НІКЧЕМНІ ПРАВОЧИНИ

Краткое описание

З М І С Т

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ.......................................................................3

ВСТУП............................................................................................................................4

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ПРИРОДА НІКЧЕМНИХ ПРАВОЧИНІВ.....................10
1.1. Поняття нікчемних правочинів, їх місце в системі юридичних фактів...........10
1.2. Поняття протиправності нікчемних правочинів.................................................29
1.3. Розмежування нікчемних та неукладених правочинів.......................................39
Висновки до розділу 1...................................................................................................49

РОЗДІЛ 2. ВИДИ НІКЧЕМНИХ ПРАВОЧИНІВ..................................................51
2.1. Правочин з недодержанням вимоги щодо форми..............................................51
2.2. Правочин з недодержанням вимоги закону про державну реєстрацію............67
2.3. Правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності....................................................................................................................75
2.4. Правочин, учинений недієздатною фізичною особою......................................81
2.5. Правочин, учинений без дозволу органу опіки та піклування.........................86
2.6. Правочин, що порушує публічний порядок........................................................91
2.7. Фіктивний та удаваний правочини....................................................................112
2.7.1. Фіктивний правочин..................................................................................112
2.7.2. Удаваний правочин...................................................................................116
Висновки до розділу 2.................................................................................................120

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НІКЧЕМНИХ ПРАВОЧИНІВ..................124
3.1 Правова природа наслідків нікчемних правочинів............................................124
3.2. Види наслідків нікчемних правочинів...............................................................137
3.2.1. Юридичні наслідки нікчемних правочинів.…........................................139
3.3.2. Реституційні наслідки нікчемних правочинів.....…...............................151
3.3.3. Додаткові наслідки нікчемних правочинів.............................................163
Висновки до розділу 3.................................................................................................177

ВИСНОВКИ................................................................................................................181

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................................192

ВСТУП

Актуальність теми. Прийняття Конституції України зумовило новий етап розвитку українського суспільства в напрямі створення суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Розвиток економічних реформ в умовах соціальних та політичних змін держави сприяв виникненню й утвердженню нових договірних інститутів та розширенню сфери цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Це зумовило збільшення кількості недійсних, зокрема нікчемних, правочинів. У зв’язку з цим одним із першочер-гових завдань юридичної науки має бути наукова розробка положень, що визначають умови чинності правочинів.
Прийнятий 16 січня 2003 р. Цивільний кодекс України достатньо приділив уваги правочинам, в тому числі нікчемним, а також наслідкам, що вони породжують. При цьому значна кількість питань залишилася не вирішеною. Це підтверджується недосконалістю окремих правових норм, що регулюють відносини, пов’язані з учиненням таких правочинів, а саме: з визначенням підстав нікчемності правочинів, їх наслідками, відповідальністю сторін тощо. Зокрема, окремі нікчемні правочини за визначених законом умов можуть визнаватися дійсними, проте такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів у цивільному законодавстві відсутній.
Немає єдиної точки зору стосовно багатьох спірних питань, що негативно позначається на механізмі захисту прав та законних інтересів сторін таких правочинів, а також стабільності договірних відносин. Це потребує не тільки формування законодавчих приписів, а й має вплив на правозастосовчу практику.
Варто зазначити, що на сьогоднішній день нікчемні правочини та їх наслідки недостатньо дослідженні в українській юридичній науці. Переважно ці питання знаходять висвітлення у навчальній літературі з цивільного права, а також в окремих публікаціях у періодичних юридичних виданнях. Винятком у цьому відношенні може бути хіба лише дисертаційне дослідження Н.С. Хатнюк “Заперечні угоди та їх правові наслідки”, проте воно висвітлює лише окремі проблеми нікчемних правочинів, зокрема, при розгляді видів недійсних правочинів та їх наслідків. Монографічні праці щодо комплексного дослідження юридичного змісту, видів, наслідків нікчемних правочинів відповідно до чинного цивільного законодавства в Україні відсутні.
Усе це обумовлює актуальність теми, за якою виконана кандидатська дисертація.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Національної академії внутрішніх справ України (протокол № 1 від 26 січня 2002 року). Роботу виконано відповідно до “Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на період 2002 – 2005 роки”, затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 року № 635, у межах тем “Проблеми вдосконалення цивільно-правових форм захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб” та “Превенція правопорушень при укладенні та виконанні цивільно-правових угод”, а також планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є поглиблення правових знань про сутність, особливості регулювання відносин, що виникають унаслідок учинення нікчемних правочинів, і формування на цій основі практичних пропозицій, спрямованих на вдосконалення цивільного законодавства України з досліджуваних питань.
Для досягнення поставленої мети було визначено такі основні завдання:
– уточнити поняття нікчемного правочину;
– провести класифікацію нікчемних правочинів;
– уточнити способи захисту цивільних прав;
– охарактеризувати види нікчемних правочинів за підставами їх недійсності, а також породжені ними наслідки;
– удосконалити поняття реституції;
– визначити додаткові наслідки нікчемних правочинів.
Об’єктом дослідження є інститут правочинів у цивільному законодавстві.
Предметом дослідження є цивільно-правові положення та закономірності регулювання відносин, що виникають унаслідок учинення нікчемних правочинів.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають філософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Діалектичний метод пізнання супроводжував весь процес дисертаційного дослідження і дозволив розглянути тенденції розвитку нікчемних правочинів та їх наслідків у цивільних правовідносинах. Методи аналізу та синтезу використовувалися у зв’язку з формулюванням понять нікчемного правочину та реституції. Під час написання дисертаційної роботи застосовано також історико-правовий (при дослідженні розвитку цивільного законодавства з питань нікчемних правочинів), формально-юридичний (при аналізі змісту актів цивільного законодавства та практики його застосування), порівняльно-правовий (при порівнянні нормативно-правових актів України та зарубіжного законодавства) методи дослідження.
Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали наукові праці українських і російських науковців дореволюційного, радянського і сучасного періодів, зокрема, М.М. Агаркова, І.А. Бірюкова, Д.В. Бобрової, М.І. Брагінського, С.М. Братуся, М.В. Венецької, Д.М. Генкіна, В.П. Грибанова, О.В. Дзери, О.С. Іоффе, С.М. Корнєєва, В.М. Коссака, О.О. Красавчикова, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, М.П. Маслова, Д.І. Мейєра, І.Б. Новицького, І.С. Перетерського, О.А. Підопригори, Й.О. Покровського, О.А. Пушкіна, Н.В. Рабінович, З.В. Ро¬мовської, В.А. Рясенцева, І.С. Самощенка, Н.О. Саніахметової, О.П. Сергєєва, М.М. Сібільова, К.І. Скловського, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Ю.К. Толстого, Є.О. Ха¬ритонова, Ф.С. Хейфеца, В.П. Шахматова, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, В.С. Щербини та інших.
Емпіричною базою дослідження є матеріали практики розгляду та вирішення спорів, що виникають унаслідок учинення нікчемних правочинів, господарськими, місцевими та апеляційними судами, а також узагальнення судової практики розгляду цієї категорії справ, проведені Київським міським судом та Верховним Судом України.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в сучасному українському правознавстві монографічним дослідженням теоретичних і практичних проблем цивільно-правового регулювання відносин, що виникають унаслідок учинення нікчемних правочинів. У результаті проведеного дослідження сформульовано такі основні положення, котрим притаманні елементи наукової новизни і які виносяться на захист:
– уточнено поняття “нікчемний правочин” як дію суб’єктів цивільного права, хоч і спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, або вчинену без наміру створення правових наслідків, але яка у зв’язку з порушенням умов чинності правочину не породжує правових наслідків з моменту вчинення, незалежно від визнання судом такого правочину недійсним;
– залежно від можливості настання цивільних прав та обов’язків нікчемні правочини запропоновано поділяти на абсолютно нікчемні та відносно нікчемні;
– вперше обґрунтовано пропозицію щодо закріплення в ст. 16 ЦК України такого способу захисту порушених цивільних прав, як “визнання нікчемного правочину дійсним”;
– запропоновано закріпити в ЦК України норму, яка б дозволяла виконаний учасниками правочин з порушенням вимог закону щодо обов’язкової форми за відсутності спору належно його оформити протягом одного місяця після його виконання;
– визначено коло правочинів, які підпадають під такі, що порушують публічний порядок;
– уперше висунуто пропозицію, що визначенню правочину як такого, що порушує публічний порядок, повинна передувати постанова компетентного органу про притягнення його учасника (учасників) до адміністративної відповідальності або вирок суду про притягнення зазначених осіб до кримінальної відповідальності, який набрав чинності;
– уперше обґрунтовано висновок про доцільність включення в цивільне законодавство норм, що вказують на нікчемність фіктивного та удаваного правочинів, а також правочинів, учинених недієздатною фізичною особою та малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності;
– доведено необхідність підтвердження факту нікчемності вчиненого правочину за наявності спору в судовому порядку;
– уточнено поняття “реституція” як наслідок учинення нікчемного правочину. Це самостійний охоронний засіб імперативного характеру, спрямований на відновлення майнового становища особи (осіб), порушеного виконанням нікчемного правочину;
– уперше обґрунтовано доцільність покладення обов’язку відшкодувати збитки, завдані добросовісній стороні у випадку вчинення правочину з малолітньою або недієздатною фізичною особою, на батьків (усиновлювачів) або опікунів малолітньої чи недієздатної фізичної особи, якщо вчиненню правочину сприяла їх винна поведінка.
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання сформульованих автором висновків і пропозицій:
– у законотворчій діяльності – для подальшого вдосконалення законодавства України. Пропонується внесення змін або доповнень до ст. 16, 216–221, 226, 228, 234–236, 354, 638, 639, 1212 ЦК України, ст. 177 Сімейного кодексу України, а також доповнення ЦК України статтею “Правові наслідки недодержання вимог закону про державну реєстрацію правочину”;
– у науково-дослідницькій діяльності – для подальшої розробки проблем недійсності правочинів.
Положення дисертації можуть бути використані при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, курсів лекцій з цивільного права, методичних рекомендацій для студентів вищих навчальних закладів юридичного профілю.
Результати проведеного дослідження використовуються в навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України під час проведення семінарських та практичних занять з курсу “Цивільне та сімейне право” і знайшли своє відображення у § 6 гл. 8 посібника “Цивільне право України. Загальна частина” за редакцією І.А. Бірюкова та Ю.О. Заіки (2003), а також у п. 39 – 45 гл. 4 навчального посібника “Цивільне право України” за редакцією І.А. Бірюкова та Ю.О. Заіки (2004).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є першою в Україні монографічною науковою роботою з питань нікчемних правочинів. Теоретичні положення, висновки, пропозиції та рекомендації сформульовані дисертантом особисто внаслідок узагальнення, об’єктивного осмислення наукових та норма¬тивно-правових джерел, а також опрацювання 86 цивільних та 64 господарських справ (рішень).
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження та практичні рекомендації щодо вдосконалення цивільного законодавства обговорювалися на засіданнях кафедри цивільно-правових дисциплін Націо¬нальної академії внутрішніх справ України. Окремі положення оприлюднено на науково-практичних конференціях: “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 13–14 лютого 2002 року), “Проблеми цивільного права та цивільного процесу на сучасному етапі розвитку законодавства” (м. Донецьк, 5 квітня 2002 року), “Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України” (м. Івано-Франківськ, 3–4 жовтня 2002 року), “Проблеми державотворення і захисту прав людини” (м. Львів, 13–14 лютого 2003 року) та науково-теоретичній конференції “Актуальні проблеми права 2003” (м. Київ, 9 квітня 2003 року).
