ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВІРНОГО ПРАВА

Краткое описание

ЗМІСТ

Вступ 5

Розділ 1. Концептуальні засади формування та розвитку
господарського договірного права як нормативної підсистеми 20

1.1. Договір - засаднича категорія господарського договірного права:
питання загальної теорії 22
1.2. Договір в механізмі соціального регулювання господарських
відносин: загальна характеристика, функції 54
1.3. Господарське договірне право – комплексний правовий
інститут в системі права України 80
1.4. Cтруктурні особливості господарського договірного права України 109

Висновки по першому розділу 146

Розділ 2. Джерела господарського договірного права:
поняття, види, система 150
2.1. Соціальні регулятори господарських договірних відносин та їх види 152
2.2. Нормативно-правові джерела (форми): загальна характеристика, дія в часі та напрямки удосконалення 177
2.3. Правові звичаї (звичаї ділового обороту), їх місце в ієрархії
джерел та особливості застосування 214
2.4. Судова практика як соціальний регулятор договірних відносин 244
2.5. Проблемні питання формулярного права в сучасних умовах господарювання 283

Висновки по другому розділу 317

Розділ 3. Правовий порядок у господарських договірних
відносинах та проблема засобів його забезпечення 320
3.1. Сутність категорії правового порядку у сфері господарювання 322
3.2. Теоретичні проблеми недійсності господарських договорів як
засобу обмеження договірної саморегуляції 349
3.3. Організаційні господарські договори – правовий засіб
упорядкування і координації господарських відносин 382
3.4. Договори в сфері державного господарювання – правовий засіб забезпечення публічних інтересів (на прикладі державних контрактів) 414
3.5. Судове тлумачення господарського договору і його роль у
забезпеченні правового порядку в договірних відносинах 451

