ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………. 4

Розділ 1. Загальна характеристика та методологічні основи теорії цивільно-правової відповідальності ……………………………………..
18
1.1. Теорія цивільно-правової відповідальності як результат наукових юридичних досліджень ...................................................................................
18
1.2. Методологічні основи теорії цивільно-правової відповідальності .... 32
1.2.1. Загальні зауваження ...................................................................... 32
1.2.2. Методологічне значення поняття цивільно-правової
відповідальності та його визначення ....................................................
72
Висновки до розділу 1 .................................................................................... 80

Розділ 2. Поняття цивільно-правової відповідальності ......................... 86
2.1. Огляд результатів основних теоретичних досліджень поняття цивільно-правової відповідальності ………………………………………..
86
2.2. Системний підхід до визначення поняття цивільно-правової відповідальності ……………………………………………………………..
100
2.3. Розмежування понять “відповідальність за цивільним законодавством” і “цивільно-правова відповідальність” …………………
123
Висновки до розділу 2 ……………………………………………………… 139

Розділ 3. Принципи, функції та режими цивільно-правової
відповідальності ……………………………………………………………
144
3.1. Принципи цивільно-правової відповідальності .................................... 144
3.2. Функції цивільно-правової відповідальності ........................................ 167
3.3. Режими цивільно-правової відповідальності ........................................ 180
Висновки до розділу 3 ……………………………………………………… 202

Розділ 4. Умови цивільно-правової відповідальності …………………
208
4.1. Аналіз результатів основних теоретичних досліджень категорії “цивільне правопорушення” ..........................................................................
208
4.2. Протиправна поведінка як умова цивільно-правової відповідальності ……………………………………………………………..
222
4.3. Наявність шкоди (збитків) як умова цивільно-правової відповідальності ……………………………………………………………...
243
4.4. Причинний зв’язок як умова цивільно-правової відповідальності … 262
4.5. Вина як умова цивільно-правової відповідальності …………………. 271
4.5.1. Поняття вини у цивільному праві ……………………………… 272
4.5.2. Проблема вини юридичної особи ……………………………… 283
Висновки до розділу 4 ……………………………………………………… 296

Розділ 5. Правовідносини цивільно-правової відповідальності ……. 302
5.1. Елементи матеріального правовідношення цивільно-правової відповідальності ……………………………………………………………..
302
5.2. Момент виникнення матеріального правовідношення цивільно-правової відповідальності …………………………………………………..
318
5.3. Процесуальна форма реалізації суб’єктивного права потерпілого як управомоченої сторони матеріального правовідношення цивільно-правової відповідальності …………………………………………………...

326
Висновки до розділу 5 ……………………………………………………… 338

Розділ 6. Проблема ефективності цивільно-правової відповідальності …………………………………………………………….
342
6.1. Проблема ефективності цивільно-правової відповідальності в ракурсі проблеми ефективності права в цілому …………………………...
342
6.2. Ефективність цивільно-правової відповідальності як системи певних цивільно-правових засобів …………………………………………
365
Висновки до розділу 6 ……………………………………………………… 368

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………... 372

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………….. 398
ДОДАТКИ…………………………………………………………………… 445

ВСТУП

Актуальність теми. В останні роки все більше уваги у вітчизняній юридичній літературі приділяється проблемам юридичної відповідальності взагалі та цивільно-правової зокрема, що є цілком виправданим, оскільки повнота та реальність здійснення суб’єктивних прав фізичних та юридичних осіб значною мірою залежить від ефективності їх захисту у разі порушення, а без налагодженої системи юридичної відповідальності держава нездатна захистити порушені суб’єктивні права особи. Тому розгляд питань, пов’язаних з проблематикою юридичної відповідальності взагалі та цивільно-правової зокрема має не лише теоретичне, але й велике практичне значення.
Теоретичні проблеми юридичної відповідальності в цілому та цивільно-правової відповідальності зокрема були і є предметом досліджень багатьох відомих вчених-правознавців, таких як: М.М. Агарков, С.С. Алексєєв, Б.С. Антимонов, Г.М. Бєлякова, Д.В. Боброва, Т.В. Боднар, В.І. Борисова, М.І. Брагінський, С.М. Братусь, А.С. Васильєв, В.В. Вітрянський, В.П. Грибанов, О.В. Дзера, І.В. Жилінкова, Г.В. Єрьоменко, О.С. Іоффе, В.М. Коссак, О.В. Кохановська, Н.С. Кузнєцова, І.М. Кучеренко, В.В. Луць, Р.А. Майданик, М.С. Малеїн, В.К. Мамутов, Г.К. Матвєєв, Й.О. Покровський, Н.О. Саніахметова, М.М. Сібільов, А.О. Собчак, І.В. Спасибо-Фатєєва, Р.О. Стефанчук, В.О. Тархов, В.І. Труба, Р.Й. Халфіна, Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, Н.М. Хуторян, Ю.С. Червоний, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершенєвич, С.І. Шимон, В.С. Щербина та ін.
Разом з тим, багато положень теорії юридичної відповідальності залишаються дискусійними і потребують уточнення. Оцінці ж якості зазначеної теорії безпосередньої уваги взагалі не приділяється.
Поряд з цим необхідно зазначити, що більшість наукових досліджень з проблем цивільно-правової відповідальності здійснювались ще за радянських часів, що, безумовно, вплинуло на зміст отриманих результатів, які значною мірою не відповідають ані сучасному стану суспільних відносин, ані сучасному рівневі теорії права взагалі. За весь же період незалежності в Україні не було здійснено жодного комплексного наукового дослідження загальнотеоретичних проблем цивільно-правової відповідальності, хоча існує нагальна потреба у такому дослідженні.
Після прийняття і введення в дію нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) відбулися якісні зміни вітчизняного цивільного законодавства. Нові правові інститути у більшості своїй не є вдосконаленими моделями старих, а являють собою якісно нові механізми з точки зору цілей соціально-правового впливу. Наслідком ускладнення форм взаємодії суб’єктів підприємницької діяльності стала якісна диверсифікація правового регулювання договірних відносин. Змінилась роль держави як суб’єкта економічних відносин. Змінились пріоритети регулювання майнових відносин та юридичні процедури захисту приватних інтересів. У зазначених умовах роль та функції цивільно-правової відповідальності трансформуються згідно з потребами сучасного цивільного обороту і потребують ретельного теоретичного осмислення, що обумовлює актуальність теми даного дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана згідно з планом науково-дослідницької роботи відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України “Еволюція цивільного законодавства України: проблеми теорії і практики” (державний реєстраційний номер РКО105 V 000797), у рамках якої автором вирішено проблему теоретичних засад застосування відповідальності як засобу забезпечення виконання цивільних обов’язків.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка адекватної потребам сучасної правової та соціально-економічної системи України теоретичної концепції цивільно-правової відповідальності. Для досягнення цієї мети були поставлені такі основні задачі:
- визначити структуру та здійснити змістовний аналіз теорії цивільно-правової відповідальності як наукового знання;
- здійснити аналіз методологічних основ теорії цивільно-правової відповідальності як наукового знання;
- визначити поняття, умови, принципи, функції та режими цивільно-правової відповідальності;
- визначити правову природу, елементи та момент виникнення матеріального правовідношення цивільно-правової відповідальності;
- здійснити аналіз процесуальної форми реалізації суб’єктивного права потерпілого як управомоченої сторони матеріального правовідношення цивільно-правової відповідальності;
- створити теоретичну модель цивільно-правової відповідальності;
- дослідити проблему ефективності цивільно-правової відповідальності;
- розробити конкретні пропозиції та рекомендації по вдосконаленню правового регулювання відносин відповідальності в цивільно-правовій сфері.
