СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СПАДКОВОГО ПРАВА В УКРАЇНІ

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ I. Загальні положення про спадкування 17
1.1. Основні поняття спадкового права 17
1.2. Принципи спадкового права 36
1.3. Основні етапи розвитку законодавства про спадкування 51
1.4. Спадщина як об’єкт спадкового правонаступництва 73
ВИСНОВКИ ЗА РОЗДІЛОМ 1 115
РОЗДІЛ II. Спадкування за заповітом 119
2.1. Поняття заповіту та умови його дійсності 119
2.2. Форма заповіту 139
2.3. Види заповітів 151
2.3.1.Секретний заповіт 151
2.3.2. Заповіт з умовою 158
2.3.3. Заповіт подружжя 182
2.4. Заповідальні розпорядження 188
2.5. Спадковий договір 201
ВИСНОВКИ ЗА РОЗДІЛОМ II 211
РОЗДІЛ III. Спадкування за законом 214
3.1.Спадкоємці за законом першої черги 214
3.2.Спадкоємці за законом другої, третьої, четвертої та п’ятої черги 241
3.3. Спадкування за правом представлення. Зміна черговості при
спадкуванні за законом 259
ВИСНОВКИ ЗА РОЗДІЛОМ III 268
РОЗДІЛ IУ. Здійснення права на спадщину 270

4.1.Час і місце відкриття спадщини 270
4.2.Прийняття та відмова від спадщини 277
4.3.Право на обов’язкову частку у спадщині 286
4.4.Усунення від спадщини 299
4.5.Охорона і поділ спадкового майна. Спадкові спори 323
ВИСНОВКИ ЗА РОЗДІЛОМ IV 355
ВИСНОВКИ 357
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 368

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Економічні реформи, що проводяться в Україні та спрямовані на встановлення і розвиток ринкової системи господарювання, зумовлюють не лише структурні зміни в економічній системі, а й принципові зміни в законодавстві. Один із серйозних недоліків цивільного права і цивільного законодавства до недавнього часу полягав у тому, що така одна із найбільш значущих підгалузей цивільного права як спадкове право, регулювалася нормами майже 50-річної давності.
Спадкове право посідає особливе місце у системі цивільного права. Виникнення права власності і розвиток шлюбно-сімейних відносин у суспільстві зумовили потребу відповіді на питання щодо долі майна, яке залишається після смерті людини. Спадкування, як і будь-який інший соціальний феномен, виконує не лише покладені на нього суспільно-корисні функції. Можливість визначити долю майна після смерті і передати його в спадщину – є однією із найважливіших гарантій стабільності відносин приватної власності. Принципове значення для будь-якого суспільства має конкретне вирішення питання про участь громадян у справедливому розподілі майнових благ і про долю таких благ після їх смерті.
Правове регулювання спадкових відносин стосується інтересів будь-якого громадянина як потенційного спадкоємця і спадкодавця. Держава повинна створити таку систему цивільно-правових засобів, які б гарантували кожній фізичній особі право вільно розпоряджатися своїм майном на випадок смерті і право вільно набувати чи відмовлятися від спадщини.
Проблемам спадкового права були присвячені дослідження вчених-юристів ХIХ – початку ХХ століття, праці яких і сьогодні є фундаментом сучасної науки цивільного права. Серед них роботи Д.І. Мейєра, К.П. Побєдоносцева, Й.О. Покровського, В.І. Синайського, Г.Ф. Шершеневича та ін.
Наукові праці В.І.Серебровського (“Очерки советского наследственного права”. М., 1953 р.), Б.С.Антімонова і К.О.Граве (“Советское наследственное право”. М., 1955 р.), П.С.Нікітюка (“Наследственное право и наследственный процесс”. Кишинев, 1973 р.), М.В.Гордона (“Наследование по закону и по завещанию”. М., 1974 р.), В.К.Дронікова (“Наследственное право Украинской ССР”. К., 1974 р.), С.Я.Фурси, Є.І.Фурси (“Спадкове право. Теорія і практика”. К., 2002 р.) попри те, що більшість із них написані багато років тому, містять цілісну теоретичну розробку ряду проблем спадкового права і залишаються в науковому обігу завдяки високому авторитету їх авторів.
Проте ці дослідження вже не задовольняють певною мірою потреби теорії та практики у зв’язку із істотними змінами спадкового законодавства, відсутністю досвіду застосування окремих правових норм, необхідністю певної ревізії сталих доктрин спадкового права та формування нових відповідно до реалій сьогодення.
Визначною подією в історії сучасної України стало прийняття нового Цивільного кодексу. Незважаючи на правонаступництво ним основних положень і принципів спадкових правовідносин, закріплених в ЦК УРСР, одночасно з’явилися і новели, які потребують глибокого аналізу з метою їх єдиного розуміння, тлумачення і застосування. У сучасних умовах розвитку приватної власності, підприємництва, істотного розширення кола об’єктів спадкового правонаступництва не завжди спроможними виявляються ідеї та теорії про сутність і роль спадкових правовідносин у житті фізичної особи, що домінували за часів соціалізму. Це зумовлює необхідність перегляду ряду базових юридичних концепцій, розробки нових підходів до регулювання спадкових відносин у суспільстві та визначення стратегії їх розвитку.
Недостатність теоретичної розробленості, існування значної кількості дискусійних теоретичних і практичних проблем, оціночних понять, радикальні зміни в спадковому законодавстві, відсутність практики застосування певних правових норм, зумовлює і актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.
Необхідність аргументованого і змістовного аналізу та тлумачення норм чинного законодавства, зумовлює потребу ознайомлення з історією виникнення, становлення та розвитку в законодавстві певної норми, з об’єктивними передумовами її прийняття та трансформацією розвитку до сучасного стану.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі цивільного права і процесу Київського національного університету внутрішніх справ України відповідно до Плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ у межах теми “Проблеми удосконалення цивільно-правових форм захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб”, затвердженої наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р. “Про тематику пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України” на період 2002-2005 рр.”, та відповідно “Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на період 2004 – 2009 рр.”, затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження – проведення комплексного науково-теоретичного аналізу проблем спадкування в сучасних соціально-економічних умовах, оцінка діючих правових конструкцій спадкового законодавства, формування науково-теоретичних висновків та надання практичних рекомендацій щодо подальшого вдосконалення інститутів спадкового права і здійснення спадкових прав.
Для досягнення цієї мети дисертантом поставлені наступні завдання:
– дослідити етапи еволюції спадкового права в Україні і процес формування його основних інститутів;
– визначити систему принципів спадкового права і їх співвідношення із загально-цивілістичними принципами;
– з’ясувати роль спадкового права в сучасних соціально-економічних умовах і визначити його місце в системі цивільного права;
– дослідити правову природу та визначити основні ознаки спадкового правовідношення;
– виявити головні тенденції розвитку спадкового законодавства в умовах розбудови української держави;
– проаналізувати процес реалізації здійснення спадкових прав суб’єктами спадкових правовідносин;
– здійснити порівняльно-правовий аналіз чинного вітчизняного спадкового законодавства і спадкового законодавства УРСР та країн зарубіжжя;
– розробити пропозиції, спрямовані на вдосконалення спадкового законодавства та практики його застосування.
Об’єктом дослідження є загальнотеоретичні аспекти становлення спадкового права в Україні і тенденції його розвитку в сучасних умовах, шляхи підвищення ефективності засобів охорони спадкових прав.
Предметом дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, положень Цивільного кодексу України, що регулюють спадкові правовідносини, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, судова практика.
Методами дослідження є загальнонауковий діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та окремі наукові методи. Зокрема застосування історичного методу дало можливість визначити основні етапи становлення і розвитку спадкового права; формально-логічний підхід дозволив з’ясувати систему принципів спадкового права та механізм їх реалізації; функціональний – встановити динаміку розвитку спадкових правовідносин і ефективність застосування норм спадкового права в нових економічних умовах розвитку. Нормативно-догматичний метод використано для аналізу змісту норм чинного спадкового законодавства, а метод системно-структурного аналізу – для визначення місця спадкового права в системі цивільного права. Компаративістський метод застосовано з метою проведення порівняльного аналізу норм ЦК України, що регулюють спадкові відносини, з нормами цивільного законодавства пострадянських держав, а також країн континентальної системи права. Метод моделювання використано при розробці пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення цивільного законодавства і практики його застосування.