Публікації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження відображено в чотирьох статтях у фахових виданнях, у тезах доповідей на чотирьох конференціях, а також у § 6 гл. 8 посібника “Цивільне право України. Загальна частина” за редакцією І.А. Бірюкова та Ю.О. Заіки (2003) та у п. 39–45 гл. 4 навчального посібника “Цивільне право України” за редакцією І.А. Бірюкова та Ю.О. Заіки (2004).

Список литературы

ВИСНОВКИ

На основі проведених у роботі досліджень можна зробити такі висновки та пропозиції:
1. Правочин є однією з найважливіших підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у системі юридичних фактів. Тому дедалі актуальнішими є проблеми, пов’язані з недійсністю вчинених правочинів, оскільки вони не породжують юридичних наслідків, які мали на меті їх учасники. Окремі питання нікчемних правочинів розглядалися в працях учених, однак їх висновки, зазвичай, мали загальний оглядовий характер. Водночас в Україні відсутнє комплексне монографічне дослідження, присвячене проблемам нікчемних правочинів та їх наслідкам. Необхідність теоретичного обґрунтування підстав нікчемності правочинів та їх наслідків у контексті нового ЦК України, відсутність рекомендацій їх застосування у правозастосовчій практиці обумовлює доцільність подальшого дослідження цих питань.
2. Виходячи з юридичного змісту нікчемного правочину, його можна визначити як дію суб’єктів цивільного права, хоч і спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, або вчинену без наміру створення правових наслідків, але яка у зв’язку з порушенням умов чинності правочину не породжує правових наслідків з моменту вчинення, незалежно від визнання судом такого правочину недійсним.
3. Обґрунтовано думку про те, що оспорюваний правочин правильніше було б називати відносно дійсним, акцентуючи увагу на його дійсності в момент вчинення. Це пов’язано з тим, що до моменту визнання такого правочину недійсним, він вважається дійсним і про його відносну недійсність взагалі не йдеться.
4. Залежно від підстав недійсності нікчемні правочини, відповідно до норм ЦК України, поділяються на такі: правочин з порушенням вимоги закону про письмову форму, якщо нікчемність такого правочину встановлена законом (ст. 218); односторонній правочин (договір) з порушенням вимоги закону про його нота¬ріальне посвідчення (ст. 219, 220); правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221); правочин, учинений у визначених законом випадках без дозволу органу опіку та піклування (ст. 224); правочин, учинений недієздатною фізичною особою (ст. 226); правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228). Недійсність фіктивного (ст. 234) та удаваного (ст. 235) правочинів ЦК України не встановлена, проте їх необхідно відносити до нікчемних правочинів, оскільки вони за своїм юридичним змістом не можуть породжувати для його сторін цивільні права та обов’язки, а тому не можуть належати до оспорюваних.
5. Залежно від можливості настання цивільних прав та обов’язків нікчемні правочини можна поділяти на абсолютно нікчемні та відносно нікчемні. До абсолютно нікчемних слід відносити такі нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом і які за жодних обставин не можуть породжувати для його сторін правові наслідки (ст. 228, 234, 235 ЦК України). До відносно нікчемних правочинів необхідно відносити такі правочини, які за позовом зацікавлених осіб можуть бути визнані судом дійсними (ст. 218, 219, 220, 221, 224, 226 ЦК України).
6. Підстави недійсності нікчемних правочинів встановлені в законі. Проте за відповідних умов вони можуть визнаватися дійсними за рішенням суду або у випадку схвалення їх особами, визначеними в законі. Оскільки п. 2 ст. 16 ЦК України, яка визначає способи захисту цивільних прав та інтересів, не містить такого способу захисту порушеного цивільного права, на думку автора, зазначену статтю необхідно доповнити положенням про те, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання нікчемного правочину дійсним.
7. Акцентовано увагу, що нікчемність правочину і його протиправність є неспіввідносними юридичними категоріями. Неможливість нікчемного правочину породити цивільні права та обов’язки для його сторін ще не свідчить про протиправність нікчемного правочину. Це пов’язано з тим, що при встановленні нікчемності правочину враховується, чи були порушенні умови дійсності правочину, визначені ст. 203 ЦК України, і чи його недійсність встановлена законом. При цьому нікчемний правочин буде протиправним лише у випадку порушення таким правочином суб’єктивних прав, інтересів іншої сторони або третьої особи, або публічного порядку. У визначених законом випадках суд визнає нікчемні правочини дійсними, через відсутність такої ознаки, як протиправність.
8. Обґрунтовано необхідність розмежування нікчемних та неукладених правочинів за такими критеріями: при встановленні, чи є правочин укладеним, до уваги береться лише досягнення згоди з усіх його істотних умов. При визнанні правочину неукладеним суб’єктивні моменти не мають юридичного значення. Під час вирішення питання про те, чи є правочин укладеним, не повинна враховуватися поведінка його учасників щодо дотримання (недотримання) ними форми правочину, незважаючи на конструкцію норм ст. 638, 639, 640 ЦК України, які момент укладення договору пов’язують з наданням йому відповідної форми (письмової, нотаріально посвідченої).
Нікчемним може бути визнаний лише укладений правочин, за яким сторо-нами досягнуто згоди з усіх істотних умов. Підставою визнання правочину нікчем¬ним є порушення вимог щодо його дійсності, визначених у ст. 203 ЦК України.