Об’єктом дослідження є цивільно-правова відповідальність як явище об’єктивної дійсності.
Предметом дослідження є вихідні (головні) теоретичні положення щодо цивільно-правової відповідальності як явища об’єктивної дійсності.
Методи дослідження. Філософсько-світоглядною основою дослідження є матеріалістична діалектика. Цивільно-правова відповідальність як явище об’єктивної дійсності розглядається у розвитку та у взаємозв’язку з іншими явищами.
Дисертаційне дослідження було здійснено на таких загальнонаукових принципах дослідження, як системність, єдність теорії та практики, детермінізм, єдність теоретичного та емпіричного.
За допомогою абстрагування був здійснений деякий відхід від дійсності, щоб глибше зрозуміти сутність цивільно-правової відповідальності як правового явища та її зв’язок з іншими явищами. За допомогою аналізу цивільно-правова відповідальність була подумки розділена на складові частини (елементи), що вивчались окремо як частини єдиного цілого. За допомогою синтезу були встановлені (з’ясовані) взаємозв’язок і взаємозалежність частин (елементів) цивільно-правової відповідальності, зазначені складові частини (елементи) були уявно сполучені в єдине ціле.
Використовувались методи індукції та дедукції. Індукція дозволила здійснити сходження від часткового до загального, від фактів до теоретичних висновків і узагальнень. Дедукція дозволила здійснити сходження від загальних понять до часткових фактів. Зазначені методи використовувались в органічному взаємозв’язку. Поряд з цим використовувався умовивід за аналогією, метод моделювання тощо.
Системний підхід (і зокрема параметрична теорія систем) та інструментальна теорія права були використані при дослідженні цивільно-правової відповідальності як правового явища та поняття про неї. Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі норм вітчизняного та зарубіжного законодавства. Історичний метод дозволив дослідити специфіку окремих проблем цивільно-правової відповідальності в конкретних історичних умовах.
Сформульовані у дослідженні теоретичні висновки засновані на загальних досягненнях юридичної науки, у тому числі на результатах досліджень вітчизняних та зарубіжних цивілістів, процесуалістів, фахівців інших галузей правознавства, соціології та філософії.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненому вперше після проголошення незалежності України комплексному дослідженні загальнотеоретичних проблем цивільно-правової відповідальності.
В результаті проведеного дисертаційного дослідження вперше сформульовано і обґрунтовано або додатково аргументовано низку наукових положень і висновків, які виносяться на захист:
Вперше:
започаткована системна концепція цивільно-правової відповідальності, доведено, що цивільно-правова відповідальність є підсистемою у системі цивільно-правового впливу;
обґрунтовано висновок, що в якості елементів цивільно-правової відповідальності як системи необхідно розглядати: норми цивільного права, в яких відповідальність знаходить вираження; принципи цивільно-правової відповідальності; індивідуально-правові акти автономного характеру, які є персоніфікованими регламентаторами суспільних відносин (договори, статути юридичних осіб та ін.); порушення цивільних прав як підставу виникнення цивільних охоронних правовідносин; цивільні охоронні правовідносини;
виходячи з того, що всі елементи цивільно-правової відповідальності є цивільними правовими засобами, запропоновано визначати цивільно-правову відповідальність як обумовлену особливостями предмета і методу цивільно-правового регулювання систему цивільно-правових засобів, за допомогою яких, з одного боку, забезпечується і гарантується захист цивільних прав та інтересів суб’єктів цивільного права, з другого – здійснюється штрафний і виховний вплив на правопорушників;
в результаті дослідження цивільно-правової відповідальності як правового явища, за допомогою параметричної теорії систем, визначається, як повинні бути взаємопов’язані елементи зазначеної системи, щоб забезпечити належну реалізацію передбачених чинним законодавством правомочностей та виконання закріплених у ньому юридичних обов’язків;
обґрунтовано висновок про необхідність розмежування понять “цивільно-правова відповідальність” і “відповідальність за цивільним законодавством”, оскільки поняттям “відповідальність за цивільним законодавством” охоплюється два види відповідальності: перша є відповідальністю перед державою і носить публічно-правовий характер, друга є відповідальністю одного контрагента перед іншим, правопорушника перед потерпілим, і носить приватно-правовий характер. І лише остання є цивільно-правовою відповідальністю у власному розумінні. Відмінність між зазначеними видами відповідальності полягає не лише в особливостях санкцій, що застосовуються, а й у цілях та порядку їх застосування. Застосування заходів “публічно-правової” відповідальності спрямоване насамперед на забезпечення публічного порядку і можливе лише за рішенням суду. Застосування заходів цивільно-правової відповідальності спрямоване насамперед на забезпечення інтересів конкретної особи і може здійснюватись як у судовому, так і у позасудовому порядку;
обґрунтовано висновок, що заходами “публічно-правової” відповідальності в цивільному праві є конфіскація та примусова ліквідація юридичної особи;
обґрунтовано висновок, що основною функцією цивільно-правової відповідальності є гарантійно-забезпечувальна. Але виконувати її цивільно-правова відповідальність може лише у тому разі, якщо вона діє саме як система певних цивільно-правових засобів. Властивості гарантувати і забезпечувати захист прав та інтересів суб’єктів цивільного права цивільно-правові засоби-елементи відповідної системи набувають саме завдяки використанню їх як системи, у певному поєднанні. У противному разі – зазначена функція не діє;
обґрунтовано висновок щодо неможливості закріплення у ЦК України відновлювального характеру цивільно-правової відповідальності як загального принципу цивільного права, оскільки якщо навіть не розглядати цивільно-правову відповідальність як систему цивільно-правових засобів, а виходити з розуміння її як інституту права, необхідно враховувати, що відповідальність є охоронним інститутом права, який природно виконує охоронну функцію права, яка, в свою чергу, складається з двох елементів: 1)компенсаційного впливу; 2)штрафного (репресивного) впливу. Відокремлювати їх не можна, оскільки вони взаємопов’язані і взаємозабезпечують один одного. А у разі закріплення в ЦК такого принципу імперативною нормою буде встановлено, що штрафний вплив, як невід’ємна частина охоронної функції права, у цивільному праві не здійснюється;
обґрунтовано висновок, що традиційний поділ цивільно-правової відповідальності на види містить певні логічні вади. Легального визначення поняття цивільно-правової відповідальності не існує, науковці ж переважно визначають зазначене поняття через категорії “санкція”, “обов’язок”, “правовідношення”. Разом з тим, у всіх випадках без винятку поділ цивільно-правової відповідальності на види здійснюється за одними й тими ж критеріями. За такого підходу порушуються основні вимоги логіки щодо поділу понять. Крім того, обґрунтовано висновок, що у разі визначення цивільно-правової відповідальності через категорію “система” традиційний поділ зазначеної відповідальності на види втрачає сенс;
запропоновано замість видів виокремлювати режими цивільно-правової відповідальності. За формою вираження пропонується виокремлювати законний і договірний режими цивільно-правової відповідальності. В свою чергу, законний режим пропонується розподіляти на загальний і спеціальні, а загальний, залежно від особливостей прав та обов’язків, що порушуються, на: 1) режим відповідальності за порушення договірних зобов’язань; 2) режим відповідальності за завдану майнову шкоду; 3) режим відповідальності за завдану немайнову (моральну) шкоду;