Висновки по третьому розділу 483

Висновки 487

Список використаних джерел 507
ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Проблематика господарських договорів традиційно посідає важливе місце в господарсько-правових дослідженнях. За часів адміністративно-розподільчої економіки господарський договір як правова форма господарських зв’язків здебільшого підпорядкувався актам централізованого планування і через це являв собою досить “жорстку”, загалом імперативно врегульовану конструкцію. В умовах ринкового господарювання законодавець має вирішувати набагато складнішу задачу регламентації господарських договірних відносин, основу якої складає загальнодозвільний тип правового регулювання у поєднанні з елементами імперативності, необхідної, насамперед, для підтримання правопорядку у сфері економіки, забезпечення публічних потреб в певних товарах, роботах, послугах, захисту економічно слабкішої сторони в договорі. Для цього законодавчо повинні визначатися загальні принципи регулювання договірних відносин в сфері економіки, які складали б цілісну і внутрішньо несуперечливу основу правил щодо порядку укладення, змісту господарських договорів окремих видів, забезпечення їх виконання, зміни та розірвання тощо. В умовах реформування економічної системи України, створення повноцінного національного ринкового середовища, що має здатність до саморегуляції, зміни акцентів у державному регулюванні економікою одним із завдань господарсько-правової науки є створення сучасної концепції господарського договірного права, яка могла би бути покладена в основу розв`язання нагальних проблем правового регулювання господарських договірних відносин.
Із прийняттям 16 січня 2003 р. Господарського та Цивільного кодексів України склалися усі передумови для виведення досліджень господарсько-договірної тематики на інший, якісно новий рівень - створення загальної теорії господарського договірного права як одного з базових інститутів господарського права. Сучасна кодифікація господарського та цивільного законодавства України, в процесі якої в Господарському та Цивільному кодексах України знайшли закріплення загальні положення про господарські та цивільно-правові договори, надала додаткового імпульсу для розробки концептуальних засад формування, функціонування та подальшого розвитку господарського договірного права в системі права України, дослідження його функціональних зв`язків з її елементами, структури, системи джерел, особливих правових засобів, сформованих в рамках цього інституту, за допомогою яких має досягатися утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України.
Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах бюджетних тем юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка: „Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян України” (номер теми 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019 U007725) та „Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу” (номер теми 06-БФ-042-01).
Об`єктом дослідження є сукупність правових, соціологічних, економічних, ідеологічних закономірностей, відповідно до яких в сучасній правовій системі України сформовано, функціонує та розвивається господарське договірне право.
Предметом дослідження є загальнотеоретичні питання господарського договірного права як комплексного правового інституту.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у створенні науково обґрунтованої концепції розвитку господарського договірного права як складової системи права України, визначенні основних напрямів розв`язання важливої науково-прикладної проблеми правового регулювання господарських договірних відносин та забезпечення правового порядку у сфері господарювання в умовах соціально-орієнтованої ринкової економіки.
Для досягнення зазначеної мети дисертанткою поставлені такі завдання дослідження:
визначити сутнісні особливості договору як універсальної правової категорії, які зумовлюють можливість його використання в процесі організації (самоорганізації) відносин у сфері господарювання, його роль в механізмі соціального регулювання господарських відносин;
обґрунтувати місце господарського договірного права в системі права України, який формується внаслідок процесів спеціалізації в праві;
виявити особливості внутрішньої побудови (структури) господарського договірного права як нормативної підсистеми;
дослідити систему джерел господарського договірного права (юридичних та позаюридичних), їх взаємопов`язаність та ієрархію з позицій юридичного та соціологічного позитивізму та теорії природного права;
дослідити сутність правового порядку в сфері господарювання, як смислоутворюючої категорії господарського договірного права;
проаналізувати особливі конструкції господарського договірного права, за допомогою яких досягається забезпечення правового порядку в сфері господарювання.
Методологічною основою проведеного дослідження є філософські методи пізнання (діалектичний, герменевтичний) та філософські категорії (єдності історичного та логічного, конкретного і абстрактного, формального і змістовного, одиничного та загального, теоретичного та емпіричного), загальнонаукові методи пізнання (аналіз та синтез, системно-структурний, моделювання, абстрагування, формально- та деонтично-логічний, історичний аксіоматичний), спеціальні міждисциплінарні методи наукового пізнання (синергетичний, соціологічний, праксеологічний) та спеціальні методи, що використовуються у правознавстві (методи тлумачення норм права, юридико-догматичний, порівняльно-правовий). Застосування системного підходу дало можливість виявити місце господарського договірного права в системі права України, виявити його функціональні зв`язки з іншими елементами правової системи (в тому числі із юридичною практикою та правосвідомістю), дослідити його як утворення, що знаходиться у єдності із умовами його існування та розвивається під впливом зовнішнього середовища, яке постійно змінюється. Завдяки аксіоматичному методу дослідження теоретичні положення загальної теорії права, філософії права, соціології, економічної теорії та синергетики сприймалися без додаткових обґрунтувань та пояснень. Застосування синергетичного підходу дозволило дослідити проблеми джерел господарського договірного права, категорію правового порядку та юридичних засобів його забезпечення крізь призму зовнішньої організації та самоорганізації суспільних відносин. Комплексне застосування здобутків праксеології (загальної теорії людської діяльності), економічної соціології (в традиції М.Вебера – Е. Дюркґайма – Т. Парсонса), соціології права, методу моделювання та синергетичного підходу дозволило визначити, зокрема теоретичні засади побудови моделей організаційних господарських договорів, договорів в сфері державного господарювання, конструкції недійсності господарських договорів та судового тлумачення договорів як засобів забезпечення та підтримання правового порядку. Порівняльно-правовий метод використано при дослідженні цивільного та торгового законодавства пострадянських країн (Республіки Грузія, Республіки Латвія, Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан) та країн Заходу (Німеччини, Франції, США, провінції Квебек), а також міжнародних конвенцій та уніфікацій комерційного (торгового) права з метою виявлення оптимальних шляхів правового регулювання господарських договорів із використанням зарубіжного досвіду.
Науково-теоретичною основою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі теорії держави, теорії права, соціології права, історії права, господарського та господарського (арбітражного) процесуального права, цивільного права та процесу, інших галузевих правових наук дожовтневого, радянського та сучасного періодів: зокрема, Т.Є. Абової, М.М. Агаркова, С.С. Алексєєва, Ж.-Л. Бержеля, А.Г.Бикова, А.Г. Бобкової, Т.В. Боднар, М.I. Брагiнського, Є.В. Васьковського, А.Б. Венгерова, А.В. Венедиктова, С.Й. Вільнянського, О.М. Вінник, В.В. Вітрянського, З.М.Заменгоф, І. Є. Замойського, Г.Л.Знаменського, О.С.Iоффе, Г. Єллінека, В.П. Казимирчука, Н.I.Клейн, А.Д. Корецького, О.О. Красавчикова, В.М. Кудрявцева, Н.С. Кузнєцової, В.В.Лаптєва, О.Е. Лейста, В.В.Луця, В.К.Мамутова, В.С.Мартемьянова, М.М. Марченка, В.М.Можейка, В.П.Мозолiна, I.Б.Новицького, М. Оріу, І.Г.Побiрченка, Й.О. Покровського, Г.В.Пронської, Б.I.Пугiнського, П.М. Рабіновича, Д.Н.Сафiуллiна, I.А.Танчука, Ф.В.Тарановського, В.А. Удінцева, Р.О. Халфиної, П.П. Цитовича, О.Ф. Черданцева, Г.Ф. Шершеневича, В.С. Щербини, Л.С. Явича, В.Ф. Яковлєва), а також представників філософської, соціологічної та економічної думки (зокрема, М. Вебера, Г.-Ґ.Ґадамера, Е. Дюркґайма, Л. фон Мізеса, В. Ойкена, Т. Парсонса, П. Сорокіна).
