ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Краткое описание

ВСТУП ..................................................................................................

РОЗДІЛ 1. Сутність військових частин як суб’єктів цивільного права.........................................................................................

1.1. Поняття і зміст цивільних правовідносин за участю військових частин..................................................................................

1.2. Поняття та ознаки військових частин як суб’єктів цивільного права........................................................................................................

1.3. Організаційно-правова форма військових частин як суб’єктів цивільного права ...................................................................................

РОЗДІЛ 2. Поняття та основні форми реалізації цивільної правосуб’єктності військових частин......................................................

2.1. Поняття та склад цивільної правосуб’єктності військових частин .....................................................................................................

2.2. Реалізація цивільної правосуб'єктності військових частин в речових правовідносинах......................................................................

2.3. Реалізація цивільної правосуб'єктності військових частин в зобов'язальних правовідносинах..........................................................

ВИСНОВКИ .........................................................................................

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................

ДОДАТКИ ............................................................................................

ВСТУП
Актуальність теми. Відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції України [ ] оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Основою структурної побудови зазначеного військового формування є військові частини, які, виконуючи вищевказані конституційні функції, стають суб’єктами не лише адміністративних, а й інших, у тому числі й цивільних правовідносин.
Необхідно зазначити, що у вітчизняній цивільно-правовій науці майже відсутні спеціальні праці, присвячені проблемам визначення правового статусу військових частин як суб’єктів цивільних відносин. Лише фрагментарно деякі аспекти їхньої правосуб’єктності досліджували П. Кондик та В. Овсянник. Основна ж дискусія щодо статусу військових частин, як носіїв майнових та особистих немайнових прав і обов’язків, проходить в Російській Федерації і знаходить своє відображення у працях В. Бараненкова, А. Беспалова, М. Беспятко, В. Манова, А. Суркова, С.Терешковича, А. Виноградова та інших правознавців.
Разом з тим, на наш погляд, в Україні назріла нагальна потреба з’ясування цивільно-правового статусу військових частин, що викликано причинами як економічного, так і правового характеру. Перші – обумовлені актуалізацією самостійності військових частин при вирішенні питань, пов’язаних із децентралізованим забезпеченням своїх повсякденних потреб у матеріальних ресурсах та послугах, необхідністю реалізації належних їм майнових та особистих немайнових прав і обов’язків. Другі – пов’язані з колізіями та прогалинами, які існують в чинному законодавстві і внаслідок яких військові частини до сьогодні не мають нормативно закріпленого статусу суб’єкта цивільних правовідносин, хоча, укладаючи договори, здійснюючи повноваження щодо закріпленого майна, зазначені військові підрозділи беруть активну участь у цивільному обороті.
Крім того, усунення прогалин у законодавстві щодо визначення цивільно-правового статусу військових частин дасть змогу стабілізувати й інші види правовідносин за їхньою участю: адміністративні, трудові, житлові, фінансові тощо. Врешті-решт, актуальність цієї праці обумовлюється недостатнім рівнем дослідження цивільно-правового статусу юридичних осіб публічного права (зокрема, бюджетних установ), участь яких у цивільних відносинах, на сьогоднішній момент, вкрита неабиякою «тінню», викликаною існуючими неузгодженостями і суперечностями у чинному законодавстві.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою НДІ приватного права і підприємництва АПрН України (протокол № 10 від 16 листопада 2005 року). Роботу виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем приватного права НДІ приватного права і підприємництва Академії правових наук України «Методологія приватного права» (РК УкрІНТЕІ № 0103U003101).
Мета і завдання дослідження полягають у виробленні теоретичних і практичних рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства та практики його застосування у зв’язку з необхідністю легалізації участі військових частин в цивільних та інших правовідносинах.
Для досягнення поставленої мети в дисертаційній роботі вирішуються такі завдання:
– аналізуються цивільно-правові відносини за участю військових частин;
– досліджуються ознаки, які визначають сутність військових частин як суб’єктів цивільних правовідносин;
– визначається та обґрунтовується організаційно-правова форма військових частин як юридичних осіб публічного права;
– характеризується правова природа правосуб’єктності військових частин як суб’єктів цивільних правовідносин;
– аналізуються основні форми реалізації цивільної правосуб’єктності військових частин в речових та зобов’язальних правовідносинах;
– даються практичні рекомендації, спрямовані на вдосконалювання правового врегулювання участі військової частини в цивільних та інших правовідносинах.
Об’єктом дослідження є цивільні відносини, учасниками яких стають військові частини.
Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які визначають призначення та місце військових частин в системі Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів, цивільне законодавство, яке регламентує статус юридичних осіб, порядок та форми їхньої участі в цивільних правовідносинах, вітчизняна та зарубіжна наукова література, а також судова практика з питань участі військових частин в цивільних правовідносинах.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять дві групи методів: загальнонаукові (історичний, системний, аналізу та синтезу) та спеціальні (формально-логічний, порівняльно-правовий). За допомогою формально-логічного та історичного методів аналізувалися процеси становлення і розвитку вчення про юридичну особу, поняття військової частини як бюджетної установи. Шляхом аналізу і синтезу досліджувався сучасний стан законодавства, судова практика та розроблялися пропозиції вдосконалення нормативно-правової бази. За допомогою порівняльно-правового методу досліджувалося законодавство, яке регулює правовий статус юридичних осіб, заснованих державою, і порівнювалося із законодавством, яке визначає статус військових частин.
Науково-теоретичною базою дослідження стали праці таких відомих українських та російських вчених-цивілістів дореволюційного, радянського і сучасного періодів, як: В.І.Борисової, С.М.Братуся, А.В.Венедиктова, О.М.Вінник, Д.М.Гєнкіна, Л.Л.Гервагена, В.П.Грибанова, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, О.С.Йоффе, Н.В.Козлової, В.М.Кравчука, О.О.Красавчікова, М.І.Кулагіна, І.М.Кучеренко, В.В.Лаптєва, В.В.Луця, В.К.Мамутова, В.Д.Примака, З.В. Ромовської, І.В.Спасибо-Фатєєвої, М.С.Суворова, Є.А.Суханова, Р.О.Халфіної, Є.О.Харитонова, Б.Б.Черепахіна, Я.М.Шевченко, Г.Ф.Шершеневича та ін.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в українській правовій науці комплексним цивільно-правовим дослідженням правового статусу військових частин як суб’єктів цивільного права. Роботу з деяких напрямів доведено до рівня висновків і рекомендацій, придатних для використання в ході подальшого удосконалювання військового та іншого законодавства.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що вперше:
