Право користування чужим майном

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ТА ВИДИ ПРАВА КОРИСТУВАННЯ
ЧУЖИМ МАЙНОМ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ 10
1.1. Поняття, зміст та види права користування 10
1.2. Юридичні форми права користування чужим майном 37
РОЗДІЛ 2. РЕЧОВО-ПРАВОВІ ВИДИ ПРАВА КОРИСТУВАННЯ
ЧУЖИМ МАЙНОМ 50
2.1. Користування майном за сервітутом 50
2.1.1. Правова природа, зміст та види сервітутів 50
2.1.2. Підстави виникнення та припинення сервітутного користування 61
2.2. Емфітевтичне, суперфіціарне та інші речово-правові види права користування чужим майном 80
РОЗДІЛ 3. ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ ЗА
ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНИМ ПРАВОМ 105
3.1. Право користування за договором найму (оренди) 105
3.2. Право користування майном за договором піднайму 136
3.3. Особливості права користування майном за договором прокату
та іншими видами найму (оренди) 144
3.4. Право користування чужим майном як додатковий елемент змісту договірних правовідносин 157
3.5. Спеціальні підстави виникнення права користування чужим майном 170
ВИСНОВКИ 184
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. 191

ВСТУП

Для природного існування, духовного та фізичного розвитку людині потрібна певна кількість речей, використання яких дає їй можливість задовольняти свої потреби. Більшу частину речей, потрібних особі, вона набуває у власність із різних правових підстав – отримує від батьків, заробляє власною працею, успадковує тощо. Але є чимало ситуацій, коли потреба особи у користуванні певною річчю не може бути задоволена шляхом набуття права власності на неї. Цьому сприяють різні обставини, зокрема економічна неспроможність чи недоцільність набуття цих речей у власність.
Деколи набуття права власності на річ, у користуванні якою особа відчуває потребу, є економічно невигідним. Набагато більший зиск особа може отримати у разі взяття чужої речі в оренду. Така ситуація може складатися у сфері діяльності кожного суб’єкта цивільних відносин.
На запитання “у власність чи в оренду?” кожен дасть свою відповідь, яка ґрунтується на його інтересах, на системі власних світоглядних орієнтирів.
Якщо особа схиляється до того, що більшу вигоду вона одержить не від купівлі певної речі, а від взяття її в оренду, на допомогу прийде можливість користування майном, що належить іншому суб’єктові, яка визначена у нормах, систему яких становить інститут користування чужим майном.
Користування майном самим власником, безперечно, має свої переваги, які випливають із того, що він сам є “володарем”, ”господарем”, наділеним “владою” над річчю. Між власником та річчю немає проміжної особи, і це дозволяє йому задовольняти свої потреби власними “авторитарними” діями.
У разі користування чужим майном обсяг права користування чужим майном визначається, зазвичай, його власником. Між користувачем та майном стоїть постать власника цього майна.
Залежність користувача чужого майна від волі власника, тобто певна нестабільність права користування чужим майном, яскраво відображена в українській народній творчості, у якій віддзеркалено норми українського звичаєвого права: “на чужому коні далеко не поїдеш”, “чужим волом не доробишся” тощо.
Потреба стабілізації цивільного обороту зумовила необхідність посилення охорони інтересів користувачів чужим майном, зменшення їх залежності від волі (сваволі) власників. У результаті таких суспільних процесів поступово була створена правова конструкція “речові права на чуже майно”. За її допомогою права користувача чужим майном одержали належну правову охорону.
Право користування чужим майном узалежнене від права власності, але юридична природа права користування є сталою, незмінною. Вона не залежить від того, хто отримує зиск від майна: власник чи інша управнена особа (термін “управнена особа” вперше був введений у законодавчу лексику Господарським кодексом України). У зв’язку з цим юридична інтерпретація права користування та права користування чужим майном має ґрунтуватися на одних і тих же засадах.
Право користування чужим майном завжди є елементом змісту речових або зобов’язальних правовідносин, але у структурі цих правовідносин його місце та значення може бути різним. Скажімо, у сервітутному правовідношенні право користування виступає основною і єдиною правоможністю управненої особи, а у таких багатокомпонентних речових правах на чуже майно як емфітевзис, суперфіцій, право господарського відання, право оперативного управління та інші – лише однією з основних правоможностей змісту правовідношення.
У договірних правовідносинах право користування чужим майном може виступати основним, “конститутивним” правом сторони договору, яке визначає правову мету договору (договір найму та інші договори про передачу майна у користування), або додатковим (неосновним) правом суб’єкта договірного правовідношення, правовою метою якого не є користування чужим майном (договори про надання послуг, договори перевезення, договори зберігання та ін.).
Право користування чужим майном може виступати і елементом змісту недоговірного зобов’язального правовідношення.
Це породжує низку як наукових, так і практичних проблем.
На проблеми правового регулювання відносин користування чужим майном звертали увагу давно, але у сучасній юридичній науці комплексного його дослідження не проводили.
Актуальність дослідження проблем права користування чужим майном зумовлює і відродження у цивільному праві України інституту речових прав на чуже майно та зміни, які внесені у законодавство щодо регулювання договірних відносин користування чужим майном.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планових тем наукової роботи кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка “Проблеми удосконалення цивільного законодавства в умовах інтеграції України в Європейське Співтовариство” на 2002-2004 роки (номер державної реєстрації 0103U005937) та “Вдосконалення цивільного законодавства в світлі нового Цивільного кодексу України” на 2005-2008 роки (номер державної реєстрації 0105U004945).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний цивілістичний аналіз права користування чужим майном і вироблення на цій основі пропозицій, спрямованих на удосконалення регулювання відносин користування чужим майном законодавством України, а також практики його застосування.