на підставі застосування системного підходу визначені чинники впливу на ефективність цивільно-правової відповідальності як системи певних правових засобів. Встановлено, що ефективність зазначеної системи залежить як від внутрішніх, так і від зовнішніх факторів. Внутрішнім фактором є оптимальність системи, яка може бути теоретичною (абстрактною) і практичною (реальною). Зовнішні фактори можна розподілити на дві групи: 1) фактори максимізації ефективності (високий рівень правосвідомості суб’єктів цивільного права, злагоджене функціонування судової системи та ін.); 2) фактори мінімізації ефективності (низький рівень правосвідомості суб’єктів цивільного права, страхування відповідальності, незлагоджене функціонування судової системи та ін.);
встановлено, що з теоретичної точки зору за субстратом та структурою зазначена система є оптимальною, оскільки коло елементів, що її утворюють, та відносини між ними дозволяють системі виконувати свою основну функцію – гарантійно-забезпечувальну. Однак на практиці ступінь оптимальності системи насамперед буде залежати від її адекватності тим суспільним відносинам, на які здійснюється цивільно-правовий охоронний вплив, а саме: 1) характеру та змісту зазначених відносин; 2) варіативності інтересів суб’єктів цивільного права; 3) варіативності поведінки і діяльності суб’єктів цивільного права. А також від узгодженості її внутрішньої структури. Тому теоретична (абстрактна) оптимальність і практична (реальна) оптимальність цивільно-правової відповідальності як системи певних цивільно-правових засобів можуть не збігатися;
встановлено, що виключення на законодавчому рівні із сфери дії принципів цивільно-правової відповідальності певних відносин знижує рівень оптимальності цивільно-правової відповідальності як системи цивільно-правових засобів, оскільки саме принципи є тим стрижнем, що визначає стабільність її функціонування. Усунути дану ваду можна шляхом узгодження всіх норм інституту цивільно-правової відповідальності з зазначеними принципами;
обґрунтовано висновок, що з теоретичної точки зору встановлення відповідальності за порушення законних інтересів як самостійних об’єктів цивільно-правової охорони (безвідносно до суб’єктивного права) буде некоректним з наступних причин: 1) оскільки порушується законний інтерес, а не суб’єктивне право, то йому не кореспондує відповідний юридичний обов’язок; а відповідно до ч. 2 ст. 14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї; 2) протиправна поведінка так званого “суб’єкта відповідальності” у разі порушення законного інтересу може виражатися лише у формі активних дій і полягати у перешкоджанні здійсненню актів правомірної поведінки “потерпілого” (про бездіяльність у даному випадку мова йти не може), а коли управомочена особа здійснює зазначені акти правомірної поведінки, тим самим вона здійснює своє суб’єктивне право. Отже, будь-які дії так званого “суб’єкта відповідальності” будуть перешкоджати здійсненню саме суб’єктивного права.
Удосконалено:
положення щодо визначення змісту суб’єктивного права в регулятивних і охоронних зобов’язальних правовідносинах шляхом обґрунтування висновку, що стосовно цивільних зобов’язальних правовідносин взагалі та охоронних зокрема загальновизнане сучасними цивілістами твердження, відповідно до якого кожне суб’єктивне право як забезпечена законом міра можливої поведінки управомоченої особи надає суб’єкту: 1) можливість власної поведінки; 2) можливість вимагати певної поведінки інших осіб; 3)можливість у разі порушення права звернутись за захистом до компетентних органів – не є вірним. У зобов’язальних цивільних правовідносинах суб’єктивне право кредитора є правом вимоги, тобто, власне, другою правомочністю із зазначеної тріади. Зазначене право реалізується поведінкою зобов’язаної особи і не містить у собі можливості здійснення певної поведінки управомоченого контрагента. Крім того, до змісту суб’єктивного права в регулятивних зобов’язальних правовідносинах не входить можливість у разі порушення права звернутись за захистом до компетентних органів, тобто привести до дії апарат державного примусу проти зобов’язаної особи.
Дістали подальший розвиток:
обґрунтування висновку, що так звані “принцип юридичного каналізування цивільно-правової відповідальності” і “принцип обмеження максимального розміру відшкодування завданих збитків” не можна визначати як принципи цивільно-правової відповідальності, оскільки їх не можна кваліфікувати як основні засади, що визначають її підстави та межі. Крім того, з одного боку, оскільки відповідальність у зазначених випадках покладається на особу незалежно від її вини, можна розглядати такі випадки як винятки з принципу вини, з іншого боку, оскільки відповідальність, зокрема оператора ядерної установки є обмеженою, можна розглядати її як виняток із принципу повного відшкодування збитків;
обґрунтування висновку, що закріплення у цивільному законодавстві України обмеженої відповідальності окремих суб’єктів цивільного права спричиняє невиправдане послаблення відновлювальної функції цивільно-правової відповідальності, порушення принципу рівності сторін і принципу справедливості як основних принципів цивільного права. У разі встановлення підвищеної відповідальності на передній план виступає штрафна функція цивільно-правової відповідальності. Таким чином, закон допускає явну неспіврозмірність об’єму відповідальності та характеру правопорушення;
аргументація чужорідності юридичної конструкції складу правопорушення для цивільного права та невірності використання кримінально-правової категорії “усічений склад” для пояснення особливостей цивільно-правової відповідальності, оскільки у кримінальному праві під усіченим складом розуміється така конструкція складу злочину, при якій злочин визнається закінченим не у момент скоєння діяння і досягнення винним своїх цілей, а з більш ранньої стадії, яка в інших випадках визнається стадією приготування чи посягання;
аргументація теоретичної необґрунтованості використання терміну “зловживання правом”. Якщо виходити з того, що здійснення цивільних прав – це реалізація управомоченою особою тих можливостей, які складають зміст належного їй суб’єктивного права, і ці можливості можуть здійснюватись лише в певних межах (які називаються межами здійснення цивільних прав), то про зловживання правом мова йде, коли особа порушує зазначені межі, а отже втручається в сферу дії суб’єктивного права іншої особи. Зловживання правом не може існувати абстрактно, тобто безвідносно прав та інтересів інших осіб. Порушення права іншої особи лише зовні втілюється у форму здійснення права. Законодавець, встановлюючи межі здійснення цивільних прав, тим самим визначає правомірність поведінки управомоченої особи. За окресленими межами поведінка є неправомірною, і вже не є здійсненням права, оскільки зміст жодного суб’єктивного цивільного права як одного із правових засобів регулювання суспільних відносин не включає в себе можливості порушувати права та інтереси інших осіб. У зв’язку з цим запропоновано розглядати шикану як делікт, а положення щодо “зловживання правом в інших формах” із ЦК України виключити;
пояснення щодо необхідності визначення збитків як грошового вираження шкоди на відміну від легального визначення збитків, яке свідчить про ототожнення законодавцем поняття збитків і шкоди, хоча теорія цивільного права відрізняє зазначені поняття;
аргументація щодо доцільності розгляду в якості одного із загальних способів відшкодування майнової шкоди сплати потерпілому відповідної компенсації, розмір і порядок виплати якої може встановлюватись законом або домовленістю сторін;
аргументація щодо доцільності побудови визначення вини у цивільному праві на основі “психологічної” концепції вини, а не “поведінкової”, оскільки: 1) термін “психічне ставлення” у визначенні вини виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків, оскільки з позицій загальної, соціальної та юридичної психології у кожному психічному акті можна виокремити інтелектуальний та вольовий аспекти; 2) встановлення правил щодо відповідальності малолітніх, недієздатних з урахуванням саме психічних особливостей суб’єктів, поряд з визначенням вини на основі “поведінкової концепції”, є порушенням таких загальних принципів цивільного права, як рівність і справедливість; 3) конструкція вини як “психічного ставлення” не є спеціально кримінально-правовою конструкцією. Поняття вини, незалежно від галузі права, базується на положеннях загальної психології, так само, як поняття причинного зв’язку юристи запозичують у філософії.
Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисертаційному дослідженні теоретичні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані: у законотворчій діяльності – при вдосконаленні вітчизняного цивільного законодавства; у науковій діяльності – для подальших теоретичних розробок проблем цивільно-правової відповідальності в Україні; у правозастосовній діяльності – при вирішенні спорів, пов’язаних з завданням майнової та (або) моральної шкоди, невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов’язань.
Результати дисертаційного дослідження використовувались автором у навчально-методичній роботі – при підготовці і викладанні навчальних дисциплін “Цивільне право”, “Цивільне та торгове право зарубіжних країн”, “Методологія юридичних наук” на економіко-правовому факультеті Одеського національного університету імені І.І. Мечникова Міністерства освіти і науки України (довідка про впровадження результатів дисертаційного дослідження № 1025/2 від 29 березня 2007 р.); при підготовці підручників “Цивільне право України: Академічний курс” (За заг. ред. Я.М. Шевченко, К., перше видання – 2003 р., друге видання – 2006 р.), навчальних посібників “Цивільне та торгове право зарубіжних країн. Окремі інститути” (Х., 2003 р.), “Теорія права та держави” (За заг. ред. А.С. Васильєва, Х., 2006 р.).
Результати роботи впроваджено в діяльності ОФ ТОВ “Комекс” (довідка б/н від 26.02.2007 р.), Юридичного Агентства “Кредо” (довідка № 57 від 2.04.2007 р.) при проведенні наукового консультування та організації правової роботи.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорена на засіданні відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України. Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на: Міжнародній науково-практичній конференції “Відродження української держави: актуальні проблеми державотворення та права” (Херсон, 3-5 вересня 1999 р.); Науково-практичному семінарі “Перевезення вантажів залізницею: правове регулювання та арбітражна практика” (Одеса, 18-20 квітня 2000 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Молодь третього тисячоліття: гуманітарні проблеми та шляхи їх розв’язання” (Одеса, 15-17 червня 2000 р.); Міжнародній науковій конференції “Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем» (Київ, 17-20 жовтня 2000 р.); Науково-практичній конференції “Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (Київ, 19 квітня 2001 р.); Науково-практичній конференції “Становлення і розвиток правової системи України” (Київ, 21 березня 2002 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми” (Одеса, 15 травня 2003 р.); Міжнародній науково-методичній конференції “Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу” (Хмельницький, 11-12 березня 2005 р.); 60-й Науковій конференції професорсько-викладацького складу та наукових робітників економіко-правового факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова (Одеса, 23-25 листопада 2005 р.); Першій Всеукраїнській науково-практичній конференції для викладачів, аспірантів та молодих вчених “Сучасні технології управління підприємством та можливості використання інформаційних систем: стан, проблеми, перспективи” (Одеса, 31 березня 2006 р.); в рамках роботи Круглого столу “Наукові засади та практика застосування нового Сімейного кодексу України” (Київ, 25 травня 2006 р.).
Публікації. За темою дисертації та відповідно до її змісту всього опубліковано: 2 індивідуальні монографії, 4 підрозділи у науково-практичному коментарі ЦК України, 1 індивідуальний навчальний посібник, глави у підручнику та навчальному посібнику, 27 статей у журналах та збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань, затвердженому ВАК України, а також тези 11 доповідей на науково-практичних конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1) Теорія цивільно-правової відповідальності як система взаємозв’язаних і взаємоузгоджених понять, поглядів, висновків і суджень про цивільно-правову відповідальність як явище об’єктивної дійсності, залежно від проблем, що досліджуються, може бути поділена на такі основні підрозділи: 1) поняття цивільно-правової відповідальності; 2) принципи цивільно-правової відповідальності; 3) функції цивільно-правової відповідальності; 4) умови цивільно-правової відповідальності; 5) заходи цивільно-правової відповідальності; 6) механізм дії цивільно-правової відповідальності; 7) ефективність цивільно-правової відповідальності.
2) Суттєвою особливістю теорії цивільно-правової відповідальності є те, що до її змісту входять погляди та висновки, висловлені науковцями у різні історичні періоди на підставі аналізу чинного на певний час законодавства та стану суспільних відносин, котрі не виключаються як такі, що не відображають ані сучасного стану відповідних суспільних відносин, ані сучасного рівня їх правового регулювання.
3) Основну частину теорії цивільно-правової відповідальності складають наукові знання, отримані радянськими вченими за часів СРСР. Вони ґрунтуються на марксистсько-ленінській концепції права та держави, яка була ідеологічною основою радянської юриспруденції, зорієнтовані на публічно-правову культуру і не беруть до уваги дані і цінності приватно-правової культури, що обов’язково необхідно враховувати, досліджуючи питання щодо можливості та доцільності використання певних висновків у сучасних умовах в Україні, де ідеологічною основою юриспруденції є ідеологія формування соціальної правової держави і громадянського суспільства.
4) До особливостей сучасних наукових досліджень проблем цивільно-правової відповідальності можна віднести: а) їх прикладний, а не фундаментальний характер; б) фрагментарний підхід науковців до вивчення правової дійсності в цілому і відповідальності зокрема; в) практичну відсутність нових ідей.