1. Аргументовано необхідність участі військових частин в цивільних відносинах епізодичний вступ в які обумовлено: 1) потребою реалізації майнових та особистих немайнових прав і обов’язків, які належать зазначеним військовим підрозділам; 2) зростанням ролі їхньої самостійності при вирішенні питань, пов’язаних із децентралізованим забезпеченням своїх повсякденних потреб.
2. Доктринально доведено, що військовим частинам притаманні всі сутнісні ознаки, необхідні для надання їм статусу юридичної особи, а саме: організаційна єдність, майнова відокремленість, виступ у цивільному обороті від свого імені, самостійна відповідальність за своїми зобов’язаннями, здатність бути позивачем та відповідачем у суді.
3. Визначено, що організаційно-правовою формою військових частин як суб’єктів цивільного права є форма установи публічного права. Разом з тим, враховуючи особливості бюджетної системи України та у зв’язку із запровадженням казначейської форми виконання державного бюджету, обґрунтовується практична доцільність визначення військової частини не через поняття установи публічного права, а через поняття бюджетної установи.
4. Сформульовано дефініцію військової частини як бюджетної установи. Як бюджетна установа військова частина – це створена Міністерством оборони України унітарна неприбуткова організація, фінансована з коштів державного бюджету, яка призначена для виконання національно-значимих завдань, пов’язаних з обороною України, забезпеченням її територіальної цілісності та суверенітету.
Виявлено специфічні ознаки військових частин як бюджетних установ:
1) виконання національно-значимих завдань та функцій некомерційного характеру; 2) закріплення майна на праві оперативного управління; 3) бюджетне фінансування; 4) наявність субсидіарної відповідальності Міністерства оборони за зобов’язаннями військових частин.
5. Обґрунтовано, що необхідною умовою участі військових частин в цивільних правовідносинах є майно, яке закріплюється за ними на праві оперативного управління. Пропонується класифікувати таке майно на:
1) військове майно – майно, виключене із цивільного обороту і призначене для використання лише з військовою метою (озброєння, військова техніка, боєприпаси); 2) майно подвійного призначення – майно, яке відрізняється від аналогічного майна, яке обертається на внутрішньому ринку товарів лише деякими характеристиками та експлуатаційними властивостями, тобто за своєю природою може виступати як товар на вільному ринку (обмундирування, спеціальна автомобільна техніка, казармено-житловий фонд, складські приміщення тощо); 3) майно цивільного призначення – майно, яке за своїми експлуатаційними характеристиками нічим не відрізняється від аналогічного майна, яке вільно обертається в цивільному обороті (гроші, цінні папери, продовольство, жилі приміщення, інше майно, яке є об’єктом цивільних прав, у тому числі майнові права та обов’язки).
Дістали подальшого розвитку положення, пов’язані із з’ясуванням поняття та складу правосуб’єктності бюджетних установ, а саме:
1. Сформульовано поняття правосуб'єктності військової частини як суб’єкта цивільного права. Правосуб'єктність військової частини як суб’єкта цивільного права – це забезпечена державою її соціально-правова можливість бути учасником цивільних правовідносин і яка складається із трьох основних елементів: правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.
2. З’ясовано, що основою правосуб’єктності військових частин як суб’єктів цивільного права є їх правоздатність, яка має виключно спеціальний характер. Внаслідок цього в цивільному обороті вони мають право вчиняти не будь-які дії, не заборонені законом, а лише ті, які спрямовано на підтримання на належному рівні їхньої бойової та мобілізаційної готовності і на які передбачено відповідні кошти в їхніх кошторисах.
3. Встановлено, що цивільну дієздатність військова частина реалізує через свого командира, який є її єдиноначальним керівником. Значення командира як органу військової частини полягає в тому, що через його діяльність військова частина набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки.
4. З’ясовано, що особливість деліктоздатності військових частин полягає в тому, що: по-перше, військові частини за своїми зобов’язаннями відповідають лише коштами, що надходять на їхній рахунок на відповідні статті кошторису; по-друге, стягнення не звертається на майно (рухоме або нерухоме), яке надається військовим частинам в момент їхнього формування або яке набувається ними у процесі їхньої діяльності; по-третє, у випадку недостатності у військових частин грошових коштів, достатніх для виконання зобов’язання, субсидіарну відповідальність за їхніми зобов’язанням несе Міністерство оборони України.
Практичне значення одержаних результатів. Положення дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б.Хмельницького при викладанні навчальних дисциплін "Цивільне та сімейне право" та "Основи правового регулювання господарської діяльності в Державній прикордонній службі України" (акт про реалізацію результатів наукових досліджень № 26/1/5 від
27 лютого 2007 р.).
Крім того, результати даної роботи можуть бути використані: 1) для вдосконалення вітчизняного цивільного законодавства, що визначає статус військових частин Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів; 2) для тлумачення військового та іншого законодавства. Деякі положення дисертації мають дискусійний характер і можуть стати базою для подальших наукових досліджень.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України.
Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на:
1) VII Всеукраїнській науково-практичній конференції "Формування правової держави в Україні: проблеми та перспективи" (Тернопіль, квітень
2005 р.);
2) Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених "Четверті осінні юридичні читання" (м. Хмельницький, жовтень 2005 р.);
3) Міжвузівській науково-методичній конференції "Актуальні проблеми правового регулювання цивільних правовідносин в Україні" (м. Хмельницький, листопад 2005 р.);
4) Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів "Приватноправовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку" (Київ, листопад 2005 р.);
5) I Всеукраїнській цивілістичній конференції студентів та аспірантів
(м. Одеса, лютий 2006 р.).
Публікації. За результатами наукового дослідження опубліковано: 8 статей в журналах та збірниках, що входять до затвердженого ВАК України переліку наукових фахових видань, а також тези 4 доповідей, оприлюднених на науково-практичних конференціях. Усі праці виконані автором особисто.
Структура дисертації обумовлена завданнями та предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, двох розділів, шести підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 210 сторінок друкованого тексту, у тому числі 27 сторінок списку використаних джерел (охоплює 328 найменувань) та 8 сторінок на яких містяться додатки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

