ІНСТИТУТ ДОБРОВІЛЬНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП…….…………………….....……………………...............….........3–11

РОЗДІЛ 1.Загально-теоретична характеристика інституту представництва в цивільному праві
1.1. Еволюція інституту представництва……………………...................12–45
1.2. Поняття та правова природа інституту представництва в цивільному праві…………………………………………………………………...................46–71
1.3. Поняття представницького повноваження в цивільному праві……72 –79
1.4. Види представництва в цивільному праві. Комерційне представництво як новела цивільного законодавства України…………………………................80–104
1.5.Відмежування представництва від інших форм участі третіх осіб у встановленні та реалізації цивільних правовідносин……………...................105–120

РОЗДІЛ 2. Добровільне представництво в цивільному праві
2.1. Підстави виникнення добровільного представництва. Довіреність як спосіб фіксації повноваження представника.......................................................……..125–157
2.2. Суб’єкти добровільного представництва…………………………….158–173
2.3.Значення волі та волевиявлення представника та особи, яку представляють, для реалізації представницького правовідношення……..................................174–178
2.4. Передоручення………………………………………………………...179–185
2.5. Підстави припинення добровільного представництва……………...186–193
2.6. Дії представника без повноваження………………………………….194–209
Висновки………………….…………………………......................…........210-218

Список використаних джерел……………………………………..…….219-234

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Закріплення в Цивільному кодексі України 2003 р. (далі – ЦК України) поняття, підстав, елементів представництва та особливостей його окремих видів обумовлюють потребу у формуванні науково обгрунтованих положень цього виду здійснення цивільного правовідношення.
Наведене обумовило необхідність застосування адекватних сучасним суспільно-економічним умовам, науково обгрунтованих підходів у сфері регулювання представництва як способу здійснення правовідносин, які мають здійснюватися з урахуванням результатів наукових досліджень із зазначеної тематики.
Представництво є недостатньо дослідженим способом здійснення цивільних правовідносин, що в умовах існування прогалин у розумінні поняття, природи і видів представництва, перешкоджає формуванню усталеної практики правозастосування з цих питань. Значний масив принципових питань правового регулювання вказаних правовідносин не одержав належного вирішення у нормотворчій практиці і висвітлення у теоретичних дослідженнях, що обумовлено нерозробленістю доктринальних засад регулювання представництва як способу здійснення цивільних правовідносин, не завжди дозволяє визначити належне їм місце у системі цивільного права, встановити характер взаємозв’язку, критерії відмежування від суміжних правових конструкцій і не сприяє стабільності їх правового регулювання.
У деяких дисертаційних роботах розглядалися лише окремі питання щодо представництва, зокрема, представництво за римським приватним правом та його рецепція в цивільному праві України (Є. С. Сєвєрова, 2004), договір доручення (Н. В. Федорченко, 2004), відносини представництва у цивільному праві (І. О. Гелецька, 2005), повноваження представника та його реалізація (В. Л. Гранін, 2005), представництво за законом (С. Г. Керимов, 2006), добровільне представництво у цивільному процесі (С. А. Чванкін, 2005), правова природа процесуального представництва (Г. З. Лазько, 2006).
Незважаючи на активне використання правозастосовною і нормотворчою практикою конструкції представництва, бракує комплексних монографічних праць із загальнотеоретичних і прикладних проблем регулювання цього способу здійснення цивільних правовідносин, що негативно впливає на їх розвиток в Україні, формування судової практики з цієї категорії справ.
Відтак, подальше наукове розроблення загальнотеоретичних проблем представництва у цивільному праві, окремих його різновидів є необхідною умовою впровадження досконалішого правового регулювання зазначеного способу здійснення цивільних правовідносин.
Наведене обумовлює актуальність цього дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка відповідно до бюджетної теми № ДР 019 U007725 «Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні».
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є проведення аналізу поняття, правової природи і видів представництва, його особливостей як способу здійснення цивільних правовідносин і внесення пропозицій щодо удосконалення цивільно-правового регулювання цих правовідносин.
Для досягнення поставленої мети основна увага у дисертації приділена вирішенню таких завдань: визначення теоретичного поняття і характерних ознак представництва; формулювання узагальнених законодавчих засад цивільно–правового регулювання добровільного представництва; встановлення та обгрунтування поняття, правової природи та елементів добровільного представництва, особливостей добровільного представництва порівняно з законним представництвом; дослідження реального стану законодавства і формулювання пропозицій, спрямованих на усунення суперечностей, що мають місце щодо добровільного представництва як способу здійснення цивільних правовідносин.
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом цього дослідження є загальнотеоретичні аспекти добровільного представництва як способу здійснення цивільно-правових відносин, правові норми та інші форми цивільно-правового регулювання названого виду представництва в Україні.
Предметом дисертаційного дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, положень Цивільного кодексу України, що стосуються добровільного представництва у цивільному праві, вітчизняні і зарубіжні наукові джерела, юридична практика, постанови Пленуму Верховного Суду України, роз’яснення Президії Вищого господарського суду України.
Методологічна основа дослідження. При проведенні дисертаційного дослідження авторка керувалася загальнонауковим діалектичним методом та окремими науковими методами історичного, порівняльного, догматичного і системно-структурного аналізу. За допомогою діалектичного методу досліджується формування та розвиток ідеї представництва і відповідних норм у цивільному праві. Історичний метод дозволив дослідити конструкцію представництва, починаючи з приватного права Стародавнього Риму. Порівняльний метод використаний для виявлення особливостей правового регулювання добровільного представнцтва, трактування особливостей його змісту, а також при визначенні різних аспектів цивільно-правового регулювання представницьких првідносин, які при цьому виникають за законодавством України та зарубіжних країн. Догматичний метод дозволив проаналізувати зміст норм чинного законодавства у цій сфері, а метод системно-структурного аналізу – встановити місце інститутів, які регулюють цивільні представницькі правовідносини, у загальній структурі цивільного права. Водночас загальною методологічною основою обрана концепція поділу цивільного представництва на добровільне і законне.
Обираючи таку методологічну основу, автор виходив з того, що такі правовідносини є своєрідною системою взаємопов’язаних категорій цивільного права, яка системно регулює всі види представництва.