Для досягнення цієї мети було поставлено такі завдання:
- сформулювати та уточнити поняттєво-термінологічний апарат у сфері користування чужим майном, зокрема, визначити зміст понять “користування”, “користування чужим майном” та “право користування чужим майном”;
- висвітлити загальні цивілістичні засади наукового дослідження правового регулювання відносин користування чужим майном;
- визначити зміст права користування чужим майном та його місце у системі речових прав;
- виявити особливості основних правових форм користування чужим майном;
- проаналізувати зміст норм Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів щодо права на користування чужим майном;
- розробити й обґрунтувати рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення законодавчого забезпечення користування чужим майном.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини щодо користування чужим майном, урегульовані цивільним законодавством України.
Предметом дослідження є проблеми законодавчого забезпечення права користування чужим майном, застосування цивільного законодавства у процесі забезпечення цивільних прав та інтересів користувачів чужим майном.
Методи дослідження. У проведенні дослідження використовувався комплекс загальнонаукових та спеціально-юридичних методів, сформованих на засадах діалектичного підходу до наукового пізнання правових явищ. Серед загальнонаукових методів застосовувались: системний (у з’ясуванні місця права користування чужим майном у системі речових прав), структурно-функціональний (для визначення правової природи і структури досліджуваного явища), порівняльний (для порівняння основних правових форм користування чужим майном). Використання для дослідження становлення та розвитку у цивільному праві України інституту користування чужим майном історико-правового методу дало можливість зрозуміти зміст і сутність цього інституту та його розвиток. Формально-юридичний метод застосовувався для комплексної характеристики законодавства України про користування чужим майном. Для з’ясування змісту відповідних правових норм використовувався метод наукового тлумачення права. Для узагальнення правозастосовної практики – метод вивчення юридичної практики. Окремі рекомендації та пропозиції щодо удосконалення цивільного законодавства обґрунтовано за допомогою прогностичних методів.
Теоретичну основу дослідження становлять наукові положення, які викладені в працях А. А. Агаркова, Д. В. Бобрової, Д. М. Генкіна, О. В. Дзери, С. Дністрянського, А. С. Довгерта, О. С. Йоффе, В. М. Коссака, Н. С. Кузнєцової, І. М. Кучеренко, Л. А. Лунца, В. В. Луця, Р. А. Майданика, Д. І. Мейєра, І. Б. Новіцького, О. Огоновського, О. А. Підопригори, М. Г. Проніної, О. А. Пушкіна, З. В. Ромовської, Р. Саватьє, Ф. К. Савіньї, А. М. Савицької, Н. О. Саніахметової, В. І. Сінайского, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Суханова, Б. Й. Тищика, С. Я. Фурси, Р. О. Халфіної, Є. О. Харитонова, Я. М. Шевченко, Г. Ф. Шершеневича та інших науковців.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним дослідженням проблем правового регулювання відносин щодо користування чужим майном в Україні. У роботі обґрунтовано і сформульовано положення та висновки, які й становлять наукову новизну дисертаційного дослідження і виносяться на захист. Основними із них є такі:
– охарактеризовано право користування чужим майном як передбачена законом або набута у встановленому законом порядку можливість одержувати користь із чужої речі (майна) шляхом учинення певного виду поведінки;
– зміст права користування чужим майном запропоновано визначати як сукупність різноманітних видів поведінки, які може здійснювати особа щодо чужої речі;
– подано видову класифікацію користування: фізичне та юридичне; продуктивне та непродуктивне; тривале (постійне), періодичне (дискретне) та одноактне; одноособове, спільне та почергове; правомірне та неправомірне; самостійне та залежне;
– запропоновано поділ права користування на повне та неповне;
– охарактеризовано основні особливості права користування чужим майном за нормами речового та зобов'язального права та запропоновано розмежовувати речово-правові, зобов'язально-правові та спеціальні види права користування чужим майном;
– визначено зміст та особливості сервітутного користування;
– обґрунтовано висновок про те, що встановлення оплатних сервітутів є підставою виникнення змішаних речово-зобов'язальних відносин, регулювання яких здійснюється нормами як речового, так і зобов'язального права, та уточнено коло осіб, які мають право надавати сервітутне користування земельною ділянкою шляхом укладення договору;
– зроблено висновок про те, що права користування емфітевта та суперфіціарія є елементами змісту змішаних речово-зобов'язальних правовідносин;
– запропоновано розмежовувати поняття "предмет договору найму" та "предмет користування за договором найму";
– обґрунтовано висновок про те, що здача майна у найм та піднайм є видами юридичного користування, що отримали самостійне законодавче регулювання;
– визначено юридичний склад, який є підставою виникнення права користування чужим майном за заповідальним відказом та умови правомірності використання чужого майна для самозахисту, у стані крайньої необхідності та необхідної оборони.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення, пропозиції, узагальнення та висновки дослідження можуть бути використані у подальшій науково-дослідній роботі, у навчальному процесі, у судовій та договірній практиці.
Положення і висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані у законотворчій діяльності – в процесі вдосконалення окремих норм цивільного законодавства України.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію виконано і обговорено на кафедрі цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка.
Положення дисертаційної роботи апробовано в процесі читання лекцій із курсу “Цивільне право України” для студентів юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка та практичних і семінарських заняттях із спецкурсів “Теоретико-правові проблеми цивільного права” і “Право власності та інші речові права”.
Основні положення і висновки оприлюднено на: ІV Всеукраїнській науково-практичній конференції з питань кодифікації законодавства України (м. Київ, 1997); Х Регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 2004); Регіональній міжвузівській науковій конференції молодих вчених та аспірантів (м. Івано-Франківськ, 2004); ХІІ Регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 2006); VІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 2006).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено у десяти публікаціях, зокрема, у шести наукових статтях, які опубліковано у спеціальних виданнях, визнаних ВАК України як фахові з юридичних наук, та у 4-х збірниках тез виступів на науково-практичних конференціях.
Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (214 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок, серед них основного тексту – 190 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. Поняття право користування використовується у більшості інститутів речового і зобов’язального права, проте у юридичній літературі не вироблено єдиного поняття змісту права користування, немає легального визначення цього поняття у цивільному законодавстві України. Це пов’язано з тим, що дати загальноохопне законодавче визначення користування, а відтак і права користування, яке б задовольняло всіх, неможливо. Немає у цьому і практичної потреби, адже щоразу поява якоїсь нової речі, зі своїми особливостями використання, могла б не поміститися у це визначення.