5) Результати наукових досліджень цивільно-правової відповідальності як явища об’єктивної дійсності безпосередньо залежать від адекватності того методологічного інструментарію, який використовують вчені в процесі її пізнання. В умовах плюралізму теорій і методів пізнання, який прийшов на зміну методологічному монізму, що панував за радянських часів, свідоме використання вченими певних методів в процесі пізнання є однією із необхідних умов наукової діяльності.
6) При дослідженні проблем цивільно-правової відповідальності вченому не потрібно дотримуватись “сучасної вітчизняної правової парадигми”, оскільки “парадигма” є стійкою протягом певного часу для окремої людини сукупністю способів, форм, методів, засобів і тому подібних модифікацій пізнання; деяким пізнавальним першозразком для гносеологічних зразків, процедур і операцій, для яких він до того ж служить практичним обгрунтуванням і теоретичним доказом їх функціональної сутності. Найголовніше у цій дефініції – “для окремої людини”. Отже, не може бути пізнання взагалі. І говорити про “сучасну вітчизняну правову парадигму” буде некоректним. Хоча суб’єктом пізнання може виступати група людей, соціальний організм або соціум у цілому, все одно пізнання реалізується через пізнавальну активність окремих людей.
7) Враховуючи сучасний рівень розвитку методології наукових досліджень, специфіку юридичної діяльності та практичну доцільність, дослідження інституту юридичної відповідальності взагалі та цивільно-правової зокрема може здійснюватись лише на підставі методу матеріалістичної діалектики.
8) Синергетика не може сьогодні розглядатись в якості загальної, універсальної, домінуючої “парадигми” дослідження державно-правових явищ в цілому, цивільно-правових явищ взагалі та цивільно-правової відповідальності зокрема, оскільки: а) систему не можна визнати такою, що самоорганізується, до того, як до її дослідження застосована синергетична модель; б) розробка таких моделей може здійснюватись лише спеціалістами високого фахового рівня, що володіють відповідним математичним апаратом, спроби ж окремих вчених-юристів описувати правові явища за допомогою термінів синергетики позбавлені наукового характеру, оскільки: так звані “синергетичні правові дослідження” здійснюється лише шляхом пошуків зовнішніх аналогій між якісно відмінними процесами замість змістовного застосування методів синергетики; вивести модель із загальних принципів синергетики практично неможливо; автори, які здійснюють так звані “синергетичні правові дослідження” не розрізняють поняття “саморегуляція” та “самоорганізація”; в) за умови, що фахівець відповідного наукового рівня все ж таки приступить до створення відповідної синергетичної моделі, виникає проблема не лише складності формалізації правової інформації, але й її можливих меж (оскільки навіть самі норми права формулюються з допомогою використання певних понять, які можуть мати оціночний характер, а певні явища і процеси суспільного життя в силу їх складності та неоднозначності не завжди можуть бути визначені).
9) Оскільки правознавство в цілому та цивілістика зокрема будується на методологічному есенціалізмі (сутність речей в методологічному есенціалізмі розкривається засобами визначень; результатом таких визначень є поняття, що розглядаються як сукупність властивостей, виділених в класі речей; створення понять, таким чином, є метою есенціалістського методу), то найприйнятнішим для правознавства взагалі та цивілістики зокрема варіантом загальної теорії систем є параметрична теорія систем А.І. Уйомова, що дозволяє як систему розглядати будь-яку річ, будь то фізичний об’єкт або літературний твір, а в якості формального апарату використовує один із варіантів логіки. Зазначена теорія будується на тріаді філософських категорій “річ”, “властивість”, “відношення”. Саме за допомогою цих категорій можна здійснити структурне дослідження правової системи взагалі та окремих її елементів зокрема. А без дослідження структур неможливо визначити будь-які закономірності. Якщо ж ми не знаємо закономірності функціонування права, ми не можемо адекватно регулювати суспільні відносини.
10) Поняття цивільно-правової відповідальності є основним поняттям вчення про цивільно-правову відповідальність. Його методологічне значення насамперед обумовлюється методологічною платформою правознавства в цілому, яке спирається на методологічний есенціалізм. Тому, досліджуючи будь-яку проблему цивільно-правової відповідальності, вчений повинен спиратися на це поняття, виходити з нього, і в жодному разі не ігнорувати.
11) Дослідження як власне поняття цивільно-правової відповідальності, так й інших понять, що у сукупності складають загальний понятійний апарат теорії цивільно-правової відповідальності, залежить від належності вченого до тієї чи іншої наукової школи, від типу його праворозуміння. Крім того, науковець повинен визначитись з питанням: чи є він прихильником так званої теорії «двохаспектної правової відповідальності», чи виходить з того, що цивільно-правова відповідальність є ретроспективною. А також обрати певний методологічний підхід до визначення поняття цивільно-правової відповідальності: моністичний, який передбачає дослідження цивільно-правової відповідальності як єдиного цілого і відповідно визначення її єдиного поняття, або дуалістичний, коли договірна та недоговірна відповідальність розглядаються окремо та відповідно визначаються їх поняття. Перший традиційно найбільш послідовно простежується у французькій цивілістичній літературі та в юридичній літературі країн, які до розпаду колишнього СРСР входили до його складу як союзні республіки (в тому числі й України), другий, як правило, застосовується вченими країн англосаксонського права.
12) Науковці в основному визначають поняття цивільно-правової відповідальності через категорії ”санкція”, “обов’язок”, “правовідношення” (відповідні судження вчених умовно можна назвати концепціями відповідальності як санкції, як обов’язку, як правовідношення). Але у всіх випадках без виключення поділ цивільно-правової відповідальності на види здійснюється за одними й тими ж критеріями. За такого підходу порушуються основні вимоги логіки щодо поділу понять. Якщо задачею визначення є розкриття змісту поняття, то метою поділу поняття є розкриття його об’єму. При визначенні понять ми звертаємося до більш широкого, а саме: родового поняття. При поділі, навпаки, відбувається виокремлення в рамках даного поняття його видів – членів розподілу.
13) Суттєвим недоліком висловлених в юридичній літературі точок зору щодо поняття цивільно-правової відповідальності є відсутність системного підходу до дослідження зазначеного явища об’єктивної дійсності. Майже всі автори розглядають лише окремі аспекти (прояви) цивільно-правової відповідальністі і не можуть осягнути весь її феномен.
14) Цивільно-правова відповідальність є підсистемою у системі цивільно-правового впливу. Елементами цивільно-правової відповідальності як системи є: норми цивільного права, в яких відповідальність знаходить вираження; принципи цивільно-правової відповідальності; індивідуально-правові акти автономного характеру, які є персоніфікованими регламентаторами суспільних відносин (договори, статути юридичних осіб та ін.); порушення цивільних прав як підстава виникнення цивільних охоронних правовідносин; цивільні охоронні правовідносини.
15) Оскільки всі зазначені вище елементи цивільно-правової відповідальності є цивільними правовими засобами, пропонується визначати цивільно-правову відповідальність як обумовлену особливостями предмета і методу цивільно-правового регулювання систему цивільно-правових засобів, за допомогою яких, з однієї сторони, забезпечується і гарантується захист цивільних прав та інтересів суб’єктів цивільного права, з іншої – здійснюється штрафний і виховний вплив на правопорушників.