Науково-теоретичною базою даної дисертації є теоретичні розробки, праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців як: О. В. Дзера, А. С. Довгерт, І. В. Жилінкова, О. С. Йоффе, О. А. Красавчиков, Н. С. Кузнєцова, І. М. Кучеренко, В. В. Луць, Р. А. Майданик, Є. О. Харитонов, Я. М. Шевченко, В. С. Щербина, І. О. Гелецька, В. Л. Гранін, С. Г. Керимов, Є. С. Сєвєрова, Н. В. Федорченко та ін.
Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс України 2003 р., інші законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти. Фактологічна база грунтується на матеріалах судової практики України. Автором вивчені окремі цивільні справи судів загальної юрисдикції та господарських судів України.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що запропонована праця є першим в Україні після прийняття нового ЦК України 2003 р. монографічним дослідженням, яке комплексно розглядає проблеми правового регулювання відносин добровільного представництва.
Вперше:
- Аргументується положення про представництво як полісистемне явище, яке існує в кількох площинах, як інститут галузі права та правова категорія науки.
Загально-правове явище представництво являє собою сукупність універсальних правових способів здійснення суб’єктивних прав та законних інтересів публічних і приватних осіб, що безпосередньо створюють правові наслідки для осіб, яких представляють, нормативні положення які становлять публічно-правове і приватно - правове представництво.
- Представництво в дисертації розглядається як складне правовідношення, що включає сукупність трьох взаємозалежних елементів, в якому «внутрішні» відносини виступають невід’ємною складовою представництва та передумовою вчинення представником дій з реалізації представницького повноваження як правопороджуючої умови настання правових наслідків представництва. У зв’язку з цим сутність інституту представництва в цивільному праві полягає у визнанні його системою трьох послідовних юридичних фактів, поєднаних метою представництва: правоуповноважуючого (договір доручення, вказівка закону), правопороджуючого (вчинення правочину на виконання представницького повноваження) та правоздійснюючого (виконання правочину, укладеного представником з третьою особою), як складових механізму формування і здійснення представницьких відносин, що перебувають у стані взаємного зв’язку типу – передумова, її виникнення та здійснення.
- Аргументується висновок про непредставницький характер повноваження, яке ґрунтується на корпоративному акті, оскільки органи юридичної особи не є самостійним суб’єктом цивільних правовідносин і виступають частиною юридичної особи, що обумовлює недоцільність застосування положень ЦК України про вчинення правочину неуповноваженою особою (ч. 1 ст. 241 ЦК).
- Обґрунтовується теза про те, що при вчиненні правочину за допомогою представника, виражається воля останнього, а тому саме його вади волі повинні враховуватися при вирішенні питання про дійсність договорів, укладених представником із третьою особою.
- Аргументується висновок про доцільність врахування обґрунтованих європейською доктриною положень концепції culpa in contrahendo, яка виходить з презумпції права добросовісної третьої особи, за вибором останньої, вимагати виконання альтернативного обов’язку представника, який дів з перевищенням повноважень, виконати договір або відшкодувати збитки.
Удосконалено:
- Положення про критерії класифікації представництва в цивільному праві, відповідно до яких найбільш виправданим вважаємо поділ представництва на добровільне (договірне) та обов’язкове (або законне). Договірним вважаємо представництво, що засноване на волевиявленні особи, яку представляють, яке виражено у відповідному правочині. Законне представництво не залежить від волі особи, яку представляють, та представника, має для них обов’язковий характер і виникає у випадках та в межах, чітко передбачених законодавством.
- Положення цивілістичної доктрини щодо доцільності нормативного закріплення можливості вчинення представниками юридичних вчинків, інших юридичних дій, в яких наявний юридичний інтерес довірителя, а не лише правочинів, як це зазначено в ст. 237 ЦК України.
- Положення щодо визначальних рис (ознак), місця і правової природи комерційного представництва. Обґрунтовується висновок про те, що сутність комерційного представництва полягає у визнанні його правовідношенням, в якому одна особа, яка займається підприємницькою діяльністю (комерційний представник), у межах повноваження зобов’язана вчинити юридичні дії від імені, в інтересах та за рахунок другої особи, яку вона представляє (довірителя).
Встановлено, що для комерційного представництва характерні такі визначальні ознаки:
а) специфічний суб’єктний склад (особи, які займаються підприємницькою діяльністю);
б) можливість одночасного представництва сторін правочину за їх згодою та у випадках, встановлених законодавством;
в) оплатний характер послуг комерційного представника;
г) особливості виконання доручення та припинення договірних відносин.
Обґрунтовується положення про те, що особливості комерційного представництва зумовлюють необхідність в закріпленні низки законодавчих гарантій для осіб, які довірилися комерційному представнику, які зараз відсутні у законодавстві України.
- Критерії співвідношення договору доручення і довіреності як підстав виникнення відносин добровільного представництва. Підставою виникнення добровільного представництва доцільно розглядати не довіреність, видану на основі договору доручення, а саме цей договір, який є специфічною угодою про представництво незалежно від форми, в якій вчинено такий правочин. Довіреність слід визнавати не підставою виникнення представницьких відносин, а письмовим документом, адресованим третім особам, за допомогою якого в доступній і спрощеній формі здійснюється фіксація повноважень представника. Укладення договору простого товариства є підставою виникнення представницьких відносин лише тоді, коли учасники обрали одну із трьох форм керування справами простого товариства – призначення спеціального учасника, який буде діяти від імені інших. Трудовий договір не є підставою виникнення представницького правовідношення.
Дістали подальший розвиток положення про те, що:
- Передоручення може мати місце як при добровільному, так і законному представництві. Замісник вступає у правовідносини з особою, яка представляється, а не з представником. Повноваження «першого» представника зберігаються, однак він не вправі діяти одночасно з замісником. Правова природа передоручення полягає у визнанні передоручення одностороннім правочином, що вчиняється представником від імені особи, яка представляється, з наділення повноваженнями іншої особи (замісника).
- Порушення умов договору або інших письмових чи усних вказівок довірителя, які не отримали закріплення в довіреності, не слід розглядати як діяльність повіреного з перевищенням повноважень.
Аргументується висновок про доцільність нормативного закріплення підвищеної відповідальності неуповноваженого представника перед третіми особами.