9. До неукладених правочинів не можуть застосовуватися наслідки, що виникають з недійсних правочинів, оскільки вони мають різні правові підстави нечинності. Пропонується доповнити п. 3 ст. 638 ЦК України нормою такого змісту: “Якщо договір, за яким не було досягнуто згоди з усіх істотних умов, повністю або частково виконаний, відносини між сторонами регулюються главою 83 цього Кодексу”, а п. 3 ст. 1212 ЦК України доповнити нормою про те, що положення цієї глави, крім зазначених випадків, застосовуються також до вимог про повернення виконаного за неукладеним правочином.
10. На основі дослідження юридичної природи правочинів, учинених з порушенням визначеної законом або обумовленої сторонами форми, можна зробити такі висновки:
1) у випадку порушення встановлених законом вимог щодо нотаріального посвідчення правочинів або письмової форми, що є підставою недійсності правочину, суд може визнати дійсним лише той правочин, який був би дійсним і не міг би бути оспорений сторонами з підстав, передбачених законом, за умови дотримання належної форми (письмової або нотаріально посвідченої). Тому п. 2 ст. 218, п. 2 ст. 219, п. 2 ст. 220 ЦК України необхідно доповнити вказівкою про можливість визнання судом правочину (договору) з порушенням обов’язкової визначеної законом форми дійсним за відсутності інших підстав недійсності правочину, передбачених п. 1 ст. 215 ЦК України;
2) на основі норм ЦК України, цивільного законодавства іноземних держав отримала додаткового обґрунтування висловлена в науці думка про недоцільність застосування двосторонньої реституції у випадку порушення вимог закону про обов’язкову форму правочину за умови його виконання і за відсутності спору між сторонами. Пропонується ввести до ст. 218 та 220 ЦК України норми, які б дозволяли учасникам такого правочину протягом одного місяця після його виконання належним чином його оформити. Після оформлення такий правочин визнається дійсним з моменту вчинення. У разі невиконання такої вимоги правочин є нікчемним.
11. З’ясовуючи особливості правочинів, учинених без державної реєстрації, автор звертає увагу на зміст такої реєстрації та правові наслідки порушення цієї вимоги закону. Це надало змогу встановити, що:
1) ЦК України не визначає наслідки порушення вимог закону про державну реєстрацію правочину. Суперечною є запропонована в літературі думка визнавати такі правочини неукладеними, оскільки більшість правочинів, що підлягають державній реєстрації, потребують нотаріального посвідчення, недотримання якого зумовлює недійсність правочину. Водночас недійсним може бути визнаний лише укладений правочин;
2) вимога закону про державну реєстрацію не належить до умов чинності правочину (ст. 203 ЦК України), а порушення цієї вимоги закону не відноситься до підстав недійсності правочину, передбачених п. 1 ст. 215 ЦК України. Тому державна реєстрація не повинна впливати на дійсність укладеного у відповідній формі правочину. Оскільки у визначених законом випадках порушення вимоги закону про державну реєстрацію спричиняє недійсність учиненого правочину, ЦК України слід доповнити статтею: “Правові наслідки недодержання вимоги закону про державну реєстрацію правочину” такого змісту: “Недодержання вимоги закону про державну реєстрацію правочину не має наслідком його недійсність. Порушення цієї вимоги закону має наслідком нікчемність правочину лише у випадках, встановлених законом”;
3) у законі, який регулюватиме питання державної реєстрації прав на об’єкти нерухомого майна і має замінити Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно від 7 лютого 2002 року № 7/5 з подальшими змінами, набувачу нерухомого майна необхідно визначити строк для проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно та правочинів з ним. Цей проміжок часу має включати в себе підготовку всіх необхідних документів для проведення реєстрації, строк на подання заяви і її розгляд реєстраційним органом, а також час на отримання свідоцтва, зокрема, про право власності на об’єкт нерухомого майна.
12. Проаналізувавши правочини, вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дисертант дійшов таких висновків: враховуючи, що нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом (п. 1 ст. 215 ЦК України), з метою недопущення правозастосовчих помилок при використанні норм ст. 221 ЦК України, а також віднесення правочинів малолітніх осіб, учинених за межами їх цивільної дієздатності до оспорюваних, пропонується доповнити цю статтю пунктом такого змісту: “Правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, є нікчемним”. Правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, у подальшому схвалений батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає (п. 1 ст. 221 ЦК України), стає дійсним з моменту вчинення. Норму п. 2 ст. 221 ЦК України “У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним” доцільно виключити.
13. Розглянувши правочин, учинений недієздатною фізичною особою, дисер¬тант вважає, що:
1) нікчемність правочину, вчиненого особою, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, залежить від недієздатності фізичної особи в момент його вчинення. Тому, якщо особа не була визнана у встановленому законом порядку недієздатною, вчинений нею правочин є оспорюваний і може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 225 ЦК України, яка визначає правові наслідки правочину, вчиненого дієздатною фізичною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;
2) ст. 226 ЦК України не містить вказівки на нікчемність правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою. Оскільки нікчемним є правочин, недійсність якого вставлена законом (п. 2 ст. 215 ЦК України), вищезазначену статтю необхідно доповнити пунктом такого змісту: “Правочин, учинений недієз¬датною фізичною особою, є нікчемним”. Дрібний побутовий правочин, учинений недієздатною фізичною особою, у подальшому схвалений опікуном (п. 1 ст. 226 ЦК України) стає дійсним з моменту вчинення. Норму ч. 2 п. 1 ст. 226 ЦК України “У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними” пропонується виключити.
14. Особливості правочину, вчиненого у визначених законом випадках без дозволу органу опіки та піклування, зводяться до таких концептуальних положень: у зв’язку з тим, що СК України регулює шлюбно-сімейні право-відносини, у тому числі майнові, що виникають між батьками і дітьми, на думку дисертанта, ст. 177 СК України необхідно доповнити пунктом 6 такого змісту: “Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання” (ст. 99 Закону України “Про охорону дитинства”).