На підставі проведеного дослідження були зроблені наступні узагальнюючі висновки, пропозиції та рекомендації.
1. Військова частина – це створений з метою забезпечення обороноздатності та безпеки держави основний військовий підрозділ Збройних Сил України, сформований переважно з числа військовослужбовців, оснащений зброєю, бойовою технікою, іншим військовим майном, який має своє дійсне та умовне найменування, фінансується з коштів Державного бюджету, веде самостійне господарство, має кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатки із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.
2. Як учасники суспільних відносин військові частини можуть брати участь як мінімум у двох сферах суспільного життя: в публічно-правовій, де вони реалізують своє основне призначення, та приватноправовій – епізодичний вступ у яку обумовлений потребою практичної реалізації додаткових механізмів матеріального забезпечення їхньої основної діяльності.
3. Цивільні правовідносин за участю військових частин – це врегульований правовими нормами зв’язок військової частини з іншими юридично рівними суб’єктами суспільних відносин, який має на меті встановлення, зміну та припинення взаємних майнових а також особистих немайнових прав та обов’язків, забезпечених можливістю застосування заходів державного примусу.
Об’єктивна потреба участі військових частин в таких відносинах зумовлюється: 1) потребою реалізації майнових та особистих немайнових прав і обов’язків, які належать зазначеним військовим підрозділам; 2) зростанням ролі їхньої самостійності при вирішенні питань, пов’язаних із децентралізованим забезпеченням своїх повсякденних потреб.
4. Враховуючи класифікацію майнових прав на речові та зобов’язальні, серед основних речових прав військової частини необхідно виділити: а) право оперативного управління військовим майном, яке передається їй для виконання визначених законом завдань та функцій; б) авторські права на службові винаходи (особисті немайнові права на такі винаходи належать автору, а майнові права – військовим частинам як роботодавцям).
Основними зобов’язальними правами військових частин є права, які виникають з: а) договорів, які укладаються ними в межах децентралізованого постачання; б) деліктних зобов’язань, суб’єктами яких стають зазначені військові підрозділи.
Загальними особистими немайновими правами військових частин є їхні права на недоторканість ділової репутації, таємницю кореспонденції та право доступу до інформації.
5. До особливостей цивільних правовідносин за участю військових частин необхідно віднести:
1) специфіку основного призначення військових частин, яке полягає у виконанні національно-значимих завдань, пов’язаних із захистом суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості України;
2) особливий склад, спосіб закріплення та режим використання майна, яке забезпечує можливість військових частин брати участь у цивільних правовідносинах.
6. Участь військових частин в цивільних правовідносинах проходить в обстановці невизначеності їх правового статусу, оскільки законодавство, яке визначає призначення та місце зазначених військових підрозділів в системі Збройних Сил України, регулює порядок їхньої участі в найрізноманітніших сферах суспільних відносин (закони України "Про Збройні Сили України", "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" тощо) не містить жодних вказівок на статус військових частин як суб’єктів цивільних правовідносин, які є досить широкими за обсягом та поступаються лише військово-адміністративним відносинам.
Крім цього, суперечність, яка існує між статтею 4 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" та Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" не дозволяє твердити про наявність у військових частин ознаки державної реєстрації як юридичних осіб.
7. Відсутність у військових частин ознаки державної реєстрації призводить до того, що, беручи активну участь у майнових та особистих немайнових відносинах, вони виступають в них як квазісуб’єкти цивільного права, тобто суб’єкти, які, не маючи всього комплексу ознак юридичної особи, наділені лише її окремими ознаками.
8. Відсутність у військових частин всіх ознак юридичної особи викликає проблеми правового характеру, головні з яких можуть бути зведені до наступних:
– по-перше, беручи фактичну участь в зобов’язальних відносинах, контактуючи з широким колом суб’єктів, у тому числі і з недержавними структурами, військові частини, не маючи статусу юридичної особи, позбавляють своїх контрагентів впевненості у тому, що вони можуть бути самостійними носіями майнових та особистих немайнових прав і обов’язків;
– по-друге, діяльність, пов’язана з взяттям (покладанням) та виконанням зобов’язань, рано чи пізно приводить до необхідності участі військових частин в судових процесах як позивачів або відповідачів, що також є сумнівним за умови відсутності у них офіційного статусу юридичної особи;
– по-третє, участь у цивільному обороті суб’єктів, правовий статус яких досі залишається невизначеним, позбавляє його такої важливої риси як впорядкованість.
9. На відміну від державної реєстрації, військовим частинам притаманні інші ознаки юридичної особи, які хоча і не всі знайшли своє чітке закріплення в ст. 80 ЦК України, на думку більшості провідних вітчизняних цивілістів повинні враховуватися при з’ясуванні сутності соціального суб’єкта, оскільки дозволяють відрізнити правосуб’єктне утворення від інших соціальних формувань. Серед таких ознак, які вказують на сутність військових частин як суб’єктів цивільного права, виділяються: організаційна єдність, майнова відокремленість, виступ у цивільному обороті від свого імені, самостійна відповідальність за своїми зобов’язаннями, здатність бути позивачем та відповідачем у суді.
З урахуванням цих ознак можна стверджувати, що відсутність у військових частин легального статусу юридичної особи зумовлена причинами, які мають не сутнісний, а формальний характер.