На підставі проведеного аналізу вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також складають наукову новизну дослідження:
Пропонується, зокрема, змінити або доповнити:
1) Викласти ст. 237 ЦК України в такій редакції: «1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) у межах повноваження зобов’язана або має право вчинити юридичні дії (правочин, юридичний вчинок тощо) від імені, в інтересах та за рахунок другої сторони, яку вона представляє»;
2) Викласти ч. 6 ст. 248 ЦК України в такій редакції: «6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі припинення представництва з підстав, передбачених в ч. 6 ст. 248 ЦК України, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків».
3) Викласти в ч. 3 ст. 241 ЦК України в такій редакції: «Якщо повноваження представника на вчинення правочинів були обмежені договором щодо того, як вони були визначені в довіреності, то в разі виходу представника за межі цих повноважень, правочин може бути визнаний недійсним за позовом особи, яку він представляє, лише у випадках, коли буде доведено, що інша сторона знала або повинна була знати про вказані обмеження».
4) Доповнити ч. 1 ст. 241 ЦК України абзацом другим такого змісту: «Представник, який діяв з перевищенням повноважень, зобов’язаний на вибір третьої особи або виконати договір або відшкодувати збитки, якщо інше не встановлено законом. Представник звільняється від відповідальності, якщо сторона, з якою укладено правочин, знала або повинна була знати про відсутність у представника повноважень».
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції, рекомендації одержані автором в результаті вивчення та аналізу понад 200 наукових і нормативних джерел, цивільних і господарських справ.
Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях, у доопрацюванні та вдосконаленні законодавства України з питань добровільного представництва як способу здійснення цивільних правовідносин, зокрема, нового Цивільного кодексу, в навчальному процесі, підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсу цивільного права для викладачів та студентів юридичних спеціальностей, у практичній діяльності судів загальної юрисдикції, господарських судів України, правоохоронних органів, у правозастосовній практиці з питань представництва у цивільному праві, у тому числі добровільного представництва. Теоретичні положення, обгрунтовані автором у дисертаційному дослідженні можуть використовуватися при читанні лекцій за нормативними курсами «Цивільне право», можуть бути використані при підготовці навчальних курсів «Представництво в цивільному праві», «Цивільне право України».
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження апробовані і знайшли відображення в публікаціях у виданнях (визнаних ВАК України фаховими для спеціальності «Правознавство») трьох одноосібних наукових статей, а також були предметом обговорення на трьох науково-практичних конференціях, зокрема на Міжнародній науково – практичній конференції студентів та аспірантів «Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників»» (Київський національний університет імені Тараса Шевченка 8 – 9 квітня 2004 р.; 7 – 8 квітня 2003р.; 20 – 21 квітня 2006 року). Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Структура роботи і обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 234 сторінок, 16 з яких займає список використаних джерел, який включає 202 найменувань.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проведений аналіз інститут представництва в цивільному праві дозволяє зробити такі висновки:
1. Представницьким відносинам властиві такі чотири визначальні ознаки:
а) вчинення юридичних дій від імені іншої особи;
б) дії представника, вчинені у межах наданого повноваження безпосередньо створюють, змінюють та припиняють цивільні права і обов’язки у особи, яку він представляє;
в) представник діє в інтересах та за рахунок іншої особи;
г) представник вчиняє юридичні дії щодо третіх осіб, при їх поінформованості про представницький характер таких дій.
З врахуванням наведених характерних ознак представницьких відносин у цивільному праві пропонується викласти визначення поняття представництва в ст. 237 ЦК України в такій редакції: «Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) у межах повноваження зобов’язана або має право вчинити юридичні дії від імені, в інтересах і за рахунок другої сторони, яку вона представляє».
2. Обгрунтовується недоцільність ідеалізації лише однієї з традиційних в доктрині теорій сутності представництва (зокрема, концепції «діяльності» або «правовідношення») чи категоричної відмови від іншої, оскільки обидва підходи акцентують увагу на різних, але необхідних складових механізму виникнення представницьких відносин.
Концепція «правовідношення» справедливо звертає увагу на те, що для набуття представником права вчиняти певні юридичні дії від імені особи, яку він представляє, спочатку між ними повинно виникнути правовідношення, внаслідок якого представник буде наділений повноваженнями.
Втім, лише «внутрішні» правовідносини між представником та особою, яку представляють, не можуть самі по собі викликати правові наслідки представництва, для цього необхідно, щоб представник почав діяти (укладати правочини з третіми особами, вчиняти інші юридичні дії). На цьому аспекті слушно акцентує увагу концепція «діяльності».
У зв’язку з цим внутрішньопредставницькі відносини між довірителем та представником виступають невід’ємною складовою представництва та передумовою вчинення представником дій з реалізації представницького повноваження.
Наведене свідчить про неспроможність повністю розкрити юридичну природу інституту представництва в цивільному праві за допомогою відокремленого застосування концепцій «діяльності» і «правовідношення».
Наведене виступило методологічною підставою для висновку про те, що сутність інституту представництва в цивільному праві полягає у визнанні його системою трьох послідовних юридичних фактів, поєднаних метою представництва: правоуповноважуючого (договір доручення, довіреність, вказівка закону), правопороджуючого (вчинення правочину на виконання представницького повноваження) та правоздійснюючого (виконання правочину, укладеного представником з третьою особою), як складових механізму формування і здійснення представницьких відносин, що перебувають у стані взаємного зв’язку типу – передумова, її виникнення та здійснення.
3. Заперечується як недостатньо обгрунтована, висловлена в юридичній літературі точка зору про те, що представницькі відносини слід відносити до організаційних відносин в цивільному праві. Дисертант не підтримує виділення в предметі цивільного права організаційних відносин в якості окремої групи відносин.
4. Відповідно до ст. 237 ЦК України сфера використання послуг представників охоплюється вчиненням правочинів від імені особи, яку він представляє. Однак, дисертантом було встановлено, що представнику, окрім вчинення правочинів, доручається також здійснення й інших юридичних дій, внаслідок яких виникають, змінюються та припиняються цивільні права та обов’язки в особи, яку він представляє.
5. Обгрунтовано, що повноваження представника є секундарного типу право представника вчиняти юридичні дії від імені та в інтересах особи, яку він представляє, з безпосереднім виникненням, зміною чи припиненням прав та обов’язків в особи, яка представляється.