16) З допомогою параметричної теорії систем встановлено, що елементи цивільно-правової відповідальності як системи правових засобів повинні бути так взаємопов’язані, щоб забезпечити належну реалізацію передбачених діючим законодавством правомочностей та виконання закріплених у ньому юридичних обов’язків, тобто, щоб система в цілому забезпечувала та гарантувала захист цивільних прав та інтересів суб’єктів цивільного права і здійснювала штрафний і виховний вплив на правопорушників. Зазначене положення відображає концепт цивільно-правової відповідальності як системи певних цивільно-правових засобів. Власне цивільно-правові засоби самі по собі формують субстрат системи, а відносини між ними, які відповідають концепту, складають структуру досліджуваної системи.
17) Функцію базової конструкції, на якій тримається вся система, виконують принципи цивільно-правової відповідальності. Їм безпосередньо підпорядковані охоронні норми цивільного права, в яких закріплені положення щодо цивільно-правової відповідальності. Зазначені норми є специфічними інструментами вираження, фіксування державних встановлень, правовими засобами, що визначають образ дій у типовій ситуації, доцільність та необхідність котрого визнані державою.
Правовим засобом, за допомогою якого здійснюється індивідуалізація загальних приписів охоронних норм цивільного права, тобто загальна модель поведінки трансформується в індивідуальну модель, є юридичний факт – порушення цивільних прав як підстава виникнення цивільних охоронних правовідносин.
Цивільні охоронні “правовідносини-модель”, індивідуалізуючи загальну модель (норму), зберігають якість моделі, тобто уявного образу, однак уже індивідуального. І саме вони, як правовий засіб, відіграють регулятивну роль. Зазначені правовідносини як правовий засіб є складними та комплексними, оскільки уявляють собою сполучення матеріально-правових (у зв’язку з реалізацією санкцій норм цивільного права) і процесуальних відносин, за допомогою яких встановлюється цивільне правопорушення та охороняється матеріально-правове регулятивне відношення.
Індивідуально-правові акти автономного характеру (договори, статути юридичних осіб та ін.) містять (можуть містити) положення щодо цивільно-правової відповідальності. Але в якості регулятора суспільних відносин повинні розглядатись не окремі положення зазначених актів, а індивідуально-правовий акт в цілому, оскільки чинність окремих положень залежить від чинності акту в цілому.
18) Цивільно-правова відповідальність в системному плані є зовнішньорегенеративною системою як по елементах, так і по структурі (авторегенеративні системи відновлюють свої елементи самостійно, зовнішньорегенеративні системи завжди поповнюють свої елементи ззовні), тому її функціонування залежить від функціонування державних органів.
Крім того, вона є нецілковитонадійною системою. Цілковитонадійні системи зберігаються навіть тоді, коли в них залишився хоча б один елемент. Залишення ж в цивільно-правовій відповідальності лише одного правового засобу не дозволить реалізувати прийнятий концепт – гарантування захисту цивільних прав і здійснення штрафного і виховного впливу на правопорушників.
19) Необхідно розрізняти системне представлення цивільно-правової відповідальності як об’єктивної реальності та поняття про цивільно-правову відповідальність, оскільки вони, будучи представлені у системному вигляді, будуть мати різний набір параметрів.
20) Необхідно розрізняти поняття “цивільно-правова відповідальність” і “відповідальність за цивільним законодавством”. Поняттям “відповідальність за цивільним законодавством” охоплюється два види відповідальності: перша є відповідальністю перед державою і носить публічно-правовий характер, друга є відповідальністю одного контрагента перед іншим, правопорушника перед потерпілим і носить приватно-правовий характер. І лише остання є цивільно-правовою відповідальністю у власному розумінні. Відмінність між зазначеними видами відповідальності полягає не лише в особливостях санкцій, що застосовуються, а й у порядку застосування заходів відповідальності. Застосування заходів публічно-правового впливу відповідно до ЦК України можливе лише за рішенням суду, заходи цивільно-правової відповідальності можуть застосовуватись і у позасудовому порядку.
21) Заходами “публічно-правової” відповідальності в цивільному праві є конфіскація, примусова ліквідація юридичної особи, оскільки зазначені заходи спрямовані насамперед на охорону публічного порядку. Заходами цивільно-правової відповідальності є відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, сплата (передача) неустойки, втрата завдатку.
22) Оскільки закріплення у ст. 354 ЦК України можливості конфіскації без конкретизації її застосування у конкретних випадках є прогалиною у правовому регулюванні, крім того ст. 228 ЦК України “Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок” встановлює, що правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, але не містить вказівки на правові наслідки нікчемності такого правочину, запропоновано доповнити ст. 228 ЦК України частиною третьою наступного змісту: “3. За наявності умислу у обох сторін все, що було отримано ними за правочином підлягає конфіскації. У разі виконання такого правочину однією стороною з іншої сторони підлягає конфіскації все, що отримано нею, і все, що належне з неї за правочином першій стороні. За наявності умислу лише у однієї з сторін все, отримане нею за правочином, підлягає поверненню іншій стороні, а отримане останньою або те, що належить їй за правочином, підлягає конфіскації.”
23) Поряд з цим, необхідно внести зміни і до ст. 230 і 231 ЦК України, оскільки при формулюванні ч.2 ст. 230 і ч.2 ст. 231 ЦК України не було враховано, що: 1) збитки є грошовим вираженням шкоди, яка є об’єктивним результатом правопорушення, тому їх диференціація залежно від значення відповідних відносин, характеру правопорушення та інших обставин є невірною; 2) як об’єктивний результат правопорушення, майнова шкода (і відповідно - збитки) може і не виникнути. Таким чином, сторона, яка застосувала обман, буде зобов’язана відшкодувати лише моральну шкоду; 3) для покладення обов’язку відшкодувати збитки необхідно довести їх наявність. Якщо не буде доведено, відшкодування не буде.
Враховуючи зазначене та особливості правопорушення, у випадках, передбачених ч. 2 ст. 230 і ч. 2 ст. 231 ЦК України більш вірним і доцільним було б застосування санкції у вигляді конфіскації щодо правопорушника, а також закріплення права потерпілого на відшкодування майнової та моральної шкоди. Аналогічні положення можна було б закріпити й у ч. 2 ст. 232 ЦК України “Правові наслідки правочину, який вчинено в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною” замість встановлення того, що “довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв’язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними”.
24) Принципи цивільно-правовї відповідальності – це основні засади, що визначають її підстави та межі. До них необхідно віднести: 1) принцип законності; 2) принцип повного відшкодування шкоди (збитків); 3) принцип відповідальності за вину; 4) принцип поєднання особистих інтересів із суспільними.
Встановлення у законодавстві випадків відповідальності без вини суперечить принципу справедливості. Держава повинна бути зацікавлена не в покаранні суб’єктів, а в такій поведінці особи, яка враховує інтереси суспільства в цілому та інших учасників цивільного обороту. При цьому держава повинна враховувати і інтереси зазначеної особи. Кожний член громадянського суспільства володіє недоторканістю, основаною на справедливості, або, інакше кажучи, на природному праві, і яка не може бути знехтувана навіть ціною загального благоденства. Виключається такий підхід, коли баланс втрат та здобутків різних людей розглядається так, як коли б вони були однією особистістю.