Теоретичну основу дослідження складають праці відомих вітчизняних і зарубіжних цивілістів: Б.С.Антімонова, І.А.Безклубого, Т.В.Боднар, М.В.Гордона, К.О.Граве, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, В.К.Дронікова, І.В.Жилінкової, О.С.Іоффе, В.І.Кисіля, Т.П.Коваленко, В.М.Коссака, Н.С.Кузнєцової, І.М.Кучеренко, С.Н.Ландкофа, В.В.Луця, С.В.Мазуренко, Р.А.Майданика, П.С.Нікітюка, О.А.Підопригори, С.Я.Рабовської, З.В.Ромовської, Є.О.Рябоконя, В.А.Рясенцева, Н.О.Саніахметової, В.І.Серебровського, І.В.Спасибо-Фатєєвої, Ю.К.Толстого, К.А.Флейшиць, С.Я.Фурси, Є.І.Фурси, Є.О.Харитонова, Я.М.Шевченко, Л.В.Шевчук, Р.Б.Шишки, Б.Б.Черепахіна, В.Ю.Чуйкової, К.Б.Ярошенко та ін.
Емпіричну основу дослідження становлять акти цивільного законодавства України, які регулюють спадкові відносини, законодавство іноземних держав, міжнародно-правові акти, узагальнення судової практики, окремі справи, розглянуті судами м. Києва, Дніпропетровської, Київської, Львівської, Полтавської, Сумської, Хмельницької областей, а також опублікована судова практика. Всього вивчено понад 250 судових справ.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є всебічним та комплексним монографічним дослідженням теоретичних проблем спадкового права, здійсненим у цивільно-правовій науці в умовах переходу до ринкової економіки і проведення правової реформи.
В результаті дослідження сформульовано ряд теоретичних положень і висновків, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики, а саме:
Вперше:
– обґрунтовується міжгалузевий характер правових відносин щодо спадкування майна і необхідність їх регулювання не лише за допомогою цивільно-правових, а і конституційних норм. У зв’язку з цим вноситься пропозиція про внесення змін у Конституцію України та приведення її у відповідність до новітнього законодавства європейських держав. Право на спадщину є одним із основних конституційних прав фізичної особи, яке необхідно закріпити і у ч. 5 ст. 41 Конституції України: “Право на успадкування гарантується“;
– доведено, що формами здійснення засад загальноцивілістичних принципів справедливості, добросовісності і розумності в спадковому праві є оптимально відповідне їм визначення у встановленому законодавством порядку:
а) кола осіб, які набувають право спадкування за законом і можливість зміни черговості при спадкуванні за законом;
б) кола осіб, які усуваються від спадкування;
в) обмеження свободи заповіту в інтересах осіб, яких спадкодавець зобов’язаний утримувати за життя;
– доведено, що відступом від принципів справедливості, добросовісності і розумності є:
а) закликання до спадкування за законом і за заповітом осіб, які вчинили злочини проти особи спадкодавця.
У відповідності із діючою в цивільному праві презумпцією вини особи, яка вчинила правопорушення, до негідних спадкоємців за законом, визначених у ст. 1224 ЦК України, автор пропонує віднести осіб, які вчинили умисні злочини проти особи спадкодавця, що передбачені статтями 120, 121, 122, 126, 127, 129, 135, 136, 146, 152, 156, ч. 2 ст. 384 Кримінального кодексу України, оскільки в силу віку, стану здоров’я, моральної травми та інших обставин, спадкодавець, проти якого вчинили злочин, не завжди має можливість скористатися своїм правом і позбавити негідного спадкоємця спадщини шляхом складання, зміни чи скасування заповіту;
б) обмеження заповідача у праві позбавити спадщини близьких до нього осіб, негідна поведінка яких є правомірною, але, водночас, суперечить нормам людської моралі і не може бути підставою для позбавлення таких спадкоємців спадщини в силу закону. Оскільки фізична особа за життя має право розпорядитися належною їй власністю, немає підстав для істотного обмеження такого права і на випадок смерті. Оптимальним співвідношенням свободи заповіту і права обов’язкових спадкоємців на утримання може бути надання останнім права на аліментування за рахунок спадкового майна;
в) віднесення утриманців, тобто осіб, яких спадкодавець утримував або зобов’язаний був утримувати за життя, до п’ятої черги спадкоємців за законом, що фактично позбавляє їх права на спадщину;
– доведено, що правовідносини, які виникають у зв’язку із поверненням конфіскованого майна або виплатою компенсації членам родини померлого, за своїм характером є не спадковими, а деліктними, і повинні регламентуватися, відповідно, не нормами спадкового права, а нормами деліктного права. Ця обставина зумовлює необхідність внесення змін в Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” шляхом заміни поняття “спадкоємці першої черги” на поняття “родичі першого ступеня споріднення та подружжя”;
– аргументовано, що заповідальна дієздатність є спеціальною і уявляє собою визначену законом можливість повнолітньої фізичної особи висловити свою волю щодо розпорядження належним їй майном на випадок смерті. Надання неповнолітній особі дієздатності в повному обсязі зумовлено, перш за все, необхідністю здійснення і захисту її цивільних прав. Заповідальна дієздатність прав для особи не створює, тому із врахуванням специфіки її правової природи, повинна бути пов’язана із досягненням повноліття;
– запропоновано порядок легалізації судом заповітів, укладених з недотриманням обов’язкової нотаріальної форми. Визначені критерії легалізації і обґрунтована необхідність закріплення обставин, які можуть бути підставою для визнання такого заповіту дійсним і виключили б можливість визнання дійсними усних заповітів, як це по суті передбачає ч. 2 ст. 219 ЦК України;
– доведено, що укладання секретного заповіту суперечить встановленій законодавцем вимозі щодо нотаріальної форми заповіту, оскільки нотаріус вчиняє посвідчувальний напис не на документі, де викладено текст правочину, а на конверті, який передається йому на зберігання, і, таким чином, не посвідчує правочин, а вчиняє нотаріальну дію, суть якої полягає лише в прийманні на зберігання документу, тобто, фактично законодавець визнає дійсними заповіти, складені у письмовій формі, і без їх нотаріального посвідчення;
– доведено, що чинний порядок укладання заповіту з умовою, яка повинна існувати на момент відкриття спадщини, обмежує право заповідача на вільне розпорядження майном на випадок смерті та принцип свободи заповіту. Умова заповіту може існувати не лише на час відкриття спадщини, а і настати протягом певного часу або протягом звичайного строку, необхідного спадкоємцю для виконання передбаченої заповітом умови. Протягом цього часу виконавець заповіту, а за його відсутності – нотаріус, повинні вжити заходи до охорони спадкового майна;
– обґрунтовується необхідність створення такого правового механізму, який би дозволив спадкоємцям четвертого, п’ятого, шостого ступенів споріднення реалізувати своє право на спадщину. За відсутності спору між спадкоємцями чи іншими зацікавленими особами пропонується надати нотаріусу право вчиняти таку нотаріальну дію, як встановлення факту родинних зв’язків між особами, які претендують на спадщину, і спадкодавцем;
– аргументується необхідність усунення відмінності у правовому становищі фактичного подружжя із подружжям, яке перебуває у зареєстрованому шлюбі. Оскільки у сімейному праві законодавець не лише став на шлях легалізації фактичних шлюбів, а і надав особам, які перебувають у фактичному шлюбі правового захисту (на набуте за час фактичного шлюбу майно поширюється режим спільності майна, особи набувають право на утримання у випадку непрацездатності чи на час догляду за неповнолітньою дитиною), доцільно урівняти фактичне подружжя, визнане таким у судовому порядку, з подружжям, яке перебуває у шлюбі, зареєстрованому в органах РАЦС, і у спадкових правах;

Удосконалено:
– концепцію принципів спадкового права, як підгалузі цивільного права, з огляду на їх природу, специфічну сутність і органічний взаємозв’язок та прояв. До принципів спадкового права автор відносить:
1) свободу волевиявлення спадкодавця і спадкоємців;
2) універсальність спадкового правонаступництва;
3) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом;
4) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом;
5) державно-правову охорону інтересів непрацездатних родичів і членів сім’ї заповідача;
6) сімейно-родинний характер спадкування;
– доктринальне визначення поняття заповіту, як особистого розпорядження фізичної особи стосовно належного їй майна та зобов’язань, яке набуває чинності після смерті, складене в передбаченій законом формі і посвідчене зазначеною в законі особою;
– доктринальне визначення поняття спадкоємця, згідно з яким спадкоємцями за заповітом і за законом є фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті, або які народилися після смерті спадкодавця внаслідок застосування допоміжних репродуктивних технологій;
– доктринальне визначення поняття місця відкриття спадщини. Доведено, що оскільки місцем постійного проживання особи, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, є виправно-трудова колонія максимального рівня безпеки, то місцем відкриття спадщини після такої особи, повинно вважатися місцезнаходження такого закладу;
– положення щодо необхідності законодавчого закріплення ознак фактичних шлюбних відносин, які суд повинен приймати до уваги, з тим щоб випадкові зв’язки чоловіка та жінки не стали підставою для виникнення права на спадщину. Такими ознаками можуть бути:
а) співжиття протягом останніх п’яти років;
б) публічне виявлення подружніх відносин перед третіми особами;
в) спільне виховання дітей.