2. Право користування чужим майном узалежнене від права власності, але юридична природа права користування є сталою, незмінною. Вона не залежить від того, хто отримує зиск від майна: власник чи інша управнена особа. У зв'язку з цим, юридична інтерпретація права користування та права користування чужим майном має ґрунтуватися на одних і тих же засадах.
3. За своїм соціальним та економічним призначенням права користування чужим майном не є однорідними. Одні права служать виключно для забезпечення певних потреб управненої особи, але є права, здійснення яких тісно пов’язано з правами третіх осіб та суспільними інтересами загалом. Тому у передбачених законом випадках нездійснення особою належного їй права користування може вести до його припинення (нездійснення користування чужим майном, яке надає особі сервітут, “протягом трьох років підряд” (ст. 406 ЦК України), невикористання земельної ділянки наданої для користування з правом забудови протягом трьох років підряд (ст. 416 ЦК України) і т.п. )
4. Сучасна юридична наука виділяє у змісті правовідношення лише суб’єктивні права та суб’єктивні обов’язки, але, як свідчить аналіз структури окремих видів цивільних правовідносин окремі суб’єктивні права особи, зокрема, і право користування чужим майном, можуть виступати одночасно і її обов’язками. Тому у структурі змісту окремих видів цивільних правовідношень слід виділяти не тільки права та обов’язки, але і такі елементи, які є для суб’єкта правовідношення одночасно і правом, і обов’язком – “права-обов’язки” та ”обов’язки-права”.
5. Коли об’єктом найму є майно, невикористання якого впродовж тривалого строку може призвести до істотного чи повного його знецінення, істотно впливає на прибутковість використання даного майна (цілісні майнові комплекси, земельні ділянки та ін.), то управнений користувач чужим майном не тільки має право, але і зобов’язаний належним чином експлуатувати таке майно.
У зв’язку з цим ст. 773 ЦК України пропонується доповнити ч. 4 такого змісту:
“4. Якщо невикористання предмета найму може призвести до його знищення або знецінення, то його використання є обов’язком наймача”.
6. Право користування чужим майном опосередковують інститути і речового і зобов’язального права. Наявність спільних ознак прав користування чужим майном, які опосередковують ці дві групи інститутів дає підстави виділяти речово-правові, зобов’язально-правові та спеціальні види права користування чужим майном.
7. Значна частина правовідносин, які опосередковують користування чужим майном (оплатні сервітути, емфітевзис, суперфіцій, найм та ін.) є змішаними (речово-зобов’язальними або зобов’язально-речовими).
8. Сервітути як права користування чужим майном обтяжують власність, звужують зміст правоможностей власника. Тому згідно із ст. 98 (п. 4) Земельного кодексу України земельні сервітути повинні здійснюватись “способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений”. Правило названої норми визначає межі здійснення сервітутів, проте стосується суто сервітутів земельних, якими перелік сервітутів не вичерпується.
Для розширення можливостей визначення змісту та меж права користування сервітутноуправненої особи подібні положення доцільно закріпити й у статті 404 ЦК України.
9. Змістом сервітуту є певний вид та зміст (об’єм) права користування чужим майном, яке надається конкретній особі чи власникові “панівного майна” з метою задоволення певних конкретних потреб управненого. Види та зміст сервітутного користування бувають різними і визначаються при встановленні сервітуту. Можливість встановлення сервітутів заповітом та договором створює умови для виникнення сервітутів, у яких зміст та вид права користування управненого (сервітуарія) може бути визначений нечітко. У таких випадках зміст сервітуту може визначити суд шляхом тлумачення правочину, яким сервітут встановлено за правилами ст. 213 ЦК України. Проте при тлумаченні змісту сервітутного користування доцільно виходити з того, що коли при встановленні сервітуту вид користування чітко не було визначено, сервітутне користування здійснюється відповідно до призначення речі у момент встановлення сервітуту.
10. Згідно зі ст. 402 (ч. 2) ЦК України, договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Положення цієї статті треба уточнити та узгодити з нормою ст. 100 (ч. 3) Земельного кодексу України, яка передбачає державну реєстрацію земельних сервітутів.
Оскільки реєстрації потребує сервітут як речове право на чуже майно, то абз. 2 ч. 2 ст. 402 ЦК України пропонується викласти у такій редакції:
“Земельні сервітути підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому законом. Право користування за земельним сервітутом виникає з моменту його державної реєстрації.”
11. Договір як підстава виникнення емфітевзису не тільки встановлює речове право на чуже майно, але є і підставою виникнення договірних, зобов’язальних правовідносин, що існують поряд із речовим правом користувача між користувачем та власником, і емфітевзис має багато спільних ознак із договором найму (оренди), який, у свою чергу, є підставою виникнення зобов’язального правовідношення (між наймачем та наймодавцем) з елементами речових уповноважень, які набуває наймач (орендар) на майно наймодавця.
12. Цивільний кодекс України не встановлює ні мінімальних, ні максимальних строків, на які можна встановлювати право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), але, як свідчить історія розвитку цього інституту, ці строки завжди були достатньо тривалі. Оскільки встановлення землекористування на тривалі строки забезпечує стабільність цих відносин і, як свідчить практика, сприяє залученню землекористувачем коштів для розвитку сільськогосподарського виробництва та підвищення ефективності використання землі, то є обґрунтованою і заслуговує підтримки висловлена у літературі пропозиція щодо встановлення у Цивільному кодексі України (гл. 33 ЦК) мінімального строку емфітевтичного користування тривалістю 50 років.
13. У визначенні договору найму у ЦК України ужито словесну конструкцію ”передає або зобов’язується передати”, що стало підставою допускати можливість існування реальних договорів найму. Пропонується відмовитись від правової конструкції реальний договір найму і на законодавчому рівні визнати усі договори найму виключно консенсуальними.