10. Для легалізації фактичної участі військових частин у цивільних правовідносинах необхідно надати їм офіційний статус юридичної особи. Для цього пропонується доповнити статтю 3 "Структура Збройних Сил України" Закону України "Про Збройні Сили України" частиною 4 наступного змісту:
"Міністерство оборони України, регіональні органи військового управління, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації Збройних Сил України є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банківських установах".
11. Для забезпечення реєстрації військових частин як юридичних осіб пропонується викласти ст. 4 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" у наступній редакції:
"Порядок реєстрації військових частин як юридичних осіб та суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах України визначається законодавством України".
12. Статус юридичної особи необхідний військовим частинам для вчинення лише певних суворо обумовлених дій, пов’язаних з обслуговуванням їх повсякденної життєдіяльності.
Значення інституту юридичної особи для військових частин повинно полягати у тому, що його норми:
- по-перше, уніфікують їх як суб’єктів права, прирівняють до інших учасників цивільних правовідносин;
- по-друге, закріплять їх організаційно-структурну, майнову та функціональну єдність як суб’єктів цивільного права.
13. Як суб’єкт цивільних правовідносин військова частина має створюватися за моделлю, відомою законодавцю та іншим учасникам майнового обороту. Для військових частин такою моделлю є організаційно-правовова форма установи публічного права. Такий висновок стає можливий зважаючи на специфічні ознаки, які притаманні військовим частинам як соціальним утворенням. Такими ознаками є: 1) виконання національно-значимих завдань та функцій некомерційного характеру; 2) закріплення майна на праві оперативного управління; 3) повне бюджетне фінансування; 4) обмеженість участі у цивільному обороті; 5) наявність субсидіарної відповідальності Міністерства оборони за зобов'язаннями військових частин.
Разом з цим, враховуючи особливості бюджетної системи України та у зв’язку із запровадженням казначейської форми виконання державного бюджету, практичне значення для з’ясування меж цивільної правосуб’єктності військових частин має їхнє визначення не через поняття установи публічного права, а через поняття бюджетної установи. Як бюджетна установа військова частина – це створена Міністерством оборони України унітарна неприбуткова організація, фінансована з коштів державного бюджету, яка призначена для виконання національно-значимих завдань, пов’язаних з обороною України, забезпеченням її територіальної цілісності та суверенітету.
14. Правосуб'єктність військової частини як суб’єкта цивільного права – це забезпечена державою її соціально-правова можливість бути учасником цивільних правовідносин і яка складається із трьох основних елементів: правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.
Особливість правосуб’єктності військових частин полягає в тому, що вона обумовлює їхню здатність бути носіями як прав та обов’язків, які характеризують їхнє призначення в публічно-правовій сфері, так і прав та обов’язків, які визначають їхню сутність як суб’єктів цивільного права. Причому, зазначені права та обов’язки знаходяться у стані взаємообумовленості та взаємозалежності, що виключає можливість ізольованого існування військових частин лише як носіїв публічної влади або лише як суб’єктів цивільних правовідносин. Таке "розщеплення" правосуб’єктності дозволяє військовим частинам, як бюджетним установам, брати участь і в публічних правовідносинах в якості органів держави, і незважаючи на те, що чинний цивільний правопорядок ставить під сумнів їхню сутність як юридичних осіб в сфері приватних, цивільних відносин "надягати маску" юридичної особи, що дозволяє уніфікувати їх як суб’єктів майнового обороту.
15. Основою правосуб'єктності військових частин як суб’єктів цивільного права є їх правоздатність зміст якої полягає у здатності військової частини мати такі цивільні права і нести пов'язані з ними такі обов'язки, які забезпечують її залучення до цивільного обороту з метою створення сприятливих умов для реалізації основних цілей діяльності.
Правоздатність військової частини може мати лише спеціальний характер у зв’язку із своєю залежністю від встановлених законом основних цілей її діяльності. Крім цього, спеціальний характер правоздатності військових частин зумовлюється їхнім бюджетним фінансуванням, як наслідок, у цивільному обороті військові частини мають право вчиняти не будь-які дії, не заборонені законом, а лише ті, які спрямовані на підтримання на належному рівні їхньої бойової та мобілізаційної готовності і на які передбачені відповідні кошти в їхніх кошторисах.
16. Органом військової частини як юридичної особи є командир, який є єдиноначальним керівником військової частини, призначеним для забезпечення практичної реалізації її повсякденних інтересів на основі прийняття юридично-значимих самостійних рішень у межах, визначених його компетенцією.
Серед прав, які складають основу приватноправової складової компетенції командира військової частини виділяються: 1) право командира без доручення, на підставі займаної посади, представляти військову частину у відносинах з іншими учасниками суспільних відносин; 2) його право приймати одноосібні рішення на підставі яких військова частина набуває цивільних прав та обов’язків;
3) наявність у нього повноважень, пов’язаних із спрямуванням бюджетних асигнувань на цілі, необхідні для забезпечення участі військових частин в майнових відносинах.
17. Деліктоздатність військових частин – це юридично закріплена та матеріально гарантована їхня здатність нести цивільно-правову відповідальність, пов’язану з відшкодуванням майнової або моральної шкоди, завданої іншим особам внаслідок порушення їх суб’єктивних цивільних прав та охоронюваних законом цивільних інтересів.