Дістало подальший розвиток:
– положення про періодизацію становлення спадкового права в Україні з 1917 р. по 2006 р. в п’ять основних етапів. Визначальну роль у правовому регулюванні спадкових відносин зайняли відповідно:
а) Декрети РНК Української РСР “Про скасування спадкування” від 11 березня та 21 березня 1919 р., що скасували спадкування як форму переходу власності, і, водночас, створили джерело соціального забезпечення для непрацездатних осіб, які перебували на утриманні спадкодавця;
б) Цивільний кодекс УРСР 1922 р., що певною мірою відновив успадкування приватної власності, встановив межу майна, яке може успадковуватися, та визначив обмежене коло спадкоємців за законом і за заповітом;
в) Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. “Про спадкування за законом і за заповітом”, що розширив коло спадкоємців за законом та визначив черговість закликання до спадщини;
г) Цивільний кодекс УРСР 1963 р., що розширив свободу заповіту, посилив роль сімейно-правових зв’язків у спадкуванні та зменшив значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців померлого;
д) Цивільний кодекс України 2003 р., що втілив ідею якнайширшого охоплення числа осіб, до яких може перейти спадщина за відсутності заповіту, відмовився від імперативності при спадкуванні за законом, розширив свободу заповідальних розпоряджень та коло об’єктів спадкового правонаступництва;
– положення про необхідність розрізняти принципи спадкового права і його функціональні засади (внутрішньогалузеві принципи окремих інститутів і субінститутів спадкового права), які не відіграють самостійної ролі, а лише сприяють належній реалізації спадкових принципів. До останніх належать такі положення як таємниця заповіту, охорона спадкового майна, відшкодування витрат особам, які доглядали спадкодавця тощо;
– визначення місця спадкового права в системі цивільного права. Спадкове право як підгалузь цивільного права нерозривно пов’язане з правом власності і є похідним від нього, оскільки саме право власності визначає характер і обсяг об’єктів спадкового правонаступництва. Система навчального курсу цивільного права за своєю структурою не може виступати простою копією ЦК України через свої специфічні завдання. Тому при формуванні системи навчального курсу цивільного права було б логічним і послідовним вивчення спадкового права в одному блоці з речовим правом;
– положення, що спадкування, як соціальне явище, створює об’єктивні передумови для поліпшення добробуту осіб, які є спадкоємцями, їх інтелектуаль-ної діяльності. Спадкове право, як підгалузь цивільного права, нерозривно пов’язане із правом власності і інститути спадкового права логічно побудовані на засадах права власності. Усе, що людина змогла за життя набути, віднайти і зберегти, повинно в порядку правонаступництва переходити до її нащадків;
– положення щодо правової природи спільного заповіту подружжя, як особливого фідуціарного правочину. Обґрунтовано необхідність визнання заповіту нікчемним при розірванні шлюбу або при визнанні одного із подружжя в судовому порядку недієздатним. Довірчий характер правочину, значний час, який може сплинути від моменту укладання заповіту до відкриття спадщини, зумовлює необхідність надати вдівцю (вдові) право на таку форму самозахисту цивільних прав як зміна чи скасування заповіту;
– доктринальне визначення свободи заповіту під якою автор розуміє надання фізичній особі права на свій розсуд в межах, встановлених законом, розпорядитися майном на випадок смерті, визначити коло спадкоємців і умови, на яких може бути ними отримана спадщина, обтяжити їх дорученнями в межах спадкового майна, в будь-який час змінити, скасувати чи скласти новий заповіт та визначені форми і межі реалізації свободи заповіту;
– положення, що спадковий договір за своєю природою і суттю є інститутом зобов’язального, а не спадкового права, що зумовлює необхідність його розміщення в книзі “Зобов’язальне право”, після договорів довічного утримання і ренти у відповідній главі, як самостійного цивільно-правового договору в системі договірного права;
– положення, що об’єктом спадкового правонаступництва можуть виступати і окремі особисті немайнові права, які належали автору твору.
На підставі наведених вище висновків дисертантом вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також становлять наукову новизну. Пропонується доповнити ч. 2 ст. 1220 ЦК “Відкриття спадщини”, ст. 1222 ЦК “Спадкоємці”, ст. 1224 “Усунення від права на спадкування”, ст. 1234 “Право на заповіт”, ст. 1241 “Право на обов’язкову частку у спадщині”, ст. 1242 “Заповіт з умовою”, ст. 1243 “Заповіт подружжя”, ст. 1247 ЦК “Загальні вимоги до форми заповіту” частинами 4-6; ст. 1249 ЦК “Посвідчення нотаріусом секретних заповітів”, ст. 1256 ЦК “Тлумачення заповіту”, ст. 1265 “П’ята черга спадкоємців за законом”, Закони України: “Про авторське право і суміжні права”, “Про нотаріат”, “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані у різних сферах діяльності, зокрема:
– у науково-дослідній сфері: сформульовані та викладені положення, узагальнення, висновки і рекомендації можуть стати основою для подальших наукових розробок в теорії цивільного і спадкового права;
– у сфері правотворчості: висновки та пропозиції, сформульовані у дисертації, можуть використовуватися для подальшого вдосконалення ЦК України, Закону України “Про нотаріат”, інших актів цивільного законодавства, які регламентують спадкові правовідносини і діяльність органів нотаріату;
– у навчально-методичній роботі: узагальнені і викладені в дисертації положення можуть використовуватися при підготовці навчальних та навчально-методичних посібників з курсу цивільного та спадкового права.
Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися і були схвалені на засіданні кафедри цивільного права і процесу КНУВС.
Результати дослідження використовуються дисертантом в науково-педагогічній діяльності, в тому числі при читанні курсу “Цивільне право України”, спецкурсів “Спадкове право України” та “Нотаріат”, які викладаються в Київському національному університеті внутрішніх справ України.