6. Для комерційного представництва характерні такі чотири визначальні ознаки:
а) специфічний суб’єктний склад (особи, які займаються підприємницькою діяльністю);
б) можливість одночасного представництва сторін правочину за їх згодою та у випадках, встановлених законодавством;
в) оплатний характер послуг комерційного представника;
г) особливості виконання доручення та припинення договірних відносин.
Відповідно, комерційне представництво визначається як правовідношення, в якому одна особа, яка займається підприємницькою діяльністю (комерційний представник), у межах повноваження зобов’язана вчинити юридичні дії від імені, в інтересах та за рахунок другої особи, яку вона представляє (довірителя).
7. Особливості комерційного представництва зумовлюють необхідність в закріпленні низки законодавчих гарантій для осіб, які довірилися комерційному представнику. У зв’язку з цим доцільно доповнити ст. 243 ЦК України положеннями такого змісту:
«У випадку одночасного представництва сторін договору, повноваження комерційного представника повинні закріплюватись письмовим договором між ним та особою, яку він представляє.
Комерційний представник вправі вимагати виплати обумовленої винагороди і відшкодування понесених ним витрат від сторін договору в рівних частинах, якщо інше не передбачено угодою між ними».
8. Внаслідок проведеного порівняння договору про комерційне представництво в ЦК України та агентського договору в ГК України робиться висновок про те, що одні й ті ж самі майнові відносини по різному врегульовані в цих нормативно–правових актах. Причому, предметом агентського договору в ГК України не є певні специфічні відносини, відмінні від представницьких, і він цілком побудований за моделлю договору доручення. Пропонується внести відповідні зміни до ГК України, привівши його у відповідність з ЦК України, та деталізувати в ньому саме правове регулювання договорів комерційного представництва, які є більш традиційними для континентальної системи права.
9. Специфічним договором про представництво є договір доручення, який є підставою виникнення відносин добровільного представництва незалежно від форми в якій він укладений, а не видана на його основі довіреність. Тоді як довіреність слід розглядати не як підставу виникнення представницьких відносин, а як письмовий документ, адресований третім особам, за допомогою якого в доступній і спрощеній формі здійснюється фіксація повноважень представника.
10. Укладення договору простого товариства є підставою виникнення представницьких відносин лише тоді, коли учасники обрали одну із трьох форм керування справами простого товариства - призначення спеціального учасника, який буде діяти від імені інших. Трудовий договір не є підставою виникнення представницького правовідношення.
11. ЦК України закріпив нову підставу виникнення представницьких відносин – акт органу юридичної особи. Очевидно мається на увазі, що на цій підставі стають представниками юридичної особи її працівники або органи. Дисертант вважає, що органи юридичної особи, а також її працівники під час виконання трудових обов’язків (продавець в роздрібній торгівлі, касир) не є її представниками, вони здійснюють діяльність самої юридичної особи (таким чином трудовий договір не є підставою виникнення представницького правовідношення).
Повноваження, засноване на корпоративному акті (зокрема, рішенні юридичної особи про призначення/обрання виконавчого органу) не створює ефект представництва, оскільки «органи юридичної особи не є самостійним суб’єктом цивільних правовідносин і виступають частиною юридичної особи». Отже, орган юридичної особи не є її представником і у випадку перевищення повноважень цим органом положення ЦК України про вчинення правочину неуповноваженою особою (ч. 1 ст. 241) застосовуватися не можуть. У цьому разі мають застосовуватися положення ЦК України (ч. 2 ст. 203 і ст. 215 ЦК) про нікчемність правочину неуповноваженої особи, вчиненого від імені іншої особи, як такого, що суперечить вимогам закону
12. На основі проведеного аналізу поняття прокури в іноземному законодавстві сформульовано висновок про доцільність закріплення інституту спеціальної довіреності для комерційних відносин у вітчизняному законодавстві шляхом доповнення Господарського кодексу України главою «Прокура».
13. Представником може бути лише особа, наділена повною дієздатністю.
Особою, яка представляється, можуть бути також неповнолітні у віці від 14 до 18 років, а також особи, які визнані обмежено дієздатними за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.
14. В результаті аналізу різних сфер підприємницької діяльності, в яких найчастіше використовуються послуги представників було встановлено, що комерційними представниками є: 1) патентні повірені у сфері охорони інтелектуальної власності; 2) професійні учасники ринку цінних паперів під час здійснення діяльності по випуску цінних паперів та торгівлі ними на підставі договорів доручення; 3) страхові агенти у сфері страхування; 4) морські агенти у сфері торговельного мореплавства.
15. При вчиненні правочину за допомогою представника, виражається воля останнього, а тому саме його вади волі повинні враховуватися при вирішенні питання про дійсність договорів, укладених представником з третьою особою. Форма договору, укладеного представником з третьою особою, визначаються за особою, яку представляють.
16. Передоручення може мати місце як при добровільному, так і законному представництві. Передоручення можна визначити, як односторонній правочин, який вчинюється представником від імені особи, яку він представляє, сутність якого полягає в наділенні повноваженнями іншої особи (замісника).
17. Замісник вступає у правовідносини з особою, яка представляється, а не з представником. Повноваження «першого» представника зберігаються, однак він не вправі діяти одночасно з замісником.
18. Порушення умов договору або інших письмових чи усних вказівок довірителя, які не отримали закріплення в довіреності, не слід розглядати як діяльність повіреного з перевищенням повноважень.
19. Судова практика визнає правочини, укладені представником з перевищенням повноважень, недійсними. Дисертант вважає, що такі правочини слід розглядати як неукладені, а відносини, які склалися в зв’язку з їх виконанням, кваліфікувати як безпідставне збагачення;
20. Якщо конкретний правочин може існувати без тієї частини, стосовно змісту якої представник вийшов за межі наданих йому повноважень, то він повинен визнаватися дійсним на підставі ст.216 ЦКУ.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
Спеціальна література:
1. Абрамов С. Н. Советский гражданский процесс. – М., 1952. – 420 с.
2. Агарков М. М. Понятие обязательства по советскому гражданскому праву. – М., 1940. – 19 с.
3. Агарков М. М. Понятие сделки по советскому гражданскому праву // Советское государство и право, 1946., - № 3. – С.47 – 48.
4. Агарков М. М. Ценность частного права. //Правоведение. -1992. - № 2. - С. 31 – 48.