Особливість деліктоздатності військових частин полягає в тому, що стягнення за вимогами кредиторів не можуть звертатися на майно (рухоме або нерухоме), яке надається військовій частині в момент її формування або яке набувається нею у процесі господарської діяльності. У такому обмеженні вбачається додаткова та об’єктивно зумовлена гарантія, надана військовим частинам з боку держави як суб’єктам, на яких не можуть бути поширені загальні правила про ліквідацію юридичних осіб через специфіку тих функцій, які вони виконують.
Водночас, повнота забезпеченості інтересів кредиторів досягається за рахунок субсидіарної відповідальності держави в особі Міністерства оборони України.
18. Необхідною умовою виконання військовими частинами своїх завдань та функцій є наявність майна, яке закріплюється за ними на праві оперативного управління.
Таке майно доцільно класифікувати на: 1) військове майно – майно, яке виключене із цивільного обороту і призначене для використання лише з військовою метою (озброєння, військова техніка, боєприпаси); 2) майно подвійного призначення – майно, яке відрізняється від аналогічного майна, яке обертається на внутрішньому ринку товарів, лише деякими характеристиками та експлуатаційними властивостями, тобто по своїй природі може виступати як товар на вільному ринку (обмундирування, спеціальна автомобільна техніка, казармено-житловий фонд, складські приміщення тощо); 3) майно цивільного призначення – майно, яке за своїми експлуатаційними характеристиками нічим не відрізняється від аналогічного майна, яке вільно обертається в цивільному обороті (гроші, цінні папери, продовольство, жилі приміщення, інше майно, яке є об’єктом цивільних прав, у тому числі майнові права та обов’язки).
19. Зважаючи на таку класифікацію майна, закріпленого за військовими частинами, вважаємо за доцільне визначати його не через категорію "військове", а через поняття "майно, що забезпечує діяльність Збройних Силах України".
З метою приведення у відповідність із вимогами сучасної цивілістичної науки поняття майна, яке закріплюється за військовими частинами, пропонується викласти назву статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" у наступній редакції: "Майно, що забезпечує діяльність Збройних Сил України".
Саму статтю пропонується викласти у такій редакції:
"Майно, що забезпечує діяльність Збройних Сил України – це державне майно, яке закріплюється за військовими частинами, закладами та установами Збройних Сил України і яке включає військове майно, майно подвійного призначення, інше майно, яке є об’єктом цивільних прав, у тому числі майнові права та обов’язки".
20. Для військових частин підставами виникнення цивільного зобов’язання можуть бути різні юридичні факти, відкритий перелік яких міститься у ст. 11 ЦК України. Разом з цим, найбільш поширеною підставою виникнення цивільних зобов’язань для них є договір, який в умовах ринкової економіки стає важливим інструментом вирішення багатьох соціально-економічних потреб військової частини. Такий висновок робиться з огляду на ту обставину, що з 2006 р. в Збройних Силах України розпочато експеримент щодо розширення децентралізованого матеріального забезпечення військ необхідними ресурсами за рахунок структур бізнесу. Враховуючи той факт, що взаємовідносини військової частини з підприємствами, незалежно від форм власності, та фізичними особами щодо поставок та послуг оформляються договорами, можна з переконаністю говорити про поступову зміну співвідношення планово-адміністративних актів з договорами, які спрямовані на децентралізоване забезпечення постійної життєдіяльності військ, на користь останніх.
У зв’язку із тенденціями до розширення договірної сфери регулювання тилового забезпечення військ, військові частини повинні отримувати більшу самостійність при вирішенні питань, які становлять для них інтерес як суб’єктів майнових відносин.
21. Із врахуванням здатності військової частини до самостійного волевиявлення, пов’язаного з укладанням договору, договори, які можуть укладатися зазначеними військовими підрозділами об’єднуються в дві основні групи. До першої групи включаються договори, які військова частина має право укладати самостійно, за умови наявності коштів на їхню оплату (договори на користування комунальними послугами, договори про розрахунково-касове обслуговування а також договори на поставки майна та надання послуг). Друга група об’єднує договори, пов’язані з передачею військового майна в оренду фізичним та юридичним особам. Виділення таких договорів в окрему групу обумовлене необхідністю отримання попереднього дозволу на їхнє укладання з боку вищого органу військового управління.
22. В процедурі, пов’язаній з укладанням договорів, можна виділити дві основні стадії. Перша стадія включає сукупність дій, спрямованих на визначення контрагента майбутнього договору, друга – пов’язана із оформлення договірних зв’язків. Крім цього, можлива ще й факультативна стадія, яка передбачає отримання військовими частинами дозволу від вищестоящого органу військового управління на укладання деяких договорів (як правило, це договори про передачу в оренду рухомого та нерухомого майна).
В процедурі виконання договору виділяються дві основні стадії:
1) організаційну стадію; та 2) матеріальну стадію. Організаційна стадія виконання містить інформаційні дії військової частини та її контрагента. Останній пропонує виконання, а перша інформує про готовність прийняти виконання. Матеріальна стадія виконання договору включає в себе взаємні дії по наданню та прийманню предмета зобов’язання. Порядок виконання зобов’язання і вимоги, які ставляться при цьому, залежать від особливостей його змісту, але, як правило, включають дії щодо перевірки виконаного за кількістю та якістю а також щодо документального підтвердження факту виконання.

. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
. Про Службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992 р.
// Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 27. – Ст. 382.
. Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України: Закон України від 26 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 29. –
Ст. 397.
. Про Державну прикордонну службу України: Закон України від 3 квітня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 27. – Ст. 208.
. Про Збройні Сили України: Закон України від 6 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 9. – Ст. 108.
. Про символіку Служби безпеки України: Указ Президента України від
14 лютого 2002 р. № 129 // Офіційний Вісник України – 2003. – № 9. – Ст. 350.
. Про символіку Державної прикордонної служби України: Указ Президента України від 7 серпня 2001 р. № 594 // Офіційний Вісник України. – 2001. – № 32. – Ст. 1463.
. Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав: Закон України від 2 березня 2000 р. // Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 19. – Ст. 144.
. Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України: Наказ міністра оборони від 16 серпня 1997 р. № 300 // Офіційний вісник України. – 1997. – число 52.
. Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р.
№ 1919 // Офіційний вісник України. – 1999 р. – № 50. – Ст. 468.
. Военный Энциклопедический словарь / Под ред. Н.В.Огаркова. –
М.: Воениздат, 1983. – 528 с.
. Про господарську діяльність у Збройних Силах України: Закон України від 21 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 48. – Ст. 408.
. Военная администрация: Учебник / Под ред. Н.И.Кузнецова. – М.: ВУ., 1998. – 349 с.
. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М.: ДТД, 1995. – 377 с.
. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – №№ 40–44. – Ст. 356.
. Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора, Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін. / За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. –
К.: Вища школа, 1992. – 454 с.
. Тархов В.А. К вопросу о правовых отношениях // Правоведение. – 1965. – № 1. – с. 21 – 27.
. Матузов Н.И. Вопросы теории субъективных прав граждан // Советское государство и право. – 1964. – № 7. – с. 130 – 133.
. Толстой Ю.К. Еще раз о правоотношении // Правоведение. – 1969. – № 1. – с. 32–36.
. Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Госюриздат, 1961. – 381 с.
. Явич Л.С. Гносеологические вопросы общего учения о праве
// Правоведение. – 1976. – № 1. – с. 17 – 24.
. Протасов В.Н. Правоотношение как система. – М.: Юрид. лит., 1991. –
168 с.
. Матузов Н.И. Общие правоотношения и их специфика // Правоведение. –1976. – № 3. – с. 23 – 33.
. Гревцов Ю.И. Социальный и юридический аспекты правоотношения
// Правоведение. – 1977. – № 2. – с. 7–17.
. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. –
351 с.
. Харитонов Є.О, Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник. –
К.: Істина, 2003 – 776 с.
. Красавчиков О.А. Гражданское правоотношение — юридическая форма общественного отношения // Сб. науч. тр. Свердловского юрид. ин–тута "Гражданские правоотношения и их структурные особенности". – № 39. – 1975. – с. 10–25.
. Гражданское право Украины: Учебник: В 2-х ч. / Под ред. А.А.Пушкина, В.М.Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – Ч. 1 – 366 с.
. Цивільне право України: Підручник: В 2-х ч. / Ч.Н.Азімов, М.М.Сібільов, В.І.Борисова та ін. / За ред. Ч.Н.Азімова, с.Н.Приступи, В.М.Ігнатенка. –
Х.: Право, 2000. – Ч. 1 – 365 с.
. Гражданское право: Учебник: В 2-х т. / Под ред. Е.А.Суханова. – М.: БЕК, 2000. – Том 1 – 816 с.
. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 1 кн. – 736 с.
. Шевченко Я.М. Принципові засади розвитку цивільних правовідносин у сучасній Україні та проект нового Цивільного кодексу // Часопис Київського університету права. – 2001. – № 1. – с. 58–61.
. Погрібний С. Цивільні відносини як об’єкт правового регулювання
// Вісник Академії правових наук України. – 2004. – с. 97 – 107.
. Спасибо-Фатеева И. Акционерные общества: корпоративные правоотношения. – Х.: Право, 1998. – 252 с.
. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права: В 2–х т. –
М.: Статут, 2005. – Т. 1 – 461 с.
. Мейер Д. И. Русское гражданское право: Учебник: В 2-х ч. – М.: Статут, 1997. – Ч.1. – 286 с.
. Советское гражданское право / К.А.Граве, с.Н.Братусь, М.В.Зимелева и др. / Под ред. С.Н.Братуся. – М.: Госюриздат, 1950 – 679 с.
. Колганов М.В. Собственность в социалистическом обществе. – М.: Изд. АН СССР, 1953 – 391 с.
. Основы советского государства и права / М.П.Карева, Г.И.Федькин, В.Ф.Коток и др. / Под ред. М.П.Каревой, Г.И.Федькина. – М.: Госюриздат,1956. – 517 с.
. Советское гражданское право: Учебник: В 2-х т. / В.П.Грибанов, И.А.Грингольц, В.В.Залесский и др. / Отв. ред. И.Б.Новицкий, П.Е.Орловский. – М.: Госюриздат, 1959 – Т. 1. – 494 с.
. Алексеев C.C. Предмет советского социалистического гражданского права. – Свердловск, 1959 – 668 с.
. Советское гражданское право: Учебник: В 2-х ч. / В.Г.Вердников, Н.А.Безрук, Ю.С.Червоный и др. / Под ред. В.А.Ряшенцева. – М.: ВЮЗИ, 1960. – Ч. 1. – 525 с.
. Рубанов А.А. Имущественные отношения в международном частном праве // Правоведение. – 1982. – № 6. – с. 28 – 33.
. Братусь С.Н. Имущественные и организационные отношения и их регулирование в СССР // Сборник статей "Вопросы общей теории советского права" / Под ред. С. Н. Братуся. – М.: Госюриздат, 1960. – 405 с.
. Cтепанов С.А. Имущественные комплексы в российском гражданском праве. – М.: Норма, 2002. – 176 с.
. Валеев М.М. Вещи как объекты гражданских правоотношений: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Уральская государственная юридическая академия. – Екатеринбург, 2003. – 24 с.
. Про правовий режим майна у Збройних Силах України: Закон України від
21 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 48. – Ст. 407.
. Ровный В.В. Проблемы объекта в гражданском праве: Учебное пособие. – Иркутск, 1998. – 112 с.
. Джабаєва А.С. Имущественное право как объект гражданского оборота
// Сибирский юридический вестник. – 2003. – № 3. – с. 43–55.