Окремі положення дисертації були предметом обговорення на міжнародних та республіканських наукових та науково-практичних конференціях: “Всеобщая Декларация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине (м. Луганськ, 16 – 17 квітня 1999 р.); “Україна – поступ в майбутнє” (м. Київ, 5 квітня 2000 р.); ”Становлення правової держави: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (м. Запоріжжя, 8 грудня 2000 р.); “Проблеми права на зламі тисячоліть” (м. Дніпропетровськ, 13 – 14 лютого 2001 р.); “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи (м. Тернопіль, 22 лютого 2002 р.); “Проблеми цивільного права та цивільного процесу на сучасному етапі розвитку законодавства“ (м. Донецьк, 5 квітня 2002 р.); “Теорія і практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (м. Київ, 25 квітня 2002 р.); “Актуальні проблеми реформування правової системи Російської Федерації“ (м. Бєлгород, 25 – 26 квітня 2002 р.); “Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування у сучасний період” (м. Хмельницький, 14 – 15 травня 2002 р.); “Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України” (м. Івано-Франківськ, 3 – 4 жовтня 2002 р.); “Проблемы унификации гражданского законодательства России, Белоруссии и Украины в связи с образованием единого экономического пространства“ (м. Бєлгород, 2 – 3 березня 2004 р.); “Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України” (м. Київ, 12 – 13 травня 2004 р.); “Формування громадянського суспільства та правової держави в контексті європейської інтеграції (м. Київ, 21 – 22 квітня 2006 р.).
Публікації. Основні наукові положення та результати дисертації знайшли відображення у 66 працях, у тому числі – монографії, 25 статтях, які опубліковано у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України, а також матеріалах та тезах наукових, науково-практичних конференцій. Окремі положення дисертації відображено в підручниках та навчальних посібниках з цивільного права, а також у науково-практичних коментарях Цивільного кодексу України, співавтором яких є дисертант.

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. Як підгалузь цивільного права, спадкове право являє собою сукупність однорідних і предметно пов’язаних цивільно-правових інститутів, які регламентують порядок та умови переходу майнових, а в деяких випадках і особистих немайнових прав та обов’язків померлого громадянина до інших осіб.
Саме спадкове право визначає підстави, коли після смерті особи її майнові права та обов’язки переходять до іншої особи, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості спадкування окремих видів майна, порядок і строки прийняття та відмови від спадщини, процедуру оформлення спадкових прав.
Водночас, спадкове право регулює і суспільні відносини, які за сутністю не можна віднести до спадкових. Наприклад, порядок і умови складання заповіту, його зміни чи скасування.
Спадкування, як соціальне явище, створює об’єктивні передумови для поліпшення добробуту осіб, які є спадкоємцями, їх інтелектуальної діяльності. Спадкове право, як підгалузь цивільного права, нерозривно пов’язане із правом власності й інститути спадкового права логічно побудовані на засадах права власності. Кожна людина зацікавлена в тому, щоб усе, що вона змогла за життя набути, віднайти, створити і зберегти, перейшло до її нащадків.
Система цивільного права має на меті пізнання цивільно-правових норм та служіння потребам практики. Система цивільного права будується на засадах однорідності змісту правових норм, їх єдності й узгодженості а також об’єктивному поділі правових норм на підгалузі та інститути залежно від мети і завдань, які перед ними поставлені. Система навчального курсу цивільного права за своєю структурою не може виступати простою копією ЦК України із-за своїх специфічних завдань. За своєю правовою природою, суб’єктним та об’єктним складом, спадкове право є підгалуззю цивільного права, логічним продовженням інститутів права власності. Спадкове право, як і право власності, опосередковує динаміку майнових відносин і включає в себе, насамперед, елементи речового права. Склад спадщини, її серцевину, складають, насамперед, речові права спадкодавця. Водночас, спадкове право за своєю природою не є автономним правовим конгломератом, а виступає як своєрідна проміжна ланка, необхідна передумова і юридична підстава набуття спадкоємцями абсолютного права – права власності. З цих міркувань спадкове право доцільно вивчати після вивчення права власності.
2. Досягнення сучасної медицини, можливість застосування репродуктивних технологій при народженні дитини зумовлюють необхідність розв’язання проблем, пов’язаних із встановленням факту юридичного походження дитини, яка народилася через тривалий час після смерті спадкодавця шляхом штучного запліднення. Чинне законодавство такі випадки не враховує, оскільки презумпція батьківства діє лише протягом десяти місяців після смерті чоловіка, тому факт наявності родинних зв’язків між такою дитиною і її батьком підлягає встановленню в судовому порядку.
З метою спрощення встановлення процедури батьківства в подібних випадках необхідно внести відповідні зміни як у СК України, який визначає порядок походження дітей, так і в ст. 1222 ЦК України, Відповідно до спадкоємців треба відносити як осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, так і осіб, які народилися після смерті спадкодавця внаслідок застосування допоміжних репродуктивних технологій.
3. Принципи спадкового права, як підгалузі права, повинні мати певні, специфічні ознаки, а саме: відповідати даній суспільно-політичній формації; – дістати свої вираження у правових приписах, відображення в реальних і конкретних правових нормах, які без нього існувати не можуть; мати певну стабільність, постійність і визначати фактичний стан та перспективи розвитку спадкового права; містити в собі чіткі ідеї, в яких підсумовуються головні теоретичні положення спадкового права, і важливі вказівки для органів нотаріату та судочинства; можливість дістати своє вираження в будь-якому спадковому правовідношенні.
До принципів спадкового права автор відносить:
1) свободу волевиявлення спадкодавця і спадкоємців; 2) універсальність спадкового правонаступництва; 3) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом; 4) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом; 5) державно-правова охорона інтересів непрацездатних родичів і членів сім’ї заповідача; 6) сімейно-родинний характер спадкування;
4. Правові відносини щодо спадкування майна мають міжгалузевий характер і зумовлюють необхідність їх регулювання не лише за допомогою цивільно-правових, а й конституційних норм. У ст. 41 Конституції України закріплено право кожного громадянина ”володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”. Елементом права розпорядження власністю є і право розпорядження нею на випадок смерті. Держава гарантує не лише право приватної власності, а й право спадкування, тому і правове регулювання спадкових відносин має міжгалузевий характер. Після розпаду СРСР і докорінних змін політичної карти Європи десятки країн Східної та Центральної Європи визначили стратегію розвитку своєї державності шляхом прийняття нових конституцій.
Право успадкування визначене як конституційне право громадянина у конституціях Республіки Білорусь (ст. 44), Республіки Болгарія (ст. 17), Естонської Республіки (ст. 32), Республіки Македонія (ст. 30), Республіки Молдова (ст. 46), Республіки Угорщина (ст. 41), Республіки Узбекистан (ст. 36), Республіки Хорватія (ст. 48), Російської Федерації (ст. 35), Словацької Республіки (ст. 20), Чеської Республіки (ст. 11 Хартії основних прав та свобод) [ 228, с. 96, с. 123, с. 9, с. 164, с. 203, с. 310, с. 349, с. 383, с. 413, с. 451, с. 513].
Право на спадщину є одним з основних цивільних прав фізичної особи. У зв’язку з цим вноситься пропозиція щодо внесення змін у Конституцію України та приведення її у відповідність до практики європейської спільноти. Право на спадщину необхідно закріпити у ч. 5 ст. 41 Конституції України: “Право на успадкування гарантується”.
5. Основні етапи розвитку і становлення спадкового права в післяреволюційній Україні пов’язані із такими нормативними актами:
а) Декретами РНК УРСР “Про скасування спадкування” від 11 березня та 21 березня 1919 р., що скасували спадкування як форму переходу власності, і, водночас, створили джерело соціального забезпечення для непрацездатних осіб, які перебували на утриманні спадкодавця;
б) ЦК УРСР 1922 р., що певною мірою відновив успадкування приватної власності, встановив межу майна, яке може успадковуватися, та визначив обмежене коло спадкоємців за законом і за заповітом;
в) Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. “Про спадкування за законом і за заповітом”, що розширив коло спадкоємців за законом та визначив черговість закликання до спадщини;
г) ЦК УРСР 1963 р., що розширив свободу заповіту, посилив роль сімейно-правових зв’язків у спадкуванні та зменшив значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців померлого;
д) ЦК України 2003 р., що втілив ідею якнайширшого охоплення числа осіб, до яких може перейти спадщина за відсутності заповіту, відмовився від імперативності при спадкуванні за законом, розширив свободу заповідальних розпоряджень та коло об’єктів спадкового правонаступництва.