15. Провівши аналіз цивільного законодавства України та доктрини міжна-родного приватного права щодо правочину, який порушує публічний порядок, дисертант дійшов таких висновків:
1) під правочин, що порушує публічний порядок, повинні підпадати правочини, що спрямовані (учиняються з умислом) на порушення публічних нормативно-правових актів (Конституції України, валютного, митного, податкового, антимонопольного законодавства тощо), які визначають основи державного ладу, політичної системи, економічної безпеки держави і кваліфіковані як адміністративне правопорушення чи злочин. Це, зокрема, правочини, що спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина; ухилення суб’єктами господарювання від сплати податків; незаконне відчуження або користування об’єктами права власності Українського народу; незаконний обіг вилучених з вільного обігу предметів або предметів, обіг яких обмежено; правочини, вчинені з метою порушення антимонопольного законодавства та спрямовані на зайняття забороненими видами господарської діяльності, а також інші, спрямовані на порушення публічних нормативно-правових актів;
2) визначенню правочину як такого, що порушує публічний порядок, має передувати вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який набрав чинності, чи постанова компетентного органу про притягнення названих осіб до адміністративної відповідальності;
3) умисел сторін (сторони) на незаконний результат має встановлюватися під час розслідування кримінальної справи й розгляду її в суді або в момент винесення постанови про адміністративне правопорушення. Можливість такого порядку встановлення умислу сторін пов’язано з тим, що однією з ознак правочину, що порушує публічний порядок, є заборона його нормами кримінального чи адміністративного законодавства.
16. Дослідивши юридичну природу фіктивних та удаваних правочинів, автором визначено особливості таких правочинів, а саме:
1) у фіктивному правочині відсутня одна з ознак правочину – воля сторін на його вчинення, а є тільки вираження волі (волевиявлення), яке не має юридичного значення. У такому випадку воно за жодних обставин не може породити цивільні права та обов’язки для сторін такого правочину, а, як наслідок, фіктивний правочин не може бути оспорюваним. Отже, можна зробити висновок про необхідність віднесення фіктивного правочину до нікчемних. Тому не коректною є норма ст. 234 ЦК України, яка передбачає судовий порядок визнання такого правочину недійсним (його оспорюваність). Оскільки відповідно до п. 2 ст. 215 ЦК України нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, на думку дисертанта, п. 2 ст. 234 ЦК України необхідно викласти в такій редакції: “Фіктивний правочин є нікчемним”;
2) у ЦК України немає вказівки на те, до якого виду недійсних правочинів (нікчемних чи оспорюваних) необхідно відносити удавані правочини. Якщо проаналізувати зміст ст. 235 ЦК України, яка визначає правові наслідки удаваного правочину, його недійсність прямо в законі не встановлена, а лише припускається, зокрема, вказівкою про необхідність застосування до сторін правил щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Юридична природа удаваного правочину така сама, як і фіктивного, а саме: свідоме небажання сторін до настання правових наслідків укладеного правочину, з тією різницею, що за удаваним прихований інший правочин, який сторони насправді мали на увазі. Тому удаваний правочин, як і фіктивний, необхідно відносити до нікчемного, а п. 1 ст. 235 ЦК України слід доповнити нормою такого змісту: “Удаваний правочин є нікчемним”.
17. Реституцію внаслідок учинення нікчемного правочину можна визначити як самостійний охоронний засіб імперативного характеру, спрямований на відновлення майнового становища особи (осіб), порушеного виконанням нікчемного правочину.
18. Наслідки нікчемних правочинів можна поділити на три види: юридичні, реституційні та додаткові.
19. Юридичні наслідки випливають з факту вчинення нікчемного правочину і полягають у ненастанні того правового результату, який прагнули досягти сторони. Це пов’язано з тим, що нікчемний правочин не може породити інших правових наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.
У випадку наявності спору за вчиненим нікчемним правочином зацікавлені особи повинні звертатися в суд з позовом про констатацію факту його нікчемності або з позовом про застосування наслідків нікчемного правочину, оскільки самостійно вони не вправі визначати підстави нікчемності. Винесене судом рішення усуватиме спір про наявність (відсутність) факту нікчемності правочину й буде підставою застосування до сторін наслідків його недійсності.
Для визнання нікчемного правочину в окремій частині, необхідна наявність об’єктивних та суб’єктивних передумов. Об’єктивні передумови полягають у можливості виокремлення нікчемної частини від дійсних частин правочину без втрати його юридичного змісту. Суть суб’єктивних передумов полягає в можливості сторін учинити правочин без його нікчемних частин. У зв’язку з цим ст. 217 ЦК України доцільно було б викласти в такій редакції: “Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо допускається виокремлення цієї частини від інших частин правочину і є можливість припустити, що він був би вчинений сторонами і без включення до нього недійсної частини”.
20. Реституційні наслідки нікчемних правочинів породжують такі два юридичних факти: учинення нікчемного правочину та виконання його хоча б однією стороною повністю чи частково.
Конфіскація майна не є цивільно-правовою категорією, оскільки вона передбачає майнову відповідальність особи перед державою за вчинене правопорушення (злочин). Оскільки зміст цивільно-правової відповідальності ґрунтується на відповідальності правопорушника перед потерпілою особою з метою відновлення порушених прав останнього, відносини з приводу стягнення майна в дохід держави мають публічний характер. Тому конфіскація майна за рішенням суду може бути застосована лише внаслідок учинення адмі-ністративного проступку чи злочину. Учинення нікчемного правочину може спричиняти застосування до винної особи конфіскації переданого майна лише у випадку, якщо такий наслідок передбачений нормами кримінального чи адміністративного законодавства. При цьому суди зобов’язані зазначати підставу нікчемності правочину, а також норму публічно-правового акту, за яким передбачається стягнення майна в дохід держави.