24) З позицій догми права, якщо закон передбачає обов’язок однієї особи відшкодувати випадково завдані збитки іншій особі, то це - обов’язок на принципі ризику і є не відповідальністю, а її моделлю – квазівідповідальністю. Таким чином, сам ЦК України містить у собі “юридичну неправду”, оскільки називає відповідальністю те, що нею не є.
25) Так звані “принцип юридичного каналізування цивільно-правової відповідальності” і “принцип обмеження максимального розміру відшкодування завданих збитків” не можна визначати як принципи цивільно-правової відповідальності, оскільки їх не можна кваліфікувати як основні засади, що визначають її підстави та межі. Крім того, з одного боку, оскільки відповідальність у зазначених випадках покладається на особу незалежно від її вини, можна розглядати такі випадки як винятки з принципу вини, з другого боку, оскільки відповідальність зокрема оператора ядерної установки є обмеженою, можна розглядати її як виняток із принципу повного відшкодування збитків.
26) Як система певних цивільно-правових засобів цивільно-правова відповідальність виконує гарантійно-забезпечувальну, компенсаційну, штрафну, виховну, інформаційну та контрольну функції. При цьому спеціально-юридичними функціями є лише перші три, останні ж є соціальними функціями. Основною функцією цивільно-правової відповідальності є гарантійно-забезпечувальна. Але виконувати її цивільно-правова відповідальність може лише у тому разі, якщо вона діє саме як система певних цивільно-правових засобів. Властивості гарантувати і забезпечувати захист прав та інтересів суб’єктів цивільного права цивільно-правові засоби-елементи відповідної системи набувають саме завдяки використанню їх як системи, у певному поєднанні. У противному разі – зазначена функція не діє.
27) Висловлена в юридичній літературі пропозиція закріпити правило щодо відновлювального характеру цивільно-правової відповідальності в якості загального принципу цивільного права є не достатньо виваженою. Якщо навіть не розглядати цивільно-правову відповідальність як систему цивільно-правових засобів, а виходити з розуміння її як інституту цивільного права, необхідно враховувати, що відповідальність є охоронним інститутом права, який природно виконує охоронну функцію права, яка, в свою чергу, складається з двох елементів: 1) компенсаційного впливу; 2) штрафного (репресивного) впливу. Відокремлювати їх не можна, оскільки вони взаємопов’язані і взаємозабезпечують один одного. А у разі закріплення в ЦК такого принципу імперативною нормою буде встановлено, що штрафний вплив, як невід’ємна частина охоронної функції права, у цивільному праві не здійснюється.
28) Закріплення у цивільному законодавстві України обмеженої відповідальності окремих суб’єктів цивільного права спричиняє невиправдане послаблення відновлювальної функції цивільно-правової відповідальності, порушення принципу рівності сторін і принципу справедливості як основних принципів цивільного права. У разі встановлення підвищеної відповідальності на передній план виступає штрафна функція цивільно-правової відповідальності. Таким чином, закон допускає явну неспіврозмірність об’єму відповідальності та характеру правопорушення.
29) Пропонується виокремлювати не види, а режими цивільно-правової відповідальності. За формою вираження можна виокремити законний і договірний режими цивільно-правової відповідальності. В свою чергу, законний режим може бути загальним і спеціальним.
Загальний законний режим діє стосовно всіх випадків відповідальності, крім тих, для яких передбачені спеціальні режими. Оскільки цивільне право регулює широке коло відносин, які мають свою специфіку, загальний законний режим цивільно-правової відповідальності, залежно від особливостей прав та обов’язків, що порушуються, може бути розподілений на: 1) режим відповідальності за порушення договірних зобов’язань; 2)режим відповідальності за завдану майнову шкоду; 3) режим відповідальності за завдану немайнову (моральну) шкоду.
Спеціальний законний режим встановлюється, коли законодавець з тих чи інших причин виключає певні випадки відповідальності з-під дії загального режиму. Метою встановлення спеціального законного режиму може бути або обмеження розміру відповідальності, або встановлення спеціального порядку, умов її покладення, або поєднання зазначених чинників;
30) До особливостей відповідальності за завдання ядерної шкоди необхідно віднести наступне: 1) в якості суб’єкта відповідальності, за загальним правилом, виступає оператор ядерної установки; 2) оператор відповідає незалежно від вини; 3) її обмежений обсяг і розмір; 4) оператор зобов'язаний мати фінансове забезпечення для покриття його відповідальності за ядерну шкоду; 5) для встановлення факту ядерного інциденту, факту заподіяння ядерної шкоди та причинного зв'язку між ними обов'язково проводиться судова експертиза; 6) відповідальність підлягає обов’язковому страхуванню; 7) якщо розміру страхування або іншого фінансового відшкодування недостатньо, то в такому разі відшкодування шкоди за поданими позовами забезпечується державою.
31) Оскільки, за логікою речей, субсидіарна відповідальність повинна наступати лише у разі недостатності майна боржника, а згідно із ч. 2 ст. 619 ЦК України до пред’явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника; якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу, кредитор може пред’явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність, тобто ЦК України не вимагає встановлення факту недостатності майна боржника, і кредитор має змогу спрямувати свою вимогу субсидіарному боржникові одразу ж після простої відмови основного боржника задовольнити її чи після того, як кредитор не одержав у розумний строк відповіді від боржника, конструкція відповідальності, що закріплена у ст. 619 ЦК України є не чим іншим, як звичайною (основною) цивільно-правовою відповідальністю з альтернативністю боржників.
32) Встановлення у договорі певних правил щодо цивільно-правової відповідальності сторін, відмінних від відповідних загальних положень цивільного законодавства, є актом саморегуляції, однією із диспозитивних дій, яка може здійснюватись лише в межах, визначених законом.
33) Юридична дійсність договірної саморегуляції відповідальності залежить від дійсності договору в цілому, тому необхідно враховувати як загальні приписи ЦК України щодо умов дійсності правочинів, так і додаткові умови недійсності окремих договорів.
34) Цивільне законодавство України закріплює можливість застосування договірного режиму відповідальності за порушення договірних зобов’язань, а також обмежене використання договору у сфері недоговірної відповідальності.
35) ЦК України дозволяє збільшити домовленістю сторін обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, при цьому законодавством не передбачена можливість зменшення обсягу та розміру відшкодування за домовленістю сторін. Норма ч. 4 ст. 1193 ЦК України (яка входить до § 1 “Загальні положення про відшкодування шкоди” глави 82 ЦК України) надає таке право лише суду, який може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.
36) Ініціативний характер цивільно-правової відповідальності надає потерпілому можливість взагалі не вимагати відшкодування шкоди або простити борг заподіювачеві, тому цілком логічним було б закріплення у ЦК України можливості зменшення розміру відшкодування (сплати певної компенсації) та визначення порядку його (її) виплати за домовленістю сторін. При цьому можна встановити обов’язковість нотаріального посвідчення відповідного договору.