14. Договір найму породжує правовідношення, у якому обидві сторони – і наймач, і наймодавець, набувають і прав, і обов’язків, а тому правовідношення, яке виникає з договору найму, має складну структуру. У ньому відбувається подвоєння усіх елементів зобов’язання – сторін, прав вимоги, обов’язків. Тому у цьому правовідношенні можна виділити декілька окремих зобов’язальних відношень – зобов’язань.
Першим є зобов’язання між наймодавцем і наймачем, за яким наймодавець (боржник) зобов’язується надати користування своїм майном наймачеві, що надає наймачеві (кредитору) право вимагати від наймодавця надання йому такого користування.
Друге – це зобов’язання між наймачем (боржником) та наймодавцем (кредитором), за яким наймач зобов’язується сплачувати певну плату за надане право користуватися зданим у найм майном, що, у свою чергу, надає право наймодавцеві (кредитору) вимагати такої оплати. Останнє постає з моменту укладення договору, але починає діяти, якщо інше не обумовлено договором з моменту надання наймодавцем зданого у найм майна у користування. Названі зобов’язання нерозривно взаємопов’язані і “становлять дві половинки одного і того ж юридичного правочину“.
15. Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов’язанням є правовідношення між двома сторонами – боржником та кредитора, у якому боржник зобов’язався вчинити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Оскільки у зобов’язанні одна сторона завжди є боржником, а інша – кредитором, то положення ст. 510 (ч. 3) ЦК України, яка говорить про те, що “якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї“, є неточним та не узгоджується з ст. 509 ЦК. Бути одночасно і боржником, і кредитором у одному зобов’язанні одна й та ж особа не може. Одночасно мати права та обов’язки можуть не сторони одного зобов’язання, а суб’єкти складного правовідношення, яке об’єднує декілька зобов’язань.
Тому у ст. 510 ЦК термін “зобов’язання” доцільно замінити на “зобов’язальне правовідношення” та ч. 3 ст. 510 ЦК України викласти у такій редакції: “якщо кожна із сторін у зобов'язаному правовідношенні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї”.
16. Пропонується у Цивільному кодексі України відмовитись від використання терміна “прокат” та замінити його українським терміном-синонімом “договір побутового найму” (“побутовий найм”), який передає основну суть цього договору – майно надається у користування передовсім громадянам для задоволення їх побутових потреб.
17. У результаті укладення договору піднайму виникає складна система правових зв’язків: наймодавець – наймач – піднаймач – наймодавець. І за структурою правових зв’язків, і за змістом прав та обов’язків суб’єктів правовідносин щодо використання майна піднайм є набагато складнішим від договору найму. Проте у Цивільному кодексі України піднайму приділено лише одну статтю 774, яка, звичайно, не може урегулювати усіх питань, які виникають при укладенні таких договорів на практиці.
18. Договір піднайму є однією з форм здійснення права користування, а тому наймач, який сплачує наймодавцеві обумовлену договором плату, повинен мати можливість найефективнішого використання, узятого у користування майна. Послідовному впровадженню у Цивільному кодексі України принципу вираженого у формулі “дозволено все, крім забороненого законом”, відповідало б закріплення у ч. 2 ст. 774 ЦК України правила: “наймач має право здавати надане йому у користування майна у піднайм, якщо при укладенні договору найму між сторонами не було обумовлено інше. Передача у піднайм окремих видів майна може бути заборонена законом”.
19. У Цивільному кодексі України доцільно закріпити положення про те, що припинення договору найму за домовленістю сторін є підставою припинення договору піднайму лише тоді, коли таке положення було закріплено у договорі піднайму.
20. Заповідальний відказ може покладає на спадкоємця “обов’язок надати іншій особі право користування ними успадкованим майном”, а це надає відказоодержувачеві “право вимоги до спадкоємця” (ч. 4 ст. 1238 ЦК України), тобто право вимагати від спадкоємця виконання певних дій, визначених у заповіті. Тому заповідальний відказ є підставою виникнення зобов’язального правовідношення, а право користування відказоодержувача є “зобов’язальним”.
21. Підставою виникнення права користування за заповідальним відказом є ланцюжок юридичних фактів: заповіт, у якому на спадкоємця покладено обов’язок надати іншій особі (відказоодержувачеві) право користування певним спадковим майном; смерть спадкодавця або оголошення спадкодавця померлим; прийняття спадщини спадкоємцем; прийняття заповідального відказу особою, на користь якої він зроблений.
22. Використання чужого майна особою у стані крайньої необхідності та для самозахисту може завдати власникові шкоду, але визнається правомірним, оскільки вчинялося у зв’язку з виникненням обставин (юридичного складу), передбачених законом. Воно спрямоване не на заподіяння шкоди, а на досягнення іншої мети – усунення небезпеки.
23. Правовою підставою, яка дає право використати чуже майно працівниками правоохоронних органів для виконання ними своїх службових обов’язків, є сукупність таких обставин:
- термінова потреба проїзду до місця події, для виконання своїх обов’язків, потреба певного майна для припинення злочинів, для переслідування та затримання осіб, які підозрюються в їх вчиненні, необхідність доставки до лікувальних установ осіб, що потребують термінової медичної допомоги тощо;
- неможливість виконання співробітниками покладених на них обов’язків іншим чином, тобто без використання майна належного фізичним чи юридичним особам.
24. Використання чужого майна працівниками правоохоронних органів за умов передбачених законом для виконання своїх службових обов’язків дає можливість їм досягти певного позитивного результату, тобто отримати від чужого майна користь, але ці відносини не є цивільними, оскільки згідно із ч. 1 ст. 1 ЦК України, цивільними відносинами є немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Разом з тим право використати майно та ознаки, які визначають правомірність такого користування, закріплені у ЦК України (глава 82), а тому ці відносини не можуть не бути об’єктом дослідження цивілістичної науки.
25. Правомірне використання майна фізичної чи юридичної особи працівником міліції чи співробітником служби безпеки є підставою виникнення правовідношення, за яким власник майна має право вимагати компенсувати амортизацію майна та відшкодування іншої шкоди, яка була йому заподіяна.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Підопригора О. А. Основи римського приватного права. – К.: Вища шк., 1995. – 267 с.