Емпіричною основою дослідження є Конституція України, Господарський та Цивільний кодекси України, закони та інші нормативно-правові акти, якими регулюються окремі види договірних відносин в сфері господарювання, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України з питань застосування законодавства, роз’яснення та листи Вищого господарського суду з питань застосування законодавства щодо вирішення справ господарської юрисдикції, судові акти (рішення, постанови) місцевих господарських судів України, Вищого господарського суду України та Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, постановлені при розгляді господарських договірних спорів, практика Антимонопольного комітету України, іноземне законодавство в частині регулювання підприємницьких (комерційних) договорів, Принципи міжнародних комерційних договорів та Принципи європейського договірного права.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в сучасному українському правознавстві комплексним монографічним дослідженням господарського договірного права як інституту господарського права, спрямованим на розв`язання важливої наукової та практичної проблеми правового забезпечення соціально орієнтованої економіки, підтримання правового порядку в сфері господарської діяльності через оптимальне поєднання зовнішнього, в тому числі нормативно-правового, регулювання господарських договірних відносин та їх саморегуляції.
Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в теоретичних положеннях та висновках, найважливішими з яких є наступні.
Вперше:
- запропоновано визначення господарського договірного права як інституту господарського права - сукупності господарсько-правових норм, що регулюють усі стадії існування договірного зобов`язання, а також стадію укладення господарського договору;
- визначено, що господарське договірне право, як елемент системи права України, є комплексним інститутом (цілісною нормативною підсистемою комплексного характеру), що утворюється нормами господарського та цивільного права внаслідок процесів спеціалізації в праві (уніфікації/інтеграції, предметної та функціональної диференціації, конкретизації);
- обґрунтовано положення про те, що господарське договірне право є складним правовим інститутом, загальну частину якого утворюють загальні положення ГК про господарські договори (господарські зобов`язання), особливу частину - норми законів та інших нормативно-правових актів, якими регулюються окремі види господарських договорів;
- обґрунтовано висновок про те, що функціональні зв`язки між господарським та цивільним правом як елементами системи права України зумовлюють особливості його норм (елементного складу) та їх структурної побудови: поряд із регулятивними галузевими нормами-правилами, що сформовані в результаті правової диференціації і мають традиційну структуру, в господарському договірному праві існує значна кількість логічних норм, структурні елементи яких знаходяться в різних законодавчих актах (ГК, ЦК тощо), що є відображенням процесів правової уніфікації/ інтеграції та конкретизації;
- досліджено господарське договірне право з точки зору відповідності його як нормативної підсистеми вимогам деонтичної логіки - узгодженості, збалансованості та повноти;
- обґрунтовано, що в правовому регулюванні господарських договірних відносин, основу якого складає загальнодозвільний тип, лакунами (прогалинами) можна вважати лише таку неповноту, яка виявляється внаслідок відсутності правової норми, видання якої передбачено законом для регулювання певного фрагменту господарських договірних відносин;
- комплексно досліджено джерела господарського договірного права як ієрархічну систему соціальних норм (регуляторів), що сформовані в процесі соціальної взаємодії, в тому числі в сфері економіки;
- визначено, що в рамках позитивізму (юридичного та соціологічного) всі джерела господарського договірного права суспільних відносин поділяються на: 1) формально-юридичні (інституційні) джерела, що існують у вигляді нормативно-правових актів (форм права) та утворюються на державно-владному рівні; 2) інші соціальні (позаюридичні) джерела, що існують як факти соціальної дійсності і формуються внаслідок процесів саморегуляції в суспільстві: норми моралі, правові звичаї (звичаї ділового обороту) та формулярне право („квазіправо”);
- визначено, що судова практика як соціальний регулятор договірних відносин займає проміжне становище між нормативним та індивідуальними рівнями соціальної регуляції, не поглинаючись жодним з них, і формується „на стику” нормативно-правових джерел (в ряді випадків - позаюридичних джерел) та правил, самостійно визначених сторонами в договорі;
- досліджено дію в часі норм господарського договірного права, при цьому основними способами такої дії визначено перспективну та негайну дію, яка включає і ультраактивну форму (переживаючу дію старого закону);
- визначено, що сфера застосування звичаю ділового обороту як підпорядкованого договору регулятора господарських договірних відносин обмежується майново-господарськими відносинами та організаційними господарськими відносинами за участю суб`єктів господарювання, які знаходяться в стані рівності;
- обґрунтовано, що застосування звичаю ділового обороту в регулюванні господарських договірних відносин має допускатися за такої сукупності умов: відсутності відповідного нормативно-правового регулювання певного виду договору; несуперечності звичаю вимогам закону; відсутності в тексті договору узгоджених сторонами окремих прав та обов`язків, які можуть бути визначені на основі звичаю;
- визначено, що судова практика як соціальний регулятор (джерело права) виступає засобом забезпечення відповідності господарського договірного права як системи норм вимогам деонтичної логіки (узгодженості, збалансованості, повноти), зокрема, через заповнення правових лакун;
- запропоновано до судової практики як джерела господарського договірного права включити: а) обов`язкові для виконання акти Конституційного Суду України; б) правоположення Верховного Суду України та Вищого господарського суду України, призначені для забезпечення однаковості правозастосування; в) окремі судові акти (рішення, постанови), які виносяться при вирішенні спорів у договірних відносинах судами першої інстанції та/або апеляційними господарськими судами і Вищим господарським судом України при перегляді судових актів („казуальне право”);
- обґрунтовано, що формулярне право, що первісно походить з індивідуального рівня в соціальному регулюванні, є обов`язковим для невизначеного кола осіб актом автономної нормотворчості („квазіправом”); з метою захисту прав та законних інтересів слабкішої сторони в договорах приєднання воно має контролюватися законодавцем (через визначення критеріїв нікчемних умов договорів приєднання) та судами при розгляді спорів, пов`язаних із договорами приєднання (через встановлення пріоритетів тлумачення договорів приєднання);
- визначено сутність правового порядку в господарських договірних відносинах як реальну відповідність дій (актів правореалізації) суб`єктів господарського договору встановленому для такого виду договорів правовому режиму, нормам інших соціальних регуляторів та індивідуальним (саморегулятивним) правилам поведінки, узгодженим сторонами договору;
- запропоновано класифікацію організаційних господарських договорів за критерієм юридичного становища сторін: координаційні, субординаційні та координаційно-субординаційні;
- запропоновано виділення договорів у сфері державного господарювання як самостійного типу господарських договорів;
- обґрунтовано положення про недоцільність застосування норм ЦК щодо притримання та передання відступного до господарських договірних зобов`язань, що виникають з договорів в сфері державного господарювання, які мають важливе соціально-економічне значення (обтяжені публічним інтересом), в тому числі державних контрактів (планових господарських договорів);
- обґрунтовано, що судове тлумачення господарського договору слугує засобом забезпечення правового порядку в господарських договірних відносинах в їх динаміці, спрямованим, зокрема, на попередження порушення договірного зобов`язання.