На основі аналізу судової практики та норм міжнародного приватного права дисертантом робиться висновок про безпідставність застосування двосторонньої реституції до недобросовісної сторони нікчемного правочину. Тому ст. 216 ЦК України, яка визначає правові наслідки недійсності правочину, необхідно доповнити нормою такого змісту: “Недобросовісна сторона не має права на двосторонню реституцію (недопущення реституції). Передане за недійсним правочином повертається такій особі лише у випадку, якщо внаслідок недопущення реституції вона була б у вигіднішому становищі, ніж при двосторонній реституції”.
21. Додаткові наслідки недійсності нікчемних правочинів настають у випадку заподіяння шкоди (майнової чи моральної) і при наявності вини сторін (сторони) такого правочину, у зв’язку з чим додаткова відповідальність сторін нікчемного правочину має позадоговірний характер.
У випадку вчинення правочину недієздатною фізичною особою відшкодуванню повинна підлягати не лише моральна шкода (п. 4 ст. 226 ЦК України), а й заподіяні внаслідок його укладення збитки. При цьому має враховуватися недобросовісність іншої сторони. Тому п. 4 ст. 226 ЦК України необхідно викласти в такій редакції: “Дієздатна сторона зобов’язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім’ї збитки, завдані укладенням недійсного правочину, а також моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан”.
Оскільки загальна норма (п. 2 ст. 216 ЦК України), яка визначає додаткову відповідальність сторін недійсного правочину, передбачає обов’язок винної сторони відшкодувати другій стороні або третій особі не лише заподіяні збитки, а й моральну шкоду, на думку автора, можливість відшкодування моральної шкоди доцільно передбачити також у випадку вчинення правочину малолітньою особою (у п. 4 ст. 221 ЦК України), якщо в момент його вчинення інша (дієздатна) сторона знала або могла знати про вік другої сторони.
Враховуючи те, що цивільне законодавство України ґрунтується на принципі повного відшкодування всіх заподіяних збитків, обов’язок відшкодування збитків, завданих добросовісній стороні у випадку вчинення правочину з малолітньою чи недієздатною особою, доцільно покласти на батьків (усиновлювачів) або опікунів малолітньої чи недієздатної особи, якщо вчиненню правочину сприяла їх винна поведінка.
Норми закону про безпідставне набуття майна (гл. 83 ЦК України) поширюються на вимоги про повернення виконаного за нікчемним правочином лише в тому обсязі, в якому дані відносини не врегульовані нормами про недійсні правочини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. – М.: Юрид. изд-во, 1940. – 192 с.
2. Агарков М.М. Понятие сделки по советскому гражданскому праву // Сов. государство и право. – 1946. – № 3–4. – С. 41–55.
3. Андреева Л. Форма договора и последствия ее несоблюдения // Российская юстиция. – 1999. – № 2. – С. 15–17.
4. Ансон В. Договорное право: Пер. с англ. / Под ред. О.Н. Садикова. – М.: Юрид. лит., 1984. – 463 с.
5. Алексидзе Л.А. Проблема jus cogens в современном международном праве // Сов. ежегодник междунар. права, 1969. – 1970. – С. 127–145.
6. Арзамасцев А.Н. Охрана социалистической собственности по советскому гражданскому праву. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1956. – 208 с.
7. Архів Апеляційного суду м. Києва. – Справа № 22-1985 за 2002 рік.
8. Архів Господарського суду м. Києва. – Справа № 20-126 за 2000 рік.
9. Архів Господарського суду м. Києва. – Справа № 7-137 за 2001 рік.
10. Архів Личаківського суду м. Львова. – Справа № 2-943 за 2000 рік.
11. Барихин А.Б. Большой юридический энциклопедический словарь. – М.: Кн. мир, 2000. – 720 с.
12. Бахрах Д.Н., Бусыгин А.С. Государственная регистрация прав на недвижимое имущество как административное производство // Современное право. – 2003. – № 7. – С. 5–8.
13. Белов А.П. Публичный порядок: законодательство, доктрина, судебная практика // Право и экономика. – 1996. – № 19–20. – С. 85–91.
14. Белякова А.М. Имущественная ответственность за причинение вреда. – М.: Юрид. лит., 1979. – 110 с.
15. Беляневич О.А. “Публічний порядок” як оціночна категорія договірного права: спроба тлумачення // Вісн. господарського судочинства. – 2004. – № 1. – С. 331-338.
16. Беляневич О.А. “Публічний порядок” як оціночна категорія договірного права: проблема тлумачення // Матеріали регіональної наук.-практ. конф. “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”. – Львів: Юрид. фак-т Львів. нац. ун-ту ім. Івана Франка, 2004. – С. 235-237.
17. Берестова І.Е. Зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нац.ун-т внутр. справ. – Х., 2004.- 20 с.
18. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. – К.: Наук. думка, 2000. – 304 с.
19. Бічук Л. Захист права власності неповнолітнього на нерухоме майно // Право України. – 1999. – № 6. – С. 85–86.
20. Боброва Д.В. Проблемы деликтной ответственности в советском гражданском праве: Автореф. дис. ...д-ра юрид. наук: 12.00.03 / Харк. юрид. ин-т им. Ф.Э. Дзержинского. – Х, 1988. – 56 с.
21. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения. – М.: Статут, 2001. – 842 с.
22. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1950. – 337 с.
23. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М.: Юрид. лит., 1976. – 216 с.
24. Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. – Рига: Зинатне, 1976. – 231 с.
25. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001. – 1440 с.
26. Вирішення господарських спорів. Застосування норм матеріального права в роз’ясненнях і листах Вищого господарського суду України / За заг. ред. Д.М. Притики. – К.: Юстиніан, 2002. – 640 с.
27. Власник і право власності / Я.М. Шевченко, М.В. Венецька, І.М. Куче-ренко та ін.; Відп. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Наук. думка, 1994. – 163 с.