2. Антические риторики: ( Переводы ) Собрание текстов, статьи, комент. и общ. ред А.А. Тахо-Роди; ( Вступ. статья А. Ф. Лесова ). – М.: Изд-во МГУ, 1978. –352 с.
3. Римское частное право. – М.: Новый юрист. 1997.– 512 с.
4. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Том 2. – К.: Наукова думка, 1976. – 543 с.
5. Дністрянський С. Річеве права. – Прага, 1923. – 204 с.
6. Огоновський О. Систем австрийского права приватного. Науки загальні і права річеві. НТШ. – Львів, 1897. – 336 с.
7. Мейер Д. И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По исправленому и дополненому 8-му изд., 1902. Изд. 2-е., испр. – М.: Статут, 2000. – 831 с.
8. Победоносцев К. Курсь гражданского права.Часть І. – С.-П., 1873. – 689 с.
9. Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность. – М-Л., Изд-во Акад. наук СССР, 1948. – 840 с.
10. Французский гражданский кодекс. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 1101 с.
11. Новий тлумачний словник української мови. – К.: Аконіт, 2001. – 809 с.
12. Дзера О. В. Право власності в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 816 с.
13. Гражданское право Украины / Под ред. проф. А. А. Пушкина, доц. В. М. Самойленко. – Харьков.: Основа, 1996. – 440 с.
14. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004.– Ч. 1. – 692 с.
15. Цивільне право України: Підручник / Є. О. Харитонов, Н. О. Саніахме¬то-ва. – К.: Істина, 2003. – 776 с.
16. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В. М. Коссака). –К.: Істина, 2004. – 976 с.
17. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького.– К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т. 1. – 480 с.
18. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відповід. ред. О. В. Дзери (кер.ав.кол.), Н. С. Кузнецової, В. В. Луця / – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. І. – 832 с.
19. Суханов Е. А. Лекции о праве собственности. – М.: Юрид. лит., 1991. – 240 с.
20. Комментарий к Гражданскому кодексу Республики Беларусь. – Минск. Амалфея, 2000.
21. Савиньи Ф. К. Обязательственное право. – М.: Типография А В. Кудряв-це¬вой, 1876. – 579 с.
22. Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної Республіки // П. Стецюк. Станіслав Дністрянський як конституціаліст. – Львів, 1999. – 232 с.
23. Дюги Л. Общие преобразования гражданского права со времени Кодекса Наполеона.– М.: Государственное издательство, 1919. – 110 с.
24. Цивільне право: навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. Загальна частина / За ред.О. А. Підопригори та Д. В. Бобрової. – К.: Вентурі, 1995. – 416 с.
25. Маттеи У., Суханов Е. Основные положения права собственности. – М.: Юристъ, 1999. – 384 с.
26. Генкин Д. М. Право собственности в СССР. Госюриздат. – М., 1961. – 223 с.
27. Гражданское право. Часть первая: Учебник / Под ред. А. Г. Калпина, А. И. Масляева. – М.: Юристь, 1997. – 472 с.
28. Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. Монографія. – К.: Вентурі, 1996. – 272 с.
29. Пересунько С. І. Право державної власності в Україні (історія, сучасність, перспективи). – Кіровоград: Єлисавет, 1998. – 297 с.
30. Особливі види права користування виділяло уже римське право, у якому договір найму розглядався однією із правових формою користування – різ-но¬видом “jus fruendi” (Див. О. А. Підопригора. Основи римського приватного права. – К.: ”Вища школа”, 1995. – С. 105-106; Тищик Б. О., Орач Є. М. Основи приватного римського права. – Львів: ЛДУ, 1993. – С. 92.
31. Огоновський О. Австрійське общеє право приватне. – Т. 1., 1880.
32. Дністрянський С. Цивільне право. Т. 1. – Відень, 1919. – 1063 с.
33. Германское право. Часть І. Гражданское уложение: Пер. с нем. / Серия: Современное зарубежное и международное частное право. – М.: Меж¬ду¬на-род¬ный центр финансово-экономического развития, 1996. – 552 с.
34. Kodeks cywilny. – Krakow: Wydawnictwo GEO, 1994. – 208 с.
35. Гражданский кодекс Латвийской Республики (Принят 23 января 1937 г. Введен в действие с 1992 г.). – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 830 с.
36. Законы гражданские. Томъ ІІ. Составитель И. М. Тютрюмовъ. – Петроградъ, 1915. – 2293 с.
37. Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР. Науково-практичний коментар. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1973. – 217 с.
38. Слипченко С. А. Право доверительной собственности. –Харьков: Консум, 2000. – 176 с.
39. Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права. Т. 1: Введение. Торговые деятели. – М.: Статут, 2003. – 480 с.
40. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. – М.: Изд.”Юр. л-ра”, 1974. – 345 с.
41. Довгерт А. Система приватного права та структура нового Цивільного кодексу України // Українське право. –1997. – Число 1.– С. 16-27.
42. Повітряний кодекс України // Відомості Верховної Ради. –1993. – №25. –ст. 274.
43. Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. // http://zakon1. rada.gov.ua.
44. Положення про використання повітряного простору України. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 р. №401 //http://zakon1.rada.gov.ua.
45. Титова Н. І. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. –1998 – № 4. – С. 10-15.
46. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Науково-навчальний посібник // За ред. докт. юрид. наук, проф. Н. І. Титової. –Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.
47. Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради. –2002. – № 3-4. –ст. 27.
48. Земельний кодекс України. Коментар. – Харків: Одіссей, 2002. – 600 с.
49. Закон України від 8 червня 2000р. “Про охорону культурної спадщини” // Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 39. – ст. 333.
50. Скіфські кургани роздаються селянам Дніпропетровщини як земельні паї. Адреса статті: http://www. ukrland.org.ua /index. php /articele /articelepage /528 /1/10/18.02.2003.
51. Галянтич М., Махінчук В. Реалізація права на житло – як особисте не-май¬нове благо // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 1. – С. 43-46.