5. Алексеев С. С. Односторонние сделки в механизме гражданско – правового регулирования //Антология уральской цивилистики, 1925 - 1989. - М.: Статут, 2001. -С. 54 – 68.
6. Алексеев С. С. Предмет советского социалистического гражданского права. Свердловськ, 1959. – 668 с.
7. Андреев В. К. Представительство в гражданском праве. – Калинин: Издательство Калининского государственного университета. – 1978. – 87 с.
8. Анненков К. Система русского гражданского права. – С.-П., 1910., Т.1. – 591 с.
9. Анненков К.Н. Система русского гражданского права: Права обязательственные. – СПб.,1901. – 670 с.
10. Ансон В. Договорное право. – М.: Юридическая литература, 1984. – 455 с.
11. Аскназий С.И. Общие вопросы методологии гражданского права // Ученые записки : Серия юрид. Наук. – Ленинград, 1948. – Вып.1. – С.3-50.
12. Бабкина Е. Развитие теории представительства в коммерческих отношениях. Белорусский журнал международного права и международных отношений. – № 4. – 1999. – С.27 – 31.
13. Бахчисарайцев Х.Є. К истории гражданских кодексов советских социалистических республик: Очерки. – М.,1948. – 160 с.
14. Белов, В. Н. Коммерческое представительство и агентирование (договоры). -М. :Финансы и статистика, 2001. -256 с.
15. Бирюкова, А. К. Некоторые сравнительно-правовые аспекты
коммерческого представительства. //Юридическая мысль. -2001. - № 2 (2). - С. 71 – 74.
16. Богданов Е. В. Правовое положение органа юридического лица // Журнал российского права, 2001. – № 3. – С.108 – 113.
17. Брагинский М. И. «Влияние действий других (третьих) лиц на социалистические гражданские правоотношения»: Автореф. дисс… докт. юрид. наук. – Ленинград, 1962. – 36 с.
18. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая: Общие положения. – М.: Статут, 2000. – 681 с.
19. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга третья: договоры о выполнении работ и оказании услуг. – М.: Статут, 2002. – 1055 с.
20. Брагинский, М. И. Договор поручения. - М.:Хозяйство и право, 2001. - 79 с.
21. Братусь С. М. Субъекты гражданского права. – М., 1950. – 367 с.
22. Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права. – М., 1963. – 196 с.
23. Братусь С.Н. Онекоторых чертах истории советского гражданського права // Советское государство и право. – 1957. - №11. – С.86 – 103.
24. Вильнянский С. И. Комментарий. Гражданский кодекс советских республик под редакцией Малицкого. – 1927. – 407 с.
25. Вильнянский С. И. Лекции по советскому гражданскому праву. – Ч. 1. – Харьков, 1958. – 39 с.
26. Власова А. Г. Сделки. Представительство. Исковая давность. – М., 1970. – 148 с.
27. Гайдук, Э. Г. Прекращение договора поручения :Основания и
последствия. //Юрист. -2001. - № 7. - С. 14 – 18.
28. Галушина, И. Н. Понятие представительства и посредничества в
гражданском праве: Сравнительно-правовой анализ. //Журнал российского права. -2006. - № 2. - С. 139 – 147.
29. Гамбаров О. Добровольная и безвозмездная деятельность в чужом интересе вне договорного отношения и не по предписанию закона, 1880. – 160 с.
30. Голосова, С. А. Агентский договор - новый договор российского гражданского права ? //Юрист. -2004. - № 4. - С. 7 – 9.
31. Гордон А. Представительство в гражданском праве. – СПб., 1879. – 434 с.
32. Гражданское и торговое право капиталистичеких государств / Отв. Ред. Проф. К.К. Яичков. – М., 1966. – 552 с.
33. Гражданское право России: Ч.1 Курс лекций/ Отв. Ред.. О.Н. Садиков. – М., 1997. – 776 с.
34. Гражданское право Украины. В двух частях. Ч. 1 // Под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. – Харьков: Основа, 1996. – 477 с.
35. Гражданское право Ч. 1. – Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. – СПб., 1996. – 632 с.
36. Гражданское право. Т.1 и 2. Под ред. Е. А. Суханова. – М., 1998.
37. Давид Р., Жоффре – Спинози К. Основные правовые системы современности. – М., 1999. – 400 с.
38. Дзера О., Отраднова О. Недійсність правочину (угоди) за новим Цивільним кодексом України // Юридична Україна. – 2003. – №10
39. Дождев Д. В. Римское частное право. Учебник. – М.: Инфра-норма, 1997. – 704 с.
40. Доманова І.Ю. «Поняття та правова природа представництва в цивільному праві України». //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Випуск 56 – 59. – 2004. – С.120-123.
41. Доманова І.Ю. Представник та орган юридичної особи. //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Випуск 67 – 69. – 2004. – С.28-30.
42. Доманова І.Ю. Поняття дій представника без повноваження та їх наслідки. – 2006. - №9. – с.26 – 31.
43. Евецкий А. А. О представительстве при заключении юридических сделок, 1877. - 62 с.
44. Егоров А. В. Понятие и признаки посредничества в гражданском праве // Юрист. – 2002. – № 1. – С. 23 – 29.
45. Ершова Н. М. Опека и попечительство над взрослыми. – М.: Госюриздат, 1962. – 43 с.
46. Ершова Н. М. Опека и попечительство над несовершеннолетними по советскому праву. – М.: Госюриздат, 1959. – 107 с.
47. Єсипов І. А чи був хлопчик? // Дебет – Кредит. – 2002. – № 16;
48. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. – М., 2001. – 767 с.
49. Завидов Б. Д. Договоры посреднических услуг. – М.: ФБК–Пресс, 1997. – 96 с.
50. Заключение о возможности родителям, усыновителям или опекунам выдавать доверенности на совершение сделок от имени малолетних граждан /Уральское отделение Российской школы частного права.
//Семейное право. -2004. - № 1. - С. 20 – 22.
51. Збірник нормативних актів з питань промислової власності. За ред. В. Л. Петорова, В. О. Жарова. – К.: Вища школа, 1998.
52. Зобов’язальне право: теорія та практика. За ред. О. В. Дзери – К.: Юрінком Інтер. – 2000. – 912 с.