Удосконалено:
- загальнотеоретичні характеристики договору як спільного синтетичного акту, в якому поєднуються такі форми правореалізації, як використання, дотримання та виконання; переважання тієї чи іншої форми правореалізації визначається особливостями предмету регулювання відповідної галузі та втілюється в особливостях галузевої конструкції договору;
- положення про господарський договір як синтетичний акт правореалізації, в якому форми реалізації права (дотримання, виконання і використання) комбінуються залежно від виду господарських відносин, що ним опосередковується (безпосереднє здійснення господарської діяльності або її організація), мети правового регулювання окремих видів господарських договорів та їх соціального (публічного) значення;
- положення про те, що в механізмі правового регулювання господарських відносин договір виконує подвійну функцію: 1) на стадії виникнення прав та обов`язків - юридичного факту, з яким пов`язується виникнення правовідношення; 2) на стадії реалізації норм права, суб`єктивних прав та обов`язків - зобов`язання;
- поняття організаційного господарського договору як дво- або багатосторонньої угоди немайнового характеру між суб`єктами господарювання та/або угоди між суб`єктом (суб`єктами) господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень, мета яких (угод) полягає у забезпеченні організованості процесу господарської діяльності, в тому числі створення передумов для існування майново-господарських зобов`язань.
Дістали подальший розвиток:
- загальна теорія договору як засобу саморегуляції суспільних відносин, універсальність якого зумовлюється комунікативністю - іманентною рисою людської спільноти;
- положення про те, що ступінь допустимості договірної саморегуляції в різних сферах суспільних відносин повинен визначатися із урахуванням цілей та методів їх правового регулювання ;
- аналіз нормативно-правових та позаюридичних обмежень принципу свободи договору в господарсько-договірних відносинах;
- напрямки подальшого поглиблення спеціалізації ГК в частині регулювання організаційних господарських договорів та договорів у сфері державного господарювання;
- характеристика норм моралі як: 1) самостійних регуляторів договірних відносин, особливості дії яких виявляються у впливі на правосвідомість сторін господарського договору, вибір ними певного варіанту поведінки, а також при застосуванні їх судом як оціночних норм; 2) аксіологічних засад, які мають визначати зміст інших джерел (форм права, звичаїв, судової практики, формулярного права);
- положення про те, що реалізація в повному обсязі ідеї правової держави, як підпорядкованого праву соціального інституту і невід`ємного елемента громадянського суспільства, передбачає виконання нею не тільки певних соціальних обов`язків перед суспільством, але й легітимізовану можливість впливу на упорядкування (організацію) господарської діяльності (обмеження у визначених випадках договірної свободи, контроль за діяльністю монополій, захист конкуренції в сфері підприємницької діяльності, захист прав споживачів тощо);
- положення про планову сутність господарських договорів (у тому числі державних контрактів), як одну з їх кваліфікуючих ознак;
- концепція трансформації плану у договір (А.Г. Биков) відповідно до сучасних умов господарювання, яка може скласти теоретичну основу законодавства про забезпечення пріоритетних публічних (в тому числі державних) потреб у певних товарах, роботах, послугах і захист інтересів суб`єктів господарювання у договірних відносинах із державою;
- критерії розмежування договорів у сфері державного господарювання з адміністративними договорами та, відповідно, розмежування юрисдикцій спеціалізованих судів України щодо розгляду спорів, які виникають в таких договірних відносинах.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає у розширенні методологічної бази господарсько-правових галузевих досліджень, зокрема у застосуванні міждисциплінарних підходів до пізнання сутності господарсько-правових явищ. Одержані результати можуть бути використані: в подальших теоретичних дослідженнях, в тому числі створенні сучасної загальної теорії договору; при визначенні основних напрямів подальшого розвитку теорії господарського права в цілому та формуванні його загальної частини (зокрема, дослідження та моделювання юридичних засобів, спрямованих на забезпечення суспільного господарського порядку); у доопрацюванні та удосконаленні чинного господарського та цивільного законодавства як в частині загальних положень про угоди/правочини, договори та договірні зобов`язання, так і в частині правового регулювання окремих видів господарських договорів; у практиці правозастосування з метою подолання існуючих проблем розуміння співвідношення Господарського та Цивільного кодексів України в частині регулювання договірних відносин, а також при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України, рекомендаційних роз`яснень та інформаційних листів Вищого господарського суду України з питань застосування законодавства; у навчальному процесі при викладанні дисциплін „Господарське право”, „Господарське процесуальне право”, спецкурсу „Господарські договори”, підготовці відповідних підручників, посібників та методичних рекомендацій.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки та пропозиції одержані авторкою у результаті вивчення та аналізу біля 700 наукових і нормативно-правових джерел, матеріалів судової практики.
Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення дисертації, висновки та практичні рекомендації обговорювалися і були схвалені на засіданнях кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження використовувалися дисертанткою в науково-педагогічній діяльності, в тому числі при читанні спецкурсу „Господарські договори” та курсу „Господарське процесуальне право” (протягом 2000-2004 р.) на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження апробовані і знайшли відображення в низці положень Господарського кодексу України, в розробці якого дисертантка брала участь як член робочої групи.
Окремі положення дисертації доповідалися на Круглому столі „Проблеми вдосконалення господарського законодавства України” (17-18 квітня 2001 р., м. Київ), Республіканському науково-практичному семінарі “Нові Цивільний та Господарський кодекси України і проблеми їх застосування” (23 квітня 2003 р., м. Харків), ІХ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (13-14 лютого 2003 р., м. Львів), Науково-практичній конференції “Правові аспекти практики вирішення спорів та перегляд у касаційному порядку судових рішень щодо сплати податків та обов’язкових платежів суб’єктами господарювання” (22-23 грудня 2003 р., м. Ірпінь), Х регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (5-6 лютого 2004 р., м. Львів), Міжнародній науково-практичній конференції “Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора” (30 вересня – 1 жовтня 2004 р., м. Донецьк), на Круглому столі „Актуальні проблеми господарського права” (16 грудня 2004 року, м. Київ), І Міжнародній науково-методичній конференції “Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу” (3-4 грудня 2004 р., м. Хмельницький), ХІ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (3-4 лютого 2005 р., м. Львів), Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (13-14 квітня 2005 р., м. Київ), Міжнародній конференції в рамках ІІ читань пам’яті академіка В. М. Корецького “Формування правової системи України на сучасному етапі” (21-22 квітня 2005 р., м. Дніпропетровськ), Науково-практичній конференції “Вдосконалення судочинства при здійсненні касаційної перевірки ухвал, рішень та постанов місцевих та апеляційних господарських судів щодо застосування податкового законодавства та державного регулювання господарських правовідносин” (20-21 квітня 2005 р., м. Хмельницький), Міжнародній науковій конференції „Наукові правничі школи Київського університету” (12 жовтня 2005 р., м. Київ), Міжнародній науковій конференції молодих вчених „Четверті осінні юридичні читання (21-22 жовтня 2005 р., м. Хмельницький), Науково-практичній конференції „Реалізація чинних Цивільного та Господарського кодексів України: проблеми та перспективи” (24 листопада 2005 р., м. Київ), ХІІ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (9-10 лютого 2006 р., м. Львів), Науково-практичній конференції „Вдосконалення судоустрою та господарського судочинства: проблеми і перспективи” (12-13 квітня 2006 р., м. Донецьк), Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (20-21 квітня 2006 р., м. Київ).
Публікації. Основні положення та результати дисертації викладені в монографії „Господарське договірне право України (теоретичні аспекти)”, 25 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України, а також у матеріалах та тезах науково-практичних, науково-методичних конференцій, семінарів та круглих столів. Окремі положення дисертації відображені у навчально-методичних виданнях (навчальному посібнику „Господарський договір та способи його укладання”, практикумі з господарського права) та науково-практичному коментарі до Господарського кодексу України, співавтором якого є дисертантка.