37) Всі умови цивільно-правової відповідальності можна розподілити на загальні та спеціальні. Загальні умови є типовими, тому що у більшості випадків їх достатньо для покладення на особу цивільно-правової відповідальності. До них відносяться: протиправна поведінка, наявність шкоди (збитків), наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою (збитками) та вина. Спеціальні умови є додатковими до загальних, оскільки їх наявність вимагається лише у встановлених законодавством випадках.
38) Юридична конструкція складу правопорушення є чужою для цивільного права, а штучне поширення кримінально-правового вчення про склад злочину на цивільно-правову сферу не лише завдало суттєвої шкоди дослідженню проблем цивільно-правової відповідальності, але й призвело до того, що була порушена принципова межа між публічним і приватним правом.
39) Використання кримінально-правової категорії “усічений склад” для пояснення особливостей цивільно-правової відповідальності є невірним, оскільки у кримінальному праві під усіченим складом розуміється така конструкція складу злочину, при якій злочин визнається закінченим не у момент скоєння діяння і досягнення виновним своїх цілей, а з більш ранньої стадії, яка в інших випадках визнається стадією приготування чи посягання.
40) Умовами звільнення від відповідальності у цивільному праві України виступають випадок і непереборна сила, а також відповідальність не настає, коли є вина кредитора й при цьому відсутня вина боржника.
41) До основних характеристик неправомірної поведінки в сфері цивільно-правового регулювання можна віднести наступні. По-перше, неправомірними, за цивільним правом України, визнаються дії (бездіяльність), які порушують права та обов’язки, закріплені чи санкціоновані нормами цивільного права, а також ті, які хоча і не передбачені конкретною нормою права, але суперечать загальним засадам цивільного законодавства. По-друге, неправомірними є дії, які порушують правопорядок. По-третє, ці дії мають свідомо-вольовий характер, оскільки вчиняються відповідно до волі та цілей суб’єкта. По-четверте, неправомірна поведінка виражається в формі дії чи бездіяльності, які є соціальними діями.
42) Головною відмінністю протиправності в кримінальному і цивільному праві є те, що протиправні дії у цивільному праві можуть бути як винними, так і невинними, а у кримінальному праві – лише винними, прямо передбаченими нормами кримінального права.
43) Дії, вчинені в стані необхідної оборони та крайньої необхідності, охоплюються поняттям “юридично значуща поведінка”, і є такими, що хоча зовні, за своїми шкідливими наслідками для інших осіб, і містять всі ознаки протиправності, але в дійсності не є протиправними, а, навпаки, за відомих обставин є дозволеними (правомірними) і суспільно корисними.
44) Ставити питання щодо відповідальності за порушення законних інтересів як самостійних об’єктів цивільно-правової охорони недоцільно з наступних причин: 1) оскільки порушується законний інтерес, а не суб’єктивне право, то йому не кореспондує відповідний юридичний обов’язок; а відповідно до ч. 2 ст. 14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї; 2) протиправна поведінка так званого “суб’єкта відповідальності” у разі порушення законного інтересу може виражатися лише у формі активних дій і полягати у перешкоджанні здійсненню актів правомірної поведінки “потерпілого” (про бездіяльність у даному випадку мова йти не може), а коли управомочена особа здійснює зазначені акти правомірної поведінки, тим самим вона здійснює своє суб’єктивне право. Отже, будь-які дії так званого “суб’єкта відповідальності” будуть перешкоджати здійсненню саме суб’єктивного права.
45) Використання терміну “зловживання правом” з теоретичної точки зору є невірним. Якщо виходити з того, що здійснення цивільних прав – це реалізація управомоченою особою тих можливостей, які складають зміст належного їй суб’єктивного права, і ці можливості можуть здійснюватись лише в певних межах (які називаються межами здійснення цивільних прав), то про зловживання правом мова йде, коли особа порушує зазначені межі, а отже втручається в сферу дії суб’єктивного права іншої особи. Зловживання правом не може існувати абстрактно, тобто безвідносно прав та інтересів інших осіб. Хоча зовні це виглядає так, що суб’єкт нібито здійснює власне право, він порушує право іншої особи. Законодавець, встановлюючи межі здійснення цивільних прав, тим самим визначає правомірність поведінки управомоченої особи. За окресленими межами поведінка є неправомірною, і вже не є здійсненням права, оскільки зміст жодного суб’єктивного цивільного права як одного із правових засобів регулювання суспільних відносин не включає в себе можливості порушувати права та інтереси інших осіб. Враховуючи зазначене, пропонується розглядати шикану як делікт, а положення щодо “зловживання правом в інших формах” із ЦК України виключити.
46) Легальне визначення збитків, закріплене у чинному ЦК України, свідчить про ототожнення законодавцем поняття збитків і шкоди, хоча теорія цивільного права відрізняє зазначені поняття. З метою усунення цієї невідповідності пропонується закріпити у ЦК України визначення збитків як грошового вираження майнової шкоди, сформулювавши відповідну норму наступним чином: “Збитки – це грошове вираження майнової шкоди. Вони підлягають відшкодуванню у разі неможливості, недоцільності або відмови потерпілого від відшкодування шкоди в натурі”. Поряд з цим, саме через словосполучення “грошове вираження” пропонується визначати і “реальні збитки”, і “упущену вигоду” як видів збитків: реальні збитки - це грошове вираження втрат, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрат, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права; упущена вигода – це грошове вираження доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
47) Враховуючи те, що надання потерпілому права вибору способу захисту свого права є важливою юридичною гарантією реального захисту порушених прав та інтересів, ініціативний характер цивільно-правової відповідальності та підвищення ролі договірної саморегуляції в умовах побудови в України правової держави та громадянського суспільства, доцільно застосовувати в якості одного із загальних способів відшкодування майнової шкоди сплату потерпілому відповідної компенсації. У зв’язку з цим пропонується доповнити ЦК України положенням наступного змісту:“Майнова шкода може бути відшкодована шляхом сплати потерпілому відповідної компенсації, розмір і порядок виплати якої встановлюється законом або домовленістю сторін”.
48) Жодна з теорій причинного зв’язку (теорія рівноцінних умов, теорія необхідної умови, теорія адекватного заподіяння, теорія необхідного та випадкового причинного зв’язку, теорія необхідної причинності, теорія прямого та непрямого причинного зв’язку, теорія можливості та дійсності), що знайшли широке висвітлення в юридичній літературі, не дають відповіді на запитання “як визначити причинний зв’язок”, а лише містять відповіді на філософські запитання.
49) Сучасна концепція причинності базується на двох основних засадах: 1) генетичному принципі (ніщо не може виникнути із нічого чи перейти в ніщо); 2) принципі закономірності (ніщо не відбувається незакономірним, довільним чином).
50) Термін “психічне ставлення” у визначенні вини виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків, оскільки з позицій загальної, соціальної та юридичної психології у кожному психічному акті можна виокремити інтелектуальний та вольовий аспекти.
51) Встановлення правил щодо відповідальності малолітніх, недієздатних з урахування