28. Власова А.Г. Сделки. Представительство. Исковая давность: Учеб. пособие. – М.: Заоч. ин-т сов. торговли, 1970. – 48 с.
29. Водний кодекс України від 6 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 24. – Ст. 189.
30. Генкин Д. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону // Ученые записки ВИЮН. – М.: Юрид. изд-во Мин. юст. СССР, 1947. – Вып. 5. – С. 40–57.
31. Гончаренко М.Б. Речеві права на нерухомість: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ун-т внутр. справ. – Х., 1999. – 19 с.
32. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – Ст. 56.
33. Гражданский кодекс Российской Федерации по состоянию на 10 августа 2001 года. – М.: Проспект, 2001. – 416 с.
34. Гражданское и торговое право капиталистических государств / В.В. Зай¬цев, Е.А. Васильев, А.А. Костин и др.; Отв. ред. Е.А. Васильев. – М.: Междунар. отношения, 1993. – 560 с.
35. Гражданское право Украины: Учебник. В 2 ч. / А.А. Пушкин, В.М. Самойленко, Р.Б. Шишка и др.; Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – Ч. 1. – 440 с.
36. Гражданское право: Учебник / Н.Д. Егоров, И.В. Єлисеев, А.А. Иванов и др.; Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. – М.: Изд-во ТЕИС, 1996. – Ч. 1. – 552 с.
37. Гражданское право: Учебник / Под ред. А.Г. Калпина, А.И. Масляева. – М.: Юристь, 1997. – Ч. 1. – 472 с.
38. Десять років на варті правопорядку // Іменем закону. – 2002. – № 7. – С. 4–7.
39. Джунь В.В. До питання про обов’язковість застосування реституції у разі неправозгідності угоди // Вісн. господарського судочинства. – 2002. – № 4. – С. 165–167.
40. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2001. – 21 с.
41. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 256 с.
42. Дзера О., Отраднова О. Недійсність правочину (угоди) за новим Цивільним кодексом України // Юридична Україна. – 2003. – № 10. – С. 5–18.
43. Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник / Под ред. В.С. Нерсе-сянца. – М.: Изд. группа ИНФРА-М – НОРМА, 1997. – 704 с.
44. Дудорова Е. Нотариальная форма договора купли-продажи жилого дома (квартиры) и его государственная регистрация // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 2. – С. 10–13.
45. Эйдинова Э.Б. Сделки в нотариальной и судебной практике. – М.: Юрид. лит., 1981. – 87 с.
46. Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии: Учебник. – М.: Юристь, 1996. – 631 с.
47. Єрьоменко Г.В. Недійсні угоди // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К. – Т. 4. – 2002. – С.114–115.
48. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. – Х.: Инфор¬мационно-правовой центр “Ксилон”, 2000. – 396 с.
49. Жюллио де ла Морандьер Л. Гражданское право Франции: В 3 т.: Пер. с фр. – М.: Изд-во иностр. лит., 1960. – Т. 2. – 728 с.
50. Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законо-давства / За заг. ред. П.І. Шевчука. – К.: Ін Юре, 2002. – 416 с.
51. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3–4. – Ст. 27.
52. Зінченко С., Газарьян Б. Ничтожные и оспоримые сделки в практике предпринимательства // Хозяйство и право. – 1997. – № 2. – С. 120–128.
53. Зіоменко Ю.І. Деякі питання про юридичну відповідальність в умовах переходу України до ринкових відносин // Матеріали респ. наук.-практ. конф. “Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку”. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1995. – С. 169–170.
54. Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посіб. / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць та ін.; За ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.
55. Іванова С.М. Вчинення угод нотаріусами – один із способів захисту прав власності // Матеріали наук. семінару молодих вчених “Право власності: проблеми забезпечення, реалізації та захисту”. – Х.: Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого, 2001. – С. 41–43.
56. Илларионова Т.И. Механизм действия гражданско-правовых охрани-тельных мер: Учеб. пособие. – Свердловск, 1980. – 76 с.
57. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року // Офіц. вісн. України. – 2004. – № 10. – Ст. 639.
58. Исаков В.Б. Фактический состав в механизме правового регулирования. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. – 128 с.
59. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. – М.: Юрид. лит., 1984. – 144 с.
60. Иоффе О.С. Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР // Сов. государство и право. – 1956. – № 2. – С. 55–66.
61. Иоффе О.С. Ответственность по советскому гражданскому праву. – Изд во Моск. ун-та, 1955. – 310 с.
62. Иоффе О.С. Советское гражданское право: Общая часть. Право собственности. Общее учение об обязательствах: Курс лекций. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1958. – 511 с.
63. Калаур І.Р. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права власності юридичної особи: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук:12.00.03 / Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 2004. – 19 с.
64. Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР від 20 червня 1969 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1969. – № 26. – Ст. 204.
65. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.
66. Кодекс України про надра від 27 липня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 36. – Ст. 340.
67. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.
68. Коментар до постанови Вищого арбітражного суду України № 04-1/23-4/8 від 30 травня 2000 року // Вісн. господарського судочинства. – 2001. – № 2. – С. 129–131.
69. Комментарий части первой Гражданского кодекса Российской Федерации. – М.: Редакция журнала “Хозяйство и право”, 1995. – 597 с.
70. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
71. Коссак В.М. Здійснення та захист цивільних прав // Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн. 1. – С. 222-234.
72. Коссак В.М. Розірвання, зміна і припинення договорів // Матеріали регіональної наук.-практ. конф. “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”. – Львів: Юрид. фак-т Львів. нац. ун-ту ім. Івана Франка, 2002. – С. 145-146.
73. Кофман В.И. Причинная связь как основание ответственности по советскому гражданскому праву: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Все¬союз. ин-т юрид. наук. – М., 1961. – 21 с.
74. Красавчиков О.А. Ответственность, меры защиты и санкции в советском гражданском праве // Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав.– Свердловск: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1973. – Вып. 27. – С. 5–16.
75. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 183 с.
76. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001 – № 25–26. – Ст. 131.
77. Крупчан О.Д. Методологічні підходи до проблеми взаємозв’язку приватного та публічного права // Методологія приватного права (за матеріалами наук.-теорет. конф., м. Київ, 30 травня 2003 р.). – К. Юрінком Інтер, 2003. – С. 10 19.
78. Кузнецова Л.Г., Шевченко Я.Н. Гражданско-правовое положение несо-вершеннолетних. – М.: Юрид. лит., 1968. – 136 с.
79. Кучер В.О. Нікчемні правочини // Цивільне право України. Загальна частина: Посібник / І.А. Бірюков, Ю.О. Заіка, В.С. Гопанчук та ін.; За ред. І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіки. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2003. – С. 140 151.
80. Кучер В.О. Особливості визначення правочину таким, що порушує публічний порядок // Право України. – 2003. – № 12. – С. 106–110.
81. Кучер В. Поняття реституції в контексті нового цивільного законодавства України // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 1. – С. 55–59.
82. Kodeks cywilny z dnia 23 kwietnia 1964 r. Oficyna Wiawnicza VERBA. – Lublin, 2001. – 315 s.
83. Ласк Г. Гражданское право США (право торгового оборота) / Под ред. Е.А. Флейшиц. – М.: Изд-во иностр. лит., 1961. – 774 с.
84. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – М.: Изд-во полит. лит. – 1982. – Т. 44. – 725 с.
85. Лысенко В.В. Фиктивные фирмы (криминалистический анализ). – К.: Парлам. изд-во, 2002. – 112 с.
86. Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 17. – Ст. 99.
87. Луць А.В. Свобода вибору контрагента за цивільно-правовим договором // Вісн. Львів. ун-ту. Серія юридична. – 2001.– Вип. 36. – С. 307–312.
88. Луць А.В. Свобода договору за проектом нового Цивільного кодексу України // Вісн. арбітражного суду України. – 2000. – № 3. – С. 215–221.
89. Луць В.В. Кодифікація договірного права (за проектом нового Цивіль-ного кодексу України) // Укр. право. – 1997. – № 1. – С. 75–92.
90. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 560 с.
91. Луць В.В. Свобода вибору сторонами форми цивільно-правового договору // Наук. вісн. Чернів. ун-ту. – 2000. – Вип. 82: Правознавство. – С. 49–52.
92. Луць В.В. Система договірного права за новим цивільним кодексом України // Матеріали наук.-практ. конф. “Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України”. – Івано-Фран-ківськ: Юрид. ін-т Прикарпат. ун-ту ім. Василя Стефаника, 2002. – С. 16-18.
93. Малеин Н.С. Имущественная ответственность в хозяйственных отноше-ниях. – М.: Наука, 1968. – 207 с.
94. Матвеев И. Юридическое значение формы сделки и ответственность за ее нарушение // Хозяйство и право. – 2001. – № 12. – С. 90–97.
95. Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. – М.: Юрид. лит., 1970. – 311 с.
96. Матвєєв Г.К. Підстави відповідальності у цивільному праві // Сучасні проблеми держави і права. – К.: Либідь, 1990. – С. 22–25.
97. Мейер Д.И. Русское гражданское право. В 2 ч. Ч. 1. По испр. и доп. 8-му изд. 1902 г. – М.: Статут, 1997. – 290 с.
98. Менглиев Ш. Восстановительные правоотношения в советском граж-данском праве. – Душанбе: Изд-во Тадж. гос. ун-та, 1986. – 117 с.
99. Митний кодекс України від 11 липня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38–39. – Ст. 288.
100. Михольская В.В. Порядок государственной регистрации прав на недвижимость и сделок с ней // Юридический мир. – 2002. – № 7. – С. 56–62.
101. Мичурин Е.А. Договоры с жильем. Анализ возникающих проблем и пути их решения. – Х., 2001. – 155 с.
102. Насыров Р. Недействительность части сделки // Сов. юстиция. – 1980. – № 8. – С. 14–15.
103. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон; А.С.К., 2001. – 1104 с.
104. Новицкий И.Б. Недействительные сделки // Вопросы советского граж-данского права. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1945. – Сб. 1. – С. 31–73.
105. Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. – М.: Госюриздат, 1954. – 247 с.
106. Ойгензихт В.А. Воля и волеизъявление. – Душанбе: Дониш, 1983. – 256 с.
107. Олюха В.Г. Цивільно-правовий договір: поняття, функції та система: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. – К., 2003. – 191 с.
108. Осипова Г.Т. Правовое регулирование сделок, совершаемых гражда-нами. – Минск: Беларусь, 1986. – 62 с.
109. Павленко Д. Визнання угод недійсними на підставі ст. 49 Цивільного кодексу // Юридичний журн. – 2002. – № 3. – С. 91–92.
110. Перетерский И.С. Сделки. Договоры. Гражданский кодекс РСФСР: Научный комментарий / Под ред. С.М. Прушницкого, С.И. Раевича. – М.: Юрид. изд-во НКЮ РСФСР, 1929. – Вып. V. – 84 с.
111. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: Підручник. – К.: Вентурі, 1997. – 333 с.
112. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 2001. – 354 с.
113. Постанова Вищого арбітражного суду України № 04-1/11-23/23 від 6 січня 2000 року. Справа № 15/206 // Вісн. Вищого арбітражного суду України. – 2000. – № 2. – С. 153–154.
114. Постанова Вищого арбітражного суду України № 04–1/23–4/8 від 30 травня 2000 року. Справа № 8736/8–82 // Вісн. господарського судочинства. – 2001. – № 2. – С. 128–129.
115. Постанова Вищого господарського суду України від 8 серпня 2002 року. Справа № 11/309 // Вісн. го