52. Житлове право України: Навч. посіб. / М. К. Галянтич, Г. І. Коваленко. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 480 с.
53. Ухвала Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 14.06.2000 // ”Законодательство Украины “Юрист Плюс”.
54. Закон України від 3 червня 2004 р. “Про внесення змін до деяких актів України щодо захисту населення від впливу шуму” // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 36. – ст. 434.
55. Закон України від 24 лютого 1994 р. “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 27. – ст. 218.
56. Закон України від 16 жовтня 1992 р. “Про охорону атмосферного повітря”// Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 50. – ст. 678.
57. Гуляк Я. В. Договір найму (оренди) житла за цивільним законодавством України. Автореф. дис... канд. юрид. наук. – Одеса, 2005. – 24 с.
58. Закон України від 21 лютого 2006 р. “Про захист тварин від жорстокого поводження” // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 27 (07.07.2006). – ст. 230.
59. Європейська конвенція про захист хребетних тварин, що викори¬сто¬ву-ють¬ся для дослідних та інших наукових цілей 1986 р. // http://zakon1 .rada.gov.ua.
60. Муромцев С. Гражданское право Древнего Рима. – М., 1883.
61. Підопригора О. А., Підопргора О. О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів. – К.: Юрінком Інтер, 1998, – 336 с.
62. Герасименко В., Луб’яна Е., Солощук М., Федечко Л. Договірні правовідносини при створенні та використанні об’єктів інтелектуальної власності // Право України. – 1999. – № 7. – С. 77-81.
63. Дельцова Н. В. Природа права на результати интелектуальной деятель-но¬сти // Актуальные проблемы правоведения. – 2003. – № 3. – С. 149-152.
64. Святоцький О., Федченко Л. Інтелектуальна власність – найважливіша складова нематеріальних активів // Право України. – 1998. – № 7, – С. 33-38.
65. Підопригора О. Основні новели Четвертої книги Цивільного кодексу України // Вісник Львівського університету. – Серія юридична. – Львів, 2004. –Вип. 39. – С. 315-318.
66. Пронина М. Г. Имущественный наем в отношениях между социалис¬ти-ческими организациями. – Минск.: Наука и техника, 1969.– 140 с.
67. Ромовська З. Українське цивільне право. Академічний курс. Підручник. –К.: Атіка, 2005. – 560 с.
68. Коссак В. М. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правові аспекти). –Львів: Центр Європи, 1996. – 216 с.
69. Юридичний словник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1983. – 871 с.
70. Погрібний С. О. Володіння у цивільному праві: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2002. – 280 с.
71. Мейеръ Д. И. Русское гражданское право – 1902. – 676 c.
72. Агарков М. Избранные труды по гражданскому праву. Том 2. – М.: А.О “Центр Юр ИнфоР”, 2002. – 452 c.
73. Січна Л. Право користування атмосферним повітрям // Право України. –1999. – № 11. – С. 61-63.
74. Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефронь. – Т.ХХІХ. – С.-Петер-бургь., 1990. – 468 с.
75. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 1998. – 353 с.
76. Малиновський О. Термінологія цивільного права // Червоне право. – 1928.–№ 8.
77. Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. Т. 3., – К.: Наукова думка, 1993 – 592 с.
78. Станіславський А. Исследования начал ограждения имущественных от¬но-ше¬ний в древних памятниках русского законодательства // Д. Мейер. Юри-ди¬ческий сборник. – Казань, 1855.
79. Ідеться про ст. 18 Короткої редакції Правди Руської. (Див.: Российское законодательство Х-ХІ веков. Т. І. – М.: Юридическая литература, 1984).
80. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. – К.: Ви-дав¬ництво Київського університету, 1968. – 167 с.
81. Нелин А. И. Собрание малоросийских прав 1807 г., его содержание и зна¬че¬ние. Автореф. дисс... канд. юрид. наук. – К., 1990. – 23 с.
82. Яковлів А. Український кодекс 1743 року: “Права по которымъ судится ма¬лороссийский народ”: його історія, джерела та систематичний виклад змісту. – Мюнхен, 1949. – 211 с.
83. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. / Відп. ред. Шемшученко Ю. С.– К., 1997. – 548 с.
84. Підопригора О. А. Про деякі проблеми речового права в Україні // Основні напрямки реформи цивільного права в Україні. Збірник статей і матеріалів. Видання 2-ге, доповнене. – К., 1997. – С. 88-94.
85. Золотар В. А. Коментар до ст. 156 ЖК Української РСР // Жилищный ко¬декс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. – К.: Из¬да-тельство по¬литической литературы Украины, 1990. – 542 с.
86. Довгерт А. Новий Цивільний кодекс України // Цивільний кодекс України. – К.: Істина, 2003. – 359 с.
87. Луць В. В. Система договорів за проектом нового Цивільного кодексу України // Основні напрямки реформування цивільного права в Україні. Збірник статей та матеріалів. – К., 1997. – С. 95-102
88. Гордон М. В. Система договоров в советском гражданском праве // Науч. Зап. Харьковского юрид. ин-та. – Вып. 5. – Харьков: ХЮИ, 1954.
89. Дністрянський С. Австрійське право облігаційне. Вип. ІІ. – Львів.: НТШ, 1901.
90. Тищик Б. Й., Орач Е. М. Основи приватного римського права. – Львів: ЛДУ, 1993.
91. Яковлев В. Ф. Структура гражданских правоотношений // Гражданские правоотношения и их структурные особенности. Сборник ученых трудов. Выпуск 39. – Свердловск, 1975. – 149 с.
92. Майданик Р. Місце зобов’язання в праві України // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 4. – С. 3-6
93. Гуляєв О. М. Права вещные // Академічна юридична наука / За заг. ред. Ю. С. Шемчушенка – К.: Ін Юре, 1998. – 503 с.
94. Йоффе О. С. Избранные труды по гражданскому праву. – М.: Статут, 2000.– 777 с.
95. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2-х т. / За заг. ред Я. М. Шевченко. – Т. 1. Загальна частина. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 520 с.