Список литературы

ВИСНОВКИ

І. Проведене дослідження (із врахуванням соціологічного, історичного, порівняльно-правового, економічного, синергетичного аспектів) дає змогу визначити концептуальні засади функціонування та подальшого розвитку господарського договірного права України. Сформульовані теоретичні висновки мають значення для подальшого розвитку теорії господарського права України та розв`язання важливої наукової та практичної проблеми правового забезпечення господарських договірних відносин в умовах соціально-орієнтованої ринкової економіки.
Договір є загальноправовою категорією та універсальним засобом самоорганізації різноманітних суспільних відносин. Виступаючи правовою формою соціального спілкування (взаємодії), договір спрямовується на досягнення його сторонами певних соціально значущих цілей, правомірного результату, що потребує не тільки узгодження інтересів суб’єктів, але і їх адекватності суспільним потребам та інтересам. Широка сфера застосування конструкції договору в різних галузях права визначається комунікативністю як сутнісною характеристикою членів суспільства та їх спільнот.
В господарському праві конструкція договору використовується для опосередкування відносин між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючими суб`єктами-юридичними особами, що складаються в процесі здійснення та організаціїї господарської діяльності.
Договір як абстрактне поняття може розумітися: 1) як дво- або багатостороння угода/домовленість, яка слугує підставою виникнення відносин, за якими визнається правовий (юридичний) характер; 2) як зобов`язання, абстрактна модель правового зв`язку між суб`єктами правовідношення, в якому управненій особі протистоїть конкретний зобов’язаний суб’єкт і де праву однієї особи протистоїть обов’язок іншої особи до відповідної поведінки; 3) як різновид правових засобів, які призначені для організації та регулювання відповідних суспільних відносин.
В механізмі правового регулювання господарських відносин на стадії виникнення прав та обов`язків (правовідносин) договір виступає первинноутворюючим юридичним фактом самостійно або, в ряді випадків – в сукупності з іншими юридичними фактами. На стадії реалізації норм права, а також суб`єктивних прав та обов’язків, основним елементом якої є правовідношення, найбільш повно розкривається сутність договору як зобов`язання, його програмно-координаційні та регулятивні властивості. В загальнотеоретичному аспекті господарський договір виступає актом реалізації норм, в якому поєднуються використання дозволянь, дотримання заборон, виконання зобов’язувань, і який спрямований на досягнення соціально значущих цілей та задоволення певних інтересів учасників господарських відносин та інтересів суспільства в цілому.
Оскільки договір, в тому числі господарський, є соціальним явищем, його укладення приводить в динамічний стан нормативні регулятори, що існують у двох площинах: нормативно-правовій (юридичній), в якій можна прослідкувати перехід правової норми в активну, працюючу стадію; поза-юридичній, яка пов’язана із дією інших моделей управління системою суспільних відносин, існуючих у вигляді різноманітних соціальних норм.
Особливості предмету та методу господарського права як комплексної галузі права в системі права України зумовлюють і своєрідність господарського договірного права як правового інституту, його структури та норм, що його утворюють.
Методологічною основою концепції господарського договірного права в цілому, його місця в системі права України, засад формування та розвитку виступає системність права та правова спеціалізація як вияв цієї системності. Господарське договірне право як інститут сформоване і розвивається в рамках процесів уніфікації/ інтеграції, диференціації та конкретизації. Саме під таким кутом зору мають вирішуватися: 1) питання системи господарського законодавства (розташування нормативного матеріалу в різних законодавчих актах); 2) проблема дублювання та неузгодженості між нормами, що регулюють договірні відносини, Господарського кодексу України як спеціального закону, який регламентує відносини, що складаються в сфері професійної (господарської) діяльності та її організації), та Цивільного кодексу України як загального закону.
Інститут господарського договірного права як елемент системи права загалом є комплексним правовим інститутом (цілісною нормативною підсистемою комплексного характеру), що сформований і розвивається в рамках процесів правової спеціалізації – уніфікації (інтеграції), предметної та функціональної диференціації та конкретизації. В такій якості він перебуває у різноманітних зв`язках з іншими елементами системи права (зокрема, цивільним правом) на внутрішньому, галузевому та міжгалузевому рівнях. Господарське договірне право як сукупність господарсько-правових норм, що регулюють усі стадії існування договірного зобов`язання, а також переддоговірну стадію (стадію укладення господарського договору), є складним інститутом господарського права, в якому виділяються загальні положення про договори та спеціальні норми про окремі види господарських договорів.
В структурі господарського договірного права виділяються загальна та особлива частини. До загальної частини включаються загальні положення ГК, що встановлюють уніфіковані правила про господарські договори незалежно від їх виду, та доповнюються у передбачених ГК випадках загальними нормами цивільного законодавства про зобов’язання та договори. Особливу частину складають норми ГК та інших нормативно-правових актів, якими регулюються окремі види господарських договорів.
Оскільки господарське договірне право є інститутом господарського права, немає підстав для виділення його принципів у вигляді самостійної системи. Зміст норм цього інституту визначається конституційними, міжгалузевими та галузевими (господарсько-правовими) принципами. Інституційним принципом господарського права можна вважати принцип обмеження свободи договору у передбачених законом випадках. Обмежувачі договірної свободи в сфері господарювання знаходяться: 1) в нормативно-правовій площині, де вони об’єктивовані у нормах законодавства і існують у вигляді імперативних приписів (заборон або позитивних зобов’язувань); 2) позаюридичній, в якій вони існують у неформалізованому вигляді як певні загальні ідеї („правила чесної поведінки”, “принципи гуманності та моралі” тощо), яких мають дотримуватися усі учасники господарських правовідносин.
Особливостю господарського договірного права як інституту є наявність у ньому поряд із нормами із традиційною структурою (гіпотезою, диспозицією, санкцією) значної кількості логічних норм, існування яких зумовлюється процесами спеціалізації права. Основний вплив на формування правового режиму господарських договорів справляють спеціальні норми-приписи, а логічні норми як втілення спеціалізації права слугують його доповненням там і тоді, де і коли немає потреби у вичерпному спеціальному регулюванні окремих елементів господарських відносин.
Господарське договірне право як правовий інститут (система норм) повинно відповідати вимогам деонтичної логіки (узгодженості, збалансованості та повноти). Зважаючи на те, що цей правовий інститут в умовах дії загальнодозвільного типу правового регулювання не може бути замкненою системою норм, досягти його ідеального деонтичного стану практично неможливо, а існуючі недоліки можуть виправлятися законодавцем, самими сторонами у договорі. Важливе значення у забезпеченні належного деонтично-логічного стану господарського договірного права, в тому числі і в заповненні існуючих лакун, належить судовій практиці.
В сучасних умовах господарське договірне право та юридичні конструкції, які в ньому напрацьовані, повинні слугувати підтримці договірної саморегуляції господарських договірних відносин, в тому числі через захист прав та законних інтересів добросовісної сторони в договірних відносинах; забезпеченню реалізації різноманітних публічних інтересів в господарських договірних відносинах (зокрема, публічних потреб в товарах, роботах, послугах, підвищення ефективності використання державного і комунального майна); забезпеченню захисту слабкішого контрагента від зловживання правом економічно сильнішими суб`єктами господарювання, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією.
Джерелами господарського договірного права можна позначати одночасно як змістовні, так і формальні джерела права, і розглядати їх як різновиди та втілення соціального досвіду, як вид соціальної інформації. В системі джерел господарського договірного права виділяються нормативно-правові джерела (форми права) та інші – позаюридичні - соціальні регулятори (норми моралі, правові звичаї (звичаї ділового обороту), формулярне право („квазіправо”) та судова практика. Такий поділ джерел господарського договірного права відповідає нормативному та індивідуальному рівням в соціальному регулюванні суспільних відносин, та судовому регулюванні, яке виступає як опосередковуюче ці рівні у випадках ініціювання судового процесу заінтересованими особами.