53. Зотиков С. О признании договоров незаключенными // Юридическая практика. – 13 января 2004 р. – № 1–2.
54. Ильинская И. М., Лесницкая Л. Ф. Судебное представительство в гражданском процессе. – М., 1964. – 163 с.
55. Илюшина, М. Н. Актуальные вопросы формы сделок и института
представительства юридических лиц //Юрист. -2006. - № 1. - С. 2 – 5.
56. Йоффе О. С. Обязательственное право. М.: Юридическая литература, 1975. – 880 с.
57. Йоффе О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л., 1949. – 143 с.
58. Йоффе О. С. Развитие цивилистической мысли в СРСР. Л.: Изд-во ленинградского ун–та. – 1975. – 160 с.
59. Йоффе О. С. Советское гражданское право. Курс лекций. – Л.: ЛГУ, 1958. – 531 с.
60. Йоффе О. С., Толстой Ю. К. Новый гражданский кодекс РСФСР. – Л.: ЛГУ, 1965. – 447 c.
61. Казанцев Л. Н. Учение о представительстве в гражданском праве. – Ярославль, 1878. – 121 с.
62. Клейман А. Ф. Советский гражданский процесс. – М., 1954. – 453 с.
63. Ковалевская Н. С. Договор в пользу третьего лица // Вестник ЛГУ. – 1984. –№ 5.
64. Кожевников А.В. Адвокат – представитель потерпевшего, гражданского истца, гражданского ответчика в советском уголовном процессе: Автореф. Дис…. канд. юрид. наук. – Свердловск, 1974. – 25 с.
65. Комаров Б. К. Договор комиссии по советскому праву. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1961. – 52 с.
66. Комментарий ГК УССР 1922 г. под ред. А. Малицкого. – К., 1928. – 407 с.
67. Комментарий к ГК РСФСР // Под ред. С. Н. Братусь, А. Н. Садиков. – М.: Юридическая литература, 1982. – 678 с.
68. Красавчиков О. А. Гражданские организационно – правовые отношения. «Советское государство и право». – 1966. – № 10. – С.50 -57.
69. Красавчиков О. А. Структура предмета гражданско-правового регулирования социалистических общественных отношений. – Труды Свердловск. юридического института», вып.13, 1970.
70. Красавчиков О. А. Теория юридических фактов в советском гражданском праве: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – Свердловск. – 1950. – 14 с.
71. Кристер А. Э. Договор поручния и доверенность в Гражданском кодексе. – К., 1923. – 96 с.
72. Кузьминшин, А. А. Основания возникновения представительства и
полномочия в гражданском праве. //Юрист. -2000. - № 10. - С. 7 – 13
73. Кузьмишин, А. А. Виды представительства и полномочия в гражданском праве. //Журнал российского права. -2000. - № 11. - С.
57 – 69.
74. Лазько Г. З. Правова природа процесуального представництва у цивільному процесі: Автореф.... дис. канд. юрид. наук. – К., 2006. – 19 с.
75. Ландкоф С. Н. Основи цивільного права. – К.: Радянська школа, 1948. – 424 с.
76. Лист Міністерства фінансів України «Про використання довіреностей приватними підприємцями» // Податки та бухгалтерський облік. – 2000. - № 78.
77. Луць В.В. Заключение и исполнение хозяйственных договоров. – М., 1978. – 144 с.
78. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К., 1999. – 556 с.
79. Магнутова Т. Е. Правовое регулирование отношений по торговому посредничеству: Дисс.... канд. юрид. наук. – МГУ. – 1988.
80. Майданик Р. А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. – Київ: «Київський університет», 2002. – 502 с.
81. Мейер Д. И. Русское гражданское право. Ч.1 – М.: Статут. – 2000. – 290 с.
82. Мельник І. С. Посвідчення доручень – нова нотаріальна дія чи термінологічна помилка? // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – 1998. – Випуск 38.
83. Молчанов Р. Спор ни о чем. Некоторые аргументы в защиту практики признания договоров незаключенными // Юридическая практика. – 2003. – 25 ноября. – № 47.
84. Москалюк В. Ю. Дитячий будинок сімейного типу як форма улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування (цивільно–правовий аспект): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – Х., 2003. – 20 с.
85. Муромцев С.А. Гражданское право древнего Рима. – М., 1883. – 697 с.
86. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. Т. 1. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 830 с.
87. Научно-практический комментарий к ГК РСФСР. // Под ред. Е.А.Флейшиц. - М. :Юрид. лит.,1966. - 640 с..
88. Невзгодина Е. Л. Представительство по советскому гражданскому праву. – Томск: Издательство томского университета. – 1980. – 156 с.
89. Нерсесов Н. О. Понятие добровольного представительства в гражданском праве; в кн.: Избранные труды по представительству ы ценным бумагам в гражданском праве. – М.: Статут, 2000. – 286 с.
90. Новицкий И.Б. История советского гражданского права. – М., 1957. – 328 с.
91. Новицкий И. Б., Перетерский И. С. Римское частное право: Учебник. – М.:Юриспруденция, 2000. - 448 с.
92. Носкова, Ю. Б. Коммерческие представители //Гражданское право. -2005. - № 2. - С. 16 – 21.
93. О рассмотрении письма относительно заключения соглашений гражданско-правового характера с работниками, одновременно являющимися субъектами предпринимательской деятельности». Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 05 вересня 2001 р., №1-221/5461 // Бухгалтерская газета, 2001. – № 43;
94. Операции с директором: оформление, налогообложение, бухучет // Бухгалтерия, 2002. – № 47/1-2.
95. Осипов Ю. К. Подведомственность юридических дел. – Свердловск, 1973. – 123 с.
96. Основные институты гражданского права зарубежных стран // Под ред. В. В. Залесского. – М.: Норма, 1999. – 648 с.
97. Основы страховой деятельности / Под ред. Т. А. Федорова. – М.: БЕК, 2002. – 768 с.
98. Осокина, Г. Понятие, виды и основания законного
представительства.//Российская юстиция. -1998. - N 1. - С. 43 – 44.
99. Охорона промислової власності в Україні. Під ред. О. Д. Святоцького, В. Л. Петрова. – К.: Ін юре, 1999. – 398 с.
100. Очимовская Т. Страховых агентов станет больше // Деловая столица. – 2004. – № 46. – 12 января.