6. Пропонується переглянути редакцію статей 14 і 15 Закону України “Про авторське право і суміжні права” які визначають можливість спадкування майнових і особистих немайнових прав автора. Серед майнових прав автора ст. 15 Закону називає право автора на переробку, адаптацію, аранжування твору тощо, а оскільки майнові права автора переходять у спадщину, то з цього випливає, що, наприклад, спадкоємці відомого письменника, можуть переробити його твір. Спадкоємці автора не належать до числа осіб, які мають право за життя автора вносити зміни в твір і тому вони не набувають цього права і після смерті автора.
Оскільки авторське право – особливий об’єкт спадкового права, пропонується при спадкуванні за законом надавати спадкоємцям, які протягом п’яти років проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю, переважне право перед іншими спадкоємцями на спадкування належних спадкодавцю виключних авторських прав по відношенню кожного твору в розмірі частки у спадщини, яка їм належить.
7. Необхідним елементом заповіту є не лише особистість розпорядження, а розпорядження саме стосовно майна, яке за заповітом набуде спадкоємець. Тому ми вважаємо, що було б більш вдалим наступне поняття заповіту: “Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи, стосовно її майна, майнових прав і зобов’язань, яке набуває чинності після смерті, складене в передбаченій законом формі і посвідчене особами, вказаними в законі”.
8. Заповідальна дієздатність є спеціальною і являє собою визначену законом можливість фізичної особи висловити свою волю щодо розпорядження належним їй майном на випадок смерті. Цивільну дієздатність фізичної особи законодавець визначає як її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки. Наслідком реалізації особою спеціальної заповідальної дієздатності є набуття прав та виникнення обов’язків для інших осіб і це цілком природно. Стан фізичного, психологічного, соціального розвитку особи залежить саме від її віку. Складання заповіту вимагає спеціальної дієздатності, яка має бути пов’язана не із штучним наданням дієздатності, а з досягненням повноліття. Відсутність паспорту буде створювати перешкоди суто практичного характеру, оскільки нотаріус буде позбавлений можливості встановити особу, яка виявить бажання укласти заповіт. Таємниця заповіту не дає можливість неповнолітньому отримати кваліфіковану допомогу. Надане фізичній особі право має цінність лише тоді, коли ним можна реально скористатися. В іншому випадку це право позбавлене сенсу.
9. Запропоновано порядок легалізації судом заповітів, укладених з порушенням обов’язкової нотаріальної форми. Визначені критерії легалізації й обґрунтована необхідність закріплення обставин, які можуть бути підставою для визнання такого заповіту дійсним, які б виключили можливість визнання дійсними усних заповітів, як це передбачає ч. 2 ст. 219 ЦК України;
Норму, яка дозволяла б суду визнавати дійсним заповіт з недотриманням обов’язкової нотаріальної форми, необхідно розмістити не в книзі першій “Загальні положення” ЦК України, а безпосередньо в Книзі шостій “Спадкове право”.
Пропонуємо доповнити ст. 1247 ЦК України “Загальні вимоги до заповіту” частинами 4 – 6 такого змісту:
“4. Громадянин, який перебуває у стані, що загрожує його життю і позбавлений можливості посвідчити заповіт відповідно до правил ч. 3 цієї статті, може викласти свою останню волю щодо майна у простій письмовій формі в присутності двох свідків.
5. Заповіт, укладений за надзвичайних обставин, підлягає виконанню за умови підтвердження його судом за заявою зацікавленої сторони, поданої до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.
6. Заповіт, укладений у простій письмовій формі, втрачає силу, якщо протягом семи днів з того часу, коли відпали обставини, що перешкоджали його посвідченню нотаріусом чи іншою посадовою (службовою) особою, не буде посвідчено відповідно до правил ч. 3 цієї статті”.
10. Укладання секретного заповіту суперечить такій умові дійсності правочину як вчинення його в належній формі. Як зазначено в ч. 2 ст. 209 ЦК України нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом “шляхом вчинення на документі (курсив наш. – Ю.З.), в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису”. У ст. 1249 ЦК України передбачено, що нотаріус “ставить на конверті свій посвідчувальний напис”(курсив наш. – Ю.З.). Нотаріус не має права перевіряти зміст конверту. Тож який факт у цьому випадку посвідчує нотаріус – лише той, що особа, яка називає себе заповідачем, передала на зберігання конверт, в якому, знов таки, із слів цієї особи, знаходиться заповіт. Відповідно до п. 25 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, усі нотаріальні дії реєструються в реєстрах нотаріальних дій. Нотаріальна дія вважається вчиненою з моменту її реєстрації в реєстрі нотаріальних дій. Але якщо виявиться, що в конверті зберігався чистий аркуш паперу або зміст конверту відсутній, то який же факт посвідчив нотаріус? Яка доля такого “заповіту”?
Ми вважаємо, що нотаріус посвідчує не правочин, а вчиняє таку нотаріальну дію, яка за правовою природою нагадує зберігання документів і передбачена п. 308 – 312 Інструкції, тому законодавець по суті визнає дійсним заповіт і без нотаріального посвідчення.
11. Спільний заповіт подружжя є особливим фідуціарним правочином. Заповіт має визнаватися нікчемним при розірванні шлюбу або при визнанні одного із подружжя в судовому порядку недієздатним. Довірчий характер правочину значний час, який може сплинути від моменту укладання заповіту до відкриття спадщини, зумовлює необхідність надати вдівцю (вдові) право на таку форму самозахисту цивільних прав, як зміна чи скасування заповіту.
12. Чинний порядок укладання заповіту з умовою, яка має існувати на момент відкриття спадщини, обмежує право заповідача на вільне розпорядження майном на випадок смерті та принцип свободи заповіту. Умова заповіту може існувати не лише на час відкриття спадщини, а і настати протягом певного часу або протягом звичайного строку, необхідного спадкоємцю для виконання передбаченої заповітом умови. Протягом цього часу виконавець заповіту, а за його відсутності – нотаріус, повинні вжити заходів щодо охорони спадкового майна.
13. За своїм змістом спадковий договір передбачає набуття певних прав і обов’язків ще за життя відчужувача, що суперечить правовій природі спадкування, оскільки набуття і здійснення спадкових прав можливе лише за неодмінної умови – смерті спадкодавця. Виконання спадкового договору після смерті відчужувача за певних обставин може бути досить проблематичним, оскільки відсутній правовий механізм його реалізації. Покладення на нотаріуса обов’язків щодо контролю за виконанням спадкового договору має декларативний характер. Існування інституту спадкового договору в такій редакції не може не суперечити основним засадам інституту необхідних спадкоємців, які набувають право на обов’язкову частку спадщини незалежно від змісту заповіту.
14. За своїм характером правовідносини, що пов’язані з поверненням конфіскованого майна або виплатою компенсації членам родини померлого, є не спадковими, а деліктними і повинні регламентуватися, відповідно, нормами не спадкового, а деліктного права. Обов’язок повернути майно померлої реабілітованої особи чи відшкодувати його вартість виникає у держави не у зв’язку зі смертю такої особи, а пов’язаний безпосередньо із заподіянням шкоди такій особі і неможливості потерпілому цю шкоду відшкодувати. Ця обставина зумовлює необхідність внесення відповідних змін редакційного характеру в Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Слова “спадкоємці першої черги” необхідно замінити словами “родичі першого ступеня споріднення та подружжя”.
15. Оскільки законодавець у сімейному праві практично урівняв фактичне подружжя в майнових правах з подружжям зареєстрованим: а) визнав спільність майна, набутого за час перебування у фактичних шлюбних відносинах; б) надав право на утримання фактичному подружжю у разі його непрацездатності чи на час здійснення догляду за неповнолітньою дитиною, то доцільно внести відповідні зміни до норм, що визначають правове положення фактичного подружжя і в ЦК України, а саме: визнати спадкові права не лише за зареєстрованим подружжям, а й за подружжям незареєстрованим.