. Борисова В. До чинників, що характеризують цивільне право України як галузь приватного права // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – № 2. – с. 105–117.
. Иванов А.А. Вещное право // Правоведение. – 1992. – № 1. – с. 115 – 120.
. Анненков К. Система русского гражданского права: В 2-х т. –
С.-Пб: Типография М.М. Стасюлевича,1899. –1900. – Том 1 – 672 с.
. Гуляев А.М. Русское гражданское право: Обзор действующего законодательства и Проекта Гражданского уложения: Пособие к лекциям. –
С.-Пб: Типография М. М. Стасюлевича, 1911. – 472 с.
. Власов А.В. К дискуссии о вещных и обязательственных правах
// Правоведение. – 2000. – № 2. – с. 146 – 151.
. Клейменова С.М. Авторські правовідносини як форма реалізації правомочностей суб’єктів авторського права: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2004. – 25 с.
. Ярошевська Т. Майнові права на службовий винахід // Право України. – 2006. – № 8. – с. 82 – 85.
. Ярошевська Т. Суб’єкти права на службовий винахід // Право України. – 2006. – № 3. – с. 71 – 74.
. Мосов С. Інтелектуальний потенціал Збройних Сил України – запорука бойової готовності та боєздатності // Інтелектуальна власність. – 2005. – № 2. –
с. 49–53.
. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України від
15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 7. – Ст. 32.
. Положення про патентно–ліцензійну, винахідницьку та раціоналізаторську роботу в Збройних Силах України: Наказ Міністра оборони України від 05 березня 2001 р. № 78 // Окреме видання.
. Пугинский Б.И. Гражданско–правовые средства в хозяйственных отношениях. – М.: Юрид. лит, 1984. – 224с.
. Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей: Закон України від 20 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 15. – Ст. 190.
. Майже 10 мільйонів гривень щорічно заощаджують своєю діяльністю підсобні господарства частин і з'єднань Збройних Сил України // Офіційний сайт Міністерства оборони України / www. mil. gov. ua / index. php?lang = ua&part = news&sub = read&id = 870.
. Прес–реліз до 10–річчя з дня створення Головного квартирно–експлуатаційного управління Міністерства оборони України // Офіційний сайт Міністерства оборони України / www. mil. gov. ua / index. php?lang = ua&part = news&sub = read&id = 870.
. Положення про продовольче забезпечення Збройних Сил України на мирний час: Наказ Міністра оборони від 9 грудня 2002 р. № 402 // Окреме видання.
. Більшість начальників, покладаючись на "авось", продовжують балансувати на лезі ножа // Народна Армія. – 2006.06.10.
. Рішення господарського суду м. Севастополя від 4 лютого 2003 року у справі № 20–7/938 // Архів господарського суду Херсонської області.
. Рішення господарського суду Херсонської області від 8 квітня 2004 р. у справі № 4/454 // Архів господарського суду Херсонської області.
. Скоростецький В. Мінорний акорд Скнилівської трагедії: у досудовому слідстві, яке тривало майже два роки, врешті–решт поставлено крапку // Військо України. – 2005. – № 7.
. Попович І. Допомоги потерпілим виплачено // Поступ. – 17 серпня 2002 р.
. Бакуменко Р. Скупий платить двічі // Народна Армія. – 2006.08.30.
. Положення про Міністерство оборони України: Указ Президента України від 4 липня 2002 р. № 618 // Офіційний Вісник України – 2002. – № 28. – Ст. 1313.
. Козлова Н.В. Правосубъектность юридического лица по российскому гражданскому праву: Автореф. дис… д–ра юрид. наук: 12.00.03 / МГУ. –
М., 2004. – 50 с.
. Никуличева Н.Ю. Право юридических лиц на деловую репутацию и его гражданско–правовая защита: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03. –Новосибирск, 2004. – 24 с.
. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 48. – Ст. 650.
. Иоффе О.С. О гражданско–правовом и административно–правовом методах регулирования хозяйственной деятельности // Правоведение. – 1959. –
№ 3. – с. 48–62.
. Лебедев К.К. О гражданско–правовых средствах закрепления инициативы субъектов // Правоведение. – 1973. – № 4. – с. 34 – 41.
. Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.04 / Київський ун–тет ім. Т. Шевченка. – К., 1999. – 22 с.
. Спасибо–Фатєєва І.В. Цивільно–правові проблеми акціонерних правовідносин: Автореф. дис… д–ра юрид. наук: 12.00.03 / Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2000. – 31 с.
. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. –
Л.: Изд–во ЛГУ, 1949. – 143 с.
. Красавчиков О.А. Сущность юридического лица // Советское государство и право. – 1976. – № 1. – с. 47–55.
. Кісель В.Й. Статус військових частин Збройних Сил України як суб’єктів цивільних правовідносин // Часопис Хмельницького університету управління та права "Університетські наукові записки". – 2005. – № 3. – с.107 – 110.
. Сурков А.Н. Особенности правового положения воинских частей и военных организаций как субъектов гражданских правоотношений // Право в Вооруженных силах. – 2006. – № 5. – с. 59–62.
. Беспятко М. Воинская часть – юридическое лицо? // Экономика и жизнь – 1996. – № 31.
. Манов В.В. К вопросу о гражданско–правовом статусе воинской части
// Право в Вооруженных Силах. – 1998. – № 3. – с. 37–39.
. Терешкович С.В. Субсидиарная ответственность Министерства обороны Российской Федерации по обязательствам подведомственных воинских частей, предприятий и учреждений // Право в Вооруженных Силах – 1999. – № 10. –
с. 48–52.
. Кондик П., Овсяник В. Проблеми правового регулювання економічної та господарської діяльності Збройних Сил України // Народна армія. – 1999. –
10 лютого.
. Кулагин М.И. Избранные труды по акционерному и торговому праву. –
М.: Статут, 2004. – 363 с.
. Хєда С.М. Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах (порівняльно–правовий аспект): Автореф. дис…
канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський нац. ун–тет ім. Т.Шевченка. – Київ, 2004. – 17 с.
. Примак В. Ознаки юридичної особи, її цивільна правосуб’єктність і відповідальність – питання правового зв’язку та взаємної обумовленості
// Юридична Україна. – 2003. – № 9. – с.15–26.
. Гражданское право: Учебник: В 2-х ч. / Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: Проспект, 1997. – Ч. 1 – 600 с.
. Дозорцев В.А. Классификация государственных юридических лиц