101. Певзнер А. Г. Понятие гражданского правоотношения и некоторые вопросы теории субъективных прав. Ученые записки ВЮЗИ, 1958, вып.5. – С. 3 – 34.
102. Пергамент А. И. Опека и попечительство. – М.: Юридическая литература, 1966. – 161 с.
103. Пергамент А. И. Опекун как гражданско-правовой представитель несовершеннолетнего. ВНИИСЗ: «Ученые записки», вып.14, 1968. – 268 с.
104. Підопригора О. А. Основи римського приватного права. – Київ: Вентурі, 1997. – 337 с.
105. Победоносцев К.П. Курс гражданского права. Том 1 – М., Зерцало, 2003. – 768 с.
106. Поздняков В. Агентское соглашение // Внешняя торговля. – 1977. – №8.
107. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – М., 1998. – 353 с.
108. Покровский И. А. История римского права. – Пг., 1918. – 430 с.
109. Поленина С. В. Комплексные правовые институты и становление новых отраслей права // Правоведение, 1975. – № 3. – С.71-79.
110. Притыка Д., Карабань В., Ротань В. Договорное право: общая часть. Комментарий к гражданскому законодательству Украины. – Киев-Севастополь: Институт юридических исследований. – 2000. – 944 с.
111. Пустозерова В. М. Посреднические сделки. М.: Приор, 1996. – 77 с.
112. Райхер В. К. Общественно–исторические типы страхования. – М.: 1947. – 282 с.
113. Розвиток цивільного і трудового законодаства в Україні / Я.М. Шевченко, О.М. Молявко, А.Л.Салатко та ін. – Харків, 1999. – 271 с.
114. Розенберг Я. А. Представительство в советском гражданском процессе. – Рига, 1974. – С. 39–47.
115. Романов А.К. Правовая система Англии: Учебн. пособие. – М., 2000. – 344 с.
116. Рябиков С. Ю. Агентские соглашения во внешнеэкономических связях. – М., 1984. – 60 с.
117. Рясенцев В. А. Представительство в советском гражданском праве: Дис.... докт. юрид. наук. – М., 1948. - Т. 1, 2. – 601 с.
118. Рясенцев, В. А. Понятие и юридическая природа полномочия представителя в гражданском праве.//Всесоюзный юридический заочный институт. Ученые записки. Выпуск 5, Вопросы гражданского права.-М., 1958. - С. 5 - 11.
119. Рясенцев, В. А. Основания представительства в советском
гражданском праве. //Всесоюзный юридический заочный институт.Ученые записки. [Выпуск 1]. -М., 1948. -С. 46 – 59.
120. Рясенцев, В. А. Происхождение представительства и его сущность в
буржуазном гражданском праве. //Всесоюзный юридический заочный институт.Ученые записки. Выпуск 10, Вопросы гражданского права. -М., 1960. -С. 75 – 89.
121. Савельев В. А. Римское частное право: Проблемы истории и теории. -М.: Юристъ,1995. -176 с.
122. Савиньи Ф. Обязательственное право / Пер. С нем. В.Фукс, Н. Мандро. – М., 1876. – 579 с.
123. Санникова, Л. В.Договоры о представительстве //Журнал российского права. -2004. - № 4. - С. 54- 59.
124. Саркисян М. Р. Биржевое посредничество по законодательству Российской Федерации: Автореф. дис…. канд. юрид. наук. – Саратов, 2000. - 20 с.
125. Саркисян, М. Р. Институт торгового посредничества. //Журнал российского права. - 2002. - № 3. - С. 17.
126. Сафиуллина, Г. Д. Предмет агентского договора и основные идеи
представительства (действие "в чужих интересах" и действие "от чужого имени"): Сравнительно-правовой анализ. //Цивилистические записки : Выпуск 4. -М. : Статут, 2005. -С. 439 – 448.
127. Сєвєрова Е. С. Представництво за римським приватним правом та його рецепція у сучасному цивільному праві України: Дис.... канд. юрид. наук. – Одеса. – 2004. – 194 с.
128. Сімейний кодекс України: Науково – практичний коментар. – К.: Інюре, 2003. – 528 с.
129. Скловский К. О последствиях сделок, совершенных вопреки интересам организации // Хозяйство и право. – 1998. – № 5. – С. 88 – 92.
130. Скловский, К. Множественность лиц в представительстве.
//Хозяйство и право. -1998. - № 1. - С. 49 – 52.
131. Словник юридичних термінів (російсько–український). Укладачі: Ф. Андерш, О. К. Юрчук. – К.: Юрінком Інтер. – 1994. – 322 с.
132. Советское гражданское право / Отв. ред. Проф.. В.П. Грибанов и проф.. С.М. Корнееев. – М., 1980. – Т.1. – 512 с.
133. Советское гражданское право / Под общ. ред. Проф.. В.Ф. Маслова и проф.. А.А. Пушкина. – К., 1977. – Т.1. – 477 с.
134. Советское гражданское право. – Т. 1, 2 / Под ред. О. А. Красавчикова. – М., 1985. – 544 с.
135. Советское гражданское право. / Отв. Ред. проф. В.А.Рясенцев. – М., 1975. – Т.1. – 519 с.
136. Советское гражданское право. / Под ред. Проф.. Д.М.Генкина и доц.. Я.А. Куника. – М., 1967. – 559 с.
137. Советское гражданское право./ Отв. ред. И.Б.Новицкий и П.Е.Орловский. – М., 1959. – Т.1 – 494 с.
138. Сорок три тысячи одних агентов // Время новостей от 31 мая 2004 г.
139. Сорочинский Н., Шкуренко Л. «Статься 153 ГК – оружие должника. Правовой анализ норм о признании договоров незаключенными // Юридическая практика. – 2002. – 15 октября. – № 42.
140. Спасібо-Фатєєва І. В. Акціонерні товариства: корпоративні правовідносини. – Харьків, 1998. -249 с.
141. Струпишс А. За успех Коммерческого закона в Латвии. Jurista vards. Latvijas Vestnesis. – 2000.
142. Таль Л. С. Договор доверенности или поручения в проекте Гражданського Уложення», 1911. – 40 с.