Джерела господарського договірного права перебувають у системній єдності, тобто справляють взаємний безпосередній або опосередкований вплив одне на одного. В цій системі норми моралі (зокрема, справедливість та добросовісність) є не лише безпосередніми регуляторами договірних відносин, але й мають статус аксіологічних цінностей інших джерел (нормативно-правових, звичаїв ділового обороту, формулярного права). Як безпосередні регулятори, визнані законодавцем норми моралі перетворюються на оціночні поняття, конкретизація яких відбувається в процесі судового правозастосування, що підвищує роль судової практики як соціального регулятора договірних відносин, і забезпечує її вплив на інші джерела господарського договірного права
Інституційні нормативно-правові джерела (форми права), якими регулюються господарські договірні відносини, на цей час залишаються основним джерелом. Одним з основних напрямків удосконалення нормативно-правових актів має бути диференціація правового режиму господарських договорів залежно від того, наскільки ці договори обтяжені публічним інтересом. На цей час в ГК України загалом визначені основи правового режиму господарських договорів між непідпорядкованими суб’єктами господарювання (“по горизонталі”), в яких реалізуються, насамперед, приватні інтереси контрагентів. Цей правовий режим згідно із загальнодозвільним типом правового регулювання і принципом свободи підприємницької діяльності формується значною мірою в рамках правової уніфікації/інтеграції: господарсько-правові норми–дозволяння доповнюються цивільно-правовими нормами, утворюючи цілісний нормативний регулятор. Норми, що відображують особливості договорів, обтяжених публічним інтересом, в процесі кодифікації господарського законодавства значною мірою залишился поза ГК. Через це регулювання таких договорів залишається без єдиної концептуальної основи.
Проблема дії системи норм ГК про господарські договори повинна вирішуватися відповідно до правового принципу впевненості сторін та принципу „рacta sunt servanda” з позицій сприяння та підтримки договірної саморегуляції. З огляду на це: 1) основним способом дії цієї системи має бути перспективна та негайна дія, що включає в себе ультраактивну форму; 2) вимоги ГК щодо істотних умов господарського договору мають встановлюватися диференційовано в залежності від виду (майнові господарські договори та організаційні договори). Для господарських договорів, правове регулювання яких розвивається в напрямку конкретизації, права та обов`язки сторін мають закріплюватися безпосредньо в законі.
Функціонування правової системи України, в тому числі системи права як її складової, має бути „настроєне” таким чином, щоб нормативно-правове регулювання господарських договірних відносин узгоджувалося і доповнювалося іншими формами зовнішньої регуляції (судовою практикою, звичаями ділового обороту) і не пригнічувало індивідуальну саморегуляцію. Для цього в раціонально побудованій нормативно-правовій підсистемі, яка „спеціалізується” на господарських договорах, важливим є не стільки формальне визначення максимальної кількості правил поведінки, скільки правильне визначення напряму правового регулювання, насамперед, у вигляді норм-принципів, механізмів підтримки договірних відносин у випадку їх відхилення від первісно визначеної моделі та механізмів підтримання балансу і забезпечення реалізації публічних інтересів в господарських договірних відносинах (в тому числі стосовно недійсності господарських договорів). Зовнішній нормативно-правовий вплив на господарські договірні відносини, за необхідними та виправданими винятками, має бути диспозитивним або рекомендаційним, адже жорстка (імперативна) регламентація не завжди і не обов`язково призводить до реалізації мети правового регулювання, а іноді викликає непередбачуваний, протилежний ефект.
Історико-правовий аналіз розвитку звичаїв ділового обороту свідчить про те, що роль внутрішніх звичаїв ділового обороту як регуляторів господарських договірних відносин наразі в Україні є незначною на відміну від міжнародних торгових звичаїв, які із розвитком зовнішньоекономічних відносин вітчизняних суб`єктів господарювання України набувають дедалі більшого значення.
Звичаєм (звичаєм ділового обороту) є соціальна норма, яка склалася внаслідок постійного та уніфікованого її застосування (повторення) в певній сфері людської діяльності (сфері господарської діяльності), має правозобов`язувальну структуру, тобто визначає взаємні права та обов`язки учасників цієї діяльності, і інтерпретується ними як загальнообов`язкова для застосування (дотримання).
Умовами застосування звичаю ділового обороту як джерела господарського договірного права є відсутність в законодавстві норм, які б регулювали відповідні господарські відносини, та несуперечність звичаю закону. Сфера застосування звичаю ділового обороту обмежується лише майново-господарськими та організаційними відносинами за участю суб`єктів господарювання, які знаходяться у стані рівності. Особливості механізму реалізації норм звичаю, зокрема, при застосуванні їх судом до спірних правовідносин, полягають у покладенні обов`язку доведення існування та змісту звичаю на ту сторону процесу, яка посилається на звичай в обґрунтування своїх вимог або заперечень.
Сутність та особливості судової практики визначаються тим, що вона є видом соціального регулювання суспільних відносин і, як опосередковуюча нормативний та індивідуальний рівні ланка, набуває обов`язковості для учасників спірних правовідносин.
Судова практика може розглядатися в двох аспектах: як діяльність, що організаційно впливає на господарські договірні відносини, виступаючи при цьому проміжною ланкою між законодавством та договором, та як результат цієї діяльності (досвід), який і слугує джерелом господарського договірного права.
Судова практика як джерело права (різновид соціального досвіду), що формується в процесі судового регулювання суспільних відносин, виконує завдання підтримання належного деонтичного стану системи права загалом, і господарського договірного права як нормативної підсистеми зокрема. Ця мета досягається за допомогою інтерпретації (тлумачення) судами норм права та застосування аналогії права та закону.
В судовій практиці виділяються: 1) обов`язкові для виконання акти Конституційного Суду України; 2) правоположення (рекомендаційні узагальнення) вищих судових інстанцій – Верховного Суду України та Вищого господарського суду; окремі судові акти (рішення, постанови), які виносяться при вирішенні спорів у договірних відносинах судами першої інстанції та/або апеляційними господарськими судами і Вищим господарським судом України при перегляді судових актів („казуальне право”).
Реалізація інтерпретаційного рішення КСУ полягає в тому, що усі інші особи, в тому числі господарські суди, повинні сприйняти інтерпретаційний шлях, який привів КСУ до певних логічних висновків, як власний, і не надавати тим самим нормам відмінного, іншого тлумачення.
Оскільки норми господарського договірного права перебувають у складних зв`язках із нормами цивільного права, лакуни в ньому можуть утворюватися саме на ділянках правової інтеграції (уніфікації) та правової конкретизації. Тому заповнення лакун за допомогою наявного матеріалу законодавства, в тому числі застосування аналогії, веде до створення судової казуальної норми, яка є одним із способів упорядкування договірних відносин.
Деонтична несуперечність та деонтична повнота системи права, в тому числі в сфері господарського права може і повинна підтримуватися і забезпечуватися господарським судом в процесі здійснення судочинства. Досягнення належного деонтичного стану системи забезпечується шляхом застосування судом інституту аналогії права (вихідних норм-засад та норм-принципів) та аналогії закону, а також і шляхом застосування поза-юридичних нормативних регуляторів договірних відносин. Судова практика набуває особливого значення у тих випадках, коли законом не встановлено вичерпного переліку прав суб`єктів господарювання, а тому їх договірні відносини слід оцінювати з позицій добросовісності, розумності. Для цього вона повинна бути правомірною і мати усталений характер, чим значною мірою забезпечуватиметься реалізація конституційного принципу рівності.
Формулярне право („квазіправо”) пов`язується із договорами приєднання, які ззовні є традиційною правовою (договірною) формою відносин між суб`єктами в сфері господарювання, але за змістом –односторонньо (одноособово) сформульованими стороною договору правилами поведінки, які поширюються на невизначене коло осіб. В термінологічному аспекті слід розрізняти: 1) формуляр як текст (об`єктивоване джерело, документ), в якому зафіксовані правила для контрагентів, та 2) спосіб укладення договору на основі формуляру – договір приєднання.