96. Саватье Р. Теория обязательств. Юридический и економический очерк. – М.: Изд. Прогрес, 1972. – 440 с.
97. Чеговадзе Л. А. Структура и состояние гражданского правоотношения. –М.: Статут, 2004. – 542 с.
98. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). – М.: Спаркс, 1995. – 556 с.
99. Бартошек М. Римское право (понятия, термины, определения) / Пер. с чешск. – М.: Юрид. лит., 1989. – 448 с.
100. Михайленко О. О. Речово-правові обмеження права приватної власності за стародавнім римським та сучасним цивільним правом України. Автореф. дис... канд. юрид. наук. – Харків, 2003. – 20 с.
101. Синайский В. И. Русское гражданское право. – М.: Статут, 2002. – 638 с.
102. Закон України від 18.11.2003 р. “Про телекомунікації” // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 12. – ст. 155.
103. Хвостов В. М. Система римского права. – М.: Изд.”Спарк”, 1996. – 522с.
104. Цивільний кодекс України. Проект (25 серпня 1996 р.) // Українське пра-во. – 1996. – Число 2 (4).
105. Йоффе О. С., Мусин В. А. Основы римского гражданского права. Изд. Ленинградского университета, 1974. – 156 с.
106. Годэмэ Е. Общая теория обязательств. – М.: Юрид. изд. Министерства юстиции СССР, 1948.
107. Пушкін О. А., Скакун О. Ф., Влас І. І. Теоретичні проблеми нового цивіль¬ного законодавства України // Основні напрямки реформування цивільного пра¬ва в Україні. Збірник статей та матеріалів. – К., 1997. – С. 13-18.
108. Кулинич П. Ф. Право земельного сервітуту: поняття, види та порядок реалізації // http://www.ulti.kiev.гa/uk/library/ comments/ comment5; Земельний кодекс України. Коментар. – Харків, 2002.
109. Памятники римского права: Законы XII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997. – 608 с.
110. Мітягіна С. Земельні сервітути //http://www.minjust.gov.ua
111. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Кн. первая: Изд. 2-е, испр. – М.: Статут, 2000. – 848 с.
112. Василевская Л. Ю. Учение о вещных сделках по германскому праву. – М.: Статут, 2004. – 536 с.
113. Закон України від 1 липня 2004 р. “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 51.– ст. 533.
114. Шевченко Я. Н. Право собственности в Украине. – К.: БЛИЦ-ИНФОРМ, 1996. – 320 с.
115. Безсмертна Н. Публічність як один із принципів речових прав на нерухоме майно // Право України. – 2005. – № 6. – С. 47-50.
116. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. №671 “Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів” // Офіційний вісник України. – 2004. – № 21 (11.06.2004). – ст. 1420.
117. Федорович В. Права на землю невласників земельних ділянок // Вісник Львівського університету. – Серія юридична. Випуск 37. – Львів, 2002. – С. 378-382 с.
118. Каракаш И. И. Право собственности на землю и право землепользования в Украине: Научно-практ. пособие. – К.: Истина, 2004. – 216 с.
119. Нараівський Р. Правовий порадник. – Коломия.: Видавництво “Рекорд”, 1932.
120. Постанова Пленуму Верховного Суду України №7 від 04.10.91 р. “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок” // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. – К.: Юрінком, 1995.
121. Дністрянський С. Австрийське право обліґацийне. Вип. 2. – Львів: НТШ, 1902.
122. Яворська О. Речеві права у проекті Цивільного кодексу // Новий Цивільний кодекс України та його вплив на подальший хід і зміст кодифікаційного процесу в Україні. Тези доповідей учасників ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції з питань кодифікації законодавства України. – К., 1997.– С. 51-52
123. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 21-22. –ст. 135.
124. Закон України від 26 квітня 2001 р. “Про охорону дитинства” // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 30. – ст. 142.
125. Закон України від 2 червня 2005 р. “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” // Відомості Верховної Ради. –2005. – № 26 (30.06.2005). – ст. 354.
126. Гражданское и торговое право капиталистических государств. – М.: Междунар. отношения, 1993. – 560 с.
127. Цивільний кодекс України. Проект (20 березня 1996 року). – К., 1996.
128. Ухвала Верховного Суду України від 19.05.2004 р. Справа № 6-14576кс03 // ЛІГА Бізнес Інформ.
129. Римское частное право: Учебник / Под ред. И.Б. Новицкого и И. С. Перетерского. – М.: Новый юрист, 1997. – 512 с.
130. Зобків М. Емфітевза греко-римського права. Аграрно-правна студия // Часопись правнича и економічна. – Львів, 1902. – Т. 4/5. – С. 1-40.
131. Энциклопедический словарь (Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефронь). – Т. 20. – С.-Петербургь, 1890. – 480 с.
132. Гутьєва В. В. Емфітевзис у римському праві та його рецепція у праві України. Автореф. дис... канд. юрид. наук. – Львів, 2003. – 19 с.
133. Чубатий М. Огляд історії українського права. – Львів, 1922. – Ч. 1-2. – 321 с.
134. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: (в 4 т.) / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. – Т. 1. –К.: А.С.К. – Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. – 928 с.
135. Довгерт А. О рабочей сессии в Лозанне (Швейцария) по вопросам гар-монизации гражданского и коммерческого права // Українське право. – 1994. –№ 1.
136. Михайленко О. Емфітевтичне право – традиція класичної цивілістики // Право України. – 2005. – № 6. – С. 44-47.
137. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 31. – ст. 440.
138. За законодавством Російської імперії право забудови могло вста¬нов¬лю¬ва-тися на строк не менше 36, але не більше 99 років.
139. Цивільний кодекс України. Коментар. Видання 2-ге із змінами за станом на 15 січня 2004 р. – Харків: ТОВ Одіссей, 2004. – 856 с.
140. Мартин В. М. Право користування чужою земельною ділянкою для забу-до¬ви (суперфіцій) // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законо¬дав-ства України. Збірник наукових статей. Вип. ХІІІ. – Івано-Франківськ: Плай. 2004.– С. 100-105.