// Правоведение. – 1975. – № 1. – с. 41 – 50.
. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Госюриздат., 1950. – 368 с.
. Советское гражданское право: Учебник: В 2-х ч. / Под ред. В.П.Грибанова, С.М.Корнеева. – М.: Юрид. лит., 1979. – Т. 1 – 550 с.
. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. –
М., Л.: Изд. АН СССР, 1948. – 839 с.
. Генкин Д.М. О юридических лицах в проекте Гражданского кодекса СССР // Труды первой научной сессии Всесоюзного института юридический наук. – М., 1940. – с. 293–298.
. Кравчук В.М. Соціально–правова природа юридичної особи: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Львівський національний ун-тет ім. І.Франка. – Львів, 2000. – 21 с.
. Кочергіна К.О. Зміст організаційно–правових форм підприємницьких товариств: інтереси, функції правові засоби: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. –
Х, 2005. – 23 с.
. Радаев В. Хозяйственная организация в свете экономических и социальных теорий // Вопросы экономики. – 1996. – № 12. – с. 88–100.
. Радаев В.В. Популяционная экология организаций: как возникает разнообразие организационных форм // Российский журнал менеджмента. – 2005. – № 2. – с. 99–108.
. Гражданское право России: Учебник: В 2-х ч. / Под ред. З.И.Цыбуленко. – М.: Юрист, 1998. – Ч. 1 – 464 с.
. Свистунова Т.В. Некоторые вопрос создания и прекращения юридических лиц // Материалы региональной научно–практической конференции "Развитие российского права и права стран АТР в условиях конституционного реформирования" (29 ноября 2003 г.) – Владивосток: Изд. ВГУЭс. – с. 109 – 112.
. Борисова В. До проблем створення юридичних осіб // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 2. – с.79 – 88.
. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 20. – Ст. 249.
. Статут внутрішньої служби Збройних Сил України: Закон України від
24 березня 1999 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 22–23. – Ст. 194.
. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Госюриздат, 1962. – 213 с.
. Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. № 228 // Офіційний Вісник України. – 2002. – № 9. – Ст. 414.
. Канєва Т.В. Облік доходів і видатків спеціального фонду бюджетних установ: Автореф. дис... канд. економ. наук: 08.06.04 / Київський національний торговельно–економічний університет. – К., 2002. – 17 с.
. Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах: Постанова Кабінету Міністрів України від
4 серпня 2000 р. № 1225 // Офіційний Вісник України. – 2000. – № 32.
. Орлюк О.П. Фінансове право: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.
. Голофаев В. Содержание и структура фирменных наименований субъектов предпринимательства // Хозяйство и право. – 2000. – № 4. – с. 28–30.
. Грешников П.И. Наименование организации со статусом юридического лица // Правоведение. – 2003. – № 1. – с. 98–109.
. Кісель В.Й. Власне найменування військової частини Збройних Сил України як індивідуалізуюча ознака суб’єкта цивільних правовідносин // Збірник тез Міжнародної науково–практичної конференції молодих вчених "Четверті осінні юридичні читання" (21–22 жовтня 2005 р.): Частина друга "Приватно–правові науки". – Хмельницький: В–цтво Хмельницького ун–тету управління та права, 2005. – с. 116–120.
. Постанова Вищого господарського суду України від 06 липня 2006 р. у справі № 21/106 // Архів Вищого господарського суду України.
. Вінник О.М. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності
// Вісник Вищого арбітражного суду України. – 1998. – № 2. – с. 242–247.
. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців: Закон України від 15 травня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 31–32. – Ст. 263.
. Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України: Постанова КМУ від 22 січня 1996 р. № 118 // Офіційний Вісник України. – 2000. – № 18.
. Ухвала господарського суду м. Києва від 16 серпня 2002р. у справі
№ 03–4–21/600 // Архів господарського суду м. Києва.
. Постанова Вищого господарського суду України від 26 листопада
2002 р. у справі № 03–4–21/600 // Архів Вищого господарського суду України.
. Ухвала господарського суду міста Києва від 20.10.2005 р. у справі
№ 7/649 (05–5–4/7218) // Архів господарського суду м. Києва.
. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник
/ Отв. ред. Е.А.Васильев. – М.: Междунар. отношения, 1993. – 560 с.
. Сыродоева О.Н. Проблемы юридической личности в законодательстве США // Правоведение. – 1992. – № 4. – с.25–35.
. Кулагин М.И. Избранные труды – М: Статут, 2000 – 330 с.
. Лилак Д. Цивільна правосуб’єктність та правоздатність професійних спілок в Україні: колізійні проблеми правового статусу та майнових прав // Право України. – 1999. – № 7. – с. 112–115.
. Фролов В.Д. Правочиноздатність юридичної особи та її здійснення за цивільним законодавством України (цивілістичний аспект): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2004. –
22 с.
. Ніколаєва Т. Державна реєстрація юридичної особи // Юридичний вісник України. – 2004. – № 28 (472).
. Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р.
// Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 34. – Ст. 504.
. Про органи самоорганізації населення: Закон України від 11 липня
2001 р. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 48. – Ст. 254.
. Рішення господарського суду м. Севастополя від 21 жовтня 2002 р. у справі № 20–4/232–7 // Архів господарського суду м. Севастополя.
. Кісель В.Й. Цивільно–правовий статус військової частини. Який він? // Право військової сфери. – 2005. – № 7. – с. 17–19.
. Селіванов В.В. Концептуальні засади Кодексу про підприємництво // Право України. – 1995. – № 2. – с. 3–11.
. Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве. –
М.: Госюриздат, 1947. – 364 с.
. Рішення господарського суду Черкаської області від 31 березня 2004 р. у справі № 15–11/1952 // Архів господарського суду Черкаської області.
. Грибанов В.П. Юридические лица. – М.: Изд. Москов. ун–тета, 1961. – 115 с.
. Иоффе О.С. Развитие цивилистической мысли в СССР: В 2-х ч. – Л.: Изд. Ленингр. ун–тета, 1975. – Ч. 1 – 160 с.
. Грешников И.П. Субъекты гражданского права: Юридическое лицо в праве и законодательстве. –