Метою сучасного договірного права має бути захист слабкішої сторони в договорі за умов “нерівності переговорних можливостей” від зловживання економічною владою з боку сильнішого, забезпечення балансу інтересів сторін в таких договорах і побудови їх на засадах добросовісності та справедливості. Причому досягти цього можна лише шляхом застосування імперативних норм, що є винятком із диспозитивного регулювання договірних відносин, домінуючого на сьогодні в законодавстві України. Крім того, враховуючи, що зміст договорів приєднання може знаходитися поза межами нормативних приписів, основний тягар по захисту слабкішої сторони від недобросовісності контрагента має бути покладений на суди, в тому числі господарські, оскільки саме вони можуть дати оцінку умовам (правилам) договору приєднання як явно обтяжливим (таким, що порушують права та законні інтереси іншої сторони в договорі). Процесуальним засобом захисту інтересів сторони, що приєдналася, може слугувати неособистий позов.
Основним способом захисту слабкішої сторони в договорах приєднання мають бути законодавчі правила про підстави і наслідки недійсності умов договору приєднання, оскільки розірвання договору не в змозі забезпечити реалізацію суто економічних інтересів сторони, яка приєдналася, її потреб в товарах, роботах або послугах.
Суспільний розподіл праці та соціальна стратифікація породжують необхідність упорядкування множини відносин, що виникають між окремими суб`єктами господарювання, а тому категорія „правовий порядок” має розглядатися як смислоутворююча категорія господарського договірного права. Упорядкування цих відносин відбувається як через зовнішню (державну) організацію, так і самоорганізацію (індивідуальне регулювання).
У сфері господарювання правовий порядок може розглядається як якісна характеристика стану врегульованих нормами суспільних відносин в їх динаміці. З точки зору позитивного права правовий порядок у договірних відносинах являє собою реальну відповідність дій (актів правореалізації) суб`єктів господарського договору встановленому для певних видів договорів правовому режиму. В ширшому соціологічному аспекті правовий порядок характеризується відповідністю цих дій нормам інших соціальних регуляторів (насамперед, нормам моралі) та індивідуальним правилам поведінки, які встановлені сторонами договору через саморегуляцію.
В основі соціальної співпраці в сфері господарювання знаходяться потреби окремих суб`єктів та суспільства, а також різноманітні інтереси, що формуються на основ цих потреб. Тому проблема забезпечення правового порядку змикається із проблемою забезпечення балансу приватних і публічних інтересів у сфері господарювання, яка досить активно досліджується в сучасному правознавстві, і яка в господарському договірному праві повинна розв`язуватися, зокрема, за допомогою правових механізмів захисту приватного інтересу окремого – економічно слабкішого суб`єкта – від приватного ж інтересу того суб`єкта, який, завдяки своєму економічному становищу на ринку схильний до зловживання ним, а також від неправомірних рішень та дій суб`єктів організаційно-владних повноважень, зокрема, органів держави.
Забезпечення правового (господарського) порядку пов`язується із юридичними засобами, що спрямовані: 1) на недопущення договірної саморегуляції, яка не відповідає публічним інтересам (конструкція недійсності господарських договорів); 2) на забезпечення організованості, координації господарських відносин, що можуть опосередковуватися договірною формою (конструкція організаційно-господарського договору); 3) виконання державою своїх функцій щодо забезпечення життєдіяльності суспільства (конструкція договорів в сфері державного господарювання); 4) забезпечення порядку в існуючих договірних відносинах (судове тлумачення господарського договору).
Закріплений в статті 207 ГК вичерпний перелік підстав недійсності господарських договорів являє собою не тільки обмеження договірної свободи сторін, але й, насамперед, орієнтир вільного розсуду суб`єктів договірних відносин. Цим створюється правова впевненість суб`єктів у тому, що вони можуть користуватися перевагами договірної саморегуляції своїх господарських відносин на власний розсуд з огляду на ті критерії, з якими пов`язується небажаність або навіть шкідливість такої саморегуляції для суспільства чи інтересів інших осіб (наприклад, споживачів).
Оскільки норми ГК повинні виконувати і превентивну функцію (попередження неправомірної поведінки суб`єктів права), кваліфікація законодавцем визначених в ч.1 ст. 207 ГК угод як оспорюваних є невиправданою. З точки зору судового правозастосування закріплений в сучасному цивільному та господарському законодавстві поділ недійсних угод/ правочинів на нікчемні та оспорювані не має практичного значення, оскільки пов`язується із процесом судового доказування, а в ширшому контексті – із дотриманням змагальності та рівності як принципів господарського судочинства.
Публічний порядок може бути визначений як позанормативний критерій договірної свободи, тобто соціально обумовлена ідея, принцип, який з необхідністю повинен бути присутній в договорах нарівні з ідеями справедливості, розумності, відповідності моральним засадам суспільства.
Оціночна категорія „публічний порядок” як підстава нікчемності господарських договорів значною мірою знаходиться поза нормативно-правовими (законодавчими) рамками, коли для кваліфікації дій сторін договору достатньо правильно витлумачити букву закону. З огляду на оціночний характер понять „інтереси держави” та „публічний порядок”, а також на те, що в практичній площині розмежувати їх надзвичайно складно, відповідні підстави недійсності господарських договорів можуть застосовуватися автономно і незалежно одна від одної.
З точки зору процесів спеціалізації права напрям правового регулювання організаційних договорів та договорів у сфері державного господарювання визначається не на засадах правової уніфікації (інтеграції), а правовою диференціацією та конкретизацією.
В загальних положеннях ГК про господарські договори та господарські зобов`язання мають бути відображені особливості правового регулювання координаційних та субординаційних організаційно-господарських договорів (суб`єктного складу, змісту, порядку укладення, способів забезпечення виконання зобов`язання). Організаційний договір може бути визначений як дво-або багатостороння угода немайнового характеру між суб`єктами господарювання та/або угоди між суб`єктом (суб`єктами) господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень, мета яких (угод) полягає у забезпеченні організованості процесу господарської діяльності, в тому числі створення передумов для існування майново-господарських зобов`язань.
До організаційних господарських договорів норми про предмет та ціну як істотні умови господарського договору, визначені в ч.3-6 ст.180 ГК, застосовуватися не можуть, оскільки вони розраховані лише на майново-господарські відносини. Предмет організаційно-господарського договору може визначатися лише через певні дії, що пов`язані із координацією та управлінням господарською діяльністю.
Перспективним напрямком дослідження господарських договірних відносин є координаційно-субординаційний вид організаційних договорів, правове регулювання яких має відбуватися на стику господарського договірного права із конкурентним правом як підгалуззю господарського права.
В умовах соціально орієнтованої ринкової економіки Конституція України покладає на державу низку функцій, виконання яких зумовлює необхідність як існування сфери державного господарювання, так і планування на макрорівні господарської діяльності (державних програм економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України).
Серед договорів в сфері державного господарювання окремо виділяються господарські договори за участю органів держави. Такі договори укладаються ними в межах своїх організаційно-господарських повноважень із суб`єктами господарювання різних форм власності, в тому числі тими, що належать до державного сектору економіки, і спрямовані на виконання державою своїх економічних і соціальних функцій (договори публічної спрямованості). Серед цих договорів окремо виділяються державні контракти на поставку продукції для пріоритетних державних потреб. Публічна значущість цих договорів виявляється в наявності відповідного публічного інтересу, сформованого на основі потреб суспільства у певних, життєво важливих для нього благах.