143. Теньков С. Судовий розгляд справ про визнання договорів неукладеними (Огляд практики Вищого господарського суду України) // Вісник господарського судочинства. – 2003. – № 2. – С.112 – 116.
144. Типовой контракт случайного посредничества МТП. Соглашение, не допускающие его обхода и раскрытия содержания. Публикация № 619. – М.: Консалт-банкир, 2002. – 72 с.
145. Тютрюмов В. И. Гражданское уложение. Проект. С.-П. – 1910 – Т.1, 2. – 1362 с.
146. Фурса С. Довіреність та інститут представництва в цивільному законодавстві, нотаріальному і цивільному процесах України // Право України. – 1999. – № 4. – С.94 – 97.
147. Фурса С. Я., Фурса Є. І. Нотаріат в Україні. Загальна частина. – К.: Вентурі. – 1999. – 207 с.
148. Хадыева О. В. Посреднические операции. М.: Бератор–Пресс, 2001. – 152 с.
149. Халатов С.А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. – М.: Норма, 2002. – 208 с.
150. Халфина Р. О. Общее учение об правоотношении. – М.: Юридическая література, 1974. – 351 с.
151. Хвостов В. М. Система римского права: Учебник. – М., 1996. – 523 с.
152. Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частого права: В 2 т. – Т.1: Международные отношения. – М., 1998. - 480 с.
153. Цепов Г. Ф. Понятие органа юридического лица по российскому законодательству // Правоведение, 1998. – № 3. – С.89 – 93.
154. Цивільне право України. Під ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. К.: Юрінком Інтер, 2002. – 719 с.
155. Цивільне право. Загальна частина. За ред. О. А. Підопригори, Д. В. Бобрової. – К.: Вентурі, 1995. – 416 с.
156. Цивільний кодекс України: Коментар під ред. Є. О. Харитонова – Х.: Одіссей, 2003. – 855 с.
157. Цитович П.П. Обязательства: Конспект лекций по русскому гражданскому праву. – К., 1894. – 104 с.
158. Чванкін С. А. Добровільне представництво у цивільному процесі України : Автореф. дис....канд. юрид. наук. – Одеса. – 2005. – 22 с.
159. Черепахин Б. Б. Органы и представители юридического лица. Ученые записки ВНИИСЗ, Вып. 14. – М., 1968. – С.131 – 139.
160. Черепахин Б. Б. Труды по гражданскому праву. – М., 2001. - 479 с.
161. Чечина Н. А. Гражданские процессуальные отношения. – М., 1962. – 68 с.
162. Шаповаленко С. Агентский договор в системе посреднических сделок в российском гражданском праве: Автореф. дис…. канд. юрид. наук. – Краснодар, 2003. – 23 с.
163. Шапп, Я., Основы гражданского права Германии :Учебник /Пер. и
предисл. К. Арсланова. -М. :БЕК,1996. -304 с.
164. Шевцов, С. Заключение сделок неуполномоченными лицами от
чужого имени. //Хозяйство и право. -2004. - № 6. - С. 67 – 78.
165. Шерешевский И. В. Представительство. Поручение и доверенность. Комментарий к ст.ст. 38–40 и 251–275 Гражданского кодекса. М., 1925. 107 с.
166. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. – СПб, 1907. – 815 с.
167. Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. – М., Спарк, 1994. – 335 с.
168. Шмиттгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. – М., 1993. – 511 с.
169. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права. – Т. 1 полутом 2. – М.: Изд-во иностранной лит-ры, 1950. – 436 с.

Використані нормативні акти:

170. Конституція України //Відомості Верховної Ради України.–1996.-№30. С.141
171. Господарський кодекс України: Офіційний текст. – К.: Кондор, 2004. – 208 с.
172. Гражданский кодекс Российской Федерации. М.: Норма, 2003 – 832 с.
173. Гражданский кодекс Украинской ССР. – К., 1973. – 438 с.
174. Гражданский кодекс Украинской ССР. – М., 1950. – 132 с.
175. Гражданское уложение Германской империи. Приложение к журналу М-ва юстиции. – Спб., 1898. – 374 с.
176. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» // Відомості Верховної Ради, 1996, № 51.
177. Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. // Відомості Верховної Ради, 1993, № 39.
178. Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» \\ Відомості Верховної Ради, 1991, № 38.
179. Закон України від 19 червня 2003 р. «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» // Відомості Верховної ради України від 26 грудня 2003. – № 53.
180. Законы гражданские с разъяснениями правительствующего сената и комментариями русских юристов. Сост. Тютрюмов В. И.: С. П.: «Законоведение», 1913. – 868 с.
181. Конвенція, якою запроваджено уніфікований закон про прості та переказні векселі від 7 червня 1930 р. Затверджена Законом Украни № 826–IV від 6 липня 1999 р. // ВВР. – 1999 – № 37.
182. Наказ Міністерства юстиції «Про єдиний реєстр довіреностей, посвідчених у нотаріальному порядку» від 29 травня 1999 р. № 29/5 // Офіційний вісник України, 1999 р. – № 24.
183. Наказ Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 283/8882 «Про затвердження інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» // Бюлетень законодавчої і юридичної практики, 2004. – № 3.
184. Постанова Кабінету міністрів України від 10 серпня 1994 р. «Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)» // Офіційний вісник україни від 12.09.1997, №35.
185. Постанова Кабінету Міністрів України від 15 січня 2005 р., №33 «Про внесення змін до положення про прийомну сім’ю» // Офіційний вісник України, 2005. – № 3.
186. Постанова Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. «Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених». Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1994. – № 6.
187. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу», № 564 // Офіційний вісник України, 2002. – № 18.
188. Постановление СНК РСФСР от 4 ноября 1927 г. «О порядке прекращения доверенностей» // СУ 1927. – № 112.
189. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 14 березня 2001 р. № 60 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів» // Офіційний вісник України, 2001, №16. – С.97- 98.
190. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 29 липня 1998 р. № 93 Про затвердження Положення про сертифікацію осіб, що здійснюють професійну діяльність з цінними паперами в Україні» // Офіційний вісник України, 1998, № 41. – С.43 - 44
191. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради, 2002. – № 21. – С. 135.
192. Французский гражданский кодекс 1804г./ Пер. с фр. И.С. Перетерского. – М., 1941. – 471 с.
193. Цивільний кодекс України. – К.: Атіка, 2003. – 416 с.