодо приховування банкрутства, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства" від 17.10.2001 року № 10 // Українська інвестиційна газета. – 2001. – 2 липня.
42. Наказ Міністерства фінансів України “Про затвердження Інструкції по інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків” № 69 від 11.08.1994 року // www.liga.net.
43. Наказ Фонду державного майна України від 05.10.2001 року № 1809 "Про затвердження Положення про порядок погодження планів санації господарських товариств та державних підприємств, щодо яких прийнято рішення про приватизації" // Офіційний вісник України. – 2001. – № 44. – Ст. 1994.
44. Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства економіки України "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів)", від 4 травня 2001 року № 72/49 // Офіційний вісник України. – 2001 – № 21. – Ст. 975.
45. Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України "Про затвердження Порядку контролю за додержанням ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів)” від 13.02.2002 року № 22/35 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 10. – Ст. 488.
46. Наказ Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики “Про затвердження Державного класифікатору професій України” від 26.12.2005 року № 375 // www.liga.net.
47. Наказ Національної служби посередництва і примирення "Про затвердження Положення про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) у випадку неплатоспроможності власника або уповноваженого ним органу (представника)" від 30.11.2001 року № 230 // Вісник законодавства України. – 2001. – № 12. – С. 49.
48. Лист Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва "Щодо здійснення контролю за діяльністю суб'єктів підприємницької діяльності щодо додержання ними умов і правил провадження діяльності арбітражного керуючого (ліцензійних умов)" 27.08.2002 року № 4-452-1523/4650 // Вісник законодавства України. – 2002. – № 45. – С. 27-28.
49. Лист Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 09.07.2004 року № 4655 // Бухгалтерия. Налоги. Бізнес. – 2004. – № 34. – С. 10.
50. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про банкрутство” від 18.11.1997р. № 02-5/444 // Вісник Вищого арбітражного суду України. – 1998. – № 1. – С. 85-100.
51. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України “Про внесення змін і доповнень до деяких роз’яснень Президії Вищого арбітражного суду України” від 24.04.1999 р. № 02-5/195 // Правова база з питань банкрутства суб’єктів господарювання: Збірник нормативних актів. – К.: Атіка, 2000. – С. 157-158.
52. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства” від 10.05.2000 р. № 01-8/204 // Вісник Вищого арбітражного суду України. – 2000. – № 3. – С. 167-170.
53. Листа Вищого господарського суду України “Про деякі питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство” від 17.04.2002 року № 01-8/447 // Вісник законодавства України. – 2002. – № 5. – С. 15-16.
54. Оглядовий лист Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство" від 25 березня 2002 року № 01-8/339 // Вісник господарського судочинства. – 2002. – № 3. – С. 157-159.
55. Рекомендації Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 4 червня 2004 року № 04-5/1193 // Вісник господарського судочинства. – 2004. – № 4. – С. 85-102.
Нормативно – правові акти інших країн та міжнародні конвенції
56. Закон Российской Федерации «О несостоятельности (банкротстве)» от 26.10.2002 г. № 127-ФЗ // Собрание Законодательства Российской Федерации. – 2002. – № 43. – Ст. 4190.
57. Європейська конвенція з питань провадження у справах про неспроможність від 23 листопада 1995 року // Кашкин С.Ю., Четвериков А.О., Чегринец Е.А., Калиниченко П.А., Захаров А.В. Право Европейского Союза: Учебник / Московская гос. юридическая академия / С.Ю.Кашкин (ред.). – М.: Юристъ, 2003. – 926 с.
58. Європейська конвенція про деякі міжнародні аспекти банкрутства від 5 червня 1990 року // http://www.bankr.ru/doc/1047/.
59. Директива 77/187 від 14 лютого 1977 року // Кашкин С.Ю., Четвериков А.О., Чегринец Е.А., Калиниченко П.А., Захаров А.В. Право Европейского Союза: Учебник / Московская гос. юридическая академия / С.Ю. Кашкин (ред.). – М.: Юристъ, 2003. – 926 с.
60. Директива 80/97 від 20 жовтня 1980 року // Кашкин С.Ю., Четвериков А.О., Чегринец Е.А., Калиниченко П.А., Захаров А.В. Право Европейского Союза: Учебник / Московская гос. юридическая академия / С.Ю. Кашкин (ред.). – М.: Юристъ, 2003. – 926 с.

Спеціальна література
61. Агеев А.Г. Банкротство: особенности процедуры внешнего управления // Юридический мир. – 2000. – № 5. – С. 18-24.
62. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрид. лит., 1981. – 359 с.
63. Алексеев С.С. Право. – М.: Статут, 1999. – 709 с.
64. Анохин В. Несостоятельность «состоятельного» должника // Хозяйство и право. – 2001. – № 8. – С. 103.
65. Арбитражное управление / Под ред. В.В. Голубева. – М.: Статут, 2000. – 318 с.
66. Арбитражный процесс / Под ред. М.К.Треушникова и проф. В.М.Шерстюка. – М.: Городец, 2000. – 476 с.
67. Архипов И.В. Конкурсный процесс в системе торгового права России XIX века // Правоведение. – 1999. – № 1. – С.114-116.
68. Афанасьєв Р.Г. Банкрутство: напрямки удосконалення ліквідаційної процедури // Вісник ВАСУ. – 2000. – № 1. – С. 165-169.
69. Афанасьев Р.Г. Проблеми правового регулювання банкрутства за законодавством України // Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.04. / НАН України, Ін-т економіко-правових досліджень. – Донецьк, 2001. – 20 с.
70. Баранцев П. Ліквідація підприємства: правове регулювання, оподаткування // Право України. – 2000. – № 12. – С. 77-80.
71. Баренбойм П. Правовые основы банкротства. – М.: Белые альвы, 1995. – 200 с.
72. Баренбойм П., Копман А. Статус арбитражного управляющего // Российская юстиция. – 1999. – № 12. – С. 22-24.
73. Бартош В.М. Правовая природа мирового соглашения, заключаемого при банкротстве должника и при реструктуризации кредитной организации // Юридический мир. – 2001. – № 5. – С. 33-41.
74. Бірюков О. Інститут неспроможності: порівняльно-правовий аналіз: Монографія. – К.: Видавничий центр "Київський університет