Оскільки правове регулювання державних контрактів та інших договорів в сфері державного господарювання здійснюється спеціальним законодавством, в ГК має бути відображено, головним чином, їх специфіку в частині їх укладення (за загальним правилом, на конкурсних засадах), загальних положень щодо забезпечення виконання, принципів виконання та підстав припинення.
Правове регулювання державних контрактів як планових господарських договорів може ґрунтуватися на оновленій відповідно до сучасних соціально-економічних реалій концепції трансформації плану у договір. Згідно із цією концепцією умови планового акта (державного замовлення) мають трансформуються в умови договору через волевиявлення сторін і, відповідно, зміна чи скасування планового акта можуть впливати на долю договірного зобов’язання також тільки через волевиявлення сторін. За відсутності згоди сторін захист порушених прав та охоронюваних законом інтересів сторін, насамперед, виконавців державного замовлення як слабкішої сторони в таких договорах, мають здійснюватися в порядку господарського судочинства.
В ГК та спеціальному законодавстві має бути закріплений принцип належного та реального виконання зобов`язань, що виникають з державних контрактів, оскільки передання сурогату виконання перешкоджатиме досягненню мети таких договорів. З цих же причин виконання таких зобов`язань не може забезпечуватися правом притримання, яке має звичаєво-правову генезу.
Існують об`єктивні критерії розмежування господарських договорів у сфері державного господарювання та адміністративних договорів як таких, що мають різну юридичну мету та об`єкт. Якщо адміністративні договори можуть опосередковувати управлінські відносини між суб`єктами владних повноважень у випадках, передбачених законом, то господарські договори за участю органів держави є правовою формою господарських відносин, пов`язаних із виготовленням та реалізацією продукції, виконанням робіт чи наданням послуг вартісного характеру, і пов`язані із здійсненням державою своїх повноважень власника та функцій по забезпеченню життєдіяльності суспільства. Суб`єкт господарської діяльності, який здійснює її на основі майна виробничого призначення, що перебуває у державній або комунальній власності (оренда, концесія), або здійснює поставки товарів, виконання робіт, надання послуг для пріоритетних державних потреб, є активною стороною в таких договорах, і переслідує власну мету отримання прибутку від здійснення своєї господарської/ підприємницької діяльності. Це має бути враховано при визначенні юрисдикції спеціалізованих судів щодо розгляду договірних спорів за участю держави. Поєднання в договорах у сфері державного господарювання публічних інтересів, агентом яких виступає держава в особі уповноважених органів, із приватними інтересами суб`єктів підприємницької діяльності – контрагентів держави – свідчить, серед іншого, і про неможливість створення системи спеціалізованих судів лише за ознакою „публічного” або „приватного” характеру спорів.
В умовах централізованого управління економікою, коли господарський договір був досить жорсткою нормативно-врегульованою конструкцією, проблема тлумачення договору як така не була актуальною. Запровадження в цивільне законодавство правил тлумачення договору загалом сприяє підвищенню ролі судів у регулюванні господарських договірних відносин та їх підтриманні, привнесенню в ці відносини елементу стабільності через усунення неоднозначності умов договору. Способи тлумачення норми права, напрацьовані теорією права, частково можуть використовуватися і при тлумаченні договорів, причому придатність деяких з цих способів для з`ясування змісту договору зумовлюється специфікою останнього як акту правозастосування та його відмінностями від актів правотворчості. За смислом ст.213 ЦК для тлумачення правочинів застосовуються граматичний, системний та функціональний способи тлумачення. З огляду на необхідність захисту слабкішої сторони в господарських договорах (приєднання) мають бути встановлені пріоритети тлумачення. Доцільним уявляється і закріплення в законодавстві положення про те, що суд не повинен вдаватися до тлумачення предмету договору, можлива ж неясність умови про предмет повинна розцінюватися як її відсутність із відповідними наслідками.
З огляду на необхідність захисту слабкішої сторони (у договорах приєднання) в ГК має бути закріплене правило про телеологічне (цільове) тлумачення, за яким неясний текст договору приєднання має тлумачитися на користь сторони, що приєдналася.
ІІ. Науково обґрунтовані наступні пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства.
Абзац 3 частини 4 статті 179 ГК викласти в такій редакції:
„примірного договору, рекомендованого уповноваженим органом державної влади або у передбачених законом випадках – іншою особою, коли сторони за взаємною згодою мають право змінити умови примірного договору, доповнити його зміст або відступити від змісту такого договору”.
Абзац 4 частини 4 статті 179 ГК викласти в такій редакції:
„типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть змінювати обов`язкові умови типового договору, але мають право конкретизувати його умови та доповнити їх, якщо такі доповнення не суперечать його змісту”.
Главу 1 ГК доповнити статтею 7-1 „Дія актів господарського законодавства у часі”:
„1. Акти законодавства, що регулюють господарську діяльність, застосовуються до відносин, які виникли після введення їх в дію.
2. Зворотна дія закону допускається лише у випадках, якщо це передбачено законом. Закони не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність суб`єкта господарювання”.
З метою узгодженості запропонованої статті 7-1 ГК із статтею 7 ГК пропонується назву останньої викласти в такій редакції „Стаття 7. Акти господарського законодавства”.
Доповнити главу 20 ГК статтею 179-1 „Господарський договір і закон”:
„1. Господарський договір не може суперечити обов`язковим для сторін правилам, які встановлені законом, чинним на момент укладення договору.
2. У випадку, коли після укладення господарського договору приймається закон, який встановлює інші правила, ніж ті, відповідно до яких був укладений господарський договір, умови договору залишаються незмінними, за винятком випадків, коли в законі передбачена його зворотна дія. Надання зворотної сили закону, яким встановлюються інші правила для сторін господарського договору, може мати місце тільки у випадку, передбаченому статтею 7-1 цього Кодексу”.
Доповнити абзац 11 частини 3 статті 46 Закону „Про третейські суди” нормою наступного змісту:
„а у випадках, коли третейський суд відповідно до статті 11 цього Закону застосував до спірних відносин норми права інших держав або торгові та інші звичаї, - відповідні норми та правила звичаїв”.
З метою упорядкування термінології ГК та узгодження її з іншими актами чинного законодавства змінити назву статті 207 ГК на “Недійсність господарських угод”.
Частину 1 статті 207 ГК викласти в такій редакції:
„Недійсними є господарські угоди, що не відповідають вимогам закону, або вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладені учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), або укладені із порушенням встановленого законом обов`язкового порядку та/або способу укладання господарських договорів, який встановлений законом”.
Частину 3 статті 180 ГК викласти в такій редакції:
„Істотними умовами майнового господарського договору є предмет, строк та ціна договору та/або порядок чи спосіб обчислення цієї ціни на момент виконання договору.
Істотними умовами організаційно-господарського договору є його предмет та строк дії. У випадку відсутності в договорі строку його дії застосовуються правила ЦК щодо строків (термінів) виконання зобов`язань, якщо інше не передбачене цим Кодексом”.
Частину 3 статті 634 ЦК викласти в такій редакції:
“Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, що приєдналася у зв’язку із здійсненням своєї підприємницької діяльності, за наявності умов, зазначених у ч.2 ст.634 ЦК, якщо не буде доведено, що вона знала або могла знати, на яких умовах укладає договір”.
Статтю 186 ГК викласти в такій редакції:
„1. Організаційно-господарські договори укладаються учасниками господарських відносин на основі вільного волевиявлення, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами.
2. Організаційно-господарський договір укладається у письмовій формі.
3. Якщо інше не передбачено угодою сторін або нормативно-правовими актами, організаційно-господарський договір може укладатися за правилами, встановленим частинами 2-6 статті 181 ГК”.
Доповнити статтю 199 ГК частиною 3 наступного змісту:
„Організаційно-господарські зобов`язання учасників господарських відносин можуть забезпечуватися неустойкою (штрафом) у передбачених договором або законом випадках”.
Норму частини 2 статті 188 ГК стосовно зміни або розірвання державного контракту включити до глави 20 ГК у вигляді статті 188-1 „Особливості зміни та розірвання господарських дого