Водночас, оскільки до спадкоємців першої черги законодавець відносить осіб, пов’язаних із спадкодавцем не лише кровним спорідненням, а й сімейними зв’язками, необхідно законодавчо закріпити ознаки фактичних шлюбних відносин із тим, щоб випадкові зв’язки в тих чи інших формах не стали підставою для виникнення спадкових правовідносин.
Такими ознаками можуть бути: факт спільного співжиття протягом не менше двох останніх років; взаємна матеріальна підтримка; публічне виявлення подружніх відносин перед третіми особами; спільне виховання дітей.
Факт перебування у фактичних шлюбних відносинах має встановлюватися судом. За відсутності зареєстрованого шлюбу фактичне подружжя має закликатися до спадкування як спадкоємець першої черги. Якщо особа водночас перебуває у декількох фактичних шлюбних відносинах, й оскільки чинне законодавство забороняє багатошлюбність, то особи, які будуть перебувати у фактичних шлюбних відносинах із спадкодавцем, повинні закликатися до спадкування в одну чергу, як члени сім’ї спадкодавця.
16. З метою уникнення довготривалих судових процесів про встановлення факту родинних зв’язків між спадкодавцем і зацікавленою особою та з метою встановлення додаткових гарантій реалізації громадянами свого права на спадщину, ми вважаємо доцільним, за наявності безспірних доказів родинних зв’язків між спадкодавцем і особою, яка претендує на спадщину, та відсутності заперечень з боку інших зацікавлених осіб, надати нотаріусу право встановлювати факт родинних зв’язків між особами, які претендують на спадщину, і спадкодавцем, шляхом вчинення такої нотаріальної дії як посвідчення факту родинних зв’язків, так як нотаріус посвідчує факт, що фізична особа є живою, факт перебування фізичної особи в певному місці, тотожність фізичної особи з особою, зображеною на фотокартці, що також обумовлює настання певних правових наслідків.
17. Віднесення утриманців до п’ятої черги спадкоємців по суті усуває їх від спадкування і позбавляє засобів існування після смерті спадкодавця. Своє ставлення до утриманців спадкодавець однозначно і послідовно висловив за життя, тому немає підстав спотворювати волю спадкодавця після його смерті і позбавляти непрацездатних осіб права на утримання.
Ми вважаємо, що непрацездатні утриманці померлого, за відсутності осіб, які повинні за законом їх утримувати, мають аліментуватися за рахунок спадкового майна спадкоємцями, які отримали спадщину.
18. З метою усунення прогалини в законодавстві пропонується викласти ч. 1 ст. 1220 ЦК України в такій редакції:
“Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою в судовому порядку, або після її посмертної реабілітації”. Відповідно ч. 2 ст. 1220 ЦК України набуде такого вигляду:
“Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою судом, або день прийняття рішення Комісії у справах по реабілітації ( вироку суду ) про посмертну реабілітацію особи”.
19. Місцем постійного проживання осіб, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі є населений пункт, де розташована виправна колонія, в якій особа відбуває покарання, а для безпритульної особи – лікувально-соціальна установа, в якій перебуває безпритульна особа.
20. Формами здійснення загальноцивілістичних принципів справедливості, добросовісності і розумності в спадковому праві є оптимально відповідно їм визначення у встановленому законодавством порядку: а) кола осіб, які набувають право на спадщину за законом і можливість зміни черговості при спадкуванні за законом; б) кола осіб, які усуваються від спадкування; в) обмеження свободи заповіту в інтересах осіб, яких спадкодавець зобов’язаний утримувати за життя.
Відступом від принципів справедливості, добросовісності і розумності є: а) закликання до спадкування за законом і заповітом осіб, які вчинили умисні злочини проти спадкодавця; б) обмеження заповідача у праві позбавити спадщини осіб, поведінка яких є правомірною, проте, водночас суперечить нормам моралі (інтереси такої категорії спадкоємців, можна захистити шляхом надання їм аліментування за рахунок спадкового майна); в) віднесення утриманців до п’ятої черги спадкоємців, що фактично позбавляє їх права на спадщину.
21. Пропонується усувати від спадкування як за законом, так і за заповітом осіб, які умисно вчинили злочин проти життя, здоров’я, волі і гідності спадкодавця, якщо ця обставина буде встановлена вироком суду.
Згідно із діючою у цивільному праві презумпцією вини особи, яка вчинила правопорушення, до негідних спадкоємців за законом, визначених у ст. 1224 ЦК України, автор пропонує віднести осіб, які вчинили умисні злочини проти особи спадкодавця, в тому числі: доведення до самогубства (ст. 120 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК ), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК), побої і мордування (ст. 126), катування (ст. 127), погрозу вбивством (ст. 129 КК), залишення в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка перебувала в небезпечному для життя стані (ст. 136), незаконне позбавлення волі (ст. 146 КК), злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи (статті 152 – 156 КК) завідомо неправдиве обвинувачення у тяжкому чи особливо тяжкому злочині (ч. 2 ст. 384 КК), оскільки із-за віку, стану здоров’я, моральної травми та інших обставин спадкодавець, проти якого вчинили злочин, не завжди має можливість скористатися своїм правом і позбавити негідного спадкоємця спадщини шляхом складання, зміни чи скасування заповіту.
Якщо ж спадкодавець, незважаючи на негідну поведінку особи, призначить її своїм спадкоємцем у заповіті, така особа закликається до спадщини як спадкоємець за заповітом на загальних підставах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авраменко В.П. Развитие российского наследственного права // Нотариус. – 2000. – № 3. – С. 67 – 70.
2. Акатов А.А. Юридические факты в советском наследственном праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Саратов. юрид. ин-т. – Саратов, 1987. – 18 с.
3. Актуальні проблеми цивільного права і цивільного процесу в Україні // Я.М.Шевченко, А.Ю.Бабаскін, Ю.Л.Бошицький та ін. – К.: ІДПАН ім. В.М.Корець- кого НАН України, 2005. – 456 с.
4. Алексеев С.С. Односторонние сделки в механизме гражданско-правового регулирования // Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сборник статей. – М.: Статут, 2001. – С. 54 – 68.
5. Амиров М.С. Особенности наследования отдельных видов имущества и имущественных прав: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ростов. гос. ун.-т. – Ростов н/Д, 2002. – 19 с.
6. Амфитеатров Г.Н. Право наследования в СССР. – М., Госюриздат, 1946. – 71 с.
7. Анненков К. Отказы по духовным завещаниям // Журнал гражданского и уголовного права. – 1892. – Кн.1. – С. 38, 51, 56.
8. Антимонов Б., Герзон С., Шлифер Б. Наследование и нотариат. – М., 1947. – 78 c.
9. Антимонов Б., Граве К. Право наследования // Социалистическая законность. – 1956. – № 6. – С. 19 – 22.
10. Антимонов Б.С., Граве К.А. Советское наследственное право. – М.: Госюриздат, 1953. – 264 с.
11. Антокольская А.М. Семейное право: Учебник. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – 336 с.
12. Апарова Т.В. Наследование в авторском и изобретательском праве. – М.: Госиздат, 1963. – 132 с.
13. Апполонов А., Страунинг Э. Иски по делам о наследовании // Закон. – 2001. – № 4. – С.72 – 80.
14. Артемов В.В.Недействительность сделок и их последствия // Юрист. – 2002. – № 6. – С. 10 – 14.
15. Арупов Р.А. Судебная защита наследственных прав и охрана законных интересов граждан: Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.03 / АН СССР. – Ин-т гос. и права. – М., 1988. – 25 с.
16. Асланян Н. П. Наследование членов семьи наследодателя по советскому наследственному праву: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / МГУ им. М. Ломоносова. – М., 1987. – 23 с.
17. Аюбов Г.А. Возникновение и развитие советского наследственного права в Узбекистане: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ташк. гос. ун-т. – Ташкент, 1961. – 22 с.