141. Ємельянов В. П. Гражданское право Украины. Практическое пособие. Изд. 2-е, испр. и доп. – Харьков: НПКФ ”Консум”, 1996. – 236 с.
142. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 18. – № 19-22, – № 21-22. – Ст. 218.
143. Гражданское право: В 2 т. Том 1. Учебник / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.:Издательство БЕК, 2000. – 816 с.
144. Підопригора О. А. Про деякі проблеми речового права в Україні // Основні напрями реформи цивільного права в Україні. Збірник статей та матеріалів. Видання 2-ге. – К., 1997. – С. 88-94.
145. Петров Д.В. Право хозяйственного ведения и право оперативного управления. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2002.–361с.
146. Петров Д. В. Правовая сущность институтов хозяйственного ведения и оперативного управления // Правоведение. – 2001. – № 3. – С. 77-95.
147. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга вторая: Договоры о передаче имущества. Изд. 2-е, стереотипное. – М.: Статут, 2000. –800 с.
148. Загорулько О. А. Заклад як речевий спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – Харків, 1997. – 20 с.
149. Закон України від 02.10.1992 р. “Про заставу“ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 47. – ст. 642.
150. Лист Вищого арбітражного суду від 30.12.1999 р. “Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства“
151. Ландкоф Н. С. Основи цивільного права. – К., 1941.
152. Иоффе О. С. Обязательственное право. – М.: Юрид. лит., 1975. – 880 с.
153. Основи цивільного законодавства Союзу РСР 1991 р. // “Известия”, 26 июня 1991 г.
154. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. Книга друга / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової.– К.: Юрінком Інтер, 2002. – 640 с.
155. Агарков М. М. Избранные труды по гражданскому праву. В 2-х т. Том I. –М.:А. О “Центр Юр ИнфоР”, 2002. – 490 с.
156. Дністрянський С. Mandatum в почині правного розвою. Студия з римского права // Часопись правнича і економічна. – Львів, 1904.– Т. 6/7. – С. 1-160.
157. Томчишен С. Консенсуальна природа договору майнового найму // Підприємництво, господарство і право. – 2005, – № 8, – С. 24-27.
158. Боровиковский А. Законы гражданские. Изд. 10-е. – С.-Петербургъ, 1901.
159. Левенсон Д. С. Договор аренды транспортних средств. – М.: Юридическая литература, 1969. – 120 с.
160. Денисов С. А. Некоторые общие вопросы о порядке заключения договора // Актуальные проблемы гражданского права / Под ред. М. И. Брагинского; Исследовательский центр частного права. Российская школа частного права. – М.: Статут, 1999. – 464 с.
161. Дювернуа Н. Л. Чтения по гражданскому праву. Томъ 1. – С.-Петербургъ, 1898. – 672 с.
162. Новицкий И. Б. Имущественний наем: текст и комментарий к ст.ст. 152-179 ГК. – М., 1923.
163. Мартин В. М. Договір найму майна у проекті Цивільного кодексу // Новий Цивільний кодекс України та його вплив на подальший хід і зміст кодифікаційного процесу в Україні. Тези доповідей учасників ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції з питань кодифікації законодавства України. – К., 1997. – С. 67-69.
164. Закон ловецький для Королівства Галичини і Володимириї з Великим Князівством Краківським 2 листопада 1908 р., ухвалений галицьким Сеймом краєвим і санкціонований цісарським розпорядженням з дня 13 липня 1909 р.
165. Галіахметов І. Підприємство як об’єкт оренди // Підприємство, господарство і право. – 2004. – № 11. – С. 42-45.
166. Золотар В. А. Коментар до глави 25 ЦК Української РСР // Цивільний кодекс УРСР. Науково-практичний коментар. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1971. – С. 240-260.
167. Закон України від 2 жовтня 2003 р. “Про внесення змін до Закону України “Про оренду землі”// Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 10. – ст. 102.
168. Закон України від 16 липня 1999 р. “Про концесії” // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 41. – ст. 372.
169. Луць В. В. Строки в цивільних правовідносинах: Конспект лекцій з спецкурсу. – Львів: ЛДУ, 1992. – 107 с.
170. Архів Господарського суду у Львівській області. Справа №1/888-10/202.
171. Коссак В. М. Оперативні санкції в новому Цивільному кодексі // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Львів, 2000. – Вип. 39. – С. 278-281.
172. Перечень основных ремонтно-строительных работ капитального и текущего ремонта жилых и общественных зданий и сооружений (Приложение к письму Госстроя Украины от 13.01.98 г. № 7/11).
173. Положення про технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів автомобільного транспорту (затв. наказом Мінтрансу України від 30.03.1998 р., № 102).
174. Мороз М. В. Правові питання оренди майна державних підприємств. Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – Харків, 2000. – 20 с.
175. Орлова Н. В. Договор имущественного найма. Договор о безвозмездном пользовании имуществом (ссуда) // Советское гражданское право. Том 2. – М., 1961.
176. Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментарій. – К.: Видав. політичн. л-ри України, 1971. – 540 с.
177. Архів Львівського господарського суду: Справа № 1/597-4/74; Справа №1/597-4/74; Справа № 1/551; Справа № 1/684-10/232; Справа №1/234; Справа №1/684-10/232.
178. Бабичев Н. Т., Боровский Я. М. Словарь латинских крылатых слов: 2500 единиц. / Под ред. Я. М. Боровского. – 3-е изд., стер. – М.: Рус. яз., 1988. – 960 с.
179. Победоносцев К. П. Курс гражданского права. Часть ІІІ. – М.: Статут, 2003. – 608 с.
180. Цивільне право. Частина друга. – К.: Вентурі, 1996. – 480 с.
181. Роз’яснення Вищого арбітражного суду від 14.01.1992 р. № 01-7/56 “Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладенні зміні, розірванні та виконанні договорів оренди нежилих приміщень” // http: // zakon1. rada.gov.ua.
182. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
183. Законы гражданские. Составитель И. М. Тютрюмовъ. Томъ І. – Петрог-радъ: И