18. Байзигитова А.М. Очередность наследования по закону в Российской Федерации и зарубежных странах: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Саратов. гос. юрид. акад. права. – Саратов. – 2004. – 18 с.
19. Баранник Н.М., Синельник А.П. Наследство. Наследники. Наследование: Учебн-практ пособ. Изд. 2-е. Перераб. и допол. – Х.: Эскада, 2005. – 216 с.
20. Бараннік Н. Право на достатній життєвий рівень і спадкування (порівняльний аналіз спадкового права за Цивільним кодексом УРСР 1963 р. та Цивільним кодексом України 2003 р. // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 9. – С. 69 – 75.
21. Барщевский М.Ю. Если открылось наследство … М.: Юрид. лит., 1989. – 182 с.
22. Барщевский М.Ю. Наследственное право. – М.: Белые альвы, 1996. – 192 с.
23. Барщевский М.Ю. Правовое регулирование наследования по завещанию в СССР: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / ИГПАН СССР. – М., 1984. – 24 с.
24. Барышев А.И. Приобретение наследства и его юридические последствия в гражданском праве Украины: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., ВИЮН, 1955. – 15 с.
25. Башмаков Быть или не быть понятию завещательного отказа в русском законодательстве // Журнал Министерства юстиции. – 1901. – № 7.– С. 47 – 62.
26. Бегичев А.В. История развития наследования предприятия как имущественного комплекса // Бюллетень нотариальной практики. – 2001. – № 5. – С. 28 – 33.
27. Бегичев А.В. Проблемы регулирования ответственности наследника по долгам наследодателя // Нотариус. – 2000. – № 6. – С. 29 – 39.
28. Безклубий І.А. Банківські правочини: цивільно-правові проблеми: Монографія. – К.: ВПЦ “Київ. ун-т”, 2005. – 378 с.
29. Безсмертна Н. Практичні аспекти нотаріального посвідчення правочинів // Право України. – 2006. – № 3. – С.56 – 58.
30. Белов В.А. Гражданское право: Общая часть: Учебник. – М.: АО Центр ЮрИнформ, 2002. – 639 с.
31. Белов В.А. Круг наследников по закону // Вестник МГУ. – Сер. Право. – 2002. – № 1. – С.57 – 70.
32. Белов В.А., Бумаенкова С.А. Раздел наследства // Известия вузов. Правоведение. – 2005. – № 3. – С. 46 – 57.
33. Бервено С.М. Проблеми договірного права України: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 392 с.
34. Берестова І.Е. Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави: загальнотеоретичні проблеми та правові наслідки: Монограф. – Дніпропетровськ: Юрид. акад. МВС, 2005. – 168 с.
35. Бирюков И.А., Заика Ю.А. Гражданское право в вопросах и ответах (для участковых инспекторов милиции): Учеб. пособ. – Часть I. – К.: УАВД, 1992. – 100 с.
36. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Гопанчук В.С. Програма курсу “Цивільне і сімейне право” для слухачів Української академії внутрішніх справ України. – К.: УАВС, 1994. – 21 с.
37. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне право: Курс лекцій. – Частина перша. – К.: НАВСУ. – 2001. – 196 с.
38. Блинков О.Е. Ответственность наследников по долгам наследодателя (практические соображения) // Нотариус. – 2004. – № 1. – С. 30 – 37.
39. Блинков О.Е. Развитие наследственного права в бывших республиках СССР (Турмкенистан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан) // Нотариус. – 2004. – № 4. – С. 27 – 35.
40. Блинков О.Е. Развитие наследственного права в бывших республиках СССР (Армения, Грузия, Азербайджан) // Нотариус. – 2004. – № 5. – С. 37 – 45.
41. Богданова А.А. Завещание как сделка в наследственном праве России: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. – М., 2005. – 199 с.
42. Богданова И. Наследование выморочного имущества // Российская юстиция. – 2003. – № 10. – С. 18-21.
43. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – М.: Юрист, 2002. – 360 с.
44. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов’язань у цивільному праві: Монограф. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 272 с.
45. Бондарев Н.И, Эйдинова Э.Б Право на наследство и его оформление. – М.: Юрид. лит. – 1971. – 86 с.
46. Бондарев Н.И., Ильина Т.Н., Шимелевич С.Я. Удостоверение и исполнение завещаний. – М.: Юриздат, 1965. – 132 с.
47. Борзенко Б.А. Закрытое завещание. Проблемы правового регулирования и практика // Закон. – 2006. – № 10. – С. 27 – 33.
48. Бошко В.И. Нездоровое явление в быту // Красная новь. – 1929. – № 25. – С. 584 – 585.
49. Бранденбургский Я.К. К развитию декрета об отмене наследования // Еженед. сов. юстиции. – 1922. – № 11. – С.1 – 2.
50. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. – М.: Госюриздат, 1963. – 197 с.
51. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Госиздат юрид. лит, 1950. – 367 с.
52. Брауде И.Л. Право на строение и сделки по строениям. – М., 1964. – 144 с.
53. Бринкман А. Некоторые юридические проблемы социалистического строя // Пролетарская революция и право. – 1919. – № 2 – 4. – С. 53 – 63.
54. Бродский Л. Спорные вопросы наследственного права // Вісник радянської юстиції. – 1925. – № 12 .– С. 470 – 471.
55. Бугаевский А.А. Советское наследственное право. – Одесса. 1926. – 122 с.
56. Вавин Н.Г. Завещательный отказ по русскому праву. – М., 1915. – 147 с.
57. Вавин Н.Г. О некоторых важных моментах легатарного права // Журнал Министерства Юстиции. – 1914. – № 3. – С.62 – 64.
58. Валах В. Спадкування за заповітом та за законом ( на прикладі України та Російської Федерації) // Держава і право. – 2002. – Вип. 19. – С. 367 – 371.
59. Васильченко В.В. Визначення поняття спадкового права в об’єктивному значенні // Юрид. вісник. – 2003. – № 3. – С. 114 – 120.
60. Васильченко В.В. Гносеологічні аспекти визначення поняття спадкового права // Держава і право. – 2001. – Вип.11. – С. 242 – 246.
61. Васильченко В.В. Рецепція римського спадкового права в сучасному спадковому праві України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / – Київський ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 1997. – 26 с.
62. Васильченко В.В. Розробка теорія спадкового договору на сучасному етапі // Вісник прокуратури. – 2003. – № 11 – С. 68 – 73.
63. Васильченко В.В. Система і порядок набуття спадщини за новим цивільним законодавством // Держава і право. – Зб. наук. праць. – Вип. 22.– 2003. – С. 299 – 306.
64. Васильченко В.В. Спадкування права на обов’язкову частку за новим цивільним законодавством: доктринальні проблеми // Право України. – 2003. – № 10. – С. 120 – 123.
65. Васильченко В.В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в системі цивільного права // Право України. – 2003. – № 7. – С. 137 – 140.
66. Васильченко Н.М. Защита интересов советского государства при переходе к нему наследства и бесхозяйственного имущества: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 1953. – 19 с.
67. Ватман Д. Завещательный отказ // Сов. юстиция. – 1970. – № 18. – С. 23.
68. Великанова С.Е. Наследственное право: Учеб. пособ. – М.: Экзамен, 2005. – 125 с.
69. Вергасова Р.И. Наследование пая в жилищно-строительном кооперативе: проблемы и их решение // Известия вузов. Правоведение. – 1987. – № 2. – С. 59 – 62.
70. Вергасова Р.И. Права наследников участников хозяйственных товариществ и обществ // Нотариус. – 1998. – № 1. – С. 17– 19.
71. Вергасова Р.И. Судебное оспаривание завещаний. Проблемы принятия мер охраны в нотариальной практике // Нотариус. – 2001. – № 5. – С. 10 – 19.
72. Вердников В.Г., Кабалкин А.Ю. Новые гражданские кодексы союзных республик. – М.: Юрид. лит., 1965. – 132 с.
73. Виноградова В. Л., Репин В.С. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части третьей ”Наследственное право”. – М.: НОРМА. – ИНФРА-М., 2002. – 172 с.
74. Витушко В.А. Курс гражданского права: Общая часть. – Т.1: Науч.-практ. пособие. – Мн.: БГЭУ, 2001. – 414 с.
75. Власник і право власності. / Я.М.Шевченко, М.В. Венецька, І.М. Куче- ренко та ін. – К.: Наук. думка, 1994. – 164 с.
76. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права. Монографія. – К.: ІДПАН, 2001. – 177 с.
77. Власов Ю.Н. О реформе наследственного права // Нотариус. – 1999. – № 6. – С. 33 – 47.
78. Власов Ю.Н., Калинин В.В. Наследование по закону и по завещанию. –Изд. 2-е, доп. – М.: Юрайт, 2000. – 248 с.
79. Власов Ю.Н., Калинин В.В. Наследственное право. Курс лекций. – М.: Юрайт, 2001. – 136 с.
80. Волков Г.І. Право спадкоємства. – Х.: Червоний шлях, 1924. – 53 с.
81. Вольман И. Допускает ли наследование декрет 22 мая 1922 г. // Еженедельник советской юстиции. – 1923. – № 35. – С. 793 – 794.
82. Вопросы наследственного права в практике Верховного Суда СССР. – М., 1949. – С. 19 – 21.
83. Воронова О.Н. Некоторые правовые проблемы предоставления жилых помещений по завещательному отказу // Юрист. – 2006. – № 1. – С. 43 – 44.
84. Все о наследовании: Комментарий действующего в Украине законодательства о наследовании имущества по закону и по завещанию (с изм. и доп. на 1.09.1995 г.). – Х.: РИП “Оригинал”. – 1996. – 69 с.
85. Гаврилов В.Н. Наследование в условиях проведения правовой реформы в России: Дис. ... канд. юрид. наук.: 12.00.03. – Саратов, 1999. – 194 с.
86. Гаврилов В.Н. Наследование по новому российскому законодательству: Учеб. пособие. – М.: ИМЦ ГУК России, 2002. – 88 с.
87. Гаврилов В.Н. Отстранение от наследования недостойных наследников: история, перспективы зарубежного опыта // Известия вузов. Правоведение. – СПб, 2002. – № 5. – С.190 – 196.
88. Галянтич М.К. Теоретично-правові засади реалізації житлових прав громадян в умовах ринкових перетворень: Монографія. – К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва, 2006. – 512 с.
89. Гедд А. Обязательная доля в наследстве по проекту нового гражданского уложения / Журнал Министерства Юстиции. – Февраль, 1904. – С. 56 – 84.
90. Генкин Д.М., Новицкий И.Б., Рабинович Н.В. История советского гражданского права 1917-1947. – М.: Юрид.изд-во МЮ СССР, 1949. – 544 с.
91. Гершонова Л.М. Наследование по завещанию в советском гражданском праве: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К.: КГУ им. Т.Г.Шевченка. – 1951. –11 с.
92. Гильман Ю.М. Вопросы наследственного права // Комментарий судебной практики за 1977 год / Под ред. Е.В. Болдырева, А.И. Пергамент. – М.: Юрид. лит. – 1978. – С. 46 – 47.
93. Гильман Ю.М. Совершенствование законодательства о наследовании // Известия вузов. Правоведение. – 1976. – № 4. – С. 106 – 116.
94. Гнєзділова А. Спадкування обов’язкової частки: деякі питання // Право України. – 2003. – № 2. – С. 70 – 73, 96.
95. Гойбарг А.Г. Основы частного имущественного права. – М.: Красная новь. – 1924. – 136 с.
96. Гойбарг А. Ответ И.С. Вольману // Еженедельник советской юстиции. – 1923. – № 35. – С. 796.
97. Гойхбарг А.Г. Отмена наследования // Пролетарская революция и право. – 1918. – № 2. – С. 27 – 33.
98. Гойхбарг А.Г. Хозяйственное право Р.С.Ф.С.Р. Гражданский кодекс. – Т. 1. – М.: Госиздат, 1924. – 270 с.
99. Головистикова А.Н. Философское содержание категории “жизнь“ и ее реализация в праве // Государство и право. – 2005. – № 6. – С. 30 – 39.
100. Голышев В.Г. Совершение сделок под влиянием насилия или угрозы // Юрист. – 2002. – № 10. – С. 25-26; // Бюллетень нотариальной практики. – 2002. – № 4. – С. 11 – 12.
101. Гонт Т.И. Завещание: Субъективная сторона // Нотариус. – 1999. – № 2. – С. 54 – 57.
102. Гордон М.В. Наследование по закону и по завещанию. – М.: Юрид. лит., 1967. – 120 с.
103. Гордон М.В. Радянське цивільне право. Частина друга. Вид. друге. – Х.: Вид-во Харк. ун-ту, 1966. – 315 с.
104. Городилова О.О. Усунення від права на спадкування: історія, тенденції, сучасність // Науковий вісник Юрид. акад. МВС: Зб. наук. праць. – 2005. – № 1 (20). – С. 172 – 178.
105. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 462.
106. Граве К.А. Советское авторское право. – М., 1962. – 169 с.
107. Гражданский кодекс Грузии / Под ред. З.К. Бичава. – Ассоц. Юрид. центр. – СПб: Юрцентр Пресс, 2002. – 748 с.
108. Гражданский кодекс Квебека / Науч. ред. О.М. Козырь, А.А. Маковская. – М.: Статут, 2002. – 472 с.
109. Гражданский кодекс Латвийской Республики (принят 23.01.1937 г. Введен в действие с 1992 г.) / Науч. ред. Н.Э. Лившиц. – СПб: Юрид. Центр Пресс, 2001. – 801 с.
110. Гражданский кодекс Республики Беларусь: / Науч. ред. В.Ф. Чигир. – СПб: Юрцентр Пресс, 2003. – 1043 с.
111. Гражданский кодекс Республики Казахстан / Науч. ред. Н.Э.Лившиц. – СПб: Юрид. Центр. Пресс, 2002. – 1029 с.
112. Гражданский кодекс Российской Федерации. – М.: ИНФРА, 2006. – 652 с.
113. Гражданский кодекс советских республик. Текст и практический комментарий / Под ред. А.Малицкого. – Изд. 2-е, испр. и доп. – Х.: Госуд. изд-во Украины. – 1925. – 408 с.
114. Гражданский кодекс Украинской ССР: Научн. - практ. коммент. Пер. с укр. / И.А. Агапов, М.И. Бару, И.А. Беленчук и др. – К.: Политиздат Украины, 1981. – 639 с.
115. Гражданский кодекс Франции (Кодекс Наполеона) / Пер. с франц. В.Захватаев / Отв. ред. А. Довгерт. – К.: Истина, 2006. – 1008 с.
116. Гражданское право: Учебник. В 2-х томах. Том II / Под ред. М.М. Агаркова, Д.М. Генкина. – М.: Юриздат НКЮ СССР. – 1944. – 319 с.
117. Гражданское право: Учебник. В 2-х томах. Т.2 / Под ред. П.Е. Орловского, С.М. Корнеева. – М.: Юрид.лит., 1970. – 576 с.
118. Гражданское право. В 2-х т. / Ответ. ред. Е.А. Суханов. – М., 1994. – Ч.2. – 542 с.
119. Гражданское право: В 2-х ч. / Ответ ред. Е.А.Суханов. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 1998. – Ч. 2.– 486 с.
120. Гражданское право. Учебник. Часть III / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: ПРОСПЕКТ, 1998. – 592 с.
121. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1993. – 560 с.
122. Гражданское уложение Германии: Пер. с нем. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 816 с.
123. Гражданское Уложение. Книга 4. Наследственное право. Проект Высочайше учрежденной Редакционной комиссии по составлению Гражданского Уложения с объяснениями. – СПб., 1903. – 47 с.
124. Гредингер М. Вихідні пункти за перегляду спадкового права // Вісник рад. юстиції. – 1929. –